Блоги

«Мобілізація» — слово року в Україні за версією словника сучасної української мови та сленгу «Мислово». Цей термін перебував у центрі суспільної дискусії протягом цілого року, а пік інтересу до нього припав на грудень, коли уряд вніс до парламенту законопроєкт про мобілізацію. «От тільки розраховувати ані на швидку появу нових правил, ані на ефективну комунікацію з боку влади, на жаль, не доводиться», — пише для Sestry політолог Євген Магда. А також нагадує нам історію питання та аналізує, якою може бути ефективна схема внесення змін до алгоритму мобілізації.  

Прелюдія без романтики

Публічним драйвером законопроєкту про зміну правил мобілізації стала членкиня парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки, представниця фракції «Слуга народу» Мар’яна Безугла. Про це вона писала на своїх сторінках у соціальних мережах. Хоча куди більше часу відводила на критику Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Безугла ще минулого року набула статус «політичної комісарки», яка відвідувала підрозділи ЗСУ на правах народної депутатки, і її присутність у розташуваннях українських військ викликала чимало запитань.

Цього разу активність парламентарки знайшла відгук у Володимира Зеленського під час підсумкової пресконференції у грудні 2023 року: президент наголосив, що не підпише закон, який передбачатиме мобілізацію жінок. Зауважу, що тему з мобілізацією жінок активно розкручувала російська пропаганда, тоді як всередині України про неї говорили куди менш активно.

Також Президент України заявив представникам медіа, що військові вимагають від нього мобілізації 400-500 тисяч людей і це коштуватиме біля 500 мільярдів гривень, яких у бюджеті немає. Володимир Зеленський також не виключив зменшення віку мобілізації від 27 до 25 років, що дозволило б залучити нові людські ресурси для захисту нашої території. .

Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний та начальник Генерального штабу Сергій Шаптала намагалися пояснити громадянам, що визначення правил мобілізації не є предметом їхньої компетенції. Вони використовують ті людські та матеріальні ресурси, які є в наявності. Залужний, який не часто балує пресу спілкуванням, відповідав у спокійній манері, намагаючись бути конструктивним. В Україні мало хто має сумніви, що за нападками на Залужного у виконанні Безуглої стоїть офіс президента. Подейкують, що на Банковій хотіли звільнити популярного командувача, проте західні партнери виступили проти цього. Чутки про конфлікт по лінії Зеленський – Залужний циркулюють вже кілька тижнів та вийшли за межі українського інформаційного простору.

4 січня на базі профільного парламентського комітету за участі міністра оборони Рустема Умєрова, вже згаданих Валерія Залужного та Сергія Шаптали розпочалося обговорення законопроєкту про внесення змін до мобілізації. Його, нагадаю, 25 грудня 2023 року вніс на розгляд парламенту Кабінет Міністрів, отримавши за короткий час чимало негативних коментарів, як кажуть, з місць.

При цьому варто враховувати, що російські спецслужби вправно використовують методи рефлексивного управління, роздмухуючи проблему у власних інтересах. Тому дивуватися повідомленням про можливе бронювання від мобілізації тих, хто сплачує значні податки, або пропозиції Тимофія Мілованова про мобілізацію через лотерею не варто. Українській владі вкрай бракує єдиного голосу в цьому питанні. І це має логічне пояснення. Складно забезпечити зростання мобілізаційного потенціалу, коли міністр фінансів Сергій Марченко стверджує, що Мінфін очікує на відповідну інформацію та розрахунки від військових.

Законодавство передбачає, що мобілізацію своїм указом оголошує Президент України. Очевидно, що Володимир Зеленський і нестиме політичну відповідальність за її наслідки. Проте ухвалювати нові правила мобілізації повинна Верховна Рада, де у фракції «Слуга народу» є більшість ще з серпня 2019 року. Однак там не поспішають ухвалювати відповідний закон. Розуміючи, що між зміною підходів до мобілізації та значним поповненням лав Сил Оборони України пройдуть місяці, які Росія може використати у власних інтересах. Нагадаю, що Путін підписав закон про спрощене надання громадянства РФ особам (і членам їх сімей), які встануть до лав російської армії. Після переобрання Путіна, запланованого на березень 2024 року, експерти припускають активізацію мобілізації у РФ.

Мобілізуйся, бо необхідно

Наприкінці грудня 2023 року прикордонники ускладнили виїзд за кордон військовозобов’язаних чоловіків з числа пільговиків, продемонструвавши власну готовність до посилення мобілізації. Проте говорити остаточно про матрицю мобілізаційних заходів зарано: законопроєкт, внесений урядом, піддається як публічній критиці, так і підкилимним спробам його відкоригувати у процесі обговорення. Про необхідність дотримання процедури ухвалення закону, як видається, забули всі учасники процесу обговорення.

Варто звернути увагу на кілька моментів: дотримання принципу справедливості та забезпечення ефективного інформаційного супроводу процесу мобілізації. Україна на офіційному рівні за допомогою сучасних медійних інструментів повинна створити образ Збройних Сил, долучитися до яких є справою честі громадянина. Без виконання цих передумов розраховувати на суттєве поповнення лав українських захисників буде складно. Так само складно розраховувати на можливість примусово повернути вагому кількість чоловіків з українським громадянством з-за кордону. Подібні механізми виглядають проблематичними вже на старті.

Кремль відкорковує шампанське

У серпні 2023 року Володимир Зеленський оголосив про звільнення всіх керівників обласних територіальних центрів комплектування (ТЦК) та заміну їх на бойових офіцерів, які не можуть бути на передовій за станом здоров’я. Такою була емоційна реакція Верховного Головнокомандувача на ситуацію з керівником Одеського ТЦК Євгеном Борисовим, який зненацька виявився підпільним мільйонером. Її вправно масштабували на всіх військових комісарів, по суті підваживши систему мобілізації. З вересня темпи мобілізації до лав ЗСУ суттєво впали, і ця проблема стала загальнонаціональною.

Російські спецслужби не сидять склавши руки, а використовують практично всі наявні сучасні методи впливу на громадську думку: анонімні телеграм-канали, навалу ботів та тролів, відверту дезінформацію, розповсюдження відео про примусове затримання службовцями ТЦК громадян (яке часто виявляється брехливим та маніпулятивним). Кремль діє, взявши на озброєння тактику німецького Генерального штабу часів Першої світової війни, намагаючись розкласти зсередини війська противника. Протиріччя між представниками політичного та військового керівництва України грають росіянам на руку.

Мобілізаційний must have

Ефективна схема внесення змін до алгоритму мобілізації виглядає наступним чином:

1. Розгляд відповідного законопроєкту у Верховній Раді повинен бути оперативним, а представити його повинен Президент України. Краще витратити час на узгодження, ніж публічно зав’язнути між першим та другим читанням. Це той випадок, коли відсутність прямих трансляцій засідань Верховної Ради може бути корисною.

2. Представникам влади та іншим політикам варто припинити думати про власні рейтинги та електоральні перспективи, адже до завершення бойових дій говорити про нові вибори наївно.

3. Переформатування коаліції у Верховній Раді та створення уряду національної довіри дозволило б команді Зеленського розділити відповідальність за мобілізацію. Звісно, разом з можливістю впливати на ситуацію в Україні.

4. Спільний виступ Володимира Зеленського, Рустема Умєрова та Валерія Залужного про необхідність мобілізації суттєво підвищив би довіру до процесу мобілізації.

5. Інформаційний простір України необхідно наповнити мотиваційними роликами про необхідність участі в захисті держави, розрахованими на різні цільові аудиторії.

6. Потрібно транслювати позитивні приклади лідерів громадської думки, які перебувають у лавах ЗСУ.

7. Час наголосити на офіційному рівні, що Україна веде Війну за Незалежність, під час якої залишатися осторонь соромно для всіх громадян.

Ситуація навколо надання Україні допомоги з боку Заходу, необхідної для ведення бойових дій проти Росії, привертає до себе увагу й потребує практичного вирішення. Розповідати в медіа про ситуацію в Україні треба яскраво та сучасною мовою, апелюючи до небайдужості. Поради, як саме це зробити, — в десяти простих тезах.

1. Вторгнення, що приголомшило всіх

Для багатьох в Україні та світі 24 лютого 2022 року стало точкою біфуркації, життя розділилося на «до» та «після» широкомасштабного вторгнення Росії. Протягом кількох місяців до його початку із Заходу звучали попередження різного ступеня апокаліптичності та достовірності, проте перші обстріли та залпи продемонстрували —  розпочалася наймасштабніша в сучасному світі війна. Кремль зробив ставку на бліцкриг, який передбачав швидке захоплення Києва, після чого маріонеткова українська влада повинна була віддати наказ Збройним Силам України про припинення опору. Але цього не сталося, Україна вистояла, і за сім тижнів після нападу Захід почав постачати Україні 155-міліметрові гаубиці. А згодом настав час і більш потужних озброєнь.

Громадська думка Заходу переважно була на боці України як жертви неспровокованої агресії. Воєнні злочини росіян у передмістях Києва лише посилили цю підтримку. Створення формату «Рамштайн» переконливо свідчить, що Захід не залишить Україну сам на сам з агресором, проте і сподіватися на те, що російсько-українська війна стала для західної аудиторії темою номер один надовго, не варто. Закони інформаційного жанру це підтверджують. Як ось реакція світової спільноти на спалах насильства на Близькому Сході, який розпочався 7 жовтня 2023 року. На жаль, навіть до наймасштабнішої в сучасному світі війни люди в певному сенсі звикають.

2. Перша Українська війна

В Україні після 24 лютого 2022 року практично не залишилося громадян, які б досі не усвідомили: війна Кремля проти нашої держави розпочалася ще у 2014 році, із загарбанням Криму та розпалюванням війни у Донецькій та Луганській областях. Разом з тим не менш важливим є інший факт: російсько-українська війна стала для офіційного Києва головним випробуванням за роки незалежного розвитку. По суті, це Війна за Незалежність, війна екзистенційна, яка змінить російсько-українські відносини назавжди.

Протистояння двох найбільших пострадянських республік впливає на безпекову ситуацію не лише в Європі — наслідки найбільшої в ХХІ столітті війни відчуває на собі весь світ. Україна зі зброєю в руках довела, що має право на існування як незалежна держава, проте боротьба за відновлення територіальної цілісності України триває, прогнозувати час її завершення складно.

3. Без цензури?

Іноземні медіа активно висвітлювали перебіг російсько-української війни з боку України, проте великі медіа традиційно мають власних кореспондентів у Росії. Схоже, затримання за звинувачення у шпигунстві журналіста The Wall Street Journal Евана Гершковича не змусило західні медіа піти з російського ринку. Інерція мислення в дії.

Кремль зі свого боку вправно використовує прагнення західних медіа дотримуватися принципів журналістської роботи. Та доволі успішно вкидає на їх сторінки контраверсійні припущення та суперечливі оцінки. Намагання «тримати баланс» у висвітленні дій агресора та його жертви призводить до появи публікацій, які негативно оцінюються у системі координат зрада — перемога. Однак хочу застерегти від версії про всемогутність Путіна. Йдеться, скоріше, про масштабне використання Кремлем фейків та дезінформації.

4. Не всі медіа однаково корисні

Значний інтерес іноземних медіа до подій в Україні спричинив, як кажуть, «перегини на місцях». Президентська команда, точніше, її радники з питань комунікаційної політики, не завжди розуміють, що не кожне медіа з гучною назвою та великим накладом варто пускати на інтерв’ю до глави держави. Тому спілкування Володимира Зеленського з The Sun створило двозначну ситуацію. Рекорд за кількістю інтерв’ю різноманітним медіа поставив керівник ГУР МО Кирило Буданов. І навіть якщо припустити, що у такий спосіб він вправно розставляє інформаційні димові завіси, інтенсивність його появи в медіапросторі вражає.

5. Доля людини

Транслювати повідомлення про жахи війни людям, які живуть далеко від неї, не завжди продуктивно. Західний читач та глядач має значний досвід дещо відстороненого спостереження за драмами різного ступеня інтенсивності щонайменше на трьох континентах. У їхньому медіа просторі все більш-менш спокійно, і інституційна пам’ять про теракт 11 вересня 2001 року присутня далеко не у всіх представників Заходу. Увагу та інтерес європейського та американського споживача інформації варто привертати через трансляцію різноманітних варіацій людських доль, адже драматичних історій за 22 місяці широкомасштабного вторгнення не бракує. Треба допомогти мешканцям цивілізованого, спокійного, з усталеним ритмом життя Заходу зрозуміти страхіття війни через те, що відбулося зі звичайними українцями.

6. Говорити єдиним голосом

На початку президентства Володимира Зеленського система «Єдиний голос», побудована урядом Володимира Гройсмана, була демонтована, що негативно вплинуло на авторитет державної влади під час пандемії коронавірусу. Відновити ефективний діалог з суспільством з початком російської агресії не вдалося, йшлося про тактичні кроки без наявності стратегії. Щоденні відеозвернення Володимира Зеленського стали комунікаційною знахідкою, проте їх щоденний формат вже потребує якісно іншого наповнення. Ставка на голоси радників президентського офісу виявилась хибною, а самостійність багатьох урядовців — обмеженою правилами апаратної поведінки. Говорити про ефективну стратегічну комунікацію української влади складно. Телемарафон «Єдині новини» не врятувало від деградації навіть відключення від цифрового мовлення трьох опозиційних телеканалів, а сам телемарафон вже давно не виконує власні функції. Спостерігається помітний дефіцит фактурних спікерів, які викликають довіру споживача інформації.

7. Вулиця з двостороннім рухом

Буде помилкою вважати, що позиція Заходу щодо України формується за рахунок виключно тамтешніх медіа. Зрештою, роль розвідки та дипломатії в сучасному світі є вагомою. Проте інформаційний потік можна та необхідно творчо регулювати, залучаючи до висвітлення проблем українських лідерів громадської думки. Наприклад, у питанні надання американської фінансової допомоги можна та потрібно було робити ставку на двопартійну парламентську дипломатію, а з блокуванням транспортних перевезень на польсько-українському кордоні варто було боротися через втягування проблеми до інформаційного простору Польщі. Створення інформаційної суб’єктності залишається для України першочерговим завданням.

8. Глобальний Південь — що робити?

Країни за межами «золотого мільярду» перебувають під потужним впливом російської пропаганди, яка використовує не лише радянські напрацювання, але й швидко переорієнтувалася після примусового згортання своєї активності в ЄС та США. Принципи дії залишилися тими ж, хіба що відверті фейки на Заході просувають навіть державні інформаційні агентства РФ. Все це не означає, що з країнами Глобального Півдня Україна не має спільних тем. Перш за все, потрібно говорити про антиколоніальний характер війни з Росією, що повинно знайти відлуння у країнах Азії та Африки. Друга, не менш важлива тема — продовольча безпека, до забезпечення якої Україна має безпосереднє відношення. Нам необхідно шукати альянси та союзників для «відкриття» Африки та просування в Азії.

9. Відставити емоції

Дозволити собі емоційні оцінки на вищому державному чи просто офіційному рівні Україна не може не лише через значну залежність від фінансової та військово-технічної допомоги з боку наших союзників. Зрештою, світ давно вже звик до війн, і євроцентричний характер російсько-українського протистояння — це лише один з факторів конфлікту з масштабними наслідками. Єдино можлива та доцільна емоція — холодна, раціональна ненависть до агресора, яка має транслюватися звідусіль.

10. Змінюйся, бо програєш

Україні потрібні масштабні зміни інформаційної політики. Необхідно сформувати образ майбутньої Перемоги, вирішити питання мобілізації та її інформаційного забезпечення, не дозволити демократичним  процесам у наших союзників виступити негативним фактором для надання Україні допомоги. У нас достатньо інформації, проте транслювати її на широкий загал треба розважливо та влучно, щоб не давати приводу згадати приказку «Вміла готувати та не вміла подавати».

‍

Редакція Sestry не завжди поділяє думку авторів блогів

Титульне фото: Fabrice COFFRINI / AFP/East News

«Знайомі ірландці цікавилися, як ми в Україні святкуємо Різдво», — розповідає моя пасербиця Тереза. Повномасштабне вторгнення закинуло її в невеличке курортне містечко в Ірландії. І це буде перше Терезине Різдво не в Україні. І це вперше вона сама, без примусу, розпитує про рецепти куті і пісного борщу з вушками. Каже, що хоче бодай ці дві страви з 12-ти обов’язкових приготувати, щоб хоч трішки відчути, що це — Різдво. 

— У них в Ірландії воно геть американізоване, — продовжує Тереза, — своїх колядок не збереглося, у супермаркетах звучать одні джингл-белзи, діти одягаються у костюми ельфів, а на Святвечір ірландці запікають індичку. Ну, все, як ми бачили в американських фільмах. Коли я розповідала про наші різдвяні свята, то вони дивувалися, що на Святвечір у нас всі страви — пісні, а м’ясні дозволено на наступний день.  

Ірландія і Україна — дуже подібні. Ірландці довго боролися за свою Незалежність. Вони пережили свій Голодомор. Вони майже забули свою мову, лише зараз намагаються її відродити. А тепер, з Терезиних розповідей, я знаю, що ірландці взагалі втратили своє Різдво.

«Гриби сушені замочити, а потім відварити. В іншій каструлі зварити квашену капусту. А ще в іншій — буряк», — пишу я в месенджері Терезі покрокову інструкцію приготування пісного борща. Насправді моя бабуся називала його квасом. Мабуть, через легку кислинку, яку давав відвар квашеної капусти. Цей борщ я варю лише раз у році — на Різдво. Разом із кутею і пампухами він входить у мій топ-3 найулюбленіших з-поміж 12-ти пісних страв. 

Секрет його приготування передала мені бабуся. А її навчила її бабуся. Тож якщо подумати, цьому рецепту різдвяного квасу точно більше століття. Неймовірна живучість, зважаючи на те, що за останнє століття пережили й Україна, й українське Різдво.   

Совєтська влада, як той голлівудський Ґрінч, всіляко намагалася вкрасти його в українців. У Союзі Бога не було, а, отже, не могло бути дня його появи на світ. А разом із тим, не могло бути всіх різдвяних свят: Святвечора, 12-ти страв, Дідуха, Вертепу, Кози, Маланки і Василя, колядок і щедрівок. Відтак з веселого і гучного воно перетворилося на свято за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Інакше можна було отримати звинувачення в українському націоналізмі і, якщо пощастить, втратити роботу, а, якщо ні, потрапити за ґрати чи бути висланим у табори. У селах було трохи простіше берегти різдвяні традиції, але в містечках і містах за цим пильно наглядали. 

«На час різдвяних свят вчителі повинні були вечорами патрулювати вулиці. Для цього вони одягали спеціальні червоні пов’язки на рукави і стежили, щоб ніхто з учнів раптом не ходив колядувати від хати до хати», — згадує своє совєтське дитинство у маленькому містечку на Заході України моя мама. Її найяскравіший спогад про Різдво за Союзу — зовсім не святковий і не радісний. Моя бабуся була вчителькою української мови і літератури, дідусь — директором Палацу піонерів. Як педагоги вони мали не лише навчати учнів, як любити Совєтський союз, але й самі показувати правильний приклад. На Святвечір у Палаці піонерів обов’язково був вечір танців для старшокласників. Його влаштовували саме того дня, аби діти не залишалися вдома і таємно не допомагали батькам готувати 12-ть страв. Дідусь як директор Палацу піонерів мусив пильнувати, щоб із танців ніхто не пішов раніше зазначеного часу. Якби не наглядав — проблеми були б гарантовані: і йому, і учням. Бо ж «партія» наглядала за всіма. 

Мої бабуся з дідусем мешкали зовсім поруч із Палацом піонерів. Удома в цей час бабуся готувала Святвечір. Потайки, звісно. Хату заповнювали різдвяні аромати тертого маку, пампухів, грибної підливи, узвару… Дідусь час від часу прибігав додому допомогти бабусі. Святковий стіл уже майже був накритий. Аж хтось постукав у двері. 

— Добрий вечір, Мироне Михайловичу! — почулося з коридора. — А що це у вас так смачно пахне?

Виглядало на те, що цей чоловік прийшов на довго. Тож разом із моєю мамою (вона тоді була школяркою) бабуся схопила скатертину — і гамузом усі різдвяні страви жбурнула в іншу кімнату. Несподіваним гостем виявився представник районного управління освіти. Він ще кілька разів згадав про смачні запахи. Дідусь намагався вдавати, що анітрішки не схвильований цим візитом. Пояснював, що це вони щойно повечеряли. Бабуся поглядала на екран телевізора — так наче там показували щось дуже цікаве, від чого не може відірватися. Гостеві запропонували чаю і щось до чаю. Він не відмовився. Все випитував, як їхні справи, що й до чого. І лише коли дідусь сказав, що мусить повернутися в Палац піонерів — «бо ж там діти самі…», гість із районо пішов із ним, аби подивитися «як там діти бавляться…». 

Коли за гостем зачинилися двері, бабуся накрапала собі корвалолу. Мама пригадує, що її теж усю трясло. Святкова скатертина, тим часом, перетворилася на велику різнокольорову пляму, а всі 12-ть страв змішалися в одну. Про святкування Різдва того року можна було вже забути… 

І лише на початку 90-х, коли Україна стала Незалежною, українське Різдво знову стало не таємним, а гучним, яким було до совєтів. Колядники почали стукали в двері, Вертепи ходити від хати до хати. До нас на Святвечір з’їжджалася велика родина. Багато чого за час совєтської заборони, щоправда, забулося. Тож дідусь брав у руки скрипку, мама сідала за фортепіано, ставила співаники з нотами і текстами, які друкувало якесь діаспорне видавництво — і так ми всі разом вчилися співати колядок. Коли я вперше пішла по сусідах колядувати, то навіть не мала віншівки — це такий коротенький вірш із побажаннями веселого Різдва і гарного року. Ані бабуся, ані дідусь не пам’ятали віншівок зі свого дитинства, у маминому — їх узагалі не було. Тож дідусь спеціально придумав для мене, малої, кiлька римованих рядків із побажаннями:  

— Із Різдвом Христовим віншую вас нині!

Христос ся рождає!

Слава Україні!

Але повернулося Різдво до життя не у всій Україні. Де-не-де совєтській машині-таки вдалося розчавити це свято. 

— Мы празднуем Новый год. Это современно. К тому же мы в Бога не верим, поэтому Рождество нам не подходит, — якось відреагували Терезині київські однокласники на її твір з англійської. Треба було описати своє найулюбленіше свято в році. От Тереза й написала про Різдво і про те, як його систематично нищили в Україні, замінюючи вертепи на новорічні огоньки, а коляду — на утрєннікі, Миколая з ангелами — на Діда Мороза і Снігуроньку, а 12 різдвяних страв — на олів’є, заливну рибу, бутерброди зі шпротами і шампанське. 

— Это у вас на Западной Украине Рождество — главный праздник. Не надо нам его навязывать. Здесь все по-другому было, — не вгавали деякі з учнів. 

Але на Київщині ще на початку ХХ століття було так само, як і на заході країни. Торік я писала подкаст про свою улюблену книгу з української літератури — «Тигролови» Івана Багряного. Тож сіла її перечитати. Вже втретє. І під час повномасштабного вторгнення, зізнаюся, вона сприймалася зовсім по-іншому. Цей роман — про українського молодого інтелегента Григорія Многогрішного, якого совєтська влада звинувачує у зраді і, як то вона робила з усіма «зрадниками», засилає на Колиму. Многогрішний, гріхом якого є хіба те, що він любить Україну і все українське, намагається зробити неможливе — втекти з таборів. Під час втечі з ним трапляються драматичні карколомні історії. Зокрема, він випадково потрапляє до родини українців із Київщини, які вже не перший рік живуть на далекому вічно холодному Сибіру. І от, перечитуючи «Тигроловів» цього разу, я звернула увагу на епізод, коли Іван Багряний, який сам родом із Сумщини, описує, як ця родина святкує Різдво:  

— Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома. Доганяли святвечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха. Різдво Сірки святкували так, як з діда-прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів. Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати. Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш-колядку, що Григорій ніколи такого не чув. Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій приєднався до них. Свята почалися весело».

Про святкування Нового року у пригодницькому романі нема ні слова. А от про тих, хто справді нав’язав українцям це свято у тому вигляді, як вони його зараз відзначають, тобто про Совєтську владу — там є багато цікавого. «Тигролови» Багряного — майже автобіографічна книга, адже він сам був молодим українцем, якого за любов до України заслали в табори і який намагався звідти втекти.  

Зрештою, про українське Різдво ми можемо прочитати і в Миколи Гоголя. Його повість «Ніч перед Різдвом» вийшла у світ на початку ХІХ століття, тобто на сто років раніше, аніж «Тигролови» Багряного. І навряд чи Гоголь, який народився і виріс на Полтавщині, описував у своєму творі святкування Різдва десь на заході України. Але щоб стерти пам’ять про українські різдвяні свята совєтській владі знадобилося всього кілька десятиліть заборон усього українського, сотні тисяч українців, засланих у табори, а ще кілька мільйонів наших співвітчизників, яких вона виморила штучним голодом.  

Коли я поїхала працювати до Києва, а згодом оселилася в Бучі — мені так бракувало ось цього різдвяного духу. На свята через робочий графік не завжди вдавалося поїхати до батьків у Ходорів. Тож я вирішила, що чому б самій собі не створити різдвяний настрій? Відтак, на Різдво наше помешкання в Бучі перетворювалося на вулик. До нас на коляду приходили і православні, і греко- та римо-католики, і язичники, і мусульмани, і атеїсти. Поляки, євреї, росіяни чи білоруси з походження. Були україномовні, були зрусифіковані, були ті, хто у дорослому віці перейшов на українську. Ті, хто вперше в житті куштував кутю і хто ніколи не колядував. Були й ті, хто раптом згадував своє дитинство, у якому «щось колись у моєї бабусі в селі, пригадую, таке було». Ми приймали в гості всіх! Але була одна умова: до хати впускаємо лише після колядування. А тоді всі разом, і діти, і дорослі — ми всідалися за довжелезний стіл, брали в руки мобільні телефони, шукали текст наступної колядки і починали співати. Майже, як у моєму дитинстві в 90-і. Тільки що замість співаників тепер були смартфони, а замість дідусевого акомпанементу на скрипці і маминого на фортепіано —  ютуб. Дивовижно, але українське Різдво захоплювало кожного, хто до нас приходив. 

— Наступного року ж теж збираємося? — питали наші гості. І ми кивали головами «так».   

— Лесю, ну яке Різдво?! Які колядки? Їм це не буде цікаво! — так відреагувала пасербиця Тереза на мою ідею покликати якогось року сусідських дітей до нас і навчити й їх колядувати. Вона тоді якраз була дівчинкою-підліткою. Тож, як усі підлітки, вміла, що називається, «підтримати». Як не дивно, влаштувати майстер-клас з колядування мене надихнув Гелловін. Сусідські діти, перевдягнувшись у костюми нечисті, бігали під’їздами нашого житлового комплексу, викрикуючи «Цукерки або смерть». 

То чому б не заразити їх вірусом українського Різдва? — подумалося тоді. Адже це теж весело! І за кілька тижнів до різдвяних свят ми з чоловіком написали у групі нашого житлового комплексу, що можемо навчити дітей колядок. Наш ЖК почали будувати у 2014-ому — якраз, коли Росія пішла війною на Україну. Тож його мешканцями здебільшого стали родини, які втікали з Криму і Донбасу — регіонів, де святкування Різдва не пережило репресивних совєтських методів. 

— Та ніхто не прийде. Або, як прийде, то, може, якихось дві-три дитини, — як завжди, «підтримала» Тереза. 

— Дві-три дитини — це вже непогано, — відповідала я. 

Але на наше здивування дітей прийшло більше. Значно більше! Я розповідала їм про українське Різдво. Вони розповідали мені про себе: хто звідки, як опинився в Бучі, що про Різдвяні свята знає. А потім усі разом ми співали: 

— Гей же, гей же! О Ісусе!

Гей же, гей же! Слава!

За щасливу тую нічку

Вічна Тобі хвала.

За кілька репетицій цей хор юних колядників звучав прекрасно! І от на Святвечір він постукав у двері нашої квартири. Діти змайстрували Різдвяну зірку, хтось був в українських хустинах, хтось у шапках Санта Клауса. А найстарший із них тримав у руках чималий мішок. 

— Лесю! Лесю! Подивіться, ось що ми наколядували — там цукерки, булочки! А ще ж гривні є! — навперебій кричали дітлахи. 

— Наступного року будемо колядувати? — спитала я.

— Тааак! — відповідали в один голос.

— І нову колядку вивчимо?

— Таааак!

Мені видавалося, що ці діти виглядали ще щасливішими, ніж були на Гелловін. Принаймні, нерозрекламоване українське Різдво гідно позмагалося з популярним на увесь світ святом. На наступний рік ми збиралися зробити з ними правдивий український Вертеп: з Іродом і Смертю, ангелом і чортиком, пастушками і царями. Але стався Ковід. А ще через рік у повітрі витала напруга перед російським вторгненням. Було не до колядок… Я не знаю, як на цих дітей вплинула окупація Бучі. Я не знаю, куди війна закинула їх тепер і яким буде цьогорічне їхнє Різдво. Я хочу сподіватися, що та наша спільна коляда лишила по собі теплий спомин, за який вони чіплятимуться, коли згадуватимуть про Бучу і про бучанські різдвяні свята. А, може, колись вони навчать колядки, якої встигла навчити їх я, і своїх дітей. 

Бо ж українське Різдво — воно живуче. На початку 2000-их, коли я тільки починала працювати журналісткою, на Львівщині було всього кілька майстрів, які виготовляли дідухи. Цю українську прикрасу з колосків наші предки ставили на Святвечір на куті стола, щоб багатим був рік. Нині ж дідухи не є чимось екзотичним, їх можна купити будь-якого розміру і в будь-якій конфігурації: чи на базарі, чи в етно-крамниці, чи в інтернеті. 

— Була у Львові, повертаюся додому. З дідухом, звісно ж, — написала моя подруга з Бучі. 

— Хочу цього року, крім ялинки, поставити ще й дідуха, — каже моя інша подруга.

Російське повномасштабне вторгнення пробудило в українців інтерес до українського. І до українського Різдва, в тому числі. Виявилося, що воно цілком може бути модним. Тепер на рівні із святковими скатертинами, на яких витканий Санта у червоному сюртуку з мішком на плечах, продаються обруси з українськими колядниками — у вишитих кожушках і з Різдвяною зіркою. Разом із наклейками на вікна, де сани, запряжені оленями, можна знайти наклейки з новорічною українською Козою, а ще чортиком і ангеликами.    

Цьогоріч українці вперше святкуватимуть Різдво разом з усім цивілізованим світом. Чи вдасться українським різдвяним святам, які все ще змагаються з совєтським Новим роком, перемогти ще й розрекламоване Різдво «американське»? Чи приходитимуть тепер діти засівати зранку 1-го січня, як це було на Старий-Новий рік? Що, зрештою, буде з Маланкою і Василем? Чи берегтимуть традиції святкування Різдва ті українці, яких війна розкидала світом? Запитань багато… 

Коли Тереза була школяркою — щороку напередодні Різдва вона, не сильно палаючи бажанням допомагати, починала з нами сперечатися: «Навіщо ті свята?! Нащо так собі морочити голову і готувати 12-ть страв?! Для чого ви кличете стільки гостей?! Коли я стану дорослою, то точно не буду святкувати Різдво так, як ви!». І ось Тереза — студентка. І біженка. Від курортного містечка в Ірландії, де опинилася через російське вторгнення, до Бучі — кілька тисяч кілометрів. У місцевих супермаркетах не так просто знайти продукти, які потрібні для приготування саме українських різдвяних страв. Але Тереза твердо вирішила, що хоча б кутю і пісний борщ із вушками вона зробить, щоб відчути той різдвяний затишок, якого її позбавила війна. Тож я надиктовую їй обидва рецепти. У відповідь отримую повідомлення: «Дякую, Лесю! Ти знаєш, я намагалася пояснити ірландцям, що таке кутя і як її готують. Не знала, як перекласти на англійську слова “макітра” і “макогін”. А ще роповідала, що в нас не лише “Carol of the bells”, тобто “Щедрик” зберігся, а й багато інших колядок. І мені здається, що вони навіть трішки по-доброму нам заздрять, що, попри все, ми своє Різдво таки зберегли…».

‍Рецепт того самого бабусиного борщу (різдвяний сюрприз від Лесі Вакулюк):

Сушені гриби (кілька жмень) промити і замочити в теплій воді на кілька годин. Якщо візьмете заморожені (такі теж можна), їх промивати і замочувати вже не треба. Потім зварити, витягти їх з каструлі, а відвар з них залишити. Для борщу нам потрібен саме відвар.

В іншій каструлі зварити квашену капусту (візьміть пластикове відерце). Опісля відцідити, а саму капусту, як трішки вистигне, ще й відтиснути. До слова, цю капусту можна потім протушити з грибами, тож ви отримаєте ще одну пісну страву до святвечорового столу. Як й у випадку з грибами, для борщу нам потрібен відвар.

Треба також зварити два буряки. Відвар з грибів і капусти злити в одну каструлю. Потерти на великій терці зварений буряк і всипати трохи гречки, яку попередньо треба промити. Додати солі і приправити за смаком. Кількість гречки залежить від того, чи хочете ви, щоб борщ був густим або ж рідким.У моїй родині він не надто густий, адже до нього ще ліплять вушка з грибами. Вони нагадують мініатюрні пельмені. Тісто для них треба замішати, як на вареники. А начинку зробити з грибів, які залишилися після того, як ми зготували відвар. Для цього гриби треба дрібно нарізати (або ж поблендерити, але не до стану рідкої маси), засмажити дрібно нарізану цибульку до золотавого кольору — і все це перемішати, посоливши. 

Моя бабуся подавала борщ-квас завжди в горнятках. Вона кидала на дно кілька зварених вушок із грибами і заливала їх борщем. Тож так само роблю і я.

Смачного!

Однією з прикмет Різдва як попсового культу в усьому світі є британський фільм «Love actually». Пам’ятаєте безсмертні співи Білла Найї «Christmas is all around»? Він точно не брехав. Різдво натурально всюди в Британії. 

І починається воно найпізніше 1 грудня. Десь із цього дня радіо ВВС1 починає транслювати пісні виключно різдвяної тематики. У будинках з’являються ялинки і мішура, а в супермаркетах стартує святкова манія полювання за подарунками. 

«Давайте вже після свят» починається з приходом грудня. Щойно закінчується Гелловін. Ялинки в будинках з’являються в проміжку між першим і шостим грудня. Ще раніше на головних площах міст будують різдвяні ярмарки. 

І хоча на всіх рекламних бордах різдвяні активності зображені в засніжених ландшафтах, за зимове свято віддуваються повсюди хіба гірлянди та червоно-зелені кольори з намальованими сніжинками. Сніг у Великобританії вважається стихійним лихом — достатньо лише одного сантиметра зимових опадів, як тут уже закриваються школи, а автомобілісти або лишаються вдома, або потрапляють в хроніку ДТП. Тож снігова казка тут — виключно гіпотетична розвага. 

У Лондоні, в Гайд парку, величезний Вандерленд з атракціонами, ярмарком та льодовими фігурами за грудень акумулює величезні гроші. Більше десяти років у британській столиці взимку будують один з найбільших різдвяних майданчиків у світі. 

Але українці — «Галі балувані». Пам’ятаючи зимові містечка на ВДНГ або на Платформі в Києві [місця, де традиційно відбувались до війни масштабні різноманітні культурні заходи. — Ред.], чи новорічну ілюмінацію в центрі Харкова до 2022 року, нас сірими ландшафтами та каруселями світових столиць не надто вразиш. Гектари розваг закриваються вже 1 січня — і в цьому одна з очевидних відмінностей Сполученого Королівства від України. Наші люди зазвичай викреслюють із життя січень. Тут «пропащим» місяцем можна вважати грудень.

Інша справа — домашні різдвяні традиції. Ми виростали переважно на американських фільмах про Різдво, тому чисто англійські ритуали для мене виявилися цілковитою несподіванкою. 

Другий рік поспіль я і мій син святкуємо Різдво в країні «лівої ноги Бекхема і правої ноги Бекхема», а також Г’ю Гранта і Містера Біна. 

У будинку наших валлійських друзів щороку встановлюється п'ять ялинок. І це не враховуючи решти декору, який у більш скромних умовах і сам міг би грати роль головної ялинки в хаті. Тут досі обов’язковим елементом подарунків є листівки. По всій Британії розкидана мережа спецмагазинів, де продаються виключно поштівки. З українським раціональним підходом, коли листівки — це додаткова макулатура, ми з сином включились в ці «перегони» лише з другого року. Можна сказати, адаптувалися.

Торік наші валлійські друзі запросили нас із сином на обід 25 грудня. Ми повністю відчули флешбеки з дитинства, коли на Новий рік люди були спроможні запхати в себе тижневий запас їжі за декілька годин. Але поїдання їжі почалось задовго до святкового обіду — під час готування та сервіровки столу. Тут немає радянських олів’є чи шуби, але умовний мезим 25 грудня не завадив би й у валлійському селі.

Головна страва на різдвяному столі — індичка. Але поки до неї дійде справа, організм вже просить пощади. Починати святкову трапезу заведено або з салату, або з супу. Це не враховуючи джину з тоніком, який працює як підбадьорюючий засіб для всіх учасників кухонних клопотів. Суп тут сприймається практично так само, як салат. Це переважно суп-пюре з овочів. Це смачно. Але краще не наїдатись, бо головне ще попереду. 

Традиції дванадцяти страв тут немає. Але є великий ентузіазм валлійців. Тому кількість різновидів їжі впевнено наближається до тих самих 12. Кульмінація — індичка. З останніх сил треба скуштувати запеченого гіганта. А потім із жахом зрозуміти, що після цього ще йде обов’язковий десерт. Це солодкий пудинг, просотаний алкоголем і политий ще більш солодким сиропом. Якщо ви любите навернути чистого цукру столовою ложкою, вам сподобається. Але на місце в шлунку не розраховуйте. 

Втім, їжа — це опціонально і залежить від родини. А от різдвяні ритуали — то святе. Хоча ані зі святістю, ані з народженням Ісуса Христа, вони не мають нічого спільного. Кожен учасник застілля отримує «крекер» — це на вигляд щось середнє між хлопавкою і гігантською цукеркою. Сусіди по столу мають потягнути  цей крекер у різні боки і розірвати його. Всередині буде кольорова паперова корона, маленький подаруночок, а також папірець із жартом або загадкою. Шансів не нап’ясти на себе вишукану корону, що нагадує поробку середньої групи дитсадку, немає ні в кого. Традиція. Далі всі по черзі зачитують свої жарти із крекерів, а далі можуть початись різні застільні ігри. Але при цьому не можна забувати жувати. 

Всі ці традиції, включно з новорічною ялинкою, з’явились в Британії на межі 19 та 20 століття. Їх з Німеччини завіз в країну чоловік королеви Вікторії. Тому ми всі знаємо Санта Клауса, а не Сент Ніколаса. Хоча, на відміну від Америки, Санта Клауса тут давно перейменували в «Тато Різдво» (Father Christmas). Знову ж таки, нагадую, що Різдво — це наче ж день народження Ісуса. Тож хто кому в цьому випадку тато — велике питання. 

26 грудня в країні теж вихідний. Називається це Боксінг дей. Я щиро думала, що після паперових корон, картонних цукерок і Тата Різдва, тут завели традицію проводити різдвяні бої з боксу. Але, виявилось, що до святкової бійки це не має жодного стосунку. У цей день господарі-аристократи видавали своїй прислузі бокси — пакунки з подарунками. А самі зазвичай їхали на полювання. І хоча в сучасних умовах саме вбивати дичину вже мало хто наважується, але ще торік мої валлійські  друзі попередили мене, щоб я цього дня своїх котів не випускала на вулицю. Стріляти не будуть, але ганяти на конях з оравою собак алеями нашого елітного села знайдеться багато бажаючих. Тому пухнастим котикам краще не гратися в зайців чи качок і посидіти 26 січня вдома.

Загалом індустрія Різдва в Британії годує купу бізнесів на рік вперед. Музиканти пишуть цілі різдвяні альбоми, які будуть у ротації на радіостанціях протягом місяця. Платформи і телеканали змагаються у кількості зимових казок — романтичних комедій. У цьому неабияк британцям допомагають американці. Тільки протягом 2023 року телеканал Холлмарк, який спеціалізується на приторних мелодрамах, до свят випустив 42 (!) різдвяних фільми. 

Отже, навіть якщо ви Ґрінч в душі, уникнути різдвяних веселощів в Британії вам не вдасться.

На жаль, після двох годин спілкування Володимира Зеленського з пресою залишилося запитання: «Для чого було проводити пресконференцію?» Президент не назвав жодного «ударного» факту, який міг би продемонструвати, зокрема, нашим західним партнерам успіхи України. Нагадаю, що минулого тижня з пресою зустрічався Владімір Путін, який у Росії розпочав процедуру власного переобрання на новий президентський термін (теперішній завершиться у березні 2024 року). Володар Кремля зробив ставку на демонстрацію непохитності власної правоти в українському напрямі та критику Заходу.  

Для читачів та читачок Sestry я розбив оприлюднену позицію Володимира Зеленського на пріоритетні тематичні блоки:

Війна

Невідомо, чи закінчиться війна у 2024 році, наголосив Володимир Зеленський. Він висловив впевненість, що Захід не залишить Україну без підтримки. Очевидно, повідомлення про надходження нових комплексів ППО Patriot та NASAMS мають продемонструвати цю підтримку.

З Валерієм Залужним, головнокомандувачем ЗСУ, у Зеленського «робочі стосунки», настільки робочі, що наприкінці спілкування з представниками медіа президент дозволив собі запанібрата назвати того Валерою.

У 2024 році Зеленський пообіцяв випустити в Україні мільйон дронів, очевидно, насамперед йдеться про FPV-дрони, які виступають замінником артилерійських снарядів та активно використовуються сьогодні на фронті. За зрозумілих причин, інших цифр про постачання зброї не прозвучало. Проте прозвучали цифри фінансової допомоги, яку нададуть різні країни Заходу, які продовжують підтримувати Україну.

Глава держави підкреслив, що військові пропонували мобілізувати 400 – 500 тисяч людей, що могло б обійтися у 50 мільярдів гривень. У такий спосіб чисельність Сил Оборони України виросла б на 50%, проте не зникає актуальність забезпечення потенційних нових підрозділів військовою технікою та амуніцією. З цим, як всім вже відомо, є помітні проблеми. Нагадаю, для прикладу, що Україна отримала лише третину з гучно обіцяного Європейським Союзом мільйону снарядів. Зеленський наголосив, що не підпише закон про мобілізацію жінок (цю тему останнім часом активно крутили російські медіа), проте не виключив зменшення віку мобілізації до 25 років.

Росія

Президент України не має намірів йти на жодні поступки Кремлю. Це єдино можлива позиція в нинішній ситуації, про це треба говорити відверто. Заяви російських візаві Зеленський назвав «хамством», і тут з ним також важко не погодитися. Саме Росія сьогодні гальмує процес обміну полоненими, використовуючи його у політичних цілях. Зеленський нагадав, що з поверненням українських дітей додому з РФ допомагає Катар. На його думку, росіяни не зуміли добитися жодного успіху в бойових діях протягом 2023 року, при цьому не варто забувати, що війська агресора контролюють біля 20% визнаної світом території України.

Влада

Уряд національної єдності, про який багато говорять, сьогодні не виглядає доцільним для Володимира Зеленського. На жаль, Президент України та його команда не розуміють, що саме такий формат здійснення влади потрібен в умовах, коли протистояння з Росією триватиме не «два-три тижні». Проте поява уряду національної єдності, про який дедалі активніше говорять на Заході, означатиме повернення до реалій парламентсько-президентської республіки, а до цього на Банковій не готові.

Натомість Зеленський висловився за зменшення кількість міністрів, оскільки необхідно використовувати гроші на потреби війни. Президент не став приховувати незадоволення депутатським корпусом (це підтверджує припущення, що партії «Слуга народу» на наступних виборах може не виявитися в бюлетенях для голосування), але розпускати Верховну Раду та ініціювати дострокові парламентські вибори він не збирається. Змінювати власне оточення (5-7 людей, за словами Зеленського) він також не має наміру, оскільки ці люди, за його словами, опікуються постачанням зброї, зокрема, засобів ППО.

Економіка

Президент очікує зростання ВВП на рівні 5%, проте він не розкрив підстави для такого оптимізму. Говорячи об’єктивно, добитися суттєвого зростання економіки сьогодні можна лише її переведенням на військові рейки та підпорядкуванням економічної активності перемозі над Росією.

Світ

Володимир Зеленський виступав на фоні символіки Європейського Союзу, демонструючи, що рішення про початок переговорів про вступ до ЄС є вагомою перемогою. Президент визнав, що можлива зміна влади у США його непокоїть, адже у Зеленського власна, не надто приємна історія відносин з Дональдом Трампом.

Підтримка європейських партнерів у даному випадку може виявитися недостатньою для продовження протистояння з Кремлем. Довелося українському президенту визнати й той факт, що спалах насильства на Близькому Сході, організований ХАМАС у жовтні, спричинив розфокусування уваги до проблем України.

Володимир Зеленський констатував, що Україну не запрошують до вступу до НАТО, хоча Альянс залишається найкращим безпековим варіантом для України.

Зеленський, який відвідав інавгурацію Хав’єра Мілея в Аргентині, сприймає президентство аргентинського політика як поворотний пункт для Південної Америки.

Сусіди

Відповідаючи на питання польського журналіста Пьотра Андрусечка, Володимир Зеленський виклав власну версію польсько-українських відносин на поточному етапі. Він наголосив, що Україна лише хотіла вивезти власне зерно, але не могла цього зробити через блокаду. Емоційна відповідь не наблизила зустріч Зеленського з Дональдом Туском, про яку обережно говорять з минулого тижня.

Президент України підкреслив, що не обговорював з Віктором Орбаном в Аргентині під час короткої зустрічі «на ногах» припинення вогню або переговори з Путіним.

Люди

Зеленський підкреслив, що його сім’я перебуває в Україні. Президент висловив впевненість, що більшість українських біженців повернуться додому, коли буде створено потужну систему ППО. Слідом за шефом свого офісу Андрієм Єрмаком Зеленський повторив тезу про доцільність відкриття аеропорту «Бориспіль» як символу потужності протиповітряної оборони. На жаль, навіть подібний показовий жест не в змозі замінити стратегію повернення громадян України додому.

Замість післямови

Володимир Зеленський продовжує вірити у власну спроможність переконувати людей, які сидять перед ним у залі. Проте масштаб війни з Росією, ситуація на фронті та у відносинах з союзниками демонструють, що цього вже недостатньо.

Редакція Sestry не завжди поділяє думку авторів блогів

Тепер будуть заблоковані всі важливі пункти перевезення товарів через кордон України та Польщі. Причому організатори блокади підкреслюють, що збираються продовжувати її щонайменше до 8 березня наступного року. Про це у своїй колонці для Espreso.tv пише український публіцист і журналіст Віталій Портников.

Як відомо, блокада польсько-українського кордону є не тільки економічним протестом, але й важливою частиною політичної боротьби у Польщі. Організатор блокади пов'язаний з ультраправими політичними силами у Польщі, що об'єдналися в партію «Конфедерація», яка до останніх парламентських виборів у Польщі вважалася ймовірним партнером партії «Право і справедливість» у новій правлячій коаліції, якби в обох цих політичних сил вистачило голосів для формування нового уряду Польщі. Однак парламентські вибори, як відомо, закінчилися перемогою демократичної опозиції, лідер якої Дональд Туск був обраний новим польським прем'єр-міністром. Разом із цим треба усвідомлювати, що електоральні процеси в Польщі не закінчуються, а тільки починаються — після парламентських виборів будуть місцеві, згодом вибори президента — й боротьба між двома головними політичними таборами буде тільки посилюватися в інтересах польських правих, які втратили владу. В інтересах «Конфедерації», багатьох лідерів і активістів якої підозрюють у серйозних політичних контактах й принаймні у симпатіях до Кремля, є погіршити польсько-українські стосунки й послабити позиції нового уряду.

Нагадаю, напередодні своєї відставки тепер вже колишній прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький висловився за запровадження обмежень для перевезення продукції з України до Польщі й фактично підтримав страйк перевізників. Під час роботи його уряду не було зроблено фактично нічого, щоб зупинити цей процес, який вже відобразився на стані польської економіки. Тепер має відбутися саме те, до чого прагнули польські праві у боротьбі зі своїми спадкоємцями у кабінетах в Раді міністрів — створити таку спадщину, яку буде досить важко подолати. Тим більш, коли ми говоримо про новий уряд, який складається з представників різних політичних сил, об'єднаних найголовнішою метою — позбавити влади партію «Право і справедливість» на чолі з Ярославом Качинським. У представників партій, які сформували коаліцію, можуть бути зовсім різні позиції, коли мова йде не просто про польсько-українські взаємини, а про те, як має розвиватися економіка Польщі, про те, як має розвиватися європейська інтеграція сусідніх країн, і як тут польській економіці боротися із ймовірною конкуренцією з боку сусідів зі сходу.

Таким чином практично у перші ж тижні перебування Дональда Туска на посаді прем'єр-міністра Польщі виникає нова серйозна криза у польсько-українських взаєминах. Криза спричинена не чинним урядом Польщі, а його попередниками та ультраправими й проросійськими політичними силами, які будуть робити все можливе й неможливе, щоб допомогти Володимиру Путіну виграти війну проти України. А для цього, як ми розуміємо, потрібно, щоб і на Заході хтось блокував кордон, щоб і на західних кордонах України робилося щось для погіршення економіки нашої країни. Активісти «Конфедерації», як бачимо, справляються із цією місією, яка викликає щире захоплення у російських політичних лідерів. Однак, звичайно, виникає питання, як ця проблема тепер буде вирішуватися. Дональд Туск перед тим, як стати новим очільником польського уряду, обіцяв, що зможе подолати цю кризу. Однак поки що новий прем'єр-міністр Польщі не надав конкретного плану того, як можна буде дійсно цю кризу подолати, з ким і хто має вести перемовини. Польський уряд з організаторами цього протесту? Причому маємо пам'ятати, що ці організатори вороже налаштовані проти польського уряду, і будуть робити все, щоб погіршити його політичні можливості. Це теж їхня важлива мета перед місцевими виборами, де вони хотіли б відігратися й показати, що поразка правих на виборах до сейму — це випадковий епізод у політичній історії Польщі, що скоро ці політичні сили, які керували країною вісім непростих поспіль років, повернуться і змінять Польщу у потрібному їм напрямку — якомога далі від Європи, якомога далі від справжнього польсько-українського порозуміння. Або потрібно, щоб за стіл перемовин сіли й представники уряду України, й представники уряду Польщі, й представники тих організацій, які організували зараз протест перевізників.

До речі, до цього протесту намагаються приєднатися і польські фермери, які першими почали діяти так, щоб було очевидно, що польська економіка немов би потерпає від української конкуренції, хоча це звичайнісінька брехня. Ба більше, організатори протестів створюють серйозні проблеми для самої економіки Польщі — ліквідовують робочі місця, дають можливості іншим сусіднім з Україною країнам мати прибуток від перевезення. І всі це в Польщі прекрасно розуміють, але від розуміння криза сама по собі не закінчується. Потрібно шукати можливості для того, щоб роз'єднати організаторів протесту з ультраправих, проросійських, по суті, антипольських сил з тими, хто дійсно вважає, що українські перевезення чи українське збіжжя загрожує польській економіці. А це створення відповідних економічних механізмів, які мали б допомогти польським перевізникам і польським фермерам принаймні на етапі російсько-української війни. Тому що ми не знаємо, як виглядатимуть обмеження для української продукції, коли ця війна закінчиться. Про це також потрібно думати вже сьогодні. Найбільша проблема — це те, що Україна, за великим рахунком, стала частиною Європейського союзу з економічної точки зору на час війни. Всі обмеження скасовані і тоді виникає проста, досить серйозна, дилема — або запроваджувати ці обмеження знову, або нагадати самим собі, що коли Україна стане членом ЄС ніяких обмежень вже не буде, щоб про це не думали польські політики, фермери, перевізники, всі інші. І саме з цієї позиції треба виходити, коли буде врегульовуватись конфлікт, який зараз є таким небезпечним і для української економіки і для взаємин між Києвом та Варшавою.

Після падіння Берлінського муру впали домовленості Ялти та Потсдама про розподіл зон впливу в Європі. Мільйони людей отримали шанс стати європейцями не тільки в ментальному та культурному, а й політичному сенсі — через членство в НАТО та ЄС. Україну та українців тоді розглядали як ментальну та економічну частину «пострадянського простору» — політично незалежну, але не більше того. 

Із СРСР здавалося мати справи простіше і надійніше, що Буш і намагався пояснити в Києві під час своєї відомої промови [під час виступу у Верховній Раді УРСР у серпні 1991 року американський президент заявив, що «президент Горбачов досяг вражаючих речей, і його політика гласності, перебудови і демократизації має на меті прийти до свободи, демократії і економічної незалежності». — Ред.], але після набуття незалежності ставлення до України було як до РФ, але з увагою в рази менше. 

Москву намагалися переконати в доцільності розширення НАТО і ЄС, йшли на поступки, створювали нові формати відносин, включаючи «Велику вісімку». З Україною поводилися за російською калькою, укладаючи схожі угоди як, наприклад, про партнерство і співробітництво з ЄС, але за остаточним принципом. Це всіх влаштовувало, включаючи тодішнє українське керівництво. Фактично відбувся новий розподіл сфер впливу, де Україна залишилася за РФ, де нашу незалежність вважали умовною, а розпад СРСР, як колись сказав Путін, найбільшою катастрофою ХХ століття. На Заході бачили логіку української політики та бізнесу як бажання експлуатувати свої та російські ресурси, зберігаючи політичний контроль.

У 2003 році РФ спробувала встановити контроль над українською економікою шляхом створення так званого спільного економічного простору і над українською газотранспортною системою через створення консорціуму, де контроль мав отримати «Газпром». Це вдалося відбити. А далі були Тузла і спроби встановити контрольований режим в Україні — у цій стратегії до цього часу нічого не змінилося, лише додалося бажання окупувати українські суверенні території під приводом «русського миру».

Фундаментальною проблемою реакції Заходу на поведінку російського режиму було стійке небажання визнати, що Україна —  це не про геополітичну боротьбу Заходу та РФ, а про зміну неписаного розподілу сфер впливу, за яким Київ має належати до Заходу. Саме це є «червоною лінією» для путінського режиму. І навіть Угода про асоціацію між Україною та ЄС вважалася у Москві такою, що поступово виводить нас з «русського миру». Звідти і шалений тиск на тодішню українську владу з метою відмовитися від її підписання, що й призвело до Майдану. 

Рішення відкрити переговори про вступ до Євросоюзу змінює геополітику і починає новий геополітичний відлік, фактично визначаючи нові межі Європи та Заходу. Не всі перемовини про вступ були вдалими, а деякі зайшли в глухий кут або, краще сказати, що їх туди завели. Однак у випадку України це — момент істини для Євросоюзу, адже українці ототожнюють євроінтеграцію зі своїм майбутнім. Саме під українськими та європейськими прапорами відбувалися Помаранчева революція та Майдан. 

«Завалити» євроінтеграцію України означає для ЄС знищити довіру до нього як до спільноти цінностей, бо саме в цьому його унікальність, а не в численних правилах і регуляціях, що дозволяють функціонувати спільному ринку. Це не робить наші виклики ані простішими, ані швидшими для подолання. Євросоюз може ухвалити геополітичне рішення про надання статусу кандидата і початок переговорів, але не може дозволити собі зробити «геополітичні знижки та пільги», адже це буде означати зменшення вимог і фрагментацію ЄС. Однак сам підхід до методології вступу має бути змінено. Україна та Молдова мають отримати принципово інший рівень залучення країн-членів та інституцій ЄС, як і мати з ними спільну стратегію протидії російським спробам зіпсувати та сповільнити шлях до ЄС.

Після ухвалення рішення про початок переговорів Євросоюз почне готувати переговорну позицію, для цього в нього є напрацьовані механізми, які передбачають залучення країн-членів. Багато з них намагатимуться просунути максимальні вимоги, і нам потрібно навчитися будувати ситуативні коаліції всередині ЄС і «пакетувати» домовленості, отримуючи прийнятні компроміси. Складні і навіть дуже болючі компроміси, на жаль, теж будуть. Уникнути їх буде майже неможливо. І швидкість переговорів кардинально від цього залежатиме, адже країни-члени та інституції ЄС можуть її фактично регулювати. 

Для України критично важливо створити дієві та відкриті майданчики для спілкування державних структур з бізнесом та громадянським суспільством, відпрацювати механізми комунікації зі ЗМІ, інакше хвилі «зради» будуть періодично руйнувати переговорний процес і формувати антиЄСівські настрої. Емоційний та політичний фон переговорів також змінюватиметься, що вимагатиме постійної адаптації до нових реалій.

Все це робитиме перемовини неординарною справою. Але викликом номер один безумовно є модель безпеки для України і насправді для Європи. Вона має бути європейською, якщо ми — частина ЄС. Очевидно, що можуть бути перехідні безпекові домовленості на шляху до НАТО, як, наприклад, дво- чи багатосторонні гарантії безпеки. Ми цього не хочемо, від нас залежить багато, однак не все. Без належного бачення безпеки, зрозумілого для всіх, включаючи російський режим, успішна євроінтеграція неможлива. Сьогодні складно уявити будь-яку систему безпеки в Європі без Сполучених Штатів — й російська-українська війна ще раз це довела. Водночас в якийсь момент Європі, можливо, доведеться ухвалити рішення, що вона має сама опікуватися своєю безпекою — і моделювання цих, поки що гіпотетичних сценаріїв, неможливе без участі України на всіх етапах.

Попереду набагато більше викликів, ніж ми вже пройшли. Євросоюз показав, що він не дасть себе зробити заручником однієї країни — Угорщини чи будь-якої іншої. Але ЄС влаштований так, що всі ключові рішення щодо розширення ухвалюються консенсусом. Орбан грає в свою стратегію, він добре знає, чого хоче і як це досягти. Дискусія не буде простою майже зі всіма країнами ЄС, адже наша сильна сторона — це сільське господарство, а це для всіх чутлива історія та камінь спотикання. Наше просування вперед багато в чому залежатиме, чи зберігатиме ЄС стратегічну візію, чи почне гратися, як казав Фройд, у «нарцисичне бачення невеличких розбіжностей». Скоріше за все, буде й те, й інше. Цього не потрібно боятися. Наразі маємо святковий настрій — і ми на нього заслужили, хоча він і має шалену ціну. Для багатьох українців членство в ЄС є синонімом майбутнього і квінтесенцією розуміння, куди ми йдемо і за що боремося. І тепер ми разом з ЄС зробили вже не крок, а квантовий стрибок до нього. Таких ще буде потрібно чимало, але ми зможемо.

Країна, у новітній історії якої був лише один президент, є заповідником авторитаризму в Європі. Опоненти самопроголошеного президента Олександра Лукашенка перебувають або у в’язницях на Батьківщині, або в еміграції.

Не Бацька, а геополітичний денщик

Олександр Лукашенко — європейський рекордсмен з перебування у владного стерна, він керує Білоруссю вже понад 29 років. Обраний у 1994 році на президентських виборах одночасно з українським колегою Леонідом Кучмою (імідж «хлопця з народу», антикорупціонера та борця за відновлення Союзу був тоді популярним), він швидко вибудував систему персональної влади у форматі суперпрезидентської республіки.

Політичні опоненти несподівано зникали, значення парламенту нівелювалося аж до його примусового розпуску, а посередництво Москви у діалозі з політичними опонентами президента РБ оберталося підтримкою Лукашенка. Останній у 90-х роках ХХ століття мріяв замінити хворого та малорухливого Бориса Єльцина у Кремлі, тому промотував ідею Союзної держави ще наприкінці 90-х років ХХ століття. Однак поява на владному небосхилі бадьорого підполковника ФСБ Путіна зруйнувала ці плани, вплив Лукашенка обмежився Білоруссю й там став максимальним. Поліцейський апарат білоруської влади працює. Але вже понад 20 років Лукашенко відчуває до Путіна неприязнь, в якій боїться зізнатися навіть собі.

«Бацька» — не народне прізвисько Лукашенка, а продукт білоруської пропаганди, по суті, елемент інформаційного супроводу суперпрезидентських повноважень незмінного керівника Білорусі. Відзначу, що президентська кампанія 2020 року виявилася переломною для країни, а результати волевиявлення — фальсифікованими настільки відверто (Лукашенку приписали 90-відсоткову підтримку), що викликали масовий протест білорусів. Люди виходили на вулиці Мінська та інших населених пунктів країни під біло-червоно-білими національними прапорами (офіційна символіка РБ є трохи модернізованою символікою БРСР, у країні не проходила декомунізація, а державними мовами є білоруська та російська, що спричинило домінування російської у більшості сфер життя). Влада жорстоко придушила акції незгоди, протестуючі так і не зуміли використати український революційний досвід та «омайданитися».

Однак не всі противники Лукашенка виїхали після 2020 року з країни. За межами Білорусі опинилося не більш ніж десять відсотків громадян країни. І далеко не всі з них є прихильниками білоруських демократичних сил (опоненти Лукашенка просять не називати їх «опозицією»).

Після 2020 року Лукашенко лише на перший погляд суттєво зміцнив власні позиції, насправді він став куди більше залежним від Кремля. Примусове приземлення у Мінську в травні 2021 року пасажирського лайнера RyanAir, яким молодий опозиціонер Роман Протасевич повертався з Афін до Вільнюса зі своєю дівчиною, знищило залишки довіри до Лукашенка з боку європейських політиків та закрило повітряний простір Білорусі для європейських авіакомпаній. Восени того ж року на кордоні Білорусі з Польщею та Литвою розгорнулася міграційна криза. Політики Старого Світу не поспішали розгледіти серед ініціаторів цієї масштабної прикордонної драми за участі тисяч вихідців з Північної Африки та Близького Сходу Путіна, хоча міграційна криза, як стало зрозумілим потім, була лише операцією прикриття для розгортання російських підрозділів у Білорусі напередодні вторгнення в Україну.

Лукашенко втратив можливості для діалогу з Заходом.

Щодо України ситуація цікавіша: невизнання Лукашенка легітимним президентом не завадила Білорусі отримати позитивне сальдо торгівлі з Україною в 2021 році в 3 мільярди доларів.

На початку лютого 2022 року в інтерв’ю телепропагандисту Владіміру Соловйову Лукашенко висловив переконання, що Україна швидко капітулює та «стане нашею». 24 лютого з території Білорусі російські підрозділи розпочали вторгнення, маючи на меті захопити Київ. Хоча білоруські військові безпосередньої участі у вторгненні не брали, країна перетворилася на надійний тил агресора — логістичний, шпитальний, ремонтний.

З території Білорусі по Україні було випущено кілька сотень ракет різних класів, але восени 2022 року обстріли припинились. «Радгоспного геополітика» Лукашенка попередили з Києва про особливості статусу співагресора в сучасному світі, підкріпивши попередження переліком об’єктів, які перебувають в зоні ураження. До речі, в липні було звільнено посла України в Білорусі Ігоря Кизима, у листопаді — його білоруського колегу Ігоря Сокола, водночас дипломатичні відносини між Білоруссю та Україною досі не розірвано.

Проте публічна підтримка Путіна Лукашенком нікуди не зникла, ба більше — самопроголошений президент Білорусі нагадує геополітичного денщика Кремля.

Щоправда, на початку грудня Лукашенко швиденько зганяв до КНР, «на килим» до Сі Цзіньпіна, який доволі уважно ставиться до всього, що відбувається на пострадянському просторі.  Варто пригадати й той факт, що Лукашенко, користуючись зміною влади в Польщі, намагається відновити діалог з Варшавою, наче й не перебуває за білоруськими гратами за надуманими звинуваченнями активіст польської діаспори, журналіст Анджей Почебут.

Невідомий сусід

Після розпаду Радянського Союзу, який був зафіксований лідерами Росії, України та Білорусі у Віскулях в Біловезькій пущі 8 грудня 1991 року, Київ та Мінськ не зуміли позбутися існуючого з ХІХ століття статусу «молодших братів» Москви.

Постколоніальна ментальність білоруського та українського істеблішменту завадила налагодити діалог напряму, минаючи російського «посередника». Ця ситуація тривала аж до 2014 року, коли РФ захопила Крим. А остаточний злам відбувся після 24 лютого 2022 року, коли опоненти Лукашенка зрозуміли, що в Україні краще говорити поганою білоруською, ніж хорошою російською.

Брак інформації про ситуацію в Білорусі спричинив помітне викривлення сприйняття ситуації в цій країні її українськими сусідами. Співучасть Білорусі в російській агресії накладає зрозумілий відбиток на українську оптику, проте державна інформаційна політика України слабко сприяє порозумінню з опонентами Лукашенка.

Нагадаю, що головним противником Лукашенка на Заході вважають Світлану Тихановську — його конкурентку на президентських виборах 2020 року. Вона себе називає президент-електом (обраною главою держави), здійснює активну міжнародну діяльність. Крім Офісу Світлани Тихановської, який забезпечує її політичну діяльність, у серпні 2021 року було створено також Об’єднаний перехідний кабінет — прообраз виконавчої влади.

Ще під час масових протестів у 2020 році постала Координаційна Рада із забезпечення трансферу влади — протопарламент демократичних сил. На початку 2023 року було сформовано її другий склад, спікером якого став Андрій Єгоров. А наступного року має бути обраний новий її склад.

Білорусь сьогодні виглядає суперечливо. З одного боку, противники Лукашенка (і про це не можна забувати) перебувають або у в’язниці на Батьківщині (банкір та кандидат у президенти Віктор Бабарико, активістка Марія Колесникова, лауреат Нобелівської премії Алесь Беляцький тощо), або в еміграції (Світлана Тихановська та десятки інших). До речі, демократичні сили відтворюють модель суперпрезидентської республіки, яка існує в Білорусі. З іншого боку — білоруський військово-промисловий комплекс працює виключно в інтересах Росії, яка на знак подяки щедро забезпечує Білорусь фінансовими ресурсами. В результаті рівень добробуту громадян Білорусі у 2023 році став найвищим за всі роки незалежності.

25 лютого 2024 року в Білорусі має пройти єдиний день голосування: там оберуть 110 депутатів Палати представників та депутатів місцевих рад. Вже сьогодні можна сказати, що серед них не буде жодного представника опозиційних сил, а громадяни Білорусі, які перебувають за кордоном, проголосувати не зможуть. Влітку наступного року Лукашенко може відсвяткувати 30 років перебування біля керма Білорусі, а наступного, 2025 року — балотуватися (читай — переобиратися) на чергових президентських виборах, які не матимуть нічого спільного з демократією.

Проте навіть гіпотетична відсутність Лукашенка в бюлетені для голосування не означатиме, що білоруси гарантовано оберуть президентом політика, який приведе країну до ЄС та НАТО. Куди більш вірогідним видається збереження статусу російського сателіта.

«Шлях до волі» через спробу консолідації

Наприкінці листопада в Києві пройшла конференція «Шлях до волі», організована Полком Кастуся Калиновського (ПКК). Цей підрозділ Сил Оборони України (СОУ) був сформований на початку широкомасштабного вторгнення Росії, хоча тактична група «Білорусь» перебувала у складі ЗСУ з 2015 року. ПКК — найбільш медійно відомий, хоча не єдиний білоруський підрозділ у складі СОУ. Загальна чисельність громадян Білорусі у лавах захисників України складає кілька сотень людей. Під час конференції «Шляху до волі» було вшановано пам’ять сорока білоруських добровольців, які віддали життя за Україну. Питання виплат компенсацій родинам загиблих добровольців залишається невизначеним.

«Калиновці» зробили красивий хід, організувавши конференцію напередодні поїздок Світлани Тихановської в США для участі в першому американо-білоруському стратегічному діалозі та до Брюсселю для виступу перед міністрами закордонних справ країн ЄС.

По суті, наприкінці листопада в Києві розпочався стратегічний діалог білоруських демократичних сил з Україною. Так, «калиновцям» не вдалося добитися консолідації опонентів Лукашенка, проте вони продемонстрували наявність підтримки частиною української влади. Натомість глибинного розуміння процесів в білоруському суспільстві офіційний Київ поки не демонструє.

Не зумівши зібрати підписи інших представників білоруських демократичних сил під меморандумом про створення консультаційного майданчика «Шлях до волі», «калиновці» оголосили про створення Тимчасового військового комітету, який буде опікуватися розбудовою військової організації Білорусі. Очевидно, з цим була пов’язана і презентація нового однострою майбутнього білоруського війська, яка пройшла у Києві під час конференції. Проте маємо розуміти: якщо процес діалогу між різними центрами впливу білоруських демократичних сил не розпочнеться до різдвяних свят, у 2024 році його доведеться починати спочатку.

Короткі пропозиції

Для тих, хто не кинув у розпачі читати про ситуацію у білоруських демократичних силах, пропоную базові позиції з української дзвіниці щодо розвитку двосторонніх відносин:

— Нам належить пройти шлях у 1000 кроків, щоб краще розуміти одне одного. Процес порозуміння розпочався, проте його темпи залишаються невисокими.

— Доцільно визнати як реальність існування трикутника «офіційний Київ — офіційний Мінськ — білоруські демократичні сили» та будувати відносини з огляду на цю конструкцію.

— Тема політичних в’язнів для білоруських демократичних сил залишається чутливою, дедалі більше нагадує пастку для опонентів Лукашенка. Їм куди правильніше формувати «унікальну пропозицію» для «гвинтиків режиму», щоб намагатися розхитувати цей режим зсередини.

— Потужність поліцейського апарату Білорусі та лояльність державного апарату Лукашенку є значними, що властиво авторитарним режимам, проте ідеалізувати цей факт не варто.

— Білорусь має бути не за межами Люблінського трикутника (Литва — Польща — Україна), а в центрі узгодженої політики держав, з якими межує.

5 грудня президент України Володимир Зеленський терміново скасував свій виступ перед учасниками закритого брифінгу у Сенаті США, присвяченого обговоренню компромісів щодо допомоги Україні. Справжні причини цього так і залишилися незʼясованими, однак цілком очевидно, що український президент не став учасником брифінгу, на якому не вимальовувалося навіть натяку на компроміс між двома фракціями Конгресу. 

Через недовгий час після скасування виступу українського президента республіканські сенатори стали залишати брифінг ще до його закінчення. Очевидно, що на Зеленського навряд би чекав успіх у такій скандальній атмосфері.

Наступного дня президент Сполучених Штатів Джозеф Байден звернувся до конгресменів із словами критики у звʼязку із їхньою неготовністю схвалити допомогу Україні. Глава Білого дому назвав поведінку своїх опонентів приголомшливою, однак дав зрозуміти, що не готовий заради цієї допомоги виконати всі вимоги республіканців щодо контролю над мексиканським кордоном.

Фактично відбулося саме те, про що попереджали українців ще на початку 2023 року: передвиборчий період значно ускладнить виділення допомоги Україні. Очевидно, у Києві сподівалися, що рішення про допомогу на наступний 2024 рік все ж таки буде ухвалено ще до початку цього періоду. Однак несподівана відставка Кевіна Маккарті з посади спікера палати представників, довга «спікеріада» й обрання новим спікером прихильника експрезидента Дональда Трампа Майкла Джонсона прискорили розвиток подій. Америка вже у передвиборчому періоді. І якщо подивитись на ситуацію з американської точки зору, ми побачимо, що розвиток подій вигідний обом таборам. Республіканці хотіли б змусити президента Байдена виконати всі їхні вимоги й повернутися до політики часів Трампа. А демократи не проти того, щоб республіканці виглядали «поганими хлопцями», які не бажають допомогти Україні, а ще й Ізраїлю. Й на тлі цієї обопільної зацікавленості у конфронтації залишається тільки сподіватися на здоровий глузд американського істеблішменту й розуміння, що відмова від допомоги Україні посилить Росію й створить проблеми вже для самих Сполучених Штатів.

Разом із цим важко не констатувати, що Володимир Путін мав рацію, коли робив ставку не стільки на війну, яку він не може виграти, скільки на демократію, якій він не може програти. Тільки на чужу демократію, а не на свою.

Президентські вибори в самій Росії відбудуться за затвердженим сценарієм й знову продемонструють монополію Путіна — як би там хто й не голосував. А от президентські вибори в США ще за рік до їхнього початку вже створюють серйозну політичну кризу й блокують нормальну роботу інституцій. Та хіба тільки вибори в Америці?

Ситуація із блокадою кордону України і Польщі стала, за великим рахунком, «відрижкою» недавніх парламентських виборів й продемонструвала бажання опонентів переможців цих виборів створити серйозні проблеми для майбутнього уряду й зафіксувати труднощі у стосунках з Україною. А от блокада кордону України й Словаччини навпаки — результат перемоги на виборах нового старого премʼєр-міністра Роберта Фіцо, який вже говорить про необхідність нормалізації взаємин із Москвою. І це тільки початок політичного сезону в Європі. 

Навіть сьогодні ми не можемо відповісти на питання, чи вдасться переконати скептиків — насамперед угорського премʼєра Віктора Орбана — й чи отримає Україна допомогу Євросоюзу. А може так статися, що з новими виборами у європейських країнах таких скептиків побільшає. 

Демократія з її плинністю і мінливістю на те й демократія, що їй важко довго протистояти диктатурі з її швидкими оперативними рішеннями — тим більше, коли мова йде про конфлікт, в якому ти воюєш чужими руками. Саме тому головні принципові рішення щодо гарантій безпеки Україні, локалізації війни і посилення економічного тиску на Москву мали бути ухвалені саме 2023 року, бо у 2024 році ухвалити такі рішення — якщо взагалі для цього є бажання — буде ще важче. Й тоді ми остаточно можемо опинитися у водах довгої війни без перспективи завершення. 

На тлі такої небезпеки не може не дивувати, що український політикум й досі занепокоєний віртуальними проблемами. Для того, щоб між президентом України та головнокомандуючим ЗСУ міг бути конфлікт, потрібна наявність озброєної армії, здатної боротися з ворогом. Для того, щоб замислюватися про свої рейтинги й електоральні перспективи, потрібно, щоб залишилася держава, в очільники якої ти збираєшся балотуватися. А якщо не буде держави та армії, про що тоді полеміка?

Тому я із широко відкритими очима стежу за тим, як одна з депутаток від правлячої в Україні формації пропонує подумати над кандидатурами у нові головнокомандуючі ЗСУ. Чи за тим, як колишнього президента країни не випускають у поїздку до Вашингтона, щоб «розчистити місце» для успішного візиту спікера парламенту чи голови офісу президента — втім, криза у Конгресі зводить бажаний успіх нанівець. 

Ця інфантильна гра у політику у воюючій країні свідчить, що висновки з фіаско 24 лютого минулого року, коли держава і суспільство демонстративно не готувалися до великої війни й отримали весь цей жах, так і не зроблені. Що дитяча відсутність відчуття небезпеки як була нашою головною рисою, так нею й залишилася. Й що для багатьох в Україні, навіть для тих, хто ухвалює рішення, все вже закінчилося й можна вже подумати про нового, менш популярного у народу головнокомандуючого або ж про те, як виглядатимуть чиїсь електоральні шанси.

Що ж, мені залишається тільки констатувати: ні, нічого ще не закінчилося й не закінчиться. От зараз, на тлі проблем на Заході й зменшення уваги до української війни, все тільки й починається.  

З одного боку, є листопадове рішення Європейської Комісії, яка рекомендувала розпочати переговори з Молдовою та Україною про вступ до ЄС. З іншого — без суттєвих змін у внутрішній політиці та оптимізації дипломатичних зусиль Україні не варто розраховувати на успіх у цій справі.

Передвиборча арифметика

Рекомендація Європейської Комісії про початок переговорів про вступ Молдови та України, надання статусу кандидата на членство в ЄС Грузії та нагадування Боснії і Герцеговині про її євроінтеграційні перспективи пояснюються легко. У своєму виступі перед депутатами Європарламенту в середині вересня голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності ЄС «дати відповідь на історичні виклики» та висловила впевненість, що Європейський Союз буде ефективним і в умовах, коли в його лавах буде більше тридцяти членів.

Очевидно, що Європейській Народній партії, яка нині домінує у політичному просторі Старого Світу, потрібно розвіяти страхи щодо можливості нового -exit, дати відповідь євроскептикам та продемонструвати наявність власного бачення політичних перспектив.

Слова Урсули фон дер Ляєн підхопили та ретранслювали на різних майданчиках головний дипломат Європейського Союзу Жозеп Боррель та президентка Європейського Парламенту Роберта Мецола (обидва політики представляють Європейську народну партію, що на європейському рівні об'єднує національні консервативні партії). Це дозволяє припустити, що «народники» будуть тримати курс на демонстрацію активності ЄС не лише всередині об’єднання, але й у відносинах з партнерами. Проте не варто забувати про балканські країни, які не лише давно прагнуть стати членами ЄС (багато буде залежати від прийдешніх позачергових виборів у Сербії), але й мають потужне лобі всередині ЄС з боку Австрії та Німеччини (Хорватія та Словенія також можуть підтримати колишні югославські республіки в їхніх інтеграційних прагненнях).

Геополітичний галоп у Скоп’є

Щорічна міністерська зустріч ОБСЄ у Північній Македонії залишила по собі присмак скандалу, адже в ній взяв участь міністр закордонних справ РФ Сєргєй Лавров. Ветеран російської дипломатії продовжує лінію Андрея «Містера Ні» Громика — керівника радянського зовнішньополітичного відомства. Проте за часів існування СРСР Москва не поводила себе настільки брехливо й нахабно. Зокрема, Лавров у столиці Північної Македонії дозволив собі прямо погрожувати Молдові, мовляв, ця країна «стане наступною жертвою хибної політики Заходу».

Цей лексичний рудимент політики холодної війни має цілком зрозуміле пояснення: він спрямований на зовнішню аудиторію. Складно уявити, що досвідчений дипломат Лавров не знає, що Молдова має кордони лише з Румунією та Україною, а військовий потенціал самопроголошеного Придністров’я є мізерним. Шеф російського МЗС натякає на успіхи російської зброї на українському Півдні, хоча вони є ефемерними, і не згадує про знищення ЗСУ флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва». До речі, прямі погрози Лаврова Молдові можуть зіграти свою роль для позитивного вирішення Європейською Радою питання початку переговорів з Молдовою про вступ до ЄС. Проте виставити Росію за двері ОБСЄ члени Організації не спроможні, навіть під загрозою падіння її власного авторитету. ОБСЄ залишається надто строкатою організацією, яка не має реального механізму тиску на агресора, тим більше, коли у цій ролі виступає ядерна держава. Якщо відверто, на Заході чимало публічних політиків та залаштункових гравців, які хотіли б повернутися до business as usual з Кремлем.

Регіональний фактор

Україна має більше проблем, першою з яких, безумовно, є війна. Хоча Кремль формально ніколи не виступав проти членства України в Європейському Союзі, позиція ЄС після 24 лютого 2022 року навряд чи подобається Москві. І нехай Євросоюз надав Україні всього третину з обіцяного мільйона артилерійських снарядів, проте ця допомога була з низки причин безпрецедентною. Путін та його прибічники чудово розуміють, що без України європейський інтеграційний проєкт не буде завершеним, тому прагнуть, щоб наша держава була найбільшою сірою зоною Старого світу, де можна буде диктувати або протискати власні правила поведінки. Як це було до 2014 року.

Є ще один фактор, який може ускладнити для України початок переговорів про членство в ЄС. Це відносини з її найближчими центральноєвропейськими сусідами, які входять до «Вишеградської четвірки». Певне виключення становить Чехія, проте там вже понад рік немає українського посла. В авангарді антиукраїнських настроїв — Угорщина, причому вже не перший рік. Віктор Орбан не приховує того, що його турбує конкуренція за гроші фондів ЄС з Україною, тому продовжує вигадувати нові причини для дискримінації України. Він добре усвідомлює, що в Брюсселі дуже не хотіли б HunExit, тому всіляко демонструє постійний контакт з Путіним та стабільний євроскепсис.

Як виглядає словацький прем’єр

Роберт Фіцо поки розмірковує, якими мають бути його дії щодо України. З одного боку, антиукраїнські гасла були вагомою частиною передвиборчої кампанії партії SD-Smer, з іншого — Словаччина потребує виконання оборонних замовлень для підтримання іміджу «економічного тигра» Центральної Європи та збільшення рівня життя громадян держави, та й взяти участь у відновленні України вона не відмовиться. Фіцо надто досвідчений політик, щоб не розуміти необхідність маневрувати між Росією, Україною та Заходом. Тому коливання між прагматизмом та прагненням «відновити відносини з Росією» триватимуть. До речі, вірогідний польський прем’єр Дональд Туск може не встигнути до засідання Європейської Ради повністю вирішити проблему відновлення перевезень між Польщею та Україною. Адже досвідчений політик розуміє, що надмірний ентузіазм у цьому питанні може зіграти проти нього навіть у перших 100 днів прем’єрства. «Право і справедливість» чекає помилок Туска, особливо цього не приховуючи. Опоненти звинувачують Туска у готовності танцювати під дудку Брюсселя, і тому просто політично невигідно власними діями підтверджувати ці публічні закиди. Власне, всередині майбутньої польської правлячої коаліції немає єдиної позиції ані щодо українського зерна, ані щодо блокування перевезень на польсько-українському кордоні.

Потрібні зміни!

За час, що залишився до засідання Європейської Ради, українській владі корисно було б здійснити низку заходів, реагуючи хоча б на чутки про перенесення рішення про початок переговорів на весну 2024 року, адже в нинішній ситуації Україні вкрай важливо продемонструвати власний європейський вибір діями:

*Простягнути руку країнам  «Вишеградської четвірки», наголошуючи, наскільки важливим є їхній досвід для майбутньої європейської інтеграції України

*Показово, проте щиро прискоритися в питанні виконання «домашнього завдання», запропонованого Європейською Комісією

*Наголосити на важливості європейської інтеграції та вдячності Європейському Союзу за його послідовну підтримку

*Продемонструвати елементи національної єдності (не показної, а реальної) у питаннях, пов’язаних з євроінтеграцією.

*Відмовитися від тези «Ми будемо готові до вступу в ЄС за два роки», демонструвати реалізм та прагматизм.

Перше питання, яке мені ставлять друзі-автомобілісти після мого переїзду в Британію, наскільки швидко я навчилася їздити лівою смугою або як воно — їхати за кермом праворуч, а не ліворуч. Щодо їзди по зустрічній (тобто лівою смугою), можу вас запевнити — ти просто їдеш: мозок переключився відразу ж, як я з’їхала з порома у березні 2022-го. Якщо не враховувати кількох епізодів, коли на автомобільних колах я намагалася рушити в протилежному напрямку, призвичаювання до лівостороннього руху пройшло безболісно.

А от переналаштування на кермо cправа йшло трохи болючіше. Коли я попрощалась зі своєю українською машиною та змінила її на місцеву, певний час було важкувато зрозуміти габарити нової автівки.  Особливо зважаючи на місцевість, де я живу зараз. Тут переважно вузькі дороги для руху в один бік, з «кишенями» для того, щоб роз’їхатися із зустрічною машиною. З обох боків цієї дивної вигадки людства — суцільні кущі в два метри. Поки я їздила ними в своїй українській машині, сидячи ліворуч, я притискалась якомога ближче до лівого боку і практично до сантиметра могла скоротити відстань, щоб з іншого боку мене не зачепив інший автомобіль. Тепер же, з правим кермом, я маю розраховувати цю відстань інтуїтивно. Місяці за три навчилася, але стресу набралася на рік наперед.

Найважчим було переключити мізки з кілометрів на милі. Математик з мене такий собі, тож множити і ділити на 1,6 в режимі кермування було додатковим атракціоном.

З 1 серпня 2023 року в Уельсі, де я живу зараз, місцевий парламент зобов’язав знизити ліміт швидкості в населених пунктах до 20 миль на годину. У Британії, де населення майже вдвічі більше, ніж в Україні, щороку на дорогах гине в середньому 1700 людей. Для порівняння, в Україні у 2021-му загинули більше 3000. На трасах тут стається лише 5% всіх ДТП, решта — в населених пунктах. Отже, 20 миль або 32 кілометри на годину — і не більше. Коли я у місцевих спитала, чи є у них ті самі 20 «бонусних» кілометрів, на які безболісно можна перевищувати швидкість в Україні, всі як один кліпали очима і не розуміли, що я маю на увазі. Варто зазначити, що валійці не надто задоволені нововведенням, адже у більшості машин з круїз-контролем таку швидкість навіть не можна встановити як ліміт. Тобто в межах міст та сіл треба дивитись не на дорогу, а також пішоходів та велосипедистів, які легко тебе обганяють, а на спідометр, щоб, не дай боже, не їхати 21 милю на годину.

Не важко здогадатися, що вже в перші місяці за кермом автівки на британських номерах я отримала «лист щастя» від поліції про перевищення швидкості. У цей момент я пустила тиху ностальгійну сльозу за своїми поїздками українськими дорогами, де можна було, не виходячи з-за керма, отримати повідомлення в Дії, там же натиснути одну кнопку «сплатити штраф» і їхати далі. 

У паперовому листі мене просили спочатку заповнити анкету, де я мала визнати, що саме я і ніхто інший була за кермом автомобіля-порушника. Відповідь треба відправити на зазначену адресу (тут варто пояснити, що в Україні багато послуг можна отримати через інтернет —  сайт чи аплікацію). Для того треба поїхати на пошту. Далі приходить наступний лист, де пропонують на вибір три опції:

— пройти одноденний курс «Ліміт швидкості», заплативши за нього приблизно 90 фунтів (більше 4100 гривень);

— заплатити штраф (розмір якого визначається відповідно до моїх доходів), при цьому отримати три поїнти (бали) у британське водійське посвідчення;

— судитися з поліцією, доводячи, що не така вже я й порушниця.

Найстрашніше в цьому переліку — це бали. Кожна водійська ліцензія в Британії має «депозит» з 12 поїнтів. Отже, варто чотири рази перевищити швидкість, права забирають і нові можна отримати, лише заново склавши іспити (дуже дорогі й такі, що люди їх по сім разів складають). Але і це не все. За наявності поїнтів стрімко дорожчає страховка, яка й так обходиться зовсім не дешево. Моя, наприклад, — 50 фунтів (приблизно 2300 гривень) на місяць. І це з ідеальними показниками, великим стажем водіння та відсутністю страхових випадків протягом багатьох років. З поїнтами вартість страховки може зрости вчетверо. 

Мій вибір очевидний — курси для любителів швидкості. Таке щастя доступне лише раз на три роки. Якщо я знову перевищу швидкість до 2026 року, то опції «посидіти за партою» у мене не буде — тільки штраф плюс поїнти.

Курси тривали майже три години, з яких справді цікава та важлива інформація зайняла хвилин 10. На самому початку мені і ще тридцятьом неслухняним громадянам розповіли, як без знаків визначити, яка саме це дорога і який тут встановлений ліміт швидкості. Далі ми мали, як в дитячому садочку, вголос і хором щиро обіцяти, що більше так не будемо.

Схема приблизно така: 

— Давайте всі скажемо, чому ми перевищуємо?

— Бо запізнюємось!

— А що ми будемо робити, щоб не запізнюватись?

— Раніше виїжджати!

— Що нам заважає раніше виходити з дому?

— Обставини!

— Що ми робитимемо з обставинами?

— Докладемо зусиль, щоб їх подолати!

За пару днів на електронну пошту прийшов лист від дорожньої поліції, що я тепер чиста і знову непорочна. Всі поїнти на місці. Ніхто не здогадається, що я порушила правила.

Не можу не сказати, що «постраждала» я за власну чесність і частково за невроз. Згідно британського законодавства, будь-який іноземець, який приїжджає в Британію більше ніж на півроку, має перереєструвати автомобіль, отримавши британські номери. А через рік всі мають поміняти свої права на місцеві. Машину з українськими номерами не фіксують камери, а українські водійські посвідчення не мають поїнтів. Ми тут всі вчимося помічати за собою, що раніше ми порушували за дефолтом і часом навіть не звертали на це уваги. Отже я в рамках своєї власної програми «Стань краще і не дратуй Британію» побігла все робити правильно однією з найперших. Продала українську машину, купила британську, обміняла права. І… через місяць після цього британський уряд дозволив українцям не міняти ані права, ані реєстрацію автомобіля протягом дії терміну візи. Тобто три роки. З чим я себе і вітаю.

Sestry публікують розповідь одеситки Наталії Делієвої, відомої військової та гуманітарної волонтерки з позивним «Мама». Аби заробляти на потреби військових та цивільних, а також доносити важливу інформацію про Україну до іноземців, Наталія  возить світом мультимедійні виставки «Імерсивний Шевченко — душа України» та «Україна: рік незламності, культура опору». Очільниця всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія» вже заробила для допомоги українцям під час війни понад сім мільйонів гривень.

«Ми вас чекаємо, як в дитинстві маму з базару»

20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я збентежена. Навіщо, що зміцнювати? У Сараті?

«Ні, — каже він. — Нас перевели, ми неподалік Одеси». Ок, сказала я, та 23 лютого привезла їм все, що просили. Ще подумала: поганого дня з радянською історією я з військовими зустрілася, але оскільки я не з квітами, а з мішками для піску приїхала, то нічого.

Ну і все…  24 вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!» Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все не правда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці  замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося…

Друзі пропонували мені виїхати за кордон в США, в Німеччину, в Чорногорію, в Бельгію і навіть в Австралію. На що я їм відповідала, що нікуди не поїду, бо якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати? Хто їм запчастини, плитоноску, хліб та воду привезе?  

Ось так кожного дня і до сьогодення: біжу, дістаю, купую, прошу, торгуюсь, знаходжу, пишу, благаю, знову прошу, знову дістаю.

Три місяці 18-ий окремий батальйон морської піхоти був в Одеській області. Кожного дня я була у них в різних точках, бо батальйон дуже великий. Моталась всім узбережжям Чорного моря. Я коли до них приїжджала, вони мені казали: «Ми вас так чекаємо, як в дитинстві маму з базару». Або: «Нарешті, Одеса-Мама приїхала!» Такий вони мені й позивний дали — МАМА. Не всім я в мами годжуся за віком, зате люблю їх і турбуюсь про них справді, як мама.

Я навіть якось записала:

Біжать до «Мами» морські котики:

— Володі треба берці 48 розміру.

— У Миколи вушко від окулярів зламалось.

— У Петра на телефоні тріснуло скло.

— Іллюші треба одноразовий посуд.

— Дмитру — розгрузку.

— Артему — запчастини.

— Василю — намет.

Я називаю їх на ім'я та не питаю їх позивних, бо не військова людина. Я просто турбуюсь про котиків.

«На тілі військового був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував»

На початку війни було дуже важко. Велика частина постачання 18-го окремого батальйону морської піхоти була на мені. Від мішків з рисом та цукром до бронежилетів. Держава була не готова, тому плутанина була страшна. Довелося справлятись волонтерам.

Зараз пишу, згадую, диву даюся, як я все витримала. Адже крім роботи на ниві волонтерства, у мене - чоловік, діти, онуки, мама 86 років, тато 87 років, громадська жіноча організація, благодійний театральний фонд, купа родичів, моя політична партія, яку я очолюю на Одещині, гуманітарний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам.

В травні 2022 року я не розуміла, які страшні випробування, яка жахлива біда чекає попереду. Нещастя почалися, коли мій батальйон перевели на нуль в Миколаївську область.

Коли я вперше побачила комбата Сергія Дердугу, поруч з яким провела в штабі три місяці війни, то подумала, що він - водій. А на водія подумала, що він — комбат. Бо підполковника-орденоносця, з двома пораненнями, який захищає країну з 2014 року, кіборга з Донецького аеропорту я уявляла чоловіком років п'ятдесяти. А виявилось, що це 38-річний красень. Я закохалась в нього — волонтерською любов’ю, дуже поважала його та пишалась тим, який він патріотичний, мужній, розумний, хоч і молодий, але справжній батько свого батальйону.  

Всі штабні бували у нас вдома. Моя родина запрошувала хлопців на всі свята. Останнє свято, коли ми були разом — Великдень. Ми пили батьківський компот за Перемогу і домовились святкувати нашу реальну майбутню перемогу обов’язково разом, теж у нас.

Ще у мене був справжній військовий «синочок» Анатолій Перепеличний, якого я теж дуже любила. В батальйоні він відповідав за техніку безпеки, а також вів сторінку на фейсбуці. Він був такий маленький і худенький, що вся форма на нього була завелика, і я віддавала її костюмерам у театр, щоб вони її ушивали. Мені приносило радість купувати йому гарну військову форму, фірмові красиві куртки та кепки. Він так радів, коли все це одягав. Одного разу він попросив мене подарувати йому натільний хрестик. Я привезла хрестик, який моя мама придбала в Єрусалимі. Він був там посвячений.

Чому я пишу про Толіка був? Тому що 27 травня 2022 року, коли 18 окремий батальйон форсував річку Інгулець, все і почалося… Це була страшна ніч в моєму житті, адже інтуїцію не введеш в оману. Хлопці не дзвонили, не писали, моє серце вискакувало з грудей. Потім мені телефонували дружини та мами хлопців з батальйону, вони розповідали страшні речі, як їх бомблять, як вони гинуть. Я дзвонила комбригу й благала його щось зробити. Але… незабаром подзвонив Ілля та повідомив, що комбат загинув. А Толік зник безвісти.

Я була в ступорі й не могла в це повірити. Як загинув? Як пропав? А потім, як у сні... Комбат в труні. Мені хотілося його підняти з труни. Комбате, піднімайся! Ти не маєш права бути мертвим! Як без тебе батальйон?

Мій стан був жахливий. У мене віднімались ноги, я не могла навіть говорити. Просто мовчала і плакала… Я не знала, що у людей може бути так багато сліз, вони просто лились з моїх очей весь час…  

Я вирішила, що покину військове волонтерство, бо не витримую більше загибелі когось з моїх морських котиків. Але через тиждень після поховання комбата він мені наснився. Сергій був дуже спокійний і сумний, віні дивився мені в очі, нічого не говорив, але по його очам я зрозуміла, що він просив, щоб я не кидала батальйон.

Та я й сама вже це розуміла. Не може волонтерка з позивним «Мама» кинути своїх синочків.

Толік зник. Я ж маю знайти молодшого лейтенанта Анатолія Перепеличного!

Ми шукали його пів року. Скільки листів ми написали, стільки різних військових інституцій обійшли. Ми шукали його разом з його батьками, він у них єдиний син. Я молилася Богу, щоб Толік був у полоні. Але ні… На жаль, він загинув того самого дня — 27 травня. Його та ще одного піхотинця пізніше знайшли в підвалі в селі, поряд з яким точився той бій. Тіло Толіка було без голови. На тілі був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував…

На похованні Толіка мене не було, адже я не змогла швидко повернутися в Україну з Берліна. Я знову вес час плакала і ніхто не розумів, що зі мною відбувається. Згодом я приїхала до нього на могилу в село Городківка Вінницької області. Його батьки кожного дня приходять до нього на цвинтар, кожного дня! Коли я від них їхала, мама Толіка дала мені пакет з грошима й попросила на ці гроші допомогти батальйону.  

Батьки Толіка стали для мене близькими людьми. Я їх ніколи не покину.

Я пережила вже багато смертей військових. Моя душа наче зцементувалась. Мені тяжко, дуже тяжко, але я маю діяти та працювати. Заради загиблих, щоб їхня жертва не була марною. Заради живих, щоб перемогти.

Я продовжую військове волонтерство. До 18-го окремого батальйону морської піхоти додались 37-ий окремий полк зв’язку, 183-й окремий батальйон легкої піхоти, дивізіон артилерії 37-ї бригади морської піхоти. Вони, мої любочки, нагороджують мене подяками, грамотами, медалями. Звісно, мені приємно.

«Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, розповідаємо красиво про Україну на міжнародній арені»

Заради перемоги я як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд» працюю на культурному фронті, що ділиться на три напрямки.  

Перший – це допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Це ветерани театру та кіно. актори, режисери, хореографи, костюмери. Якщо державні театри ще якось тримаються, держава виплачує працівникам зарплату, то приватний сектор культури та кіно знаходиться в тяжкому стані. Тому допомагаємо продуктами харчування, ліками, фінансами.

Другий напрямок — організація концертів для військових та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу.

Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія.

Ще до війни, до Дня Незалежності України, ми з командою створили мультимедійну виставку «Тарас Шевченко — душа України». Виставка вийшла дуже вдалою, прем’єра відбулась в Одесі. Ми готувались до прем’єри в Києві, яка мала відбутися у березні 2022 року, але війна стала на заваді. Однак завдяки моєму партнеру в Канаді Валерію Костюку цю виставку з початку війни показали в містах Канади та США (Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос Анджелесі, Денвері, Клівленді та Піттсбурзі).

Кошти від проданих квитків ми перераховуємо на спецрахунки Національного банку України та Червоного Хреста України та на локальну волонтерську допомогу. Ми вже зібрали понад сім мільйонів гривень.

Потім на прохання Міністерства культури та інформаційної політики України наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Свої дві виставки ми показали в Торонто та Вінніпезі, а також у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції «Grand Palais Immersif».

Культурна дипломатія передбачає використання всього, що пов'язано з культурою, мистецтвом та освітою з метою захисту національних інтересів України на міжнародній арені.

Один з яскравих прикладів української культурної дипломатії відбувся ще у 1919 році.

Тодішній голова військ і флоту УНР Симон Петлюра наказав зробити закордонні гастролі українського хору під керівництвом Олександра Кошиці з метою протидії російській пропаганді та промоції української культури й незалежності в Європі.

Закордонне турне Капели стало першим проєктом культурної дипломатії в історії України. Саме завдяки цим гастролям світ уперше почув «Щедрика» Миколи Леонтовича, а українська культура й державний престиж України здобули позитивний резонанс у 17 країнах світу. У «Спогадах» Кошиця описував, як відбувались концерти в Парижі 1919 року, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, але навколо було чимало поліції (як нам це знайомо й через 105 років).

Концерти в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 — 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. З великим успіхом капела гастролювала по світу, тільки в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів.

На жаль, Україна в тій більшовицько-українській війні не перемогла, тому радянська влада не давала дозволу хору повернутись на Батьківщину. Олександр Кошиця переїхав до Канади у місто Вінніпег, де керував хором та став співзасновником центру української культури під назвою «Осередок».

Мене переповнює гордість, що наша команда саме разом з «Осередком» зробила імерсивну виставку про українсько-канадський центр та українських митців в Канаді. І, звісно, про Олександра Кошицю.

Цю імерсивну виставку ми продемонстрували в Торонто у вересні цього року на щорічному найбільшому українському фестивалі Північної Америки BWV Toronto Ukrainian Festival. Незабаром ми будемо демонструвати українські імерсивні виставки в Німеччині, Японії, Мексиці, Австрії та Польщі.

Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, красиво розповідаємо важливу інформацію про Україну на міжнародній арені.

‍

Титульне фото: приватний архів