Блоги

Перше питання, яке мені ставлять друзі-автомобілісти після мого переїзду в Британію, наскільки швидко я навчилася їздити лівою смугою або як воно — їхати за кермом праворуч, а не ліворуч. Щодо їзди по зустрічній (тобто лівою смугою), можу вас запевнити — ти просто їдеш: мозок переключився відразу ж, як я з’їхала з порома у березні 2022-го. Якщо не враховувати кількох епізодів, коли на автомобільних колах я намагалася рушити в протилежному напрямку, призвичаювання до лівостороннього руху пройшло безболісно.

А от переналаштування на кермо cправа йшло трохи болючіше. Коли я попрощалась зі своєю українською машиною та змінила її на місцеву, певний час було важкувато зрозуміти габарити нової автівки.  Особливо зважаючи на місцевість, де я живу зараз. Тут переважно вузькі дороги для руху в один бік, з «кишенями» для того, щоб роз’їхатися із зустрічною машиною. З обох боків цієї дивної вигадки людства — суцільні кущі в два метри. Поки я їздила ними в своїй українській машині, сидячи ліворуч, я притискалась якомога ближче до лівого боку і практично до сантиметра могла скоротити відстань, щоб з іншого боку мене не зачепив інший автомобіль. Тепер же, з правим кермом, я маю розраховувати цю відстань інтуїтивно. Місяці за три навчилася, але стресу набралася на рік наперед.

Найважчим було переключити мізки з кілометрів на милі. Математик з мене такий собі, тож множити і ділити на 1,6 в режимі кермування було додатковим атракціоном.

З 1 серпня 2023 року в Уельсі, де я живу зараз, місцевий парламент зобов’язав знизити ліміт швидкості в населених пунктах до 20 миль на годину. У Британії, де населення майже вдвічі більше, ніж в Україні, щороку на дорогах гине в середньому 1700 людей. Для порівняння, в Україні у 2021-му загинули більше 3000. На трасах тут стається лише 5% всіх ДТП, решта — в населених пунктах. Отже, 20 миль або 32 кілометри на годину — і не більше. Коли я у місцевих спитала, чи є у них ті самі 20 «бонусних» кілометрів, на які безболісно можна перевищувати швидкість в Україні, всі як один кліпали очима і не розуміли, що я маю на увазі. Варто зазначити, що валійці не надто задоволені нововведенням, адже у більшості машин з круїз-контролем таку швидкість навіть не можна встановити як ліміт. Тобто в межах міст та сіл треба дивитись не на дорогу, а також пішоходів та велосипедистів, які легко тебе обганяють, а на спідометр, щоб, не дай боже, не їхати 21 милю на годину.

Не важко здогадатися, що вже в перші місяці за кермом автівки на британських номерах я отримала «лист щастя» від поліції про перевищення швидкості. У цей момент я пустила тиху ностальгійну сльозу за своїми поїздками українськими дорогами, де можна було, не виходячи з-за керма, отримати повідомлення в Дії, там же натиснути одну кнопку «сплатити штраф» і їхати далі. 

У паперовому листі мене просили спочатку заповнити анкету, де я мала визнати, що саме я і ніхто інший була за кермом автомобіля-порушника. Відповідь треба відправити на зазначену адресу (тут варто пояснити, що в Україні багато послуг можна отримати через інтернет —  сайт чи аплікацію). Для того треба поїхати на пошту. Далі приходить наступний лист, де пропонують на вибір три опції:

— пройти одноденний курс «Ліміт швидкості», заплативши за нього приблизно 90 фунтів (більше 4100 гривень);

— заплатити штраф (розмір якого визначається відповідно до моїх доходів), при цьому отримати три поїнти (бали) у британське водійське посвідчення;

— судитися з поліцією, доводячи, що не така вже я й порушниця.

Найстрашніше в цьому переліку — це бали. Кожна водійська ліцензія в Британії має «депозит» з 12 поїнтів. Отже, варто чотири рази перевищити швидкість, права забирають і нові можна отримати, лише заново склавши іспити (дуже дорогі й такі, що люди їх по сім разів складають). Але і це не все. За наявності поїнтів стрімко дорожчає страховка, яка й так обходиться зовсім не дешево. Моя, наприклад, — 50 фунтів (приблизно 2300 гривень) на місяць. І це з ідеальними показниками, великим стажем водіння та відсутністю страхових випадків протягом багатьох років. З поїнтами вартість страховки може зрости вчетверо. 

Мій вибір очевидний — курси для любителів швидкості. Таке щастя доступне лише раз на три роки. Якщо я знову перевищу швидкість до 2026 року, то опції «посидіти за партою» у мене не буде — тільки штраф плюс поїнти.

Курси тривали майже три години, з яких справді цікава та важлива інформація зайняла хвилин 10. На самому початку мені і ще тридцятьом неслухняним громадянам розповіли, як без знаків визначити, яка саме це дорога і який тут встановлений ліміт швидкості. Далі ми мали, як в дитячому садочку, вголос і хором щиро обіцяти, що більше так не будемо.

Схема приблизно така: 

— Давайте всі скажемо, чому ми перевищуємо?

— Бо запізнюємось!

— А що ми будемо робити, щоб не запізнюватись?

— Раніше виїжджати!

— Що нам заважає раніше виходити з дому?

— Обставини!

— Що ми робитимемо з обставинами?

— Докладемо зусиль, щоб їх подолати!

За пару днів на електронну пошту прийшов лист від дорожньої поліції, що я тепер чиста і знову непорочна. Всі поїнти на місці. Ніхто не здогадається, що я порушила правила.

Не можу не сказати, що «постраждала» я за власну чесність і частково за невроз. Згідно британського законодавства, будь-який іноземець, який приїжджає в Британію більше ніж на півроку, має перереєструвати автомобіль, отримавши британські номери. А через рік всі мають поміняти свої права на місцеві. Машину з українськими номерами не фіксують камери, а українські водійські посвідчення не мають поїнтів. Ми тут всі вчимося помічати за собою, що раніше ми порушували за дефолтом і часом навіть не звертали на це уваги. Отже я в рамках своєї власної програми «Стань краще і не дратуй Британію» побігла все робити правильно однією з найперших. Продала українську машину, купила британську, обміняла права. І… через місяць після цього британський уряд дозволив українцям не міняти ані права, ані реєстрацію автомобіля протягом дії терміну візи. Тобто три роки. З чим я себе і вітаю.

Sestry публікують розповідь одеситки Наталії Делієвої, відомої військової та гуманітарної волонтерки з позивним «Мама». Аби заробляти на потреби військових та цивільних, а також доносити важливу інформацію про Україну до іноземців, Наталія  возить світом мультимедійні виставки «Імерсивний Шевченко — душа України» та «Україна: рік незламності, культура опору». Очільниця всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія» вже заробила для допомоги українцям під час війни понад сім мільйонів гривень.

«Ми вас чекаємо, як в дитинстві маму з базару»

20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я збентежена. Навіщо, що зміцнювати? У Сараті?

«Ні, — каже він. — Нас перевели, ми неподалік Одеси». Ок, сказала я, та 23 лютого привезла їм все, що просили. Ще подумала: поганого дня з радянською історією я з військовими зустрілася, але оскільки я не з квітами, а з мішками для піску приїхала, то нічого.

Ну і все…  24 вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!» Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все не правда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці  замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося…

Друзі пропонували мені виїхати за кордон в США, в Німеччину, в Чорногорію, в Бельгію і навіть в Австралію. На що я їм відповідала, що нікуди не поїду, бо якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати? Хто їм запчастини, плитоноску, хліб та воду привезе?  

Ось так кожного дня і до сьогодення: біжу, дістаю, купую, прошу, торгуюсь, знаходжу, пишу, благаю, знову прошу, знову дістаю.

Три місяці 18-ий окремий батальйон морської піхоти був в Одеській області. Кожного дня я була у них в різних точках, бо батальйон дуже великий. Моталась всім узбережжям Чорного моря. Я коли до них приїжджала, вони мені казали: «Ми вас так чекаємо, як в дитинстві маму з базару». Або: «Нарешті, Одеса-Мама приїхала!» Такий вони мені й позивний дали — МАМА. Не всім я в мами годжуся за віком, зате люблю їх і турбуюсь про них справді, як мама.

Я навіть якось записала:

Біжать до «Мами» морські котики:

— Володі треба берці 48 розміру.

— У Миколи вушко від окулярів зламалось.

— У Петра на телефоні тріснуло скло.

— Іллюші треба одноразовий посуд.

— Дмитру — розгрузку.

— Артему — запчастини.

— Василю — намет.

Я називаю їх на ім'я та не питаю їх позивних, бо не військова людина. Я просто турбуюсь про котиків.

«На тілі військового був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував»

На початку війни було дуже важко. Велика частина постачання 18-го окремого батальйону морської піхоти була на мені. Від мішків з рисом та цукром до бронежилетів. Держава була не готова, тому плутанина була страшна. Довелося справлятись волонтерам.

Зараз пишу, згадую, диву даюся, як я все витримала. Адже крім роботи на ниві волонтерства, у мене - чоловік, діти, онуки, мама 86 років, тато 87 років, громадська жіноча організація, благодійний театральний фонд, купа родичів, моя політична партія, яку я очолюю на Одещині, гуманітарний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам.

В травні 2022 року я не розуміла, які страшні випробування, яка жахлива біда чекає попереду. Нещастя почалися, коли мій батальйон перевели на нуль в Миколаївську область.

Коли я вперше побачила комбата Сергія Дердугу, поруч з яким провела в штабі три місяці війни, то подумала, що він - водій. А на водія подумала, що він — комбат. Бо підполковника-орденоносця, з двома пораненнями, який захищає країну з 2014 року, кіборга з Донецького аеропорту я уявляла чоловіком років п'ятдесяти. А виявилось, що це 38-річний красень. Я закохалась в нього — волонтерською любов’ю, дуже поважала його та пишалась тим, який він патріотичний, мужній, розумний, хоч і молодий, але справжній батько свого батальйону.  

Всі штабні бували у нас вдома. Моя родина запрошувала хлопців на всі свята. Останнє свято, коли ми були разом — Великдень. Ми пили батьківський компот за Перемогу і домовились святкувати нашу реальну майбутню перемогу обов’язково разом, теж у нас.

Ще у мене був справжній військовий «синочок» Анатолій Перепеличний, якого я теж дуже любила. В батальйоні він відповідав за техніку безпеки, а також вів сторінку на фейсбуці. Він був такий маленький і худенький, що вся форма на нього була завелика, і я віддавала її костюмерам у театр, щоб вони її ушивали. Мені приносило радість купувати йому гарну військову форму, фірмові красиві куртки та кепки. Він так радів, коли все це одягав. Одного разу він попросив мене подарувати йому натільний хрестик. Я привезла хрестик, який моя мама придбала в Єрусалимі. Він був там посвячений.

Чому я пишу про Толіка був? Тому що 27 травня 2022 року, коли 18 окремий батальйон форсував річку Інгулець, все і почалося… Це була страшна ніч в моєму житті, адже інтуїцію не введеш в оману. Хлопці не дзвонили, не писали, моє серце вискакувало з грудей. Потім мені телефонували дружини та мами хлопців з батальйону, вони розповідали страшні речі, як їх бомблять, як вони гинуть. Я дзвонила комбригу й благала його щось зробити. Але… незабаром подзвонив Ілля та повідомив, що комбат загинув. А Толік зник безвісти.

Я була в ступорі й не могла в це повірити. Як загинув? Як пропав? А потім, як у сні... Комбат в труні. Мені хотілося його підняти з труни. Комбате, піднімайся! Ти не маєш права бути мертвим! Як без тебе батальйон?

Мій стан був жахливий. У мене віднімались ноги, я не могла навіть говорити. Просто мовчала і плакала… Я не знала, що у людей може бути так багато сліз, вони просто лились з моїх очей весь час…  

Я вирішила, що покину військове волонтерство, бо не витримую більше загибелі когось з моїх морських котиків. Але через тиждень після поховання комбата він мені наснився. Сергій був дуже спокійний і сумний, віні дивився мені в очі, нічого не говорив, але по його очам я зрозуміла, що він просив, щоб я не кидала батальйон.

Та я й сама вже це розуміла. Не може волонтерка з позивним «Мама» кинути своїх синочків.

Толік зник. Я ж маю знайти молодшого лейтенанта Анатолія Перепеличного!

Ми шукали його пів року. Скільки листів ми написали, стільки різних військових інституцій обійшли. Ми шукали його разом з його батьками, він у них єдиний син. Я молилася Богу, щоб Толік був у полоні. Але ні… На жаль, він загинув того самого дня — 27 травня. Його та ще одного піхотинця пізніше знайшли в підвалі в селі, поряд з яким точився той бій. Тіло Толіка було без голови. На тілі був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував…

На похованні Толіка мене не було, адже я не змогла швидко повернутися в Україну з Берліна. Я знову вес час плакала і ніхто не розумів, що зі мною відбувається. Згодом я приїхала до нього на могилу в село Городківка Вінницької області. Його батьки кожного дня приходять до нього на цвинтар, кожного дня! Коли я від них їхала, мама Толіка дала мені пакет з грошима й попросила на ці гроші допомогти батальйону.  

Батьки Толіка стали для мене близькими людьми. Я їх ніколи не покину.

Я пережила вже багато смертей військових. Моя душа наче зцементувалась. Мені тяжко, дуже тяжко, але я маю діяти та працювати. Заради загиблих, щоб їхня жертва не була марною. Заради живих, щоб перемогти.

Я продовжую військове волонтерство. До 18-го окремого батальйону морської піхоти додались 37-ий окремий полк зв’язку, 183-й окремий батальйон легкої піхоти, дивізіон артилерії 37-ї бригади морської піхоти. Вони, мої любочки, нагороджують мене подяками, грамотами, медалями. Звісно, мені приємно.

«Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, розповідаємо красиво про Україну на міжнародній арені»

Заради перемоги я як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд» працюю на культурному фронті, що ділиться на три напрямки.  

Перший – це допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Це ветерани театру та кіно. актори, режисери, хореографи, костюмери. Якщо державні театри ще якось тримаються, держава виплачує працівникам зарплату, то приватний сектор культури та кіно знаходиться в тяжкому стані. Тому допомагаємо продуктами харчування, ліками, фінансами.

Другий напрямок — організація концертів для військових та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу.

Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія.

Ще до війни, до Дня Незалежності України, ми з командою створили мультимедійну виставку «Тарас Шевченко — душа України». Виставка вийшла дуже вдалою, прем’єра відбулась в Одесі. Ми готувались до прем’єри в Києві, яка мала відбутися у березні 2022 року, але війна стала на заваді. Однак завдяки моєму партнеру в Канаді Валерію Костюку цю виставку з початку війни показали в містах Канади та США (Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос Анджелесі, Денвері, Клівленді та Піттсбурзі).

Кошти від проданих квитків ми перераховуємо на спецрахунки Національного банку України та Червоного Хреста України та на локальну волонтерську допомогу. Ми вже зібрали понад сім мільйонів гривень.

Потім на прохання Міністерства культури та інформаційної політики України наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Свої дві виставки ми показали в Торонто та Вінніпезі, а також у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції «Grand Palais Immersif».

Культурна дипломатія передбачає використання всього, що пов'язано з культурою, мистецтвом та освітою з метою захисту національних інтересів України на міжнародній арені.

Один з яскравих прикладів української культурної дипломатії відбувся ще у 1919 році.

Тодішній голова військ і флоту УНР Симон Петлюра наказав зробити закордонні гастролі українського хору під керівництвом Олександра Кошиці з метою протидії російській пропаганді та промоції української культури й незалежності в Європі.

Закордонне турне Капели стало першим проєктом культурної дипломатії в історії України. Саме завдяки цим гастролям світ уперше почув «Щедрика» Миколи Леонтовича, а українська культура й державний престиж України здобули позитивний резонанс у 17 країнах світу. У «Спогадах» Кошиця описував, як відбувались концерти в Парижі 1919 року, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, але навколо було чимало поліції (як нам це знайомо й через 105 років).

Концерти в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 — 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. З великим успіхом капела гастролювала по світу, тільки в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів.

На жаль, Україна в тій більшовицько-українській війні не перемогла, тому радянська влада не давала дозволу хору повернутись на Батьківщину. Олександр Кошиця переїхав до Канади у місто Вінніпег, де керував хором та став співзасновником центру української культури під назвою «Осередок».

Мене переповнює гордість, що наша команда саме разом з «Осередком» зробила імерсивну виставку про українсько-канадський центр та українських митців в Канаді. І, звісно, про Олександра Кошицю.

Цю імерсивну виставку ми продемонстрували в Торонто у вересні цього року на щорічному найбільшому українському фестивалі Північної Америки BWV Toronto Ukrainian Festival. Незабаром ми будемо демонструвати українські імерсивні виставки в Німеччині, Японії, Мексиці, Австрії та Польщі.

Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, красиво розповідаємо важливу інформацію про Україну на міжнародній арені.

‍

Титульне фото: приватний архів

Жертвами домашнього насильства стають і непрацюючі матері, які виховують дітей, і жінки-поліцейські, адвокатки, перукарки та няні. Є журналістки, є лікарки. Усіх цих жінок об'єднує лише один спільний знаменник: самотність. І відчуття, що з ними щось не так.

Щороку в Польщі, за оцінками жіночих організацій, до мільйона жінок стають жертвами насильства з боку своїх чоловіків або партнерів. Якщо у цих жінок є діти, вони також стають жертвами насильства, як свідки того, що відбувається з матір'ю, а іноді як її захисники та оборонці. 

Всі вони відчувають себе самотніми. Часто вони навіть не знають, що з ними відбувається саме насильство. Гіпотетично найлегше довести це видиме, відчутне насильство, але існує й інше – психологічне, сексуальне, економічне. Часто вони не знають, куди звернутися по допомогу, нерідко їм радять «не психувати», бо, мабуть, нічого з ними не сталося, іноді вони чують, що дурні й нічого не варті? Тож вони звинувачують себе. І їм соромно. Їм страшенно соромно, що це сталося саме з ними. Вони вірять тому, що їм говорять кривдники. Що вони дурні. Нічого не варті. І що їм ніхто не допоможе. Коли, часто у відчайдушному акті мужності, вони починають шукати допомоги, дуже часто їм ніхто не вірить. Поліція, прокуратура і суд - якщо справа взагалі дійде так далеко, адже в Польщі, зрештою, 7 з 10 справ про насильство закриваються – вважають, що кривда жінкам була недостатньо очевидною. Що вони недостатньо постраждали, що вони трохи вигадують, що соціальна шкода від вчинку була занадто малою.

Вони почуваються самотніми. 

А тепер уявіть, що до всіх цих домашніх випробувань додається ще й інша самотність. Самотність у чужій країні, де, навіть якщо ти хоч трохи - а може, й досить добре – знаєш мову, ти не зовсім «своя». Не маєш шкільної подруги, не маєш нікого. Ви самотні. Ти, діти і часто – кривдник. 

Таких жінок є багато тисяч. Це ті, хто, рятуючись від війни, спакували себе і дітей, сіли у потяги і дісталися до Польщі. Вони тут живуть, вони тут працюють. Їхні діти ходять до школи. Іноді їхні чоловіки тут з ними. Буває, що чоловіки залишилися там, в Україні. Буває також, що жінки перебувають у нових стосунках. Звіт «У тіні. Українські домашні працівниці в Польщі» показує, що у польських домах працює 100 000 жінок з України. 61% з них стикалися з порушеннями та зловживаннями з боку роботодавців. Вони не повідомляють про це, оскільки часто працюють у «сірій зоні». Вони не знають, які права мають, не знають, хто може їм допомогти, якщо їх права порушують. 

У суботу до охоронця однієї з познанських паркінгів звернувся 42-річний українець, який повідомив, що вбив свою сім'ю. У квартирі, яку він вказав, поліція знайшла тіло його 29-річної дружини і двох донечок. Дівчаткам було півтора і чотири роки. Як він розповів поліції, вчинив вбивство, тому що хотів спокою. За його словами, дружина мала до нього претензії за те, що він втратив роботу, заліз у борги і пиячив. Він також додав, що не вбив 11-річного хлопчика, який жив з ними, тому що той «не був його сином». 

Ми не знаємо, чи зверталася жінка за допомогою раніше. Можливо, не зверталася, бо не знала, до кого звернутися. Можливо, не хотіла привертати до себе увагу – таке теж буває. Може, боялася помсти чоловіка, якщо він дізнається. Для жертв насильства найнебезпечнішим є момент, коли вони вирішують піти від кривдника або заявити про випадок насильства. Тоді кат втрачає владу і контроль над своєю жертвою. 

Однак ми знаємо, що серед безлічі жінок, які є нашими сусідками, з якими граються наші діти в школі та на дитячому майданчику, повз яких ми проходимо в магазині та на вулиці, є ті, хто зазнає насильства. Така сумна арифметика. Ми повинні бути уважними до них. Чутливими. Готовими допомогти хоча б для того, щоб вони не відчували себе так страшенно самотніми. Тому що така самотність смертельно небезпечна.

Під час Революції Гідності посіпаки Віктора Януковича викрали мого брата. Минуло 10 років, а я досі пам’ятаю той дзвінок серед ночі від його однокурсника Романа.

— Спиш? Не знаю, як тобі це сказати…

— Говори, Ромку, не тягни! Що сталося?!

— Ну, ми вже поверталися з Майдану в гуртожиток, аж якісь чоловіки на автівках почали нас переслідувати. Вони спіймали Остапа й інших наших студентів, заламали їм руки і запакували в авто. А мені в цьому всьому хаосі дивом вдалося втекти…

Я зірвалася на рівні ноги, відкрила телефонну книгу, гортала її взад-вперед і думала, кому ж дзвонити. Все було як уві сні — в моєму сні, який наснився тижнем раніше. Київ. Ніч. Зима. Місяць світить, ніби в нього вкрутили сто лампочок. За нами з Остапом женуться бандити. Дебелі. І страшні. Їх багато. Ми втікаємо вулицею, яка здіймається вгору. Ноги ковзають замерзлим тротуаром. Бігти все важче. Наші ж переслідувачі все ближче.

— Заховайся за будинок, — каже захеканий Остап, — я їх відволічу.

— Ні, — протестую я.

— Краще, коли спіймають мене одного, — наполягає Остап, — тоді ти зможеш покликати на допомогу.

З-за рогу будинку я бачу, як здоровані хапають Остапа і волочать його попід руки. Я ж стою із телефоном і не знаю, кому дзвонити, щоб покликати на допомогу.

Між мною і Остапом — 10 років різниці. Я — старша сестра. Я вже працювала у Києві журналісткою. Він приїхав до столиці навчатися на актора. Був третьокурсником. «Ти за ним наглядаєш», — задовго до його першого дня в університеті дала настанову мама. І я, виходить, не вгледіла…

Але Остап, якому тоді був 21 рік, не міг не піти на Майдан. Не піти на Майдан не могла і я. Ми були там від першого дня. І в кожного з нас, як і у всіх інших, хто виходив мирно протестувати, була спільна причина — відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Я знала, що так буде… Журналісти завжди першими відчувають на собі, в якому напрямку країну починає вести влада. Янукович, як тільки став президентом, почав її розвертати на Схід чи радше назад у Совєтський союз,  який був йому у 100 разів зрозумілішим і ближчим по духу. А в совєтському минулому не було й мови про свободу слова, про людську гідність, тож режим Януковича їх нищив. 

Попід ранок 30-го листопада 2013 року Янукович наказав розігнати Майдан, де в наметах залишалася молодь. Сотні людей, переважно студентів, були жорстоко побиті і заарештовані. Остап міг бути серед них, але його тоді врятувало заняття з «Майстерності актора» в університеті. Його викладав авторитарний викладач, який не любив тих, хто запізнюється чи не з’являється на пару, а тим паче тих, хто ходить на Майдан. Він вважав Януковича прекрасним президентом, а Путіна — ще кращим. Тому 30-го листопада мій брат пішов із Майдану Незалежності раніше, щоб наступного дня не запізнитися на заняття.

«Пронесло», — подумалося тоді. Але точно не зупинило! Навпаки, додало ще більше впевненості, що з цим режимом треба щось робити. Не ходити на Майдан, бо там може бути небезпечно —  про це навіть не було мови.

«От тільки не йди на Майдан уночі, — просив мене Остап, — бо ми замість тримати Майдан, будемо думати про те, як обороняти вас». Того вечора 19 січня я послухала свого молодшого дорослого брата. А посеред ночі 20 січня мене розбудив дзвінок від його друга. Ту ніч потім назвуть «Кривавим Водохрещам», бо влада сподіватиметься, що якщо не кийки, то водомети посеред лютої зими точно зламають гідність протестувальників.

Моя уява малювала тоді наймоторошніші картинки: Остапа і його друзів викрали і піддають тортурам в якомусь темному холодному підвалі. Або ж їх вивезли в ліс, побили і там кинули замерзати. Або ж їх вбили, а тіла скинули десь у Дніпро. Або ж, або ж, або ж… 

Я відмахувалася від цих думок і телефонувала та писала усім підряд: моїм колегам із різних телеканалів, радіо і газет, народним депутатам, омбудсмену, знайомим, в яких були зв’язки в міліції. Все, що в мене було, — це кілька кадрів із камер спостереження на автозаправній станції, де Остапа та інших студентів університету Карпенка-Карого і викрали. На тому чорно-білому беззвучному відео я розгледіла кілька номерів автівок.

За цими номерами і знайшла групку студентів. Вони опинилися у райвідділку міліції на іншому кінці Києва. А викрали їх співробітники карного розшуку.  За злочинними законами, ухваленими 16 січня 2014 року, майбутні актори, режисери, звукорежисери звинувачувалися в тероризмі та екстремізмі. За це їм грозило від 8 до 15 років ув’язнення. «Нічого страшного! Вони — ще молоді. У них усе життя попереду», — відреагував на новину про Остапа викладач з акторської майстерності і прихильник Януковича.

Тим часом під райвідділок з’їжджалися журналісти і студенти університету Карпенка-Карого, адвокати, представник омбудсмена, народний депутат. Через шум, який я підняла довкола викрадення брата, посіпакам Януковича не залишалося нічого, як відпустити безпідставно затриманих хлопців. Першим вони випустили Остапа. Далі на волю мали вийти і решта хлопців. Але щось пішло не так… Спершу мені зателефонували з відділку: «Будь ласка, поверніть брата», — казав бездушний голос у слухавці. Потім зателефонував адвокат, який наказував у жодному випадку брата до відділку не везти. А потім зателефонував народний депутат, який напів натяками давав зрозуміти, що ані в гуртожиток, ані до мене додому Остапа краще не везти, а ще краще, загадково казав він, “відвезти брата на відпочинок у якусь гарну країну“. Видихати було рано… Опісля знову почалася боротьба за безпеку брата і за визволення решти студентів. Знову телефонні дзвінки колегам-журналістам, щоб за всім валом подій не забували про те, що в застінках перебувають студенти-карпенківці. Видихнула я, коли Остап зателефонував з аеропорту у Варшаві і відрапортував, що все добре, що його ніхто не переслідував і не затримував. Але й то була дуже коротка пауза…

Здавалося, що викрадення брата — то найгірше, що зі мною сталося під час Революції Гідності. Але режим Януковича, який чіплявся за владу з останніх сил, з кожним днем лише звірів. Далі були перші загиблі: розстріляні Нігоян і Жизневський, закатований Вербицький. А ще через місяць — розстріли на Інститутській. А потім «Кривавий четвер». Там, на Інститутській, від снайперської кулі з-поміж інших загинув і наш земляк із маленького містечка Ходорів на Львівщині, звідки ми родом, —  Роман Точин. Навіть у Польщі Остап постійно стежив за трансляцією з Майдану Незалежності. Роман Точин був батьком дівчини, з якою він товаришував із дитинства. «Я повертаюся, Леся, — ридав Остап у слухавку, — не можу просто спостерігати за тим,  як із майданівцями розправляється злочинна влада». Ледве вблагала брата залишитися, бо не знала, що його тут чекає.

А далі все було, як у кіно з геппіендом. Майдан переміг. Остап з нуля вивчив польську. Вступив в Сілезький університет в Катовіце на продюсера кіно і телебачення. Несподівано познайомився з Кшиштофом Зануссі. А той запросив його попробуватися на роль у художній стрічці, яку збирався знімати. І так Остап зіграв в одній із головних ролей у фільмі «Ефір».  

Я ніколи не запитувала брата, як йому було самому в іншій країні, що він відчував, чого йому бракувало. Мені здавалося, що йому б міг позаздрити кожен. Та коли журналістка після прем’єри стрічки в Україні поцікавилася в Остапа, якими були його перші місяці польської невизначеності, він не стримався і розплакався. Так я дізналася, що Остап, живучи в прекрасній європейській Варшаві, де нема Януковича, беркутівців, де ніхто тебе не лупцює і не викрадає за те, що ти з мирним протестом виходиш із синьо-жовтим прапором у центр міст, він не відчував жодної радості. А думка про те, що, не дай Бог, Майдан програє, а відтак, він ніколи не зможе повернутися в рідну країну, гнітила ще більше.

Наприкінці фільму «Ефір» Остаповий герой — Тарас, який отримує поранення під час Першої Світової війни, каже, що все в житті має сенс. Революція Гідності, яка сталася з українцями 10 років тому, точно мала сенс! Вона показала, що ми маємо гідність і не хочемо назад у Совєтський союз. І що ми готові  боротися за наш вибір не тільки з внутрішнім, але й з зовнішнім ворогом. 

Це найбільша травма і найважливіший поворотний пункт мого життя. Золотий перетин між минулим і теперішнім, що так тісно пов’язані у нелінійному пошуку власної ідентичності. Ким я була до Революції гідності? Ким стала після? Міркуючи про ту зиму, я завжди думаю, що мій шлях до неї був доволі довгим. Адже все почалося не в листопаді 2013-го, а набагато раніше. Напевно, ще тоді, коли я навіть приблизно не думала про значення слова «гідність».

Зміна заводських налаштувань

Зав’язка цієї історії була простою і знайомою для багатьох людей мого покоління: жила-була в Києві звичайна радянська дівчинка, яка писала у зошиті красивим почерком «Стране Советов — слава!». Оточена любов’ю родини, в молодших класах школи вона мало замислювалася про довколишній світ з усіма його небезпеками й несправедливістю. Люба бабуся, що найбільше викохувала дівчинку й тримала оборону безхмарної ніжності її дитинства, не поспішала знайомити онуку з кістяками в домашніх шафах. Тож звідки було й знати тій дівчинці, що славна страна Совєтов, наприклад, колись зламала життя її прапрабатьків: їх було заслано на Соловки в 1930-ті. Десь там у далекому минулому були й інші темні історії її родини, але про все це наша героїня дізналася згодом. До певного моменту в її житті все було доволі просто, і її щиро радував новенький значок із зображенням кучерявого Володі Леніна на шкільній формі.    

Сьогодні я з цікавістю дивлюся тій дівчинці у вічі. Жила-була інша я. І скільки ж попереду в мене було різних відкриттів…

Добре пам’ятаю, як я відчула, що з країною, в якій ми живемо, щось явно не в порядку, якщо моя люба бабуся так жадібно прагне її розпаду. Якось влітку на дачі я зауважила, що вона всю ніч слухала радіо: я лягала спати — бабуся сиділа біля нього, я прокинулася — вона була й досі там. Збуджена, щаслива, моя бабуся говорила про переломні часи та кінець союзу. Це було літо 1991 року. Я відзначила для себе ті дні, але не дуже їх зрозуміла. Особисто для мене часи великих усвідомлень були попереду, однак механізм пошуків відповідей на складні питання було вже запущено.

Все починалося з малого. З підслуханих розмов дорослих. З відвідин разом з бабусею зустрічей Союзу українок у Києві на початку 1990-х та щирого подиву, що всі присутні там спілкуються такою екзотичною для мене українською мовою. З першої власноруч розписаної воском традиційної української писанки. З тоненької книжечки віршів Ліни Костенко, яку я отримала в дарунок у 9 років. З усіх інших книжок, а особливо молодих сучасних українських поетів, які трапилися мені вже 15-річній і вразили до глибини душі. З усвідомленого рішення — я теж хочу розмовляти й писати цією мовою — та остаточного переходу на новий рівень гри вже тоді, коли значно пізніше я дізналася, що стану мамою. Раптом виявилося, що мені конче важливо змінити заводські налаштування й розірвати ланцюжок русифікації на наступному поколінні власної родини. Фокус спрацював: у колишньої радянської російськомовної дівчинки росте син, для якого українська мова є рідною зі старту.  

Все починалося з малого, хоч, може, й достатньо великого. З набутого вміння спостерігати й співставляти. З прийнятих самостійно рішень. З усвідомлено заповнених лакун знання історії власної країни. З пекучого сорому та потрясінь — як сталося, що настільки негідні й далекі від моїх цінностей люди керують нашою країною?! А відтак — з поступового прийняття думки, що тектонічні зсуви неможливі без революційних змін.  

Точка неповернення

Звісно, я була ще надто малою в часи Революції на граніті, аби хоч якось її для себе відзначити. А от Помаранчева революція вже не могла пройти повз мене. Мені тоді було 22 — кипуча енергія, гаряча кров, активні пошуки власного Я та готовність боротися за своє. І все ж тоді особисто для мене в цьому був сильний елемент гри й карнавалізації дійства: ми з друзями дуже затято вбиралися в оранжеве, дуже сильно страждали за правду, мерзли, кричали разом з натовпом однодумців бадьорі гасла й анітрохи не відчували потенційної небезпеки. Пам’ять стерла багато деталей, але з деяким присмаком ніяковості я пам’ятаю головне: мені було доволі весело. Втім, я пам’ятаю також й інше, значно важливіше: я вперше побачила тоді зблизька власний народ. Сила-силенна різних людей, геть юних і вже зовсім літніх, таких і сяких, різних соціальних статусів, професій і так далі. Відчуття ліктя незнайомих близьких і потужність цієї стихії мене глибоко вразили. Процес пізнання цього нового досвіду видався важливішим за результат. І хоча результат нібито теж не забарився, і ми відстояли інтелігентного проукраїнського президента навзамін бикуватому зеку з двома судимостями та тісними зв’язками з Росією, дуже скоро стало ясно: насправді, все не так, як виглядає, насправді, все тільки починається.

За 9 років турбулентної реальності, після злетів і падінь хиткого політичного життя України, густого розчарування і постійної фрустрації я вийшла знову на Майдан без чіткого розуміння власної мети. Якщо зовсім чесно, у першому поштовху таки взяти парасольку, термос і вийти в листопадову гнилу нічну мряку на центральну площу було мало усвідомленого. Швидше, всі побігли — і я побігла. Ну, точніше, не всі, а переважно ті яскраві свідомі люди, з якими мені хотілося, умовно кажучи, бути в одній команді й прямувати разом до світлого європейського майбутнього. Тож я та мій чоловік також вийшли на Майдан. Знайома атмосфера миттєво нагадала про себе флешбеками: красиві, але розлючені несправедливістю люди, пісні, вірші, бадьорі кричалки, солодкий чай, холодні закоцюблі руки й гарячі серця.  

Все здавалося настільки безпечним, що в перший тиждень Євромайдану ми навіть брали з собою туди нашого трирічного сина. В якийсь момент сталося дивне — Андрій опинився на головній сцені з мікрофоном у руках. Це зворушливе відео й досі є десь в мережі: маленький кумедний малюк у комбінезоні й шапці з вухами спершу ніяково мнеться. «Андрію, ти щось хотів сказати?» — підбадьорює його хтось з дорослих. «Я хотів сказати… я хотів сказати… Слава Україні!» Багатотисячний натовп відповідає задоволеним ревінням: «Героям слава!» Моя дитина переживає щасливий шок і цього вечора довго не може заснути від збудження.

Саме таким був для нас перший тиждень Євромайдану. Відтак ентузіазм дещо згас: в останній день листопада 2013-го ми сказали собі, що, певно, з нас досить. Набридло щодня просто ходити на Майдан. Ми поїхали додому з відчуттям деякого спустошення та лягли спати. Хто б міг уявити, що вже за кілька годин представники влади заллють площу кров’ю беззбройних протестувальників і відтак розбудять в українцях силу, яка була приспаною впродовж років наполегливого упокорення.

Я досі пам’ятаю це відчуття страшної темної люті. З нами так не моооожна! Нічого подібного я про себе не знала. Що ж, дівчинко, у тебе попереду ще багато відкриттів. Ось твій перший пункт з цілого ряду точок неповернення. Так прокльовується з-під шкіри твоє власне почуття гідності, про яке ти й не думала досі. А потім на центральні вулиці Києва нас-таких вийшов приблизно мільйон. Це були кияни та люди з інших українських міст, що безкінечно з’їжджалися зусібіч, аби вливатися новими й новими струмками в потужну ріку, яка з усією потужністю неприборканої стихії вже вийшла з берегів.

Часом я запитую себе, чи склалися б обставини якось інакше, якби протестувальників одразу почали розстрілювати. Чи могло би бути зломленим ще не до кінця оформлене колективне розуміння власної сили та самоповаги. А втім, історія, як відомо, не знає умовного способу. Озираючись назад, ми маємо лиш те, що маємо: у нас усіх був певний шлях, де ставки росли з кожним кроком, а прийняття шоку від нових звірств провладних структур було ступеневим.

Так, це була лавина різних подій та сильних емоцій, і все ж вона накривала нас поступово. Розгортався табір Майдану, просто на наших очах народжувалися воїни та потужний волонтерський рух, частішали жорстокі атаки «Беркуту», зростав гнів протестувальників, розбиралася бруківка, палилися шини, невміло готувалися перші коктейлі Молотова. Моя люба бабуся возила на Майдан бутерброди з салом.

Перші смерті на Майдані вразили всіх нас до глибини душі, але особисто мені досі здавалися трагічною випадковістю. Надто складно було прийняти думку, що нас вбиватимуть — всіх без розбору — за наше право казати «ні». Активістів уже таємно катували, вивозили в ліси, жорстоко страчували, а я все ще не знала, не вірила, не могла усвідомити. Прозріння було швидким і болісним: мені потрібно було побачити на власні очі десятки поранених закривавлених людей — таких самих, як я — аби нарешті усвідомити — ідіотко! Ти не знала? Ти раніше не бачила такого?! Що ж, піди умий своє лице, потім відмий чужу кров з підлоги лікарні й роби далі, що можеш. Тепер тільки так.

18, 19, 20 лютого 2014 року назавжди лишилися в мені великою відкритою раною. Мені геть не хочеться наводити фокус на ті дні, та все ж пам’ять зберегла їх з надзвичайною ясністю. Ці нервові дзвінки власному чоловіку, який десь там. Ці три дні безперервної роботи в лікарняному відділенні «Політравми», куди безкінечним потоком звозили поранених. Ця дівчинка-медичка із снайперською кулею в шиї просто переді мною — швидка каталка, просочена темною кров’ю бандана, заляпаний капюшон світлої куртки, дівочий рюкзачок, який хтось дбайливо приткнув їй у ноги. Ці вигаслі поламані люди на ліжках навіть у коридорі й безкінечний потік смаколиків та їжі для них від киян — банки з теплим бульйоном, домашні котлети, зворушливі записки — я їх приймала в один з тих днів. Це страшне усвідомлення, що не всіх поранених буде врятовано, а на Майдані вже багато вбитих. Це спустошене до крику повернення додому, де на тебе чекає твій власний малюк і радісно зустрічає в коридорі: «Мамо, я намалював для тебе,  дивись! Це Майдан, це танк, це джип привіз цукерки, а це людина лежить». «А де ти бачив, як… лежить людина?» «По телевізору!» Іди, дівчинко, тихо повий у ванній, уже можна, там ніхто не побачить…

Усе починається з малого і, водночас, з великого. Та зима й особливо ті три дні розповіли нам так багато. Десь там на Майдані випросталося на повен зріст відчуття нашої колективної відповідальності за себе самих, але, водночас, і чітке розуміння: нас за це знову вбиватимуть. Українців завжди вбивали саме за це. Цього разу — вбивають уже десять років, і, судячи з усього, далі буде. Росіяни неодмінно повертаються, якщо мають таку можливість.

Моєї бабусі вже кілька років немає серед живих. В останні роки життя вона була активною волонтеркою — невтомно плела маскувальні сітки й химери для фронту, тяжко переживаючи новини про всі втрати. Мене часто мучать спогади про її останній місяць життя й особливо про одну фразу, яку бабуся, згасаючи, сказала з безкінечною гіркотою: «А я так мріяла побачити вже спокійну щасливу Україну. Мабуть, не встигну». Справді, не встигла.

Успадкувавши від неї так багато всього важливого, я, на жаль, успадкувала ще й цей її страх. Я також дуже мрію встигнути побачити спокійну щасливу Україну. Як усе буде з нами далі — ми собі навіть приблизно не уявляємо. А втім, я знаю одне. Україну, що виразно каже — зі мною так не можна! — я вже побачила. Ця країна навчила мене різних речей, зокрема і значенню слова «гідність». Якщо мені колись пощастить також стати бабусею, мені буде про що поговорити з моїми онуками.

Титульне фото: Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Марія Гурська, шефредакторка онлай-видання Sestry, у своїй колонці для New Eastern Europe до секунди знову проживає ті дні — початок Революції Гідності — коли все в нашій країні змінилось назавжди. «Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти», — згадує журналістка. 

Для мене все почалося на нічній Соборній площі у Вільнюсі, де ще не було ані душі. З неба сипала снігова мжичка, тьмяно світив ліхтар на камері литовського оператора, який був одночасно й моїм водієм, й ангелом-охоронцем. 

Годину тому я прилетіла з Києва. Вільнюс ще спав, на вулицях панувала тиша. Та за декілька хвилин я мала включитись у ранкові новини — в один із перших етерів нового українського телеканалу «Еспресо», до запуску якого наша молода команда готувалася всю осінь. Це був важливий для мене день, але ще важливіший — для України. 

«Доброго ранку, студіє! З вами Марія Гурська з прямим включенням з Вільнюса. Саме тут сьогодні очікується історичне підписання угоди про асоціацію України з ЄС. Місто приймає високих гостей з усієї Європи, серед них і президент України Віктор Янукович. Чи підпише він угоду? Це — головна інтрига Саміту. Та від цього кроку залежить європейське майбутнє України. Громадянське суспільство, затамувавши подих, чекає позитивних новин!», — говорячи цей текст на темній площі Вільнюса я все ще вірю, що моя молодість може пройти в Україні у складі ЄС. Та обличчям вперто течуть чи то сльози, чи то мокрий сніг. 

Та доба не принесла нам нічого доброго. На Саміті Східного партнерства, який проходив 28-29 листопада 2013 у литовській столиці, Янукович заявив про діалог з Росією. І сів поруч з білоруською делегацією. Вночі, повертаючись в Україну, весь літак Вільнюс-Київ занурився в морок жаху, дивлячись на мобільних телефонах стріми з Майдану. Беркут у ніч з 29 на 30 листопада звіряче бив кийками студентів і журналістів, а потім нічними вулицями полював на тих, кому вдалося втекти. 

Вже вранці 30 листопада кияни почали виходити на Майдан, а першого грудня до них приєдналися сотні тисяч людей зі всієї України. Еспресо вело цілодобову трансляцію з центру Києва і паралельні дискусії з лідерами в студії. Активісти Революції приходили на етер в светрах, що пахли вогнищами Майдану, а ведучі після програм бігли на головну площу країни, прихопивши собою кілька шин і трохи бензину. 

Вже не було страшно — бо журналісти, лідери, громадські активісти і прості люди стали пліч-о-пліч на боротьбу з мороком і безнадією, в які намагався занурити Україну продажний президент і перевертні з ФСБ. 

Ми, українці, вміємо робити революції і воювати. Що б там хто не казав, але частина з нас пам'ятає історію і здатна проводити паралелі із власним життям. Як історик за освітою я точно про це знаю. 2004-го року під час Помаранчевої революції професори мого Київського університету Шевченка говорили нам, студентам: «Діти, ідіть на Майдан боротися за свою свободу!». Ми йшли тоді. І зараз зібралися знову. 

2013-го року у студії Еспресо зі мною працював оператор Ігор. У нього було підбите око. Чоловіка побив Беркут під час знімання репортажу на Майдані. Та Ігор, як і ми всі, був готовий до нових зіткнень. Усі чекали, що в нашій студії, розташованій у колишньому бомбосховищі житлового будинку, одного дня виб'ють броньовані двері, і нас усіх винесе міліція, запакує в автозаки і вивезе в невідомому напрямку, як це робили тоді щодня. Та боятися, коли в студії сидить 85-річний герой України Левко Лук'яненко, не випадало. Засуджений до розстрілу в СРСР, він провів в радянських таборах 25 років — за боротьбу за незалежність України. Що ж, ми теж не могли спасувати у ті дні. 

Еспресо транслювали на Майдані. Ми давали людям розуміння, що вони не самі. А потім почалися вбивства. Я ніколи не забуду воскових облич героїв Небесної сотні у трунах на Майдані, коли з ними прощалася вся країна. Море людей несло труни і плакало, а столицею лунала жалобна пісня «Плине кача»:

«Гей, плине кача по Тисині

Мамко ж моя, не лай мені

Гей, залаєш ми в злу годину

Сам не знаю, де погину». 

Наше перше небесне військо, якого ми ніколи не забудемо. Навіть після того, як загиблих від російської війни в Україні стане в тисячі разів більше.

Українці не здалися. Беркут не зміг вбити нас всіх. Ми не дозволили Росії перетворити Януковича на Лукашенка, а Україну — на Білорусь, де на кожного громадянина — по два силовики. Майдан переміг. Але Росія окупувала Крим та захопила частину Донбасу. 

І все ж за п'ять наступних років нам вдалося розбудувати армію, реформувати інституції, розвинути культуру, отримати незалежність української церкви. Попри прагнення Росії затягнути нас у чорну діру свого впливу — безправ'я, бездомності, безпам'ятства, безріддя —  Україна впевнено перетворювалася на успішну, самостійну, розвинену країну, свідому свого минулого і майбутнього як частини великої європейської родини.

19 лютого 2022 року у студії з Віталієм Портниковим ми говорили про те, як варто сприймати прогнози нападу Росії на Україну — про це, з посиланням на розвідки, писали світові ЗМІ. Німецький таблоїд BILD оприлюднив інформацію про плани російських спецслужб та Путіна створити концентраційні табори для українських патріотів (тобто для нас). Агентство Bloomberg випадково зарання опублікувало заголовок про напад Росії на Україну. The Washington Post надрукував мапи наступу Росії на Україну з планами захопити Одесу і Київ. Все це виглядало зловісно. У моїй квартирі вже кілька тижнів стояла запакована велика валізка з моїми та дитячими речами, два вогнегасники на випадок пожеж внаслідок ракетної атаки і рюкзак з консервами, ліками, розчинною їжею і туристичною газовою плитою із запасними балонами. 

Ми з Портниковим говорили у красивій освітленій студії про ймовірний напад Росії на Україну, який може стати гуманітарною катастрофою для континенту. Про мільйони біженців в ЄС, бомби і ракети, що можуть впасти на наші міста, російські танки на наших вулицях. Я була у гарній сукні, з бездоганною зачіскою і телевізійним мейкапом. Я не могла уявити, що менш ніж за тиждень невиспана і зла стоятиму в 500-кілометровому заторі з Києва до Львова. З дитиною, мамою і валізками, в які спаковане все наше життя. До того ж, я була вагітна. 

Наступні півроку я вела воєнний телемарафон зі Львова. У живому етері наші журналісти, які терміново евакуювалися на Західну Україну з різних міст Київщини, одягнуті в речі з пунктів допомоги переселенцям, розповідали про звірства росіян в їхніх рідних містах — Бучі, Бородянці, Ірпені. Там, де розстрілювали мирних людей на вулицях і залишали їхні трупи розкладатися на тротуарах — як у середньовіччі. Ми коментували російські бомбардування Драматичного театру в Маріуполі, де під завалами були заживо поховані мами з дітьми, авіанальоти на «Азовсталь», де також були діти, жінки, у тому числі, вагітні, які потім потрапили в полон і зазнали нелюдських знущань, про ракетну атаку на вокзал в Краматорську, де загинули діти, про удар по торговельному центру в Кременчуці, де жертв, згорілих заживо, не могли ідентифікувати рідні, про воєнні злочини росіян на Харківщині та Херсонщині, де ґвалтували немовлят і де в братських могилах познаходили цілі закатовані сім’ї.  

Як би страшно це не звучало, я тоді раділа, що моя бабуся Тетяна Шевченко не дожила до цієї війни. Народжена у 1923 році, вона дитиною пережила  колективізацію та Голодомор, від батьків знала про Катинь і Сандармох, де обезголовили Польщу та Україну, розстрілявши наші еліти. Юначкою під час Другої світової втекла від німців, коли її хотіли вивезти на примусові роботи, була вислана на Сахалін молодою жінкою і повернулася в Україну вже в похилому віці. 

Вона померла щасливою одразу після перемоги Євромайдану. Ракетних атак на Київ її серце б просто не витримало. 

Через 6 місяців після початку війни я народила дитину і вперше годувала її груддю у бомбосховищі під звуки сирен. Із немовлям на руках і старшою донькою я виїхала до Польщі. Попри радість від материнства і відкриті обійми наших сусідів, мені ще ніде і ніколи не було так самотньо і темно, як тут, далеко від дому, коли моя країна протистоїть ворогам, а я ні. Та невдовзі я долучилася до боротьби за перемогу. Разом з іншими дівчатами, воєнними мігрантками, за підтримки польських журналістів ми заснували онлайн-журнал Sestry — для українок, розкиданих світом через війну, і для тих, хто вдома бореться за свободу.

Серед нас є Тетяна з немовлям, чоловік якої — воїн ЗСУ — загинув під час деокупації Херсонщини, Олена — телеведуча з Миколаєва — яка працювала охоронницею на будівництві в Варшаві, Анна з Бучі — кінопродюсерка — в будинку якої жили російські військові.

Нам вдалося недорого зняти офіс в старому будинку у Варшаві, який пережив Другу світову. Наш ньюзрум — це велика кімната, в якій, за словами домовласниці, 1 серпня 1944 року зібралися активісти, щоб в домовлений час вирушити на «годину W» і розпалити Варшавське повстання проти тиранії . 

Тут ми плануємо матеріали і висвітлення політичних подій, важливих для України, а ще — вирощуємо квіти, п’ємо разом каву, а Олена смажить на кухні смачну картоплю. 

Заснована нами платформа потрібна для того, щоб триматись разом — дихати однією метою та допомагати одна одній у повсякденному житті. Ми ділимося порадами і пережитими історіями, нагадуємо про те, що перемога України — це безпека всієї Європи і світу. З дітьми на руках зі шпальт світових медіа і усіх можливих майданчиків ми кричимо про зброю, технології та гроші для України. 

Тільки в європейській родині, надійно захищена гарантіями безпеки і ядерною парасолькою НАТО, Україна може бути будинком, двері якого надійно зачинені від зайд, які хочуть розграбувати усе, викрасти наших дітей, зґвалтувати жінок, вбити чоловіків. 

Гасло Sestry — «Шлях додому» — безпечного європейського дому, за який українці боролися ці 10 років від початку Революції Гідності, попередні сто років і раніше. Дому, в якому є право, любов і вибір. 

За всіх наших рідних, які померли від репресій під час радянської окупації України, в Голодомор, під час Другої світової війни, розстріляних в Бабиному яру і померлих від раку після Чорнобиля, ми обов’язково переможемо і повернемося відбудовувати країну — як колись повернулася з чотирма дітьми через пів планети моя мужня бабуся-українка — і на рідній землі побудувала будинок і виростила онуків. 

Я вірю, що наші прабатьки з неба побачать перемогу і радітимуть разом з нами. А я поруч з Віталієм Портниковим стану на Майдані з мікрофоном перед камерою, усміхнуся і скажу:

«Доброго ранку, студіє! Україна перемогла, і ми – вдома!».

Спочатку йшлося про транзит українського зерна через Польщу, який для України без перебільшення був питанням життя і смерті. Країна зі зруйнованою економікою має фактично один товар на експорт — зерно. Криза вибухнула перед парламентськими виборами в Польщі. Роздратування президента Володимира Зеленського ще можна було зрозуміти, а от реакція польської сторони була найгіршою, яку можна було лише уявити.

Лідери консервативної партії «Право і справедливість» (PiS) раптово в одну ніч перестали любити вільну та незалежну Україну, а польський прем’єр заявив, що Польща не відправлятиме Києву зброю.

Як така заява могла вплинути на самих українців і на готовність інших союзників надавати подальшу допомогу? Важко підрахувати точно, якими є втрати для обох сторін у багатьох вимірах. Весь цей цинічний цирк був лише для того, щоб PIS здобув кілька відсотків голосів частини націоналістично налаштованого електорату. На щастя, «Право і справедливість» прорахувалися. Вибори виграла коаліція демократів, створена людьми, які завжди були проукраїнськими та проєвропейськими. Я вірю, що це добра новина для обох наших країн.

І якби не жалюгідна поведінка президента Дуди, до слова, донедавна великого друга України, який постійно обіймався із Зеленським, у Польщі вже був би новий уряд. Уряд, який готовий взяти на себе відповідальність за країну та міжнародні відносини, включно з одним із найважливіших завдань — допомогою Україні у війні. Та, на жаль, польський президент зіграв у притаманний йому спосіб. Замість того, щоб займатися державними справами, він відкладає призначення нового уряду і дає час своїм однопартійцям пакувати валізи, переповнені національним добром, і щасливо евакуюватися. Останнє, що хвилює міністрів і урядовців від PIS, — це нинішнє управління державою. Адже чим більше проблем нинішня влада залишить для нової команди, тим краще для них. Це вже не їхня країна і не їхні клопоти.

Проблема з вантажівками на кордоні виникла у найгірший момент міжвладдя над Віслою, де зараз при владі фактично нікого немає. На цьому ідіотизмі хоче заробити націоналістична «Конфедерація», активісти якої вирушили розпалювати пристрасті на кордон. 16 листопада суперечкою зайнялася Єврокомісія. Польща повинна вирішити проблему блокування кордону з Україною, інакше ЄС може порушити проти Варшави кримінальне провадження. Польська влада, відповідно до законодавства Євросоюзу, зобов’язана забезпечити вільний рух українських вантажівок на прикордонних переходах, — повідомив 16 листопада речник Єврокомісії.

Польські чиновники зараз ведуть певні ритуальні перемовини з українською стороною. Та насправді немає нікого, хто взяв би на себе остаточну відповідальність. Тож якщо польські водії хочуть вирішити проблему, то мають припаркуватися перед огорожею президентського палацу у Варшаві, щоб Анджей Дуда вкотре не переступав межу пристойності — і нарешті сформував уряд.

Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.

Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?

І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?

Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.

Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток

Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.

Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.

Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.

Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів

Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.

Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.

Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.

Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами

На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.

У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».

Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.

‍

Титульний малюнок: Магдалена Данай

Реалізувати цей шанс дозволяє щоденний героїзм чоловіків і жінок в окопах. (ЄК рекомендувала державам Євросоюзу почати переговори про вступ до ЄС з Україною після реалізації низки реформ, про що повідомила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн на брифінгу в Брюсселі 8 листопада – ред.).

Рекомендація ЄК є проривною, але Україна потребує консенсусу Євроради

Треба максимально серйозно підійти і до супровідних умов, чесно виконуючи домашню роботу, і до роботи з усіма окремими столицями ЄС, щоб процес не був зупинений на двосторонньому рівні, адже рішення Євроради (про початок переговорів про вступ – ред.) має бути консенсусним.

Тобто Європейська Комісія рекомендує Європейський Раді ухвалити рішення про початок перемовин про членство України у Європейському Союзі. Європейська Комісія, надаючи цей позитивний висновок, дає додаткові рекомендації для України стосовно виконання тих семи умов, які супроводжували рішення про кандидатство.

Переконана, як ми в парламенті, так і в усіх інших гілках влади, а також громадянському суспільстві України всі радіють цій, безумовно, проривній для нас рекомендації.

Це, звісно, надзвичайна швидкість досягнення наступного щабля у взаєминах з ЄС, відколи Україні надано кандидатський статус. Водночас маємо не забувати, що цей шлях ми торуємо, як мінімум, із початку Революції Гідності.

Чи могло вдатися краще на цьому етапі?

Чи могла бути рекомендація ЄК без додаткових завдань і необхідності дороблювати свою домашню роботу?

На мою думку – так.

Із самого початку виставлення цих умов ми чули від наших найближчих партнерів, які щиро вболівають за успіх України в європейській інтеграції, про необхідність виконати ці умови на 120 відсотків.

На жаль, ці заклики не були почуті усіма тими, хто причетний до виконання цих умов і має реальні можливості впливу на реалізацію завдань.

Могло бути інакше, якби, по-перше, ми не займалися самонавіюванням і не переконували себе й українське суспільство (спочатку вже в січні 2023-го року устами голови Верховної Ради), що, мовляв, Верховна Рада зробила все, що від неї очікувалося в рамках виконання семи умов. Якби устами прем'єр-міністра України в березні цього року не звітували про виконання семи умов на весь світ...

Саме проміжна оцінка, так звана вербальна оцінка, на яку, на щастя, погодилася Європейська Комісія, і яку оприлюднила в червні, стала холодним душем та імпульсом для всіх гілок української влади. Ця оцінка дала зрозуміти, що на той момент було виконано тільки дві з семи умови, і примусила всіх мобілізуватися для того, щоб до початку жовтня максимально зосередитися на виконанні всіх завдань.

По-друге, процес виконання цих семи завдань постійно супроводжувався певним самообманом і надією зробити роботу не зовсім так, як того очікували в Європейському Союзі. Це було помітно, зокрема в кількаразовому поверненні до ухвалення фінальної версії Закону про підхід до відбору суддів Конституційного Суду, або, наприклад, у кількаразовому поверненні до голосування щодо повного відновлення електронного декларування; в інших частинах виконання домашньої роботи, – необхідності внесення змін до Закону про національні спільноти і меншини.

По-третє, ми не знаємо, наскільки ефективно використав свої можливості уряд як головний орган, відповідальний за євроінтеграцію, і орган, який може вести перемовини з Європейською Комісією на етапі, коли ці сім умов розшивалися на детальніші пункти, і наскільки аргументовано уряд представляв позицію України стосовно можливості чи неможливості, згоди чи незгоди фіналізувати деталізований план виконання цих семи умов.

Україна має визначити пріоритети для переговорної команди

Розглядаючи рішення Європейської Комісії як спільне досягнення усіх гілок влади і громадянського суспільства в Україні, одночасно вважаю, що це черговий додатковий імпульс, поштовх, якщо хочете – примус для України все ж перестати займатися самонавіюваннями і, засукавши рукави, переходити до наступної стадії нашої взаємодії з Європейським Союзом.

Маємо пройти непросту спринтерську дистанцію до рішення Європейської Ради в грудні і – марафонне завдання реальної трансформації країни на найближчі роки.

Маємо уважно вивчити всі деталі звіту розширення щодо України. Не тільки ці кілька рекомендацій, які є на поверхні і які необхідні для того, щоби після ухвалення політичного рішення про відкриття перемовин, були відкриті самі перемовини. Важливо ґрунтовно працювати з повним звітом, оскільки він дає розуміння, в якому напрямку будуть розвиватися перемовини в кожній окремій царині.

Для того, щоб нам вдалося все і у найстисліші терміни, перш за все, потребуємо професійних, знаючих державних службовців на всіх рівнях, як у виконавчій так і в законодавчій гілках влади. Інституційна спроможність має стати тою основою, яка забезпечить наше просування подальшими східцями європейської інтеграції. Маємо спільно пріоритезувати ключові завдання для переговорної команди. Маємо визначити потенційно проблемні моменти і готувати чітку, аргументовану позицію, зрозумілу для партнерів.

Але доки ми перейдемо на цей інший щабель, мусимо спільно пропрацювати з усіма європейськими столицями їхні можливі застереження, або їхні обґрунтовані чи необґрунтовані потенційні перешкоди, які можуть виникнути на шляху до ухвалення рішення про початок перемовин. Тобто принциповим є те, щоб величезна позитивна політична воля і наміри країн-членів Європейського Союзу підтримувати Україну, яка сміливо і вражаюче бореться зі світовим агресором, імперією зла – Росією, щоб ця енергія і ця політична воля перетворилася на рішення про початок перемовин про членство. 

Хочу вірити, що спільними зусиллями нам це вдасться, і в грудні 2023 року ми дійсно будемо радіти широко відчиненим дверям для успішного просування не тільки до нашої стратегічної мети, але й мрії українського суспільства – членства України у Європейському Союзі.

Роботи надзвичайно багато, я сподіваюся, що цю унікальну можливість, яку своєю боротьбою з російським агресором дає політикам українське суспільство, Збройні Сили України, ми використаємо максимально ефективно для українських громадян.

Для цього потрібно, щоби політичні гасла повністю збігалися з політичними діями.

У вівторок Центральна виборча комісія оголосила остаточні результати парламентських виборів у Польщі. Перше місце взяла партія «Право і справедливість», друге — «Громадянська коаліція», третє — «Третій шлях», четверте — «Лівиця», п’яте — «Конфедерація». Як розвиватимуться відносини між українською та польською владами після виборів у Польщі? Своїми роздумами поділився народний депутат України та журналіст Микола Княжицький — у своїй колонці для сайту «Еспресо», яку Sestry публікують у рамках партнерства.

Перетягування політичного каната  

Лідери опозиції — Дональд Туск, Шимон Головня і Влодзімєж Чажасти — закликали президента Анджея Дуду якнайшвидше скликати перше засідання новообраного парламенту і делегувати місію формування нової Ради міністрів кандидату від їхньої коаліції. Кандидатом напевно буде Туск.

Речниця американської Ради національної безпеки Адрієн Ватсон привітала поляків із рекордною явкою на виборах, підкресливши, що США «з нетерпінням чекають на співпрацю з наступним польським урядом».

Європейська преса написала, що в Брюсселі «зітхнули з полегшенням" після звістки про результати польських виборів і перспективу формування нового кабінету Туском. Політиком, якого в Європі дуже добре знають і пам’ятають як очільника польського уряду, голови Європейської ради та голови Європейської народної партії.

Оточення Дуди, здається, не хоче і чути цих сигналів, бо в кулуарах розказує, що президент поспішати не буде. Сам президент підкреслив, що на посаду прем’єр-міністра призначить політика з партії, яка перемогла на виборах. А це може означати, що кандидатом стане представник ПіС. Її партійці вже почали розповідати, що «не все втрачено», бо в Сеймі — нижній палаті парламенту — набереться достатня кількість депутатів для підтримки їхнього висуванця.

Яке буде рішення президента Дуди? Поки що невідомо, адже він не мусить поспішати. Конституція дає главі держави 30 днів від дати голосування, тобто не пізніше 15 листопада, на скликання першого засідання нового парламенту. Разом з тим висунутий президентом кандидат на посаду прем’єр-міністра має 14 днів на отримання вотуму довіри у Сеймі. Отже, опозиція може розпочинати формування уряду після 1 грудня.

У Смоленську була катастрофа, а не теракт

Пишу про тонкощі польського політичного і конституційного процесу з огляду на їхній прямий стосунок до української політики та українсько-польських відносин.

Представники партії «Слуга народу» і деякі експерти переконують, що в інтересах України є збереження ПіС при владі, бо ця партія проукраїнська. На відміну від політсили Дональда Туска, позиція якого стосовно України ще ніби «під питанням», як і підходи інших коаліційних партій. А ще відзначається, що Туск, коли був прем’єром, втілював політику "перезавантаження" у відносинах з Росією. Отже, майже ворог України.

Подібні закиди вважаю безвідповідальними та шкідливими для інтересів України та нашої політики щодо Польщі. Тиражуючи їх, представники влади вдають із себе невинне немовля, яке ще нічого не встигло зробити — ні доброго, ні поганого.

Однак українська влада точно не політичне немовля. Вона має усвідомити, що її польська політика зазнала повного фіаско. Адже поразкою завершилася ставка на персональні стосунки Володимира Зеленського й Анджея Дуди та намагання будь-що сподобатися Ярославові Качинському, повністю ігноруючи опозицію й особисто Туска. Аж до заяви Зеленського про те, що у катастрофі у Смоленську 2010 року, в якій загинув президент Лех Качинський і 95 інших високопосадовців, це результат теракту.

На підтвердження версії про теракт не знайдено жодного доказу, хоч ПіС був при владі 8 років і використовував увесь державний апарат для доведення цього припущення. Без позитивного для себе результату. Водночас польська урядова комісія часів прем’єр-міністра Туска визначила, що Смоленська трагедія була авіаційною катастрофою, а не терактом.

Допомагають російському акторові

Українська влада про це знала, так само як і знала, що своєю заявою стає по одну сторону внутрішнього конфлікту в Польщі. Тобто висловилася «за» Качинського і «проти» Туска, що також мало наслідком ембарго на будь-які контакти з лідером опозиції та опозиційними медіа.

Зеленського і нашу владу якоюсь мірою можна зрозуміти, оскільки задля отримання критично важливої допомоги від Польщі під час повномасштабної війни (особливо на її першому етапі) ще можна було пожертвувати правдою і вимогами розумної політики, яка диктує невтручання у внутрішні справи сусідньої країни. Однак історичні питання, «зернова криза» і заяви польського прем’єр-міністра про непостачання зброї в Україну поклали край цій політиці української влади. А жирну крапку поставив Зеленський словами (у виступі на Генасамблеї ООН 23 вересня) про деяких європейських партнерів, які своїми діями щодо українського зерна роблять «трилер». Бо вони діють спільно з Росією, граючи у «політичному театрі» і «допомагають вийти на сцену московському акторові».

У Польщі ці слова сприйняли дуже болісно. Як результат — президенти вже не зустрічаються, натомість польські високопосадовці кілька разів пригрозили блокуванням інтеграції України з ЄС.

Хто винен у різкому охолодженні українсько-польських відносин? Під час наростання кризи я неодноразово писав і говорив, що винні політики з ПіС, бо задля додаткових балів на виборах пожертвували відносинами з Україною, яка відчайдушно бореться з російською агресією.

Туска потрібно запросити до Києва

В охолодженні українсько-польських взаємин винна також українська влада, бо беззастережною ставкою на ПіС і нехтуванням опозицією створила враження, що українська політика повністю залежить від ПіС і коливань політичних інтересів цієї партії. А коли такий підхід виявився помилковим і пішов усупереч національним інтересами нашої держави, тоді виникла глибока криза.  

Виходом із неї аж ніяк не може стати заклинання про «проукраїнський» ПіС і «антиукраїнську» Громадянську коаліцію, бо такий поділ польської політики — це повна нісенітниця. Відносини між державами мають будуватися як державні, а не партійні.

Результати польських парламентських виборів унаочнили, що ключем до завершення кризи у відносинах між нашими державами є створення нового уряду в Польщі. Бо тільки він зможе будувати двосторонні взаємини «з чистого аркуша». А по суті, зі «сторінки 24 лютого 2022 року», коли поляки і Польща проявили надзвичайну солідарність з Україною та українськими біженцями.

За це ми їм надзвичайно вдячні. Це фундамент, на якому ми просто зобов’язані розвивати взаємини між нашими народами й державами.

Я переконаний, що сьогоднішня польська опозиція сформує уряд, а Дональд Туск його очолить. Рано чи пізно. Туск прекрасно знає Україну, він наш друг, численні докази чого виявив під час Революції гідності, на початку російсько-української війни та в процесі нашої євроінтеграції, яку започаткували угоди про асоціацію, зону вільної торгівлі та безвіз між Україною та ЄС.  

У польських медіа та експертному середовищі обговорюються перші візити, які Туск має здійснити на посаді прем’єр-міністра або ж навіть як лідера майбутньої урядової коаліції. Серед столиць називається Брюссель і Київ. Брюссель, бо Польщі необхідно отримати 30 мільярдів євро з Європейського фонду відбудови економіки після епідемії COVID-19. Київ, бо потрібно відновити дружні відносини Польщі з Україною.

Українська влада має зробити належне і запросити Дональда Туска до Києва, бо від друзів з опозиції він таке запрошення має.

На першому фото — президент України Володимир Зеленський та глава Європейської Ради Дональд Туск на Луганщині, липень 2019 року. Фото: Ukrainian Presidential Press Office via AP

Опозиційна половина Польщі почала святкувати вже о 21-й годині виборчого 15 жовтня — від моменту, коли оголосили результати екзитполу. За ними виходить, якщо три опозиційні сили — «Громадянська коаліція», «Третій шлях» і «Ліві» — об'єднаються, то створять парламентську більшість у 248 депутатів [наведені дані екзитполу станом на 21.00 15 жовтня 2023 року. — Ред.]. Інша половина, що голосувала за правлячу «Право і справедливість», теж святкує, бо їхня партія знову опинилися на першому місці — самостійно здобула 198 депутатських мандатів. Щоправда, об’єднуватися їм особливо немає з ким.

Україна теж може святкувати — за результатами виборів, Польща не відмовиться від підтримки своєї сусідки. І буде допомагати, як це і було від початку повномасштабного вторгнення. Зброя і гуманітарка для України і далі йтиме Польщею за східний кордон, захист для українок та українців триватиме.

74,36% виборчинь і виборців прийшли до виборчих дільниць. Це рекордна явка для Польщі, такої виборчої завзятості польок і поляків не було ще ніколи.

Маю стійке враження, що до так високої громадянської активності причинилася несподівана для самих польок і поляків неймовірна героїчна самоорганізація у допомозі Україні після 24 лютого. Вона підняла відповідальність за власну країну і віру в індивідуальний вплив кожної і кожного. Польки і поляки хотіли і змогли.

Отже, що ми маємо у Польщі у перший післявиборчий день.

«Право і справедливість» (ПіС) — 36,6% [тут і далі наведені дані так званого пізнього опитування, оприлюдненого вранці 16 жовтня 2023 року. — Ред.] —  консервативна клерикальна партія. Лідером є Ярослав Качиньський — брат-близнюк колишнього президента Польщі Леха Качиньського, який загинув під Смоленськом у 2010 році. Партія ПіС мала владу протягом останніх 8 років. Вона відповідальна за фактичну заборону абортів, обмеження прав жінок, підпорядкування судової влади і державних масмедіа партійній пропаганді. Політична досить жорстока гра у заборону українського зерна, у припинення військової допомоги та позбавлення захисту українок і українців, що рятуються від війни, — це теж їхній передвиборчих винахід у надії на прихильність виборців правого толку.

«Громадянська коаліція» (Koalicja obywatelska) — 31% — центристське угруповання, яке у боротьбі за голоси жінок і молоді трохи посунулося вліво. В його програмі з'явилися такі питання, як фінансування ін-вітро (лікування безпліддя), легалізація абортів до 12 тижня, знеболення при пологах, екстрена контрацепція без рецептів і навіть дозвіл на торгівлю у неділю. Так, усього цього у Польщі зараз немає, а є, наприклад, заборона стерилізації за бажанням жінки. Але відміна цієї заборони, певно, ще не на часі.

«Третій шлях» (Trzecia Droga) — 13,5% — центристське об’єднання двох партій —  «Польща 2050» та «Польської селянської партії». Їхня програма без будь-яких контроверсійних постулатів — усім буде краще і нікому не стане гірше. Щодо засад і умов для можливого дозволу абортів «Третій шлях», щоб нікого не дратувати і бути не такими, пропонує референдум. Мовляв, нехай уся польська громада визначить, на що має право конкретна жінка, а вони подивляться і подумають. Досить різко як для обережних польських центристів «Третій шлях» виступив проти костьолу: відокремлення церкви від держави, нуль толерантності для педофілії, проти покарання за образу релігійних почуттів і інше, яке вимагає більших пояснень.

Блок лівих (Lewica) — 8,6% — соціал-демократична партія, яка крім доступного житла, високих зарплат і низьких податків, як в усіх, наважилася виступити за легалізацію одностатевих шлюбів і марихуани, лібералізацію антиабортного законодавства, за світську державу і позбавлення привілеїв католицького костьолу та священиків. Серед жінок ліві мають 10% голосів.

«Конфедерація» (Konfederacja) — 6,4% —  це партія ультраправих противників мігрантів, до того ж із симпатією до Росії. Ще на виборах у 2019 році їхня програма містилася у 5-х гаслах: «Не хочемо євреїв, геїв, абортів, податків і ЄС». На  виборах 2023 «Конфедерація» у боротьбі за голоси була менш відверта і зосередилися на податках та на доступності зброї, але це ті самі люди, які говорять, що дружина — це «частина домашнього майна без права голосу». Вони заперечують існування домашнього насилля і виступають проти будь-якої допомоги Україні. Якби у голосуванні брали участь лише польські жінки, вони б не допустили «Конфедерацію» до Сейму. Від польок політсила отримала 3,4% голосів.

Усі партії і об’єднання базували виборчу кампанію з мінімальним ризиком на легко перетравлювальній дієті: збільшення допомоги, доступне лікування, вищі зарплати, менші податки, доступне житло тощо. Лише блок лівих був відважнішим і виграв на цьому — після 18 років за кулісами великої політичної гри увійшов до парламенту. 

Польських жінок і чоловіків, які 15 жовтня масово прийшли на виборчі дільниці, щоб проголосувати за одну з трьох опозиційних партій, політики ПіС («Право та справедливість») назвали свинями (тих, хто наважився піти до кінотеатрів на фільм Агнешки Голланд «Зелений кордон» про біженців), зрадниками, комуністами, вбивцями ненароджених дітей, прислужниками Німеччини та Євросоюзу і навіть бандитами «Рудого» — як говорили про Дональда Туска, лідера найбільшої опозиційної партії «Громадянська коаліція». 

І це при тому, що раніше самі політики ПіС, відповідальні за візовий скандал, продали «наліво» понад 200 000 віз для мігрантів з Африки та Азії. Привозячи їх до Польщі, провладна партія голосно кричала, що Євросоюз хоче відкрити кордони для арабських емігрантів, які будуть ґвалтувати польських жінок.

Від відчайдушних спроб цих політиків утримати владу будь-якою ціною навіть Україна потрапила в біду: польський уряд і не намагався домовитися з Києвом та Брюсселем щодо зерна. Він просто заблокував йому в’їзд до Польщі. А коли скандал набув світових масштабів, польський прем’єр Матеуш Моравецький пригрозив Києву, що більше не вишле зброї на війну з Росією. І все для того, щоб переконати поляків — влада дбає про те, що для них найцінніше: про безпеку. Це й мало дати їм ще одну перемогу на виборах.

Здавалося, що цьому популістському фестивалю звинувачень, хамства, вульгарних принижень, брехні та нахабства, не буде кінця. Люди, які просто втрачали мову від факту, що хтось може вдаватися до таких образ, спочатку нервувалися, а потім протикали цю повітряну кульку гумором. Відео зі свинями, які сидять у кінотеатрі, стали хітами соцмереж. Частина мітингувальників 1 жовтня 2023 року на Марші мільйонів сердець одягнула руді перуки, а в інтернеті з’явився скетч-кабаре «Молоді джентльмени», яке підпало під цензуру одного з телеканалів. Політики ПіС в цій гуморесці представлені як група римських патриціїв, які за світською розмовою не помічають падіння їхньої імперії. 

У неділю люди пішли на вибори. Явка була рекордною — 72,9%. Попередні результати є нищівними для політичної сили «Право та справедливість», яка перебуває при владі останні вісім років. Незважаючи на масштабну кампанію ненависті, наклепів і брехні, залучення урядового телебачення, заклеювання міст і сіл політичними плакатами та заповнення Інтернету рекламою, влада провалила демократичне голосування, програвши демократичній опозиції. Поляки сказали «ні» ненависті, наклепам і брехні.

Ми більше не можемо жити в світі, де можновладці стверджують, що все дешево, а на чеках з магазинів ми бачимо зворотне — все дорого. Вони говорять, що школи чудові, а насправді навчальні заклади заледве тримаються, що квартири є, а їх нема, що ліки безкоштовні, однак отримати можна лише ті, ціна яких 5 злотих. А от за ті, які коштують 70 злотих, і далі потрібно повністю платити. Вони говорять, що дбають про жінок, а насправді через посилення обмежень в і так жорсткому законі про аборти, жінки помирають у польських лікарнях. У Польщі є криза психічного здоров’я, але немає рішень для якісної психіатричної допомоги, є криза науки — але немає перспектив її розвитку, компанії банкрутують, економіка гальмує. 

Як можна жити в світі, де влада каже, що на Марші опозиції було 60 тисяч людей, а весь світ на фото і відео побачив мільйон?

І одне з найважливіших питань: ми не хочемо виходити з Євросоюзу, до чого нас готує ПіС. Ми вже і так втратили багато грошей і поваги в євроспільноті. Залишилося небагато часу, щоб це виправити — і поляки про це знають.

ПіС отримав найбільше голосів, але перемогла демократична опозиція: три опозиційні партії разом мають більше голосів і місць у Сеймі. Провладна партія не сформує уряд. Або створить такий, який швидко розвалиться. 

Це чудова новина і для Європи — виявляється, у великій європейській країні ліберальна відкрита опозиція може відібрати владу у популістів. Також це прекрасна новина і для України, яка тепер може розраховувати на ще більшу підтримку від Польщі. 

Ці вибори багато говорять про поляків: їх не вдасться залякати, їх важко переконати у брехні, вони зберегли ген свободи. А оскільки пішли на вибори, то вірять у демократію. 

Ми — громадянське суспільство. Завдання полягає в тому, щоб досягти згоди з тими, хто голосував за ПіС — мільйонами людей. Вони і далі житимуть поруч з нами.