Ексклюзив
20
хв

Старт переговорів щодо вступу в ЄС: новий геополітичний відлік

Попереду набагато більше викликів, ніж ми вже пройшли. ЄС показав, що не стане заручником однієї країни — Угорщини чи будь-якої іншої. Але ЄС влаштований так, що всі ключові рішення про розширення ухвалюються консенсусом

Павло Клімкін

Голова Євроради Шарль Мішель. Брюссель, 14 грудня 2023 року. Фото: European Union

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Після падіння Берлінського муру впали домовленості Ялти та Потсдама про розподіл зон впливу в Європі. Мільйони людей отримали шанс стати європейцями не тільки в ментальному та культурному, а й політичному сенсі — через членство в НАТО та ЄС. Україну та українців тоді розглядали як ментальну та економічну частину «пострадянського простору» — політично незалежну, але не більше того. 

9 листопада 1989 року впав Берлінський мур. Фото: East News

Із СРСР здавалося мати справи простіше і надійніше, що Буш і намагався пояснити в Києві під час своєї відомої промови [під час виступу у Верховній Раді УРСР у серпні 1991 року американський президент заявив, що «президент Горбачов досяг вражаючих речей, і його політика гласності, перебудови і демократизації має на меті прийти до свободи, демократії і економічної незалежності». — Ред.], але після набуття незалежності ставлення до України було як до РФ, але з увагою в рази менше. 

Москву намагалися переконати в доцільності розширення НАТО і ЄС, йшли на поступки, створювали нові формати відносин, включаючи «Велику вісімку». З Україною поводилися за російською калькою, укладаючи схожі угоди як, наприклад, про партнерство і співробітництво з ЄС, але за остаточним принципом. Це всіх влаштовувало, включаючи тодішнє українське керівництво. Фактично відбувся новий розподіл сфер впливу, де Україна залишилася за РФ, де нашу незалежність вважали умовною, а розпад СРСР, як колись сказав Путін, найбільшою катастрофою ХХ століття. На Заході бачили логіку української політики та бізнесу як бажання експлуатувати свої та російські ресурси, зберігаючи політичний контроль.

У 2003 році РФ спробувала встановити контроль над українською економікою шляхом створення так званого спільного економічного простору і над українською газотранспортною системою через створення консорціуму, де контроль мав отримати «Газпром». Це вдалося відбити. А далі були Тузла і спроби встановити контрольований режим в Україні — у цій стратегії до цього часу нічого не змінилося, лише додалося бажання окупувати українські суверенні території під приводом «русського миру».

Фундаментальною проблемою реакції Заходу на поведінку російського режиму було стійке небажання визнати, що Україна —  це не про геополітичну боротьбу Заходу та РФ, а про зміну неписаного розподілу сфер впливу, за яким Київ має належати до Заходу. Саме це є «червоною лінією» для путінського режиму. І навіть Угода про асоціацію між Україною та ЄС вважалася у Москві такою, що поступово виводить нас з «русського миру». Звідти і шалений тиск на тодішню українську владу з метою відмовитися від її підписання, що й призвело до Майдану. 

Рішення відкрити переговори про вступ до Євросоюзу змінює геополітику і починає новий геополітичний відлік, фактично визначаючи нові межі Європи та Заходу. Не всі перемовини про вступ були вдалими, а деякі зайшли в глухий кут або, краще сказати, що їх туди завели. Однак у випадку України це — момент істини для Євросоюзу, адже українці ототожнюють євроінтеграцію зі своїм майбутнім. Саме під українськими та європейськими прапорами відбувалися Помаранчева революція та Майдан. 

«Завалити» євроінтеграцію України означає для ЄС знищити довіру до нього як до спільноти цінностей, бо саме в цьому його унікальність, а не в численних правилах і регуляціях, що дозволяють функціонувати спільному ринку. Це не робить наші виклики ані простішими, ані швидшими для подолання. Євросоюз може ухвалити геополітичне рішення про надання статусу кандидата і початок переговорів, але не може дозволити собі зробити «геополітичні знижки та пільги», адже це буде означати зменшення вимог і фрагментацію ЄС. Однак сам підхід до методології вступу має бути змінено. Україна та Молдова мають отримати принципово інший рівень залучення країн-членів та інституцій ЄС, як і мати з ними спільну стратегію протидії російським спробам зіпсувати та сповільнити шлях до ЄС.

Після ухвалення рішення про початок переговорів Євросоюз почне готувати переговорну позицію, для цього в нього є напрацьовані механізми, які передбачають залучення країн-членів. Багато з них намагатимуться просунути максимальні вимоги, і нам потрібно навчитися будувати ситуативні коаліції всередині ЄС і «пакетувати» домовленості, отримуючи прийнятні компроміси. Складні і навіть дуже болючі компроміси, на жаль, теж будуть. Уникнути їх буде майже неможливо. І швидкість переговорів кардинально від цього залежатиме, адже країни-члени та інституції ЄС можуть її фактично регулювати. 

Для України критично важливо створити дієві та відкриті майданчики для спілкування державних структур з бізнесом та громадянським суспільством, відпрацювати механізми комунікації зі ЗМІ, інакше хвилі «зради» будуть періодично руйнувати переговорний процес і формувати антиЄСівські настрої. Емоційний та політичний фон переговорів також змінюватиметься, що вимагатиме постійної адаптації до нових реалій.

Все це робитиме перемовини неординарною справою. Але викликом номер один безумовно є модель безпеки для України і насправді для Європи. Вона має бути європейською, якщо ми — частина ЄС. Очевидно, що можуть бути перехідні безпекові домовленості на шляху до НАТО, як, наприклад, дво- чи багатосторонні гарантії безпеки. Ми цього не хочемо, від нас залежить багато, однак не все. Без належного бачення безпеки, зрозумілого для всіх, включаючи російський режим, успішна євроінтеграція неможлива. Сьогодні складно уявити будь-яку систему безпеки в Європі без Сполучених Штатів — й російська-українська війна ще раз це довела. Водночас в якийсь момент Європі, можливо, доведеться ухвалити рішення, що вона має сама опікуватися своєю безпекою — і моделювання цих, поки що гіпотетичних сценаріїв, неможливе без участі України на всіх етапах.

Лідери ЄС під час грудневого саміту. Брюссель, 14 грудня 2023 року. Фото: European Union

Попереду набагато більше викликів, ніж ми вже пройшли. Євросоюз показав, що він не дасть себе зробити заручником однієї країни — Угорщини чи будь-якої іншої. Але ЄС влаштований так, що всі ключові рішення щодо розширення ухвалюються консенсусом. Орбан грає в свою стратегію, він добре знає, чого хоче і як це досягти. Дискусія не буде простою майже зі всіма країнами ЄС, адже наша сильна сторона — це сільське господарство, а це для всіх чутлива історія та камінь спотикання. Наше просування вперед багато в чому залежатиме, чи зберігатиме ЄС стратегічну візію, чи почне гратися, як казав Фройд, у «нарцисичне бачення невеличких розбіжностей». Скоріше за все, буде й те, й інше. Цього не потрібно боятися. Наразі маємо святковий настрій — і ми на нього заслужили, хоча він і має шалену ціну. Для багатьох українців членство в ЄС є синонімом майбутнього і квінтесенцією розуміння, куди ми йдемо і за що боремося. І тепер ми разом з ЄС зробили вже не крок, а квантовий стрибок до нього. Таких ще буде потрібно чимало, але ми зможемо.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Міністр закордонних справ України (2014-2019 рр.), державний діяч, дипломат. Обіймав наступні посади: радника-посланника Посольства України у Великій Британії (2004-2008 рр.), директора Департаменту Європейського Союзу МЗС України (2008-2010 рр.),  Надзвичайного та Повноважного Посла України у Федеративній Республіці Німеччина (2012-2014 рр.).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
політика трамп магда путін зеленський рютте

Наче у фільмі жахів. Геополітичних 

Заради справедливості, чимало зі здійснених протягом останніх 8 тижнів дій Дональд Трамп анонсував ще під час виборчої кампанії та перехідного періоду, що передував його вступу на посаду. 47-й президент США заслуговує на різноманітні оцінки, проте його курс є очевидним: з особистих психологічних і політичних причин він потребує глобального політичного успіху у перші 100 днів власного президентства. 

Оточують Трампа й проводять його курс ті, хто повністю поділяє ці плани та не має сумнівів у доцільності їхньої реалізації. Попередні біографії цих людей мають мінімальне значення, а нинішня особиста відданість не викликає сумнівів.

У підсумку Сполучені Штати протягом короткого терміну перетворилися зі стратегічного союзника України (зокрема, під час перебування Трампа у ролі 45-го президента США держсекретар Штатів Майк Помпео та міністр закордонних справ України Павло Клімкін проводили засідання Комісії стратегічного партнерства у листопаді 2018 року) на посередника. Причому посередника, який вимагає оплати власних послуг, вдаючись до відвертого шантажу. Цей поворот для України має вельми драматичні наслідки й навряд чи обмежиться гарячою дискусією, яка сталася 28 лютого в Овальному кабінеті Білого Дому. 

У Вашингтоні сприймають Україну як слабку ланку світової політики, і це не лише особисте сприйняття Дональда Трампа, але й системний підхід до побудови відносин. Хоча ніде правди діти: заяви президента США демонструють не лише особливості поведінки людини, яка звикла давати характеристики всьому у найвищому ступені. Трамп, судячи з усього, не забув про ситуацію навколо його спроби отримати від Володимира Зеленського компромат на Гантера Байдена. Ця ситуація, як відомо, спричинила початок процедури імпічменту — дошкульної, проте неоднозначної за результатами. 

Україна — не єдиний об’єкт атак з боку адміністрації Трампа, але єдина країна, яка продовжує опиратися російській агресії попри втрату 20 відсотків своєї території. Відтак ознаки залаштункових домовленостей між Москвою та Вашингтоном, які спричинили успіх російських військ на Курщині, відмова США від участі у міжнародних юридичних діях проти Кремля виглядають, на жаль, логічними. Путін ставить Трампу попередні умови, а Трамп їх приймає та виконує з ентузіазмом. 

Ані факт безпрецедентної за розмірами у ХХІ столітті агресії, ані масштабні чужі страждання не є аргументами для Трампа, він легко жонглює цифрами жертв російсько-української війни, видобуваючи їх з власної уяви, а не з розвідданих

Маємо констатувати: 47-й президент США перетворився на об’єкт рефлексивного управління з боку Кремля. З огляду на те, що Штати послідовно відмовляються від використання елементів юридичного тиску на Кремль, це цілком відповідає поглядам Трампа на міжнародні відносини. Його цікавить deal — угода, причому резонансна й спроможна переконати весь світ у геніальності та дипломатичних талантах Трампа. Він, як відомо, «стабільний геній» (с).

Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії, 2024. Фото: Evan Vucci/Associated Press/East News

Горе тим, хто чинить опір

Україна у цьому випадку зіткнулася не лише зі зміною глобального політичного клімату (слово «глобальний» у Вашингтоні можна вживати виключно для опису величі Трампа). Вчорашній стратегічний партнер не лише вимагає підписати «мінеральну» угоду, але й зупиняє/відновлює постачання виділеної ще Джо Байденом військової допомоги, обмін розвідувальними даними та підкреслено вибірково підходить до питання політичної підтримки.

Дійшло до того, що у повідомленнях посольства США про обстріли українських міст перестали звучати згадки про Росію, наче ракети й дрони запускають інопланетні істоти

Згадаємо, що обурення обстрілами українською стороною російських НПЗ висловлював міністр оборони в адміністрації Байдена Ллойд Остін. І саме за 46-го президента процес перепризначення Путіна президентом Росії із залученням окупованих українських територій у березні 2024 року викликав хіба що блискуче мовчання G-7. США виступали лідером у коаліції на підтримку України, проте не поставили державі-жертві агресії жодного F-16. Це свідчить про системне прагнення Вашингтону самому визначати ступінь залученості до бойових дій без уваги на моральні імперативи. 

На жаль, Володимир Зеленський не зумів перелаштуватися у процесі реалізації державної політики у відповідності з новими викликами. «План перемоги», «план стійкості» виявилися декларативними, а підстав для проведення нового саміту миру немає. Ставка на вузьке коло довірених осіб продовжує превалювати у його modus operandi, до чого додалося запровадження масштабних санкцій проти Петра Порошенка. Верховна Рада України попри формальне існування монобільшості не перетворилася на конвеєр з ухвалення рішень конституційною більшістю, а Кабінет Міністрів залишається «урядом ноунеймів». Українська влада надає забагато аргументів бажаючим називати нашу державу failed state («недодержава» — Ред.).

Прагнення США забезпечити щонайшвидше проведення виборів в Україні не є ідеєю, яка оволодіває масами всередині країни, проте більшість політичних гравців розпочали підготовчі роботи на цьому напрямі. Оскільки зупинити цей процес навряд чи можливо, обмежимося нагадуванням про те, що вибори для світової спільноти — не лише певна кількість бюлетенів в урнах для голосування, але й міжнародне визнання процесу волевиявлення.

Кремль розуміє це, тому вправно інфікував Білий Дім «глибоким занепокоєнням» про стан української демократії. Фаворит Путіна у цих майбутніх перегонах — загальний хаос, організувати який російські спецслужби готові просто зараз

Мета Кремля очевидна — показати на прикладі України, що жодна країна з уявної сфери впливу РФ не повинна опиратися. Це не Мюнхен-1938, не Ялта-1945, це квінтесенція кремлівського мислення і прагнення диктувати свою волю. Не розвалившись під першими ударами російської армії у лютому 2022 року, Україна довела власну суб’єктність, проте не зуміла переламати ставлення низки світових політичних акторів. Сильна Україна навряд чи потрібна комусь, крім її громадян, і це необхідно усвідомлювати. Іншим глобальним акторам доцільність існування незалежної і потужної України необхідно доводити.

Європейська дилема

Виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції став не просто «чорною міткою», США продемонстрували готовність кардинально змінити політику щодо Старого Світу. Ще більш самотніми європейці відчули себе після лютневої суперечки у форматі Трамп+Венс проти Зеленського, яка має всі шанси потрапити до підручників з дипломатії. 

З одного боку, ЄС та США залишаються економічними конкурентами, на чому наголошує Дональд Трамп. З іншого боку, без європейського компоненту НАТО значною мірою втрачає свій сенс, і це добре розуміють ті, хто порадив 47-му президенту США наголошувати на необхідності збільшення військових витрат країнами Старого Світу. 

Разом з тим між усвідомленням необхідності (через підписання комюніке про схвалення плану ReArm Europe лідерами країн ЄС) та суттєвим збільшенням витрат на оборону обов'язково мине час. Який будуть розтягувати не лише прихильники порозуміння з Кремлем, але й представники європейських країн, які рівняються на Вашингтон. Буде насправді непросто.

Проте не варто відкидати ще низку цікавих фактів. Показну рішучість Еммануеля Макрона, готовність Кіра Стармера виступати у ролі модератора «коаліції рішучих» попри Brexit, активність скандинавських країн у питаннях допомоги Україні. Тут можна пригадати слова генерального секретаря НАТО Марка Рютте «Європа вже не живе у мирі, Європа ще не живе у війні». Вибір парадигми розвитку ситуації залежить сьогодні від самих європейців. 

Президент США Дональд Трамп і генсек НАТО Марк Рютте в Овальному кабінеті Білого дому, 13 березня 2025. Фото: MANDEL NGAN/AFP/East News

Кремлівська спокуса

Багато говорять про те, що у Кремлі зараз захлинаються шампанським, адже перебіг подій підтверджує давню гіпотезу Путіна «Будь-яку західну владу можна пересидіти». Це переконання ґрунтується на якісному вивченні західних політичних процедур російськими спецслужбами, які не соромилися проводити «практичні заняття» в електоральних кампаніях країн Заходу.

Росія вивчила політичні механізми Заходу куди краще, ніж її опоненти вивчили її сутність

Владімір Путін не лише хоче повернутися до клубу керівників провідних країн світу (далеко не факт, що його уособить створення ситуативного формату Росія – США – Китай). Його мета полягає у максимальній дезорганізації Заходу, послабленні НАТО та посиленні суперечностей між США і Європейським Союзом. У такий екстенсивний спосіб Кремль намагається наростити власний світовий вплив. На руку Росії згорнуті на сьогодні економічні контакти із США та масштабні санкції, які Кремль прагне послабити за будь-яку ціну.

Загалом Путін вже досягнув доволі серйозного успіху: найбільша в сучасному світі російсько-українська війна завдяки позиції США буде призупинена без покарання агресора й заходів, спрямованих на його нейтралізацію. Відтак питання відновлення бойових дій в Європі — це лише питання часу

Адже ані логіка поведінки Путіна (або його можливого наступника), ані аргументи трансатлантичних путінферштеєрів найближчим часом кардинально не зміняться. Політика Трампа створює вкрай хиткий і тимчасовий баланс у Європі, щось на кшталт «паскудного миру», стан якого підсилюється психологічними особливостями Трампа. 

Як читати сигнали?

  • Насамперед розуміти, що адміністрація Дональда Трампа не надто переймається моральними обмеженнями й готова діяти «за законами джунглів»;
  • Пам’ятати, що Владімір Путін і Сі Цзіньпін не залежать від результатів виборів, на відміну від європейських та американських політиків;
  • Усвідомлювати, що команда Дональда Трампа часто видає бажане за дійсне, мало переймаючись спричиненим ефектом;
  • Не забувати, що процес ухвалення політичних рішень в Європі суттєво відрізняється від аналогічних дій всередині США, РФ чи Китаю;
  • Тверезо оцінювати спроможність Росії вкидати фейкові й дезінформаційні повідомлення до світового інформаційного простору;
  • Шукати ознаки опори на цінності, а не вартість того чи іншого активу, незалежно від ступеня його глобальності;
  • Розуміти, що переговори про припинення російсько-української війни не можуть бути блискавичними з огляду на характер цієї війни.
20
хв

Обмін сигналами

Євген Магда
голос америки закриття мирослава гонгадзе

Пам’ятаю, як пізно ввечері тато налаштовував радіо, щоб спіймати хвилю «Голосу Америки» чи «Радіо Вільна Європа» й дізнатися, що насправді відбувається в Польщі та за «залізною завісою». Я була дитиною, але розуміла, що беру участь у чомусь забороненому, про що не можу розповідати подругам у школі.

Думаю, це був спільний досвід багатьох мешканців країн колишнього радянського блоку аж до 1989 року. Ми добре пам’ятаємо, яку роль відігравав доступ до вільних ЗМІ у країнах, де дозволений був лише один, пропагандистський, урядовий канал. Так і зараз у багатьох місцях, де панують диктатори — у Білорусі чи Росії, або там, де демократія під серйозною загрозою, як сьогодні у Грузії.

І важко не відчувати, що Сполучені Штати Дональда Трампа вже понад місяць реалізують мрію Кремля. Адже як інакше можна зрозуміти заяву Білого Дому про те, що закриття «Голосу Америки» та «Радіо Вільна Європа»/«Радіо Свобода» означає, що американські платники податків більше не будуть фінансувати «радикальну пропаганду»?

Це відбувається під час гібридної війни, коли для Росії пропагандистський вплив і поширення дезінформації є такими ж важливими, як і підкорення України.

Закриття мовника «Голос Америки», який був створений у 1942 році для боротьби з нацистською пропагандою, є жахливим і символічним на тлі того, що Венс нещодавно заявив у Мюнхені про Європу, а також відкритої підтримки ним і Маском ультраправої німецької партії AfD.  

Закриття цих легендарних і важливих для демократій радіостанцій, а також, ймовірно, неминучий занепад багатьох дрібних незалежних ЗМІ через скорочення фінансування USAID — це великий ризик того, що абсолютне зло у вигляді авторитаризму й фашизму швидко відродиться.

Ми бачимо, як за останні два місяці було порушено багато меж і кордонів. Цілі роки подій відбулися за два місяці. І це не ті події і зміни, до яких ми звикли, в яких бачили розвиток, а мету політики — зробити світ кращим, більш справедливим, демократичним, таким, де поважають права людини.  

Останні зміни та рішення, що стоять за ними, відкидають нас на десятиліття назад. Вони кидають цілі суспільства в обійми дезінформації та пропаганди, яку фінансують авторитарні режими. Штати зраджують не лише Європу. Вони зраджують світ цінностей, які були фундаментом, на якому вони були побудовані. Цінностей, які Трамп, Венс і їхні союзники більше не цінують. Адже, на їхню думку, не Росія чи Китай є найбільшою загрозою для Європи, а… європейські демократії. А боротьбу з дезінформацією вони називають, як Венс у Мюнхені, цензурою.

Тепер лише одне може сказати напевно: у світі перевернутих значень ми маємо боротися за демократію, не озираючись на «дядька Сема».

20
хв

Боротися далі, не озираючись на Дядька Сема

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress