Christmas is all around. Моє британське Різдво

Оцінка польської допомоги для України 

Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин. 

У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих). 

Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.

Торгівля: економічний баланс на користь Польщі

Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро. 

Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція. 

Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах. 

Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.  

Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами. 

Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки. 

Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».

Вплив біженців на польську економіку 

Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі. 

Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту. 

Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих

Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.

Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки. 

А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».

Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.

Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти

І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.

Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця 

У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут. 

Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).

Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини

Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові. 

Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі

Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки. 

Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки. 

— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати? 

Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).

Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави. 

Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.  

Висновки: разом ми сильніші 

Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку. 

Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.

Найбільш авторський фільм серед усіх цьогорічних лауреатів «Оскару», «Бруталіст», позначає собою кіно як давно забуте поєднання складної мистецької форми, важких філософських сенсів і гидкої та грубої реальності, тобто те, що більшість людей не надто хоче дивитися і, сказати б, зумисно відкидає через зрозумілу напруженість осмислення і болючість рефлексій. Через це цілком закономірна байдужість американських кіноакадеміків – «Бруталіста», як і передбачали букмейкери, обійшло простецьке і святкове кіно про російського багатія.

Як правило, на «Оскар» таке кіно не проходить, тим паче в 10 номінаціях. «Краса по-американськи» Сема Мендеса в 2000-му дещо змінила підхід. «Артист» Мішеля Хазанавічуса в 2012-му ще більше, але остаточно поворот зробили «Паразити» Пон Джун Хо 2020-го року. «Бруталіст» — черговий мистецький здвиг

Кажучи просто, «Бруталіст» є старим добрим ударом під дих. Бо він каламутний за змістом, не зрозумілим відразу, збиває з пантелику і моментами збиває дихання. Бо треба продиратися крізь хащі неоднозначних образів, розкидані автором на всьому шляху до фіналу, намагаючись второпати — що ж автор мав на увазі? А це часом не просто і часто неприємно, викликаючи ледь не крик, затинаючись — ччччому??? чччорт-забирай тут чорт-ногу-зломить. Втім, ні, не зломить, і не чорт, власне, адже тут мова про Бога (завуальовано) — і все врешті на момент фіналу стає на свої місця (буквально).

Історія угорського єврея Ласло Тота (Едріан Броуді), емігранта з Європи, — це, на перший погляд, історія класичного «американця» — іноземця в пошуках кращої долі й Американської Мрії (яку він таки досягає, треба сказати). На другий погляд — очима українців, поляків і тепер багатьох в Європі — це історія, яку, мов прапор, не бажаючи цього, підхопили українці, так само втікаючи від знищення і концтаборів, тепер будованих росіянами. Але перший погляд є правильним лише з огляду на сюжет, не більше. Звідки саме втікав герой до США сказано лише в епілозі, і це могло б відразу дати напрямок думок глядачеві. Але не дає (як і ми не дамо), тому користуємося інформацію відкритою вже на початку: йдеться про 1947 рік, герой — єврей, а його дружина з племінницею, теж євреї, застрягли на кордоні з Австрією.

Він приїздить до брата, маючи в арсеналі тільки архітектурну освіту, певну кількість втілених в Будапешті проєктів і знання англійської мови. І це багато, принаймні, відмінно від інших новоприбулих до Нового світу. Ніби все ок, та насправді ні. Бреді Корбет відразу задає ритм розвитку подій, обираючи навмисно стрибаючу, зигзагоподібну доріжку сюжету, яка драматургійно піднімається до позитиву потім киває вниз до негативу, знову піднімається вгору — і знову пірнає вниз. Така ж крива і стосовно зміни простору: життя Ласло йде з темряви початку до поступово світлішого кінця, зі стиснутої повоєнної Європи до широкої мирної Америки, з хаосу до визначеності.

І так само є розвиток героя — він є, герой розвивається, міняється, та не завжди зміни в героєві та в його житті є добрими. А й ще всі ці стрибки-падіння — як і карколомні проєкти Ласло — мають прихований зміст, як речі відкидають тіні, творені направленим світлом. І, певно, можна сказати — світлом правди

Високий, з видним гакоподібним носом, постійно смалячи цигарки, в білих сорочках з застібнутим верхнім ґудзиком, Ласло має потенціал привабливості, як чоловік, і шанс бути прийнятим у вищому середовищі, як здатний триматися гідно. Перший замовник, син заможного батька, Гаррісон Лі Ван Бюрен (Гай Пірс), бажаючи зробити тому сюрприз, замовляє у Ласло і його брата дизайнерський концепт для батькового кабінету, отримуючи насправді видатну роботу, але неприйнятну для батька, нетерплячого до сюрпризів, а відтак неоплачену. Далі дружина брата кидає на Ласло звабливий погляд, а коли він, маючи в серці любов до своєї дружини, не відповідає їй взаємністю, зводить на нього наклеп перед своїм чоловіком, і той виганяє Ласло на вулицю. Попередній замовник, тобто той-таки батько, повертається до Ласло, врешті оцінивши роботу майстра, знайшовши вражаючи публікації про нього ще довоєнних часів. Але запропонований ним проєкт, масштабний громадський центр в конструктивістському стилі протестантських церков, на роки закручує Ласло в м’ясорубку будівництва, сварок і стресу. До нього таки повертається дружина, але калікою у візку. Племінниця ж залишається на довгий час німою. А сам Ласло продовжує вбивати себе героїном…

Здавалося б, все дико і страшно, а Ласло є стандартизованою жертвою, перекрученою умовами капіталізму

Та Корбету йдеться не так про капіталізм — як може виглядати лівацько-орієнтованому глядачеві — а про людей; про Людину в запропонованих умовах; про деталі історії. Цих деталей — маса, і ув’язання їх в одне геометрично складне і зрозуміле ціле робить Корбету честь. Після цього фільму і такої роботи його доречно назвати майстром, що суголосне самому майстру Ласло Тоту. Корбету, як і Тоту, вдалося вибудувати надзвичайно трудомісткий концепт: якщо Ласло будував не просто «протестантський центр», а консолідацію свого пекельного минулого, лицемірно відкритого теперішнього і небесної надії майбуття, то режисер фільму спочатку виводив ідеї протилежних соціальних конструкцій «багаті-бідні», «місцеві-приїжджі», «євреї-християни», де не має правих і не правих, а були Люди у своїх формах життя. Самовпевненим і жорстоким самодурам протистояли схиблені мудаки і легковірні слабаки. Потому Корбет вийшов на те, що є вічне — на відданість. Все просто. А починалось так складно, зважаючи на міріади нюансів в словах і поглядах, думках і діях. Як і завше в житті, які не бувають простими, хто б що там не говорив.

Невіруючий головний герой — чи краще сказати онімілий до віри після перебування в пеклі — йде до Бога манівцями, обходячи навколо. І в діалозі з племінницею — яка заговорила! — на її рішення переїхати до новоствореної держави Ізраїль з поясненням «ми — євреї», питає: «А ми тут що не євреї?»

У відповідь він не чує нового пояснення, хоча, звісно, племінниця могла б нагородити три міхи козячої вовни, та Корбет, ще й сценарист, мовчить, і цим видає суть. За мовчанням ховається правда. Як не зміг промовити на звинувачення щось достойне Ван Бюрен, бо правда пекла його і допекла до смерті. Як не зміг Ласло сказати правду дружині про свою наркозалежність, яка, втім, в дивний — дивовижний? — спосіб врятувала таки його дружину. Як нічого не сказала племінниця, бо повернення на віднайдену історичну батьківщину євреїв була історичним наслідком колись зазначеної причини. Так, герой позбавлений всіх можливих -ізмів — він не сіоніст, соціаліст, капіталіст чи американіст, не модерніст і не академіст, не пуританіст і не гомосексуаліст, про що він говорить, не нігіліст чи трагіст, хоча драматизму в його житті аж забагато. І багато брутального, грубого, жорсткого, жорстокого і садистського. І художнього. Корбет зробив фільм про художника, що творить крізь біль, страждання, щем, утиски і наклепи, звинувачення і ґвалт. Бо для нього творити — це життя. А без — смерть. Це важке кіно. Та його треба подивитися. Незважаючи на 3 години 34 хвилин екранного часу. І подивитися треба двічі. Що б ще й кайфонути від величі Едріана Броуді, який вже вдруге в житті отримав «Оскара». Тепер — цілком заслужено.

Всі фотографії: матеріали для преси

Поділений географічно на два кавалки — зйомки в Україні і в Сполучених Штатах — фільм Тихого поділений ще й темпорально та сенсовно: спочатку йде навчання і підготовка солдатів міжнародного легіону посеред літа 2024 року, а потім їхня конкретна участь в бойових діях на лінії боєзіткнення наприкінці літа і початку осені. І кожна з частин наповнена іншими додатками, утворюючи доволі строкату і багату картину, спроможну дати максимум інформації іноземному глядачеві. А те, що саме для такого глядача головним чином фільм і створювався фільм, нема сумнівів. Адже українці в Україні — обстріляні цими фактами, обливаючись кров’ю історій, рефлексуючи в сльозах — це все знають щодня. Хтось «обливається» майже 3 роки, з початку повномасштабного вторгнення, а хто й майже 11 — з початку захоплення Криму і донбаських подій.

Глядачу за межами України дають коротку, майже факультативну ретроспекцію існування України від XVII сторіччя — про державницьку спробу Богдана Хмельницького та про знищення Запорізької Січі — і до ХХ-го сторіччя з Українською Народною Республікою та визвольними змаганнями Української Повстанської Армії. Звісно, є згадка про намагання росіян захопити острів Тузла 2003-го року і про агента Кремля — президента Володимира Януковича.

Таким чином «Одного літа в Україні» з кількох сторінок в підручнику історії якоїсь там молодої і мало кому відомої країни перетворюється на значну главу про найбільшу країну Європи, що от вже 4 століття протистоїть агресії однієї з найбільших країн планети

Розрахунок простий і вірний — відразу вказати систему координат, зазначити вихідні дані й розширити контекст з локального на глобальний. І розширити не тільки в шир, а й углиб, тобто залучити і простір світу, і його час. Загалом творцям фільму вдається різкими штрихами змалювати бажане, хоч штрихи доволі грубі й пунктирні, і не показують всієї картини, а лише зазначають її. Для внутрішнього спостерігача, так чи так, обізнаного з нею — і так піде. А от для зовнішнього «пунктирний» підхід може виявитися недостатнім, щоб второпати розміри та їхню важливість. Саме тому на сцену виходять головні герої, власне, вони в якійсь мірі нівелюють важливість форми, наповнюючи її суттю.

Здебільшого американці (там є і британці з латиноамериканцями та рештою іноземців) говорять про себе, розповідаючи, чому приїхали воювати за Україну, про що вони думають, як бачать себе серед нас і нас зі своєї дзвіниці. Ці людські долі поступово створюють вже іншу картину, картину в картині, таку собі сцену посеред вистави. Це спонукає емпатію. Виникає ставлення. Що викликає симпатію. По-людськи.

Тобто «Одного літа в Україні» з геополітичного контексту переходить в особистісний, працюючи вже на глядача як на звичайну людину, а не на спостерігача за документом в пошуках інформації

Історії бородатого дядьки, хлопця зі скляними очима, розтатуйованого молодика з написом на шиї англійською «удачі не померти» та інших — це історії простих людей, але й  водночас справжніх зарізяк, людей-воїнів. По-людські починаєш захоплюватися ними і їм співчувати. Ти їх спізнаєш. І поки вони проходять навчання в першій половині фільму, ти за ними спостерігаєш очима сусіда, друга, ледь не родича, в такий спосіб переносячи у другу половину знання і турботу. Один з них досі самотній, займаючись по життю лише роботою військового, інший має дівчину українку, третій пройшов Афганістан. Народжені в Британії, десь у Вашингтоні чи в Аризоні, всі вони мають свої історії, та спершу — вони повні почуттям справедливості і бажанням захистити Україну від російської навали.

Саме для цього, як для порівняння, режисер фільму поїхав до Сполучених Штатів, і зокрема в Гонолулу, до Національного парку в Перл-Харборі, напад на який розпочав для американців Другу світову війну. Втім, як часом виникає в гарному документальному кіно, намір зробити одне вигідно розійшовся з дійсністю, виявивши нові аспекти, відмінні від наших бажань та уявлень. Беручи інтерв’ю у відвідувачів національного парку, Володимир Тихий знайшов не тільки очікуваний патріотизм американців, а й їхній несподіваний інфантилізм і цілковите витання в небі разом з нерозумінням подій на землі: хтось «зізнавався», що не любить війну, а хтось, називаючи «версію» нападу на Перл-Харбор, натякав на руку бізнесменів.

Це, окрім очевидного, створювало додатковий ефект, надаючи героям фільму, американцям з міжнародного легіону, ауру справжніх героїв, з великої літери, а героям притаманне оцінювати бік протистояння, сторону барикад, обираючи сторону слабшого, жертви, а не сильнішого, агресора, відтак захищати і допомагати

Чорний гумор легіонерів проходить через фільм помітними крихтами, за якими глядач задоволено слідує, підбираючи жарти воїнів в ситуаціях, межуючих зі смертю. Вже десь на Курщині, стрибаючи в яму-окоп одного з наших, татуйований британо-американець рясно лається, чуючи, що хлопці сидять тут вже кілька днів, перечікуючи обстріл ворога. Але лайка — то лише перша реакція. Далі йде радість, що люди мають час чудово відпочити. І наш герой теж приєднується до цього «відпочинку». Бо йому подобається все з його роботи, з її окопами, ямами і обстрілами, бо так він стає кращим, витривалішим і професійнішим. І веселішим. Щоб потім передати настрій і досвід, набутий за останні 10 років, починаючи з 18-ти. А заразом поділитися історіями зі своєю дівчиною, українкою, з якою познайомився рік тому, одного літа в Україні.

В якісному одязі-мультикамі, кимось купленим за свої раніше, а кимось вже тут, на нашій війні, з перфектними штурмовими гвинтівкам Heckler & Koch, з різноманітним обвісом на них, і з настроєм людей, цілком переконаних у своїх діях, і діях цілком переконливих, що видно було під час тренувань, всі хлопці з міжнародного легіону складають групу зарізяк на службі добра-з-кулаками, найманців з правильним і розумним використанням сили, направленої в бік неправильних і божевільних людей-в-лаптях, росіян, дійсно більше подібних до толкіенівських орків. І фільм Тихого розповідає про цих іноземців на службі України без надміру, без пафосу й навіть без героїзації, розповідає тихо, як робить свою роботу Головне управління розвідки. Гучність виникає вже опісля, коли розірвані на клапті вороги чи розірваний інфорпростір зет-воєнкорами поширюються відео-кадрами з дронів. І ми дізнаємося — так, ворог знищений, так, у його знищенні брав участь міжнародний легіон.