Christmas is all around. Моє британське Різдво

Альдона Гартвіньська: Україна не з'явилася у твоєму житті з початком повномасштабної війни. Ти бував там регулярно ще до Революції гідності.

Томаш Сікора: Вперше я відвідав Україну в 1992 році. Я тоді навчався в четвертому класі середньої школи. У нашій школі організовували різні такі поїздки для молоді, наприклад, до Німеччини. Після того, як Україна відновила свою незалежність, з'явилася можливість для польської та німецької молоді поїхати в Україну. Я скористався цією можливістю, і ми поїхали до Львова автобусом. На той час я вже трохи грав на гітарі, познайомився з багатьма хорошими людьми, українською молоддю в музичній академії. Звідти все і почалося. Пізніше, у 1990-х роках, я часто бував у Львові, бо їздив туди до своєї тодішньої дівчини, яка вивчала у Львові живопис. Хоча насправді я так захопився Україною завдяки Андруховичу.

Познайомився з ним на літературному фестивалі «Порт Вроцлав 2005»?

Так, до Вроцлава було запрошено багато поетів, зокрема й українських. У програмі був їхній авторський вечір та презентації книжок: «Пісні для мертвого півня» Юрія Андруховича та «Історія культури початку століття» Сергія Жадана. Поети і поетки мали читати свої вірші на сцені, і організатор подумав, що було б непогано, якби хтось грав музику, яка супроводжувала б їхні виступи. Вони виходили на сцену по черзі, читали по кілька віршів, а ми, об'єднані гурти «Карбідо» та «Корморани», імпровізували. 

Андрухович же був єдиним поетом, який підійшов до нас, виконавців, і дав нам конкретні завдання. Він казав: «Слухайте, якщо буде вірш «Козацька Ямайка», грайте реґґі, а на інший вірш грайте а-ля Том Вейтс». Ми зіграли. Це було настільки гаряче, що організатор Port Literacki запропонував ідею, що, можливо, ми могли б записати спільний альбо.

Обидві сторони були зацікавлені, і так і сталося. Ми записали альбом у 2005 році, а через рік поїхали з концертом в Україну. Ми були кинуті в дуже глибоку воду, тому що нам довелося проїхати 1500 кілометрів з Вроцлава до Харкова, де на нас чекав Юрій. Фестиваль називався «Цех» і був організований, зокрема, Сергієм Жаданом.

Для нас це все було захоплююче, я ніколи раніше не бачив нічого подібного на власні очі. Назва «Цех» походить від тієї частини театру, де виготовляють декорації. І справді, ми грали саме там, до того ж напівлегально. Там відбувалися різні події зі світу української культури, а в репертуарі театру була російська класика. Ми були там одразу після Помаранчевої революції, тож настрій також був революційним. Харків на той час був майже повністю російськомовним містом. Жадан і його колишня дружина, нещодавно покійна режисерка і засновниця незалежного харківського театру «Арабески» Світлана Олешко, розповідали мені, що в Харкові була лише одна середня школа, де можна було навчатися українською мовою. До речі, їхній син ходив саме до цієї школи. Незважаючи на Помаранчеву революцію, всі були трохи пригнічені, бо русифікація Харкова була настільки сильною, що це могло здатися програною битвою. Але під час Майдану, а потім і після початку повномасштабної війни, коли Харків захистився і на вулицях дедалі частіше можна було почути українську мову, я думаю, що саме творчість Жадана та інших харківських митців спричинилася до цього. Це була їхня важка праця, щоб зробити місто українським, зупинити русифікацію, вичистити ці посткомуністичні відкладення, цю пострадянську ментальність… Ця ментальність, напевно, ще десь зустрічається сьогодні, але я думаю, що вона стала марґінальною. Цей український патріотизм був настільки молодим і свіжим, настільки прогресивним, настільки прозахідним і настільки сильним, що коли настали моменти випробувань, Харків захистився, захищає себе і є містом, яке не здалося.

Як харків'яни реагували, коли бачили вас на сцені?

Перед нашим концертом виступали різні поети, і публіка реагувала дуже жваво. На нашому «Літературному порту» ми намагалися зробити вірші поетів цікавішими за допомогою музики, але загалом публіка ніби проспала. Звичайно, частина публіки вбирала поезію, вона їм подобалася, але вони переживали її ніби зсередини, внутрішньо.

З іншого боку, в Україні ми зіткнулися з дуже захопленим, навіть екстатичним слуханням поезії. Поети читали свої вірші, а аудиторія щось договорювала, спонтанно вигукувала, плескала в долоні, перебувала в постійному русі. Все це було дуже жваво. Після нашого концерту, який також був сприйнятий з ентузіазмом, люди танцювали під музику, хоча вона часом була непростою, це не музика для танців. У нашому репертуарі на той час була пісня «Козацька Ямайка», це музика в стилі реґґі. Люди також були в захваті від неї.

Як змінювалася аудиторія, яка приходила на ці виступи?

Вона постійно змінювалася, і до Майдану, до 2013 року, це було зовсім нове покоління людей. Я тоді теж був молодий, тож це було покоління людей мого віку або молодше. Вони приходили на наші концерти, і мені було зрозуміло, що для них важливі слова: «український», «українське», «українська». Я на власні очі побачив, що таке побудова громадянського суспільства, хоча тоді ще не міг його назвати. На наші концерти в Києві, Харкові чи Івано-Франківську приходили люди, які випромінювали неймовірну енергетику: ми українці, це наша країна, ми не хочемо нікуди їхати на заробітки, ми хочемо бути тут, тут будувати своє місце на землі.

Для мене це стало зрозуміло після приходу до влади Януковича у 2010 році. У 2011 році ми мали грати концерт у Києві, і того ж дня відбувся з'їзд Партії регіонів. Місто було заблоковане, тому що ці політичні олігархи просто перекрили пів-Києва, щоб провести цей з'їзд. Люди не могли потрапити на наш концерт у Будинку офіцерів, що біля Арсеналу. Ми почали отримувати багато сигналів від людей, що вони запізнюються, що вони не можуть проїхати через місто. Юрій розсердився і сказав, що ми переносимо концерт на годину, щоб усі ці люди могли туди потрапити. Коли вони прийшли і зал заповнився, ми трохи змінили репертуар. Ми грали більш революційні, більш жорсткі пісні. Зал був повен людей, налаштованих проти влади, тому що вони вже зрозуміли, що Янукович — проросійський президент і нічого доброго від нього чекати не варто.

Ця наша аудиторія, ті люди, з якими я познайомився тоді, які приходили на наші концерти протягом усіх цих років, у 2014 році пішли на Майдан.

У певному сенсі, завдяки цим концертам і моїй присутності в Україні щороку, я став свідком побудови громадянського суспільства, суспільства, яке взяло справу в свої руки і розпочало Революцію гідності

Пізніше, коли почалася війна на Донбасі, ми грали на останньому фестивалі «АртПоле», ідея якого виникла ще у 2003 році. У попередні роки він проходив, серед іншого, в Карпатах, під Одесою, а потім багато років у дуже мальовничому місці біля невеликого села Уніж на Дністрі. Однак у 2014 році організатори зіткнулися з тим, що фестиваль довелося на деякий час призупинити, оскільки більшість людей, які над ним працювали, або волонтерів пішли воювати в зону АТО. У складі різних добровольчих підрозділів, у тому числі «Айдару».

Я пам'ятаю, що наш концерт розпочався з хвилини мовчання, тому що один з друзів АртПолу загинув на війні. Мене шокувало, що громадянське суспільство, яке прокидалося, проливало кров в окопах.

Потім почалися перформенси на сході України. Сергій Жадан та Юрій Андрухович виступали в Торецьку, Нью-Йорку, Краматорську. Ви також мали можливість побачити Маріуполь у ті буремні часи.

‍

У 2015 році ми з Юрієм Андруховичем мали тур, в якому один концерт був власне в Маріуполі. Ми добиралися туди, протискуючись через кілька блокпостів — звісно, ситуація була непорівнянна з тим, що є зараз. Лінія фронту була за 8 кілометрів від Маріуполя, і ми жили в готелі, вікна якого були заклеєні. Це був перший раз, коли ми зіткнулися із загрозою, вона висіла в повітрі. Настрій перед концертом був дуже патріотичний. Ми грали в будинку культури, перед нами виступали діти в синьо-жовтих костюмах.

Нещодавно я натрапив на карту Маріуполя, на якій хтось старанно позначив місця з фотографіями місць, де загинули люди, і важливих будівель, яких більше не існує. Я знайшов там фото залу, де ми грали, — повністю зруйнованого, як і багато інших місць у Маріуполі. Це мене глибоко зачепило.

А потім почалися важкі часи. Спалах пандемії коронавірусу майже на рік зупинив світ — скасовані заходи, концерти, закриті кордони. І саме тоді, коли все потроху почало повертатися до нормального життя, настало 24 лютого 2022 року.

У 2020 році у нас був запланований великий концерт у Вроцлаві на честь 60-річчя Юрія Андруховича, на який були запрошені чудові артисти з України. Буквально за два дні до цієї події почалася пандемія, і нам довелося все скасувати. Цей час у тотальному ув'язненні загострив у нас потребу повернутися в Україну.

Ми думали, що коли все закінчиться, ми зможемо знову поїхати в нашу Україну і відіграти там кілька концертів, поспілкуватися з людьми. А коли почалася повномасштабна війна, ми зрозуміли, що дійсно повернемося в Україну, але вже по-іншому. Я знав, що треба допомагати нашим друзям

У ті перші дні, перші години я піддався російській пропаганді. Я бачив танки на вулицях Києва, тож у мене було переконання, що російська армія ось-ось захопить Київ. А якщо вона захопить Київ, то захопить всю Україну, тож Харків вже втрачено. Я написав Жадану і Андруховичу. Пропонував їм приїхати до нас, у Вроцлав , щоб вони знайшли тут притулок. Звичайно, вони сміялися з мене і казали, що залишаються в Україні, бо їм це потрібно, бо вони будуть всіляко захищати свою батьківщину.

Тому я вирішив допомогти, чим міг. Спочатку ми зробили концерт у Вроцлаві, крім нас там були гурти українців, які вже кілька років живуть у Вроцлаві. Ми зібрали трохи грошей, купили на них деякі речі і спробували відправити їх до Києва, нашим друзям з «АртПоля». Тоді, на самому початку, була реальна потреба у всіляких речах, навіть у їжі чи підгузках для дітей, бо логістика розвалилася по всій Україні і не було доступу до базових продуктів. Я також пам'ятаю запити на гігієнічну помаду і креми, тому що люди сиділи в підвалах на морозі, і їхня шкіра тріскалася від холоду. Іноді ці вантажі приїжджали швидко, а іноді їхали до місяця, бо все застрягало на якомусь складі.

Я все більше і більше думав про те, щоб поїхати туди. У липні чи серпні Жадан вперше приїхав з Харкова до Польщі. Він був настільки виснажений, що я не впізнала його на вулиці. Коли він повернувся, ми перевезли його через кордон в Україну, користуючись нагодою відвідати нашого спільного друга, джазового музиканта Марека Токаря, який одразу після 24 лютого пішов до армії.

Відтоді ти продовжуєш підтримувати ЗСУ, допомагаєш Сергію Жадану та його 13-й бригаді Національної гвардії «Хартія», розпочав збір коштів. Чи бачиш відмінності в зацікавленні людей цією війною в минулому і сьогодні? Чи складніше збирати кошти для закупівлі допомоги?\

Я підтримую Жадана, а також інших друзів, яких я знайшов за роки поїздок в Україну, які зараз або служать в армії, або працюють волонтерами чи добровольцями. З Олею Михайлюк з АртПоля, наприклад, ми їздимо до 10-ої гірсько-штурмової бригади та 102-ї бригади, в якій служив Юрко Стецик, музикант і син наших друзів-художників з Івано-Франківська. Він загинув на полі бою два роки тому, і його тіло досі не можуть знайти. Також у 10-ій бригаді служать наші друзі-гуцули з села Бабин, зокрема, сільський голова. Ми зробили репортаж про наші подорожі з карпатських гір на Донбас, під Бахмут, взявши за принцип, що якщо ви створюєте будь-яке мистецтво — музику, кіно, живопис, будь-що, що стосується війни в Україні — обов'язково підтримайте СЗУ, закинувши, зібравши або доставивши речі солдатам. В результаті ми забезпечили обидві ці бригади великою кількістю безпілотників.

Ще два місяці чи півроку тому була тенденція до зменшення. Таке відчуття, що людей ця війна безпосередньо не зачіпає. На самому початку вторгнення багато людей були налякані, зі страху кинулися допомагати. Потім підтримка поступово зменшилася, люди звикли. Я пам'ятаю перший такий похмурий момент. Це було навесні 2024 року, коли Республіканська партія США заблокувала допомогу Україні. На фронт перестали надходити боєприпаси.

Ми тоді сиділи в одній з артилерійських бригад, і там панував дуже похмурий настрій, оскільки люди стали менш охоче робити пожертви, а на додачу до цього США перекрили кран. Солдати не знали, що буде далі.

Тепер з'явився Трамп, непередбачуваний божевільний, але це вже не зламало дух солдатів. Ну, і люди останнім часом трохи прокинулися

З іншого боку, одне з моїх спостережень є досить неприємним і негативним. Воно стосується дезінформації та когнітивної війни Росії проти Польщі. Всі ці наративи і дискусії, які присутні, перш за все, в інтернеті - але не тільки, зрештою, і в політиці - перед президентськими виборами в Польщі, є абсолютно російськими наративами. Той, хто повторює ці наративи, не обов'язково є російським агентом, але, тим не менше, все це працює на Росію. Когнітивна війна має змінити нашу свідомість, нашу оцінку ситуації. Вона спирається на те, що наша оцінка ситуації може стати хибною. Ми часто бачимо різні явища через призму російської пропаганди. Іноді ми самі це вигадуємо, а іноді знаходимо підтвердження в устах політиків. Що українці погані, бо живуть за рахунок Польщі, тому насправді в них можна все забрати, все їхнє майно, бо вони могли б повернутися додому, але не хочуть. Я запрошую всіх поїхати туди і побачити, що там немає війни, бо можна жити нормальним життям, а вони розважаються на дискотеках у Києві. 

Я запрошую всіх поїхати туди і побачити все на власні очі. Може, мені не було весело на дискотеці, але я ходив у кнайпу, а в Києві та Харкові ще й у перукарню.

Є солдати, які воюють на передовій, а є люди в тилу, які намагаються жити нормальним життям. І це також те, за що воюють ці солдати. За цю каву в кав'ярні та за перукарню. От тільки ця «нормальність» також означає комендантську годину і ночі, проведені в коридорі, тому що там атакують десятки безпілотників

Люди настільки втомилися від цього, що, незважаючи на повітряну тривогу, часто навіть не спускаються до укриттів. Бо скільки разів можна, наприклад, у такому Харкові, спуститися в бомбосховище? Тож шахед прилітає і випадково потрапляє в будинок, де хтось не спустився в сховище... Він влітає у вікно, і ця людина гине або отримує поранення. Ти ніколи не знаєш, що, коли і де це станеться. Ніколи не знаєш, чи загинеш тієї ночі саме ти.

Ти вже більше не ходиш до сховищ?

Щодня про це просто не думаєш. Я їжджу до Харкова і відчуваю, що знаю це місто. У мене там є мої улюблені довоєнні місця, які я хотів би побачити. Тому я намагаюся не думати про те, що там може щось статися. Статистично кажучи, мені мало б дуже не пощастити, але я знаю, що багато разів мені щастило, тому що ракета падала за два будинки від мене або за десять хвилин після того, як я йшов з того самого місця. Я думаю, що це теж наше, волонтерське, завдання: свідчити про те, як насправді виглядає ця війна в місті. Насамперед, це постійний страх і загрозу. Особливо останнім часом, коли гинуть діти в Кривому Розі, Сумах, Харкові чи Запоріжжі.

Яка роль митця в цій війні? Великою новиною в ЗМІ було те, що Жадан приєднався до ЗСУ.

Сергій зателефонував мені на початку минулого року з пропозицією зробити музичний проєкт разом з якимось музикантом з Берліна. Він сказав, що збирає українсько-польський оркестр або щось подібне. Через місяць-півтора з'ясувалося, що він пішов добровольцем в армію. Я розумію, що це рішення могло бути спонтанним — а може, воно просто визрівало в ньому давно. Я давно спостерігав за його мистецькою діяльністю під час війни. У 2022-2023 роках я часто бував на його концертах в Україні, у Львові чи Києві. Гроші від квитків йшли на потреби ЗСУ, місця в першому ряду могли коштувати до кількох сотень злотих. Я кілька разів говорив з ним про це. Це було ефективно в перший, може, другий рік повномасштабної війни, але потім цей формат себе вичерпав. Тож Сергій переаналізував свій підхід і опинився в армії.

Він пройшов військову підготовку, у нього є зброя, тільняшка і так далі. Але головна його зброя — це все ж таки музика і поезія. Таких митців в армії все більше, деякі з них воюють на передовій. Поєднання мистецтва і допомоги армії потрібне.

Люди, які є публічними особами, які є відомими, замість комфорту обирають відповідальність перед своєю країною, перед собою, перед своєю сім'єю, перед своїм суспільством

Так є на даний момент, але що буде через деякий час — ми не знаємо. Тому що армія є армія: тобі дають наказ, і ти повинен бути солдатом, а не музикантом. У будь-який момент тебе можуть перекинути на іншу ділянку роботи, наприклад, прямо на передову. Рішення Сергія не є якоюсь угодою, яка виключає таку загрозу. Крім того, такі митці є мішенню для росіян. Їх діяльність пов'язана з великим ризиком, навіть якщо вони не воюють на передовій з автоматом Калашникова в руках.

Пам’ятаю той день

Коли у лютому 2022 року почалася війна, ніхто не вагався: треба було втікати. Потяги, автобуси, машини — мільйони жінок з дітьми залишали країну, чоловіків, домівки, своє життя. За кілька місяців з України виїхало понад 7 мільйонів людей — переважно до сусідніх країн та ЄС. Це була найбільша криза біженців у Європі з часів Другої світової війни. І перша, коли майже всі, хто тікав, були жінками та дітьми.  

У перший місяць війни близько 90% біженців становили жінки й діти. Чоловіки віком від 18 до 60 років не могли виїжджати через мобілізацію. Три роки потому пропорції залишаються схожими: жінки й дівчата — це близько 63% біженців. У країнах ЄС дорослі жінки складають у середньому 46%, а діти — ще 33%.  

Приклад Німеччини багато про що говорить: з понад мільйона українських біженців 80% дорослих — жінки, і більшість з них має вищу освіту. Саме вони сьогодні — опора повсякденного життя на чужині: одночасно опікунки, годувальниці й особи, які приймають рішення.  

Залишаюсь не тому, що мушу

Всупереч стереотипам, більшість жінок в Україні залишається не через відсутність вибору. Згідно з даними початку 2025 року, 80% жінок віком 18-60 років свідомо обирають життя в Україні. Не «бо нема куди йти», а «бо це моя країна». Аж 90% опитаних жінок відповіли: «Це моя земля, і я хочу тут жити».  

Це не просто слова. Це рішення, засновані на зв’язках, ідентичності, почутті спільноти. Попри тривалу війну, попри складну економічну ситуацію, для багатьох жінок вибір очевидний: навіть якщо буде важче — я залишаюсь.  

Близько 20% жінок розглядають виїзд. Найчастіше це молоді самотні жінки, які втратили роботу і не бачать можливостей для покращення. Багато з них вже виїжджали і поверталися — вони більш відкриті до міграції, але й більш розчаровані. Навіть у цій групі виїзд, — скоріше, гіпотетична можливість, ніж конкретний план. Здебільшого їх тримають родинні зв’язки, брак коштів, відповідальність за близьких.  

«З тих 20%, що хочуть виїхати, дві третини або не мають коштів, або їх тримає вагома причина — хворий родич, могила близької людини, зниклий чоловік», — розповідають дослідники Володимир Вахітов та Наталія Заїка з Інституту поведінкових досліджень American University Kyiv у розмові з NV.ua.

Рішення про виїзд уже рідше пов’язані з панікою чи безпосередньою загрозою. Все частіше — це роздуми про довгострокове майбутнє: чи знайду роботу? Чи буде в дитини щасливе дитинство? Чи країна зможе стати на ноги? «Я їду, бо не бачу майбутнього через п’ять років» — це тепер найпоширеніша фраза серед жінок, які вагаються

Ті ж, що залишаються, кажуть: «Навіть якщо буде важче — не поїду». У їхніх словах переважає відповідальність — за родину, за громаду, за країну. Це рішення від серця, а не лише холодний розрахунок.  

Що нас зупиняє  

Для багатьох жінок повернення — навіть складніше, ніж рішення залишитися. Найменш схильні до репатріації матері малих дітей — жінки 30–39 років. Лише 6% з них повернулися, що вп’ятеро менше, ніж у інших вікових груп.  

Головна перешкода? Відчуття небезпеки. «Якщо діти не матимуть тут нормального дитинства — ми не повернемось», — лунає в десятках інтерв’ю.  

До цього додається житлова нестабільність: відсутність захисту орендарів, зростання цін, договори без гарантій. «Доки ринок нерухомості не стане цивілізованішим, люди не вертатимуться. Це не лише бар’єр для повернення, але й для рішення завести дитину».  

Ситуацію ускладнює спотворене сприйняття реальності. Україна із Заходу видається зоною постійної небезпеки, навіть якщо точково там все відносно спокійно. А Захід з України — навпаки, — виглядає чужим, холодним і дорогим місцем. Дослідники називають це «ефектом дзеркальної загрози» — ми боїмося того, чого не знаємо.  

Повернутися — це більше, ніж просто приїхати  

І все ж чимало жінок повертається. Не лише через потребу, а з переконанням, що саме в Україні їхнє життя набуває сенсу. Їх вабить можливість працювати за фахом, гнучкіший ринок, відсутність конкуренції в окремих галузях.  

«В Україні легше знайти роботу за спеціальністю, навіть якщо диплом не визнають за кордоном. А брак конкуренції у багатьох сферах відкриває жінкам нові шляхи», — пояснюють дослідники.  

Але найважливіші — невидимі фактори: рідна мова, спільна пам’ять, спосіб виховання дітей. «Я знаю, що тут моя дитина зрозуміє, хто вона,» — одне з найглибших речень у дослідженні

Для багатьох українок вибір «залишитися» чи «повернутися» — це не просто рішення про місце проживання. Це рішення про сенс.

Оцінка польської допомоги для України 

Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин. 

У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих). 

Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.

Торгівля: економічний баланс на користь Польщі

Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро. 

Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція. 

Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах. 

Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.  

Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами. 

Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки. 

Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».

Вплив біженців на польську економіку 

Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі. 

Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту. 

Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих

Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.

Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки. 

А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».

Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.

Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти

І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.

Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця 

У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут. 

Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).

Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини

Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові. 

Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі

Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки. 

Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки. 

— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати? 

Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).

Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави. 

Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.  

Висновки: разом ми сильніші 

Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку. 

Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.