Ексклюзив
20
хв

Моє українське Різдво: як зберегти сімейні традиції

Українці вперше святкуватимуть Різдво разом з усім цивілізованим світом. Чи вдасться українським різдвяним святам, які все ще змагаються з совєтським Новим роком, перемогти ще й розрекламоване «американське» Різдво?

Леся Вакулюк

В Україні на Різдво заведено ставити дідух на кут стола. Фото авторки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Знайомі ірландці цікавилися, як ми в Україні святкуємо Різдво», — розповідає моя пасербиця Тереза. Повномасштабне вторгнення закинуло її в невеличке курортне містечко в Ірландії. І це буде перше Терезине Різдво не в Україні. І це вперше вона сама, без примусу, розпитує про рецепти куті і пісного борщу з вушками. Каже, що хоче бодай ці дві страви з 12-ти обов’язкових приготувати, щоб хоч трішки відчути, що це — Різдво. 

Леся Вакулюк разом із чоловіком та пасербицею. Фото авторки

— У них в Ірландії воно геть американізоване, — продовжує Тереза, — своїх колядок не збереглося, у супермаркетах звучать одні джингл-белзи, діти одягаються у костюми ельфів, а на Святвечір ірландці запікають індичку. Ну, все, як ми бачили в американських фільмах. Коли я розповідала про наші різдвяні свята, то вони дивувалися, що на Святвечір у нас всі страви — пісні, а м’ясні дозволено на наступний день.  

Ірландія і Україна — дуже подібні. Ірландці довго боролися за свою Незалежність. Вони пережили свій Голодомор. Вони майже забули свою мову, лише зараз намагаються її відродити. А тепер, з Терезиних розповідей, я знаю, що ірландці взагалі втратили своє Різдво.

«Гриби сушені замочити, а потім відварити. В іншій каструлі зварити квашену капусту. А ще в іншій — буряк», — пишу я в месенджері Терезі покрокову інструкцію приготування пісного борща. Насправді моя бабуся називала його квасом. Мабуть, через легку кислинку, яку давав відвар квашеної капусти. Цей борщ я варю лише раз у році — на Різдво. Разом із кутею і пампухами він входить у мій топ-3 найулюбленіших з-поміж 12-ти пісних страв. 

Різдвяний стіл Лесі Вакулюк. Фото авторки

Секрет його приготування передала мені бабуся. А її навчила її бабуся. Тож якщо подумати, цьому рецепту різдвяного квасу точно більше століття. Неймовірна живучість, зважаючи на те, що за останнє століття пережили й Україна, й українське Різдво.   

Совєтська влада, як той голлівудський Ґрінч, всіляко намагалася вкрасти його в українців. У Союзі Бога не було, а, отже, не могло бути дня його появи на світ. А разом із тим, не могло бути всіх різдвяних свят: Святвечора, 12-ти страв, Дідуха, Вертепу, Кози, Маланки і Василя, колядок і щедрівок. Відтак з веселого і гучного воно перетворилося на свято за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Інакше можна було отримати звинувачення в українському націоналізмі і, якщо пощастить, втратити роботу, а, якщо ні, потрапити за ґрати чи бути висланим у табори. У селах було трохи простіше берегти різдвяні традиції, але в містечках і містах за цим пильно наглядали. 

«На час різдвяних свят вчителі повинні були вечорами патрулювати вулиці. Для цього вони одягали спеціальні червоні пов’язки на рукави і стежили, щоб ніхто з учнів раптом не ходив колядувати від хати до хати», — згадує своє совєтське дитинство у маленькому містечку на Заході України моя мама. Її найяскравіший спогад про Різдво за Союзу — зовсім не святковий і не радісний. Моя бабуся була вчителькою української мови і літератури, дідусь — директором Палацу піонерів. Як педагоги вони мали не лише навчати учнів, як любити Совєтський союз, але й самі показувати правильний приклад. На Святвечір у Палаці піонерів обов’язково був вечір танців для старшокласників. Його влаштовували саме того дня, аби діти не залишалися вдома і таємно не допомагали батькам готувати 12-ть страв. Дідусь як директор Палацу піонерів мусив пильнувати, щоб із танців ніхто не пішов раніше зазначеного часу. Якби не наглядав — проблеми були б гарантовані: і йому, і учням. Бо ж «партія» наглядала за всіма. 

Мої бабуся з дідусем мешкали зовсім поруч із Палацом піонерів. Удома в цей час бабуся готувала Святвечір. Потайки, звісно. Хату заповнювали різдвяні аромати тертого маку, пампухів, грибної підливи, узвару… Дідусь час від часу прибігав додому допомогти бабусі. Святковий стіл уже майже був накритий. Аж хтось постукав у двері. 

— Добрий вечір, Мироне Михайловичу! — почулося з коридора. — А що це у вас так смачно пахне?

Виглядало на те, що цей чоловік прийшов на довго. Тож разом із моєю мамою (вона тоді була школяркою) бабуся схопила скатертину — і гамузом усі різдвяні страви жбурнула в іншу кімнату. Несподіваним гостем виявився представник районного управління освіти. Він ще кілька разів згадав про смачні запахи. Дідусь намагався вдавати, що анітрішки не схвильований цим візитом. Пояснював, що це вони щойно повечеряли. Бабуся поглядала на екран телевізора — так наче там показували щось дуже цікаве, від чого не може відірватися. Гостеві запропонували чаю і щось до чаю. Він не відмовився. Все випитував, як їхні справи, що й до чого. І лише коли дідусь сказав, що мусить повернутися в Палац піонерів — «бо ж там діти самі…», гість із районо пішов із ним, аби подивитися «як там діти бавляться…». 

Коли за гостем зачинилися двері, бабуся накрапала собі корвалолу. Мама пригадує, що її теж усю трясло. Святкова скатертина, тим часом, перетворилася на велику різнокольорову пляму, а всі 12-ть страв змішалися в одну. Про святкування Різдва того року можна було вже забути… 

І лише на початку 90-х, коли Україна стала Незалежною, українське Різдво знову стало не таємним, а гучним, яким було до совєтів. Колядники почали стукали в двері, Вертепи ходити від хати до хати. До нас на Святвечір з’їжджалася велика родина. Багато чого за час совєтської заборони, щоправда, забулося. Тож дідусь брав у руки скрипку, мама сідала за фортепіано, ставила співаники з нотами і текстами, які друкувало якесь діаспорне видавництво — і так ми всі разом вчилися співати колядок. Коли я вперше пішла по сусідах колядувати, то навіть не мала віншівки — це такий коротенький вірш із побажаннями веселого Різдва і гарного року. Ані бабуся, ані дідусь не пам’ятали віншівок зі свого дитинства, у маминому — їх узагалі не було. Тож дідусь спеціально придумав для мене, малої, кiлька римованих рядків із побажаннями:  

— Із Різдвом Христовим віншую вас нині!

Христос ся рождає!

Слава Україні!

Але повернулося Різдво до життя не у всій Україні. Де-не-де совєтській машині-таки вдалося розчавити це свято. 

— Мы празднуем Новый год. Это современно. К тому же мы в Бога не верим, поэтому Рождество нам не подходит, — якось відреагували Терезині київські однокласники на її твір з англійської. Треба було описати своє найулюбленіше свято в році. От Тереза й написала про Різдво і про те, як його систематично нищили в Україні, замінюючи вертепи на новорічні огоньки, а коляду — на утрєннікі, Миколая з ангелами — на Діда Мороза і Снігуроньку, а 12 різдвяних страв — на олів’є, заливну рибу, бутерброди зі шпротами і шампанське. 

— Это у вас на Западной Украине Рождество — главный праздник. Не надо нам его навязывать. Здесь все по-другому было, — не вгавали деякі з учнів. 

Ось такі різдвяні подушки має Леся Вакулюк на свята. Фото авторки

Але на Київщині ще на початку ХХ століття було так само, як і на заході країни. Торік я писала подкаст про свою улюблену книгу з української літератури — «Тигролови» Івана Багряного. Тож сіла її перечитати. Вже втретє. І під час повномасштабного вторгнення, зізнаюся, вона сприймалася зовсім по-іншому. Цей роман — про українського молодого інтелегента Григорія Многогрішного, якого совєтська влада звинувачує у зраді і, як то вона робила з усіма «зрадниками», засилає на Колиму. Многогрішний, гріхом якого є хіба те, що він любить Україну і все українське, намагається зробити неможливе — втекти з таборів. Під час втечі з ним трапляються драматичні карколомні історії. Зокрема, він випадково потрапляє до родини українців із Київщини, які вже не перший рік живуть на далекому вічно холодному Сибіру. І от, перечитуючи «Тигроловів» цього разу, я звернула увагу на епізод, коли Іван Багряний, який сам родом із Сумщини, описує, як ця родина святкує Різдво:  

— Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома. Доганяли святвечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха. Різдво Сірки святкували так, як з діда-прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів. Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати. Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш-колядку, що Григорій ніколи такого не чув. Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій приєднався до них. Свята почалися весело».

Про святкування Нового року у пригодницькому романі нема ні слова. А от про тих, хто справді нав’язав українцям це свято у тому вигляді, як вони його зараз відзначають, тобто про Совєтську владу — там є багато цікавого. «Тигролови» Багряного — майже автобіографічна книга, адже він сам був молодим українцем, якого за любов до України заслали в табори і який намагався звідти втекти.  

Зрештою, про українське Різдво ми можемо прочитати і в Миколи Гоголя. Його повість «Ніч перед Різдвом» вийшла у світ на початку ХІХ століття, тобто на сто років раніше, аніж «Тигролови» Багряного. І навряд чи Гоголь, який народився і виріс на Полтавщині, описував у своєму творі святкування Різдва десь на заході України. Але щоб стерти пам’ять про українські різдвяні свята совєтській владі знадобилося всього кілька десятиліть заборон усього українського, сотні тисяч українців, засланих у табори, а ще кілька мільйонів наших співвітчизників, яких вона виморила штучним голодом.  

Різдво із друзями, 2020 рік. Фото авторки

Коли я поїхала працювати до Києва, а згодом оселилася в Бучі — мені так бракувало ось цього різдвяного духу. На свята через робочий графік не завжди вдавалося поїхати до батьків у Ходорів. Тож я вирішила, що чому б самій собі не створити різдвяний настрій? Відтак, на Різдво наше помешкання в Бучі перетворювалося на вулик. До нас на коляду приходили і православні, і греко- та римо-католики, і язичники, і мусульмани, і атеїсти. Поляки, євреї, росіяни чи білоруси з походження. Були україномовні, були зрусифіковані, були ті, хто у дорослому віці перейшов на українську. Ті, хто вперше в житті куштував кутю і хто ніколи не колядував. Були й ті, хто раптом згадував своє дитинство, у якому «щось колись у моєї бабусі в селі, пригадую, таке було». Ми приймали в гості всіх! Але була одна умова: до хати впускаємо лише після колядування. А тоді всі разом, і діти, і дорослі — ми всідалися за довжелезний стіл, брали в руки мобільні телефони, шукали текст наступної колядки і починали співати. Майже, як у моєму дитинстві в 90-і. Тільки що замість співаників тепер були смартфони, а замість дідусевого акомпанементу на скрипці і маминого на фортепіано —  ютуб. Дивовижно, але українське Різдво захоплювало кожного, хто до нас приходив. 

— Наступного року ж теж збираємося? — питали наші гості. І ми кивали головами «так».   

Родина Лесі Вакулюк разом із друзями, 2021 рік. Фото авторки

— Лесю, ну яке Різдво?! Які колядки? Їм це не буде цікаво! — так відреагувала пасербиця Тереза на мою ідею покликати якогось року сусідських дітей до нас і навчити й їх колядувати. Вона тоді якраз була дівчинкою-підліткою. Тож, як усі підлітки, вміла, що називається, «підтримати». Як не дивно, влаштувати майстер-клас з колядування мене надихнув Гелловін. Сусідські діти, перевдягнувшись у костюми нечисті, бігали під’їздами нашого житлового комплексу, викрикуючи «Цукерки або смерть». 

То чому б не заразити їх вірусом українського Різдва? — подумалося тоді. Адже це теж весело! І за кілька тижнів до різдвяних свят ми з чоловіком написали у групі нашого житлового комплексу, що можемо навчити дітей колядок. Наш ЖК почали будувати у 2014-ому — якраз, коли Росія пішла війною на Україну. Тож його мешканцями здебільшого стали родини, які втікали з Криму і Донбасу — регіонів, де святкування Різдва не пережило репресивних совєтських методів. 

— Та ніхто не прийде. Або, як прийде, то, може, якихось дві-три дитини, — як завжди, «підтримала» Тереза. 

— Дві-три дитини — це вже непогано, — відповідала я. 

Але на наше здивування дітей прийшло більше. Значно більше! Я розповідала їм про українське Різдво. Вони розповідали мені про себе: хто звідки, як опинився в Бучі, що про Різдвяні свята знає. А потім усі разом ми співали: 

— Гей же, гей же! О Ісусе!

Гей же, гей же! Слава!

За щасливу тую нічку

Вічна Тобі хвала.

За кілька репетицій цей хор юних колядників звучав прекрасно! І от на Святвечір він постукав у двері нашої квартири. Діти змайстрували Різдвяну зірку, хтось був в українських хустинах, хтось у шапках Санта Клауса. А найстарший із них тримав у руках чималий мішок. 

— Лесю! Лесю! Подивіться, ось що ми наколядували — там цукерки, булочки! А ще ж гривні є! — навперебій кричали дітлахи. 

— Наступного року будемо колядувати? — спитала я.

— Тааак! — відповідали в один голос.

— І нову колядку вивчимо?

— Таааак!

Мені видавалося, що ці діти виглядали ще щасливішими, ніж були на Гелловін. Принаймні, нерозрекламоване українське Різдво гідно позмагалося з популярним на увесь світ святом. На наступний рік ми збиралися зробити з ними правдивий український Вертеп: з Іродом і Смертю, ангелом і чортиком, пастушками і царями. Але стався Ковід. А ще через рік у повітрі витала напруга перед російським вторгненням. Було не до колядок… Я не знаю, як на цих дітей вплинула окупація Бучі. Я не знаю, куди війна закинула їх тепер і яким буде цьогорічне їхнє Різдво. Я хочу сподіватися, що та наша спільна коляда лишила по собі теплий спомин, за який вони чіплятимуться, коли згадуватимуть про Бучу і про бучанські різдвяні свята. А, може, колись вони навчать колядки, якої встигла навчити їх я, і своїх дітей. 

На дверях замість санта-клаусів — наліпка із козою, традиційною учасницею вертепу. Фото авторки

Бо ж українське Різдво — воно живуче. На початку 2000-их, коли я тільки починала працювати журналісткою, на Львівщині було всього кілька майстрів, які виготовляли дідухи. Цю українську прикрасу з колосків наші предки ставили на Святвечір на куті стола, щоб багатим був рік. Нині ж дідухи не є чимось екзотичним, їх можна купити будь-якого розміру і в будь-якій конфігурації: чи на базарі, чи в етно-крамниці, чи в інтернеті. 

— Була у Львові, повертаюся додому. З дідухом, звісно ж, — написала моя подруга з Бучі. 

— Хочу цього року, крім ялинки, поставити ще й дідуха, — каже моя інша подруга.

Російське повномасштабне вторгнення пробудило в українців інтерес до українського. І до українського Різдва, в тому числі. Виявилося, що воно цілком може бути модним. Тепер на рівні із святковими скатертинами, на яких витканий Санта у червоному сюртуку з мішком на плечах, продаються обруси з українськими колядниками — у вишитих кожушках і з Різдвяною зіркою. Разом із наклейками на вікна, де сани, запряжені оленями, можна знайти наклейки з новорічною українською Козою, а ще чортиком і ангеликами.    

Цьогоріч українці вперше святкуватимуть Різдво разом з усім цивілізованим світом. Чи вдасться українським різдвяним святам, які все ще змагаються з совєтським Новим роком, перемогти ще й розрекламоване Різдво «американське»? Чи приходитимуть тепер діти засівати зранку 1-го січня, як це було на Старий-Новий рік? Що, зрештою, буде з Маланкою і Василем? Чи берегтимуть традиції святкування Різдва ті українці, яких війна розкидала світом? Запитань багато… 

Коли Тереза була школяркою — щороку напередодні Різдва вона, не сильно палаючи бажанням допомагати, починала з нами сперечатися: «Навіщо ті свята?! Нащо так собі морочити голову і готувати 12-ть страв?! Для чого ви кличете стільки гостей?! Коли я стану дорослою, то точно не буду святкувати Різдво так, як ви!». І ось Тереза — студентка. І біженка. Від курортного містечка в Ірландії, де опинилася через російське вторгнення, до Бучі — кілька тисяч кілометрів. У місцевих супермаркетах не так просто знайти продукти, які потрібні для приготування саме українських різдвяних страв. Але Тереза твердо вирішила, що хоча б кутю і пісний борщ із вушками вона зробить, щоб відчути той різдвяний затишок, якого її позбавила війна. Тож я надиктовую їй обидва рецепти. У відповідь отримую повідомлення: «Дякую, Лесю! Ти знаєш, я намагалася пояснити ірландцям, що таке кутя і як її готують. Не знала, як перекласти на англійську слова “макітра” і “макогін”. А ще роповідала, що в нас не лише “Carol of the bells”, тобто “Щедрик” зберігся, а й багато інших колядок. І мені здається, що вони навіть трішки по-доброму нам заздрять, що, попри все, ми своє Різдво таки зберегли…».

Рецепт того самого бабусиного борщу (різдвяний сюрприз від Лесі Вакулюк):

Сушені гриби (кілька жмень) промити і замочити в теплій воді на кілька годин. Якщо візьмете заморожені (такі теж можна), їх промивати і замочувати вже не треба. Потім зварити, витягти їх з каструлі, а відвар з них залишити. Для борщу нам потрібен саме відвар.

В іншій каструлі зварити квашену капусту (візьміть пластикове відерце). Опісля відцідити, а саму капусту, як трішки вистигне, ще й відтиснути. До слова, цю капусту можна потім протушити з грибами, тож ви отримаєте ще одну пісну страву до святвечорового столу. Як й у випадку з грибами, для борщу нам потрібен відвар.

Треба також зварити два буряки. Відвар з грибів і капусти злити в одну каструлю. Потерти на великій терці зварений буряк і всипати трохи гречки, яку попередньо треба промити. Додати солі і приправити за смаком. Кількість гречки залежить від того, чи хочете ви, щоб борщ був густим або ж рідким.У моїй родині він не надто густий, адже до нього ще ліплять вушка з грибами. Вони нагадують мініатюрні пельмені. Тісто для них треба замішати, як на вареники. А начинку зробити з грибів, які залишилися після того, як ми зготували відвар. Для цього гриби треба дрібно нарізати (або ж поблендерити, але не до стану рідкої маси), засмажити дрібно нарізану цибульку до золотавого кольору — і все це перемішати, посоливши. 

Моя бабуся подавала борщ-квас завжди в горнятках. Вона кидала на дно кілька зварених вушок із грибами і заливала їх борщем. Тож так само роблю і я.

Смачного!

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Телеведуча, журналістка, сценаристка, колумністка. Вивчала журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Була спеціальною кореспонденткою центральних телеканалів, зокрема власною  кореспонденткою телеканалу «Інтер» у Варшаві. Працювала ведучою на інформаційних каналах «Телеканал 24», «Прямий», «Україна 24». Під час повномасштабного вторгнення приєдналася до команди телеканалу «Еспресо», де веде інформаційний маратон, присвячений війні Росії проти України.

Також під час повномасштабного вторгнення почала коментувати українські події в етері польських телеканалів та радіостанцій. Авторка публікацій Gazeta Wyborcza i Wysokie obcasy.

Співаторка сценарію документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі» (2013 р.), відзначений кількома нагородами, а також сценаріїв документального проєкту «10 Днів Незалежності» (2021 р.).

Дублювала українською Нюшу у мультфільмі «Смішарики» (2009 р.), була голосом програми «Говорить Україна» (ТРК «Україна»), як волонтерка проєкту «Книги, що говорять» озвучує твори зі шкільної програми для дітей з вадами зору. Її голосом українською у рамках проєкту дружини Президента України Олени Зеленської з впровадження україномовних аудіогідів звучить аудіопутівник Единбурзьким замком.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
політика трамп магда путін зеленський рютте

Наче у фільмі жахів. Геополітичних 

Заради справедливості, чимало зі здійснених протягом останніх 8 тижнів дій Дональд Трамп анонсував ще під час виборчої кампанії та перехідного періоду, що передував його вступу на посаду. 47-й президент США заслуговує на різноманітні оцінки, проте його курс є очевидним: з особистих психологічних і політичних причин він потребує глобального політичного успіху у перші 100 днів власного президентства. 

Оточують Трампа й проводять його курс ті, хто повністю поділяє ці плани та не має сумнівів у доцільності їхньої реалізації. Попередні біографії цих людей мають мінімальне значення, а нинішня особиста відданість не викликає сумнівів.

У підсумку Сполучені Штати протягом короткого терміну перетворилися зі стратегічного союзника України (зокрема, під час перебування Трампа у ролі 45-го президента США держсекретар Штатів Майк Помпео та міністр закордонних справ України Павло Клімкін проводили засідання Комісії стратегічного партнерства у листопаді 2018 року) на посередника. Причому посередника, який вимагає оплати власних послуг, вдаючись до відвертого шантажу. Цей поворот для України має вельми драматичні наслідки й навряд чи обмежиться гарячою дискусією, яка сталася 28 лютого в Овальному кабінеті Білого Дому. 

У Вашингтоні сприймають Україну як слабку ланку світової політики, і це не лише особисте сприйняття Дональда Трампа, але й системний підхід до побудови відносин. Хоча ніде правди діти: заяви президента США демонструють не лише особливості поведінки людини, яка звикла давати характеристики всьому у найвищому ступені. Трамп, судячи з усього, не забув про ситуацію навколо його спроби отримати від Володимира Зеленського компромат на Гантера Байдена. Ця ситуація, як відомо, спричинила початок процедури імпічменту — дошкульної, проте неоднозначної за результатами. 

Україна — не єдиний об’єкт атак з боку адміністрації Трампа, але єдина країна, яка продовжує опиратися російській агресії попри втрату 20 відсотків своєї території. Відтак ознаки залаштункових домовленостей між Москвою та Вашингтоном, які спричинили успіх російських військ на Курщині, відмова США від участі у міжнародних юридичних діях проти Кремля виглядають, на жаль, логічними. Путін ставить Трампу попередні умови, а Трамп їх приймає та виконує з ентузіазмом. 

Ані факт безпрецедентної за розмірами у ХХІ столітті агресії, ані масштабні чужі страждання не є аргументами для Трампа, він легко жонглює цифрами жертв російсько-української війни, видобуваючи їх з власної уяви, а не з розвідданих

Маємо констатувати: 47-й президент США перетворився на об’єкт рефлексивного управління з боку Кремля. З огляду на те, що Штати послідовно відмовляються від використання елементів юридичного тиску на Кремль, це цілком відповідає поглядам Трампа на міжнародні відносини. Його цікавить deal — угода, причому резонансна й спроможна переконати весь світ у геніальності та дипломатичних талантах Трампа. Він, як відомо, «стабільний геній» (с).

Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії, 2024. Фото: Evan Vucci/Associated Press/East News

Горе тим, хто чинить опір

Україна у цьому випадку зіткнулася не лише зі зміною глобального політичного клімату (слово «глобальний» у Вашингтоні можна вживати виключно для опису величі Трампа). Вчорашній стратегічний партнер не лише вимагає підписати «мінеральну» угоду, але й зупиняє/відновлює постачання виділеної ще Джо Байденом військової допомоги, обмін розвідувальними даними та підкреслено вибірково підходить до питання політичної підтримки.

Дійшло до того, що у повідомленнях посольства США про обстріли українських міст перестали звучати згадки про Росію, наче ракети й дрони запускають інопланетні істоти

Згадаємо, що обурення обстрілами українською стороною російських НПЗ висловлював міністр оборони в адміністрації Байдена Ллойд Остін. І саме за 46-го президента процес перепризначення Путіна президентом Росії із залученням окупованих українських територій у березні 2024 року викликав хіба що блискуче мовчання G-7. США виступали лідером у коаліції на підтримку України, проте не поставили державі-жертві агресії жодного F-16. Це свідчить про системне прагнення Вашингтону самому визначати ступінь залученості до бойових дій без уваги на моральні імперативи. 

На жаль, Володимир Зеленський не зумів перелаштуватися у процесі реалізації державної політики у відповідності з новими викликами. «План перемоги», «план стійкості» виявилися декларативними, а підстав для проведення нового саміту миру немає. Ставка на вузьке коло довірених осіб продовжує превалювати у його modus operandi, до чого додалося запровадження масштабних санкцій проти Петра Порошенка. Верховна Рада України попри формальне існування монобільшості не перетворилася на конвеєр з ухвалення рішень конституційною більшістю, а Кабінет Міністрів залишається «урядом ноунеймів». Українська влада надає забагато аргументів бажаючим називати нашу державу failed state («недодержава» — Ред.).

Прагнення США забезпечити щонайшвидше проведення виборів в Україні не є ідеєю, яка оволодіває масами всередині країни, проте більшість політичних гравців розпочали підготовчі роботи на цьому напрямі. Оскільки зупинити цей процес навряд чи можливо, обмежимося нагадуванням про те, що вибори для світової спільноти — не лише певна кількість бюлетенів в урнах для голосування, але й міжнародне визнання процесу волевиявлення.

Кремль розуміє це, тому вправно інфікував Білий Дім «глибоким занепокоєнням» про стан української демократії. Фаворит Путіна у цих майбутніх перегонах — загальний хаос, організувати який російські спецслужби готові просто зараз

Мета Кремля очевидна — показати на прикладі України, що жодна країна з уявної сфери впливу РФ не повинна опиратися. Це не Мюнхен-1938, не Ялта-1945, це квінтесенція кремлівського мислення і прагнення диктувати свою волю. Не розвалившись під першими ударами російської армії у лютому 2022 року, Україна довела власну суб’єктність, проте не зуміла переламати ставлення низки світових політичних акторів. Сильна Україна навряд чи потрібна комусь, крім її громадян, і це необхідно усвідомлювати. Іншим глобальним акторам доцільність існування незалежної і потужної України необхідно доводити.

Європейська дилема

Виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції став не просто «чорною міткою», США продемонстрували готовність кардинально змінити політику щодо Старого Світу. Ще більш самотніми європейці відчули себе після лютневої суперечки у форматі Трамп+Венс проти Зеленського, яка має всі шанси потрапити до підручників з дипломатії. 

З одного боку, ЄС та США залишаються економічними конкурентами, на чому наголошує Дональд Трамп. З іншого боку, без європейського компоненту НАТО значною мірою втрачає свій сенс, і це добре розуміють ті, хто порадив 47-му президенту США наголошувати на необхідності збільшення військових витрат країнами Старого Світу. 

Разом з тим між усвідомленням необхідності (через підписання комюніке про схвалення плану ReArm Europe лідерами країн ЄС) та суттєвим збільшенням витрат на оборону обов'язково мине час. Який будуть розтягувати не лише прихильники порозуміння з Кремлем, але й представники європейських країн, які рівняються на Вашингтон. Буде насправді непросто.

Проте не варто відкидати ще низку цікавих фактів. Показну рішучість Еммануеля Макрона, готовність Кіра Стармера виступати у ролі модератора «коаліції рішучих» попри Brexit, активність скандинавських країн у питаннях допомоги Україні. Тут можна пригадати слова генерального секретаря НАТО Марка Рютте «Європа вже не живе у мирі, Європа ще не живе у війні». Вибір парадигми розвитку ситуації залежить сьогодні від самих європейців. 

Президент США Дональд Трамп і генсек НАТО Марк Рютте в Овальному кабінеті Білого дому, 13 березня 2025. Фото: MANDEL NGAN/AFP/East News

Кремлівська спокуса

Багато говорять про те, що у Кремлі зараз захлинаються шампанським, адже перебіг подій підтверджує давню гіпотезу Путіна «Будь-яку західну владу можна пересидіти». Це переконання ґрунтується на якісному вивченні західних політичних процедур російськими спецслужбами, які не соромилися проводити «практичні заняття» в електоральних кампаніях країн Заходу.

Росія вивчила політичні механізми Заходу куди краще, ніж її опоненти вивчили її сутність

Владімір Путін не лише хоче повернутися до клубу керівників провідних країн світу (далеко не факт, що його уособить створення ситуативного формату Росія – США – Китай). Його мета полягає у максимальній дезорганізації Заходу, послабленні НАТО та посиленні суперечностей між США і Європейським Союзом. У такий екстенсивний спосіб Кремль намагається наростити власний світовий вплив. На руку Росії згорнуті на сьогодні економічні контакти із США та масштабні санкції, які Кремль прагне послабити за будь-яку ціну.

Загалом Путін вже досягнув доволі серйозного успіху: найбільша в сучасному світі російсько-українська війна завдяки позиції США буде призупинена без покарання агресора й заходів, спрямованих на його нейтралізацію. Відтак питання відновлення бойових дій в Європі — це лише питання часу

Адже ані логіка поведінки Путіна (або його можливого наступника), ані аргументи трансатлантичних путінферштеєрів найближчим часом кардинально не зміняться. Політика Трампа створює вкрай хиткий і тимчасовий баланс у Європі, щось на кшталт «паскудного миру», стан якого підсилюється психологічними особливостями Трампа. 

Як читати сигнали?

  • Насамперед розуміти, що адміністрація Дональда Трампа не надто переймається моральними обмеженнями й готова діяти «за законами джунглів»;
  • Пам’ятати, що Владімір Путін і Сі Цзіньпін не залежать від результатів виборів, на відміну від європейських та американських політиків;
  • Усвідомлювати, що команда Дональда Трампа часто видає бажане за дійсне, мало переймаючись спричиненим ефектом;
  • Не забувати, що процес ухвалення політичних рішень в Європі суттєво відрізняється від аналогічних дій всередині США, РФ чи Китаю;
  • Тверезо оцінювати спроможність Росії вкидати фейкові й дезінформаційні повідомлення до світового інформаційного простору;
  • Шукати ознаки опори на цінності, а не вартість того чи іншого активу, незалежно від ступеня його глобальності;
  • Розуміти, що переговори про припинення російсько-української війни не можуть бути блискавичними з огляду на характер цієї війни.
20
хв

Обмін сигналами

Євген Магда
голос америки закриття мирослава гонгадзе

Пам’ятаю, як пізно ввечері тато налаштовував радіо, щоб спіймати хвилю «Голосу Америки» чи «Радіо Вільна Європа» й дізнатися, що насправді відбувається в Польщі та за «залізною завісою». Я була дитиною, але розуміла, що беру участь у чомусь забороненому, про що не можу розповідати подругам у школі.

Думаю, це був спільний досвід багатьох мешканців країн колишнього радянського блоку аж до 1989 року. Ми добре пам’ятаємо, яку роль відігравав доступ до вільних ЗМІ у країнах, де дозволений був лише один, пропагандистський, урядовий канал. Так і зараз у багатьох місцях, де панують диктатори — у Білорусі чи Росії, або там, де демократія під серйозною загрозою, як сьогодні у Грузії.

І важко не відчувати, що Сполучені Штати Дональда Трампа вже понад місяць реалізують мрію Кремля. Адже як інакше можна зрозуміти заяву Білого Дому про те, що закриття «Голосу Америки» та «Радіо Вільна Європа»/«Радіо Свобода» означає, що американські платники податків більше не будуть фінансувати «радикальну пропаганду»?

Це відбувається під час гібридної війни, коли для Росії пропагандистський вплив і поширення дезінформації є такими ж важливими, як і підкорення України.

Закриття мовника «Голос Америки», який був створений у 1942 році для боротьби з нацистською пропагандою, є жахливим і символічним на тлі того, що Венс нещодавно заявив у Мюнхені про Європу, а також відкритої підтримки ним і Маском ультраправої німецької партії AfD.  

Закриття цих легендарних і важливих для демократій радіостанцій, а також, ймовірно, неминучий занепад багатьох дрібних незалежних ЗМІ через скорочення фінансування USAID — це великий ризик того, що абсолютне зло у вигляді авторитаризму й фашизму швидко відродиться.

Ми бачимо, як за останні два місяці було порушено багато меж і кордонів. Цілі роки подій відбулися за два місяці. І це не ті події і зміни, до яких ми звикли, в яких бачили розвиток, а мету політики — зробити світ кращим, більш справедливим, демократичним, таким, де поважають права людини.  

Останні зміни та рішення, що стоять за ними, відкидають нас на десятиліття назад. Вони кидають цілі суспільства в обійми дезінформації та пропаганди, яку фінансують авторитарні режими. Штати зраджують не лише Європу. Вони зраджують світ цінностей, які були фундаментом, на якому вони були побудовані. Цінностей, які Трамп, Венс і їхні союзники більше не цінують. Адже, на їхню думку, не Росія чи Китай є найбільшою загрозою для Європи, а… європейські демократії. А боротьбу з дезінформацією вони називають, як Венс у Мюнхені, цензурою.

Тепер лише одне може сказати напевно: у світі перевернутих значень ми маємо боротися за демократію, не озираючись на «дядька Сема».

20
хв

Боротися далі, не озираючись на Дядька Сема

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Ера Трампа: США руйнують баланс, Європа шукає точку опори

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress