Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

Юлія Богуславська: «Відбудова України лежить на жіночих плечах. І я запевняю: польки нам допоможуть»

«”Українка в Польщі” — це народний проєкт, який щодня творять польки та українки. Я тільки їх поєдную. І переконую: це варто робити разом задля безпеки і майбутнього Польщі та України», — президентка Фонду «Українка в Польщі» Юлія Богуславська

Ірена Тимотієвич

Юлія Богуславська, президентка Фонду «Українка в Польщі»

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Українка з Донецька, полька з Вроцлава, магістерка публічного права та міжнародних відносин. Очільниця маркетингової агенції halobrands.pl. Здобула широкий досвід роботи у третьому секторі, міжнародних проєктах та бізнесі. З 2002 року працювала при ООН у Києві та місії EUBAM в Одесі. У 2022 заснувала проєкт «Українка в Польщі», який переріс у фундацію. Головною метою організації є інтеграція українок у польське суспільство, особистісний та професійний розвиток, а також залучення українок до польського професійного та бізнесового середовища, включаючи ринок праці, через освіту.<frame>

Виклик, з якого все почалось

Життя у Польщі ніколи не було моєю мрією. Тоді, наприкінці 2013-го, мені здавалось, що це — найбільш вразливий з наших переїздів. А їх було чимало: Київ, Рига, Ростов, Алушта, Одеса…

Я завжди сприймала оце пересування вслід за родиною, за чоловіком, як певну тимчасовість. Дуже боялась пробілів у професійному зростанні. І цього разу вирішила, що більше не можу ставитись до себе так нестабільно.

Куди б доля не закидала — мені, жінці, дуже цінна моя внутрішня опора. Ухвалила рішення: зробити все, щоб Польща не сприймала мене, як іноземку

В Україні у мене були великі професійні можливості, я працювала в ООН — остання робота, яка пов'язувала мене з міжнародною організацією. Моя впевненість у власних компетенціях й освіті зникла, коли переїхала сюди, тутешні реалії були з ними не сумісні. До того ж, я не володіла польською на тому рівні, щоб відчувати себе професіоналом. Це був виклик.

З цього почався мій шлях до себе — до українки в Польщі.

Я — українка

У 2014-му мій рідний Донецьк опинився під окупацією. Тоді прийшло розуміння, наскільки для мене вразлива і важлива боротьба за саму себе, за свою «українськість». У момент, коли мої батьки вилетіли останнім літаком з Донбасу і приземлились у Вроцлаві, — я усвідомила, що мій дім тепер у Польщі. Мушу інтегруватись якнайшвидше і створити базу, аби влаштувати життя батьків у безпечному місці.

Але вони абсолютно не хотіли залишатись у чужій країні, не хотіли, аби я утримувала їх, і, врешті, обставини склались так, що вони ухвалили рішення повернутись в Донецьк. Попри все. Пізніше був Іловайськ, було пекло. Я дуже переживала, як вони там, як навчилися жити в цій війні. Я не могла, як раніше, просто приїхати додому, щоб їх обійняти… Часто літала в Україну. Особливо до Києва, де народилися мої дві доньки.

Було враження, що війну переживають тільки мешканці Донбасу. Ситуацією швидко перестали цікавитись не лише за кордоном, а й в самій Україні

Навіть у тих регіонах, що близько до Донецька, люди не хотіли говорити про війну. Не було з ким поділитися горем, яке прийшло у наше життя Я занурилась в роботу, щоб приглушити свій психологічний стан, пов'язаний з подіями, з батьками, змінами. І точно знала, що не хочу, аби мене асоціювали з росіянами лише через те, що я з російськомовного регіону. Мої батьки також не хочуть асоціюватись з Росією. Те, що колись було близьким, — стало ворожим. Була гостра потреба реалізувати себе саме як частину української спільноти в Польщі, всюди користувалась нагодою заявити про себе. Як про українку.

Рівна — рівній

Після майже 10 років досвіду досвіду в міжнародних проєктах та організаціях я не знайшла для себе такої ж ніші у Вроцлаві, тож почала шукати в бізнесі. Подала резюме у фірму, якій потрібна була людина зі знанням російської та української у відділ тренінгів з продажу в центральному офісі. Мене взяли. Але зовсім на іншу позицію.

Запросили на співбесіду, однак не з відділом кадрів, а особисто з президенткою компанії. Пам’ятаю, як вперше її побачила: красива, успішна, впевнена у собі. Мені тоді було трохи за 30, вона ж — на декілька років молодша. «Точно мене завалить», — подумала я. Хіба ж могла знати, що саме цій жінці, Катажині Травінській, буду все життя вдячна за те, що вона по-справжньому повірила в мене, в українку в Польщі?

Одна зустріч змінила все життя Юлії

Розмова була щира. Говорили про особисті обставини, про те, що мені боліло: як важливо стати економічно стабільною, розвиватися особистісно та професійно. Вона не хотіла слухати про мою «тимчасовість» у Польщі, а я за пів години переконала її, що мені дуже залежить на тому, щоб доєднатися саме до польської бізнес-спільноти. Вона повірила. Почула. Не лише з жіночої солідарності — побачила в мені потенціал професіонала, рівного собі. Повела себе по-сестринськи.

Спочатку ми домовились просто про пробний період, з двома умовами: «підтягнути» польську та вивчити продукти фірми. Так я пройшла шлях від пакування пачок на складі до офіційних зустрічей, де ухвалювались важливі рішення для розвитку корпорації.

А через місяць очолила відділ. І усвідомила: будучи українкою в Польщі — в принципі, я можу все

Пізніше, через роки, Катажина відкрила власну фірму, стала у Польщі селебрітіз й написала книгу. Я ж реалізувалась у власному бізнесі, створила фундацію «Українка в Польщі». Ми зустрілись на каву у дружній атмосфері. «Знаєш, Катя, — сказала я, — якби ти тоді не повірила в мене, я б зараз не повірила в себе і не змогла б допомагати іншим українкам повірити у свої можливості в Польщі». Їй приємно, коли я це говорю, але вона сама так цієї ситуації не бачить. Це свідчить про її рівень як людини, як жінки, як професіонала.

Дуже важливий досвід, який сьогодні передаю іншим українкам в Польщі: так, можливо, ви ще недостатньо володієте мовою, аби повноцінно висловитись на першій співбесіді. Але цього достатньо, щоб роботодавець відчув ваш потенціал, харизму. І дав шанс.

Вибачте, якщо чогось не розумію

Колектив не одразу мене прийняв, між жінками завжди присутня конкуренція. Тим більше, що я — українка. З моїми рішеннями не завжди погоджувались, з моєї польської нерідко сміялись. Часом використовувала англійську, але свідомо намагалась говорити та писати листи саме польською, попри помилки, щоб довести: я — частина цієї спільноти.

Тоді знайшла підхід: перепрошувала заздалегідь, що чогось можу не знати, не зрозуміти. Роблю так навіть зараз на важливих зустрічах, після десяти років життя тут й вільно володіючи мовою. Це одразу будує мости. І мені відчинили свої двері, почали шанувати як лідерку.

Тому зараз повторюю: поляки завжди будуть на вашій стороні. Але не бійтесь брати на себе ініціативу

Не помітила й сама, як швидко розвинулась в цій фірмі, в жіночому колективі. Настільки, що повірила в те, що можу відкрити власну діяльність. Ніколи б не наважилась на це у власній країні. Пізніше обставини склались так, що я пішла з цієї роботи. Але саме там я здобула найголовніше — впевненість в своїх силах і… жінок, яких зараз називаю своїми сестрами.

Сестри, за яких віддам життя

З Ханною ми долучились до цієї фірми приблизно одночасно. Тільки я залишилась у Вроцлаві й керувала операційним відділом, який обслуговував закордонні країни, а вона поїхала як operations manager відкривати Індонезію. Надзвичайно талановита менеджерка, багато про неї чула, про її досягнення. А вона чула про мене щоразу, як поверталась до Польщі. Допоки одного разу ми не зустрілись на одній із корпоративних зустрічей — й одразу ж стали близькими подругами.

З Каєю ж ми працювали разом в головному офісі, вона — з відділу маркетингу. Дружба почалась за обідньою кавою і душевними балачками, особливо коли на роботі з’явились труднощі. Якось я запитала її: «А чим ти хочеш займатись?» Тоді вона відповіла: «Вважаю, що ми повинні відкрити щось своє».

Три подруги — Юлія, Кая і Ханна

Так народився наш перший спільний проєкт — керамічні дошки BVSK, який отримав нагороду MUST HAVE 2017 на Лодзькому фестивалі дизайну. Ці дошки досі доступні до замовлення. Сьогодні ми втрьох керуємо маркетинговою та брендинговою агенцією Halobrands.pl і вже реалізували десятки спільних проєктів. Здається, що ми разом все життя.

<frame>Кая Дудка, подруга Юлії: Повз Юлю неможливо було пройти осторонь. Вона мала енергетику, що притягувала людей і розряджала атмосферу навколо себе. Але водночас була дуже вимогливою. Як емігрантка вона винятково добре орієнтувалася в переважно польському середовищі, легко налагоджувала контакти. Тепер, через багато років, я знаю, що ця здатність походить від її вродженої цікавості й любові до людей. Це рідкість. На той час Юля не розмовляла вільно польською, але використовувала кожну ситуацію, щоб вивчити мову. Іноді вона створювала власні кумедні польські слова, які згодом увійшли до повсякденного лексикону компанії. Ми одразу здружилися, незважаючи на те, що абсолютно різні. Юля надихала і мотивувала мене, бачила те, чого не бачила в собі я. Назріла ідея створити щось «своє». Сьогодні, озираючись назад, я можу з упевненістю сказати, що це було найкраще рішення в моєму житті. Так само вона працює зі своїми підопічними з фонду: вірить у потенціал кожної дівчини, мотивує діяти, розвиватися та рухатись вперед. <frame>

Ми абсолютно різні: Ханна дуже аналітична, Кая — креативна, а я — сконцентрована на бізнес-девелопменті. Ми дуже чітко розділили свої компетенції і навчилися не переходити собі дороги в ухваленні певних рішень. На сьогоднішній день я не маю ближчих осіб, ніж оці дві польки.

Завжди послуговуюсь воєнною термінологією: з ними не страшно в окопи піти, не шкода останню ложку каші віддати. Якби потрібно було віддати за них життя у критичній ситуації — я б це зробила

Було різне: Ханна, наприклад, позичала мені вагому суму, щоб купити батькам квартиру. Кая часто їздила зі мною в Україну, допомагала перевозити меблі під час ремонту. І навіть конфлікти, які між нами з'являлися, показали, наскільки ми близькі. Бо ніщо не вплине на наше ставлення одна до одної, як до сестер.

<frame>Ханна Трембіцька, подруга Юлії: У різні роки я жила і працювала за кордоном: в Шотландії, у Нідерландах, Бельгії та Австрії, Китаї, Індонезії та Таїланді. Юля фактично була першою українкою, яку я зустріла. І я ніколи не думала про неї крізь призму її національності, це взагалі не мало значення. У мене є подруги, з якими ми разом ще з дитинства, але Юля входить до найближчого кола. Люди, яким пощастило зарахувати себе до її друзів, можуть абсолютно на неї розраховувати, вона переверне небо і землю, коли потрібно допомогти, багато піклується про інших. Просто знаю, що я для неї важлива людина і знаю, з якою відданістю вона допомагає іншим. Жіноча дружба — існує, точно знаю. <frame>

Формула підтримки

Десять років тому у Польщі мені дуже бракувало жіночої взаємопідтримки. Спільноти, де можна зустрічатись, ділитись професійним та особистим досвідом, нав’язувати співпрацю. Бракувало теж самореалізації, як українки. Можливо, це був комплекс, пов'язаний з Донбасом, я так і не викричала того горя.

Сьогодні я створила таку спільноту сама, куточок своєї України — «Українку в Польщі». Місце, де українки, за підтримки поляків та польок, відкривають для себе нові можливості. Допомагають жінкам полюбити та прийняти кожні зміни в житті, навіть у моменти зневіри.

На цьому базується формула підтримки — від психології й мотивації до високоякісної освіти в бізнес напрямках

Першочергово це мав бути бізнес-клуб для українських жінок в Польщі, однак коли почалась повномасштабна війна в одну ніч я ухвалила рішення, що «Українка в Польщі» буде фундацію. Сестри мене підтримали: Ханя зробила копірайтинг, Кая — інтернет-сторінку. Перші, хто повірив в цей проєкт у березні 2022-го і дав нам крила — Фундації «Україна» та її президент Артем Зозуля. Впевнена, він дуже пишається своїм рішенням. Разом ми отримали ґрант сестринства «Cześć Dziewczyny!» від Kulczyk Foundation. Інші сестри — Soroptimist International Pierwszy Klub we Wrocławiu — до сьогодні фінансово підтримують та спонсорують психологічні зустрічі для підлітків та жінок.

Моя «Українка» зараз вже незалежна організація, їй довіряють сотні людей і десятки донорів. Спільнота фундації нараховує понад 6500 людей і постійно росте. Наразі ми поширюємо діяльність ще й у Варшаві. Головною програмою фундації стала Ukrainka 360.

Спільнота Фонду «Українка в Польщі» налічує понад 6500 людей

Задля безпеки Польщі та України

У рамках програми «Українка 360», серед іншого, додаємо курс про здоровий фемінізм. Через війну ми залишаємось без чоловічої підтримки. І вся наша боротьба за права жінок закінчується тим, що жінки просто йдуть на фронт. А ті, хто не пішов — зіткнулись, як і я в 2014 році, з війною всередині себе. На сьогоднішній день я переконана, що минув час виключно економічної міграції до Польщі, зараз — час міграції висококваліфікованих жінок. Цьому є чимало підтверджень: з 2022 року українці зареєстрували в Польщі майже 60 тисяч бізнесів. І 80% — це українські жінки.

Ханна і Кая беруть активну участь у навчанні українок, організовують та проводять бізнес-курси для наших жінок. Ханя якийсь час протестувала, не була впевненою у своїх силах. Я казала: ти повинна їх навчити, вони — це я колись, а ніхто не знає мене краще за вас. Часом дівчата жартують: «От ми на тебе дивимося вже багато років, у вас там всі такі божевільні чи тільки ти?»

«Українка в Польщі» справді базується на моїй особистій історії розвитку як мігрантки, підприємниці, жінки, подруги, мами та українки з Донбасу. Приклад того, що українська жінка може якщо не все, то майже все. Це справа мого життя, а часом й усе життя. Але це — народний проєкт, який щодня творять польки та українки. Я тільки їх поєдную. 

І переконую: це варто робити разом задля безпеки і майбутнього Польщі та України

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry
бучанські відьми

Валькірія: «Аби збити ворожий дрон, у нас є до 20 секунд»

— Мені 52 роки. Я мама трьох дітей. За професією — лікарка ветеринарної медицини, але з літа 2024 доєдналася до Бучанського добровільного формування, — розповідає Валентина Железко (Валькірія).

Війну Валентина разом з родиною зустріла в рідному селищі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, добре було чути обстріли гостомельського аеропорту та сусідніх міст. Ворожі гелікоптери літали так близько до будинку, що можна було розгледіти пілота:

— Було страшно. Ми не знали, куди діватися і що робити. Як і більшість українців, думали, що це мине за кілька днів. А коли росіяни в Бучі почали знущатися й вбивати мирне населення — вирішили втікати. Однак, було запізно. Ми потрапили в окупацію.

Валентина Железко (Валькірія)

Найбільше жінка боялася за молодшого сина, якому на той момент було 8. Вона чула, що росіяни знущаються навіть над дітьми. Аби хоч якось його захистити — постійно ходила з ножем.

— У той момент я була настільки переляканою, що в голові крутилися жахливі думки. Зараз не тільки говорити про це, навіть згадувати ніяково. Адже я думала навіть про вбивство сина власноруч, лише б ворог з нього не знущався. Звичайно, я цього не зробила б, але така думка тоді промайнула. І цього я росіянам ніколи не пробачу, — зізнається Валькірія.

На щастя, 11 березня родині вдалося вирватися з оточення. Проте думка про помсту ворогу й допомогу країні не залишила Валентину. Тож одного дня, помітивши у соцмережах оголошення про набір жінок у «Бойові відьми», вона пішла на співбесіду. Ще й подругу, якій так само за 50 років, прихопила.

— Нас відразу запитали: «Яка ваша мотивація?». І вже на третій хвилині розмови з командиром ми зрозуміли, що залишаємось. Вважаю, що державу слід захищати всім. Насамперед — чоловікам. Втім, коли ми бачимо щоденні втрати на фронті, то як можна сидіти вдома? Ми ж можемо підмінити тут чоловіків. «Головне — навчіть нас», — сказали ми командиру. 

Бігати, віджиматися й присідати навіть у бронежилеті було не так складно, як звикнути до військової дисципліни та розібратися зі зброєю, пригадує Валькірія.

— Розбираючи й складаючи автомат Калашникова, ми почувалися, немов діти з конструктором LEGO. Запитували в інструкторів: «А що це за штучка? А як оце називається?»

— Під час стрільб через віддачу від прикладу були синці, але згодом ми всьому навчилися. І тепер уже запах пороху додає адреналіну.

Чергування у «відьом» — доба через три. Алгоритм роботи мобільно-вогневої групи звичний: тривога — виїзд на вогневу позицію — чекаєш — збиваєш… У кожного в команді — своє завдання. Головне — працювати злагоджено. Дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Для цього жінки щосуботи на полігоні відточують навички стрільби.

— Найбільше я боялася зробити щось неправильно й підвести команду. Маємо 10 хвилин після наказу командира, аби виїхати на позицію, розкласти зброю, встановити кулемет, підготувати гаджети, увімкнути камери, — розповідає Валентина.

За допомогою планшетів Бучанські відьми моніторять небо. На екрані видно ціль, висоту, дальність і курс руху ворожого дрона. З його допомогою вираховується точка, куди відкривати вогонь кулеметнику. Сектор неба поділений на ділянки. У кожної мобільної групи — своя зона відповідальності.

— Останнім часом дрони стало важче збивати, бо вони почали літати низько й швидко. Аби збити, маємо до 20 секунд, бо його швидкість орієнтовно 50 метрів на секунду. Через низький політ безпілотників наші радари можуть їх не помітити. Тоді вони не фіксуються як ціль на наших гаджетах, ми їх не бачимо. І орієнтуємося лише по звуку. Тож треба бути максимально зосередженим і уважно прислухатися.

Валентина зізнається, що збивати безпілотники важче вночі, бо ворог фарбує дрони у чорний колір. Працюють «відьми» на кулеметах «Maxima»,  1939 року випуску.

— Вони справні, хоча інколи можуть і глючити. Дуже люблять увагу до себе, щоб постійно їх протирали, розбирали, пружини натягували. Також у нас є більш серйозний крупнокаліберний кулемет, але дуже хочеться, щоб були й «браунінги». Найкраще озброєння Україна кидає на передову. 

Але нас росіяни бояться, часом показують по телебаченню й намагаються висміяти, знецінити: «Подивіться, у них уже воювати нікому й нічим. Вже тьотки з кухні йдуть» 

Поки триває війна — моє місце тут. Зараз ми пишемо історію нашої країни. Хочеться залишити після себе гідний слід, бути причетною до перемоги. І колись я скажу своїм онукам: «Ваша бабуся, яку звали Валькірія, допомагала боротися з ворогом». 

Каліпсо: «Найприємніший звук — від падіння ворожого дрона»

— Мені 32 роки. За освітою — менеджерка з туризму, працювала адміністраторкою у ресторані в Бучі. Те, що буде повномасштабна війна, розуміла й навіть готувалася — склала тривожну валізу, зібрала документи, медикаменти, — згадує військова з позивним «Каліпсо».

Коли почалася велика війна, Каліпсо майже відразу вивезла маму до Іспанії, а сама повернулася. Пригадує, її дуже нервував блекаут, а згодом — активність ворожих дронів. Каліпсо вже тоді була у добрій фізичній формі, до того ж з дитинства знайома зі зброєю — її навчив стріляти дідусь. Тож рішення долучитися до війська не було спонтанним. 

— Я прийшла до командира й сказала: «Буду у вас служити». На що почула: «Ми тебе ще не взяли». Я була наполегливою, пройшла співбесіду, далі — підготовку. Єдине прикре — командир відразу сказав забути про довгі нігті, — посміхається військова.

Каліпсо

Вона прийшла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) однією з перших. Спочатку була командиркою патруля групи швидкого реагування. Разом з іншими стежила за порядком у громаді, патрулювала вулиці міста, перевіряла бомбосховища, щоб не були зачинені під час тривоги. Згодом виникла ідея створити взвод «Бучанських відьом». І Каліпсо його очолила.

— Ми починали як «Бойові відьми», але журналісти нас переназвали «бучанськими». У мене був шеврон з відьмою на гранатометі, і командиру він дуже сподобався. А ще ми подумали, що це доречно, бо в Україні всі жінки — відьми, до того ж розлючені на росіян за те, що вони зробили з нашою країною, містом, людьми. У мене багато побратимів було закатовано на території Бучі…

Зараз у «Бучанських відьом» роботи особливо багато, бо ворог щодня і щоночі обстрілює українські міста ракетами й дронами.

— Практично щоночі неспокійно. Шкодуємо, коли шахед не залітає в сектор нашого обстрілу. Тому що хочеться ту нечисть збити, щоб вона не потрапила нікому в будинок, не зруйнувала нашу інфраструктуру, щоб ми не залишилися без світла, опалення й води. Ми росіянам — як кістка поперек горла. От вони й закидають нас дронами…

Вже вдалося збити шість ворожих дронів. Найскладніше під час роботи для Каліпсо — очікування:

— Пам'ятаю, як було з першим. Ми чули, що він наближається, і раптом просто вигулькнув з-за дерев. У ту ж секунду ми відкрили вогонь, бо він був у секторі нашого обстрілу. Коли почули звук падаючого дрону — щастю не було меж. 

Натомість Каліпсо дуже засмучує, коли ворожий дрон видно, але дістати з кулемета його неможливо. І найважче потім читати у зведеннях, що цей дрон упав десь у житловому кварталі:

— Був випадок, коли дрон впав у Гостомелі. Він посік стріху, зламав паркан і дерева. На щастя, обійшлося без жертв. У такі моменти картаєш себе, що не збив цей дрон — навіть якщо у тебе об'єктивно не було такої можливості. Якби у нас було якісніше озброєння, яке могло б працювати на більшу дистанцію, то результати роботи були б набагато продуктивнішими.

Каліпсо розповідає, що останнім часом ворог покриває дрони невідомою отрутою, яка під час контакту викликає опік легень.

— А ще росіяни регулярно вигадують нові стратегії обстрілів. Ми ж вигадуємо, як їм протистояти. Це як танець. По колу водимо одне одного

Те, що «Бучанським відьмам» довіряють — факт, переконана Каліпсо:

— Коли тривога, друзі мені частенько дзвонять і питають, чи я на зміні. Коли чують, що так, кажуть: «Значить, все буде добре, можна не хвилюватися». Однак, я завжди наголошую, що тривогу не просто так вмикають. І ваше завдання як громадянина — спуститися у сховище, бо ніхто не несе відповідальність за ваше життя, крім вас самих.

Найбільше Каліпсо мріє про сон. Бо зараз вдається спати по 3-4 години на добу. А ще — провідати маму в Іспанії, яку не бачила вже понад три роки.

‍Фотографії з архіву героїнь

20
хв

«Буду розповідати онукам, як їхня бабуся Валькірія боронила небо»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Бояться пропозицій допомоги, бо нікому не довіряють: чому українки вже два місяці живуть на автобусній зупинці Варшави?

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Ексклюзив
20
хв

Допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress