Ексклюзив
20
хв

«В Україні високий рівень сервісу, хотілося перенести його до Польщі». Як подруги з Бучі відкрили виробництво в Катовіце

«Львівські круасани», «П'яна вишня», «Чорноморка» — українські бренди виходять на ринки Європи, складаючи конкуренцію місцевим компаніям. І ось ще один приклад — Multi Cook, що є франшизою відомої в Україні мережі виробництва напівфабрикатів «Галя Балувана». Дівчата з України відкрили свою першу точку мережі в Катовіце у 2024 році і вже розширилися до трьох магазинів

Тетяна Виговська

Співзасновниці Multi Cook в Катовіце Олена Юришинець і Альона Анісімова. Фото Тетяни Виговської

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Проходячи повз вивіску «Domowe mrozonki. Multi Cook», я навіть не підозрювала, що це бізнес українського походження. Аж поки не почула розмову подружжя поляків у дверей магазину:

— Ходімо купимо українських вареників! — каже чоловікові жінка, і я заходжу до магазину за ними.

— Відвідуємо цей магазин регулярно раз на два тижні, — зізнається пан Бруно. — А наша дочка, коли приїздить до Катовіце з онуками, теж відразу сюди йде. Найбільше я люблю вареники з ягодами. Вони тут смачні, бо багато начинки. 

— Для жінок це зручно, — додає пані Христина, — не треба місити тісто, виліплювати. Просто береш з морозилки і кидаєш до каструлі. Бо я в житті вже стільки того тіста намісила, що тепер тільки купую готове.

«Близько 90% наших покупців — поляки»

— Близько 90% наших покупців — поляки, — розповідають Sestry власниці «Мультикука» в Катовіце Олена Юришинець і Альона Анісімова. — Українців менше, — можливо, тому що поки вони про нас не знають.

У нас широкий асортимент: пельмені, вареники, паштети, голубці, фарширований перець, пироги, фарширована скумбрія, котлети тощо. А головний хіт — хінкалі. Маємо чотири різновиди: з бараниною, сиром, яловичиною та свининою. Поляки їх дуже люблять.

Подруги з Бучі стали партнерками по бізнесу в Польщі

Олена Юришинець: Multi Cook — це франшиза мережі «Галя Балувана», адаптована для європейського та міжнародного ринку. У Катовіце ми наразі єдині. Бренд активно розвивається у Польщі, Чехії, Хорватії, а також починає вихід на ринки США та Канади. За кілька років франшиза значно розширилася, відкрила чимало нових закладів. Назва Multi Cook більш універсальна для міжнародного споживача, але концепція все ще базується на українських традиціях і кухні.

Чому ви вирішили зайнятися саме цим бізнесом?

Олена Юришинець: Ми знаємо одна одну досить давно, працювали разом у міжнародній аудиторській компанії в Україні, обслуговували великі бізнеси, зокрема «Нову Пошту» та торговельні мережі. І завжди мріяли про власну справу.

Альона Анісімова.: В Україні високий рівень сервісу, і нам хотілося перенести цей підхід до Польщі. Франшиза відповідає нашим цінностям: вона допомагає людям економити час, пропонує якісну їжу, яка позитивно впливає на здоров’я та самопочуття.

Також ми хотіли створити мініком’юніті для українців, зокрема, для жінок, які вимушено виїхали через війну. Чимало біженок змушені працювати на заводах, і ми прагнемо дати українкам можливість знайти комфортне місце для роботи

Ви з Бучі? Як ви опинилися в Катовіце?

О.Ю.: Насправді ми родом з Донбасу. Я в Київ переїхала разом з батьками ще до війни, у 2009 році. Альона приїхала у 2014-му — буквально на тиждень, щоб пересидіти події в Донецьку, але після його окупації вимушена була залишитись.

А.А.: Я працювала в міжнародній аудиторській компанії в Донецьку, яка мала головний офіс у Києві. Завдяки цьому опинилась у столиці.

О.Ю.: Коли сталося повномасштабне вторгнення, ніхто не знав, що робити: залишатися чи тікати. Ми жили за три кілометри від аеропорту «Антонов» у Гостомелі, де стояла «Мрія». Бої там нагадували сцени із «Зоряних воєн». Ми планували почекати день-два, але ввечері вирішили їхати. Згодом мости на виїзді з Бучі підірвали, і ті, хто залишився, вже не могли виїхати. Ми встигли.

Їхали разом?

А.А.: Окремо. Я поїхала трохи раніше, бо після Донецька була морально готова до всього. Після того, як колись залишила рідне місто й не змогла нічого забрати із собою, тепер вже знала, що найголовніше — документи й собака. Вранці 24 лютого ми були готові до виїзду, тільки машина не була заправлена…

Після деокупації повернулися до Бучі. Жили там близько року, відновлювали будинки. Наші оселі були в жахливому стані, адже в них жили росіяни. Коли ми повернулися, це був суцільний хаос. Важко було бачити все зруйнованим, тож ми намагалися привести дім до ладу. Зрештою не витримали війни і вирішили переїхати до Польщі й відкрити тут власний бізнес.

Чому саме Катовіце?

Просто дізналися, що місто перспективне, швидко розвивається. У 2023 році воно потрапило до списку кращих за рівнем розвитку. До того ж тут ще не було магазинів Multi Cook, а відкривати бізнес у новому місці простіше, ніж конкурувати з уже існуючими закладами.

А ще виявилося, що Катовіце — місто-побратим Бучі. Це символічно

Як інтегрувалися в Польщі?

Нам пощастило: нас дуже тепло прийняли. Спочатку було складно з польською мовою, але багато людей говорили з нами англійською, що нас дивувало. Випадково познайомилися з Інесою Цой, яка допомогла нам з перекладами, а згодом стала нашим операційним директором.

У нас працюють люди з усієї України: з Херсона, Запоріжжя, Львівської області, центральних регіонів, — до розмови долучається Інеса Цой. — Це дійсно цікаво, адже ми обмінюємося досвідом, традиціями, навіть звичками. Дівчата дружать, домовляються разом піти в кафе, організовують корпоративи. Ця взаємодія розширює обрії. Я сама із Запоріжжя, і раніше мало знала про життя людей із Західної України. Тепер краще розумію їх, а вони — мене. Ми ділимося досвідом, історіями, і така комунікація дуже підтримує наших працівниць. 

У магазинах Олени й Альони працюють українки з різних регіонів

«Не кожен може дозволити собі такий старт»

Скільки потрібно грошей для відкриття такого бізнесу?

Це значні кошти, левова частка яких іде на закупівлю обладнання, — це десятки тисяч євро, тож не кожен може собі дозволити такий старт. Ми довго працювали у житті, щоб зібрати потрібний капітал.

Приміром, шокова заморозка коштує 1500 євро за одну одиницю, а нам потрібно таких щонайменше три. Тісторозкатка — 5 000 євро. 

Приміщення орендуєте?

Так, і оренда — це близько 4000 євро без врахування комунальних послуг.

Як ви шукали працівників? Брали на роботу досвідчених чи не тільки? 

Ми провели близько 40 співбесід. Оголошення розміщували у Facebook, телеграм-каналах. Плюс коли відкриваєшся, чимало людей заходить в магазин і пропонує свої кандидатури. Щодо досвіду працівників, то тут 50 на 50 — деякі мали досвід у ресторанах, а дехто прийшов геть з іншої сфери. Наприклад, наша головна на виробництві понад 10 років працювала в школі. Вона дуже педантична, все робить за списком, і ця професія їй ідеально підійшла. 

А ще франшиза надає підтримку у підготовці працівників: на два тижні до нас приїжджали кухарі, які навчали всьому процесу. Також у нас є постійна 24/7 підтримка технологів, до яких можна звертатися за консультаціями.

До речі, майже всі наші дівчатка подалися на карту побиту. Наші юристи допомогли їм зібрати пакет документів.

Юристи — теж ваші працівники?

Ні, це юридична компанія, яку нам порекомендувала франшиза. Вони спеціалізуються на супроводі бізнесу в Польщі й мають україномовних спеціалістів.

У магазині можна через велике вікно в реальному часі спостерігати, як майстрині ліплять пельмені й вареники

Хтось із працівників не пройшов навчання?

Всі пройшли. Ми сформували сильну команду, хоча з деякими працівниками не продовжили співпрацю. Важливо, щоб люди були ефективними, адже їхня продуктивність впливає на собівартість продукції та, відповідно, на ціни для споживачів.

Які були складнощі, на які ви не розрахували?

Трактовка юридичних договорів, важко погоджувались деякі пункти. Ще — високі кауції, заморожені кошти в 20 000 євро. 

Відсутність досвіду сильно відчували?

Хоча ми не займалися бізнесом напряму, але працювали аудиторами і протягом багатьох років вивчали й аналізували великі бізнеси України. Тобто певний досвід все ж був. І він нам дуже допомагає.

Вся продукція ліпиться вручну

«Клієнти самі підказують, які нові страви нам варто ввести»

Коли купуєш франшизу, рецепти теж надають?

Так, і тут дуже суворі вимоги щодо дотримання технологій. Це перевірені рецепти, які користуються попитом. Ми не можемо від них відходити.

Де закуповуєте сировину?

М’ясо та молочні продукти беремо у польських фермерів. Франшиза навіть рекомендує, які торгові марки кращі, наприклад, яке борошно використовувати.

Скільки у вас орієнтовно за день робиться покупок?

Кількість куплеспроможних клієнтів — близько ста на день в одному магазині.

Чи дослухаєтесь ви до їхніх побажань? Збираєте відгуки?

Так, наші клієнти нам дуже допомагають — самі говорять, чого їм бракує. Наші продавчині постійно питають, що ще хотілося б бачити в асортименті.

Наприклад, зараз великий попит на безлактозні продукти. Також збільшилася популярність здорової їжі. Один з наших хітів — шпинатні вареники. Їх багато хто купує, особливо вегетаріанці

А були продукти, які ви додали через постійні запити клієнтів?

Хінкалі із сиром. Люди постійно питали, коли вони з’являться. У нас спочатку були лише класичні м’ясні хінкалі, але через великий попит ми додали ще один варіант. Один з наших постійних клієнтів — хлопець з Грузії. Він сказав, що у нас найкращі хінкалі в Катовіце. Звісно, у Грузії вони ще кращі, але для нас це був найбільший комплімент. В Грузії хінкалі зазвичай з великою кількістю бульйону, а у нас вони більш «м’ясні», ситні.

Вам подобається цей вид бізнесу?

Так, ми обидві любимо порядок, чіткість, рецептуру. І цей бізнес нам ідеально підходить. Ми бачимо одна одну частіше, ніж власні сім’ї. І створили ефект синергії — коли працюємо разом, результати набагато кращі.

Далі мене запрошують до кухні, куди я можу потрапити, тільки коли одягну спеціальну шапочку і халат. Працівниці саме ліплять пельмені й картопляні зрази. Серед них — голова виробництва Тетяна Спірідонова, про яку власниці розповідали раніше. Жінка приїхала з окупованої Херсонщини два роки тому, в Україні працювала заступником директора в школі.

— Я педагог з понад 13-річним стажем. Не уявляла, що колись працюватиму на кухні, але життя змусило кардинально все змінити, — розповідає Тетяна Спірідонова. — У мене двоє синів, молодший народився вже під час війни. Спочатку підтримувала своїх колег в Україні онлайн, адже вагітність була важкою. Коли ж приїхала сюди, відчула, що хочу живого спілкування.

Тетяна Спірідонова переїхала до Польщі й кардинально змінила рід діяльності

Чи важко було психологічно змінити сферу діяльності?

Найважче — адаптуватися в іншій країні. Але мені пощастило зустріти трьох неймовірних жінок, які повірили в мене більше, ніж я сама. Вони допомагали на кожному кроці.

Ви старша на виробництві, але також сама готуєте?

Так, і постійно навчаюсь новому. Спочатку в меню було близько 80 страв, зараз уже понад 130. Нове — це завжди цікаво, навіть якщо буває складно. Щоб іти вперед, важливо не боятися змін.

Закінчую інтерв’ю запитанням, які страви з усіх ста тридцяти самі власниці люблять найбільше.

— Ой, важко вибрати! Сьогодні їли вареники з капустою та грибами — смакота! Можемо пригостити...

<add-big-frame>Активне розширення мережі «Галя Балувана» в Україні збіглося з пандемією коронавірусу 2020-2021, коли люди масово перестали ходити до ресторанів і стали запасатися напівфабрикатами. В 2022 мережа почала експансію на міжнародні ринки під брендом Multi Cook.<add-big-frame>

<add-big-frame>За словами власника Multi Cook Володимира Матвійчука, більшість його партнерів за межами України — це українці, які виїхали за кордон від війни. Найбільш легкі ринки для українців — Польща, Латвія, Литва, Естонія.<add-big-frame>

<add-big-frame>Як пише Forbes.ua, франшиза Multi Cook коштує 9000 євро. Плюс щомісячне роялті 100 євро. Мінімальна сума, яка потрібна, щоб відкрити магазин Multi Cook за кордоном — 40 000–50 000 євро (без врахування франшизи). Щоб збільшити прибуток, вигідно мати декілька магазинів. Так, 8 магазинів у Польщі з централізованим виробництвом можуть приносити до 25 000-35 000 євро щомісяця.<add-big-frame>

Фотографії Тетяни Виговської

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".

У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
український бізнес у польщі піцерія варшава

«Понад два роки ми вивчали ринок»

Юлія Карлова: Ми все життя займалися підприємницькою діяльністю: торгували на базарі в Чернівцях, мали точки сантехніки, магазини. Війна змусила змінити плани. Я відкрила у Варшаві манікюрний салон, працювала сама і здавала місця іншим майстриням. А потім ми з чоловіком вирішили спробувати себе в ресторанному бізнесі. 

Микола Карлов: Коли почалась повномасштабна війна, я поїхав в Україну волонтерити. Працював у гуманітарному хабі: спочатку на завантаженнях, потім координатором. По 14-16 годин щодня.

Коли в нашу діяльність стали вмішуватись особисті інтереси деяких депутатів, я повернувся до Варшави. Став допомагати, зокрема з житлом, звідси. І паралельно ми замислились над гастрономічним бізнесом. Часто ходили по ресторанах, кав’ярнях, вивчали, аналізували. Ми завжди були критичними клієнтами й цікавились якісною їжею та хорошим сервісом. Для нас це був новий напрям, тому ми хотіли вивчити все до дрібниць.  

Чому саме піцерія?

Микола: Ми взагалі любимо смачно їсти. У нас був бізнес у виробництві, продажах, у Юлі — в б’юті. Але гастрономія стала новим викликом. Ми понад два роки вивчали ринок, дивились, які бренди ростуть, які падають. Їздили по різних районах Варшави, досліджували конкурентів.

Зрештою вирішили, що піцерія — оптимальний варіант. У неї вищий середній чек, ніж у кафе. Але важливо було знайти бренд, який дбає про якість. 

Юлія: Ми аналізували, які франшизи закриваються, які продаються. Обрали ту, що тримається стабільно і дорого продається — це ознака цінності. Поспілкувалися з кількома франшизодавцями і зрозуміли, хто з них справді дбає про бренд, а хто — просто продає назву.

Зрештою 21 грудня 2023 року ми відкрилися. Це наша перша й поки єдина точка. Робили все самі — нікого спеціально не наймали, вклали останні заощадження, навіть продали автівку. Батько Миколи приїхав до нас з України, щоб допомогти робити ремонт приміщення. Працювали від рання до пізнього вечора.

Юлія із сином під час ремонту приміщення під піцерію

«Перші місяці ми працювали вдвох»

Скільки коштує відкрити піцерію? 

Микола: Залежить від метражу, ремонту, обладнання. У нашому випадку, а у нас площа 100 квадратних метрів, ми витратили до 100 тисяч доларів. І це ми ще заощадили на ремонті.

Юлія: Перші місяці ми працювали самі. Микола з керівника перетворився на піцайоло, я — і на касі, і помічником кухаря. Повар з нашої франшизи вчив Колю готувати піцу, брускети, фокача, а мене — макарони, салати й десерти. Поки обороти були малі, не могли дозволити собі наймати працівників. Наш син теж допомагав. Спочатку — бо треба було, але з часом йому стало подобатись. Зараз він охоче працює офіціантом. 

З якими викликами зіткнулися на старті? Чи було складно відкрити бізнес у Польщі?

Микола: Викликів було багато. Ми вперше зайшли в гастрономію. Без франшизи було б надто складно — вони дали меню, рецептуру, стандарти. Це дуже допомогло. Але довелося вчитись у процесі. Перші святкові дні були дуже насичені — безліч замовлень, один офіціант і ми вдвох з дружиною. Я літав між пічкою і столом. Фото й відео, на жаль, немає (сміється). Юлі теж було складно, бо вона не розмовляла вільно польською. Але з часом все налагодилось. Зараз Юля будь-яке питання вирішить польською! А як інакше — 90% наших основних клієнтів — поляки.

Скільки у вас працівників?      

Юлія: На зміні зазвичай працює кілька людей: піцайоло, касир, офіціант і помічник. Маркетологів чи PR-фахівців у нас немає — не дозволяють обороти. Тож поки ми і це робимо самі.

Який середній дохід з такого бізнесу? 

Микола: У кращому випадку — 10-15 тисяч злотих. Але багато з цього йде на оренду, електрику, зарплати. Середній чек — 70 злотих. Щоб наторгувати 7000, треба зробити 100 продажів, а це — близько 150 піц.

Перший час Миколі доводилося самому бути піцайолою

«Репутацію піцерії часто псують служби доставки»

Чому зараз закриваються інші схожі заклади в Польщі? Що вони роблять не так?

Микола: Закриваються через низьку маржинальність. Залишається, скажімо, 10 відсотків чистого прибутку.

Якщо в тебе невеликі обороти, то буває, що найманий працівник заробляє більше, ніж власник

Юлія: У центрі легше — там туристи. У спальному районі — постійні клієнти, і якщо впаде рейтинг, нових не буде. А ще служби доставки часто псують репутацію: водії приїжджають без термосумок, плутають адреси, запізнюються, не розмовляють польською, — а весь негатив летить на піцерію.

Як ставитесь до критики, до поганих відгуків? 

Микола: Нормально. За відгуками в Google бачимо, що 95% клієнтів задоволені. Ми маємо найвищу оцінку серед схожих піцерій у місті. Іноді, звичайно, трапляється всяке. На жаль, не можна догодити всім. 

Клієнт завжди правий. Дотримуєтеся цього правила?

Юлія: Ми ділимо клієнтів на два типи: тих, хто може довести свою правоту, і на тих, хто все ж не правий. Коли дзвонить нетверезий клієнт, замовляє піцу, йому її доставляють, а він не хоче за неї платити, бо не пам’ятає, що замовляв, — клієнт не правий.

До речі, ця історія мала продовження. Це виявився наш постійний клієнт. Він приїхав наступного дня, вибачився і зажадав розрахуватися за піцу. Але я сказала, що не потрібно, бо кур’єр привіз піцу назад. На це чоловік відповів: «Дякую, що поважаєте своїх клієнтів». 

Микола: А була ситуація, коли прийшла клієнтка, стала на вулиці біля нашої піцерії й кричала, щоб інші не замовляли у нас їжу, бо треба довго чекати на замовлення. І що ви думаєте? Зараз постійно приходить до нас і замовляє піцу. Люди такі дуже різні…

Як ви розподілили обов’язки у бізнесі?

Микола: Донедавна на чужу людину я працював лише один день у житті, бо весь час маю власну справу. Але зараз почав у Варшаві працювати на одну українську медичну компанію — обіймаю там посаду керівника напрямку будівництва. Також паралельно у мене є компанія, яка надає послуги з опалення, вентиляції. Піцерією зараз вже займається Юля. Вона — директорка. Але я завжди поруч. Син теж з нами. 

Юлія: Ми звикли працювати разом — ще з України. Після 25 років спільного життя вже навіть не сваримось (посміхається). У нас також доросла донька — їй 23 роки, вона теж займається бізнесом. У нас справді дуже тепла атмосфера в команді. За останні пів року зібрався чудовий колектив. 

Зараз я займаюсь улюбленою справою. Мені приємно бачити, що людям у нас смачно, затишно. Клієнти стають, як рідні. Мрію, щоб піцерія запрацювала автономно. А потім, можливо, відкрию ще або маленьку цукерню, або хлібний магазин. 

Якби ви зараз давали пораду українцям, які мріють про власний бізнес у Польщі?

Микола: Я точно не буду говорити про труднощі, з якими можна зіткнутися, бо це лише демотивує інших. А труднощі точно будуть. Треба просто не боятися і ризикувати. І розуміти, що в 90% випадках може бути поразка. 

Заради чого ви працюєте?

Юлія: Для нас головне — наше сімейне щастя. Заради цього ми працюємо. І ці цінності передаємо нашим дітям. Наприклад, наша донька з 17 років почала жити окремо, якийсь час мешкала в Італії, тепер живе з нами. І ми дуже щасливі збиратися разом ввечері. Разом ми проходили чимало психологічних тренінгів. 

Родина Карлових у Польщі

Якось у нас була ситуація, коли донька в 11 класі почала прогулювати уроки. Я випадково про це дізналась. Микола тоді запитав її, чому вона це робить. Донька відповіла, що їй нецікаво. На що Микола висунув пропозицію: «Поїхали зі мною в Київ у бізнес-школу». І хоча я була сповнена скепсису, Іра там побачила, як люди грають у великий бізнес, і як це впливає на їхні життя. Що ці люди живуть краще, ніж ми жили на той момент. А значить — таки важливо вчитися. Ми часто повторюємо дітям: «Не будеш працювати головою — будеш працювати руками». А будеш працювати головою — буде у тебе і твоя справа, і сімейне щастя.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Середній чек тут більший, ніж у кафе». Історія родинної піцерії, відкритої українцями у Варшаві

Оксана Щирба
косметичний бізнес салон кабінет український Польща

За останні три роки українці в Польщі зареєстрували 77,7 тисяч бізнесів, що становить 9% від загальної кількості ФОПів, відкритих у країні в цей період. З кожним роком кількість українських бізнесів збільшується. Як підрахували в Польському економічному інституті (PIE), близько 37% новостворених фірм відкривають жінки. І одним з найпопулярніших напрямів серед них є індустрія краси — косметичні, манікюрні й перукарські салони (до 13% від усіх українських бізнесів). 

Тетяна Ковнацька до 2022 року мешкала на Житомирщині. Придбала будинок, в якому планувала жити й виховувати двох синів (молодший син має діагноз ДЦП). Але встигла пожити в ньому всього 4 місяці. Війна змусила переїхати до Польщі й самостійно дбати про дітей. Заради них і завдяки ним Тетяна досягла поставленої мети — відкрила в Кракові власний косметичний кабінет. 

«Я — косметолог, але спочатку в Польщі мила під'їзди»

— Коли я з двома дітьми приїхала до Польщі, навіть уявити не могла, що можу працювати за професією, — розповідає Sestry косметолог Тетяна Ковнацька. — Перше, що мені тут запропонували, — мити посуд. Потім — під'їзди. Я на все погоджувалась, хоча платили копійки. 

Коли порахувала, скільки буду отримувати за свою роботу, зрозуміла, що доведеться працювати по 10 годин, а ще — вночі, і навіть так я не зможу забезпечити дітям ні житла, ні школи. Розплакалась… 

Подзвонила своєму старшому сину. Він вислухав мене і сказав:

«Мама, кидай мити під'їзди й шукай роботу за спеціальністю. Кілька днів зможемо прожити. Будемо їсти один суп»

Його слова дуже на мене вплинули. Я прийшла додому, сіла й стала писати у фейсбуці всім салонам краси, що шукаю роботу. 

Зі старшим і молодшим синами

— Розкажіть, як ви приїхали до Польщі. Чому саме сюди?

— 24 лютого у мене була страшна паніка. Що робити? В голові не було жодної відповіді. Старшому сину тоді було 15 років, молодшому — сім. 

Спочатку поїхала до мами, яка живе біля кордону з Білоруссю. Це було небезпечно. Але коли небезпека, то ми, як діти, хочемо сховатися у мами. 

А у мами через постійні вибухи доводилося носити молодшого сина на руках у льох. Сам він спуститися й піднятися не може, бо має діагноз ДЦП. Але навіть тоді, серед вибухів у погрібі, я не думала виїжджати з України. 

Аж поки 1 березня не подзвонила сестра з монастиря, при якому мій син ходив у садочок для неповносправних. Сестра сказала: «Таня, ти повинна вивезти Влада. Ти повинна про нього подбати». І пояснила, що дитина з ДЦП дуже чутлива. І якщо щось вибухне поруч, його контузить набагато сильніше, ніж нас, здорових людей. Так я вирішила їхати з України.

Наступного дня сіла в машину зі своїми дітьми й нарешті відчула силу. Усвідомила, що все роблю правильно.

Перетнувши кордон з Польщею вночі, ми поїхали до центру біженців. Але коли я побачила цей центр, зрозуміла, що там ми не залишимось. Великий спортзал, де дуже багато людей. Гучно, світло не вимикається. Майже ніхто не спить. І ми заночували просто в машині на стоянці. І вже вранці взяли курс на Краків.

«Конкуренція в косметології висока. Майже всі конкуренти — українки»

— Що було після того, як ви розіслали своє резюме краківським салонам краси? Довго довелося чекати відповіді?

— Після того, як я розіслала десятки листів місцевим салонам, два з них взяли мене на роботу. Я працювала одночасно в обох — їздила між двома локаціями. «Хочеш заробити, маєш сама знайти клієнтів». Такі умови висунули мені працедавці. Але я знала, що в мене вийде. Адже я не мала вибору.

А коли у мене в житті немає вибору, я завжди знаходжу вихід

Згодом стала орендувати місце в салоні. Платила 40% з кожного клієнта. На свою справу у мене грошей ще не було. Бо податки, витрати були, а стабільного доходу — ні. Але коли я напрацювала свою базу клієнтів, зрозуміла, що вже готова зареєструвати свою діяльність і працювати «на себе». 

Зараз у мене свій косметологічний кабінет. І шлях до нього був непростий. Довелося витратитися на матеріали, якісні апарати, довго шукати й знайти хороше місце, до якого зручно добиратися. Я позичала гроші, потім віддавала. Мені ніхто не допомагав. Я не називаю себе бізнеследі. Говорю про це як про свою справу. Бо бізнес — це щось велике. А у мене тільки початок великого. 

Зареєструвати свою справу в Польщі не складно. Українцям під час війни спростили умови, тож реєстрація зайняла у мене з пів години. Маю бухгалтера — це обов'язкова умова ведення бізнесу. Він мені допомагає зі звітністю, податками, паперами. 

— Конкурентів багато? 

— Конкуренція в косметології у Польщі висока. Але майже всі конкуренти — українські майстрині. Українці у сфері краси дійсно найкращі.

Конкуренція змушує весь час вдосконалюватися. І це не тільки про техніки, апарати й сучасні процедури. Це й про просування власного бренду. Ти маєш записувати відео, «скакати на камеру», показувати і роботу, і особисте життя. 

Бо тільки зупинився, все — роботи немає. 

Звичайно, доводиться весь час вчитися новим технікам. Тільки в цьому місяці була на трьох навчаннях. Один навчальний курс коштує від 1500 до 4000 злотих.

Чому ще я тут навчилася? Що порівнювати себе з кимось з майстрів неправильно. У кожного свої умови, ситуація, і я живу й працюю згідно зі своїми умовами. Я йду власними кроками. Нехай вони не швидкі й не великі, але я роблю їх сама

— Що для вас найважливіше: прибуток, кількість клієнтів, репутація?

— Репутація для мене завжди на першому місці. Дуже важливо, що клієнт говорить про мою роботу. За грошима я не женусь, але мені треба, щоб грошей було стільки, щоб могли нормально жити мої діти і я. Самотужки забезпечую свою сім'ю, тому ігнорувати прибуток не можу. А він приходить, якщо хороша репутація. Тільки так це і працює — репутація сприяє росту кількості клієнтів, клієнти приносять прибуток.  

— Які б поради ви дали українкам, які хочуть відкрити свій бізнес у новій країні?

— Брати й робити. Боїшся? Все одно бери й роби. Важливо бути як відважною, так і уважною. Заздалегідь розрахувати все: податки, оренду, витрати. Відкрити свою справу — це одне, а от втримати діяльність — окреме завдання. Варто розуміти, що це «гра в довгу». І бути готовою до різних викликів. Але не боятися — найважливіше.

— Скільки треба мати грошей, щоб відкрити свій косметологічний кабінет?

— Щоб відкрити свою справу, я вклала близько 10 тисяч злотих. І це при тому, що частина матеріалів у мене вже була, я привезла їх з України. Довелося купувати лампи, кушетки, столи, а також касовий апарат і термінал. Якщо додати до витрат апарати, з якими я працюю, вийде близько 30 тисяч злотих. Але апарати я купую поступово. Ціни на них — від тисячі доларів. Мої апарати коштують 1,5-2 тисячі доларів кожний. 

Дуже хочу розширятися. Йду до цього. Хочу кращі умови, більший кабінет, більше працівників. 

— Яким може бути дохід і прибуток косметолога в Польщі?

— Взагалі дохід у косметолога може бути дуже непоганим. Якщо завантаженість з 8 ранку до 8 вечора — і так щодня, можна мати 30-40 тисяч злотих на місяць. Але я так працювати не можу. Адже моя дитина потребує мене дома. Логопед, масаж, фізіотерапевт у молодшого сина, школа старшого — і між усім цим треба встигнути. Зараз я заробляю 15-20 тисяч злотих брутто. Віднімаємо податки, зарплату бухгалтеру, витрати на матеріали, оренду (2000 злотих) тощо. Залишається 7-9 тисяч злотих. У косметолога великі витрати. 

Разом з тим у Польщі я дуже виросла, розкрилась. Почала себе впевнено почувати. Можу сама в чужій країні жити в комфорті, розвиватися професійно, відчувати впевненість. Пишаюся собою.

— Що ви вважаєте головним своїм успіхом?

— Те, що я не боюся. Руки трусяться, але я роблю. Вперто і наполегливо. Постійно вчуся чомусь новому. Коли згадую, як вперше робила мезотерапію (ін’єкційна процедура в косметології. — Ред.), аж смішно. Руки трусилися, плакала. Але робила! А далі призвичаїлась, набила руку — тепер легко. І так в усьому. Страшно, але я йду вперед.

20
хв

«Страшно, але йду вперед». Українка про відкриття власного косметичного кабінету в Польщі

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Середній чек тут більший, ніж у кафе». Історія родинної піцерії, відкритої українцями у Варшаві

Ексклюзив
20
хв

«Страшно, але йду вперед». Українка про відкриття власного косметичного кабінету в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress