Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Польські школи без домашніх завдань: деталі реформи
Противники скасування домашніх завдань вважають це втручанням в роботу вчителів та побоюються, що учні згодом стануть менш відповідальними. Прихильники ж наголошують, що таким чином прагнуть забезпечити право дітей на відпочинок та приводять приклади країн, які, разом із Польщею, входять у десятку найкращих у світі, як от Фінляндія, Норвегія чи Канада, незважаючи на те, що домашніх завдань там майже не задають.
Попри побоювання освітніх експертів, цілковитої відміни домашніх завдань не відбулося. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
З 1 квітня в польських школах скасовано домашні завдання.
Міністерка освіти Польщі, Барбара Новацька, зазначає, що це лише частина запланованої великої освітньої реформи, яка охопить усе шкільне середовище і триватиме кілька найближчих років. Дізнайтеся, як ця зміна вплине на дітей, батьків і вчителів, та чому це лише перший крок масштабної освітньої реформи.
Зміни в польських школах: відміна домашніх завдань у початкових класах
Дати дітям більше вільного часу та розвантажити батьків — саме цим мотивувалися в міністерстві освіти Польщі, приймаючи рішення про відміну домашніх завдань в 1–3 класах.
Попри побоювання освітніх експертів, цілковитої відміни домашніх завдань не відбулося, насправді їх скасовано лише у 1–3 класах, та й то не повністю
Вчителі і надалі задаватимуть вправи для розвитку дрібної моторики учням початкової школи. Це можуть бути як прописи, так й інші активності на розсуд вчителя. Наприклад, домашнім завданням з математики може бути «намалюй фігури заданої форми» або ж «розфарбуй за схемою».
«Такі вправи займають зовсім небагато часу, син навіть не сприймає це як повноцінну домашню роботу», — ділиться враженнями від нововведень українка Наталія, мама третьокласника Сергія, який ходить в одну із шкіл Ґданська. — Мені ж трохи незвично, що немає «справжніх» завдань — задач чи прикладів. З іншого боку, бачу що вже за ці три тижні квітня син став спокійніший, бо все встигає. Та і у мене стало більше вільного часу — дитина справляється самостійно».
«Оскільки школа у нас з 9.00 до 15.00, то вдома дитина повинна відпочивати». Фото: Shutterstock
Досвід інших країн: як організовано навчання без домашніх завдань у Канаді та Швеції
«Оскільки школа у нас з 9.00 до 15.00, то вдома дитина повинна відпочивати» — сказала мені вчителька доньки, коли вона приєдналася до першого класу», — розповідає Олена-Катерина Гарбарук про досвід навчання в державній англомовній канадській школі (public school).
Родина приїхала до Оттави у листопаді 2022 року, коли навчальний рік уже тривав, але вчителька запевнила маму, що дівчинка дожене клас без жодних додаткових занять, навіть незважаючи на те, що вона не володіла англійською на той момент.
В першому класі домашнього завдання тут не задають зовсім. «У школі є група продовженого дня, але діти там не вчаться, лише граються або разом із вчителями роблять щось цікаве, як от доглядають за рослинами чи тваринами», — ділиться Олена-Катерина
В другому класі донька Олени-Катерини перейшла до французької католицької школи. [У Канаді існує чотири типи шкіл: англійські звичайні та католицькі або ж французькі звичайні та католицькі. — Ред.]
«Чи то через те, що діти підросли і стали посидючіші, чи то це особливість саме такого типу шкіл, але у другому класі стали з'являтися домашні роботи», — розповідає жінка. Це виглядає як два аркуші А4 формату із завданнями на тиждень — мінімальні вправи на вивчення нових слів з французької мови чи математики, які дитина цілком здатна виконати сама, без допомоги мами.
Приклади домашніх робіт в 2 класі канадської школи. Фото: із особистого архіву Олени-Катерини Гарбарук
Наша читачка Катерина разом із 11-річним сином та 16-річною донькою від початку повномасштабної війни мешкає у комуні Стаффансторп у Швеції.
«Єдиний предмет, з якого діти регулярно отримують домашні завдання, — це шведська мова, яку вони посилено вчать як іноземці», — розповідає жінка.
Час від часу дітей просять закінчити те, що не встигли зробити на уроках, але здебільшого такі завдання поодинокі і не потребують залученості мами. Учні також мають командні або самостійні проєктні роботи, але для них є спеціально виділений час у школі.
Дочка Катерини зараз готується до вступних іспитів у гімназію, які в Швеції відбуваються після 9 класу, і тому вчиться інтенсивніше, ніж минулоріч: «Це більше нагадує повторення вивченого у середній школі. Всі активно готуються, увесь клас — і в школі, і вдома. Такий загальний настрій посилює мотивацію. Дочка дає собі раду без додаткової допомоги — моєї чи репетиторів».
Домашня робота в середній школі Польщі: нові правила та виклики
Для учнів 4–8 класів подставових шкіл в Польщі домашні завдання не скасовують, їх роблять необов’язковими та неоцінюваними. Вчитель може задати домашню роботу, але тепер, якщо учень її не виконує, «нуль» за неприготування він не отримує. Якщо ж роботу виконано, але не зовсім правильно — від вчителя очікують, що він пояснить, в чому саме полягають помилки та як їх уникнути наступного разу. Такий підхід, як сподіваються прихильники реформи, сприятиме розвитку критичного мислення та підвищуватиме заангажованість учнів освітнім процесом.
Разом з тим, залишаються контрольні та самостійні роботи (sprawdziany та kartkówki), і вони оцінюватимуться так, як і раніше. Тепер підготовка до цих робіт вимагатиме від дітей значно більшої організованості та самостійності: регулярні обов'язкові домашні роботи працювали на закріплення отриманих в школі знань і самі по собі вже служили приготуванням до контрольних. Зараз же, виглядає так, що учням доведеться дбати про підготовку самостійно або ж школі доведеться відводити на це додатковий час.
Наскільки успішно вдасться реалізувати задумане — стане зрозуміло не раніше вересня 2024 року, адже саме тоді, за словами міністра освіти Барбари Новацької планують вповні розгорнути велику освітню реформу, направлену на зменшення негативного впливу на психічне, соціальне та навіть фізичне благополуччя учнів.
В Міністерстві освіти говорять про впровадження з вересня нової, переглянутої, осучасненої та спрощеної програми. Фото: Shutterstock
Вплив освітньої реформи на українських школярів у Польщі
Як раніше вже писали Sestry, з вересня 2024 року усі діти із статусом UKR будуть зобов’язані відвідувати польські школи. Для новачків менша кількість домашніх завдань сприятиме процесу швидшої адаптації в колективах.
Для багатьох українських дітей в Польщі досі важливо ще й мати достатньо часу на паралельне навчання в українських дистанційних школах, і відміна домашок в польських спростить цю задачу.
До того ж, вивільниться час на позаурочні активності, і тут уже справа батьків — допомогти дітям вибрати щось цікаве
В Міністерстві освіти говорять про впровадження з вересня нової, переглянутої, осучасненої та спрощеної програми, щоб вчителі мали час та можливість опрацювати увесь необхідний матеріал в школі, залучаючи дітей радше до бесід та дискусій, аніж начитки матеріалу і звичних вправ. Відмова від обов'язкових домашніх завдань та формального їх оцінювання — лише один із перших кроків у цьому напрямку.
Освітня консультантка, тьюторка для підлітків; мама двох синів-гоумскулерів; багаторічна адміністраторка найбільшої української ФБ-спільноти про альтернативну освіту; пластова виховниця, організаторка сімейних таборів; сертифікована тренерка програми підтримки українських мам у Польщі «Додати сил» від IMID.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Лідія Білас створила мережу освітніх проєктів під назвою MRIYDIY, яка поєднує українські слова «мрій» і «дій». Саме під цим гаслом організація прагне повернути молодим українцям віру в можливість творити власну долю.
Лідія Білас — не лише засновниця інноваційної освітньої мережі, але й підприємиця з понад двадцятирічним досвідом, яка десятиліття тому вирішила присвятити себе створенню проєктів у сфері освіти та соціального розвитку. Її шлях від бізнесу до побудови шкіл, таборів і програм підтримки не був випадковим. Спостерігаючи за змінами у суспільстві, особливо за викликами, з якими стикається молодь, Білас усвідомила фундаментальне значення людського капіталу — креативності, психологічної стійкості та здатності активно впливати на реальність. Вона вірить, що майбутнє нації залежить безпосередньо від потенціалу та спроможності її молодих громадян діяти.
У часи війни, яка з 2014 року, а з новою силою з 2022 року, позбавляє молодих людей не лише безпеки й домівок, а й здатності уявити стабільне завтра, місія Білас набуває особливого значення. «Мене лякає, що діти вчаться лише виживати, а не мріяти», — казала вона, вказуючи на ризик виховання покоління згаслиих надій, здатного адаптуватися, але позбавленого сили для творення й змін.
Як сенаторка Українського католицького університету (УКУ) Білас також бере активну участь у розробці стратегічних ідей на академічному рівні, наголошуючи на ролі освітніх інституцій у побудові суспільства, заснованого на цінностях, інноваціях та взаємній довірі. Її філософія «Мрій і дій» (MRIYDIY) — це не просто назва організації, а життєве кредо, яке вона втілює через конкретні освітні проєкти, що сприяють самостійному мисленню, вирішенню реальних проблем і сміливості у втіленні власних бачень.
У країні, де кожен день приносить біль і невизначеність, мрія перестає бути розкішшю чи наївністю. Вона стає актом опору. Інструментом виживання. Але чи зберігається ця здатність мріяти в народі, чиє майбутнє висить на волосині? Чи є українці нацією мрійників?
Останні дослідження, проведені у травні-червні 2024 року Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) спільно з MRIYDIY, дають несподівані результати. Майже половина українців бачить сни щодня, а ще 14% — кілька разів на тиждень.
Дослідження Центру Разумкова підтверджує цей оптимізм: 67% вірять, що найкращі часи для України ще попереду, а показники віри в можливість отримати гарну освіту, роботу чи доступ до якісної медицини значно зросли порівняно з 2001 роком. Попри десятирічну агресію, опитування (наприклад, соціологічної групи «Рейтинг») показують, що 45% громадян очікують покращення ситуації в 2025 році.
Однак дані також виявляють тривожний тренд. Зниження оптимізму та здатності мріяти найбільше помітне серед наймолодшого покоління. Лише 41,4% українців віком 18-29 років заявляють, що бачать сни регулярно, тоді як серед 40-49-річних цей показник перевищує 52%. Це покоління, яке зростало в тіні війни, пандемії та глобального хаосу, навчилося обережності замість сміливості. Хоча вони виявляють більшу рішучість у діях і покладаються на власну працю, дедалі частіше вони також відмовляються від мрій. Як писав професор Ярослав Грицак, багато українців навчилися «ховати мрії у матраці» — за зразком єгиптян, які тримали заощадження в схованках через страх перед нестабільністю.
Це страх перед світом і брак довіри, які паралізують ініціативу та відбивають бажання інвестувати — у політику, у стосунки, у власне непередбачуване майбутнє
Серед статистик і аналізів варто прислухатися до дитячих голосів. Про що мріють сьогодні українські діти, які бачили війну зблизька? Часто не про іграшки чи відпочинок. Вони мріють про мир, про повернення додому, про безпечне небо над головою (за даними репортажів і проєктів, що збирають дитячі свідчення, на кшталт проєкту «Сонечка»).
Тим часом, як підкреслює Лідія Білас, «Мрії — не розкіш, а необхідність». Це перший крок до дії, основа сильного характеру. Це «кисень свободи», як казав Тревор Ноа, комік, чия історія від ПАР до Голлівуду є живим доказом істини: «Свобода — це не просто відсутність кайданів, а здатність мріяти та досягати цілей».
Тімоті Снайдер у своїй книзі наголошує, що справжня свобода полягає не лише у свободі від чогось (від гніту), але передусім у наявності добра, у здатності творити своє життя на основі цінностей.
Як приклад Тімоті Снайдер наводить мешканців села Ягідне, звільненого навесні 2022 року, які не почувалися повністю вільними, доки їхні діти не отримали відновлені майданчики для ігор. Саме можливість грати, сміятися, бути собою повернула їм це відчуття.
Мрія — це той самий майданчик для душі: простір, де можна почутися вільним, творити і бути собою
MRIYDIY створено саме для того, щоб відновлювати цей простір і здатність мріяти й діяти — особливо там, де вона зникає найшвидше, тобто серед молоді. Організація розуміє, що мрія про мир чи повернення додому так само важлива, як і мрія стати кимось або щось створити. «Я хочу стати лікаркою», — каже 4-річна Мілана, біженка з України (Vogue Polska, проєкт «Сонечка»). Ці крихкі на тлі війни прагнення в MRIYDIY підтримують і перетворюють на дії.
Мережа охоплює дитячі садки та школи у Києві та Львові, де діти не лише вчаться знати про світ, а й творять його — проєктують міста, моделюють вибори, розв’язують реальні проблеми. Ключовий MRIYDIY Project Camp — це лабораторія, де ідеї підлітків (10-16 років, онлайн та офлайн) проходять шлях від візії до прототипу. Учасники опановують практичні навички: управління проєктами, комунікацію, фандрайзинг і навіть оцінку ризиків. Мета — формувати «творців власної реальності, які сміливо мріють і сміливо діють». Програми психологічної підтримки допомагають переробляти травму, відновлюючи внутрішній простір там, де страх посів місце уяви.
Масштаби значні: понад 20 000 дітей охоплено проєктами, сотні навчених педагогів. Учасники Project Camp вчаться реалізовувати ідеї в різних сферах — від соціальних до підприємницьких. Як, наприклад, хлопець з табору, який мріяв створити робота для навчання собак української мови — і знайшов підтримку для втілення цієї візії в реальний проєкт.
Батьки бачать результати. Розповідають про дітей, які після занять починають говорити про свої прагнення та плани. Одна з матерів розповідає: «Мій син не лише навчився математики. Він навчився говорити, чого хоче. Я досі не завжди це вмію». Саме в таких конкретних історіях — основа надії.
Лідія Білас розуміє: самі по собі мрії не відбудують Україну. Але без них жодне відновлення не матиме сенсу.
Країні потрібні не лише нові дороги й будинки, але й покоління, яке має сміливість проєктувати майбутнє — із візії, а не лише з цегли
Здатність уявити краще завтра, підкріплена рішучістю діяти, — це фундаментальний капітал.
Робота MRIYDIY — це стратегічна інвестиція в цей капітал. Як показують дослідження та щоденний досвід організації, попри всі виклики, українці все ще вміють мріяти. Ця сила, яка в найважчі часи дозволяла предкам дивитися за обрій, має бути збережена в молодому поколінні. Бо саме ці мрії, перетворені на дії, визначать образ відбудованої України.
«Як у тебе з польською?» — це питання ми, українці в Польщі, часто ставимо одне одному. Відповіді можна почути різні: «Розумію майже все, але говорити складно», «Пройшла кілька курсів, але суттєвого прогресу не відчуваю», «Почала трохи вільніше спілкуватися, коли стала працювати серед поляків», «Боюся робити помилки, тому уникаю розмов»…
Здавалося б, за три роки можна вивчити польську досконало, але реальність інша. За даними польського Міністерства внутрішніх справ, станом на 2025 рік у Польщі проживають понад 1,5 мільйона українців. Серед довоєнних мігрантів 68% повідомляють про добрі мовні навички, тоді як серед біженців цей показник становить 28%. А останні опитування свідчать, що більшість воєнних мігрантів мають середній і низький рівень володіння польською. І тільки 10% українських біженців можуть вільно нею говорити.
Ці дані говорять про те, що чимало українців стикаються з труднощами у вивченні польської мови. Основні бар'єри — брак часу, фінансів і можливостей для практики з носіями мови. Також часто виникає страх зробити помилку, що заважає вільному спілкуванню.
Sestry починають цикл статей, присвячений вивченню польської мови українцями в Польщі. Наша сьогоднішня співрозмовниця — філологиня Лілія Париляк, викладачка української і польської мов. До повномасштабного вторгнення вона працювала на кафедрі мовознавства Івано-Франківського національного медичного університету, навчаючи студентів-іноземців української мови. Зараз пані Лілія викладає польську мову для українців на курсах у варшавській фундації Polki Mogą Wszystko.
Філологиня Лілія Париляк
Діана Балинська: Скільки часу зазвичай потрібно українцям, щоб вивчити польську мову до рівня, достатнього для повсякденного спілкування?
Лілія Париляк: Якщо вважатимемо рівнем, достатнім для повсякденного спілкування, B1, то його опанування зазвичай триває від 9 місяців до року. Однак, зрозуміло, що процес вивчення будь-якої іноземної мови, зокрема польської, залежить від різних факторів: інтенсивності навчання, методик, умов, індивідуальних здібностей тощо. Тому хтось уже через декілька місяців почувається досить впевнено, а хтось потребує для опанування базового рівня значно більше часу й зусиль. Кожен має свій темп навчання — і не варто порівнювати себе з іншими.
— Чи є різниця у темпах навчання між тими, хто вивчає мову самостійно, й тими, хто відвідує курси або має викладача?
—Темпи вивчення мови залежать не так від пройдених курсів, як від мотивації й системності самого процесу навчання.
Курси, звісно, допомагають структурувати матеріал, опанувати складні граматичні теми, вдосконалити навички вимови, однак, є тільки однією з частин навчального процесу — разом із самостійною роботою, яка полягає в зануренні у мовне середовище через читання, слухання, говоріння
— Які аспекти польської мови найчастіше викликають труднощі в українських студентів? Чи впливає схожість української та польської мов на виникнення помилок у мовленні?
— Щодо труднощів на початковому етапі навчання, то це насамперед наголоси. Здавалося б, нічого складного, адже наголос у польській мові сталий, майже завжди падає на передостанній склад, але студенти часто помиляються. Ще однією проблемою є вживання слів, які, на перший погляд, схожі за звучанням до українських, у невластивому значенні. Ці «підступні приятелі», які мали б нам полегшити процес вивчення польської, частенько навпаки призводять до непорозумінь і навіть стають причиною різних курйозних історій.
Наприклад, польською pensja — це українською «зарплата» (а не пенсія); польською dywan — це українською «килим» (а не диван), польською zapominać — це «забувати» (а не запам'ятовувати), польською owoc — це «фрукт» (а не овоч), тоді як owocowy — це «фруктовий», а owocny — «продуктивний, корисний». Останні два прикметники (owocowy, owocny) є прикладами паронімів, які мають схоже звучання, але різні значення, їхнє вживання також може викликати труднощі при вивченні польської мови. Наприклад, efektowny — це «ефектний», а efektywny — «ефективний».
Труднощі викликають також деякі граматичні конструкції, зокрема дієслівні, які студенти відтворюють за зразком української мови. Приміром, в українській мові дієслово «закохатися» керує іменником/займенником у знахідному відмінку («я в тебе закохалась»), а у польській те ж саме дієслово «вимагає», щоб після нього стояв іменник/займенник у місцевому відмінку («zakochalam sie w tobie»). Адже після прийменника «w» використовується місцевий відмінок.
Отже, схожість української та польської діє в два боки: інколи впливає на виникнення помилок, хоча значно частіше допомагає у процесі навчання.
— Чи є специфічні аспекти вимови або інтонації, на які слід звернути увагу для покращення комунікації?
— Щодо вимови, тут слід звернути увагу на артикуляцію польських звуків, позначених літерами ł та l. Вимова польського звука «ł» наближена до вимови українського «в» (як у словах навчати, влити).
Не варто забувати теж про опозицію твердих і м’яких приголосних. Адже неправильна вимова м’якого приголосного може змінити значення слова або зробити його незрозумілим для носія мови. Наприклад, польське jedz (українське «їж» — 2 особа однини, наказовий спосіб дієслова «їсти», в кінці твердий звук [дз]) і польське jedź (українське «їдь» — 2 особа однини, наказовий спосіб дієслова «їхати», слово закінчується на м'який приголосний), польське czerpię (українське «користаю», «черпаю» — 1 ос. одн., теперішній час) і польське cierpię (українське «страждаю» — 1 ос. одн., теперішній час).
Інтонаційний малюнок мови засвоюється, а радше навіть присвоюється шляхом наслідування. Вслухання у мелодику мови, її ритм, відтворення фраз, як рефренів з пісні, могло б у цьому допомогти.
— Чому, на вашу думку, деякі українці не відчувають прогресу у вивченні польської мови, «застрягають» на якомусь рівні?
— Таке «застрягання» може бути як суб’єктивним відчуттям, так і об’єктивним фактором.
Об’єктивно «застрягання» на якомусь рівні мови зумовлено нехтуванням чи недооцінкою одних мовних компетенцій на користь інших. Наприклад, ви вважаєте, що для вивчення мови не така вже й важлива граматика, головне — запам’ятати якомога більше польських слів. Також відчуття неможливості опанувати мову на належному рівні нерідко може бути пов’язане із психологічними чинниками. У такому разі варто після кожного етапу навчання проходити діагностичний тест на знання мови, який зафіксує ваш прогрес
— Які стратегії ви рекомендуєте українцям, які мають обмежені можливості для спілкування з носіями польської мови?
— Відвідувати різноманітні культурні заходи, екскурсії, дискусійні клуби, використовувати додатки — наприклад, безкоштовні Duolingo, Mondly, Polski — ucz się języka, а також найновіші, розроблені на основі штучного інтелекту — як-от Talkpal. І звичайно, багато читати, слухати, спостерігати.
— Як ви вважаєте, чи впливають культурні особливості українців і поляків намовне спілкування?
—Українська культура є частиною європейської культури, вагомою її частиною, але в силу історичних обставин недостатньо дослідженою на Заході та недооціненою. І саме приналежність українців до європейської культури полегшує нам спілкування з поляками — з огляду на спільні цінності й традиції.
— Як, з вашого досвіду, поляки сприймають українців, які намагаються говорити польською мовою? Чи помічаєте ви зміни у ставленні поляків до українців за останній час?
—Щодо першого, то, звичайно, позитивно. Щодо другого — у розпал передвиборчої кампанії, яку ми щойно спостерігали, політичні сили завжди використовують технології, націлені на отримання політичних дивідендів від торгівлі ксенофобськими настроями. Тому варто розуміти й розрізняти політичні ігрища і маніпуляції від реального ставлення. Особисто я не відчула жодної зміни ставлення з боку поляків, хіба що поглиблення наших приязних і теплих стосунків.
— Які поради ви можете дати українцям і полякам для кращого розуміння одне одного?
—Українцям — наполегливо вчити польську мову. І українську також (якщо ще не знаєте). Вона й у вивченні польської допомагає, до речі. А полякам — безумовно підтримувати українців і Україну.
<frame>У наступних статтях ми поговоримо про те, які відмінності існують у підході до вивчення польської мови між українцями та іншими іноземцями, наскільки ефективним є онлайн-навчання, яких тем та виразів варто уникати при розмові з поляками, щоб не викликати непорозумінь, чи існують стереотипи щодо того, як говорять українці польською... Буде цікаво!<frame>
Фотографії Діани Балинської, Sestry
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Софія Туголукова: Перш за все: я горда українка. А ще я артистка і вивчаю право.
Коли мені було 16, почалася революція на Майдані. Я не могла просто спостерігати за нею по телевізору, я заснувала музичний гурт у своєму рідному Дніпрі — російськомовному місті в центральній Україні. Йшлося про відродження української ідентичності та культури. Ми брали українські пісні і давали їм нове звучання.
На мій подив, людям це сподобалося — старі пісні знайшли відгук. Ми грали на фестивалях, нас навіть помітили в школі. Це було чудово, що комусь подобалася музика, виконана українською мовою, яку вважали «мовою села». Здавалося, що це небагато, але своєю грою ми трохи змінили сприйняття української мови. Я дуже цим пишаюся.
Я подала заявку на програму FLEX — десятимісячний обмін для молоді з пострадянських країн до США. Незважаючи на те, що я погано знаю англійську, мені вдалося розповісти про свій музичний проєкт. І мене взяли! Пишалася, бо потрапила у 2 відсотки тих, кого прийняли. Думаю, мій патріотизм переміг, не тільки на словах, а й на ділі. І я поїхала до США, а це змінило моє життя.
Але ти повернулася до Європи.
Після повернення зі США я вступила до американської школи-інтернату в Швейцарії. Я закінчила навчання у Швейцарії, а потім поїхала до Бельгії, щоб отримати ступінь бакалавра. Спочатку я хотіла стати дипломатом, тому обрала Бельгію — центральний центр європейської політики та дипломатії.
Але з Бельгією не склалося. Жінці в Брюсселі важко через високий рівень злочинності, і я не відчувала себе в безпеці. Через чотири місяці я перервала навчання і повернулася до Швейцарії.
Це був рік початку повномасштабного російського вторгнення. Я відчувала, що моє життя валиться
Я повернулася до Швейцарії, не знаючи, що робити далі, не могла повернутися в Україну через війну.
Коли почалася війна, вся моя школа збирала гроші на допомогу Україні. Я грала на благодійних концертах для українських дітей. Нам також вдалося вивезти з України мою маму, двоюрідну сестру і двоюрідного брата — вони приєдналися до мене. Ми допомогли ще двом сім'ям виїхати до Німеччини.
Я подала документи до 18 американських університетів. Першу пропозицію отримала від Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі, де зараз навчаюся.
Prosto Neba fest у Дніпрі, 9 серпня 2024 року. Фото: Den Polyakov/ZUMA Press Wire/Shutterstock
Решта членів твоєї родини все ще в Україні?
Мій кузин повернувся в Україну, а мама залишилася у Швейцарії.
Як живеться молодій людині, коли її родина розкидана по всьому світу?
Світ перебуває в хаосі. Важко збагнути, що ця війна все ще триває.
Але важливо підтримувати наших старших батьків, де б вони не були. Я думаю про свою маму, яка до війни завжди жила в Україні. Вона погано говорила англійською, але я їй сказала: «Я з тобою в цій подорожі до хорошого життя в Швейцарії».
Як єдина дитина, я відчуваю велику відповідальність за свою маму. Я знала, що поїду вчитися далі, тому у мене виникла ідея створити для неї спільноту, де вона відчувала б підтримку. Я познайомила її з різними друзями. Ми готували українські пироги, вареники і роздавали їх людям на знак подяки за допомогу. А було за що дякувати. Люди були надзвичайно чуйні, вони робили все, щоб ми не впали у відчай, нагадували нам, що є світло в кінці темного тунелю. Я переконала маму вивчити англійську. Тепер вона вільно розмовляє англійською і вивчає французьку, без якої неможливо жити у швейцарському селі. Їй 45 років і вона все ще хоче вчитися. Часи травматичні, але життя не закінчується. Це моє послання українським жінкам, більшість з яких виросли в традиційних громадах, де все оберталося навколо чоловіків. Тепер вони у вигнанні, з дітьми, але без партнера. І це велика зміна.
І тут, на Заході, є багато можливостей, багато дверей відчинено. Вони кажуть дівчатам: подивіться, які університети в тій країні, де ви перебуваєте, дають вам можливість пройти безкоштовні курси в тій галузі, яка вас цікавить. Не бійтеся ними скористатися, незалежно від того, чи вам 45, чи 65 років. Це допоможе вам інтегруватися, відкритися для нових друзів, зокрема, з-поза меж україномовної чи російськомовної спільноти. А такі стосунки дуже важливі.
Ти вивчаєш право. Чи вважаєш, що це може бути корисним в контексті України та її майбутнього?
Звісно, що так. Я обрала юриспруденцію, тому що не могла зрозуміти, як все дійшло до того, що наші права як людей більше не існують. Тепер мій обов'язок - допомагати українцям відстоювати свої права, які Росія так брутально хоче в нас відібрати. Ми повинні знати їх, щоб бути відповідальними, активними громадянами, які формують майбутнє країни.
Як ваша сім'я справляється з цим?
Мій кузин щойно народився в Україні. Він і вся його сім'я живуть у постійній небезпеці, на них постійно летять бомби. Я не можу зрозуміти, чому вони не хочуть виїжджати, для мене безпека — найголовніше. Але вони кажуть мені: ми — сім'я, якщо ми не можемо виїхати всі разом, ми залишимося тут. Таких сімей дуже багато. І я це розумію. Уяви собі, працювати все життя, створювати сім'ю, будувати будинок — неможливо просто піти з такого місця.
Мені сумно, що Україна, яка для мене була символом свободи і опору, стала місцем, де відбувається несправедливість. Бідні борються, а багаті живуть недоторканими — або у них є гроші, щоб відкупитися, або вони вже давно виїхали за кордон. Це розчаровує. Уяви собі, що Ти молодий чоловік в Україні, йдеш до супермаркету, і тут зупиняється автобус, кажуть Тобі сідати, і Ти їдеш на фронт. Вони навіть не дають тобі попрощатися з сім'єю.
Невже так ми боремося за свободу і демократію? Це жахливо. Ціна людських життів, яку ми платимо щодня, нестерпна.... Це має припинитися.
Про яку Україну ти мрієш?
Про унікальну державу, яка є мостом між Сходом і Заходом. Міцною поміж Росією та Західною Європою. Держава, в якій кожен хотів би жити.
Розумієш, у нас, слов'ян, так багато спільного — історія, культура, релігія. Люди це відчувають. Коли ми познайомилися, то одразу знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Мені з вами комфортно, мені не треба нічого прикидатися. Багато людей на Заході цього не розуміють. Нас часто сприймають надто різкими, надто відвертими, надто прямолінійними. Тому наша сила — у співпраці. Ми повинні слухати один одного, разом долати труднощі і зберігати повагу і братерство.
Вид на набережну річки Дніпро у Києві. Фото: Ukrinform/East News/Eugen Kotenko
Які надії ти покладаєш на Україну?
Україна виживе, якщо побудує дійсно стійку, самодостатню економіку. Нам потрібно визначити унікальні ресурси, які зроблять нас стабільними та незалежними. І зробити на них ставку.
Наше сільське господарство вже є величезним активом — українська пшениця є скрізь, від французьких круасанів до інших основних продуктів харчування по всьому світу. Але я хочу, щоб ми вийшли за межі сільського господарства, знайшли інші сектори, де ми можемо досягти успіху і стати незамінними для світу. Я сподіваюся, що ми досягнемо моменту, коли не будемо постійно залежати від зовнішньої допомоги, щоб просто вижити.
На суспільному рівні я сподіваюся, що ми зможемо знайти шляхи до зцілення і відновлення, незважаючи на величезну травму і гнів, які багато хто з нас відчуває. Я мрію про Україну, де цей гнів не пригнічується, а спрямовується на відбудову, на зміцнення наших громад, на єдність, яка буде ще сильнішою, ніж раніше.
І в ширшому масштабі, я сподіваюся на стабільні, дипломатичні відносини з нашими сусідами, в тому числі з тими, з ким ми маємо складну історію. Я розумію розчарування і гнів — я є частиною цього.
Але на особистому рівні я завжди запитую себе: що я можу зробити з цією енергією? Як я можу використати її конструктивно.
Я вважаю, що як нація ми повинні використовувати весь наш інтелект і ресурси, щоб побудувати сильну економіку
Знайти шляхи, за допомогою яких наші інтереси можуть бути навіть узгоджені з інтересами інших, зокрема, Росії. Якщо ми зможемо досягти точки, де ми зможемо запропонувати щось цінне, ми матимемо більшу перевагу. Тому що, зрештою, війна — це боротьба за владу і прибутки, але чому людські життя мають бути валютою? Я сподіваюся, що ми зможемо побудувати щось настільки сильне, що будемо вести переговори з позиції сили, а не відчаю.
Як зміцнити Україну?
Хоча б інвестуючи в систему охорони здоров'я, тому що це додасть нам стійкості. Сильна інфраструктура охорони здоров'я так само важлива для нашої національної безпеки, як і хороша армія, тому що вона забезпечує безпеку і здоров'я громадян,
У якийсь момент ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після цього? Нам потрібно продовжувати розвивати охорону здоров'я, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, але й сильною та процвітаючою зсередини. Йдеться про побудову країни, яка може стояти на ногах, незалежно від того, з чим ми стикаємося.
Зараз у світі такий складний час, що дуже легко відстати і просто лежати в ліжку, задихаючись від страху. Мені сумно бачити, як легко відчути себе переможеним у такі часи.
Моя мета — повернути ці знання в Україну, щоб допомогти людям побачити, що ми можемо працювати розумніше, більше і краще, щоб побудувати країну, в якій ми дійсно хочемо жити.
Почнімо з того, що зосередимося на наших власних районах — наших вулицях, наших парках, наших містах. Це моя кінцева мета: надихнути на місцеві зміни, які переростуть у щось набагато більше
Я повністю згідна, тому що маю схожі почуття, коли йдеться про Польщу. Я хочу працювати, щоб зробити цю країну кращою.
У мене є багато друзів, які приїхали до Польщі, деякі з них поїхали далі, а інші залишилися, у цій подорожі так багато мужності. Не кожен українець ідеальний, але я вдячна за цей зв'язок між нами, між поляками та українцями. Я вірю, що ми можемо рости разом і підтримувати один одного.
Д-р Рафал Шмайда — лікар, дитячий та підлітковий психіатр. Спеціалізується на лікуванні та терапії СДУГ, поведінкових розладів та розладів аутистичного спектру. Працює в Дитячій психіатричній лікарні в Лодзі.
Д-р Рафал Шмайда. Фото з приватного архіву
До Уповноваженого зі прав людини надійшло звернення від батьків дітей з СДУГ. Лист стосується можливості отримання довідки про спеціальну освіту для тих дітей, у яких діагностовано синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Наразі батьки дітей з аутизмом та різними видами інвалідності можуть подавати документи на отримання такої довідки. Як ви оцінюєте цю петицію?
Я вважаю, що така діяльність має глибокий сенс. Діти з СДУГ — це діти з конкретними потребами, тому можливість спеціальної освіти дозволить їм навчатися відповідно до своїх потреб, наприклад, у менших групах, частково за індивідуальною програмою, з іншим темпом роботи.
Діти з СДУГ думають дуже швидко і діють імпульсивно, але їхній темп роботи в школі повільніший, вони можуть вчитися повільніше
Це пов'язано з тим, що їх набагато більше турбують зовнішні подразники, ніж нейротипових дітей. У класі, групі дітей завжди шумно, тому, працюючи в класі з 30 учнів, дитина зі СДУГ отримає менше користі, ніж її одноліток, який не має таких «відволікаючих факторів». Якщо є можливість створювати менші групи, таким дітям буде легше. Є сенс адаптувати класи, школи та систему навчання до потреб усіх дітей. Це не означає, що кожна дитина повинна навчатися індивідуально, оскільки це і несприятливо для самого пацієнта, і тягар для системи, але робота в менших групах і пристосування до потреб дітей має глибокий сенс.
Побутує думка, що діти зі СДУГ «заважають», неслухняні та, окрім того, занижують освітній рівень. Чи так насправді?
Люди бувають різні. Діти — це теж люди, і вони теж різні. В цілій групі пацієнтів зі СДУГ є діти з дуже високим інтелектуальним розвитком, які добре вчаться в школі і пізніше, запам'ятовують, багато отримують від уроків, і ті, хто, хоча б емоційно, трохи відстають від своїх однолітків, а в контакті можуть здаватися на рік-два молодшими за свій вік, тим більше, що СДУГ часто співіснує з іншими порушеннями розвитку.
Що стосується цієї «неслухняності», то так: діти з СДУГ гучні, імпульсивні, непосидючі, одним словом, це не «ідеальні» діти для польської школи, де переважно сидять і щось переписують з дошки.
Фото: Shutterstock
З такою дитиною вчитель метушиться, бо вона виділяється з групи нейротипових дітей, які сидять за цими партами і переписують. Натомість дитина з СДУГ совається, малює в зошиті, відповідає на запитання без запитань, не дотримується правил, відповідає набагато голосніше, а іноді вигукне щось вульгарне.
І зауваження в щоденнику готове. Насправді, я іноді анекдотично прошу у батьків такий щоденник, який потім показую студентам, щоб вони розуміли про що йдеться. Для такої гіперактивної дитини в щоденнику справді дуже багато зауважень.
Чи не було б добре, наприклад, якби замість того, щоб писати негативні коментарі, вчителі писали позитивні?
Це особливо рекомендується для роботи з дітьми зі СДУГ, тому що вони постійно отримують догани на кожному етапі навчання, а може, і в житті.
Як тільки вони опускають голову і роблять домашнє завдання, виявляється, що це було домашнє завдання тижневої давності, так? І знову провал, і знову все погано, а потім всі сміються, що вона взагалі розсіяна і зробила не те домашнє завдання. Позитивне підкріплення і суперсили також є дуже важливим питанням, тому що така дитина приходить додому зі школи після низки зауважень і чує — цього разу від батьків: у тебе в кімнаті знову безлад, ти не прибрала, ти знову не взяла сумку для перезувного, чому ти ще не почистила зуби тощо, і завжди хтось чіпляється до них, тому самооцінка таких дітей зазвичай абсолютно низька, і насправді ви повинні показати їм ці суперсили, щоб дати їм шанс на правильний розвиток і здорову самооцінку.
Зі спостережень терапевтів, а також зі статистики випливає, що коли СДУГ не діагностується або не лікується, він часто корелює в подальшому житті з депресією або тривожними розладами.
Дійсно, близько 30 відсотків таких ситуацій можуть бути пов'язані з розладами з цієї депресивно-тривожної сфери.
Ще 30 відсотків схильні до ризику виникнення залежності, наступні — до ризику виникнення проблем, пов'язаних з антисоціальною поведінкою або злочинністю. При неналежному лікуванні СДУГ існує високий ризик того, що у пацієнта розвинеться один або декілька з цих розладів одночасно, оскільки вони не є взаємовиключними. Наприклад, кожен третій матиме депресивно-тривожні проблеми, кожен третій — проблеми з якоюсь залежністю, а кожен третій — проблеми з різною антисоціальною поведінкою.
Це, звісно, не означає, що вони обов'язково стануть злочинцями, це більше схоже на те, що, наприклад, вони потраплять у якусь бійку і через це матимуть проблеми з законом, тому що якщо у когось такий високий рівень імпульсивності, то потрапити в бійку — це дійсно момент, тому що ми також бачимо це серед наших пацієнтів у відділеннях.
Фото: Shutterstock
Говорячи про імпульсивність, я натрапила на влучну, на мою думку, цитату про те, як функціонують діти з СДУГ: їхній мозок схожий на ракету та велосипедні гальма.
Я абсолютно з цим згоден.
Мозок, як ракета — це те, що вони мають так само, як і кожен з нас, але дійсно, більшість з нас мають краще гальмування
І якщо ми подумаємо про такі нейробіологічні основи, то насправді СДУГ — це в першу чергу дефіцит гальмування, тому що у цих людей збудливість на правильному рівні, нормальному, в той час як гальмування — на поганому рівні. І саме тому вони так швидко перемикають свою увагу з місця на місце, тому що це залежить від збудження.
Вони не можуть утримувати увагу на одному предметі, тому що це залежить від гальмування, і саме тому вони часто перебивають один одного, саме тому вони не можуть стояти в чергах, саме тому вони не можуть не говорити до того, як хтось закінчить питання, і взагалі вони нетерплячі і непосидючі.
Так, я частково згоден з цим, але це не означає, що їхній мозок працює швидше, ніж у дітей, які не мають проблем зі СДУГ, у них просто гірші гальма.
Чи переймають діти якісь стратегії виживання? Тому що здається, що кожен обирає якісь, і якщо це не діагностовано, наприклад, щоб не виділятися з групи, щоб якось справлятися, наприклад, в школі або в групі однолітків, що вони, не знаю, вдають з себе когось, підлабузнюються, наслідують?
Ці діти постійно відчувають, що вони переживають якусь невдачу, і це однокласники сміються з хлопчика, що він ловить гав, тому він переходить в агресію, тому що, врешті-решт, ніхто не скаже йому, що він розсіяний, якщо всі будуть його боятися. Це один варіант.
Інший варіант — це те, що він буде імітувати всю поведінку групи, і дійсно, так чи інакше, найчастіше вони йдуть знову, і їх тягне до групи, яка десь поводиться абсолютно некоректно.
Ну, і насправді іноді в цьому всьому є ще й така мотивація, що якщо мені всі кажуть, що я такий неслухняний, то я тільки покажу вам, що значить бути неслухняним.
Якщо я маю бути поганим, то я буду таким і ви ще пошкодуєте. І ось тоді ми дійсно маємо проблему розвитку поведінкових проблем, і тоді ми бачимо, наскільки ці діти можуть бути, переносно кажучи, неслухняними.
Ми говорили про суперсили. Чи існують якісь особливі якості або схильності, пов'язані зі СДУГ?
Загалом так, тому що це зазвичай люди, які мають багато енергії, яка може бути спрямована на «заважання» в класі, але також і на спорт або музику. Це діти, які ніколи не втомлюються, тому може бути так, що тільки після футболу, тенісу чи дзюдо вони повертаються додому о 8 вечора і заспокоюються. Ці люди вміють «заговорювати», зачаровувати людей, вони мають чудову енергетику у спілкуванні.
Я сміюся з того, що пацієнт зі СДУГ може не бути вродженим бухгалтером, але вродженим продавцем: щоб говорити тут і там, рекламувати — це вже точно
А митцем? Чи пов'язаний СДУГ, наприклад, з творчістю?
Так, це люди, які, як правило, мають багато інтересів і занять, що може бути як позитивним, так і негативним. З одного боку, це діти з широким світоглядом, які цікавляться багатьма речами і темами, але з іншого боку, їх можна розглядати як «запальничку», тому що щойно вони грали у футбол, тепер у шахи, а потім у теніс, плавання і пазли. СДУГ також пов'язаний з явищем, яке в літературі називають «гіперфокусом», тобто здатністю максимально і надовго зосереджувати увагу на чомусь, що представляє інтерес в даний час або в конкретний момент.
Тобто, якщо мене щось зачепило, щось дійсно має для мене такий високий емоційний заряд і робить мене щасливим, я можу займатися цим годинами, і тоді ви не бачите цих розладів дефіциту уваги. Хтось колись сказав, що СДУГ — це переважно розлад нудної діяльності, тому уроки в школі не завжди бувають цікавими, але якщо, не знаю, англійська — моє хобі, то я буду старанно її вивчати, незважаючи ні на що. У мене були пацієнти, для яких математика була улюбленим предметом і вони завжди отримували з неї п'ятірки, вчителі ледь не на олімпіаду хотіли їх брати. Інший у мене був захопленим істориком, який знав і розумів історію в початковій школі, в четвертому класі на рівні середньої школи.
Це може бути як історія, так і футбол.
Варто знайти щось, на чому ваша дитина має цей гіперфокус, і розвивати його таким чином. Так чи інакше, ми говоримо про острівці компетентності: він може бути не найкращим у математиці чи польській мові, але він — найкращий плавець, найкращий бігун і найкращий футболіст у своєму класі.
Фото: Shutterstock
Це не «легкі» діти, їх виховання і підтримка вимагає від батьків особливих компетенцій? Тому що таку дитину можна п'ятнадцять разів попросити почистити зуби або взутися, а вона не відреагує. Або не чує, або зайнята чимось іншим в цей час.
Вони можуть насправді не чути, але не тому, що мають проблеми зі слухом, а тому, що є проблема з проходженням інформації крізь весь інформаційний шум.
Ми також говоримо про СДУГ як про порушення вибірковості стимулів, тобто з усього інформаційного шуму дитині важко виокремити конкретну інформацію про те, що це мама чи батько кличуть. Це один момент. Друге: навіть якщо дитина включилася і почала робити те, що ми її попросили, посеред завдання вона може відволіктися і зайнятися чимось іншим. Абсолютно точно. Тож ми приходимо, вона знову не зробила те, що ми просили, і розчарування зростає. Так само і в дитини, яку знову турбує те, що хтось перериває діяльність, яка її цікавить. Це може призвести до вибуху негативних емоцій. Знову ж таки, тут є дефіцит гальмування, і тоді ми маємо емоції, як у ракети з гальмами від велосипеда. І тому меблі можуть літати по дому. Ну, тому що як ця дитина має справлятися?
Існують спеціальні групи підтримки для батьків дітей з розладами спектру та СДУГ, адже зберігати терпіння та проявляти розуміння, встановлюючи обмеження та конкретні вимоги, може бути виснажливим. Як вони можуть бути зі своєю дитиною, підтримувати один одного, підсилювати один одного і просто справлятися?
Що завжди працює, так це фіксований графік. Це базово, і такий розпорядок краще працює з молодшими дітьми, тому що з підлітком, який переживає підліткову кризу, буде складніше — а я завжди пояснюю батькам, що діти зі СДУГ переживають її в повній мірі.
Ми встаємо о 8 годині, чистимо зуби, снідаємо, одягаємося, йдемо в садок або школу і так далі. Потім о 18:00 ми робимо домашнє завдання, о 19:00 читаємо або дивимося казку чи щось інше.
Діти зі СДУГ набагато краще функціонують у жорсткій структурі дня
Ми також даємо їм одне завдання, тому що якщо ми просимо їх спочатку одягнутися, потім почистити зуби, а потім прибрати іграшки, вони можуть почистити зуби, одягнутися наполовину, але не встигнуть виконати третє завдання.
Існує також проблема того, що цю увагу потрібно нагадувати. Якщо ми будемо давати по одній команді: підійди до мене, подивись на мене, зараз ти винесеш сміття, і ще попросимо повторити, що треба зробити, то вони підуть і винесуть сміття.
Хвилиною перепочинку для батьків або опікунів може стати планшет або телефон. Ми вмикаємо мультфільм або гру, і ось він — спокій і тиша. Як це впливає на дітей зі СДУГ?
СДУГ пов'язаний з більш високим ризиком залежності, ніж у загальній популяції, і це стосується, як ми звикли вважати, не тільки алкоголю або наркотиків, а й інтернету, використання смартфонів, комп'ютерних ігор або соціальних мереж.
Діти зі СДУГ дуже вбирають це в себе, вони також отримують швидке відчуття задоволення, тому що це одна з небагатьох речей, на яких вони можуть абсолютно зосередитися, тому що там ця увага постійно бомбардується і стимулюється.
На додачу до цього, є адреналін від гри та змагання з іншими. І є небезпека, що така людина, яка відчуває фрустрацію в реальному житті, втече в онлайн, тому що там вона має швидше, легше задоволення і там ніхто не дорікає їй знову і знову.
Фото: Shutterstock
Коли слід починати фармакологічне лікування?
Не треба боятися ні діагнозу, ні ліків. Загалом, правило полягає в тому, що навіть якщо є діагноз, перше, що ми запроваджуємо, — це цілий комплекс маніпуляцій, окрім фармакологічних, наприклад, питання, пов'язані з тим фіксованим розпорядком дня, про який ми згадували раніше. Це одне з найпростіших втручань, яке покращує функціонування такої молодої людини. З іншого боку, якщо цей комплекс психосоціальних втручань є неефективним, тоді в дію вступають ліки.
Або, наприклад, коли у пацієнта починають розвиватися ускладнення СДУГ, тобто, наприклад, опозиційно-викличний розлад.
Тобто: протягом півроку, як мінімум, усталений патерн непокори, нехтування соціальними нормами дорослих, спалахи гніву, дратівливість, мстивість. Тепер описано критерії цього опозиційно-викличного розладу, щоб реципієнт також мав певне уявлення, про що ми говоримо. Ну, у випадку розвитку такого типу ускладнення, або, наприклад, іншого типу ускладнення, як ось він пішов у перший клас початкової школи, а через три тижні його вже хочуть вигнати. Ну, у нас дійсно є такі пацієнти. І тоді є показання до медикаментозного лікування.
Але батьки бояться ліків.
Думаю, це пов'язане з браком достовірної інформації та нерозумінням того, що найпопулярніший і загалом ефективний препарат у Польщі — метилфенідат — вважається наркотиком. Насправді його механізм дії схожий, але головна відмінність полягає в тому, що він не викликає ейфорії, не викликає такої толерантності, але підвищує концентрацію, посилює увагу, що робить його ефективним на 90 відсотків. Не потрібно боятися цих препаратів, оскільки вони можуть значно покращити функціонування дітей та підлітків.
Місто Суми розташоване приблизно за 30 кілометрів від кордону з Росією. Це дуже близько, особливо з точки зору відстані до місць, з яких запускають ракети в бік України.
Сьогодні фронт війни починається одразу по той бік російського кордону. Це можна побачити в міському пейзажі, а також почути. Спочатку чути вибух, а вже потім повітряну тривогу. Системи раннього попередження не встигають вчасно зреагувати, а отже, вчасно попередити мешканців про загрозу, що наближається.
Люди живуть у відчутті постійної небезпеки, від якої їх ніхто не може застерегти.
Коли обстріли без попередження стали сумним і страшним повсякденним явищем, міська влада вирішила призупинити стаціонарну роботу шкіл і повністю перейти на дистанційне навчання
«У деяких сім'ях по двоє-троє дітей, — розповідає директорка Ірина Шумило, — це небагаті сім'ї. Якщо в таких сім'ях є лише один комп'ютер, то вони не можуть собі дозволити дистанційне навчання. Якщо в такій сім'ї є лише один комп'ютер, вони не мають можливості ним користуватися, адже уроки тривають цілий день, в один і той самий час. Тому в більшості випадків діти підключаються з маминого чи татового телефону. Але це дуже ускладнює навчання.
Порожньо і глухо
На стіні, біля сходів, що ведуть до класів, була підготовлена графіка з важливими для розвитку дітей словами: сім'я, мотивація, мистецтво, майбутнє, мета, творчість.
Поруч був приклеєний папірець зі словами «до укриття» та стрілкою, що вказувала шлях до підвалу. Вже під час повномасштабного вторгнення школу почали ремонтувати та пристосовувати до реалій війни. Сірий і похмурий підвал, який використовувався як бомбосховище, перетворився на приємний простір.
— Ми організували мистецькі конкурси. Діти приносили свої роботи, які зараз прикрашають укриття, — розповідає Тетяна Подоляко, вчителька української мови. А були випадки, коли ми з дітьми спускалися в підвал і сиділи тут по шість-вісім годин, поки не минала небезпека. Це приміщення також підготовлене для проведення занять під час надзвичайних ситуацій. Але за рішенням влади навіть тут діти не можуть зустрічатися і навчатися.
Ми заглядаємо в підземний клас у притулку. На одній з лавок, перед відкритим комп'ютером, сидить маленький хлопчик, поруч з ним — вчителька. Йде урок англійської мови. Тетяна пошепки пояснює мені, що він учень з особливими потребами, який не зміг звикнути до навчання вдома, тому, як виняток, йому дозволили перебувати на території школи під час уроку. Але тільки в підвалі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Але бувають випадки, коли дітям потрібно поговорити особисто — чи то зі шкільним психологом, чи то з учителем, якому вони довіряють. Дуже часто вони охочіше розповідають про свої проблеми шкільному персоналу, ніж батькам. А дітям зараз дуже важко, і вони все частіше звертаються за допомогою. Обмеження вдома, постійна загроза падіння ракет, постійний страх через війну, що триває, або, нарешті, родичі, які загинули на війні, смерть яких їм дуже важко зрозуміти або пережити...
А вчителі в школі завжди готові і чекають на своїх учнів. Вони не лише організовують корекційні заняття чи пояснюють незрозуміле на уроках, але й пропонують їм підтримку, просто розмовляючи з ними про їхні проблеми
Вони розмовляють по телефону або за допомогою відеодзвінків. Якщо цього вимагає ситуація, вони зустрічаються особисто в укритті.
— Я багато років працюю в освіті, — розповідає Тетяна Подоляко, — але настали такі часи, що наші зарплати просто смішні. Тому сьогодні в школах працюють справжні вчителі, а не ті, хто прийшов на заробітки. Сюди прийшли люди за покликом серця. Тому що роль вчителя полягає не тільки в тому, щоб навчити читати чи писати, а найголовніша місія вчителя — навчити дитину залишатися хорошою людиною в майбутньому, в якій би складній ситуації вона не опинилася.
Велика шкільна родина
Порожні шкільні коридори мають у собі щось моторошне і сумне. Скрипить підлога і відлунюють наші голоси. А адже від барвистих стін мав би відлунюватися дитячий сміх.
Сьогоднішній сигнал повітряної тривоги перервав, серед іншого, урок інформатики. Викладачка цього предмету Вікторія Авраменко колись була тут ученицею, але через роки повернулася вже в іншій ролі. І таких випадків, коли учні та вчителі створюють цілі шкільні покоління, стає дедалі більше. Атмосфера школи більше схожа на велику родину, ніж на навчальний заклад. Зараз викладання інформатики — це справжній виклик у ці складні часи, адже як викладати цей предмет дітям дистанційно, не маючи можливості щось показати, надати технічну підтримку?
— У нас тут є такий електронний щоденник, ціла система, де ми можемо задавати домашні завдання, писати коментарі, ставити оцінки, і до цього мають доступ і учні, і батьки, — Вікторія Авраменко показує довгий список презентацій та домашніх завдань, які були задані учням, — а якщо дитина не має можливості підключитися до онлайн-класів, ми намагаємося дати якомога більше матеріалу, вправ, щоб вона могла наздогнати самостійно.
Фото: Альдона Гартвіньська
На запитання, коли вона востаннє бачила учнів у своєму класі, Вікторія відповідає, що це було в травні цього року, коли ще було гібридне навчання — частина занять проходила в школі, а частина онлайн. Проте сльози самі собою навертаються на очі, коли вона дивиться на порожній коридор.
— Дітей зараз обмежують у всіх сферах їхнього життя. У них забирають не лише освіту, але й дитинство. Перед школою є дитячий майданчик, там давно нікого не було. Це дуже сумно.
Ми віримо, що це скоро закінчиться
Вчителі вірять, що незабаром шкільні коридори знову наповняться дітьми, тож готуються до нового навчального року за їхньої відсутності. Вони самотужки ремонтують кімнату, де в невідомому майбутньому має з'явитися новий комп'ютерний клас. Вони ремонтують кімнату, не переймаючись тим, що поки що не мають комп'ютерів.
— Працівники школи все ремонтують самі, бо ми не маємо ресурсів від міністерства, — каже директорка школи. Ми навіть надсилали запити в різні магазини, щоб дізнатися, чи немає у них чогось пошкодженого, можливо, порвався пакет і такий товар не придатний для продажу, і ми з радістю його візьмемо. І так, потроху, ми працюємо, починаючи з вересня.
Також власними силами відремонтували кабінет хімії. На стінах висять дошки, кольорові рівняння хімічних реакцій, а на підлозі — вазонки з красивими квітами. Приміщення нагадує аудиторію з американських кампусів, вишукану в кожній деталі. Коридори та ванні кімнати також відремонтовані. Але найбільше мене вразила їдальня. Велике і чисте приміщення, з кількома рядами лавок і стільців, з картинами із зображенням їжі, фруктів і овочів.
Ми почали готувати за меню, яке розробив сам Євген Клопотенко, — розповідає шкільна кухарка, — тільки нам немає для кого готувати
З січня 2022 року по всій Україні розпочалися зміни в системі харчування дітей у закладах освіти. Основне покращення мало полягати в тому, що діти їстимуть менше хліба, цукру та солі, натомість кількість овочів, м'яса та молочних продуктів у їхніх тарілках мала збільшитися. За зміни відповідав легендарний шеф-кухар Клопотенко, який приготував 160 зразкових страв. Серед них були, зокрема, запечена риба, херсонська юшка, салат з буряка та сухариків, курячий шніцель, банош або полтавський борщ. Однак зі шкільної кухні віє холодом порожніх казанів і сковорідок. Ніхто не знає, коли нарешті можна буде розпалити конфорки. Кухарка, трохи ніби з соромом в очах, майже пошепки розповідає, що знає, що деякі з дітей могли розраховувати лише на теплу і поживну їжу протягом дня в школі.
Фото: Альдона Гартвіньська
Відразу біля головного входу до школи знаходиться Стіна пам'яті. Невеличкий і невибагливий вівтар у синьо-жовтих кольорах вшановує пам'ять загиблих героїв, які були випускниками школи № 20 у Сумах. Вісім солдатів, які загинули під час повномасштабного вторгнення, дивляться на мене з невеликих фотографій. Поруч з ними стоїть невелика картонна коробка, куди діти та батьки можуть приносити подарунки для воїнів. Найчастіше це картини, цукерки або хустинки ручної роботи, які виконують роль оберегів і приносять удачу.
— Я б дуже не хотіла додавати сюди більше фотографій, — каже Тетяна, її очі застигають від емоцій, — але ми знаємо, що багато наших випускників, багато наших хлопців зараз воюють на фронті.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.