Ексклюзив
20
хв

Оксана Забужко: «Бомби мали полетіти на Київ і Харків, аби Європа прокинулась»

Як коротка поїздка до Варшави у лютому 2022 року перетворилася у найдовшу подорож, що дала назву книжці

Світлана Олешко

Оксана Забужко. Фото: Łukasz Giza

No items found.

Оксана Забужко у розмові зі Світланою Олешко розповідає для часопису Sestry про «Найдовшу подорож», інформаційне волонтерство і розбудову солідарності.

Світлана Олешко: Ваша подорож розпочалася з Харкова.

Оксана Забужко: Знаєте, я все думаю: чого той містичний Харків мене так довго не відпускав? Треба пояснити,  що я приїхала на резиденцію в квартирі Юрія Шевельова в будинку «Саламандра» на десять днів, щоб попрацювати в харківських архівах, пошукати на Холодній Горі своїх розстріляних дідів, чия історія для мене існує тільки у вигляді родинного міту, бо жодних документів в родинних архівах не заціліло. Таких документів зазвичай позбувалися, вони були небезпечні...

Тут всі збіги якісь просто максимально символічні, бо я ж мала приїхати ще в жовтні 2021. І от воно все відкладалося, і вийшло, що тільки 10 січня 2022 року я змогла приїхати до Харкова на цю десятиденну резиденцію. І взяла й захворіла. Пробула до лютого. Вернулася до Києва буквально за два тижні до свого заздалегідь спланованого від’їзду до Варшави на польську презентацію «Планети Полин», яка теж попервах була планувалася на осінь 2021 року. Та оскільки редакторка нарікала на складний текст, що в неї неймовірно важка робота, то видавництво перенесло польську презентацію книжки на 23 лютого 2022 року. Отож аж на початку лютого я змогла вернутися до Києва. І все ніяк не могла зрозуміти, чому мене Харків так вперто «не відпускав», чому я мусила там захворіти. «Та омікрон у вас», — сказав, махнувши недбало рукою харківський лікар, якого мені Літературний музей викликав і якому я почала була розповідати, що ніякої симптоматики немає, але скажені перепади температури між 39 і 34.

І я лежала цілий час там, спала. Таке враження, що просто вчепилась в мене ця квартира і не відпускала. І місто теж не хотіло мене відпускати. Єдине пояснення, яке в мене склалося: я запам’ятала Харків з січня 2022 року, з того останнього мирного місяця, бо виїжджала, оце точно пам’ятаю, коли була велика демонстрація, з великим напнутим прапором, по Сумській і на Майдан Свободи, щоб показати Путіну: ми не боїмося. Того дня я виїздила. Запам’ятала той Харків зимовий, отої останньої мирної зими, запам’ятала його отим елегантним, яскраво освітленим містом. Була ілюмінація різдвяна, і приємно було йти Сумською, Римарською у центрі. Воно виглядало красиво, стильно, якось дуже своєрідно.

Світлана Олешко та Оксана Забужко під час інтервʼю. Фото: Тимофій Клубенко

Розумію вашу симпатію до Варшави, бо я тільки недавно змогла це сформулювати, коли моя агентка, пані Беата Стасінська, приїздила в Україну на церемонію вручення мені французького ордену Почесного Леґіону. Вона скористалась цією оказією, щоб побути два дні в Києві і два дні у Львові. Звичайно, вона хотіла побачити воєнну Україну, як вона живе, бо дистанційно це зрозуміти складно. А перед тим пані Беата була в Україні, страшно сказати, 1993 року, тому вона буквально по кілька разів на день повторювала, що ми за ці 30 років проробили несамовиту роботу, тобто збудували прекрасну й ефективну країну. Розуміється, людина, яка приїздить в Україну, де йде війна, дивується, бо у Польщі постійно запізнюються поїзди, а тут, виявляється, поїзди ходять без затримки, ідеально, як швейцарський годинник. Ми говорили з нею про Київ, порівнювали з Варшавою, і я тільки тоді в цій розмові нарешті сформулювала те, що мені якось не виходило раніше: що порівнювати Варшаву насправді треба не з Києвом, бо Варшава менша, а з Харковом — от вони справді зіставні за багатьма параметрами, не тільки за розміром. Можна проаналізувати, якби хтось з урбаністів, істориків-архітекторів хотів їх порівняти за пропорцією «старувки», тобто старої частини, і, скажімо, міжвоєнного конструктивізму, який у Варшаві своєрідний, дуже цікавий, а в Харкові не менш цікавий свій. Ще після Помаранчевої революції, коли поляки ніби вперше ринулись «відкривати Україну», я пам’ятаю одну мисткиню польську, яка казала, що закохалася у Харків. Це варшавʼянка говорила. Тільки тепер розумію, як вона бачила оці дзеркала конструктивізму, цю пропорцію старого міста і міста ХХ століття. Оцей Харків мене взимку 2022-го тримав і не відпускав, просто вбивав мені в свідомість: запам’ятай, запам’ятай, запам’ятай.

«Найдовша подорож»

СО: Пам’ятаю, вам тоді дзвонило багато іноземних журналістів і питали, чому ви не боїтеся.

ОЗ: Так, питали, багато чого питали. У квартирі Юрія Шевельова, розлючена, з температурою, я сиділа і писала гнівну відповідь британському ЗМІ. Це було незалежне ЗМІ, яке мені рекомендували через другі руки, і вони в цей час провадили дискусію про те, як їм реорганізувати Україну, щоб не дратувати Путіна і щоб був мир і спокій. Буквально: to have a good solid sleep in the night — це було у редакційному листі.

Там виступив Анатоль Лівен — один із промоторів російських наративів. Потім, після 24 лютого, він дещо змінив платівку, але так, щоб непомітно пропихати ту тезу, що це проксі війна, що це все Америка накручує, якби не Америка, то все було б спокійно. Тобто мені треба було вступити з ним в діалог. Він перед тим висловився, що Україна має стати нейтральною, і як це прекрасно, що ось Фінляндія нейтральна, Австрія нейтральна. І що можна зрозуміти Путіна, який не хоче ракет НАТО in his backyard. Ось це, знаєте, мене просто вдарило, як ляпас, це «Putin’s backyard». Я потім ним розмахувала в усіх презентаціях «Найдовшої подорожі» всіма мовами.

Обкладинка книжки Оксани Забужко «Найдовша подорож»

Ніколи не забуду цього backyard, як відомо, я жінка лиха і пам’ятуща, — бо це абсолютно нацистський дискурс, з 1930-х років: так говорилося про Рейнську область 1938 року. І от тобі дають можливість сказати, щó ти про це думаєш, і я сідаю й пишу редактору пояснювальний лист, чому я від цієї можливості відмовляюсь. Мені тепер аж трохи шкода, що це був приватний лист, який не можна публікувати, бо я над ним просиділа цілий день — це була така чиста енергія натхненної люті, вихлюпнутий одним поривом есей, адресований одній людині. Якби оприлюднити його сьогодні, можна було б подивуватися з того, що там дата стоїть якесь 15 чи 20 січня 2022 року.

Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення  тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?

Отак, як Європа в тридцяті роки вирощувала Гітлера, так само тривало вигодовування Путіна.

З того часу я це повторювала багато разів у різних версіях, але вперше сформулювала тоді в Харкові, в листі редактору британського незалежного медіа. Там воно все було конденсовано, як стиснуто в кулак. Непогано було б колись, після перемоги, в якомусь там повному зібранні видати «Найдовшу подорож» із цим листом яко вступом. Цікаво було б порівняти. І закінчувався цей лист цитатою з Черчилля, тою знаменитою, де «ми будемо битися на пляжах, ми будемо битися на морі, на суші» — з промови перед парламентом. And we will never surrender. І я ходила від стіни до стіни, пружною ходою розлюченої пантери, потім верталася за стіл і знову друкувала чергову партію  моєї гнівної інвективи. Тобто можна сказати, що книжка почалася тоді в Харкові, бо вперше ці думки я виклала в тому листі.

Щоб прокинутись, європейцям треба було, щоб на Київ і Харків полетіли бомби, — після того вже дзвонили до моєї агентки і пропонували мені написати книжку, аби «пояснити все те, що ми пропустили, що ми проґавили»: саме так на початку березня прозвучав запит на «Найдовшу подорож» від італійського видавництва Einaudi. Тоді вже мене вмовляли всі гуртом, «цілим європейським селом», щоб я їм цю книжку написала. А в мене перша реакція була десь така сама, як тоді, в січні: таж все вже сто разів було казано-переказано, все очевидно, куди ж ви дивилися, де ви були раніше? Довелося якось себе пересилювати, переконати себе, що це все-таки потрібно зробити.

Дзвінок із Києва

СО: Тоді перенесімося з Харкова до Варшави, у 24 лютого.

ОЗ: Я це багато разів розказувала у виступах і написала в «Найдовшій подорожі», а коли щось уже існує як текст, то через рік його знов повторювати в інтерв’ю ніби не дуже випадає, — як ти 23-го летиш на презентацію на три дні, зворотній квиток на 26… До речі, досі нез’ясованим лишилось цікаве питання: коли ми переможемо і відновлять цивільні польоти, чи відновлять мені мій квиток Варшава-Київ з 26 лютого 2022 року? Летиш на три дні, зрозуміло, з думкою, що атмосфера тривожна, але не думаєш, що може щось статися, через що ти не повернешся. І комп’ютер свій лишаєш вдома — ну бо нащо його тягти, на три дні все розписано по хвилинах, 12 чи 16, не пам’ятаю вже, інтерв’ю, плюс дві зустрічі з читачами, все дуже інтенсивно, я ж не матиму коли той комп’ютер навіть відкрити, до суботи потерпить… Прилітаю, встигаю ще ввечері 23-го дати одне інтерв’ю, провести одну ділову зустріч. А потім вранці вже, о 6-й чи о 5-й, не пам’ятаю, за яким часом, мене будить дзвінок. Дивлюся спросоння, що це чоловік. І в мене захисна реакція: чого він мене будить, чого так рано дзвонить?! Він же знає, яка в мене важка поїздка, чого не дасть виспатися. І це якраз те, з чого я починаю свою книжку.

Це суто особистий, приватний вступ, який мусить пояснити позицію наратора. Окреслити її, пояснити читачеві, що ти не Тімоті Снайдер, не людина, яка послуговується бібліотекою, архівними джерелами, всім тим, що належиться автору в нормальних умовах. Ти пишеш це в повітрі, на пам’ятку для історії, — ось так це писано весною 2022 року, коли ще не було відомо, чи є в мене країна, чи є в мене моє місто, бо цілий березень доля Києва була невідома, і я тоді знай гасала, як заведений зайчик, по всіх виступах, куди мене запрошували, скрізь, де можна було щось сказати, особливо з найвищих трибун.

І ось 8 березня я в Страсбурзі, виступаю в Європарламенті, прошу для України ППО, прошу закрити небо, кажу ці страшні слова: не забувайте, що кожен ваш кавабрейк, кожна ваша хвилина вагання оплачуються людськими життями, переважно жінок і дітей. І коли згадувати, хто від нас на Заході тепер вимагає вдячності, то першим тут буде не Бен Воллес, який сказав Зеленському, що можна було б і подякувати, а якраз письменник, Арнон Ґрюнберґ, який за місяць до того спитав мене на Європейському форумі культури в Амстердамі, чому в моїй книжці немає подяк Заходу за підтримку? Так ось, на це питання мені було дуже легко відповісти: я сказала, що, по-перше, моя книжка була дописана влітку, в червні 2022 року здана на переклад, а тоді нам ще ніхто не давав важкої зброї і взагалі чекали, чи вистоїмо! Це тепер, через рік із гаком, можна сказати, що над Києвом є протиповітряна оборона, є петріоти, але я це просила 8 березня 2022 року, попереджаючи про ціну крові за вагання, і ці слова прозвучали по всіх головних медіаканалах планети Земля, — тут мій візаві збентежився, подякував за відповідь і до «по-друге» вже не дійшло, а жаль, бо я б іще багато чого нагадала, до Будапештського меморандуму включно…

Ну а після Страсбурґа я виступала в Німеччині, в Мюнхенському Literaturhaus’і, і це я дуже добре пам’ятаю, бо там мені віце-президентка міста подарувала новий комп’ютер, щоб я могла писати.

Тобто книжка починалась як історія про письменницю, яка лишилась без лептопа, і не відомо, коли зможе отримати до нього доступ, бо тоді й хмару з Києва добути було досить проблематично.

А після Мюнхена я приїхала до Варшави, і тоді ми вже з вами побачились.

СО: Ви не були постійно в Варшаві, але в цій своїй найдовшій подорожі поверталися сюди майже як додому.

ОЗ: Ми з вами тоді говорили по телефону, і я вам поскаржилася, що от же, досвід перших обстрілів мене, на відміну від вас, оминув, і що я воліла б зараз бути вдома. На перших сторінках книжки я докладно описую свої збори і пакування вранці 23 лютого, — як я на три дні виїжджаю і пакую маленьку підручну валізку: мені не хочеться виїздити, мені хочеться, щоб щось сталося. Я сама себе з подивом промацую: що за нездорова реакція? Пандемія скінчилася, ніби відроджується книжкове життя, книжковий ринок, закордонні поїздки, презентації і так далі. Чого ж мені так не хочеться їхати?

Оцей стан, коли ти внутрішньо «вчепилася за стіл», і до останнього чекаєш, ніби от-от щось станеться, хтось подзвонить, хтось щось скаже... Ну що має статися? Ну їдь, ну йди вже, вже таксі приїхало. Сама себе пхаєш: ну йди..

І пам’ятаю, коли я почала скаржитися, що проґавила перші бомбардування, не була, патосно висловлюючись, разом із моїм народом, ви трохи сердито сказали, що такий досвід абсолютно нічим не збагачує.

«Це чиста фізіологія, фізіологічний страх, який нічого по екзистенціалу не дає. Ви геть нічого з того не відкриєте, ніякої іскри пізнання про природу людини, розумієте?» — так ви це сформулювали, навіть якось трохи роздратовано. Такий, знаєте, майже шаламовський дискурс: «лагерь ничему не учит» — десь отак ви мене обсмикнули.

Може, найкраще про це розповів Шевельов у своїх спогадах про бомбардування в Німеччині, не пригадую, в якому місті. Він написав, як почалося бомбардування, і він кинув стареньку матір і кинувся тікати. Він це пам’ятав усе життя, йому все життя за це було соромно. Це перехід з рівня людини на отой чисто фізіологічний функціонал, і це принижує. Коли бомби з неба валяться, може бути або «замри», або «біжи» — два види реакції. Що з цього можеш навчитися? Либонь, ви тоді мали рацію. Але це вже пізніше я змогла сформулювати — що у тих, хто виїхав, є почуття вини перед тими, хто лишився, у тих, хто лишився, — перед тими, хто воює, у тих, хто воює, — перед тими, хто в госпіталі, у тих, хто в госпіталі, — перед тими, хто загинув. Тобто є ціла вервечка цієї вини, абсолютно неминуча, якою прошите ціле наше суспільство. Комусь пощастило більше, комусь менше, як завжди при всіх життєвих перипетіях, — це почуття дуже по-різному перекладається на людські досвіди і на нашу колективну травму.

Я змогла приїхати в Україну вже аж влітку 2022 року, коли здала видавцеві «Найдовшу подорож». Такий короткий візит між здачею рукопису — і цим безумним книжковим туром по Європі нон-стопом, коли ти майже кожного другого дня в іншій країні, в іншому місті, іншому аеропорту. І з того досвіду літа 2022-го відклалося: всі в Україні говорять про війну. От на позір мирний Львів, тоді ще комендантська година була до одинадцятої, і я пам’ятаю, як ми поспішали, щоб встигнути, як за п’ять хвилин до одинадцятої з несамовитим, страшним якимось шурханням по асфальту мчали автомобілі, щоб встигнути, — от мені воно лишилося, оцей звук, вулиця, і по ній мчать машини, знаєте, за п’ять до одинадцятої. А ми попрощалися з друзями, ну бо сиділи, якраз тільки-но розігрілися, якраз спорожніла одна пляшка вина, розговорилися, пішли спогади, хто де був тої весни, що робив, а о пів на одинадцяту — все, бувайте, швиденько хапаємо машини і роз’їжджаємося!.. Це таке, знаєте, насильницьке припинення комунікації – супостати ще й «вкрали наші вечори», як ми гірко жартували. А приїжджаєш через пів року — і все разюче інакше. І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби «пішло під шкіру», зиму «блекаутну» взагалі вже ніхто не згадує, говорять про якісь практичні речі, життя як життя, воно собі точиться... Коли починаєш підслуховувати розмови людей по телефону — вони обговорюють воєнний побут: «Я там нашим передала, я зібрала». Це вже війна, що стала ніби частиною повсякденного життя, всякла в тіло народу.

«І вже ніхто не говорить про війну — воно ніби “пішло під шкіру”... життя як життя, воно собі точиться...» На фото люди проводять час перед Художнім музеєм, життя триває серед війни в Одесі, Україна, 13 серпня 2023 року. Фото: Andre Alves/AA/Andalou/East News

У Варшаві живе моя міжнародна агентка, тобто в своїх поїздках я справді маю «базу», де зупинитись по дорозі «з літака на літак», щоб не стояти щотижня годинами на кордоні. Звісно, краще і вдома перебувати подовше. Є такий соціологічний термін — «включене спостереження»: коли ти то тут, то там, то вийдеш, то залишаєшся надовше. Ця позиція дає свої переваги, якусь таку 3D-оптику війни, чи що. Але коли йдеться про почуття до тих, хто на окупованій території, то це тема, яку я для себе десь просто відкладаю як психологічно непідйомну.

Кожен із нас знає свій ресурс, знає, скільки він може витримати, скільки чужого болю на себе взяти. Те, що відбувається на окупованих територіях, мені просто фізично боляче уявляти.

Ця вся робота ще для цілої країни попереду, нам цю травму ще довго доведеться долати. Але вже зараз потрібні такі люди, як Віка Амеліна, щоб із тим працювали, їхали на звільнені території, записували інтерв’ю, вислуховували свідків… [Письменниця Вікторія Амеліна була поранена під час російського обстрілу Краматорська 27 червня 2023 року, померла 1 липня 2023 року. — Ред.]

Свою історію, яка визначила мою роль і місце в цій війні, я сприйняла з елементом фаталізму: виявилося, що говорити від імені своєї країни до іноземців, які мають щодо твоєї країни цілий пакет стереотипів і упереджень — це більш-менш те, що я тренувалася робити ще з 90-х років, коли ще зовсім дівчинкою викладала Ukrainian Culture and Civilization не набагато за мене молодшим американським студентам. Ну й потім, уже як авторка, яку перекладали в багатьох країнах, теж же увесь час у виступах і інтерв’ю долала якісь стереотипи…

З війною цей статус змінився тільки кількісно, але не якісно. Раніше він був ніби таким побічним ефектом моєї літературної кар’єри, а тут став основною професією. Ти працюєш цим самим голосом країни, яким працюють також усі ті мільйони жінок, ну чи принаймні сотні тисяч, які виїхали. Зрештою, не говоритиму про всіх, бо виїхали дуже різні люди, але ці люди працюють, і серед них є величезна кількість освітян, арт-менеджерів, науковців дуже високої кваліфікації, котрі поїхали на гранти, на роботу в західних університетах, бібліотеках тощо. Практично на кожному своєму виступі в Європі я зустрічаю цих українців, які приходять і хочуть ділитися своїм досвідом. Ці люди працюють такими інформаційними волонтерами України, компенсуючи те, чого не зробила українська держава, приймають рішення, як розповідати про Україну, з якими наративами можна зіткнутися і як їх відбивати.

На плечі оцих інформаційних волонтерів падає величезний тягар. Тобто є певні громадські об’єднання й організації, які дуже активні і добре працюють. В Німеччині, знаю, є чудові молоді жінки, яким можна тільки поаплодувати, бо вони дуже ефективні, їх дуже чутно в тамтешньому інфопросторі. Українки взагалі поламали європейські стереотипи образу біженців — коштом приватних ініціатив, не коштом державної політики. Нема тут, на жаль, державної політики. Мінкульт за цей час навіть не спромігся зробити зведеного списку загиблих діячів української культури — кожна інформволонтерка згадує своїх. Це показовий приклад, чим різниться волонтерство від державної політики. Є речі, де державу з відповідними інституціями не можна замінити навіть сотнями тисяч навіть суперпрофесійних індивідуалів. Ви не можете в інтернеті знайти всіх наших загиблих діячів культури, починаючи від розстріляного в Ірпені Олександра Кислюка, перекладача грецької і латинської літератури [росіяни розстріляли Олександра Кислюка 5 березня 2022 року. — Ред.], аж до дня сьогоднішнього. А це дуже багато, з урахуванням тих, які загинули на фронті. Періодично щось таке читаєш в новинах: актори, танцюристи, музиканти і так далі, але єдиного зведеного списку цього нашого нового «Ростріляного Відродження» — нема. І це болюче питання. Є межа, є ліміт. Ми цей ліміт в галузі культури знаємо: малі форми можна «самотужки», а от великої індустрії без державної підтримки не буває. Кіно без державної підтримки не зробиш. Книгодрукування теж без державної підтримки не працює. Щоб були масові наклади, має бути державна протекція, це частина економіки. Можуть існувати якісь там крафтові маленькі видавництва, а 100-тисячних накладів без державної підтримки не буває.

Тобто якісь речі, які ми ще в 90-ті мали би в підручниках прочитати, ми вчили на власній шкурі: де є межа — щó ми «можемо самі», а для чого потрібна держава, для чого нам їй потрібно платити податки. Має бути армія – це всім зрозуміло, для цього потрібна держава. А що культурна політика і представництво країни за кордоном — це частина тієї самої війни, безпосередньо пов’язана з тим, дають нам зброю чи ні, — то це вже не арифметика, це вже алгебра державності, такого ми ще не вмієм. Алгебру ми тільки тепер починаємо.

Я весь час згадую цифру, яку мені в кінці минулого року назвав ґуґл. Бо я тоді увімкнула в телефоні локалізацію, і штучний інтелект мені видав це ідіотичне привітання: «Congratulations, Оксана! You have visited 21 countries and 93 cities this year». Я люто закричала йому у відповідь (це дуже смішно, коли доросла людина свариться з штучним інтелектом): «You idiot, who told you I wanted to!».

Воно справляє враження: за рік — 21 країна і 93 міста, а в цьому році й ще додалося. Правда, коли я починала рахувати сама, з пам’яті, то обламувалась десь на 17–18-й.

І зараз мене знову тягнуть за коси у чергові поїздки. Деякі з них неуникненні, бо коли в тебе виходить чергова перекладна книжка, то все-таки маєш її представляти. Скажімо, в Ризі виходять одразу дві книжки, так що і цього року день народження я знову зустрічатиму в дорозі, цим разом у Латвії, бо там виходять «Найдовша подорож» і «Планета Полин». Велика програма, фестиваль — одним словом, нікуди не дінешся, це важливо. Балтійські країни, близькі сусіди, з якими нам разом будувати цей самий європейський мур, важливі. І розбудова цієї солідарності важлива.

СО: Чи ви вже отримали цей «чудовий» досвід бомбардування? Почули?

ОЗ: Я якраз була у Львові 6 липня, коли там був приліт. І так, я прокинулася від того, що струснуло нашим будинком. Тебе просто вибиває зі сну, як корок. Але я помилково локалізувала небезпеку, бо недалеко від нас міститься колишній танковий завод, по якому також були раніше били росіяни, тож я вирішила, що це на території танкового заводу, перевернулася на другий бік і знову заснула. Тут є цей елемент фаталізму, куди ж дінешся.

Я не була в Харкові, не була в Запоріжжі чи Херсоні, ближче до лінії фронту, там, де воно справді регулярно прилітає, і де справді кожного ранку можна дякувати долі, що ти живий і цілий. Але до цього, мабуть, теж можна навчитись філософськи ставитися, як колись навчала людей церква: memento mori, не знаєм бо ні дня, ні години…

А що ми в секулярну добу звикли жити так, ніби ми безсмертні, — це ж наші проблеми. Ніби хтось нам гарантував те життя вічне, коли насправді жити треба з свідомістю, що життя коротке і не можна його марнувати.

СО: Я чула від багатьох, хто їздить туди-сюди, що коли ти в Україні, то все це набагато легше сприймається і страху фактично немає, а за кордоном все виглядає набагато страшніше.

ОЗ: А це вже питання культури інформації дня сьогоднішнього. Коли безперестану подається інформація про прильоти, смерті, загиблих, зруйновані будинки, ще якісь катастрофи, то створюється враження, що нічого іншого в країні й немає. Трапляються винятки, щось таке, як зробила The Guardian, хоча вони й не самі до цього додумалися, — вони міняють своїх кореспондентів в Україні кожні два тижні, і наш перекладач їм запропонував: чому б вам, для різноманітності, не запустити на ротацію кореспондента з відділу культури?

«Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа... а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки». На фото студенти у місті Дергачі на Харківщині, 17 червня 2023 року. Фото: Сергій Бобок / AFP/East News

Це дуже відсвіжило оптику подачі матеріалу, бо та людина приходить в оперу, зіграли увертюру — і тут сирена, тривога, всі спускаються в бомбосховище. В бомбосховищі обладнаний бар, тому всі чудово там проводять час. Десь через пів години відбій, вертаються, відновлюється партитура практично з того самого такту, на якому була перервана. І якби не цей епізод, та ще якби не велика кількість військових у ложах, то й не сказати б, пише ця кореспондентка, що в Україні йде війна: вистава як вистава, опера як опера. Такі сюжети трохи міняють візію нашої війни. Видно, що країна живе, і читачеві не менш цікаво, ніж про російські обстріли, довідатися, що в Україні поїзди ходять без запізнень, що залізниця працює краще, ніж десь там у мирній Польщі, Німеччині чи Великій Британії. Тобто що українці за 30 років Незалежності, як не парадоксально, потрапили збудувати справді ефективну країну, — це помічає свіжа людина, котра приїздить з-за кордону висвітлювати війну. Ось це усвідомлення, що тут, виявляється, не самі руїни, не суцільна катастрофа, не країна третього світу, яку бомбардує потужний агресивний сусід, а якраз цивілізована європейська країна, яка і в цих умовах примудряється давати собі раду — і немає відчуття страху, паніки. Бо його справді немає: звучить сирена — дивляться у телефони, де злетіло, наскільки це близько. Це теж спосіб репрезентації, портретування країни, в якій іде війна: той, при якому країна, хоч і є жертвою агресії, не втрачає своєї суб’єктності.

No items found.
Амбасадорка
Культура
Війна в Україні

Засновниця і режисерка театру Арабески (Харків), ініціаторка створення Театрального інституту в Харкові. Реалізувала десятки проєктів, які виконували соціальні та реабілітаційні функції. Найвідоміші постановки: «Енеїда» за Іваном Котляревським, «Веселого Різдва, Ісусе!», «Червоний Еліс», «Радіошансон: вісім історій про Юру Зойфера» (за текстами  Сергія Жадана). Документалістка, співпрацює з Центром кінокультури імені Анджея Вайди в Варшаві. Експертка програм «Культура» Міжнародного фонду «Відродження», швейцарської програми «Про-Гельвеція», Українського культурного фонду. Після початку повномасштабної війни РФ проти України живе в Варшаві, працює в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Лютий — особливий місяць для українців. Початок повномасштабного вторгнення розділив життя всіх на дві частини. Хтось пішов боронити Україну зі зброєю в руках, хтось записався в ТРО, багато жінок, рятуючи своїх дітей, виїхали у безпечніші місця. І все більшають лави Небесної сотні. «Герої не вмирають», — кажемо ми. Але вони вмирають, захищаючи рідну землю. І життя наше ніколи вже не буде таким як раніше.

До дня початку повномасштабного вторгнення українські артисти представили декілька знакових прем’єр.

1. Відповідь. Океан Ельзи

З початку війни «Океан Ельзи», як і низка інших виконавців, весь час проводив благодійні концерти. Святослав Вакарчук багато разів їздив до бійців на фронт, співав просто під супровід гітари. Від нього чекали нових пісень, бо є не так багато артистів, чиє слово є настільки вагомим і значимим. Пісня «Відповідь» ОЕ — саме така. І ці слова відгукнулись у серці дуже багатьом. 

Моя відповідь виткана

Зморшками на чолі,

Вартими тисячі слів.

Вона вишита в пам‘яті 

Білими мальвами,

Кована із сліз матерів.

2. Донченко. Ми пройдемо це все з тобою

До 24 лютого свою пісню представила Юлія Донченко. Ми знаємо її за ім'ям Мaxima. Юлія розпочала свою музичну кар'єру у Львові — гітаристкою-вокалісткою жіночого рок-гурту «Леді». Згодом перейшла до легендарних «Братів Гадюкіних». Разом із гітаристом Андрієм Партикою створили гурт «Гавайські гітари». 

Творчість Юлії важко віднести до якогось одного жанру. Її пісні — це поєднання рок-н-ролу, блюзу, кантрі та сучасної поп-рок-музики. Одне можна стверджувати точно: сучасні українські пісні цієї співачки унікальні, не схожі на музику інших, запам’ятовуються і дарують особливе світле і тепле відчуття. Їх хочеться слухати знову і знову. 

Протягом 2023 року Юля Донченко випустила кілька синглів — «Солдате» , «Трохи вина». Її сольний концерт у Львові мав назву «Ворожка» за назвою народної пісні, яка стала однією із візитівок Юлії.  

І ось прем’єра. «Чуєш, ми пройдемо це все з тобою…»

— Слова пісні «Ми пройдемо це все з тобою» написані спеціально людиною, яка пішла добровільно захищати Україну. Це дуже талановитий джазовий піаніст, поет, шалений креативщик і психоаналітик Максим Лан з нашої львівської пісочниці «Ляльки» (Дзиґа). Я хочу допомогти нам всім тримати віру в те, що найменша кількість світла перемагає темряву, що ми на світлій стороні — і підтримка одне одного допоможе нам пройти всі виклики, — розповідає Юлія. 

3. Юркеш Тільки не сьогодні 

Юркеш презентував пісню «Тільки не сьогодні». У своємі релізі музикант написав так: «Зараз відбувається фінальна, найдраматичніша фаза визвольної війни українського народу за свою Незалежність та, врешті, як тепер зрозуміло остаточно, за торжество визначальних цінностей Людства. Багато хто з українців вже давно не займається своєю звичною цивільною професією, а воює. Кожен по-своєму, хтось — на самому реальному фронті, хтось — волонтерить, хтось адаптує свої професійні здібності задля досягнення загальної мети. При цьому всі свідомі не тільки спраги до Волі та Перемоги, а й розуміння цінності кожного людського життя. Щодня ми втрачаємо найцінніші життя і  долі у цій жорстокій битві».

Юрій Юрченко (Юркеш) від самого початку повномасштабного вторгнення став добровольцем, приєднався до 49 окремого стрілецького батальйону «Карпатська січ» імені Олега Куцина, який функціонує у складі ЗСУ з 2014 року. Не відмовившись зовсім від своєї артистичної діяльності, він, навпаки, спрямував її на досягнення загальної мети — Юра і часто на «передку», де підносить дух побратимів своєю музикою, і займається волонтерською діяльністю, збираючи донати, а також доставляючи потрібні вантажі своєму підрозділу. Власне, це у наш час не рідкість, багато українських артистів так само включені в такі процеси.

Нова пісня «Тільки не сьогодні» про ці два роки, розповідає співак: 

— Це переповнена чаша моїх внутрішніх емоцій і переживань, які накопичувались упродовж цієї повномасштабної війни. Ти — «мужчина», батько, воїн — і, наче, маєш бути сильним. Але втрачати своїх побратимів, котрі для тебе стали рідніші за рідних, — непомірний тягар. Та ти не можеш нічого вдіяти… Бо це — війна. І ти мусиш робити свою справу. Тоді ти благаєш Бога: спаси і збережи їх…».

4. КOLA. Міліметр  

KOLA — одна із найпопулярніших українських сучасних  співачок. Найвідоміші пісні — «Біля серця», «Чи разом», «Порічка» (дует із музикантом YakTak). Співачка на великій сцені всього декілька років, та її пісні вже підкорили серця мільйонів слухачів своєю щирістю. Її творчість надихає та підтримує багатьох українців.

Багато хто пам'ятає артистку Настю Прудіус за участю в «Голосі країни». Тисячі глядачів спостерігали за нею протягом шоу і цінують дотепер за те, що та щирість, яку вони бачили, — нікуди не зникла. 

Першою прем’єрою у 2024 році стала зворушлива пісня «Міліметр». Це історія про сильне кохання. «Не відходь від мене ні на міліметр», — в наших реаліях ледь не кожна жінка тримає в голові подібну фразу. Вона звернена до коханого. Це бажання — постійно відчувати людину поруч із собою — йде від серця. Аби кожен слухач міг побачити в пісні свою історію.

У період шаленої закоханості здається, що без близької людини поруч бракує повітря і захоплює почуття розгубленості. Саме про такі щирі й сильні почуття йдеться у новій пісні KOLA:

— Очікування на близьку людину навіть протягом дня може здаватися нестерпним відчуттям, а якщо це очікування є вимушеним, бо близька людина не може бути поруч через обставини — кожна жінка відчуває безпомічність. І все, що їй залишається, — це чекати.

5 YakTak. Вона була нижче зростом 

Однією із найпопулярніших пісень 2023 року стала композиція «Порічка», записана KOLA разом із молодим артистом, що називає себе YakTak. На його рахунку багато пісень, що вже стали дуже популярними. Я сама півроку тому була на концерті і чула, як весь зал співав «Уночі», «Порічку» та «Я дожену останнього вагона». Це дуже сильно для артиста, який лише на початку 2022 розпочав свою музичну кар'єру. 

Ярослав Карпук два роки тому придумав собі псевдонім, записав кілька пісень, виклав їх в Youtube — і вони знайшли своїх слухачів. Взагалі артист виступає давно, ви його могли бачити та чути на Чорноморських іграх і в «Голосі Країни». Майже кожна його пісня ставала хітом. Власне, ці вони й увійшли в дебютний альбом, який вийшов днями. Якийсь час тому я запитувала в Ярослава, де він знаходить час і як йому вдається видавати нові пісні. YakTak якраз тоді був у турі і мав 60 концертів. 

— Скрізь, — відповів він. — Найчастіше — на задньому сидінні машини у переїздах між концертами.

Пісня «Dance», з якою співак боровся на Національному відборі за голоси слухачів, не викликала аж такого захоплення глядачів. Хоч своє місце в концертах композиція знайде. Новий альбом — це якраз і є та концертна програма, з якою артист виступає. І в неї поступово додаються нові пісні. Остання пісня — «Вона була нижче зростом» — одна з них. 

6. Антитіла. Ти саме та 

«Антитіла» після досить тривалої паузи повернулися з прем’єрою «Ти саме та». Це, за словами Тараса Тополі, звернення і до коханої жінки, і до рідної землі: 

— Це можна сприймати на особистому рівні — і тоді це присвята коханій. Можна на загальноукраїнському рівні — і тоді це присвята Батьківщині. Вона ж фактично є тією самою коханою.

Пісня була написана рік тому і довго чекала релізу. 

— Гармонія пісні була створена Максимом Сиволапом досить давно. Рік тому ми повернулись до неї — і я почав створювати мелодію та текст, — розповідає Тарас Тополя. — Все це відбувалося в непростий період життя. Гурт «Антитіла» вже вийшов з передової — і ми продовжували здійснювати нашу діяльність як волонтери і музиканти, роблячи на своєму місці максимум заради перемоги. Водночас ми були далеко від наших родин, дітей і коханих, за якими сумували, саме тому ця лірика, гармонія та мелодія вийшли такими драматичними.

У пресрелізі до пісні гурт навернув трохи філософії: 

— Метафоричний, образний відеоряд про те, як маленька людина у безмежності холодного простору і Всесвіту здатна своєю любовʼю запалювати вогонь і давати тепло мільярдам інших. 

Але так хочеться вірити в те, що Любов дійсно перемагає.

7. O.Torvald Червоні колготки 

Далі теж прем’єра, але неочікувана. Легендарну пісню «Червоні колготки» гурту  «Скрябін» і Кузьми, що стала саундтреком фільму «Я, “Побєда” і Берлін», переспівав Євген Галич і гурт O.Torvald. Продюсери фільму «Я, “Побєда” і Берлін» вирішили залучити до запису саундтреку фільму виконавців, які були особисто знайомі зі Скрябіним і захоплювалися його творчістю ще з 90-х. Вибір впав на гурт O.Torvald.

У музикантів є вже три кавери на пісні Кузьми, зокрема «Червоні колготки», який став справжньою прикрасою стрічки та зробив її особливою.

«Я, “Побєда” і Берлін» — фільм за автобіографічною книгою Андрія Кузьменка. Це історія звичайного хлопця, музиканта-початківця. За три дні до запланованого концерту він вирушає зі своїм другом Бардом ( в житті — Віталієм Бардецьким) до Берліна на старому автомобілі «Побєда». Хлопці почули, що десь там в Німеччині є колекціонер, готовий обміняти жовту «бестію» на шестисотий «Мерседес». Кузьма обіцяє своїй дівчині Барбарі повернутися додому на новій тачці, а хлопцям з гурту — встигнути на виступ. Уже з перших хвилин подорожі все, звісно, йде не за планом. Проте точно відомо одне: пригода допоможе героям знайти справжнє призначення.

Фільм вийде на екрани 9 березня, чекаю на нього з нетерпінням. Книга вийшла вже давно, дуже раджу вам прочитати! Ну, і, звісно, слухайте саундтрек «Червоні колготки».

8. Геля Зозуля Весела пісня 

Нову пісню представляє рудоволоса красуня Геля Зозуля. Та, яка «наробила лиха і сьогодні тиха». Геля випускає пісню за піснею — і, що цікаво, вони є помітними, співачці вдається уникнути самоповторів. Цю музику хочеться слухати і їй підспівувати, особливо якщо ви — жінка. «Ти любиш тікати, а я підкрадатись». Тепер це стане мемом. 

Трек називається «Весела пісня». Але, як каже Геля, «пісня-то весела, але весело буде далеко не всім, бо це сатирична казка про те, як дівчина взяла ситуацію в свої руки. Історія розгортається дуже неочікувано, адже все в житті буває».

Разом з піснею виконавиця випустила кліп. Головну роль виконав популярний блогер Тарас Нестеренко. Зйомки відбувалися в самому центрі Києва. Геля Зозуля сподівається, що гумористичний трек та кліп відволічуть слухачів від буденності та стануть приводом посміхнутися. 

Пісню Геля написала вночі, як і всі свої попередні пісні:

— Із самого дитинства я перед сном, замість того, щоб лягати спати, складала вірші та пісні, чи голосно грала якісь імпровізації на фортепіано. Відтоді багато треків народжувались саме вночі. 

Ось як вона сама представила пісню: «У цій композиції закладена сатирична історія дівчини, яка в якийсь момент захотіла взяти все в свої руки і зробила це характерними для себе способом». 

Глядачі кліпу на ютубі — у захваті: «Нарешті творчість, де жінка проявляє свою мʼяку силу. А не ридає, не жертва. Впевнена, жіночна, пʼянка️». Артистка, до речі, анонсує свій перший сольний концерт в креативному центрі «Уява» у Києві. 

9. Klavdia Petrivna Я тобі брехала 

Вихід нового треку «Я тобі брехала» збігся у часі із гучною нібито розвіртуалізацією Klavdia Petrivna. Українська співачка, яка ховає обличчя, опинилася в центрі уваги, коли її нагороду у категорії «Дебют року» видання «Лірум» прийшла отримувати артистка Маша Кондратенко (її кліп «Ванька встанька що таке, приготуй собі пакет» в Youtube переглянули вже більше 30-ти мільйонів глядачів). Спочатку всі повірили, але потім, хоч голоси артисток справді подібні, вірити перестали. Тож інтрига залишається.  Klavdia Petrivna використовує іронічний заклик «твоїм фейсом об тейбл» саме для того, щоб висловити бажання звільнитися від нав'язливих стосунків, які здаються ідеальними. Пісня «Я тобі брехала» показує Klavdia Petrivna сильною та незалежною жінкою, яка сміливо підіймає провокативну тему.

10 Джамала. Мій Брате  

Співачка Джамала представила нову пісню «Мій брате», яку присвятила загиблому на війні другу. Артистка зізналася, що у композиції втілила світлі спогади про нього, водночас присвячує її всім загиблим захисникам та захисницям.

— Чи може автор плакати над своїм твором, сидячи перед клавішними та комп’ютером, якщо він це переживає? Може! Так сталося зі мною знову. Рік тому, у січні, я втратила дуже близького друга, брата, але спогади про нього були настільки світлими, що якось я не могла плакати доти, поки не написала цю пісню, — розповіла співачка. 

— Найменше, що ми можемо зробити по відношенню до людей яких ми любили, які захищаючи нас і яких ми втратили, — памʼятати, згадувати, не боятися їх любити, любити спогади про них, згадувати їхні жарти, музичні смаки, цитувати їх. Мені це допомогло. Може, допоможе і вам? Напишіть їм листа, — додала Джамала.

Нову пісню вона заспівала у фіналі Національного відбору на Євробачення. І всі побачили, що Джамала, як кажуть у нас, «при надії». Вона чекає на третю дитину. І це було так зворушливо. Бачити, що життя перемагає. Слухайте пісню Джамали Мій брате. Нехай всі брати, батьки, сини, сестри повернуться живими з цієї війни.

20
хв

Українська десятка: лютневі прем'єри

Марія Бурмака

Києво-Печерська лавра ― одна з головних святинь православних Східної Європи. Приблизно тисячу років тому її історія почалася з однієї печери, а зараз це вже понад 140 будівель та майже 27 гектарів землі. Протягом майже п'ятисот років Лавру намагалися захопити росіяни. І врешті більшовики вигнали звідти монахів, перетворивши монастир на пошту, адмінприміщення та… комунальні квартири. 1941 року при відступі радянських військ з Києва Успенський собор підірвали.

В 90-х територія Лаври стала заповідником, увійшла до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, але аж до 2023 року залишалась місцем хазяйнування проросійських священників. Президент Володимир Зеленський оголосив про санкції для керуючої верхівки Лаври. А в січні 2023 року богослужіння у храмі Верхньої Лаври вперше провела вже Православна Церква України (ПЦУ). На сьогоднійшній день всі 79 об'єктів Нижньої Лаври повернулися на баланс держави. Але в тих будівлях, які встигли набудувати представники УПЦ Московського патріархату (МП) за роки свого хазяйнування і які не включені до списку держмайна, досі перебувають приблизно 60 монахів МП, очікуючи рішення суду.

Про те, що зараз відбувається у Лаврі та що планується зробити на її території, Sestry поговорили з директоркою Департаменту культурної спадщини Міністерства культури та інформаційної політики України Мар'яною Томин.

Вона була поруч з представниками правоохоронних органів, коли рік тому розпочався процес повернення Києво-Печерської Лаври від Московського патріархату. Ті, хто знають пані Томин, розуміють: найкращої кандидатури, яка вижене московських попів з Лаври, годі й шукати. Для неї історична спадщина — не просто слова.

Територія Києво-Печерської Лаври. Фото: Shutterstock

Закрита зона монахів Нижньої Лаври

Ірина Твердовська: Вже рік, як Успенський собор та Трапезну церкву Києво-Печерської Лаври повернули державі з користування Української Православної Церкви так званого Московського патріархату. З чого все почалося і які плани у держави щодо Лаври? Коли може закінчитись остаточне повернення Києво-Печерської Лаври до Української православної церкви?

Мар’яна Томин: Починалося все, звичайно, з Успенського собору. Рік тому там пройшла перша знакова служба українською мовою. Вперше за більше ніж три століття.

Але процес повернення Лаври (а саме нижньої її частини) державі почався ще в березні 2023. Мало хто усвідомлює, що перед тим як цей процес (виселення релігійної організації певного спрямування з території заповідника) запустився, йому передував величезний юридичний пласт роботи. Зокрема, взаємодія Міністерства культури, Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України. Була задіяна величезна кількість професіоналів. Розроблено декілька стратегій розвитку подій, одна з яких і була реалізована. Те, що потрапляє у публічний простір, це зазвичай тільки зовнішня сторона масштабного процесу.

Мар'яна Томин з генеральним директором Лаври Максимом Остапенком та його військовими побратимами. Фото з приватного архіву

Ще одна комісія паралельно займалася звіркою культурних цінностей. Я маю на увазі 800 предметів, які становлять музейний фонд України. Ікони, раки — місця, де знаходяться рештки святих. Була розпочата робота майнової комісії з приймання-передачі майна нижньої частини Києво-Печерської Лаври. Нижня Лавра — це 79 об'єктів культурної спадщини, що мають особливе архітектурне та історичне значення.

ІТ: Як юридично вирішувалося питання припинення діяльності московського патріархату на території Лаври?

МТ: Верхню Лавру переважно займав заповідник, а Нижню Лавру — монастир. Причому розподіл був дуже жорсткий.

Нижня Лавра мала свою систему відеоспостереження, свою пропускну систему, свою систему охорони. Це була закрита контрольована територія, до якої не мали доступу навіть працівники заповідника. Ви розумієте весь цей сюрреалізм?

Рік тому Кабінет Міністрів України скасував рішення, яке передбачало передачу Нижньої Лаври у безстрокове користування монастирю. Паралельно так само був заявлений позов про усунення перешкод у користуванні майном. Це був процес приймання-передачі майна, без якого повноцінне відновлення користування Києво-Печерською Лаврою неможливе.

На території Києво-Печерської Лаври з 1990 року структури УПЦ МП здійснили 45 незаконних перебудов і побудов нових об'єктів. Малюнок: texty.org

8 лютого 2024 року Київрада ухвалила доленосне рішення про передачу землі в користування Національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра». Понад тридцять років земля, на якій розташовані пам’ятки національного та світового значення, не була законодавчо оформлена. Передача землі дозволить заповіднику взяти під охорону і контроль пам’ятки зі списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Приміщення Лаври займають 71 644 квадратних метрів.

ІТ: Проведіть аналогії зі світовими пам’ятками культури…

МТ: Лувр — це приблизно 72 гектари за площею території. Площа території Букінгемського палацу — 20 гектарів. А нашої Лаври — 26,9 га. Якщо порівняти площі приміщень, то Букінгемський палац і Лувр трохи більші.

За часів гетьмана Івана Мазепи територія пам’ятки розбудовувалась як автономне місто в місті. Таким план території і залишився до наших днів. Коли ми консультувалися з архітекторами, вони підтвердили, що Лавра є невід'ємною складовою так званої «Золотої київської милі», яка йде по Печерських пагорбах.

Монахи з проукраїнською позицією продовжать свою справу

ІТ: Поговоримо про монахів, які живуть на території Нижньої Лаври. Чому російська пропаганда використовує і розігрує цю карту — тему монахів Лаври?

МТ: Росіяни на всіх можливих майданчиках — в ООН та інших міжнародних інституціях — постійно повторюють, що процес передачі майна Києво-Печерської Лаври — це не повернення української національної святині українцям, а знищення монашого життя в Лаврі. Що є абсолютною неправдою і підміною понять. Про зникнення, знищення монашого життя ніколи не йшлося. Це дуже важливий аспект і ми маємо це усвідомлювати.

У контексті позиціонування Лаври як національної святині важливими є три аспекти: науковий, культурний і духовний. Ми чудово розуміємо, що без збереження сакрального статусу цього місця історичні наслідки будуть непоправними.

Печери Києво-Печерської Лаври, викопані майже тисячу років тому, вважаються однією з найголовніших православних святинь українців. Фото: lavra.ua

У Нижній Лаврі, навколо сімнадцятого корпусу зароджується вже інше монаше життя. Монахи будуть мати вибір, яким чином здійснювати свої обряди та адаптуватися до служіння Богу й Україні в спосіб, що відповідає нинішнім реаліям та не передбачає поширення антиукраїнських настроїв.

ІТ: Доводилось читати і чути припущення, що Києво-Печерська Лавра з ПЦУ не матиме достатньо вірян. Між тим я вперше зайшла в Успенський собор лише в грудні минулого року, вже після того, як «русскій мір» був звідти вигнаний. І таких людей чимало. Що тепер буде в українській Лаврі?

МТ: Коли ми взялися переосмислювати контекст Лаври, то подумали: як правильно розставити акценти, щоби привернути увагу не тільки всієї України, але й світу? І після багатьох дискусій — наукових, історичних, ідеологічних, культурологічних і консультацій з великою кількістю людей, вийшли на прості істини, що Лавра це і є одвічно український культурний, науковий і духовний центр. Це означає, що це є триєдина історія, яка матиме приваблюючий фактор саме в балансі цих трьох складових. Я вважаю, що це місце може дати багато цінного кожному українцю, бо це є його національна святиня.

Києво-Печерська Лавра — особливий об'єкт, який має релігійну та музейну складові, тут знаходяться унікальні наукові історичні знахідки, які підтверджують нашу прадавню історію.

Чого Росія так зловживає в інформаційному полі фактором захисту монахів? Тому що це єдине, чим можна маніпулювати через складність юридичних нюансів процесу повернення державного майна. Тому що все одно їм доведеться визнати, що ми є та прадавня частина Київської Русі, з якої вже походять інші гілки, які вони активно заплутують на свій лад

Ми вирішили, що Лавра має бути місцем, яке дивиться з майбутнього в минуле. Це дуже важливо. Ми завжди говоримо, що ми маємо дивитися з минулого в майбутнє. Як на мене, основна деструкція полягає в тому, що ми настільки драматично витягуємо всі фактори минулого, що в нас не вистачає зусиль, щоб прогнозувати майбутнє.

Зараз ідеальні умови для того, аби це місце стало відкритим для світу і показувало світові Україну, якою вона є, справжню і прадавню. Якщо ми говоримо про те, які ми є, то основна історія — це наша справжня відвертість перед собою. Не все було добре в минулому. Саме тут Мазепу піддавали анафемі. І рік тому, вперше за триста років у Києво-Печерській Лаврі була проведена молитва за спасіння його душі.

Я вважаю, що такі переосмислення історії — основна задача Лаври.

Новий храм Марії Магдалини та Лабіринт пам'яті

З грудня минулого року в лаврській дзвіниці почав бити дзвін. В 2023 році це було дев'ять ударів Великої Лаврської дзвіниці. Цього року це вже десять ударів. Кожен удар — це рік війни, починаючи з 2014 року.

Цей дзвін буде лунати до повернення останньої людини, яка є в полоні. Це дзвін за загиблими, за тими, кого ми втратили. Як нагадування того, що ми зобов'язані назавжди тим людям, які віддали життя за всіх нас. Це дзвін пам’яті та надії.

До Лаври приходять капелани, військові, і коли вони бачать цю історичну спадщину, вони говорять: ми воюємо також за нашу історичну ідентичність, що підтверджується чисельними артефактами на території Лаври, історією Лаври, величчю філософської спадщини, що є невід’ємною частиною світової культури, за все це. І головне — за правду і справедливість, бо саме Московія намагалася віками все це у нас вкрасти.

ІТ: Розкажіть про Храм Марії та Лабіринт Пам'яті...

МТ: Один з наших планів — створити Храм Марії в пам'ять про загиблих у Маріуполі. За зовнішнім муром Лаври, але на території заповідника, знаходиться занедбаний 101-й корпус. Колись це був підземний пороховий льох. Ми його відновимо, відбудуємо, і в його межах відкриємо храм. Тобто всередині це буде сучасний храм. Але за суттю це буде не новобудова, а відновлення пам'ятки національного значення.

101-й корпус, "Пороховий льох", в якому планується створити Храм Марії. Фото з приватного архіву

Місце буде мати назву Храм Марії — зокрема на честь церкви Марії Магдалини в Маріуполі. Він був зруйнований більшовиками в 1930-х роках, і пізніше на його місці з'явився Драмтеатр. Той самий, де було написано ДІТИ. Той самий, на який скинули бомбу росіяни. В майбутньому храмі буде унікальне оздоблення — ікони, намальовані на дошках з-під ящиків від набоїв. Це буде місцем пам’яті загиблих у Маріуполі та тих, хто пройшов крізь морок тортур полону і повернувся звідти до життя. Ця лінія буде наповнена реальними історіями загиблих, тих, хто повернувся з полону і тих, чий розшук триває.

Марія Магдалина була першою з людей, кому явився воскреслий Ісус. Цікаво, що матір Івана Мазепи у чернецтві прийняла ім’я Марії Магдалини. Цей факт є також історичним ракурсом відновлення пам’яті матері Мазепи, ігумені Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського Успенського дівочих монастирів, бабусі Андрія Войнаровського (який брав участь у складанні Конституції Пилипа Орлика).

А Лабіринт Пам'яті — це буде місце вшанування видатних особистостей, від лаврських святих до сьогоднішніх діячів у чотирьох напрямах (духовний, інтелектуальний, творчий та державницький).

Місце для спільного для всіх конфесій молитовного вшанування воїнів

Також наша філософська група запропонувала зробити так зване Молитовне Коло пам'яті або Молитовне Коло діалогу. Поки є два можливих варіанти назви проекту: «Спочатку було Слово» або ж «Ковчег Заповіту».

Які б не вирували міжконфесійні пристрасті в мирному житті, на війні всі капелани звертаються до Бога як до першоджерела. Мусульмани, іудеї, християни не думають про конфесійні відмінності

Війна вчить розуміти і думати про найголовніше. Тому виникла ідея створити місце для спільного молитовного вшанування воїнів та загиблих у російсько-українській війні ХХІ століття, які є вірянами різних релігій та конфесій, а також проведення міжрелігійного і міжконфесійного діалогу. Воно буде розташоване за зовнішньою огорожею Лаври, біля церкви Спаса на Берестові. В перспективі це місце може стати локацією для проведення зібрань Всеукраїнської Ради Церков і Релігійних Організацій  (ВРЦіРО).

Перша служба ПЦУ в Успенському соборі Лаври в 2023 році. Фото: pomisna.info

ІТ: Відновлення Лаври передбачає доволі масштабні та амбітні плани аж до 2051 року. Наскільки своєчасно зараз про це думати?

МФ: У мене зустрічне запитання — а коли на часі? Києво-Печерська Лавра, Софія, Чернігів, Почаїв і Святогірська Лавра (зруйнована й окупована) —  це сакральні місця, національні святині, духовні центри України, які незабаром будуть винесені на інший законодавчий рівень з іншою системою управління. Це унікальні місця релігійного поклоніння та паломництва.

Так що це значить, не на часі? Що тоді на часі?

Чимало іноземних колег шоковані від культурних втрат та руйнацій об’єктів культурної спадщини, викрадень культурних цінностей в Україні під час війни. Але я їм у відповідь пропоную: давайте я вам покажу, що ми маємо зберегти

Що є підтвердженням нашої ідентичності? Чому ми частина європейської спільноти? Чому ми є частиною світової спільноти? Ми унікальні нашими фантастичними об'єктами, дійсно унікальними історичними й археологічними знахідками, особливими артефактами.

І якщо ми раніше цього не робили, якщо нас війна змусила нечуваною у XXI столітті жорстокістю, геноцидом та вандалізмом мобілізувати всі можливі ресурси для боротьби, то, може, вона стимулювала людей також по-іншому подивитись на наше культурне надбання. Коли як не зараз?

Мар'яна Томин: Змісти й наративи мають вирішальне значення для перемоги. Фото з приватного архіву

Лавра може стати частиною національного маршруту єднання «Діадема української Слави», його наріжним каменем. До складу такого історико-культурного маршруту, концепція якого ще в розробці,  можуть входити Парк Вічної Слави, Національний музей Голодомору, Церква Спаса на Берестові, Мистецький Арсенал, Національний заповідник «Києво-Печерська лавра», Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», Музей Другої світової війни, монумент Батьківщина-Мати, Видубицький монастир.

ІТ: Добре. А гроші? Всі ці плани потребують фінансів.

МФ: І не тільки грошей, але також знань і людських ресурсів. Багато європейських країн готові допомагати. Плюс країни Саудівської Аравії, Далекого Сходу.

Навіщо їм це треба? Україна — частина світової, європейської культури, яка була обкрадена й постійно піддавалась нищенню у всіх сенсах — історично, матеріально, духовно, культурно.

Але зараз ці цінності, що ми повертаємо на законних підставах, є неоціненним світовим скарбом. Україна — земля Пекторалі, Скіфського золота, унікальних реліквій і національних святинь, які належать Україні і доступні для світу. Ми з нашою культурною спадщиною є цивілізаційною опорою для демократичного світу. Ця спадщина транслює: «Ми були, є і будемо».

20
хв

«Лавра має бути місцем, яке дивиться з майбутнього в минуле», — Мар’яна Томин

Ірина Твердовська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: лютневі прем'єри

Ексклюзив
20
хв

«Мені подобається людей вбивати». Як діалоги, які ніхто не мав почути, стали розмовами, які мусить почути кожен

Ексклюзив
20
хв

Діана Подолянчук: «Ми мусимо навчитись сприймати війну — як щоденну рутинну роботу»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress