Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Нові правила допомоги українським біженцям у Польщі: що зміниться 1 липня 2024?
Отримати карту побиту або карту поляка останнім часом непросто. Так, середній час очікування розгляду заявки у деяких офісах становить цілий рік. А є випадок, коли у Сілезькому воєводстві чиновникам знадобилося сім років і п'ять місяців, аби розглянути заяву іноземця на тимчасове проживання. «Ми повинні вийти із ситуації тимчасовості», — говорить заступник міністра внутрішніх справ та адміністрації та пропонує зміни до спецзакону
Українські біженці на українсько-польському кордоні. Фото: Ajdin Kamber/Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Вища контрольна палата Польщі негативно оцінила якість вирішення питань, пов’язаних з обслуговуванням іноземців, які подаються на карту побиту, у воєводських управліннях — у 60% розглянутих випадків виявлено порушення регламенту.
Тривале очікування вирішення справ призводить до стану правової невизначеності щодо законності перебування українців у Польщі — як з боку держави, так і з боку переселенців. Це також іноді відлякує роботодавців. А ще тривалість провадження негативно впливає на приватне та сімейне життя українців, які не можуть виїхати з Польщі, щоб відвідати сім’ю в очікуванні дозволу на проживання (адже поки чекаєш на карту — виїжджати за межі країни не можна).
Тому польський уряд вирішив внести зміни до Закону про допомогу українським біженцям, який був прийнятий ПіС після початку повномасштабної війни в Україні.
— Ми повинні вийти із ситуації тимчасовості, — пояснив Мацей Дущик, заступник міністра внутрішніх справ та адміністрації та професор Варшавського університету, який займається дослідженнями міграції.
Що ж обіцяють зміни до Закону?
1. Перебування українських біженців зі статусом UKR буде законним до 30 вересня 2025 року. Однак це стосується лише тих мігрантів, які прибули до Польщі після 24 лютого 2022 року та перебували в Польщі безперервно мінімум 365 днів (тобто не перевищували термін поїздок за межі РП на понад 30 днів).
2. Після 2025 року особи, які перебувають під тимчасовим захистом, зможуть залишитися в Польщі, але повинні будуть подати заяву на тимчасове проживання (карту побиту) терміном на три роки. Отримання карти обіцяють за спрощеною процедурою.
3. Для отримання номера PESEL тепер необхідний проїзний документ (загранпаспорт).
4. Лікарі з України зможуть отримати дозвіл на практику в Польщі до 24 жовтня.
5. З 1 вересня 2024 року українські діти зобов’язані навчатися в польських школах (зараз до 150 тисяч українських дітей вчаться онлайн в Україні, в українських школах у Польщі або взагалі ніде не навчаються).
6. Пільгу «800+» та «Добрий старт» отримають лише ті діти, які виконають цей обов’язок навчання.
7. Користуватися центрами колективного розміщення зможуть лише ті, хто перебуває в особливо складних життєвих обставинах.
8. Українці більше не отримуватимуть одноразово 300 злотих після прибуття на територію Польщі для оформлення формальностей.
9. Також буде скасована пільга у розмірі 40 злотих на день для приватних осіб, які приймають громадян України.
У Сеймі міністр Дущик пояснив, що йдеться не лише про розвантаження державного бюджету, а й про усунення зловживань. Траплялося, що українці платили нечесним господарям за проживання, хоча останні отримували пільги за їх розміщення.
Щодо спрощеного шляху подачі документів на тимчасове проживання для осіб, які вже мають статус UKR і прибули до Польщі після 4 березня 2022 року: уряд хоче повністю оцифрувати систему, щоб можна було подавати заявки онлайн. Таке рішення зменшить навантаження на офіси та прискорить процедури.
Зміни були прийняті Сеймом і Сенатом без поправок. Зараз акт чекає на підпис Президента. Положення мають набути чинності 1 липня.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Українці сьогодні ставлять собі обґрунтоване запитання: хто відбудовуватиме Україну, якщо біженці не повернуться? В умовах драматичної демографічної ситуації це питання звучить особливо болісно. Проте останні дані з Польщі хоч і можуть на перший погляд занепокоїти, насправді розповідають іншу історію — не про втрату, а про неймовірну силу та потенціал, що гартується на чужині й чекає на свій час.
Звіт компанії Deloitte про становище українських біженців у Польщі змальовує картину надзвичайної стійкості й рішучості. Пам'ятаймо, про кого ми говоримо. Це не анонімна міграція. Це насамперед українські жінки й діти. Аж 67% домогосподарств утримують самотні жінки, які в чужій країні взяли на свої плечі долю всієї родини, борючись із травмою війни та щоденною непевністю щодо долі близьких. Їхня здатність стати на ноги та знайти роботу в таких складних умовах є першим потужним доказом сили українського духу.
Доказ цінності, а не аргумент залишатися
Внесок українців у польську економіку вражає. У 2024 році вони додали до польського ВВП аж 2,7%, що відповідає сумі майже 99 мільярдів злотих доданої вартості
Завдяки сплаченим українцями податкам і внескам доходи державного бюджету зросли на2,94%. Ці цифри не слід сприймати як втрату для України. Навпаки — це твердий доказ величезної цінності українського людського капіталу. Доказ того, що українці навіть у несприятливих умовах здатні творити, будувати й робити величезний внесок у розвиток. А отже, можна зробити висновок, що цей самий людський капітал може стати ключовим ресурсом у процесі відбудови вільної України.
Ба більше, аналіз спростовує міф про нібито конкуренцію. Дані показують, що в повітах, де частка біженців у зайнятості зросла на один відсотковий пункт, зайнятість громадян Польщі зросла на 0,5%, а безробіття знизилося на 0,3%. Виявилося, що присутність українських працівників стала для польської економіки стимулом до підвищення продуктивності й дала полякам можливість перейти на краще оплачувані та більш відповідальні посади.
Надзвичайно промовистим є також професійне зростання самих українців. Медіана їхньої заробітної плати протягом двох років зросла з 3100 злотих до 4000 злотих нетто, наблизившись до рівня 84% медіани по країні. Це доказ не лише рішучості, але й блискавичної адаптації. Не менш важливим є той факт, що біженці переважно утримують себе самі. Дослідження UNHCR за 2024 рік показують, що аж 80% доходів у їхніх домогосподарствах походять від праці. Соціальні виплати, переважно 800+ на дітей, становлять лише 14% їхніх доходів, і ця частка не зросла попри підвищення суми виплати.
Це один з найшвидших процесів економічної інтеграції в історії сучасних міграцій у Європі
Цю картину співпраці, яка приносить користь обом сторонам, підтверджують не лише аналітики. Її можна почути й у голосах польських підприємців, які щодня бачать, як нова енергія живить їхні компанії.
«Польща перебуває в комфортній ситуації, бо вона не лише допомагає людям у потребі, а й заробляє завдяки їхній праці. Рідко трапляється, щоб у такому масштабі етика йшла пліч-о-пліч з прагматизмом», — коментує власник польської фірми, яка працевлаштовує чимало працівників з України, переважно жінок. Він просить зберегти анонімність, бо «останні голоси від нового мешканця Бельведеру вказують на інший напрямок».
Слова підприємця чудово віддзеркалюють парадокс, у якому опинилася Польща. Його прохання про анонімність не є випадковим. У періоди виборчих кампаній побоювання, пов'язані з міграцією, стають легким політичним паливом для частини політичної сцени. Гасла про нібито «відбирання робочих місць» чи «надмірне навантаження на бюджет» хоч і суперечать реальним даним, часом свідомо використовуються для мобілізації електорату. Це створює атмосферу невизначеності, в якій навіть позитивні економічні факти відсуваються на другий план гучнішим, негативним наративом.
Скарб, що чекає на розкриття — в Україні
Однак найважливіший висновок зі звіту — це величезний, досі не використаний потенціал. Аж 40% біженців працездатного віку мають вищу освіту, але лише 12% з них працюють на посадах, що вимагають таких кваліфікацій (порівняно з 37% серед поляків). Основні бар'єри:
Мова: Лише 18% біженців заявляють про вільне володіння польською мовою.
Регуляції: У регульованих професіях, як-от лікар чи архітектор, працюють лише 3,6% біженців (серед поляків — 10,6%).
Громадянство: Багато професій у державному секторі (наприклад, вчитель, медсестра, медичний рятувальник) залишаються формально закритими для осіб без польського паспорта незалежно від їхньої фактичної кваліфікації.
Аналітики підрахували, що якби Польща розблокувала бодай половину цього потенціалу, її економіка отримала б щонайменше 6 мільярдів злотих на рік, з яких понад 2,5 мільярди надійшли б безпосередньо до держбюджету. Це сума, порівняна з великою податковою реформою.
Парадокс інтеграції
Сьогодні працевлаштовано 69% дорослих біженців працездатного віку, а серед жінок цей показник становить 70% — лише на 2 відсоткові пункти менше, ніж серед польок. Однак проблеми починаються у віковій групі 25-39 років, де українські матері працюють значно рідше через брак системної підтримки у догляді за малими дітьми.
Цікаво, що дані демонструють певний парадокс. З одного боку, професійна інтеграція та знаходження нормальної роботи призводять до того, що біженці рідше планують повернення в Україну. З іншого боку — доступ до освіти та державних послуг, тобто соціальна інтеграція, збільшує готовність до повернення, оскільки дає відчуття стабільності й здатність свідомо планувати майбутнє. Це означає, що, допомагаючи людям знайти себе в суспільстві, їх не обов’язково «відбирають» в України — радше дають їм сили для ухвалення свідомого рішення про повернення, коли це стане можливим.
Саме досвід, здобутий за кордоном, може стати безцінною інвестицією в майбутнє. Це знання стандартів ЄС, ділові контакти, нові навички. Це капітал, який повернеться в Україну разом з людьми — майбутніми підприємцями та лідерами відбудови.
Однак у всіх цих дебатах про відсотки ВВП та стратегії найрідше чути голос тих, кого це стосується найбільше. Їхнє почуття безпеки крихке, бо залежить не лише від економічної стабільності, а й від соціальної атмосфери. А вона в свою чергу буває отруєна політичною грою, в якій гасла на кшталт «час закінчити з преференціями» чи «захист кордонів від напливу чужинців» стають інструментом для здобуття підтримки. Це відчуття «небажаного гостя» найкраще передає допис з форуму української діаспори:
«Якщо ти біженка, яка втратила все, що нажила за життя, чоловік пішов на фронт, а ти з дітьми мусила панічно тікати за кордон і день у день живеш питанням, чи буде до чого і до кого повертатися, чи все ж залишитися в Польщі, бо тут поки що безпечно, хоча дедалі частіше відчуваєш, що ти тут небажана гостя (...) то чи почувалася б ти в безпеці?»
Ці слова нагадують, що ключем до всього є перемога та створення в Україні безпечного, справедливого і перспективного майбутнього. Це сила, яка може повернутися і в майбутньому живити Україну. Однак, ключовим буде створення умов, які дозволять цим людям безпечно жити й використовувати здобутий досвід у власній країні.
Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ. — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити — прим. пер.)
Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.
Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.
Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели — вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.
Міхал Бомастик. Фото: пресматеріали
Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?
Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.
Інцели — це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели — це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.
Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».
Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються.
Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?
Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.
Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»
Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом.
Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?
Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості.
Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?
Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому.
Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було?
Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.
Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті
А «зети»?
Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.
Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.
А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?
Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.
Кадр із серіалу «Юнацтво». Фото: пресматеріали
Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища?
Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.
А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.
Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні.
Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?
Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.
З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.
Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.
Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності
Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.
Кілька валіз з речами, стаканчики з-під кави, ковдра — все життя вмістилося на невеликій зупинці в 15 хвилинах від центру міста. Тут мешкають мама Яніна та її 35-річна донька Ліля. Жінок вже знає весь район, до них регулярно хтось підходить, зупиняються навіть машини на світлофорі — питають, яка допомога потрібна.
«Колись я працювала в аптеці, у нас була велика квартира в Харкові, а потім всього цього не стало, — розповідає Яніна. — Історія дуже довга і почалася вона ще задовго до війни. У нас в родині було насилля, родичи знущалися над нами, бо ми не хотіли продавати приватизовану квартиру. Маленький діти бачили все це. А потім дітей у нас теж забрали, і ми з донькою не змогли цього змінити».
За словами жінок, до такого фіналу призвела низка сумних подій: спочатку жінки стали жертвами квартирних аферистів, соцслужби забрали у Лілі дітей, а потім мати і донька намагалися просто вижити. Вони працювали в різних містах України, залишилися без документів (у жінок немає закордонних паспортів), а війну зустріли в селищі близ україно-російського кордону. І одразу після російського вторгнення опинилися в Росії, а звідти добиралися до Польщі через кілька країн, зокрема Білорусь і Литву.
«Ми не планували залишатися тут надовго, ми просто шукаємо тих, хто допоміг би нам вирішити нашу ситуацію й повернути дітей. Але у нас не має документів, ми боїмося підписувати ще якісь папери та приймати допомогу, бо вже нікому не довіряємо. Так, люди приходять часто, приносять їсти, нам пропонували жити в притулку, але хто дасть гарантії, що ми не опинимося в якомусь рабстві? Нас вже стільки разів обманювали…» — каже Яніна.
Ліля стогне та просить принести чаю. Ми йдемо в найближчу «Жабку». Там жінку вже знають і пропонують чай безкоштовно. Вона обирає зелений і несе його доньці, хоча сама ледве йде.
«Може, і вам тиск поміряти?», — питаю Яніну. Вона киває. Я йду за тонометром.
Тиск високий у обох. Треба збивати медикаментами. Нам щастить — приїжджає швидка. Фельдшери жінок вже знають. Кажуть, що працюють на Охоті й часто їх тут бачать. Лікар дає ліки, навіть не запитуючи документи або PESEL, до того ж погоджується приїхати трохи згодом, щоб зробити ЕКГ Лілі, бо в неї болить серце.
Поліція, соціальні служби й муніципальна варта вже намагалися надати жінкам допомогу та прихисток. Їм пропонували тимчасове житло, їжу, одяг та можливість повернутися в Україну. Проте жінки від усього відмовляються. У районному відділку поліції кажуть, що посольство України відкрите для взаємодії, готове допомогти, але потребує, щоб жінки підписали відповідні документи. Але вони відмовляюся залишати свій підпис.
Заплутана історія, в якій зрозуміло одне: у цих жінок був неймовірно травмуючий досвід, який змусив їх закритися й нікому не довіряти.
Жінки планують жити на зупинці й далі, якщо їм не допоможуть зробити документи й пролити світло на питання повернення Лілі дітей. Очевидно, що вони потребують спеціалізованої допомоги, до них мають знайти підхід психологи, щоб далі вже допомогти з влаштуванням.
З 2022 року Польща прийняла кілька мільйонів громадян України. Жінок, дітей, людей похилого віку, цілі сім'ї — часто з однією валізою і життям, залишеним за кордоном. Хоча багато з цих людей розглядали Польщу як транзитний пункт, значна частина вирішила залишитися, влаштувавшись тут на роботу, записавши дітей до шкіл і будуючи нове життя. І саме тут починається проблема, яка, на жаль, рідко з'являється на перших шпальтах газет чи на телебаченні. Проблема, яка в довгостроковій перспективі вирішить все: психологічна безпека — необхідний стовп ширшої соціальної безпеки. Без неї не буде ні освіти, ні роботи, ні інтеграції, ні спокою в суспільстві. Тільки напруга, тиша і взаємна недовіра.
Що таке психологічна безпека
Це стан, в якому людина почувається безпечно у відносинах з іншими — прийнятою, такою, яку не оцінюють, вільною від сорому й страху. Коли їй не потрібно прикидатися, виправдовуватися, ховатися. Коли вона може бути собою і діяти — вчитися, працювати, жити. Це не розкіш. Це основна умова для розвитку і психічної рівноваги.
Для людини, яка пережила бомбардування, втечу з країни, розлуку з близькими та адаптаційний стрес, безпека стає ключовими ліками. Тільки от дуже важко її відновити в чужій країні, з чужою мовою та в незнайомій системі
Психологічна безпека — це основа інтеграції і функціонування без стигматизації. Це не тільки відсутність загроз, але й наявність позитивних спільних досвідів, тобто емпатії та солідарності. Дрібні жести з боку поляків — доброзичливість сусіда, допомога в оформленні документів, підтримка вчителя в школі чи розуміння з боку роботодавця — створюють відчуття, що новоприбулі з України почуваються «як вдома». Такі досвіди створюють психологічні мости: емоційні зв'язки й довіру, які не тільки пом'якшують наслідки воєнної травми, але й будують фундамент спільного суспільства.
Коли мозок бореться за виживання, він не буде вивчати тригонометрію
У польських школах навчається близько 150 тисяч українських дітей. І хоча в коридорах цього не видно, чимало з них щодня ходять по мінному полю емоцій: страху, відчуття чужості, мовного бар'єру, нерозуміння, іноді тихої (або голосної) неприязні. Адже це молоді люди, які несуть досвід втечі від війни, втрати дому, а іноді й близьких.
Психологія говорить чітко: дитина, яка не почувається в безпеці, не здатна вчитися. Мозок у стресовому стані не обробляє знання — він переживає.
Режим «біжи або борись» перемагає «розв'яжи задачу з математики». І це не питання ліні чи відсутності здібностей. Це біологія
Школа — це полігон для стосунків. Вона може бути мінним полем або прекрасним садом.
На жаль, польська школа рідко готова до дітей з міграційним і воєнним досвідом. Вчителі мають добрі наміри, але часто їм бракує часу, інструментів і підтримки. Бракує культурних асистентів, інтеграційних програм, роботи з класом над емпатією та розумінням відмінностей. Адже ці діти не потребують «більше граматики» — вони потребують відчуття, що їх помічають, розуміють і що вони в безпеці.
Відторгнення, насмішки, байдужість — це рани, які не завжди кровоточать зовні, але довго болять всередині. У підлітків це може призвести до замкнутості, гніву, депресії. Молоді люди замість влитися в клас, вливаються у смартфон. І зникають з наших очей, навіть перебуваючи вдома. Це призводить до тихої відчуженості українських дітей. Це драма на індивідуальному рівні — і бомба із затримкою вибуху для всього суспільства. Адже це майбутні громадяни. Тому якщо сьогодні школа не прийме їх з відкритістю, завтра вони можуть не захотіти бути частиною спільноти.
Необхідна загальнонаціональна, реальна програма інтеграції в школах, а не лише тимчасові заходи та доброзичливість окремих осіб. Бо діти не інтегруються самі
Дорослі у стресових ситуаціях не просуваються по службі
Психологічна безпека не закінчується в шкільному коридорі. Вона стосується і дорослих — тих, хто працює, шукає роботу або намагається повернутися до своєї професії. Для багатьох українців це повернення до нульової позначки — незважаючи на освіту та досвід, вони починають з найнижчих посад, з мовними труднощами, а часто й з багажем війни.
І тут виникає проблема: хронічний стрес і відсутність почуття безпеки блокують професійний розвиток. Люди не беруться за складні завдання, бо бояться висміювання. Не відвідують курси, бо «все одно не впораються». Не просять про підвищення, бо «краще не висуватися». «У трамваї я буду говорити тихо по телефону, щоб не привертати уваги. Бо українці всюди...» Це не відсутність амбіцій. Це біологічна реакція мозку на тривалий стрес.
Якщо стресовий стан триває місяцями, наслідки серйозні: вигорання, депресія, відмова від спілкування. Держава втрачає потенціал, суспільство втрачає людей, людина втрачає себе
Неурядові організації як пожежники, що гасять людські кризи
У всій цій мозаїці найбільшу роботу часто виконують неурядові організації (НУО). Саме вони організовують психологічну підтримку, міжкультурну освіту, юридичну допомогу, групи підтримки, семінари, мовні курси. Саме НУО часто є першим притулком — вони дають місце, де можна відпочити, поговорити, відновити гідність. Важливо, що ці організації не тільки «допомагають українцям». Вони будують соціальну безпеку. З'єднують людей. Створюють простір, де поляки та українці знайомляться, вчаться один у одного, співпрацюють. Це фундамент будь-якого здорового суспільства.
Наратив має значення — і більший, ніж нам здається
Те, що ми говоримо — у ЗМІ, школах, політиці й за чашкою чаю, — формує реальність. Позитивний наратив, що показує співпрацю, успіхи, емпатію, дає людям надію і зміцнює спільноту. Негативна нарація — що «українці живуть краще», «забирають у нас» або «не хочуть інтегруватися» — ранить, розділяє і травмує людей.
Люди, які щодня чують, що вони є проблемою, зрештою почнуть у це вірити. І потім не будуть питати, як долучитися. Вони будуть думати тільки про те, як вижити
Справжня інтеграція — це не «завдання українців» чи «наш обов'язок перед ними». Це процес спільного будівництва суспільства, в якому кожен — незалежно від походження — має своє місце, сенс і вплив. Це співпраця, яка починається в міжособистісних стосунках і яка має бути системно підкріплена — школами, органами влади, громадськими організаціями та медіа. Адже саме ЗМІ — телебачення, радіо, преса, інтернет-портали, інфлюенсери — мають сьогодні величезну владу: владу над наративом. А наратив створює реальність. Якщо люди день у день чують, що мігранти «забирають пільги», «займають місця», «отримують більше», — вони починають у це вірити. З'являються гнів, заздрість, страх. З цих емоцій не народиться ані солідарність, ані спільнота, а лише фрустрація і агресія.
На надійних ЗМІ сьогодні лежить величезна відповідальність: показувати цілісну картину. Пояснювати, що війна не була вибором цих людей. Що допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій. Що ніхто нічого не забирає, якщо держава добре управляє ресурсами. Що страх перед чужим часто випливає з незнання, а не злих намірів. І що в одному класі, на одній парті можуть вчитися польська й українська дитина — і обоє від цього виграють.
Але ЗМІ також повинні дбати про почуття безпеки поляків, бо їхня тривога є реальною. Замість ігнорувати побоювання, варто пояснювати, звідки вони беруться, розвіювати їх, обґрунтовувати фактами, шукати рішення. Інтеграційна нарація — це не «тільки позитивна» нарація, це відповідальна нарація. Така, що не викликає страху, а дає відчуття впливу.
На стресі, упередженнях і почутті загрози ми не побудуємо спільного суспільства. Ми можемо побудувати його на емпатії, освіті, мудрій політиці та словах, які об'єднують, а не розділяють. Адже дах над головою — це лише початок. Без спокою ніхто не вчиться, не працює, не довіряє. Без довіри ніхто не залишається надовго. А без спільноти не буде сильної Польщі, в підсиленні якої також зацікавлені українці.
Йоанна Мосєй: Я хотіла б почати нашу розмову з історії Вашої родини, тому що на багатьох рівнях вона є метафорою наших польсько-українських відносин. Я маю на увазі ваших предків, братів Шептицьких. Роман (Андрей Шептицький — предстоятель УГКЦ, митрополит галицький, архієпископ львівський (1901—1944), — прим. пер.) змінив своє віросповідання на греко-католицьке, пішов у монастир, а потім став митрополитом. Інший брат, Станіслав, служив спочатку в австрійській армії, а після війни був генералом польської армії. Обидва були патріотами, людьми, дуже відданими країнам, яким вони служили. І вони підтримували братерський зв'язок.
Професор Анджей Шептицький: З п'яти братів Шептицьких двоє вважали себе українцями — митрополит Андрей Шептицький і блаженний отець Климентій — і троє були поляками. Я маю на увазі генерала Станіслава Шептицького, а також його братів Александра та мого прадіда Леона. Митрополит Андрей і отець Климентій регулярно приїжджали у відпустку, щоб відпочити в родинному будинку в Прилбичах Яворівського району, де пізніше жив мій прадід Леон Шептицький. Незважаючи на національні відмінності, вони підтримували добрі стосунки між собою до кінця життя.
Професор Анджей Шептицький. Фото: Michal Zebrowski/East News
Вони дали нам доказ того, що різні національні ідентичності можуть співіснувати, не виключаючи одна одну.
Гадаю, також дуже важливим було те, що у випадку кожного з них національна ідентифікація була важливим елементом життя, але не єдиним. У випадку митрополита Андрея і отця Климентія, для них покликання, релігійний вибір були першорядними як для духовних осіб. Генерал Станіслав Шептицький, як військовий у ті часи, був спочатку в австро-угорській, а потім у польській армії і намагався добре служити своїй країні. Вони, безумовно, були патріотами — кожної нації, з якою себе ідентифікували. З іншого боку, дуже важливо, що вони точно не були націоналістами. І це дозволяло їм поважати різні погляди, залишаючись при цьому близькими один до одного.
Така спадщина, погранична ідентичність була цінністю чи прокляттям для вашої родини? Як вона визначає вас?
У комуністичний період це був певний виклик, тягар. Комуністична влада негативно ставилася до представників колишньої шляхетської верстви. Однак у випадку родини Шептицьких це додатково поєднувалося з дуже сильним пропагандистським наративом, спрямованим проти українців у Польщі. І, звичайно, спрямований особисто проти митрополита Андрея, якого зображували як українського націоналіста, духовного батька УПА. У комуністичний період, і навіть у 1990-х роках, родичі досить регулярно чули, що «Шептицький — бандерівець». У наш час це практично зникло. Я сам це відчув у 2023 році, коли вів передвиборчу кампанію. Поодинокі реакції виборців на моє ім'я були загалом позитивними. І в цьому сенсі це значна зміна.
Окрім коментарів у соціальних мережах, звісно.
Так, там мене часто називають Шептицьким — українцем, бандерівцем. І, напевно, є якась частина суспільства, яка завжди буде так реагувати. І повертаючись до того, як він це визначає: ще зі студентських років ми з кузенами досить часто подорожували Україною.
Декому з нас вистачало однієї поїздки, а дехто залишався надовше, на все життя. Мій двоюрідний брат переїхав до Львова кілька років тому, у віці 50 років. Інший кузен створив Фундацію родини Шептицьких, яка активно долучилася до допомоги Україні після 24 лютого 2022 року.
Фото: Karina Krystosiak/REPORTER
Як ви пояснюєте цей наш вибух солідарності у 2022 році?
Я думаю, що важливі три речі. По-перше, проста людська потреба допомагати. Альтруїзм, який проявляється, коли ми бачимо чуже страждання і реагуємо без розрахунку.
По-друге, спільний досвід російського імперіалізму. Це те, що завжди знаходило відгук у польському суспільстві. Варто згадати реакцію поляків на війну в Чечні — прийом біженців, явні симпатії. Або 2008 рік і війну в Грузії. Польща не має сильних культурних чи географічних зв'язків з Грузією, але реакція була яскравою. Ми пам'ятаємо поїздку президента Леха Качинського до Тбілісі і його пророчі слова: сьогодні Грузія, завтра Україна, післязавтра, можливо, країни Балтії, а потім Польща. Але найважливіше — і, на мою думку, вирішальне — це те, що це все не виникло на порожньому місці. Ця солідарність не проросла раптово в пустелі, а на досить родючому ґрунті, який поляки та українці будували разом протягом останніх трьох десятиліть.
Починаючи з 1990-х років, з обох сторін було проведено велику роботу з розвитку міжлюдських контактів. У 2022 році багато поляків не допомагали «біженцям». Ми здебільшого просто допомагали друзям
Не забуваючи, що велике значення мала також попередня присутність українських біженців, які прибували до Польщі з 2014 року, економічних мігрантів з України та української меншини, передусім нащадків жертв операції «Вісла».
Звісно. Від початку війни, тобто від 2014 року, або навіть від 2004 року, українська меншина в Польщі відігравала важливу роль у допомозі Україні — збирала гроші, купувала спорядження, відправляла це спорядження на фронт. І приймаючи українських військових біженців після 24 лютого 2022 року. Безумовно, роль цієї громади неможливо переоцінити.
Саме так. Ви досліджуєте польсько-українські відносини протягом багатьох років. Як вони змінилися? Як змінилося сприйняття українців поляками?
Це був довгий процес. Від налагодження взаємних контактів у 1990-х роках, через Помаранчеву революцію, Революцію Гідності — аж до 2022 року. І, з іншого боку, через тривалу присутність у Польщі значної групи економічних мігрантів з України. Не забуваймо, що це було б неможливо без послідовності східної політики Польщі та спадщини думки паризької «Культури» і особисто Єжи Ґедройця. Ця віра у важливість України, важливість добрих стосунків, необхідність підтримки.
Ми були першою країною, яка визнала незалежність України.
І варто згадати дуже важливий, але маловідомий момент у польсько-українських відносинах на порозі розпаду СРСР, а саме участь польської делегації громадських комітетів у 1-му з'їзді Руху в Києві в 1989 році. Присутність представників польських громадянських комітетів, зокрема Адама Міхніка та Богдана Борусевича, була символічним жестом підтримки України з боку польської «Солідарності» в той час, коли Польща ще перебувала в Організації Варшавського договору, а Україна — в СРСР.
Фото: Lukasz Gdak/East News
А якими були подальші віхи нашої співпраці?
Перш за все, це три ключові події останніх двох десятиліть, про які я вже згадував: Помаранчева революція, Революція Гідності та повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році. Кожна з них була зустрінута в Польщі з чітким суспільним інтересом і широкою реакцією солідарності.
Важливу роль відіграло відчуття спільної долі, спадщина Солідарності та боротьби за незалежність. Іноді навіть проводилися аналогії: мовляв, українці у 2022 році опинилися в ситуації, схожій на ту, в якій опинилися поляки під час Другої світової війни. Виставка «Варшава — Маріуполь: міста руїн, міста боротьби, міста надії» була однією зі спроб провести цю символічну паралель: зрівняні з землею міста, страждання цивільного населення, опір. Але вона також супроводжувалася іншим, не менш важливим переконанням: що українці сьогодні стикаються з чимось, чого ми, на щастя, не переживаємо. З класичним насильницьким конфліктом з російським імперіалізмом. І ця солідарність вилилася в польську допомогу.
Що ми можемо зробити, щоб не змарнувати цю безпрецедентну солідарність, яка сталася у 2022 році? Сьогодні, окрім демонів минулого, таких як Волинь та ексгумації, існують актуальні соціальні та економічні проблеми.
По-перше, важливо усвідомити, що жоден сплеск солідарності не триває вічно. Ентузіазм щодо українців, який вибухнув після початку російського вторгнення, з часом пішов на спад — і зараз ми перебуваємо у фазі, коли починає накопичуватися напруга і втома.
Більшу частину своєї новітньої історії Польща була країною еміграції — люди виїжджали в пошуках роботи, хліба, кращого життя. Тема імміграції практично не обговорювалася в публічних дебатах. Сьогодні ситуація змінилася. У Польщі проживає близько двох мільйонів українців — як економічних мігрантів, так і людей, які втекли від війни. Це абсолютно нова соціальна реальність і виклик, на який ми повинні свідомо відповісти. Слід також брати до уваги інші виклики, в тому числі економічні.
Пандемія, війна, інфляція — все це впливає на суспільні настрої. Коли у людей починають закінчуватися гроші, їхня готовність до солідарності з «новими сусідами» може ослабнути
Тим паче, що з усіх боків на них лунає популістський наратив про те, що іммігранти відбирають у нас соціальні виплати, займають наші місця в чергах до лікарів. І про те, що Україна не погоджується на ексгумації.
Так, саме тому польсько-українські відносини — це вже не просто питання минулого, а один з ключових викликів для майбутнього Центрально-Східної Європи. Тому важливо розряджати історичні суперечки, такі як ті, що стосуються ексгумацій. Дуже добре, що нещодавно було досягнуто згоди в цьому питанні. Навіть якщо розмови про ексгумації в короткостроковій перспективі повернуть волинське питання, в довгостроковій перспективі вони сприятимуть вирішенню цієї проблеми. Однак важливо усвідомлювати — і я досить часто кажу про це як польським, так і українським партнерам — що на даний момент важливою проблемою є не історія. Значним викликом є широкі економічні питання, пов'язані зі вступом України до Європейського Союзу.
Ми повинні знати, що Україна не є невдалою державою, з якої приїжджають працювати до Польщі лише некваліфіковані працівники або біженці.
Україна, незважаючи на війну, має переваги у багатьох сферах, які стануть викликом для Польщі, коли вона приєднається до спільного ринку ЄС
Звичайно, вступ України до ЄС є в стратегічних інтересах Польщі. Однак це явища, які ми повинні усвідомлювати, які ми повинні фікусувати і протидіяти конфліктам у цих сферах.
Тому на даний момент справжнім викликом є не питання Волинської різанини, а те, як, наприклад, адаптувати спільну аграрну політику до потенціалу українського сільського господарства. Звичайно, необхідно також не допустити ескалації соціального антагонізму.
Фото: Jakub Orzechowski / Agencja Wyborcza.pl
Як на цьому тлі виглядає польсько-українська академічна співпраця?
Сьогодні в польських університетах навчається близько 9% іноземних студентів, майже половина з яких — українці. Академічний світ за своєю давньою європейською традицією є багатонаціональним. Університети завжди були місцем відкритості та толерантності; сьогодні вони розробляють програми підтримки, рівності та різноманітності. Це ініціативи та відповідальність самих університетів.
Звичайно, завжди є сфери, які можна покращити. Я думаю, наприклад, про заходи для кращої інтеграції всередині університету. Часто буває так, що у нас є дві або три студентські спільноти, які живуть окремо — студенти з Польщі, англомовні студенти та студенти зі Сходу, тобто переважно українці та білоруси. Ми працюємо над тим, щоб ці дві чи три спільноти жили ближче одна до одної.
Ви відповідаєте за міжнародну співпрацю. В Україні лунають твердження, що Польща «викачує» її інтелектуальний капітал. Це добре знане явище і тут — роками говорять про те, що найкращі польські науковці виїжджають на Захід. Як виглядає ця циркуляція між Польщею та Україною?
До 24 лютого 2022 року в польських університетах працювало близько 500 українських науковців. Після початку війни ця цифра подвоїлася. На початку були спеціальні заходи підтримки — у пошуку житла, роботи, безпечного місця — але досить швидко ми зрозуміли, що потрібна зміна перспективи.
Наша мета — не відтік мізків, а циркуляція мізків — циркуляція знань, ідей, досвіду
Саме тому сьогодні, як міністерство, ми підтримуємо проєкти, в яких беруть участь науковці та інституції з обох країн. Ті, що будують спільний дослідницький простір.
Конкретним прикладом такої співпраці є проєкт Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську, який спільно з Центром східноєвропейських досліджень відбудував довоєнну університетську обсерваторію «Білий слон» на горі Піп Іван. З руїн було створено діючу дослідницьку станцію. Зараз два університети шукають фінансування для телескопа, третього етапу проекту. Це приклад конкретної співпраці, заснованої на партнерстві, а не на асиметрії.
Інший приклад — Микуличин, село в українських Карпатах, де будується польсько-український центр зустрічей молоді. Під час мого нещодавнього візиту туди відбулася перша зустріч за участі студентів кількох українських університетів та Варшавського університету. Саме в таких місцях — у розмовах, дебатах, спільних проектах — народжується наступне покоління взаєморозуміння.
Існує реальний шанс, що це покоління буде пізнавати одне одного не через стереотипи, а через досвід і культуру.
Так, але попереду ще багато роботи. Я пам'ятаю дослідження, яке проводилося, мабуть, у 2021 році. Поляків запитали, яких українських авторів вони знають, а українців запитали, яких польських авторів вони знають. Виявилося, що 95% поляків ніколи не читали жодної книжки українського автора — і навпаки. Далі було ще цікавіше. З польських авторів українці асоціювали Сенкевича та Сапковського, а поляки — Гоголя та Оксану Забужко з українських авторів. У плані пізнання один одного, в тому числі через культуру, ми маємо ще багато чого зробити.
Але також важливо не зводити один одного до такого етнофольклору, тому що ми можемо запропонувати один одному набагато більше. Нас об'єднують спільні прагнення і надії. А спільність не завжди виникає зі схожості. Вона також виникає з бажання співіснувати, незважаючи на відмінності та рани.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
