«Не знаю, кого мені обрати: нареченого з України чи нового польського друга»

Оксані 32, і вона — чемпіонка світу та Європи з пауерліфтингу. До повномасштабної війни її життя було наповнене спортом, подорожами, походами в гори і коханням. Чоловік Оксани — Павло Ведмідь — був її тренером та наставником. Він загинув на війні у листопаді 2022 року. А вже за кілька місяців на фронт пішла сама Оксана.

Я досі чекаю тебе, хоча знаю правду
Просто не можу все наше лишити позаду
Моє життя давно не моє, воно лиш наше
І щоб не сталося, я не зможу жити інакше

Це уривок вірша, який Оксана написала після загибелі чоловіка. Вона складала вірші й до цього, і всі вони були присвячені Павлові.

— У мене їх ціла книжка, — розповідає Sestry Оксана Ведмідь. — Ми були разом п'ять років. Павло був спортсменом, займався бодібілдингом. Коли ми познайомилися (а це сталося задовго до того, як ми почали зустрічатися), і я, і він мали інші стосунки. Коли ми вже були вільними, я прийшла до його зали оновити знання з кросфіту. Далі він запросив мене в кіно, куди ми довго не могли потрапити через нашу зайнятість. Спілкування швидко переросло у сильні почуття.

«Павло навчив мене жити на повну»

До нього я була сконцентрована виключно на спорті, тренуваннях. Він показав мені, що нічого страшного не станеться, якщо трохи більше відпочивати. Разом ми почали мандрувати, ходити в походи, гори. Коли почалася повномасштабна війна, ми були на вершині Говерли. Одразу ж спустилися до найближчого села, купили квитки на потяг і поїхали додому до Дніпра.

— Хоча більшість людей тоді навпаки евакуювалися зі східних та центральних регіонів до західних…

— Я була готова їхати на війну, але Павло був проти. Сам натомість пішов до місцевої тероборони. Та його не взяли — у перші місяці повномасштабного вторгнення було надто багато охочих. Він зайнявся волонтерством, а я продовжила підготовку до чемпіонату світу з пауерліфтингу.

— Ви тоді стали чемпіонкою світу. У соцмережах є відео, як ви на нагородженні піднімаєте український прапор і плачете…

— Для мене ця подія була знаковою насамперед тому, що хотілося, щоб світ почув наш крик про допомогу. Попри те, що я стала чемпіонкою, на той момент це були геть не сльози радості.

Влітку чоловік отримав повістку. Я пішла у військкомат разом з ним — сподіваючись, що візьмуть і мене. Не взяли. А Павлу навіть дали відстрочку, аби він допоміг мені підготуватися до чемпіонату Європи. Допомагаючи, він не гаяв часу: повністю змінив свої тренування, зробив акцент на витривалість — готувався до служби. І після того, як я стала чемпіонкою Європи, він таки поїхав на війну.

— Він брав участь у визволенні Харківщини?

— А саме Ізюма. Чоловік щодня виходив на зв'язок, а в ті дні (як я потім дізналася перед контрнаступом) попередив: «З'явлюся, коли з'явлюся. Такі обставини». Згодом я побачила відео, як вони з хлопцями підіймають в Ізюмі український прапор.

Павло загинув у листопаді. Це сталося на Харківщині, на самому кордоні з Росією. Він був на завданні як розвідник. Ворог завдав удару по їхній машині, не вижив ніхто... Уявіть, у ті дні Павлу саме хотіли дати відпустку, але він відмовився. Сказав, що зовсім нещодавно був удома і не хоче часто їздити туди й назад. Тільки тепер я його повністю зрозуміла: перемикатися з обстановки війни на обстановку миру справді складно.

Ще зранку ми з чоловіком розмовляли. А потім — дзвінок від його побратима. Я була на вулиці. Почувши, що Павло загинув, ледь не знепритомніла…

«Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі»

Ми не одразу змогли його поховати — процедура ДНК-експертизи зайняла чотири місяці. Пам'ятаю цей дивний стан, коли ти і віриш у те, що сталося, і не віриш. Намагаєшся відгородитись невидимою стіною, вмовляєш себе, що нічого не змінилося, що він поряд.

Після початку повномасштабної війни ми з чоловіком часто розмовляли про смерть. Він переконував: «Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі». Заспокоював мене, що душа перероджується, і що від того, наскільки хороша була людина, залежить, ким вона буде в наступному житті. Якщо це правда, то за нього я спокійна.

— Як ви пішли на фронт?

— Спочатку захотіла опанувати першу медичну допомогу та навчитися хоча б тримати автомат. Мені потрібно було чимось себе зайняти, поки ми чекали на результати ДНК-тестів. Я пішла на одні курси, потім на інші. Пройшла чотири курси молодого бійця, заслужила шеврон. Це відволікало, приносило полегшення.

Рішення йти на війну я ухвалила не тому, що хотіла помсти. Я збиралася на фронт і раніше.

Павло сказав мені: «Можеш іти воювати лише якщо я помру». Виходить, тепер я маю його дозвіл

Збираючись на війну, я одночасно готувалася до чергових змагань, виступила. Встигла навіть сходити у гори. Сама, нашим із Павлом маршрутом. Думала, що мені там стане легше. Аж де там — стало тільки гірше, і я швидко повернулася назад. Через знайомих потрапила на співбесіду до батальйону «Айдар», і вони мене взяли. Свій позивний — «Бантік» — я запропонувала командиру сама. Мене в університеті називали «Ксюша Бантік», бо заколювала чубчик бантом.

«Тут, на фронті, мені легше»

Опановуючи спеціальність оператора БПЛА, я пройшла відповідні курси, але спочатку мені доручили прослуховування радіостанцій. Це робота не «на нулі» і зовсім не те, чого я хотіла. Я робила це три місяці, постійно нагадуючи командиру, що хочу на передову. І зрештою мене почули.

— Як це — стати оператором БПЛА, не маючи жодного досвіду у цій сфері? Що входить до ваших обов'язків?

— Це непросто, особливо якщо раніше нічим таким не цікавився. Я, наприклад, нічого не знала про радіоантени та інше обладнання. Перші курси з дронів стали для мене справжнім випробуванням, я заучувала напам'ять інформацію, сотні разів переглядала необхідні відео.

Але найкраще це вивчається на практиці. На передовій є нюанси, про які не розкажуть інструктори. РПВ, «мавіки», «літачки», «кажани» — у моїй роботі бажано знати специфіку кожного з цих апаратів.

Мої обов'язки — це і перевірка обладнання перед виїздом, і виїзд на позиції, де ми працюємо в парах: один за пультом, інший виносить дрон, разом з яким відправляємо окупантам подарунки. Через 4-6 годин нас змінює інша пара. Далі — три дні відпочинку, але там своя рутина. І тренування, без яких не можеш добре літати та потрапляти в ціль.

Витримувати все це мені допомагає спортивне минуле і самодисципліна. Швидко звикнути до побуту на війні допоміг досвід наших із чоловіком походів. На фронті довго може не бути можливості помитися, але й до цього звикаєш.

Я не з тих, хто робить мільйон масок для обличчя — маю один шампунь на всі випадки життя

Пам'ятаю свій розпач, коли в критичній ситуації бігла по багнюці з рюкзаком з обладнанням, і мені ніяк не виходило застрибнути на машину. Зі своїми метр п'ятдесят чотири рази падала в багнюку, поки нарешті не застрибнула. Потім довго через це переживала, бо від швидкості моїх дій залежали життя побратимів.

— Які моменти ніколи не забудуться?

— Один із них трапився нещодавно — ми втратили побратима. Бігли з ношами, щоб урятувати пораненого водія, почався обстріл — ворог постійно веде обстріли по евакуаціям. Загинув хлопець, який сам захотів з нами поїхати. Сказав, що хоче бути корисним. Таке не забувається. Як і моменти, коли тебе будять зі словами, що на нас їде колона російських танків. Ще завжди пам'ятатиму день, коли ми підбили ворожий танк.

— Відчуваєте страх?

— Мені вдається зберігати спокій. Одного разу стало дуже страшно, коли дізналася, що до сусіднього лісу зайшла ворожа ДРГ і вирізала нашу точку. Після цього цілий день тримала біля себе автомат. Коли йшла у військо, намагалася уявити, що відчував мій чоловік у свої останні секунди. Що відчуватиму я, якщо зі мною станеться те саме? Я працюю з дронами, і тому зараз найбільше боюся саме ворожих дронів. Знаю, наскільки це точна штука, і коли чую характерний звук, стає не по собі.

— А коли чуєте цей звук у Дніпрі, у відпустці чи на ротації?

— Під час повітряних тривог я і вдома досить обережна. Якщо знаю, що літають дрони чи ракети, беру кота та йду з ним за дві стіни. Проте відсутність повітряних тривог хвилює мене ще більше.

Коли звучить сигнал тривоги, це вже якось звично. Затишшя ж здається чимось дійсно небезпечним

Коли приїжджаю додому, перший день не розумію, що робити. Допомагають прийти до тями нормальний душ і чистий одяг. Я дуже люблю Дніпро, це моє рідне місто, мій дім. Ми з чоловіком об'їздили багато країн і щоразу переконувалися в тому, що ніде не може бути так добре, як вдома. Тут усе своє, ти «у своїй тарілці». Це одна з причин, чому я зараз на фронті — я захищаю дім, де мені добре.

— Що ще серед причин?

— Я прагну продовжити те, що почав мій чоловік. Здобути перемогу, якої він так хотів. А ще мені як жінці, яка втратила кохану людину, хочеться, щоб якнайменше людей через це проходили.

Я йду вулицею і бачу в очах інших жінок біль, страждання. Хтось втратив чоловіка, хтось сина, брата. Я хочу, щоби це припинилося. Ще одна причина, чому я воюю — тут на фронті мені легше. Вдома мене з'їдали б власні думки. А тут я просто не маю на них часу.

— Ви якось сказали, що вже ніколи не зможете відчути перемогу, бо втратили найдорожче.

— Для мене саме слово «перемога» — це коли все вдалося. А тут вже не вдалося, бо надто багато горя, надто багато втрат. Тут не буде ейфорії. Буде лише полегшення, що все це нарешті закінчилось...

Фотографії з приватного архіву Оксани Ведмідь

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?

Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.

Пригнічуюча сила чужого вибору

Війна заскочила нас у Польщі. Мій чоловік працює тут майже чотири роки. У нас немає дітей, і тільки-но він накопичив достатньо грошей, щоб дозволити собі квартиру, я приєдналася до нього. Я теж працюю, ми добре жили.

На жаль, стосунки між нами зіпсувала війна. Мій чоловік хотів піти в солдати, але я не погодилася. Я благала його залишитися. Я зробила це через страх за нього. Я не хотіла, щоб він постраждав або загинув.

Ми прихистили землячок, які покинули розбомблені українські міста. Три жінки, які втекли з дітьми, бо їхні чоловіки пішли воювати. Ми опікувалися ними, допомогли оформити формальності, бо ми вже добре розмовляємо польською. Вони були вдячні, і нам стало легше від того, що ми можемо допомогти хоча б таким чином.

Через деякий час одна з жінок дізналася, що її чоловік поранений і невідомо, чи вдасться йому врятувати ногу. У неї був розпач, вона поскаржилася: «Легко втішитися, коли вдома є чоловік. Несправедливо, що одні воюють, а інші сидять і дивляться війну по телевізору». Мій чоловік теж чув ці слова. Коли ми говорили про цю ситуацію, він зізнався, що рано чи пізно очікував такої реакції від українців.

Я почула від чоловіка, що вони вважають його боягузом через мене і що це буде слідувати за ним до кінця його життя. Він навіть рюкзак зібрав і знову вирішив їхати в Україну. Я плакала, заблокувала двері. Він знову піддався.

Після цієї сварки минуло більше року. Жінки, які жили з нами, роз'їхалися, одна повернулася на дачу. І ми живемо, наче двоє чужих. Чоловік йде на роботу, повертається, вмикає телевізор і дедалі частіше п'є алкоголь. Він майже не розмовляє зі мною, тільки коли треба узгодити важливі справи.

Іноді у мене виникає думка, що, можливо, я зробила щось не так? Я могла відпустити його на війну. Але, щиро кажучи, я все одно рада, що він зі мною вдома. Чи пробачить він колись мене за те, що я встала на його шляху? Може, після війни він дасть нам другий шанс?

Ярослав Вєчорек, сімейний та судовий медіатор, психолог на платформі Avigon.pl:

Війна — це важкий час, який породжує конфлікти, яких ніколи не трапилося б у мирний період.

Прикро, що ваш чоловік чув вашу розмову зі співвітчизницями. Втім, як він сам зазначив, він міг почути таке від будь-кого. Почуття честі, судячи з усього, є дуже сильним і важливим для вашого чоловіка — так само, як для вас важливо триматися разом і не наражати себе на небезпеку.

Важливо поговорити про свої очікування щодо іншої людини

Зосередьте зараз свої зусилля на запобіганні розпаду сім'ї. Було б добре, якби ви дали собі можливість ще раз, у компанії третьої особи, у спокійній обстановці поговорити про свої переживання, думки, рішення — випустивши разом зі словами супутні емоції. Важливо розповісти про свої очікування щодо іншої людини. Поговорити про те, що тепер? Як кожен з вас це бачить? Яким буде ваше майбутнє? Але наразі не робити різких і радикальних кроків.

Іноді знайти найпростіше рішення — найважче

Рекомендую відвідати сімейного медіатора, який допоможе каналізувати взаємні образи чи образи, які ви, безумовно, накопичили у своєму серці та голові. Це допоможе вам їх розібрати. Ви можете зустрітися з ним разом або окремо. Посередник подбає про ваш комфорт. Психолог зобов'язаний дотримуватись конфіденційності та неупередженості, а сама медіація є добровільною і ви можете відмовитися від неї в будь-який момент. Також з ним можна скласти відповідний договір. Будь ласка, поговоріть про це зі своїм чоловіком, адже часто буває так, що найпростіше рішення знайти найважче.

Ані тиша, ані алкоголь не вирішать проблеми

Нема чого чекати. Ні тиша, ні алкоголь цю проблему не вирішать. Будь ласка, знайдіть посередника у своєму місті. Інтернет, в якому завжди є інформація і списки медіаторів в окремих асоціаціях цієї професії або навіть у місцевому окружному суді, безперечно полегшить це завдання.

Деякі спеціалісти також проводять онлайн-зустрічі, але у вашій ситуації «жива» зустріч буде кращим рішенням. Ця послуга набагато дешевша, ніж сімейний терапевт або адвокат (у випадку розлучення).

Посилання на ім'я експерта: https://avigon.pl/ specialista/jaroslaw-wieczorek

Посилання на Avigon.pl: https://avigon.pl/

Це історія кохання біблійного масштабу. Віри, яка перемогла закони природи. Жаги до життя всередині залізного воїна.

Дзвінок медсестри «швидкої допомоги» вранці 17 травня 2022 року поділив життя Юлії Мізіної на «до» та «після». Їй повідомили про ракетний удар по навчальному центру Десна у Чернігівській області, де на той момент знаходився її чоловік Віталій. У навчальному центрі загинули не менш ніж 87 українських військовослужбовців (точна цифра невідома досі, оскільки багатьох не знайшли). Чоловік Юлії — лейтенант 66-ої бригади Віталій Мізін — горів живцем, не втрачаючи свідомості. Коли Віталія витягли з-під завалів та привезли до лікарні, половини його тіла вже фактично не було — права його частина згоріла, у деяких місцях обгоріли навіть кістки.

У те, що людина з такими опіками може вижити, не вірив ніхто… крім Юлії. З двомісячним сином на руках вона цілодобово чергувала під лікарнею, потім у палаті, консультувалася з фахівцями, супроводжувала чоловіка у шпиталях по всій Україні та за кордоном. І сталося неможливе — Віталій вижив. Після важких 104-х днів між життям і смертю його організм зрештою обрав життя. Потім були реабілітація, опанування протезу і ще одне диво — вагітність Юлії та поява на світ їхнього вже третього сина.

104 дні між життям і смертю

— У той момент мені було байдуже, де жити, де спати, чим харчуватися. Головне — бути поряд із Віталіком, — розповідає Юлія. — Що б мені не говорили лікарі, що б не показували їхні монітори (а, судячи з їхніх показників, у чоловіка справді не було шансів вижити), я навіть думки такої не припускала, що Віталік може померти. Мене не лякали ні опіки, ні ампутації. Головне, щоб живий.

Коли почалася повномасштабна війна, першому синові Юлії та Віталію Мізіних Івану виповнилось сім років, і Юлія саме була при надії — на останньому місяці нової вагітності. Тоді ж 29-річний Віталій, який раніше служив в армії за контрактом, отримав повістку.

— 14 березня народився наш Данило, а через чотири дні Віталіка вже мобілізували, — згадує Юлія. – Багато хто тоді евакуювався в західні області, а ми залишилися на Черкащині. Коли була в пологовому, під час ракетних атак кілька разів доводилося спускатися до підвалу... До стресу після важких пологів додався страх за чоловіка. Він відправився до навчального центру, а я з дітьми переїхала до мами на Вінниччину.

Через два місяці, вранці 17 травня, мені зателефонувала медсестра «швидкої». Я тоді ще не знала про ракетний удар по військовій частині Десна. Медсестра повідомила, що мого чоловіка везуть до шпиталю. «Що сталося? — питаю. — Він захворів?» «У навчальну частину «прилетіло», — почула я відповідь. — У вашого чоловіка опіки 3-4 ступеня».

Шок, ступор… За пів години знову дзвінок від медиків — уточнити дані чоловіка. Спочатку його відвезли до місцевого шпиталю, згодом — до Києва. Мені не сказали, куди саме. Залишивши старшого сина у друзів, разом із двомісячним Данилом і мамою я вирушила до Києва. Телефонувала в усі лікарні з опіковими відділеннями. Але коли зрештою знайшла чоловіка у Київському опіковому центрі, мене навіть не пустили до його палати.

Виявилося, що «3-4 ступінь» опіків — не остаточний діагноз. І вже у лікарні з'ясувалося, що підходящої для опіків Віталіка класифікації просто не існує, адже з такими глибокими ураженнями не виживають

60 відсотків його тіла були без шкіри. В деяких місцях згоріли м'язи та обгоріли ребра. Певною мірою були уражені всі внутрішні органи. Коли Віталіка привезли до опікового центру, медперсонал боявся перекладати його з каталки на ліжко — думали, що його правий бік просто розсиплеться. З рукою, до речі, фактично так і сталося — те, що від неї залишилося, ампутували… Як я потім зрозуміла, до опікового центру Віталіка привезли вмирати. З цієї причини йому навіть не одразу ампутували згорілу ногу — ніхто не вірив, що це на щось вплине.

Я благала пустити мене до палати. Лікарі відмовляли — мовляв, я, годуюча мати, не повинна цього бачити. Я говорила, що якщо щось Віталіку і може допомогти, то це моя присутність! Наступні два дні з немовлям на руках я ходила під вікнами опікового центру. Ночами дзвонила до відділення і отримувала стандартну відповідь: «Він дуже важкий». Аж раптом третьої ночі до цієї фрази лікар несподівано додала: «Контактний». Виявилося, Віталік прийшов до тями!

Після цього мене нарешті до нього пустили. Коли я зайшла до палати, чоловік, побачивши мене, затремтів. Мене теж почало трусити. Взявши його єдину руку, я сказала: «Зайчику, я так сильно тебе люблю. Я тут. Ми тепер у Києві. Не хвилюйся, ми поряд». Віталік не міг нічого мені відповісти — через трахеостому він міг лише ворушити губами. Але він усе чув і розумів. Пізніше чоловік розповів, що після цієї нашої короткої зустрічі він зрозумів, що житиме. В цей момент трапилася наша перша маленька перемога — організм чоловіка зміг самостійно тримати тиск (до цього його вдавалося підтримувати лише завдяки препаратам).

«Згадав нас з дітьми і захотів жити»

Про те, як Віталію вдалося вижити в навчальній частині, де загинули практично всі військовослужбовці, Юля дізналася від чоловіка згодом. Виявляється, він пам'ятав усе в деталях.

— У частині на момент ракетного удару було близько 130 людей. З них вижили лише Віталік і ще двоє, — продовжує розповідати Юля. — Ідентифіковано 87 тіл. Решта зникла під завалами. Внаслідок прямого влучання ракети чотириповерхова будівля, де були казарми, впала, і Віталік провалився до підвалу. Попри те що його завалило уламками, він був у свідомості. У місці, куди він упав, була колона з витяжкою і там ще можна було дихати, хоча підвал швидко наповнювався димом. Віталік бачив, як живцем горіли його побратими. Він досі чує їхні крики ночами...

Вогонь швидко дістався й Віталіка. Його тіло спалахнуло. В якийсь момент, не витримуючи страшного болю, він подумав про свою родину й попросив Бога закінчити його страждання. І раптом на нього полилася вода. Рятувальники! Співробітники ДСНС знайшли його й змогли загасити на ньому полум'я. Коли Віталік усвідомив, що має шанс вижити, він зібрався силами і навіть наклав собі турнікет. Назвав свої дані, посаду, продиктував мій номер телефону. Побачив, що права рука повністю згоріла. За його словами, він думав у той момент тільки про мене та дітей. Він знав, як сильно ми його любимо, і дуже захотів жити.

Хоча до палати Віталіка мене пускали нечасто, я щодня з ранку до вечора була під опіковим центром. Молилася і притискала до грудей паперове серце, яке сім років тому він мені подарував

Віталік тоді приніс мені коробочку з написом «100 причин, чому я тебе кохаю». Всередині були серця, на кожному з яких він своєю рукою написав зворушливі слова. З того часу одне з цих сердець завжди зі мною.

«Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні»

Я ловила будь-яку можливість потрапити до чоловіка до палати. Мама в цей час була з Данилом поблизу, я вибігала до них на годування малюка. Іноді доводилося годувати сина, сидячи десь на траві під кущем — добре, що хоч на вулиці було тепло. Я створила цілий банк грудного молока, який подорожував разом із нами — Віталіка потім перевезли до Львова, а далі взагалі за кордон.

До Фінляндії чоловіка відправляли не на реабілітацію, а в інтенсивну терапію — після кількох місяців в українських лікарнях стан все ще був критичним. Шкіра, яку йому пересаджували, погано приживалася. Приєдналися інфекції, на які не діяли жодні антибіотики. У фінських лікарів теж не одразу вийшло з ними впоратися. Віталік довго боровся з агресивною бактерією, яка буквально з'їдала як пересаджену, так і рідну шкіру. Бактерію вдалося вбити за допомогою оцту. Це був найболючіший етап лікування. На ділянки тіла, де зовсім не було шкіри, лікарі накладали вимочені в оцті пов'язки. Пекельний біль не могли заглушити навіть найсильніші знеболювальні. Віталік так кричав… Я боялася, що в нього просто зупиниться серце. До того ж у Фінляндії лікарі зі значно більшою обережністю використовують знеболювання — наприклад, морфін, який допомагав чоловікові в Україні, у фінській лікарні не дають.

Країну, в яку їхали на лікування, Юлія із чоловіком не обирали — це була прерогатива Міністерства охорони здоров'я України. У клініці у Гельсінкі Віталія погодилися прийняти на лікування безкоштовно за спеціальною програмою допомоги українським військовослужбовцям. Мізіни приїхали до країни як українські біженці, оформивши статус тимчасового захисту.

— У центрі для біженців, де нас із дітьми та мамою поселили спочатку, ми всі (за винятком Віталіка, який був у лікарні) жили у невеликій кімнатці, — каже Юлія. — Сама будівля нагадувала гуртожиток — з окремими кімнатами, але спільними туалетом. Я туди приходила тільки ночувати, та й то не завжди — у фінських лікарнях інший підхід до відвідування пацієнтів родичами, і мені дозволяли залишатися з Віталіком стільки, скільки ми хотіли. Його стан ще довго був важким. Але після того, як прибрали трахеостому, ми нарешті змогли один з одним поговорити.

Розмови перетворились на терапію для нас обох. Ми говорили одне з одним годинами...

Переломним для нас став 104-й день з моменту трагедії. Прийшла фінська медсестра і сказала, що Віталік житиме. Позаду були три з половиною місяці «критичного стану», ампутації (фактично довелося ампутувати всю праву половину тіла), інфекції, страшний біль. Ми впоралися. Ми це зробили!

Почався наступний етап лікування — з фізіотерапією, спробами навчитися сидіти та тримати рівновагу. З новими операціями. Наприклад, ліве плече у Віталіка було зламано, неправильно зрослося, і рука, що вціліла, не могла нормально функціонувати. Операція допомогла — якщо раніше Віталік не міг сам піднести ложку до рота, то зараз уже піднімає рукою кілограмову гирю!

Часто успіх реабілітації залежить від настрою пацієнта та підтримки його рідних. Я весь час була поряд. Ми разом плакали, сміялися, жартували… Допомагала і присутність дітей. Коли ще в Україні наш старший син Іван вперше зайшов до палати Віталіка, я боялася, як він відреагує, побачивши тата у такому стані. Син мужньо тримався, але в його очах стояли сльози... Коли з часом Іван зрозумів, що ми не дамо татові померти, йому стало легше. А для Віталіка одна лише посмішка наших дітей — вже терапія.

У чоловіка вже є протез ноги. Поки що з ним є деякі складнощі: через те що у Віталіка забагато зрізано тіла, протез погано тримається. Коли між протезом та куксою потрапляє повітря, протез сповзає. Зараз ми консультуємося з різними фахівцями та шукаємо вихід. Навіть на такому протезі Віталік вже може ходити, але, наприклад, на вулиці з цим складно — особливо зараз, коли у Фінляндії сніг по коліно та температура повітря — мінус 30.

Справжній кіндер-сюрприз

Після виписки з лікарні у листопаді 2022 року чоловік повернувся не до центру для біженців, а вже до квартири — влада знайшла для родини соціальне житло. У Фінляндії соцжитло доступне багатьом українським біженцям. Також зареєстровані за схемою тимчасового захисту українці мають право на виплати у розмірі 300-400 євро на місяць, безкоштовне житло та медичну допомогу.

— Квартира, яку нам знайшла місцева влада, була невеликою, але максимально пристосованою для людини на інвалідному візку, — каже Юлія. — Щодо мовного бар'єру, то, звичайно ж, ми ні слова не розуміли фінською. Але якщо в тебе є хоча б мінімальна англійська, тут можна порозумітися з багатьма місцевими. Якщо ж питання серйозне — наприклад, оформлення документів чи консультація у лікаря, — то нам у телефонному режимі надають перекладача.

Про те, як працює медична система у Фінляндії, Юлія дізналася і з власного досвіду теж — коли у січні 2023 року несподівано дізналася, що чекає на дитину.

— Для нас з Віталіком це стало справжнім сюрпризом, — зізнається Юлія. — Інтим у наше життя повернувся буквально за кілька місяців до вагітності. Але ми не очікували, що це може статися. Пам'ятаю, показала Віталіку результат тесту, і ми вдвох кілька хвилин сиділи у ступорі — третя дитина! В Україні війна, ми — у далекій Фінляндії, чоловік у процесі надважкої реабілітації.

Був шок, і водночас усвідомлення того, що це справжнє Боже благословення. Нагорода за все, що ми пережили і знак, що життя триває

Після важких других пологів треті у Фінляндії були чудовими. Тут все зовсім не так, як у більшості державних українських лікарень. Віталік жив разом зі мною у палаті. Ані йому, ані подрузі, яка до мене приїхала, не потрібно було переодягатися — жодних халатів чи бахіл. Навіть я, якби хотіла, могла б народжувати прямо в тій сукні, в якій прийшла. Поки тривали перейми, медперсонал жодного разу не залишив мене саму. Після пологів у Черкасах, де я ледь змогла дозватись акушерку в той момент, коли, вибачте за подробиці, вже виходила голівка дитини, мене такий підхід здивував. Пологи пройшли досить швидко, у нас народився здоровий малюк. Ми назвали його Максимом.

Лікарі тут не залякують породіль, немає ніяких дієт годуючих мам. Відразу після пологів можеш їсти все, що хочеш: червоне м'ясо, полуницю, шоколад. Тобі можуть принести каву. Годують не тільки породіллю, а й того, хто перебуває разом із нею у палаті — у моєму випадку це був мій чоловік. Ми провели у пологовому будинку тиждень, і вже після виписки нам прийшов рахунок на 450 євро. У цю суму було виключено все: пологи, перебування у гарній палаті, харчування, медикаменти, підгузки та інші речі для немовляти. Оскільки ні я, ні Віталік не працюємо, за нас цей рахунок сплатила біржа праці. Але сума у будь-якому разі цілком посильна, особливо з урахуванням того, на якому рівні було надано послуги. До речі, після того, як наша сім'я стала ще більшою, нам знайшли іншу квартиру з більшою площею.

З появою третьої дитини наше життя стало ще більш насиченим і веселішим (сміється). Я вдячна мамі, яка нам дуже допомагає. Поки годую Максима, Віталік вчить уроки з Іваном, грає з Данилом. До того ж чоловік тепер зайнятий власною справою — він створює браслети з паракорду. Колись до війни це було його хобі. Вже після виписки Віталік заради інтересу взяв шнурок від черевика і спробував щось з нього сплести. Я запропонувала чоловікові купити паракорд. Він спочатку відмовлявся, але ми все-таки замовили. І справа пішла. Це дивовижно, але однією рукою Віталік створює навіть кращі браслети, ніж тоді, коли були задіяні обидві руки. Чоловік продає свої вироби онлайн у різні країни, а прибуток перераховує на потреби ЗСУ. Віталіка це дуже надихає. Я щаслива бачити чоловіка таким.

Звісно, й у нас бувають різні моменти. Буває непросто — через реабілітацію, проблеми з протезом тощо. Через усвідомлення того, що війна може тривати ще довго і ми, маючи величезне бажання повернутися до України, невідомо коли зможемо це зробити. Але я намагаюся бути в ресурсі, бо розумію, що від цього залежить психологічний стан усієї родини. Віталік — людина імпульсивна, і за 10 років нашого спільного життя я вже знаю, як допомогти йому пережити важкі моменти. Коли просто підійти та обійняти, а коли краще не чіпати й дочекатися, коли першим обійме він. Чоловік зі свого боку теж знає, як у складні моменти підтримати мене.

Ідеальних людей не буває. Але якщо любиш людину, приймаєш її в будь-якому стані. Те, що ми пережили, зробило нашу родину міцнішою, а кохання — сильнішим. А коли знаєш, що в житті дійсно важливо, для тебе просто не існує таких речей, як побутові конфлікти чи суперечки через дрібниці. Я точно знаю, що важливо для мене. Віталік — ось все моє життя.