Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Десять років триває війна Росії проти України, яка почалася з Майдану. Війна двох різних світів, на якій українці вже тоді показали, що за свій світ вони готові боротися до кінця
Одного холодного зимового дня 2014 року ми з подругою, разом з якою з перших днів Революції стояли разом на Майдані, вирішили зігрітися в культурному місці та пішли на виставку до столичного художнього нацмузею (з левами). Музей цей знаходиться в центрі, в урядовому кварталі — поруч з українськими Кабміном та Верховною Радою, де в ті дні перелякані народним протестом депутати саме прийняли свої Диктаторські закони. Ці закони були відповіддю влади на масовий спротив, надавали силовикам більше свободи для придушення мітингів, обмежували наші громадянські права та, звичайно, розширювали каральні можливості керівників держави. Українці розуміли, що ситуація загострюється, але не злякались і продовжили свій мирний протест. І от в цей історичний час ми з подругою і зайшли до музею. А коли звідти вийшли — світ навколо був уже інший.
Будівля була оточена беркутівцями, сотнями беркутівців та їхніми автобусами. Шлях від нас до мітингуючих, які йшли під парламент розповісти, що вони думають про нові закони, був перекритий. Силовики відмовлялись пропустити нас до своїх. Музей опинився по інший бік барикад. І ми, дві дівчини, потрапили до хижого лігва. Ми заходили до музею з мирної вулиці, а вийшли — кінематографічно — в реальність гумових палиць, шоломів і куль.
Зрештою хтось із спецпризначенців сказав нам крокувати до метро у зворотньому від протестуючих напрямку. І ми рушили довгою урядовою вулицею Грушевського — живим коридором, оточені з двох боків беркутівцями. Ідучи між ними, я роздивлялась їхні обличчя. Хтось байдуже чекав, хтось був на низькому старті — не вміючи стримати агресію, вони помахували кийками й вишкірялись. Якоїсь миті я не витримала й спитала, невже вони підуть з усією своєю зброєю на мирних людей? І один з дивним смішком відповів: «Дадуть наказ, одразу підемо».
За годину після цього біля музею почалось гаряче протистояння. А цього ж вечора на Майдані я зустріла свого чудового колегу, який минулої весни зник безвісти під Бахмутом. Ми з ним були схвильовані тим, що відбувається, ділились враженнями. Він щойно розмовляв з нашими хлопцями на Грушевського й був приголомшений тим, що від них почув. «Ми вже готові померти, але ще не готові вбивати», — сказали йому ці хлопці. У відповідь я переказала колезі слова беркутівця.
Що було далі, знають всі. Кожна зі сторін виконала те, до чого була готова...
Нинішня велика війна — це протистояння минулого з майбутнім. І початок цього протистояння відбувся саме на Майдані, де майбутнє стояло проти минулого, яке чіплялось і було готове навіть вбивати, аби тільки нас не відпускати. Того разу, як відомо, перемогло майбутнє. А тепер? Що і як буде цього разу? Майбутнє має шанси перемогти і тепер. Якщо сутність цього протистояння зрозуміють наші союзники й люди з інших країн.
Українська журналістка і редакторка. Працювала оглядачкою газети «Факти і коментарі», авторкою видань «Компаньйон», «Діловий журнал» і «Події та люди». Співпрацювала з Мінкультури Німеччини над циклом лекцій і матеріалів про психологію мас та пропаганду. Організаторка всеукраїнської благодійної акції «Фарби життя», у межах якої художники з різних країн світу малювали картини, які зараз висять на стінах українських онкоцентрів
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Візит Владіміра Путіна до Китаю, поїздки самого Сі Цзіньпіна до Франції, Угорщини та Сербії, візит в Пекін федерального канцлера Олафа Шольца — навіть цей перелік поїздок і зустрічей має переконати в активній зовнішньополітичній позиції КНР, зокрема, й у питанні закінчення російсько-української війни.
Якщо ми додамо до цих зустрічей вояж спеціального представника китайського МЗС Лі Хуея до столиць провідних країн так званого «глобального Півдня» із презентацією китайського плану «замороження конфлікту», збільшення китайської зацікавленості щодо участі у подіях на українському напрямку виглядає ще більш очевидним.
Все це, як і варто було очікувати, створює нові ілюзії. Що Китай зможе «натиснути» на Владіміра Путіна у питанні закінчення війни. І що після війни Пекін може стати одним з найбільших інвесторів України — про це говорять не тільки українські, але й польські експерти. Й ці ілюзії створюють обережну політику по відношенню до Пекіна та його забаганок - так, як це раніше було із Москвою.
Отож, годі шукати українську делегацією на інавгурації нового президента Тайваню, поруч із союзниками України у протистоянні з Росією. Ви її там не знайдете
Не можу назвати такі ілюзії новими. У липні 2021, менше ніж за рік до великого російського нападу на Україну, медіа вже писали про «східний розворот» у політиці президента Володимира Зеленського.
Сам очільник держави говорив про зацікавленість у стратегічному партнерстві з Китаєм, лідер фракції «Слуг» у Верховній Раді Давид Арахамія заявляв про збіг принципів Компартії Китаю та партії «Слуга народу» (і це у країні, де Комуністичну партію заборонили), улюбленець провладної публіки Олексій Арестович погрожував: «якщо Захід захоче подружитися з Росією ціною здачі українських інтересів або значної їхньої частки, то ми розвернемося на Схід і так перебалансуємо нашу позицію».
Війна, здавалося б, все розставила на свої місця й продемонструвала недоречність ілюзій
Китайський лідер продовжує підкреслювали важливість стратегічного партнерства з Росією, постійно і демонстративно зустрічається з Путіним, а для Зеленського після нападу РФ знайшов час лише одного разу — і, звичайно ж, не для зустрічі, а для телефонної розмови.
На високопоставлених українських чиновників у Пекіні також не чекають — і цим позиція Китаю відрізняється, скажімо, від позиції Індії, уряд якої запросив до Нью-Делі очільника українського зовнішньополітичного відомства Дмитра Кулебу. Західні політики — наприклад, державний секретар США Ентоні Блінкен — вже відкрито звинувачують Пекін у сприянні відновленню російського військово-промислового комплексу.
Але в Україні продовжують сподіватися — бо не розуміють природу китайського режиму, як перед цим десятиріччями не розуміли природу російського. Звісно, Китай може бути зацікавлений в інвестиціях в Україну, але тільки тоді, коли наша країна опиниться по інший бік барикад. А для цього потрібно зрозуміти «тривоги Путіна» й програти йому війну.
Здається, вже зрозуміло, що хороші стосунки з Росією — неодмінна передумова хороших стосунків з Китаєм. Бо у Путіна і Сі спільне бачення майбутнього і ролі в цьому майбутньому їхніх країн.
І навіть якщо Сі Цзіньпін — й небезпідставно — вважає себе головним партнером у цьому новому антизахідному союзі, він навряд чи зацікавлений у поразці і ганьбі свого «молодшого брата»
Так що Китай може стати важливим інвестором України за однієї очевидної умови — якщо вона програє війну та стане країною у сфері впливу Москви, а отже, й Пекіна, бо це ж логіка «матрьошкі», тільки вже не російської, а китайської. Україна, яка захистить свій суверенітет й зможе приєднатися до НАТО і ЄС, може цікавити Китай тільки за умови, що в цих союзах вона стане лобістом китайських (і російських) інтересів і буде здійснювати ефективні кроки по дестабілізації ситуації — як, наприклад, Угорщина.
А та Україна, про яку ми мріємо, яка може стати партнером, а не опонентом своїх центральноєвропейських сусідів, Китаю не потрібна. І за мир для такої України Китай боротися не буде. Так що варто позбутися ще однієї небезпечної ілюзії.
Нещодавно на дитячому майданчику мій Марк випадково штовхнув однорічну дитину. Він дуже незграбний у свої 5 років, а дівчинка тільки почала ходити. Зазвичай я відводжу сина подалі від малюків, бо і його поведінка, і малечі може бути непередбачуваною. Але тут, на жаль, не вгледіла. Тато дівчинки дивився у телефон, а коли вона сіла на попу в памперсі і з переляку голосно розплакалася, відірвався від гаджету, підійшов до мого сина і, схопивши його за шкірки, запитав українською: «Чому ти лізеш до неї? Ти вже дорослий». А далі додав вже мені: «Поясніть йому, чого він лізе до малих дітей. Краще дивитися треба, мама!»
Я неабияк перелякалася, бо раніше мого сина за шкірки ніхто не хапав. Але беру себе в руки і відповідаю: «Вибачте нас, я не додивилася. У дитини аутизм, і він вас не зрозуміє».
Подальша відповідь батька приголомшила:
«Так а чому тоді він ходить на майданчик для нормальних дітей? Ми що, маємо бути в небезпеці через таких, як ви?»
У мене всередині все заклокотало, але я набрала повітря і спокійно поцікавилась: «А чому ви не в Бахмуті? Чому не захищаєте нас, а сваритеся тут зі мною і вказуєте, де мені гуляти з дитиною?»
Здавалося, від цих слів чоловік лусне від гніву. На нашу сварку стали звертати увагу інші, тож він забрав свою доньку та пішов, навздогін побажавши мені «самій йти на фронт замість народжувати інвалідів».
Найбільше мене засмучує, що таке кажуть свої ж, українці. Навіть деякі мої знайомі можуть нарікнути за моєю спиною: «Старший син такий розумний, а тут народила ТАКУ дитину, тепер тягар на все життя». До слова, від поляків, як і взагалі від європейців, чути подібних слів мені не доводилось жодного разу.
Навпаки, вони звертають увагу на сильні сторони Марка, завжди знаходять, за що похвалити. Намагаються адаптувати діток з особливостями до життя в соціумі. Так, у терапевтичному садку, куди ходить мій син, дітей періодично водять до перукарні, магазину, на екскурсії, показують світ, щоб наші особливі діти його не боялися.
Продавчиня на варшавському ринку, де ми купуємо фрукти, кожного разу чимось пригощає Марка, намагаючись зазирнути йому в очі і встановити контакт (в аутистів з цим складнощі), а консьєржка в під’їзді завжди знаходить привід хоча б хвилинку з ним поспілкуватися.
На початку життя в Польщі для мене це було незвично, адже вдома у кращому випадку на нас просто не звертали уваги, а в гіршому називали дитину «клубком проблем» і питали, чи є інтернати, де можна залишити сина та забирати на вихідні, бо з ним так незручно жити.
Коли ти мама особливої дитини, ти ніби за замовчуванням маєш бути вдячна, що твоєму сину дозволяють ходити до школи або що хтось грається з ним, як зі звичайним, не звертаючи уваги на його відмінності. Кожна наша прогулянка на дитячому майданчику — це стрес і виправдовування за те, в чому ніхто не винний.
Моя історія не унікальна, і будь-яка мама особливої дитини може написати книгу подібних ситуацій. Ця прірва між нормотиповим і рас-прекрасним світом іноді лякає до панічних атак. Але в основі цього несприйняття — брак знань і нерозуміння ситуації. Тому я хочу дати кілька порад, як поводитися з дітьми з аутизмом — не універсальних, адже такі діти теж різні, але максимально дієвих.
Як поводитися з чужою дитиною з аутизмом?
1. Якщо ви перебуваєте поряд з аутистом, просто будьте доброзичливим. Спробуйте налагодити зоровий контакт і тільки потім говорити з дитиною або щось їй пояснювати. Коли дитина з РАС не дивиться вам в очі — вона вас не чує.
2. Спробуйте похвалити дитину, не акцентуючи уваги на її діагнозі. Як мама хлопчика з РАС я дуже хотіла б жити так, аби нас не жаліли і не вважали хворими. Аутизм — це не хвороба, а стан психіки. Діти з аутизмом не агресивні. Можливо, незграбні, з незвичними реакціями на інших. Але вони дуже радіють, коли їх хвалять.
Що в поведінці аутистів шокує звичайних людей і чи є це небезпечним?
1. Через нервову перевтому, перезбудження або стрес у дитини з аутизмом може статися мелтдаун. Для оточуючих це виглядає як дика істерика та повна втрата самоконтролю. А у мозку аутиста все це нагадує ядерний вибух. Начебто вся нервова система перегрілася і відповідає на цей стан виплеском енергії. Мелтдаун триває кілька хвилин, потім дитина приходить до тями і не пам’ятає, що сталося. Це приблизно як напад епілепсії. Мелтдаун передбачити неможливо. Проте оточуючі мають знати, що їм це нічим не загрожує. Дитина може нашкодити лише собі.
2. Аутисти дуже часто люблять повторювати свої дії. Це називається стимінг. Він допомагає дитині впоратися з емоційною напругою. Стрибати без перерви, ходити кругами, обертатися навколо себе, чіпати предмети, плескати в долоні, махати руками. Це працює десь так само, як бажання лопати бульбашки на упаковці або перебирати чотки — заспокоює. Боятися стимів не треба. Шкоди вони завдати не можуть.
3. Вокалізації та ехолалія. Безумовно, людей «не в темі» дивує, лякає або навіть дратує набір звуків різними інтонаціями або нескінченне повторення фраз з улюблених мультфільмів. Навіть мама не завжди може змусити дитину перестати пищати або наспівувати різні звуки. Нерідко це викликає глузування з боку інших дітей. Важливо пояснювати дітям, що люди є різними, часто несхожими на них.
4. Бажання тактильних відчуттів. Не всі діти з РАС не люблять дотиків. Деякі вимагають обіймів, поплескування по спині або погладжування по голові. Просити цього вони можуть і в абсолютно незнайомих людей. Звичайно, можна не погоджуватися, але от грубо відштовхувати дитину не варто. Щоб переключити увагу аутиста в цей момент, можна взяти його за великий палець або поплескати по плечу, а потім відійти убік.
5. Люди з аутизмом можуть повторювати слова співрозмовника десятки разів чи висловлювати емоції несподіваним способом. Наприклад, розплакатися, коли його похвалили чи подарували подарунок.
Зґвалтування (в тому числі групове), сексуальне рабство, побиття і каліцтво статевих органів, кастрація, примушування членів сім'ї бути свідками сексуального насильства над близькими... Росіяни зробили сексуальні звірства поширеною зброєю в Україні, ― пише на сторінках британської газети Катерина Бусол, українська юристка, професорка Києво-Могилянської академії та колишня наукова співробітниця одного із найвідоміших світових аналітичних центрів, що вивчає міжнародні відносини ― Chatham House.
Деякі жертви [зґвалтувань] стверджували, що їм одягали протигази на голову, щоб не було чути їхніх криків або щоб задушити їх (Протокол Конференції Комісії з розслідування в Україні 29 серпня 2023 року)
Це не випадково. Як зазначає авторка, «токсичні гендерні ієрархії» вже давно стали нормою в Росії. Росія ― країна системної та глибоко вкоріненої в суспільстві толерантності до насильства над жінками та сексуальними меншинами. Країна, яка майже декриміналізувала домашнє насильство. Країна, де «переслідування геїв досягло апогею, коли ЛГБТК+ рух був визнаний екстремістським». І в якій фемінізм або рухи за права дітей також називають «екстремістськими».
Те, що росіяни дозволяють собі в Україні протягом останніх двох років, є крайнім проявом явищ і настроїв, які виникли задовго до війни. Росія не лише заохочує своїх солдатів до зґвалтувань, але й милує і випускає з-за ґрат тих ґвалтівників, які вирішили воювати проти України.
Комісія ООН з розслідування ситуації в Україні вже задокументувала сотні актів сексуального насильства, часто звірячого, скоєних путінськими солдатами над «дівчатками і хлопчиками, жінками і чоловіками у віці від чотирьох до 80 років». Це насильство відбувалося як вдома у жертв, так і в місцях позбавлення волі або на військових постах. Насильство проти ЛГБТК+ людей ускладнювалося широко розповсюдженою насильницькою гомофобією серед росіян. Крім того, дегуманізуючою була риторика злочинців, причому не лише по відношенню до представників сексуальних меншин, яким вони завдавали шкоди.
Іноді ув'язнення починалося з «процедури прийняття» або «прийомки», під час якої і чоловіків, і жінок змушували залишатися оголеними перед іншими протягом тривалого періоду часу (Протокол)
«Таке сексуальне насильство може офіційно кваліфікуватися як воєнний злочин, злочин проти людяності або грубе порушення прав людини. Воно також може становити елемент геноциду або свідчити про геноцидні наміри Росії щодо українців як національної групи», ― пише Бусол.
Проблема полягає в тому, що повідомлення про такі злочини в інших збройних конфліктах та притягнення до відповідальності за них, як правило, є трудомістким процесом. Жертвам часто дуже важко подолати сором, вони часто піддаються соціальній стигматизації, а потреба в їхній безпеці та охороні здоров'я є більш нагальною, ніж притягнення винних до відповідальності.
Тож як зробити пошук справедливості швидшим та ефективнішим? Українська юристка постулює три шляхи.
Деякі жінки, які пережили зґвалтування, вирішили покинути свої сім'ї, домівки та громади через сором і стигму, пов'язані зі зґвалтуванням (Протокол)
По-перше, Міжнародний кримінальний суд, який досі видавав судові ордери на арешт у зв'язку з депортацією українських дітей і російськими нападами на енергетичну інфраструктуру України, повинні робити те саме з особами, які вчинили задокументоване сексуальне насильство.
По-друге, прокурори не лише з України, а й з інших країн повинні мати можливість переслідувати російських сексуальних злочинців ― на основі так званої універсальної юрисдикції. Згідно з цим принципом, будь-яка країна має юрисдикцію щодо осіб, які вчинили чітко визначені злочини, що вважаються особливо небезпечними для міжнародної спільноти. «Прокурори, які працюють над українськими справами по всьому світу, повинні надавати пріоритет сексуальним злочинам», ― зазначає Катерина Бусол.
Жертва одного з інцидентів була вагітною і марно благала солдатів пощадити її. Через кілька днів у неї стався викидень (Протокол)
І третій шлях: дії української системи правосуддя. У вересні 2022 року в Генеральній прокуратурі України було створено спеціальний підрозділ з розслідування воєнних злочинів, пов'язаних із сексуальним насильством. Його очолила прокурор Ірина Діденко. Завдання підрозділу ― зробити так, щоб жертви, які тепер мають більший і простіший доступ до фахівців обох статей (психологів чи прокурорів), більш охоче повідомляли про злочини, скоєні проти них окупантами.
Адже справа, підкреслює Бусол, не лише в тому, щоб переслідувати злочинців, але й захищати постраждалих, розвиваючи їхню чутливість, пам'ятаючи про пережиті травми, вдосконалюючи систему захисту свідків.
З іншого боку, військові сексуальні злочинці та їхні керівники (принципали) також повинні нести відповідальність своїм майном. Те, чим вони володіють, має бути передане безпосередньо людям, яким вони завдали шкоди. Таку форму відшкодування відстоювали, зокрема, два нобелівські лауреати, доктор Деніс Муквеге, конголезький громадський активіст, і Надя Мурад, єзидка та посол доброї волі ООН для жертв торгівлі людьми.
У березні 2022 року в одному із сіл Чернігівської області російські збройні сили окупували будинок жертви протягом 20 днів. Щоночі командир підрозділу спав з 16-річною дівчиною, ґвалтував, душив і бив її, погрожував вбити її родичів, а солдати з його підрозділу вчинили групове зґвалтування (Протокол)
Для київського адвоката проблема російських злочинів і злочинів на сексуальному ґрунті ― це не лише біда, а й своєрідний шанс для України. Адже після війни країна повинна «привести своє кримінальне законодавство у відповідність до міжнародного права, криміналізувавши всі види сексуальних злочинів і запровадивши положення про командну відповідальність, що дасть можливість карати не тільки безпосередніх виконавців, а й їхніх начальників.
На думку дослідниці, Україна має вийти з цієї війни як країна із сучасною, повністю рівною правовою та соціальною системою, що відповідає найвищим демократичним стандартам. Участь жінок в управлінні державою має бути розширена на всіх рівнях, а громадянське партнерство має бути поширене на чоловіків-геїв ― особливо тому, що багато з них захищають батьківщину.
Один з тих, хто вижив, заявив: «Це було зроблено тільки для того, щоб принизити нас як людей» (Протокол)
Тільки тоді з трагедії, яка спіткала багато тисяч українських жінок і чоловіків, вийде якесь тривале добро. Лише тоді зло перетвориться на катарсис, а послання Революції Гідності «Права людини понад усе» ― нарешті буде виконане.
Світлини-переможці були відібрані з 61 062 робіт, поданих 3 851 фотографом з 130 країн світу. Всього було нагороджено 24 проєкти та шість почесних відзнак. До складу журі входять фоторедактори та керівники фотовідділів найбільших світових видань. Голова міжнародного журі, Фіона Шилдс, директорка фотовідділу The Guardian, підбиваючи підсумки цьогорічного конкурсу, зазначила:
«Ці фінальні роботи, що увійшли до короткого списку, є гобеленом нашого сьогоднішнього світу, зосередженим на зображеннях, які, на нашу думку, були зроблені з повагою та чесністю і можуть промовляти універсально та резонувати далеко за межами їхнього походження. Це можливість відзначити роботу пресових і документальних фотографів по всьому світу, виконану з відвагою, розумом і винахідливістю, а також підкреслити важливість історій, які вони розповідають, часто за неймовірних обставин».
Серед нагороджених матеріалів — фоторепортаж Йоганни Марі Фріц для Die Zeit з постраждалої від повені Каховки після російської атаки на дамбу 6 червня 2023 року. 18 квітня 2024 року буде оголошено чотирьох переможців, серед них і фото року World Press Photo.
Пригадуємо інтерв'ю з Юлією Кочетовою для Sestry.eu 23.11.2023:
Фотокореспондентка Юлія Кочетова опинилась на Майдані в ніч побиття студентів: знімала події та силовиків, а пізніше, поки комунальники не змили сліди злочину, фотографувала сліди крові на бруківці. Коли після цього Юля врешті прийшла додому, емоції від побаченого накрили так, що змінили її зсередини.
Літали кулі, падали коктейлі, але Юля вдягнула червону каску й фотографувала в найгарячіших точках. Знімала спопелений будинок Профспілок, а пізніше — розстріляних на вулиці Інститутській. Саме на Майдані Юля зрозуміла, що хоче бути очима й голосом історичних подій. А життя, як бачимо, з тих пір на історичні події не скупиться.
Після того, як Євромайдан переміг, Юля Кочетова фотографувала Крим під час анексії, з 2014 року вона знімає війну. Нещодавно вона отримала міжнародну премію Emmy за видатне висвітлення новин (довга форма). Її роботи були представлені на особистих та групових виставках у Великобританії, США, багатьох європейських країнах та, звичайно, по всій Україні. Її світлини публікують The Guardian, The Telegraph, The National Geographic, Vice News, Der Spiegel, Zeit, Bloomberg, Vanity Fair, FP, Reuters, NBC тощо. В річницю Революції Гідності Sestry поговорили з Юлією Кочетовою про її унікальний досвід.
«Фотозйомка — мій щит від реальності»
— В 2014 році я була лінивою студенткою, яка мріяла поїхати на навчання до Німеччини та не повернутися, — розповідає Юля Кочетова. — Але все змінилось, коли я вийшла на Майдан. Спочатку, як і більшість моїх товаришів з університету, я думала, що революція — це чудова гра. Ми танцювали на вулиці, зустрічали цікавих людей, разом їли щось гаряче. Але це швидко закінчилося, коли я стала свідком побиття студентів силовиками. Це був момент, коли я зупинилась і запитала себе: «Хто я така? Що я хочу робити далі?» Дивлячись з висоти десятирічного досвіду, революція на Майдані була найкрасивішим і найважливішим досвідом у моєму житті.
18 лютого 2014 року я визирнула з вікна будинку Профспілок, щоб зробити фотографію, і побачила, що вся площа Незалежності горить. Це було як у підручнику з історії, я не забуду цього до кінця життя. Україна в огні — тільки не Довженка, а моя — палаюча й лякаюча. Я подумала: а що, якщо завтрашнього дня не буде? Що, як ми не переможемо? Якщо наступного дня, наче нічого не трапилося, на цьому місці будуть курсувати автомобілі, а всіх активістів почнуть катувати? Власне, те, чого я боялась тоді, відбувається тепер в багатьох місцях України. Ми знову стоїмо обличчям до обличчя з режимом, тільки тепер вже у збройній боротьбі.
— Як ти стала воєнним фоторепортером?
— Багато років тому мій батько навчив мене фотографувати, за що я завжди буду йому вдячна. В 17 років я також проходила стажування в фотоагентстві. Тоді я ще не бачила для себе історій для зйомки, не вміла виокремити одну цікаву тему. Тож мій редактор Олексій Болдін посилав мене на найдивніші події — наприклад, на виставку ікебани на лівому березі Києва або на відкриття пам'ятника на краю міста. Зазвичай я була єдиною журналісткою в цьому місці. Це була щоденна рутинна праця, завдяки якій я опанувала майстерність і навчилася працювати під тиском часу.
Пізніше я займалася комерційною фотографією — в основному, портретами. Пам'ятаю, під час однієї з останніх перед вторгненням зйомок я робила фотосесію жінки, яка дуже нервувалася. Я розуміла, що в такому стані зробити хороший портрет майже неможливо. Стала з нею розмовляти, і зненацька вона запитала, що я буду робити, якщо завтра почнеться війна. «Одразу почну фотографувати, немає іншої опції!» — відповіла я без коливань. В момент, коли відбуваються найважливіші події нашого покоління, треба залишатися на місці й розповідати про ці події світу. Я була трошки обурена знайомими фотографами, які виїхали до Європи.
— Ти залишилась у Києві, ти тут народилась?
— Я переїхала до столиці, коли мені було 16 років, аби почати самостійне життя. Народилась і виросла я в Вінниці (зараз тут живуть мої батьки).
У липні 2022 року через російські ракети, запущені на площу Перемоги у Вінниці, загинуло 27 людей. В той день я була в Дніпрі, ми з командою DER SPIEGEL їхали в Донецьку область. У перші секунди після появи новин про ракетний удар я зателефонувала мамі. Вона сказала, що у нас вилетіли всі вікна і що вона біжить до підвалу.
— «Коли хтось запитає мене, що таке війна, я відповім: “Війна — це прокидатися зі шматками вікон в ліжку», — це підпис однієї з твоїх світлин в Instagram. Цікаво, як ти створила свій поетичний стиль підписів, відмінний від звичної короткої довідки за журналістським правилом: хто? що? де? коли?
— 24 лютого ми з колегою направлялись до Авдіївки, коли до нас почали надходити новини про напад. Я читала зарубіжні медіа: «Росіяни бомбардують всюди», «Uber і McDonald's покидають Україну» — в медіа панував хаос. Так само було в 2014 році, коли Росія анексувала Крим і напала зі сходу. У нас почалася війна, але ЗМІ, дипломати та демократичний світ знову транслювали щось у стилі «ми глибоко стурбовані», називаючи російське вторгнення – «криза на Донбасі», «гібридна» і «громадянська війна» (один з класичних російських пропагандистських наративів).
Я відчула, що мені негайно треба висловитись. Бо мовчання годує чудовисько. Це схоже на домашнє насильство. Коли одна межа посувається, дуже скоро вона посувається ще далі, і нема тому насиллю кінця. Отож, я зробила селфі, додала хештег #Україна й запостила в Instagram з підписом: «Дивися, світе, ти вісім років замовчував нашу війну на Донбасі, називав її кризою, конфліктом, ви всі були глибоко занепокоєні й цим підгодовували монстра. І те, що Росія дозволила собі так жорстоко, з таким масштабом наступити ще раз, напасти на Україну, — це тому що світ навколо був поблажливим, а монстри не пробачають поблажливості, й мовчанка завжди вбиває». Після цього я отримала сотні повідомлень, до мене написали друзі з Польщі та Німеччини, на мою сторінку підписалися люди з усього світу, зокрема, російські тролі, які намагалися заблокувати мені коментарі.
Редакція Die Zeit попросила мене записати голосовий репортаж, а після цього запропонували зняти фотощоденник про перший тиждень великої війни. У процесі я збагнула, що писання діє на мене терапевтично, і я не можу зупинитися. Я постійно щось записувала, колеги навіть жартували наді мною. Але таким чином я скидаю свої важкі емоції. «Люди чекають на твої записи в Instagram, пиши щовечора», — переконував мене репортер Бен Соломон. Деякі говорили, що я пишу надто інтимно. Інші, що війна в країні — це історії Юлії.
Були дні, коли я нічого не писала, і тоді дивно почувалася. Писання, як і фотозйомка, стало моїм щитом від реальності.
«Не можу пройти вулицею Грушевського й не заплакати»
— Чому ти пишеш англійською мовою?
— Хочу спілкуватися з усім світом. Мене цікавить, що думають про війну в Україні іноземці, я намагаюсь, аби вони розуміли, що відбувається насправді. Людина запам'ятовує історії лише тоді, коли в цій історії проступають чиїсь шрами. От і читачі мого блога — забувають села й міста, де тривають бої, плутаються в мапі України. Але завжди добре пам'ятають, через що я пройшла. Питають, як моя родина, чи брат досі на нулі, чи відбудували Вінницю…
— Ти рідко публікуєш фотографії зі сценами насильств. Чому?
— Те, що з'являється в медіа, — десята частина того, що ми, фоторепортери, знімаємо. Часто, буваючи на місцях злочину, я думаю: добре, що тіло вже прикрито, що я не криміналістка й не повинна фотографувати все детально для якоїсь правозахисної організації.
Перед тим, як опублікувати фотографію зі сценою насильства, я замислююсь, що це дасть. Можливо, глибший слід залишиться, якщо я опишу ситуацію словами, додаючи щось особисте? Слова мають велику силу, бо працюють з уявою.
Зрештою, медіа неохоче публікують такі фотографії. У 2014 році я зняла тіла після пожежі в будинку Профспілок. Колега сказав мені, що їх ніхто ніде не покаже. У 2022 році світ обійшли фотографії з Бучі. Тоді фотограф Девід Х'юм Кеннерлі, нагороджений колись Пулітцерівською премією, сказав: «Найкращі фотографії війни можуть змусити нас хотіти відвести від них погляд. Важливо, щоб ми цього не робили».
З одного боку, ми бачимо турботу ЗМІ про читача, для якого споглядання надто відвертих знімків може бути травматичним. Його світ ідеальний, він платить податки, він чутливий, його родина не знає війни. Навіщо йому знати, що світ інший. З іншого боку, я не звинувачую читачів за те, що так працюють медіа. Якщо ви не хочете дивитися чесні фотографії, не робіть цього.
Реальність навіть страшніша, ніж ці зображення, і від неї не втечеш.
— Багато людей слідкують за тобою в соціальних мережах…
— Перед війною у мене було 1500 підписників, які лайкали мої смішні селфі. Сьогодні мій профіль виглядає абсолютно по-іншому, я публікую історії війни. І люди з усього світу сміливо їх коментують. Вони пишуть про фотографії, але також запитують, як я себе почуваю, говорять, що моляться за мене. Звичайно, вони не думають вдень і вночі про Україну, але я відчуваю, що ці люди справді про мене турбуються. А отже, війна в Україні для них має обличчя.
— Ти чудово пишеш про Київ, він займає важливе місце в твоєму серці?
— Колись я говорила з Кузьмою Скрябіним, українським рок-співаком, який загинув в автокатастрофі. Він сказав мені, що у житті кожного з нас є такі міста, які дають нам все, і такі, що нас знищують.
Я велика шанувальниця Києва. Я отримала від цього міста водночас і все найкраще, і найстрашніше. У Києві я відчуваю себе як вдома незалежно від того, ночую у власній квартирі чи на дивані у друзів. Коли у березні 2022 року місто спорожніло, я раділа кожній людині, яку бачила на вулиці. Тоді Київ був містом-привидом. Не було води, більшість магазинів були зачинені, а в поодиноких відчинених можна було купити хіба оливки й тунець за завищеними цінами. Скрізь стояли контрольно-пропускні пункти, люди ходили зі зброєю, і ми знали, що росіяни поруч. Зустрічаючи одне одного на вулиці, віталися щасливо: «Як ти? Чи все добре? Є вода, їжа, тобі щось потрібно?» Це був неймовірний час.
Звісно, я бачу, що Київ сірий, радянська архітектура для деяких може виглядати непривабливо. Але я дивлюся на це місто, як на улюблену людину, з якою пережила щось найважливіше в житті. З часу Революції я не можу пройти вулицею Грушевського, щоб не плакати.
Я люблю шрами мого міста і шрами від людей, яких кохала.
Легко полюбити когось, коли все добре, легко любити місто, коли все працює. Але любити після важких досвідів — це зовсім інше. Зараз у мене багато запрошень з усього світу, я могла б жити, де хочу, але я не залишу Київ після того, що ми разом пережили.
— Що тобі дає надію?
— 16-річна Катя з Краматорська, яку я зустріла влітку 2022 року, шукаючи героїв для одного зі своїх матеріалів, розповідала: «Я насолоджуюся смаком кожної ягоди окремо. Їм повільно, щоб відрізнити їх одна від одної». З тих пір я фокусуюсь на малих речах. Спостерігаю, як світло подорожує по деревах, прислухаюсь до сміху на вулиці. Я не думаю про завтрашній день, бо він може не настати. Не планую нічого. Я проживаю кожну секунду життя, намагаючись відрізнити її від наступної.
Це найбільша травма і найважливіший поворотний пункт мого життя. Золотий перетин між минулим і теперішнім, що так тісно пов’язані у нелінійному пошуку власної ідентичності. Ким я була до Революції гідності? Ким стала після? Міркуючи про ту зиму, я завжди думаю, що мій шлях до неї був доволі довгим. Адже все почалося не в листопаді 2013-го, а набагато раніше. Напевно, ще тоді, коли я навіть приблизно не думала про значення слова «гідність».
Зміна заводських налаштувань
Зав’язка цієї історії була простою і знайомою для багатьох людей мого покоління: жила-була в Києві звичайна радянська дівчинка, яка писала у зошиті красивим почерком «Стране Советов — слава!». Оточена любов’ю родини, в молодших класах школи вона мало замислювалася про довколишній світ з усіма його небезпеками й несправедливістю. Люба бабуся, що найбільше викохувала дівчинку й тримала оборону безхмарної ніжності її дитинства, не поспішала знайомити онуку з кістяками в домашніх шафах. Тож звідки було й знати тій дівчинці, що славна страна Совєтов, наприклад, колись зламала життя її прапрабатьків: їх було заслано на Соловки в 1930-ті. Десь там у далекому минулому були й інші темні історії її родини, але про все це наша героїня дізналася згодом. До певного моменту в її житті все було доволі просто, і її щиро радував новенький значок із зображенням кучерявого Володі Леніна на шкільній формі.
Сьогодні я з цікавістю дивлюся тій дівчинці у вічі. Жила-була інша я. І скільки ж попереду в мене було різних відкриттів…
Добре пам’ятаю, як я відчула, що з країною, в якій ми живемо, щось явно не в порядку, якщо моя люба бабуся так жадібно прагне її розпаду. Якось влітку на дачі я зауважила, що вона всю ніч слухала радіо: я лягала спати — бабуся сиділа біля нього, я прокинулася — вона була й досі там. Збуджена, щаслива, моя бабуся говорила про переломні часи та кінець союзу. Це було літо 1991 року. Я відзначила для себе ті дні, але не дуже їх зрозуміла. Особисто для мене часи великих усвідомлень були попереду, однак механізм пошуків відповідей на складні питання було вже запущено.
Все починалося з малого. З підслуханих розмов дорослих. З відвідин разом з бабусею зустрічей Союзу українок у Києві на початку 1990-х та щирого подиву, що всі присутні там спілкуються такою екзотичною для мене українською мовою. З першої власноруч розписаної воском традиційної української писанки. З тоненької книжечки віршів Ліни Костенко, яку я отримала в дарунок у 9 років. З усіх інших книжок, а особливо молодих сучасних українських поетів, які трапилися мені вже 15-річній і вразили до глибини душі. З усвідомленого рішення — я теж хочу розмовляти й писати цією мовою — та остаточного переходу на новий рівень гри вже тоді, коли значно пізніше я дізналася, що стану мамою. Раптом виявилося, що мені конче важливо змінити заводські налаштування й розірвати ланцюжок русифікації на наступному поколінні власної родини. Фокус спрацював: у колишньої радянської російськомовної дівчинки росте син, для якого українська мова є рідною зі старту.
Все починалося з малого, хоч, може, й достатньо великого. З набутого вміння спостерігати й співставляти. З прийнятих самостійно рішень. З усвідомлено заповнених лакун знання історії власної країни. З пекучого сорому та потрясінь — як сталося, що настільки негідні й далекі від моїх цінностей люди керують нашою країною?! А відтак — з поступового прийняття думки, що тектонічні зсуви неможливі без революційних змін.
Точка неповернення
Звісно, я була ще надто малою в часи Революції на граніті, аби хоч якось її для себе відзначити. А от Помаранчева революція вже не могла пройти повз мене. Мені тоді було 22 — кипуча енергія, гаряча кров, активні пошуки власного Я та готовність боротися за своє. І все ж тоді особисто для мене в цьому був сильний елемент гри й карнавалізації дійства: ми з друзями дуже затято вбиралися в оранжеве, дуже сильно страждали за правду, мерзли, кричали разом з натовпом однодумців бадьорі гасла й анітрохи не відчували потенційної небезпеки. Пам’ять стерла багато деталей, але з деяким присмаком ніяковості я пам’ятаю головне: мені було доволі весело. Втім, я пам’ятаю також й інше, значно важливіше: я вперше побачила тоді зблизька власний народ. Сила-силенна різних людей, геть юних і вже зовсім літніх, таких і сяких, різних соціальних статусів, професій і так далі. Відчуття ліктя незнайомих близьких і потужність цієї стихії мене глибоко вразили. Процес пізнання цього нового досвіду видався важливішим за результат. І хоча результат нібито теж не забарився, і ми відстояли інтелігентного проукраїнського президента навзамін бикуватому зеку з двома судимостями та тісними зв’язками з Росією, дуже скоро стало ясно: насправді, все не так, як виглядає, насправді, все тільки починається.
За 9 років турбулентної реальності, після злетів і падінь хиткого політичного життя України, густого розчарування і постійної фрустрації я вийшла знову на Майдан без чіткого розуміння власної мети. Якщо зовсім чесно, у першому поштовху таки взяти парасольку, термос і вийти в листопадову гнилу нічну мряку на центральну площу було мало усвідомленого. Швидше, всі побігли — і я побігла. Ну, точніше, не всі, а переважно ті яскраві свідомі люди, з якими мені хотілося, умовно кажучи, бути в одній команді й прямувати разом до світлого європейського майбутнього. Тож я та мій чоловік також вийшли на Майдан. Знайома атмосфера миттєво нагадала про себе флешбеками: красиві, але розлючені несправедливістю люди, пісні, вірші, бадьорі кричалки, солодкий чай, холодні закоцюблі руки й гарячі серця.
Все здавалося настільки безпечним, що в перший тиждень Євромайдану ми навіть брали з собою туди нашого трирічного сина. В якийсь момент сталося дивне — Андрій опинився на головній сцені з мікрофоном у руках. Це зворушливе відео й досі є десь в мережі: маленький кумедний малюк у комбінезоні й шапці з вухами спершу ніяково мнеться. «Андрію, ти щось хотів сказати?» — підбадьорює його хтось з дорослих. «Я хотів сказати… я хотів сказати… Слава Україні!» Багатотисячний натовп відповідає задоволеним ревінням: «Героям слава!» Моя дитина переживає щасливий шок і цього вечора довго не може заснути від збудження.
Саме таким був для нас перший тиждень Євромайдану. Відтак ентузіазм дещо згас: в останній день листопада 2013-го ми сказали собі, що, певно, з нас досить. Набридло щодня просто ходити на Майдан. Ми поїхали додому з відчуттям деякого спустошення та лягли спати. Хто б міг уявити, що вже за кілька годин представники влади заллють площу кров’ю беззбройних протестувальників і відтак розбудять в українцях силу, яка була приспаною впродовж років наполегливого упокорення.
Я досі пам’ятаю це відчуття страшної темної люті. З нами так не моооожна! Нічого подібного я про себе не знала. Що ж, дівчинко, у тебе попереду ще багато відкриттів. Ось твій перший пункт з цілого ряду точок неповернення. Так прокльовується з-під шкіри твоє власне почуття гідності, про яке ти й не думала досі. А потім на центральні вулиці Києва нас-таких вийшов приблизно мільйон. Це були кияни та люди з інших українських міст, що безкінечно з’їжджалися зусібіч, аби вливатися новими й новими струмками в потужну ріку, яка з усією потужністю неприборканої стихії вже вийшла з берегів.
Часом я запитую себе, чи склалися б обставини якось інакше, якби протестувальників одразу почали розстрілювати. Чи могло би бути зломленим ще не до кінця оформлене колективне розуміння власної сили та самоповаги. А втім, історія, як відомо, не знає умовного способу. Озираючись назад, ми маємо лиш те, що маємо: у нас усіх був певний шлях, де ставки росли з кожним кроком, а прийняття шоку від нових звірств провладних структур було ступеневим.
Так, це була лавина різних подій та сильних емоцій, і все ж вона накривала нас поступово. Розгортався табір Майдану, просто на наших очах народжувалися воїни та потужний волонтерський рух, частішали жорстокі атаки «Беркуту», зростав гнів протестувальників, розбиралася бруківка, палилися шини, невміло готувалися перші коктейлі Молотова. Моя люба бабуся возила на Майдан бутерброди з салом.
Перші смерті на Майдані вразили всіх нас до глибини душі, але особисто мені досі здавалися трагічною випадковістю. Надто складно було прийняти думку, що нас вбиватимуть — всіх без розбору — за наше право казати «ні». Активістів уже таємно катували, вивозили в ліси, жорстоко страчували, а я все ще не знала, не вірила, не могла усвідомити. Прозріння було швидким і болісним: мені потрібно було побачити на власні очі десятки поранених закривавлених людей — таких самих, як я — аби нарешті усвідомити — ідіотко! Ти не знала? Ти раніше не бачила такого?! Що ж, піди умий своє лице, потім відмий чужу кров з підлоги лікарні й роби далі, що можеш. Тепер тільки так.
18, 19, 20 лютого 2014 року назавжди лишилися в мені великою відкритою раною. Мені геть не хочеться наводити фокус на ті дні, та все ж пам’ять зберегла їх з надзвичайною ясністю. Ці нервові дзвінки власному чоловіку, який десь там. Ці три дні безперервної роботи в лікарняному відділенні «Політравми», куди безкінечним потоком звозили поранених. Ця дівчинка-медичка із снайперською кулею в шиї просто переді мною — швидка каталка, просочена темною кров’ю бандана, заляпаний капюшон світлої куртки, дівочий рюкзачок, який хтось дбайливо приткнув їй у ноги. Ці вигаслі поламані люди на ліжках навіть у коридорі й безкінечний потік смаколиків та їжі для них від киян — банки з теплим бульйоном, домашні котлети, зворушливі записки — я їх приймала в один з тих днів. Це страшне усвідомлення, що не всіх поранених буде врятовано, а на Майдані вже багато вбитих. Це спустошене до крику повернення додому, де на тебе чекає твій власний малюк і радісно зустрічає в коридорі: «Мамо, я намалював для тебе, дивись! Це Майдан, це танк, це джип привіз цукерки, а це людина лежить». «А де ти бачив, як… лежить людина?» «По телевізору!» Іди, дівчинко, тихо повий у ванній, уже можна, там ніхто не побачить…
Усе починається з малого і, водночас, з великого. Та зима й особливо ті три дні розповіли нам так багато. Десь там на Майдані випросталося на повен зріст відчуття нашої колективної відповідальності за себе самих, але, водночас, і чітке розуміння: нас за це знову вбиватимуть. Українців завжди вбивали саме за це. Цього разу — вбивають уже десять років, і, судячи з усього, далі буде. Росіяни неодмінно повертаються, якщо мають таку можливість.
Моєї бабусі вже кілька років немає серед живих. В останні роки життя вона була активною волонтеркою — невтомно плела маскувальні сітки й химери для фронту, тяжко переживаючи новини про всі втрати. Мене часто мучать спогади про її останній місяць життя й особливо про одну фразу, яку бабуся, згасаючи, сказала з безкінечною гіркотою: «А я так мріяла побачити вже спокійну щасливу Україну. Мабуть, не встигну». Справді, не встигла.
Успадкувавши від неї так багато всього важливого, я, на жаль, успадкувала ще й цей її страх. Я також дуже мрію встигнути побачити спокійну щасливу Україну. Як усе буде з нами далі — ми собі навіть приблизно не уявляємо. А втім, я знаю одне. Україну, що виразно каже — зі мною так не можна! — я вже побачила. Ця країна навчила мене різних речей, зокрема і значенню слова «гідність». Якщо мені колись пощастить також стати бабусею, мені буде про що поговорити з моїми онуками.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.