Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Їй був 21 рік, коли трапилась Помаранчева революція. Навчання в університеті на той момент стало настільки неважливим, що замість пар викладачі кликали студентів на Майдан. Головна редакторка Sestry Марія Гурська у своєму блозі згадує події революції і війни, які змінили життя країни
Помаранчева революція. Київ, 2004 рік. Фото: Robert Kowalewski/ Agencja Wyborcza.pl
No items found.
Фото з Помаранчевої революції я знайшла в шафі у своїй київській квартирі. Квартири, де ми зараз не живемо і куди лише раз на рік приїжджаємо в гості. Мені — 21 рік. Помаранчева революція — у розпалі.
На цьому фото ми з татом щасливі і веселі, ідемо урядовими кварталом з прапорами і нашим псом Краком, народженим у Кракові. Батько саме приїхав в Україну з Польщі, де 10 років жив і керував українським театром. Повернувся для того, щоб взяти участь у доленосних подіях в країні, будувати європейську Україну. Моя маленька сестра Наталія народилася в Польщі, але разом із батьком переїхала і пішла в перший клас в українську школу.
На Майдан з батьком ходить вся наша родина і весь батьків театр «Дзеркало» (і, як бачите, навіть пес). Актори після вистав приходять в костюмах, протестують, розважають, як можуть, людей на Майдані.
Час від часу ми працюємо на польовій кухні — розливаємо чай, робимо бутерброди з того, що принесли волонтери
На Майдані я не тільки із батьком. На революцію ми ходимо з однокурсниками з історичного факультету — прогулюємо пари в Університеті Шевченка. Разом на протести ідуть студенти усіх курсів, а професори кажуть: «Ідіть на Майдан, діти, там вирішується ваше майбутнє».
На цьому фото ми з подругою з факультету політології Університету Шевченка стоїмо на якомусь перехресті з червоно-чорним революційним прапором боротьби за Незалежність України. Аня була серед тих, хто встановлював на Майдані перші намети, а ще знімала про революцію документальний фільм.
А ось я з молоддю з Вінниці, з якою ми познайомилися на Майдані і протестували разом. Дехто з цих незнайомих досі хлопців жив у нас вдома на запрошення мого батька — аби лишень не ночувати щоночі у холодних наметах.
Ті дні були одними з найщасливіших в моєму житті. Ми тусувалися, мріяли, дружили, засинали і прокидалися під телемарафон 5-го каналу. Усюди — навіть в транспорті — співали гімн революції «Разом нас багато, нас не подолати»
Найзворушливіше було, коли одного разу в автобусі жінка, почувши, як я наспівую цю пісню і побачивши революційні наліпки на моєму одязі, дала мені 20 гривень «на справи Майдану».
Попри загальне піднесення у ті дні, ми чітко розуміли, що країна опинилася на роздоріжжі, де один вибір — це бідність, брехня, корупція, жлобство, кримінал і вічна залежність від Росії, а другий — Україна — «справедлива і заможна європейська держава, де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном».
Ми готові були виходити на вулиці доти, доки ці тези з програми Віктора Ющенка, який гарантував європейське майбутнє і за якого проголосували ми самі й усі, кого знали, не опиниться на Банковій у президентському кріслі, попри замах і отруєння діоксином, сфальсифіковані Януковичем і його поплічниками вибори та введену в Київ бронетехніку
Ці фото працюють, як машина часу. Дивлячись на них, я думаю про те, що за десять років з тими ж вимогами братиму участь в Революції Гідності — і вже не тільки з батьком, а й з чоловіком. Згадуватиму наш розпач і сльози, коли на Майдан винесуть у відкритих трунах під пісню «Пливе кача» Героїв Небесної сотні…
Я думаю про те, що за 10 років почнеться війна, а 2022-го — повномаштабне вторгнення. Мої однокурсники, з якими тоді прогулювали пари під помаранчевими прапорами кампанії Ющенка і прапорами України і ЄС, зараз на фронті. Замість фото з дітьми, вони виставляють у фейсбук світлини у пікселі, щоб привернути увагу до чергового збору коштів на автівку чи дрон для свого підрозділу.
Я опинилася з дітьми в Польщі, Аня — в Канаді, Віка — в Німеччині, Таня — в США. Я згадую революцію, розглядаючи ці фото, стоячи у своїй київській квартирі, поки збираюся в Варшаву, де зараз живу з дітьми через війну
Лунає сирена, і голос у смартфоні говорить: «Увага, увага! Режим підвищеної ракетної небезпеки. Пройдіть у найближче укриття». У старшої дочки починається напад паніки (поки нас немає вдома, не тільки ми відзвичаюємося від реалій воєнного життя в місті, а й з’являються нові деталі, як от це аудіосповіщення в додатку про тривогу). Моя дворічна дочка починає бігати по квартирі колами, заламуючи руки, як маленька бабуся, і примовляє: «О, Боже-Боже! О, Боже-Боже!». Ловлю себе на думці, що це вперше в житті дитина говорить слово «Бог».
Заспокоюю дочок і думаю про всіх українських дітей. Про тих, які гинуть щодня і отримують страшні поранення від російських ракет. Про депортованих в РФ і про сиріт, батьки яких ніколи не повернуться з війни. Про дітей в Україні, які кожного дня в бомбосховищах чекають кінця Путіна, перемоги України і свого європейського майбутнього, і тих, хто як мої, третій рік мріють про повернення додому. Про мого батька, який відстояв за європейську Україну усі три революції, і в свої 70 років, замість грати на сцені, 2022-го робив коктейлі Молотова, готуючись зустрічати росіян в Києві.
Читаю заяву ексочільника Європейської Комісії Жана-Клода Юнкера, який говорить про те, що Україна наразі не готова до повноцінного членства в ЄС, бо не пройшла достатньо трансформацій. Хочеться відповісти Юнкеру і іншим західним політикам, які усе ще не наважуються відкрити Україні двері в ЄС і НАТО, надати потрібну для перемоги зброю, запровадити остаточні санкції проти російської сировини: «Ви що, забули? Ще 20 років тому на Майдані сказали: “Україна — це Європа!”».
І якщо ви не наважувалися визнати це тоді для майбутнього мого покоління — майте мужність зробити це хоча б для сьогоднішніх українських дітей!
Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС — з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Події, що відбувалися тоді в Польщі, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях
Драму «Кордіан» один з найвидатніших польських письменників Юліуш Словацький написав 190 років тому. Він описав російського імператора Миколу І як лютого ненависника країн Європи й зокрема Польщі, де він жорстоко придушив національно-визвольне повстання. Цар весь час воював, аби загарбати нові землі: війна з Персією, війна на Кавказі, війна з Туреччиною.
За словами докторки філософії, професорки Вармінсько-Мазурського університету Івони Мацеєвської, російська імперська ідеологія досі впливає на багатьох людей не тільки в Росії, а й за кордоном. І це дозволяє Кремлю контролювати західний дискурс про війну в Україні, нав’язуючи імперську структуру мислення. Головний аргумент росіян, що дозволяє їм уникати відповідальності, — Кремль не визнає незалежність України, бо начебто в Середньовіччя землі нинішніх України й Росії входили до однієї держави — Київської Русі. Драма «Кордіан» Словацького показує неросійську версію історії.
Стиль правління нинішнього глави Кремля історики й письменники (Олег Криштопа, Андерс Аслунд тощо) порівнюють із царюванням Миколи І, який правив з 1825 по 1855 роки. У той час абсолютизм влади Російської імперії досягнув максимуму.
Придушивши Листопадове повстання в Польщі в 1830-1831 роках, Микола І скасував польську Конституцію. У драмі «Кордіан» Словацький описує, як цар пишається собою, бо йому вдалося перетворити Польщу на політичний «труп». Усіх нових протестувальників правитель погрожує висилати до Сибіру або вбивати. А якщо виникне нове повстання, то Варшаву зруйнує навіки: «Polska już ostygła, umarła, i na wieki. Jak magnesu igłą na północ obrócona, w Sybir patrzy mroźny» (Польща вже охолола й навіки вмерла. Як стрілка магніту, що обернута на північ, дивиться в бік морозного Сибіру).
Події, що відбувалися в Польщі в той період, нагадують ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях:
«Знищення польської армії, запровадження московської мови як офіційної, переведення з Польщі до Росії громадських бібліотек та наукових колекцій, закриття шкіл, примусове переселення до Росії великої кількості польських дітей під приводом перевиховання їх казенним коштом, заслання безлічі польських сімей до віддалених губерній Росії, значний та суворий рекрутський набір, призначення на посади в Польщі московських чиновників, втручання у справи національної церкви тощо. Все це свідчить про намагання уряду знищити політичну національність у Польщі й перетворити її поступово в московську провінцію...». Про це 3 липня 1832 року написав британський державний діяч лорд Пальмерстон на підставі фактів правління Росією Царством Польським після повстання.
На польських землях, що були в складі Російської імперії, почали агресивно й стрімко впроваджувати політику русифікації. Тиск цензури став тотальним. Одним із письменників, не тільки твори якого, а й ім’я опинилися під суворою забороною, був молодий поет Юліуш Словацький. До речі, виходець з України, він народився 1809 року в Кременці, нині це Тернопільська область.
У правлінні Миколи І Словацький вбачав загрозу для всієї Європи: «Europe jak jabłko rozetnę, a nóż zatruty obie zatruje polowy». Ці слова Миколи I перекладаються так:
Я розріжу Європу навпіл, як яблуко, отруйним ножем, який знищить обидві частини
Про амбіції, самовпевненість і плани царя продовжувати загарбницькі колоніальні війни в Європі свідчать слова: «Ha! Ha! Albom ja wielki? Albo świat ten mały?». («Ха! Ха! Чи це я великий? Чи світ малий?»). Він був переконаний, що є обранцем Бога, який доручив йому управління імперією.
Своєю священною місією Микола I вважав захист Росії від лібералізму, який, на його думку, приходив із Заходу
З 1844 року люди, молодші 25 років, не мали права виїжджати за кордон. А всім іншим виїхати було просто майже неможливо. Крім свободи пересування, цар заборонив також свободу слова. Ввів жорстку цензуру, що поширювалася на всіх і все. Створив таємну поліцію, щоб розшукувати й карати всіх незадоволених (аналог майбутніх КДБ та ФСБ). Микола І знищив національне відродження, що почалося в Україні, сформувавши твердження про один народ — великоросів (росіян), малоросів (українців) і білорусів. Також цар запровадив національну ідею — «самодержав’я, православ’я, народність».
Нинішній глава Кремля пропагує цю саму ідею
За словами докторки історичних наук Ольги Морозової, участь молодого поета Юліуша Словацького в 1830-1831 роках у Листопадовому повстанні, що вибухнуло в Польщі й було спрямоване проти Російської імперії, стало причиною його вимушеної еміграції (до Парижу, а згодом до Женеви) та написання драми «Кордіан».
Кришталеве прокрустове ложе для незгодних
Одним із ключових фрагментів твору «Кордіан» є сцена, що розігрується в Тронній залі Королівського замку Варшави. Головний герой Кордіан планує здійснити замах на царя, який водночас уособлює в собі й короля Польщі. Коли Кордіан дістається Королівського замку, Микола І спить у кришталевому ліжку. Цей символ свідчить, з одного боку, про царський абсолютизм, недосяжність. А з іншого боку — про крихкість царської влади, її слабкість і можливість падіння будь-якої миті.
В іншій сцені драми стає зрозуміло, що «Кришталеве ложе» — також аналог фразеологізму «Прокрустове ложе». У давньогрецькій міфології — це ліжко злочинця Прокруста, на яке той укладав спати своїх жертв. Найчастіше це були мандрівники. Тим, кому ліжко було задовге, Прокруст бив по колінах, щоб видовжити ноги, а кому закоротке — відрубував їх. У переносному значенні цей вислів означає певні жорсткі межі, в які насильницьким шляхом когось хочуть пристосувати до своїх потреб або вимог.
«Кришталеве ложе» в творі Словацького демонструє плани царя щодо народів Західної Європи: «Na zachodzie stugłowa wyrasta poczwara… Łoże drugie z kryształu dla lodów zachodu; miarę na długość wezmę z moskiewskiego rodu, a który naród dłuższy nad lożą okucie, kryształu nie rozciągnie, lud skrócę o głowę…». Що означає, що всім людям Західної Європи (яку Микола І називає стоголовим чудовиськом), які не пристосуються до умов, що їм пропонує російський цар, відрубають голови.
Ненависть до Європи мотивувала царя почати нову війну. Він почав вимагати в Стамбулі, щоб усі православні Османської імперії увійшли під його протекцію. Султан відмовився. Росія окупувала Молдову й напала на турецький флот у Синопі. Європейські лідери, зрозумівши, що царя не зупинити й росіянам все одно кого вбивати, вирішили вступити в цю війну на боці Османської імперії. Росія ганебно програла «священну війну» з Європою, здавши Севастополь. Микола I застудився в Криму й помер у своєму некришталевому ліжку.
Драма «Кордіан» Словацького — твір про Листопадове повстання в Польщі, підготовку до вбивства царя й національне визволення, — дотепер є одним з найбільш обговорюваних творів. От чому його обрали для прочитання під час XIII Національних читань в Польщі, Україні та ще 60 країнах.
Німецький канцлер Олаф Шольц уперше за два роки набрав Путіна. Так він хоче виграти дострокові вибори і врятувати свою карʼєру, яка стрімко летить у тартари. Більше того — зʼявляється все більше статей у німецьких ЗМІ, що політик хоче провести за рахунок України виборчу кампанію для своєї партії. Головний її меседж — не дали ЗСУ Taurus і так відвернули Німеччину від Третьої світової війни.
Така поведінка держави, яка, по суті, виростила сучасну Росію викликає роздратування та ненависть українців
І то нічого, що на посаді канцлера пан Шольц доживає останні місяці. Таке упереджене ставлення до України пов'язане з травмами німецького суспільства з минулих двох світових воєн, де саме німці були агресорами і шматували сусідів.
Я спитала, чому Шольц так вірить в успіх своїх телефонних розмов з Путіним у кількох людей, які живуть в Німеччині довго, знають внутрішню кухню та активно долучені до політичних процесів. «Шольц і його партія не є безсердечними та жадібними мерзотниками, що шукають собі вигоду. Навпаки — вони, на відміну від українських політиків, мають ідеологічні переконання. Вони свято переконані, що їхня місія полягає в тому, щоб Німеччина не забила хет-трик, розпочавши третю світову війну. Адже дві попередні світові війни були офіційно розв'язані Берліном. Вони свято вірять, що шлях збереження Німеччини та життя мільйонів німців через неучасть у третій світовій пролягає через невтручання у війну з Росією та Китаєм. Заради цього вони готові винести будь-який сором, засудження та ненависть всього світу. Ба більше: вони навіть відчувають себе святими, що йдуть через муки заради інших», — запевнив мене громадянин Німеччини, який на двох останніх виборах підтримував соціал-демократичну партію Німеччини.
Додамо до цього страх німецьких політиків після перемоги Дональда Трампа та республіканців на виборах у США. Коментарі Вашингтона, що європейські країни мають бути щедріші на безпекові абонементи в НАТО, стають все гучніші.
Берлін знає, що стосуються вони в першу чергу його, адже саме німці останню чверть століття зрощували економіку за рахунок двох факторів — ядерної парасольки США та дешевого газу із Росії
Саме німецькі політики виростили монстра в людській подобі. Тому не дивно, що колишня канцлерка Ангела Меркель вирішила реанімувати репутацію самої себе та політичних еліт, презентуючи мемуари, де стверджує, що Німеччина ніколи не любила Путіна. Просто воно само так вийшло, що газові угоди, які вона уклала з Росією, мали на меті допомогти німецьким компаніям, а насправді дали Москві міцну впевненість, що Європа уже не торт.
Публічна поведінка нинішнього канцлера Шольца та вихід в люди політичної пенсіонерки Меркель показує, як сучасна Німеччина хоче уникнути відповідальності за дружбу з агресором
І намагається знову викрутитись на тлі того, що уже німецька опозиція заговорила, що варто більше дослухатися до США і налагоджувати стосунки з Трампом.
Врешті глибокий історичний антиамериканізм теж призвів до того, що Шольц принижується по телефону перед Путіним. А кремлівський карлик уже за кілька днів показово обвалює цивільні квартали у прикордонні України. Путін демонструє, що не буде говорити з тими, кого не поважає, хто не може дати йому рішучу відсіч.
В ідеальному розкладі для Москви — Путін та Дональд Трамп зустрічаються в гарному шале в Альпах і ділять світ на двох. Ну, може, на трьох — враховуючи інтереси Китаю. Утім Путін розуміє, що Німеччина в глибокій кризі — і буде перебувати у політичному болоті до весни, коли там оформлять нову коаліцію. Тому він буде використовувати цей часовий люфт для ескалації на фронті, шантажу та активного бомбардування західних суспільств страшилками про ядерний удар. І питання «Чи варта Україна Третьої світової?» — буде частиною гри.
У мене є відповідь на це питання. Коли Третій рейх вчинив напад на Гданськ, обґрунтовуючи це захистом німецькомовного населення, мало хто хотів вмирати за інтереси Польщі. Ще більше громадян західних держав не вірили, що досвідчений піхотинець Першої світової війни Адольф Гітлер, який сам сидів у бруді окопів і ледве не вмер від газової атаки, захоче ще одну світову війну.
Утім уже дуже скоро Гітлер та Сталін шматували Польщу на двох — і поки в тюрмах СРСР розстрілювали цвіт польської армії, німці радісно спалювали євреїв в Аушвіці
Ніхто не хотів Другої світової війни і думав, що конструктивні стосунки з нацистами врятують їх від окупації. Утім уже дуже скоро Гітлер робив фотосесії під Ейфелевою баштою, а його офіцери випивали запаси лікеру «Куантро» в французьких барах. Намагання знайти мир із Гітлером призвело до того, що на війну пішли всі, і врешті бомби зруйнували не лише Гданськ та Варшаву.
Після того, коли Третій рейх підписав капітуляцію, німці мали пройти денацифікацію та виплатити компенсації всім, кому вони знищили мирне життя. Коли мова йде про Росію — вона прагне нікому не платити, виграти війну будь-якою ціною і після невеликої паузи продовжити окупацію та геноцид. Той момент, коли учень — простий співробітник КДБ, перевершив свого учителя. Який покінчив з ганьбою як чоловік — застрелився у бункері.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Центри ухвалення рішень в Києві можуть стати цілями, заявив Путін 28 листопада в Астані на зустрічі ОДКБ (Організації договору про колективну безпеку, куди входять Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія і Таджикистан. — Авт.). В українському МЗС порівняли Росію з Північною Кореєю — раніше тільки КНДР була країною, яка регулярно погрожувала ракетами іншим країнам. Мовляв, зрозуміло, що цими заявами Росія намагається залякати партнерів, щоб вони припинили підтримку України.Тижнем раніше, 21 листопада, Росія вперше застосувала ракету «Орєшнік» проти України, запустивши її по Дніпру. Як далеко може зайти цей етап ескалації, чи готова Росія застосувати ядерну зброю, чим на погрози Кремля може відповісти Захід — Sestry зібрали думки експертів.
Кремль нагнітає
Погрози Путіна перетворити на попіл українську столицю більше схожі на залякування і спробу змусити Захід притримуватись своїх же червоних ліній. Чи реальна ядерна ескалація зараз — питання до профільних експертів, але політично така риторика працює, каже заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— На відміну від українців, які виявилися менш наляканими погрозами Путіна, володіння Росією ядерною зброєю і заява її лідера про її застосування були одним з головних чинників, що визначали політику західних урядів щодо війни в Україні. За зачиненими дверима лідери західних урядів говорили мені: «Ви б вчинили так само, якби були на нашому місці». Хоча ядерне позерство Путіна поки що є лише риторичним, ризик прорахунку існує.
Ми, безумовно, наближаємося до ядерної ескалації в усьому світі, оскільки інші держави спостерігають за реакцією впливових країн на брязкання ядерною шаблею Путіна. Легітимність ДНЯЗ (Договору з нерозповсюдження ядерної зброї. — Авт.) опиняється під питанням
Поки існує ядерна зброя, її застосування можливе, а під час війни це стає більш імовірним. Путін маніпулює ядерними ризиками і використовує вже їх як зброю, каже старша наукова співробітниця у Гарвардському центрі Белфера Марʼяна Буджерин (Mariana Budjeryn):
— Ми бачимо велику асиметрію в толерантності до ризику між Росією і Сполученими Штатами та їхніми союзниками по НАТО. Це виглядає так, ніби Росія — єдина в цьому рівнянні, хто має ядерну зброю і на яку має працювати ядерне стримування. Тому не дивно, що Путін продовжує вдаватися до своєї ядерної риторики. Замість того, щоб намагатися вгадати, чи має Путін на увазі свої ядерні погрози, чи це просто шантаж і жарти, Захід і міжнародне співтовариство в цілому повинні, скоріше, чітко уявити набір негативних наслідків, які йтимуть за будь-яким застосуванням Росією ядерної зброї, щоб стримувати її від цього.
Власне, щоразу, коли Україна отримувала від партнерів нове озброєння, з Росії лунали погрози і натяки на апокаліптичні сценарії. Тому й останні заяви російського керманича цілком вкладаються в цю логіку після того, як українці нарешті після 1000 днів війни отримали дозвіл бити західними ракетами по території вглиб Росії. Залежно від обраних цілей, західна зброя може становити значну загрозу для росіян, пояснює стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— Крилаті ракети ATACAMS можуть пролетіти дуже далеко і завдати серйозної шкоди російським військам. Якщо їх підкріпити німецькими ракетами Taurus, які літають ще далі, то ризик зросте ще більше. Хоча це не означає, що вони були б вирішальними і, ймовірно, не надто допомогли б зменшити нинішній тиск на лінії фронту на сході.
З точки зору західної політики щодо України, дозвіл на використання ATACAMS є важливим наступним кроком в обороні України, вважає заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska). До того ж, на її думку, дозвіл на використання зброї зі збільшеною дальністю і точністю має психологічний вплив на союзників України та її ворога, втім, про суто військовий вплив на полі бою — говорити зарано.
За два дні після того, як у США підтвердили дозвіл Україні застосовувати їхні ракети по російських цілях, Путін підписав зміни до оновленої ядерної доктрини РФ. Вона, зокрема, передбачає, що Росія може застосувати ядерну зброю у відповідь на агресію проти себе чи Білорусі із застосуванням звичайної зброї, агресія проти Росії з боку неядерної держави за участю або за підтримки ядерної держави вважається їхнім спільним нападом.
Ядерна ескалація не в інтересах Росії, зауважує аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи Андреас Умланд (Andreas Umland). Путін хоче отримати якісь перемоги, але ядерна ескалація йому в цьому не допоможе. Однак найближчі тижні підвищена напруга зберігатиметься, бо росіяни хочуть максимально використати період до інавгурації Трампа, прогнозує Андреас Умланд:
— Росія хоче як можна більше завоювати і якомога більше шкоди завдати Україні, тому що потім, ймовірно, їм це буде робити складніше.
Поки Трампа немає в Білому домі, для росіян все передбачувано, коли він туди повернеться — все стане незрозуміло, в Кремлі таких ситуацій не люблять
Головне управління розвідки Міноборони України повідомило, що ракета, якою вдарили по Дніпру була запущена з російського 4-го ракетного полігону «Капустин Яр» в Астраханській області, вона була оснащена шістьма неядерними боєголовками, кожна з яких містила шість суббоєприпасів. В українській розвідці кажуть про комплекс «Кедр». У Пентагоні її класифікували як нову експериментальну ракету середньої дальності, створену на основі міжконтинентальної балістичної ракети РС-26 «Рубіж».
Реальні погрози чи шантаж
Та попри демонстративне застосування цієї зброї і агресивну риторику Путіна, американська розвідка вважає, що дозвіл Вашингтона бити західними ракетами по Росії не збільшив ризик того, що Москва застосує ядерну зброю. Про це повідомив Reuters, покликаючись посиланням на п’ять джерел, знайомих з висновками розвідки. Водночас співрозмовники міжнародної агенції припустили, що Росія розгорне кампанію саботажу проти європейських цілей, щоб посилити тиск на Захід через підтримку Києва.
Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський вважає, що застосування Росією нової балістичної ракети, з одного боку, — ескалація, а з іншого — вияв розпачу, бо Путін не може перемогти.
Важко сказати, чи агресивна риторика очільника Кремля — лише погрози, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— У мене є спокуса думати, що це, як завжди, просто балаканина, але це також може призвести до чогось досить серйозного. Застосування «бойової» ядерної зброї малої потужності під час інавгурації у Вашингтоні може стати ідеальним моментом для Росії, щоб спробувати примусити до завершення конфлікту на своїх умовах. Але, звичайно, це була б дуже ризикована ставка.
Нині українська армія намагається зупинити масований російський наступ на сході України. Росія, за оцінками аналітиків Інституту вивчення війни, прагне встановити свій контроль над якомога більшою кількістю українських територій до приходу нової американської адміністрації і початку потенційних перемов.
Спецпосланець Трампа
Дональд Трамп запропонував 80-річного відставного генерала Кіта Келлога на посаду спеціального представника з питань України та Росії. Його завдання — знайти спосіб покласти край війні. Келлог у відповідь зазначив, що готовий невтомно працювати, аби забезпечити мир силою, одночасно відстоюючи інтереси Америки. Саме він є головним ідеологом плану врегулювання війни в Україні, який, якщо коротко, зводиться до того, що коли Київ противиться мирним переговорам, то США зменшують його підтримку, якщо на контакт не йде Росія — США надають Україні максимальну кількість озброєнь. Цей план також пропонує заморозити лінію фронту в її нинішньому вигляді.
Келлог — «ультра-яструб» і крайній прихильник Трампа, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison) Він не особливо пов'язаний з європейськими справами і не є досвідченим дипломатом. Девіс Еллісон доволі скептично оцінює плани команди Трампа завершити війну в Україні:
— Я не вірю, що команда Трампа буде більш ефективною, але цілком ймовірно, що замість цього вона винагородить Росію за її агресію, змусивши Україну відмовитися від територій, а також тиснутиме на Україну економічними заходами. Один з лідерів Сенату Ліндсі Грем вже натякнув, що план Трампа включатиме в себе підписання Києвом угоди про доступ до американської сировини як частину угоди.
Як працюватиме команда Трампа, натепер прогнозувати важко, наголошує аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи Андреас Умланд (Andreas Umland). Перше — достеменно невідомо, хто, зрештою, в тій команді залишиться, друге — багато залежатиме від того, хто матиме більший доступ до Трампа. А втім, погоджується Андреас Умланд, нині в певних колах республіканської партії переважають не надто приязні до України настрої:
— Скажімо, син Трампа, він такий антиукраїнський, якщо він буде мати в цих питаннях великий вплив на свого батька, то це буде погано для України. Щодо Кіта Келлога, то він радше хороший вибір для України, бо він був в Україні і навіть був у Харкові та Ізюмі. Був у Києві, познайомився з Віталієм Кличком і загалом сказав дуже багато хороших речей за останні три роки.
Але питання, наскільки він буде мати вплив на політику і рішення Трампа. Бо й сам Трамп нетипова фігура і в цій його MAGA — крилі Республіканської партії є, звичайно, багато антиукраїнських фігур
На нового американського президента буде чинитися великий тиск щодо зміни статусу війни в Україні. Новий американський спецпредставник з питань України та Росії спробує розпочати переговори між Росією та Україною, але чи буде він успішним, залежатиме від низки факторів: ситуації на полі бою на той час, чи досягне Трамп прогресу у виконанні інших своїх передвиборчих обіцянок, а також від того, яку роль відіграватимуть європейські союзники України, наголошує заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska):
— Віра в те, що Трамп може принести мир в Україну, глибоко помилкова. Оскільки для цього потрібна зміна керівництва в Росії та розплата за воєнні злочини, скоєні проти України. Це не є цілями Трампа. Якщо європейці не активізуються, а українці не продовжать боротьбу, ми, швидше за все, побачимо перемир'я.
І це перемир’я може бути вкрай невигідним для України, каже Надзвичайний і Повноважний посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур. Наразі складно сказати, який остаточний вигляд матиме «план миру» для України Трампа-президента, адже той уникає конкретики і треба спиратися на висловлювання людей з його близького оточення:
— Якщо повернутися до Келлога, що ми бачимо в його плані? Всі звертають увагу на тезу «накачати Україну зброєю, щоб примусити Росію сісти за стіл переговорів». Але в мене виникає питання, для чого сісти — щоб реалізувати цей абсолютно неприйнятний для нас план? Там нібито йдеться про те, щоби якось примусити Росію модифікувати свою поведінку, але мало хто звертає увагу, що Келлог пропонував поступово пом’якшити санкції проти Росії.
Тобто, цей план не несе для нас нічого хорошого. І те, що ми знаємо про позицію нової адміністрації взагалі дає підстави для глибокого песимізму
Фактор Макрона
Україна зараз не має сильних позицій для переговорів з Путіним, проте Дональд Трамп і НАТО можуть вплинути на російського очільника, щоб він почав переговори з Україною, таку думку висловив генсек Альянсу Марк Рютте, мовляв, будь-яка угода між Росією та Україною має перешкодити росіянам отримати те, що вони хочуть.
Перший закордонний візит після перемоги на президентських виборах Дональд Трамп здійснить вже 7 грудня в Париж, де разом з Еммануелем Макроном візьме участь у відкриття відреставрованого після пожежі Собору Паризької богоматері. Макрон і в перше президентство Трампа намагався налагодити з ним особливі відносини, каже Олег Шамшур:
— Макрон — це людина, яка вважає, що він, в принципі, може переконати будь-кого за рахунок своєї харизми. Під час першого президентства Трампа йому начебто вдалося налагодити з ним зв’язок, але водночас Трамп нічого не зробив з того, про що його просив Макрон. Зокрема, він вийшов з Паризької кліматичної угоди. Зараз це — спроба номер два. Він міг би бути адвокатом інтересів України, якщо виходити з заяв Макрона, вони від початку цього року досить рішучі. Втім, треба пам'ятати, що заяви абсолютно правильні, але є суттєве відставанням реальних кроків від заяв.
Шанси на перемови
Україна точно не поступиться своїми територіями, на цьому наголошує український президент. А втім, в інтерв’ю британському телеканалу Sky News Володимир Зеленський заявив, що угода про припинення гарячої фази війни можлива, якщо Україні запропонують членство в НАТО навіть без окупованих територій, а вже після цього окуповані території Київ зможе повернути дипломатичним шляхом.
Виглядає так, що Зеленський готовий розглядати якісь пропозиції по формату перемов, власне, про це йшлося ще від літнього саміту миру, каже аналітик Стокгольмського центру досліджень Східної Європи Андреас Умланд (Andreas Umland). Щодо готовності Путіна, тут більше питань, аніж відповідей, хоча російська відмова може відкрити для України свого роду вікно дипломатичних можливостей:
— Якщо Путін категорично відмовиться від перемов, то це може піти на користь України, тому що тоді є шанс, що Трамп буде постачати більше зброї Україні. Хоча, я в принципі не думаю, що зараз перемови до чогось приведуть, і потім дуже багато залежатиме, як інтерпретувати ймовірний (не)успіх цих перемов.
І Україні тут треба діяти дуже обережно, щоб не виглядати стороною, яка ескалює і яка не хоче миру. Для дипломатів це буде дуже складна задача
Адміністрація Трампа буде підштовхувати Україну до офіційної передачі всіх окупованих територій під контроль Росії і, можливо, заблокує вступ до НАТО, припускає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison)
— Жоден з цих двох проєктів навряд чи буде узгоджуватись з союзниками або, можливо, і з самим Києвом. Сам Трамп не має великих важелів впливу на Путіна чи, скажімо, на Білорусь, Іран або Північну Корею. Значною мірою його заклик до прихильників полягає в тому, що він хоче покласти край зобов'язанням США за кордоном.
За оцінками фахівців, одним з головних важелів впливу США на Росію та її союзників є розблокування американського видобутку енергоносіїв, каже заступниця керівника Варшавського офісу Європейської ради міжнародних відносин (ECFR) Марта Прохвич Язовська (Marta Prochwicz Jazowska). Втім, можливостей впливати на Україну у США значно більше:
— Нова адміністрація США захоче посадити лідерів України та Росії за один стіл переговорів. Вторгнення Росії в Україну стосується набагато більшого, ніж територія, але валютою цих дискусій буде саме територія. Ми повинні уникати використання слова «поступка» по відношенню до української території, тому що слово «concede» в словнику англійської мови означає «визнати або погодитися з тим, що щось є правдою, після того, як спочатку заперечували або чинили опір», а територія України не належить Росії.
Гарантії безпеки
3 грудня відбулось засідання міністрів закордонних справ країн-членів НАТО. Голова українського МЗС Андрій Сибіга привіз у Брюссель оригінал Будапештського меморандуму, назвавши його свідченням того, що будь-які довгострокові безпекові рішення коштом безпеки України неприйнятні.
Перед засіданням в українському МЗС заявили, що Київ наперед відмовляється від будь-яких форматів альтернативних членству в НАТО, мовляв лише Альянс може гарантувати Україні безпеку. Це абсолютно вірна теза, наголошує Надзвичайний і Повноважний посол України в США (2005-2010 рр.) та у Франції (2014-2020 рр.) Олег Шамшур:
— Застосування статті 5 статуту НАТО — оце гарантія. Все інше — від лукавого. Але, як не прикро, позитивне вирішення для нас питання про запрошення України до НАТО ще більше ускладнюється всіма цими планами так званого миру для України, бо вони передбачають фактично відмову України від Альянсу. Я не бачу політичної волі у США,зокрема, добре відома негативна позиція Байдена.
Ясно, що без залізобетонної американської підтримки це питання неможливо вирішити
Водночас, зауважує Олег Шамшур, цю тему все одно варто піднімати і Україна має наполягати, що нова система європейської безпеки неможлива без України в НАТО:
— Разом з тим фокус треба робити на об'єднанні всіх зусиль, щоб зупинити Путіна. Нам потрібно не просто припинення військових дій, а закінчення війни на умовах, прийнятних для України, бо інакше — це буде тільки паузою перед новою агресією з боку Росії. І от цього бачення, принаймні, на рівні конкретних дій, ми поки з боку партнерів не бачимо. Є ще така, я б сказав, ілюзія, що можна якимось чином цю ситуацію призупинити, а потім щось придумати. Це абсолютна ілюзія. Тут потрібні хірургічні засоби.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Марцін Меєр — 54-річний польський бізнесмен, який від початку повномасштабної війни допомагає українцям. Спочатку перевозив людей від польсько-українського кордону, а згодом поїхав волонтерити до України. Возить допомогу у найбільш небезпечні райони, куди не всі хочуть їхати. До війни в Україні уникав соцмереж, але з її початком створив акаунт в Instagram і TikTok з однією метою — дати можливість людям, які потребують допомоги, зв'язатися з ним. А також показує іноземцям, що відбувається в Україні.
Польсько-український кордон
Того ранку, 24 лютого 2022-го року, щойно прокинувшись, я одразу поїхав на польсько-український кордон. Впродовж двох тижнів перевозив людей. Спочатку їздив власною машиною. Згодом пересів на мікроавтобус. До України перевозив чоловіків, які поверталися з-за кордону на війну, та гуманітарну допомогу. Назад забирав жінок і дітей. Більшість були наляканими. Я одразу їм включав wi-fi зі свого телефону, аби могли написати рідним, де вони є і куди їдуть. Мені було важливо щоб вони почувалися у безпеці. Багато з них вже на той момент мали психологічні травми.
Якось підвозив трьох жінок з дітьми. Одна з них боялася заходити в будинок, де їм надали прихисток. Я сказав: «Спокійно, не нервуй. Ми зачекаємо, поки ти зрозумієш, що тут безпечно». Мене вразило, що майже всі жінки, з якими я стикався, одразу цікавилися можливістю працевлаштування. І це при тому, що вони не були з бідних родин. Одна з них, наприклад, мала у Харкові п’ять магазинів з солодощами. Однак через війну була змушена все залишити.
Згодом зрозумів, що мені не достатньо лише перевозити людей. Подумував над тим, аби доєднатися до війська. Однак мій друг з Києва сказав: «Марціне, ти вже не такий молодий. Тобі 52 роки. Продовжуй допомагати і робити те, що робиш». Тоді ж я вирішив їхати до України і допомагати людям безпоередньо там — і, зокрема, неподалік лінії фронту.
Записи у соцмережах стали відеощоденником
У березні, щойно звільнили Київщину від росіян, я поїхав до Бородянки, Бучі та Ірпеня із гуманітарною допомогою. Про ці регіони навіть важко згадувати. Я бачив гори розстріляних цивільних машин, слухав людей, які розповідали про розстріли цивільних російськими військовими. Я хотів кричати на весь світ про ці жахіття у 21-му столітті. На жаль, багато хто у Європі вже починає забувати про війну в Україні. Люди живуть спокійне життя і не розуміють, що лише за 400 км від бомбардувань гинуть цивільні. Важливо було розповідати все, бо російська пропаганда кричала, що то все фейки.
До того моменту я не був зареєстрований у жодній соціальній мережі. Моя донька вмовила зробити сторінку у TikTok, а товариш — в Інстаграм. Я — не телевізійний репортер. Не шукав жодної сенсації. Просто розповідав те, що бачив. Мене вразила історія подружжя пенсіонерів, які не хотіли виїжджати з Бучі, жили у наметі посеред двору. Їх навіть не лякав холод.
Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником
Завдяки їм я також звітував людям, що їхня посилка потрапила за призначенням, а не лежить десь на складі. Я не роблю це заради слави в інтернеті. Хочу бути відкритим і прозорим. Також за допомогою соцмереж люди, які потребують допомоги, можуть зі мною зв'язатися.
Ще під час волонтерства на кордоні я познайомився з пастором Віталієм із Кривого Рогу. Їзджу до нього регулярно. Пам’ятаю як ми разом поїхали до одного з деокупованих сіл. Як завжди привезли гуманітарку. До нас підійшов чоловік і попросив нас про допомогу. Виявилося, що росіяни застрелили його дружину, і він просто хотів відкопати її тіло, аби перевезти і поховати на цвинтарі. Це був шок.
Також якось у Кривому рогу ми роздавали гуманітарну допомогу. До нас підійшла жінка і запитала, чи є два гігієнічних памперси. Мене це прохання вразило до глибини душі. Вона не просила грошей чи якоїсь іншої допомоги. Лише два памперси — навіть не пачку. Іноді були звернення з дитячих будинків. Привозили речі, продукти, ліки, генератори.
Найстрашніше мені було під Бахмутом у селі Парасковіївка, яке зараз в російській окупації. Ми їхали з гуманітаркою на цивільній машині, позначеній хрестом. Однак для росіян це не має значення. Вони нас обстрілювали. Звісно, було страшно. Є такий вираз «тільки дурні не бояться». Мене щоразу вражали люди, які не хотіли виїжджати з небезпечних місць. Особливо пенсіонери, які сиділи у підвалах. Звісно, що не мені їх засуджувати. Можливо, хтось з них чекав на росіян, а, можливо, просто боялися їхати у невідомість.
Була також ситуація, коли мама віддала свого сина, якого потрібно було довезти з Кривого Рогу до Кракова. Там у нього був законний опікун. Для перетину кордону жінка надала свій дозвіл. Цей 8-річний хлопчик страшенно боявся усіляких гучних звуків. Перші дев’ять годин він їхав мовчки, не промовивши жодного слова. Зі мною був товариш, з яким ми по черзі вели авто. На ночівлю ніде не зупинялися. Намагалися якнайшвидше довезти цю дитину, аби він мав якомога менше стресу.
Ворог був за 500 метрів
На початку повномасштабної війни військові просили все — бронежилети, шоломи, одяг, спальники, тактичні окуляри. Безпілотники і машини потрібні весь час. Дехто з людей віддавав свої звичайні дрони, аби хлопці навчилися літати. Зі мною зв’язувалися люди з Австрії, Норвегії, які хотіли віддати свої авто для армії. Декілька відвозив нещодавно. Зокрема, й для військового якого знав. Через два тижні після того він зник безвісти. Невідомо, чи він у полоні чи загинув. Тіла досі немає.
Щоразу, як їдеш на фронт, небезпечно. Одного разу ворог був за 500 метрів від нас. То була місцина, де пів села під росіянами, а друга частина — під українцями
Звісно, було ризиковано туди їхати, але ми повинні були це зробити. Знаєте, коли чоловік виростає, він однаково трохи схожий на дитину. Якщо небезпечно — це круто. Зрозуміло, я не хочу загинути. Але однаково їду туди, бо розумію, що хлопці і дівчата у таких небезпечних умовах щодня. Їм приємно, коли хтось до них приїжджає, що про них пам'ятають.
Були ситуації, коли по приїзду певний час навіть на вулицю не виходили, бо літало багато дронів. Також виключали телефони, геолокацію. Те, що мені вдається відзняти на передовій, я завжди публікую через два тижні або місяць. Це насамперед пов'язано з безпекою.
Не можливо забути випалені росіянами села і міста. Час там ніби зупинився. Ти бачиш, що ось білизна висить, тут накритий стіл, стоять тарілки. Люди все лишали в одну мить і тікали. Жоден фільм не зможе передати всі ті жахіття.
Інформаційна війна важлива
Мене досі дивує, що є ті, хто не вірять у реальність і жорстокість цієї війни. Вони пишуть про це у коментарях на моїх сторінках у соцмережі. Іноді кажуть, що все це зрежисовано, що це знімальний майданчик. Бо, наприклад, не може бути військовий на фронті поголеним і чистим — він має бути вкритим багнюкою, з бородою. Часом бажають мені смерті. Насправді ж, читаючи це, я просто посміхаюся і роблю свою роботу далі.
Ми повинні усвідомити одну річ — кожен з нас не хотів би, щоб це сталося в його державі.
Звісно, що захищати країну мають всі, але найлегше засуджувати тих, хто тікає, хто не хоче воювати. Ніхто не знає, як би, наприклад, поляки повели себе в цій ситуації
Чи виїхали б з Польщі? Забрала б мама свого 20-річного сина в іншу країну чи відправила б на фронт? Насправді, коли ти вдягнеш чиєсь взуття, тільки тоді зрозумієш.
Якими є росіяни, знаю з особистого досвіду. Маю знайомих у США, де колись проживав. У них навіть там мізки промиті пропагандою. Вони вважають себе обраним народом і до всіх інших націй ставляться, як до нижчих за рівнем. Вони нікого не люблять і є заздрісними. Згадайте, настільки вони були здивовані, побачивши в українських будинках каналізацію й унітази. Вони думали, що там буде, як у них вдома, — замість туалету яма у землі. Я чув історії, як росіяни крали електричні чайники і ставили їх грітися на газ. Або виймали з бронежилету броньовані пластини, а замість них вставляли крадені ноутбутки. Я був у будинках неподалік лінії фронту, то росіяни там навіть рами з вікон і крани покрали.
Ми повинні бути разом
Прикро, що деякі люди досі живуть історією, яка розділяє наші народи. Волинська трагедія сталася 80 років тому, і ніхто не каже, що її треба забути. Але зараз не час для цього. Коли ми збурюємо інформаційний простір, згадуючи про сумні сторінки нашої історії, — це найкраща мелодія для росіян. Так, це важкі теми в нашій історії, але не для цього конкретного моменту. Історія дуже важлива, але час писати нову. За таким принципом я живу.
Я не можу зрозуміти тих, хто кричить: «Нехай вони вже підпишуть той мир і домовляться». Я завжди на це відповідаю — уявіть, що хтось прийшов до моєї країни і забрав пару воєводств. Або ж я приходжу до вас додому і забираю вашу кухню і кімнату. І раптом хтось приходить до вас і каже: «Ну, добре, нехай цей Марцін живе у твоїй кімнаті і кухні». Легко так говорити тим, коли це не стосується їхньої землі.
Перші два роки я взагалі нікуди не їздив у відпустку. Приїжджав до Польщі на свята на тиждень-два, аби побачити своїх дітей, і їхав назад. Лише цього року вперше поїхав з ними на море. Утім однаково думками і серцем весь час був в Україні. Одного дня, прогулюючись, ми зустріли дівчину з України, яка продавала морозиво разом з хлопцем. Вони мене впізнали, вийшли і подякували. Мені так було приємно. Особливо у той момент, коли моя 17-річна донька і 8-річний син стояли поруч і все це бачили. Це просте «дякую» — найбільша нагорода для мене. Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо. Сподіваюся, що вони пишаються мною.
Війна навчила цінувати кожну хвилину життя
Ця війна навчила мене допомагати. Коли ти робиш це від щирого серця — ти допомагаєш і собі. Я по-справжньому почав цінувати кожен день, помічати дрібниці, насолоджуватися кожною миттю перебування з моїми дітьми. У побуті намагаюся робити все з думками про інших — навіть, коли паркуюсь, ставлю авто так, аби ще хтось міг стати поруч.
Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі. У світі війни і конфлікти тривають роками. І, до речі, практично у кожній є російський слід. Але вони були далеко. Навіть якби я хотів поїхати і допомогти, дістатися туди важко. А тут Україна — за крок від нас.
Люди справді втомилися від війни. Це важка правда. Утім, коли ти згадуєш тих хлопців і дівчат, які на передовій, то розумієш, що не маєш права навіть думати про втому
Я з Україною до перемоги. Впевнений, після закінчення війни країна отримає потужний поштовх для розвитку. У вас все для цього є — земля, природні багатства і люди. А ще я хочу здійснити одну з своїх мрій — поїхати у подорож до Криму. Там ще не був, лише від друзів чув, як там красиво.
До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ.
Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.
«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»
Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?
Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.
— Виїхати з країни ви не думали?
— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок.
— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?
— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.
Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.
— Чи бракує довоєнного життя?
— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину.
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному
Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.
Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.
— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?
— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу.
Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.
— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?
— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.
А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати
«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»
— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік.Розкажіть про ваші стосунки…
— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді.
Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося.
За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином.
Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий.
Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим.
— Яким Остап був на війні?
— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.
— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?
— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.
Час не лікує
Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.
«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»
— Заради чого ви боретеся?
— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.
Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії
— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?
— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.
— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…
— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.
— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.
— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.
«В армії відчував булінг по відношенню до себе»
— Що найскладніше в армії, на передовій?
— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході.
А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.
Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.
А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно
— Як вижити на цій війні?
— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.
— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?
— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби.
Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС.
Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології
— За що вас нагороджували?
— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.
Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.
— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?
— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.