Ексклюзив
20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

«Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить», — у День вшанування Героїв Небесної Сотні розмовляємо з Ігорем Фльорко, який одинадцять років тому, у 17 років, не тільки став очевидцем трагічних подій на київському Майдані, але й, ризикуючи життям, кинувся витягати людей з-під куль

Ярина Матвіїв

Промені світла, що символізують душі активістів, загиблих під час протестів у 2014 році. Майдан Незалежності, Київ. Фото: Maxym Marusenko/NurPhoto/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Янголи Інститутської: Ігор Галушка (18 років), Павло Дьокін (19 років), Микола Притула (20 років), Ігор Фльорко (18 років), Андрій Седлер (20 років). Фото: Сергій Бобра/Гал-інфо

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Ігор Фльорко (у чорному) і Юрій Кравчук рятують пораненого Сергія Трапезуна. 20.02.2014, Київ. Скріншот з відео

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

20.02.2014. Вулиця Інститутська в Києві. Скріншот з відео

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Ігор Фльорко: «Якщо артилерист не бачить ворога наживо, значить, все йде за планом». Скріншот з відео

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

«Українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль»

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

«Янгол Інститутської», артилерист НГУ «Азов» і співзасновник соціальної кав'ярні для ветеранів Ігор Фльорко

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій.  

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва
ірина солошенко

Для Ірини Солошенко війна почалася 2014 року на Майдані. Після окупації Росією Криму вона намагалась мобілізуватися. Ходила до військкомату, але отримала відмову. Тому прийшла допомагати до військового шпиталю, де спочатку… мила підлогу. Зараз Ірина Солошенко — волонтерка з репутацією, керівничка проєктів реконструкції Головного військового клінічного госпіталю і мобільної евакуації поранених.

Інстинкт волонтера

Наталія Жуковська: Для вас все почалося ще на Майдані. Спочатку ви носили протестувальникам одяг і їжу, а коли почалися розстріли, стали медсестрою. Якими запам'ятали ті дні?

Ірина Солошенко: 20 лютого зранку я була у Михайлівському соборі і вже звідти почула звуки, схожі на автоматні черги. За 25 хвилин я була в Жовтневому палаці — виносила поранених і загиблих. Ніколи у житті не думала, що побачу розстріл цивільних, які йшли з дерев’яними щитами у центрі Києва. 

Я є свідком розстрілів Майдану. Сама після цього звернулася до Генпрокуратури. У мене дві освіти — медична і юридична. І я вважала, що треба обов'язково довести справу до кінця, розкрити кожен епізод і зрозуміти, хто що робив. Тому що дуже багато було домислів, фантазій. 

На Майдані

Коли почалися автоматні черги, я бігла по сходинках і не могла зрозуміти, з якого боку стріляють. Тому що розносилась луна і було враження, що стріляють з готелю «Україна». На сьогодні вже проведено десятки трасологічних експертиз, завдяки яким зрозуміло, що не було ніяких інших людей, крім тієї чорної роти з жовтим скотчем, які вбивали з боку Жовтневого палацу. 

Дотепер не розумію, чому не можна зупинитись, простріливши людині, яка біжить за сто метрів від тебе, ноги? Чому можна стріляти в голову чи тулуб? Або відкривати вогонь, коли людина повертається і біжить назад? Тому 20 лютого — це для мене переломний у житті день. Тоді моє життя сильно змінилося.

Я усвідомила, що більше не може бути безтурботного минулого і майбутнього. Я намагалася повертатися до нормальної роботи, але не змогла. Тому стала волонтером 

Як виявилось, це був тільки початок. Кожен раз думаєш — що наступне? Ядерка? Світ настільки вивернувся навиворіт, що вже нічого не здивує.

Як саме ви стали волонтерити? З чого починали?

Спочатку прийшла у військовий шпиталь і мила підлогу в травматології. Таким чином допомагала 80-річній санітарці, якій було важко. Згодом включилося розуміння, що можна допомагати більше. Ми стали робили ремонти у палатах, переробляли туалети, купували матраци. Я писала про потреби у соцмережах, і люди відгукувались. Ми замінили вікна з дерев'яними рамами у відділенні невідкладної хірургії. Бо до того, коли вивозили пацієнта з операційної, він змушений був лежати на протязі. Відтак міг підхопити ще й пневмонію. 

Під час поїздки на фронт

Також їздили на фронт, багато допомагали мирному населенню, вивозили дітей з небезпечних населених пунктів. Займалися вирішенням проблем, пов’язаних з протезуванням в Україні. Крок за кроком щось змінювали — і це працювало. 

З 2014 року я — одна із засновниць благодійної громадської організації Волонтерська Сотня «Доброволя». Всі ті волонтерки, які працювали, коли не було ні грошей, ні ліків, об'єдналися і створили фонд. Медики зверталися до нас, аби ми знаходили необхідні ліки під конкретного пораненого. 

Коли ж почалась повномасштабна війна, стало зрозуміло, що не все у нас готово. До таких масштабів, де тисяча двісті кілометрів активного фронту, ніхто не був підготовлений.  

Як змінилася допомога впродовж останніх 10 років?

На сьогодні є перелік благодійних фондів, громадських організацій із перевіреною репутацією. До того ж дуже приємно, що відгукуються бізнес і банківська сфера. Вони намагаються закривати існуючі запити. Разом з тим стало важче збирати гроші на певні потреби, особливо з різкою зміною політичних уподобань наших іноземних партнерів. Ми всі мали надію на американську сталу підтримку, тепер все змінилося. Тішить, що європейці намагаються підхопити допомогу. Європа теж має подбати про свій захист. Використовувати український досвід, зокрема — медичні навички, які ми вже маємо. 

Очільниця Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн під час огляду медичного обладнання

Наприклад, я їм розповідаю про свої великі чотири проєкти, які зробила під час війни. Перший — евакуаційні вагони. Другий — забезпечення Київського госпіталю апаратами гемодіалізу в реанімації. Третій — нове приймальне відділення у шпиталі, четвертий — проєкт «Сила крові». 

Для мене зараз «Сила крові» — це дитина, яка росте на очах.

Кров — це перше, що дає пораненому можливість вижити. Якщо її не буде, говорити про вдалі операції і той же гемодіаліз немає сенсу

«Звичайних днів у мене немає. Всі незвичайні»

Якось ви сказали, що ваші дні нагадують суцільні дні бабака. Як виглядає ваш звичайний робочий день?

Звичайних немає, є незвичайні. Іноді починаю день з евакуаційних вагонів. Намагаюся приїхати, подивитися, запитати про потреби особисто. Потім їду в офіс, де оформляю запити, листи, акти. Далі — онлайн-зустрічі. Зазвичай робочий день починається з восьмої ранку і закінчується о десятій вечора. Іноді ще й вдома доводиться проводити зустрічі онлаййн, якщо, наприклад, потрібно поговорити з кимось з Канади чи Америки. Розмова може бути й о першій ночі. Однак, знаєте, це не складніше, ніж бути в окопі на фронті. Тому я не нарікаю.

Голлівудський актор і режисер Шон Пенн, який знімав фільм про війну в Україні, слухає Ірину Солошенко

Ви категорично відмовляєтеся розповідати про медичну евакуацію, яка займає великий відсоток вашого часу. Чому? 

Евакуація поранених — це та сама військова операція. Ось чому це не публічна історія. Ми намагаємось не розповідати ані про кількість перевезених поранених, ані про те, куди їздять наші евакуаційні вагони. Тому що полювання на військових ніхто не відміняв. Оприлюднену  інформацію може використати ворог. Коли настане мир і наша перемога — ми все обов’язково розкажемо.  

Які питання, пов’язані з медичною евакуацією, потребують нагального вирішення?

Ми починали з одного вагону, зараз їх понад сорок. Не всі нові. Їх треба обслуговувати, ремонтувати. Щось виходить з ладу й потребує заміни. Потрібне також медичне обладнання, бо воно теж псується. Наприклад, зараз через благодійний фонд ми замовили дихальні контури, які йдуть від ШВЛ до маски пацієнта. І коли робили замовлення у виробника, то там дивувалися, як так швидко виникла потреба у нових. Мусила їм пояснювати, що їхні апарати працюють не на швидкій допомозі, годину в день, а по 12-16 годин, бо перевозять поранених на фронті. 

З психологічної точки зору — коли було найважче за ці 11 років? 

Чому евакуаційні вагони в 2022 швидко почали працювати? Тому що мені тоді дали телефон керівника «Укрзалізниці», а він швидко відповів. Наша комунікація тривала п'ять хвилин. Він призначив зустріч на понеділок, а вже у середу нам дали вагон, який за чотири доби «Укрзалізниця» повністю переобладнала під наші потреби. Отак оперативно все працювало. Сьогодні ж ми знову повернулися до бюрократичних перепон. 

В одному з евакуаційних вагонів

Дуже важко ходити на нескінченні наради, писати листи, отримувати відписки, щось доводити. Наприклад, найважчий для мене проєкт — приймальне відділення.

У жовтні буде три роки безкінечних пояснень, чому взагалі важливо, щоб люди, які потрапляють у шпиталь, мали можливість користуватися ліфтом, що пацієнтів не можна возити роздягненими вулицею, що поранені мають лежати в палаті, а не в коридорі

Тобто всі ніби погоджуються, але це безкінечно довгий процес. І ми втрачаємо час, важливий для поранених.

Найскладніше, коли є потреба, а ти не можеш знайти того, хто б її швидко закрив. Також кожна річ, яку купують, має бути якомога швидше доставлена до того, хто її потребує. Тоді поранені отримають необхідну допомогу. Немає затримки — менші ризики втрати життя. Для мене час і швидкість закриття потреб — це завжди виклик.

У липні 2023 ви написали у соцмережах: «Українці — неймовірна нація, задумали — здійснили. Збір на проєкт “Із полум’я зродилися” закрито». Тоді вам вдалося зібрати понад 17 мільйонів гривень, які пішли на медичне обладнання для нового сучасного приймального відділення Київського військового госпіталю…

Ми тоді придбали ендоскопічне обладнання «Олімпус». Завдяки йому медики роблять малоінвазивні операції. Чудово, що людям замість розрізання всієї черевної порожнини, після чого потрібен щонайменше місяць на відновлення, роблять такі втручання. Після них через п'ять днів людина повертається в стрій. 

Приймальне відділення мають побудувати навпроти хірургічного корпусу і відділення травматології — і нарешті їх поєднати. Це завдання, яке ми зараз вирішуємо. Вже зроблений проєкт, ведуться розрахунки, скільки потрібно бетону, яким має бути ліфт, під'їзд до відділення, де і скільки буде розеток.  

Маю надію, що одного року буде достатньо для завершення проєкту. Там буде дві тисячі квадратних метрів. Найскладніше — зробити під землею бомбосховище. Бо це Печерськ, де складні ґрунти.

Проєкт нового приймального відділення шпиталю

Якими ще є потреби головного шпиталю країни?

Сьогодні 98% потреб покриває держава. Сам шпиталь з 2014 року  співпрацює з десятком благодійних фондів і організацій, до яких може звернутися у разі необхідності. Немає такого, що кажуть рідним пораненого, аби ті шукали якісь ліки. Все налагоджено. Єдине, я завжди всім кажу: «Здавайте кров. Будьте донорами». Тому що це постійна потреба. Має бути банк крові. Куди прилетить наступної миті, ніхто не знає. Крові потрібно чимало, а донорів стало значно менше. І це проблема.

«Дякую, що ви його тоді витягнули до мене»

Через вас проходять тисячі людських історій. Які вразили найбільше?

Історія кожної людини унікальна. Пригадую, коли у 2015 році падав Донецький аеропорт, то Денис Адонін, який на той час був фельдшером, прислав мені фотографію. На ній була людина без щелепи і шиї. Я не могла зрозуміти, як ця людина може бути жива. 

Також пам’ятаю кіборга Ігоря Римара. Він був у комі, прожив лише тиждень. Я тоді допомагала його родині збирати гроші на їхні картки, щоб оплатити лікування. Коли Ігор помер, його вдова Леся Кузь поділила зібрані 400 тисяч гривень. Половину віддала його побратимам, половину перерахувала мені. Я на них купила два дефібрилятора для медичних бригад, оплачувала операції, за потреби купувала металеві пластини тощо. Минуло 10 років, але я досі пам'ятаю Ігоря й Олесю.

Сергій Храпко, який боровся за своє життя в 2015 році... У нього висока ампутація руки і ноги. Попри це він здійснив свої мрії — стрибнув з парашутом, катається на лижах, навчився плавати, здолав марафон. Допомагає як волонтер побратимам у хірургії, де сам лікувався. Підтримує поранених, спілкується з ними. Водить машину, виховує двох дітей. 

Як каже Вадим Свириденко, який втратив під Дебальцево кінцівки: «Якщо захочеш, будеш жити, як захочеш. Навіть найкращі протези самі працювати не будуть». 

Ірина Солошенко, Сергій Храпко, Вадим Свириденко та Арсен Мірзоян під час марафону

Коли ми знімали проєкт «Із полум'я зродились», я довгий час хотіла, щоб одним з героїв був красень Віталій Киркач-Антоненко. Він тоді служив у ТРО на Луганщині, і його дуже тяжко було витягнути з фронту. Його дружина Наталка була вагітною. На початку повномасштабної війни вона втратила дитину. Дивом завагітніла вдруге. Я сказала: «Давайте дамо їм шанс, щоб чоловік її підтримав. Щоб разом дізналися на УЗД, що у них дівчинка». І нам вдалося зробити так, що він приїхав, ми його фотографували. Віталік провів тиждень з дружиною, повернуся на фронт і через три доби загинув.

Наталя для мене — уособлення і зразок нинішньої української жінки. Не уявляю, де вона брала сили. Вона виносила дитину. Віталінка народилася в травні, коли Київ атакували щоночі ракетами і шахедами. І коли я бачу світлини Віталіни, як вона росте, як вона схожа на тата, щиро тішуся, що є його продовження на цій землі.

Наталка мені каже: «Дякую, що ви його тоді витягнули до мене». Вони, до речі, встигли заморозити біологічні матеріали, щоб у Наталки був шанс народити ще.

Як війна змінила вас і ваше оточення?

«Не мої» люди відійшли від мене ще на початку повномасштабної. Наприклад, я мала знайомого, колишнього військового, з яким ми багато чого пройшли, який обіцяв мені, що у разі небезпеки забере мою молодшу доньку за кордон. На той час їй було 15,5 років. Коли все почалося, я відразу йому подзвонила… Але почула, що він два тижні тому виїхав з України. На тому ми і закінчили спілкування. 

Зрештою мою доньку і маму прихистила людина, яку я не знала. Пані Галина з Італії, яка має квартиру в Тернополі. У неї вони прожили півтора місяці.

Щодо того, як мене змінила війна, то я не знала, що є настільки терплячою

Виявляється, коли я впевнена, що те, що роблю — важливо і дійсно щось змінить, то ніколи не звертаю зі шляху. Навіть якщо складно. А ще я перестала боятися, що про мене подумають і як сприймуть.    

З чоловіком Ірина познайомилася в шпиталі в 2022

Що допомагає тримати моральну стійкість, коли довкола скільки болю і втрат? Де знаходите мотивацію і сили?

У мене сім'я однодумців, і це дуже допомагає. Знаєте, іноді підписники у Фейсбуці можуть написати: «Треба відпочивати». Це, звісно, хороше побажання, але не тоді, коли знаєш, що люди, які зараз на фронті, в оточенні. Або у них немає перерви навіть на каву. 

Чи коли кажуть: «Я втомився. Шоста година, мені треба додому». У деяких людей відсутнє розуміння, що хтось зараз віддає своє життя, а ти не можеш навіть витратити зайвих 10 хвилин. Тому, мене дуже  підтримує сім'я і те, що ми всі зайняті одним. 

Чоловік терпить мою постійну активність і бажання щось змінювати. Він не тільки мій чоловік, а ще й мій великий друг. Ті, хто мене оточують, з ким я працюю, теж допомагають. І коли комусь з нас погано, ми поговоримо одне з одним, пообіймаємось — і йдемо далі. 

‍Фото: приватний архів та Facebook Ірини Солошенко

20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«На висоті 4350 метрів я травмувався. Закрився дощовиком і заплакав. Але потім піднявся і пішов далі», — військовий з протезом ноги про похід на Кіліманджаро 

Ексклюзив
20
хв

Кеті Лешкашелі, бойова медикиня: «Для мене справа честі брати участь у цій війні, бо Росія — це і мій особистий ворог»

Ексклюзив
20
хв

«15 годин під землею, завалений тілами побратимів, я молився і проклинав Бога», — бойовий медик Ростислав Осипенко

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress