«Я бачила людей, які протягом семи годин трималися за стовп у холодній воді». Українці про пережитий у Валенсії потоп і допомогу іспанцям

«Що б не відбувалося довкола, важливо одне — чи встигнеш надати пораненому допомогу. Ми навчилися робити це на ходу. Машина їде під обстрілом, а ти у темряві з ліхтариком шукаєш вену людини, щоб поставити крапельницю. Зрізаєш одяг, перемотуєш рани. Взимку поранені мокрі й обморожені. Для них життєво важливо опинитися в теплі, тому ми розігріваємо машину максимально. Сама я при цьому в броні й шоломі, і вся — від куртки до трусів — наскрізь мокра. Але цього не помічаєш. Забуваєш про те, що тобі нестерпно гаряче, задушливо, що перед цим виїздом сама лежала під крапельницею з головним болем після контузії. Адреналін творить дива: коли час йде на секунди, тобі нічого не болить. І ось довозиш пораненого до шпиталю. Медики кажуть, що ще п'ять хвилин — і людина б померла. Але ми встигли. Ми врятували»…

Так описує свої будні на війні 52-річна бойова медикиня 39 окремої бригади берегової оборони Олександра Чорна з позивним «Ластівка». Ластівка — бо, як кажуть побратими Олександри, швидко літає. До війни Олександра працювала бухгалтером, і все її життя було присвячене родині, трьом дітям. Тож рішення йти до військкомату 25 лютого 2022 року здивувало всіх її друзів і знайомих. Але сама Олександра не сумнівалася. Як і зараз не сумнівається в тому, що зробила правильний вибір.

«Наші контузії ми вже давно не рахуємо»

— Спочатку ні до ЗСУ, ні до тероборони мене не взяли, — розповідає Sestry Олександра. — Але я знайшла людей, через яких можна було вирішити це питання. Була налаштована серйозно, хоча напередодні повномасштабного вторгнення була серед тих, хто в принципі заперечував його можливість. І хоч мій чоловік-військовослужбовець не раз попереджав, я нічого не хотіла чути — у мене був день народження, довгоочікуваний відпочинок у Карпатах і геть інші турботи. 

Війна заскочила нас вдома у Чорноморську Одеської області. Чоловіка відразу викликали на службу. І я відшукала військовий квиток, який мала з часів закінчення медучилища у 1992 році. За спеціальністю я майже не працювала (коли в тебе троє дітей, доводиться обирати роботу, де тобі платитимуть), але квиток залишився. 

Ми з донькою (двоє інших дітей були у Києві) почали волонтерити — пекли кілограми фітнес-печива, яке передавали на фронт. Паралельно я чергувала у місцевому добробаті, де були потрібні медики. А 23 березня постало питання, хто з добробату вступає до лав ЗСУ — і я моментально погодилась.

— Чи розуміли ви тоді, що це війна не на місяці, а на роки?

— Так. У мене, на відміну від багатьох наших хлопців, не було ілюзій, що скоро все закінчиться. Напевно, тому, що я як дочка та дружина військового, бачила, якою була й стала галузь за останні 20 років. Бачила, як у довоєнні роки скорочувалась і занепадала українська армія і розуміла, що ворог усі ці роки готував ґрунт для великої війни. Ще у теробороні казала хлопцям, що ми всі опинимося на фронті. Так і вийшло.

— Навички надання першої допомоги не забули?

— Мені не дали їх забути троє дітей з їхніми постійними хворобами й травмами. І ми, звичайно, проходили навчання з інструкторами з такмеда. Після медучилища я якийсь час працювала в кардіореанімації, і ці знання теж стали в пригоді. При цьому операційної я й досі побоююся. Якщо надаю людині допомогу сама — ріжу, зашиваю — сприймаю це нормально. А от коли бачу, як це роблять інші, стає ніяково. Та я і на власний забір крові намагаюся не дивитись. Спокійно колю чужі вени за будь-яких умов, але як проколюють мої… мені це краще не бачити. 

Хоча знову ж таки — бувають ситуації, коли взагалі нічого довкола не помічаєш, крім поранених, яким треба допомогти. Якось я сама була на крапельниці через сильний головний біль. І в цей момент нічний виклик, важкі «трьохсоті». Я перемотала руку, але катетер не зняла і так поїхала на евакуацію. Поки ми піднімали і переміщали пораненого, подряпала собі цю руку. І закінчилося це інфекцією з місячним курсом антибіотиків. Так само в екстремальний момент я можу «не помітити» високого тиску. За моєї норми 90/60, тиск 140/100 мої судини просто не витримують — з носа може піти кров. Якось так дійшло до госпіталізації. Тиск часто піднімається влітку через спеку й задуху в евакуаційній машині без вікон.

— У вас було кілька контузій?

— Офіційно — три. Насправді, думаю, більше — ми їх вже давно не рахуємо. Поболіла голова після близького «прильоту», полежав під крапельницями — і працюєш далі.

Хтось після контузії гостро реагує на кожен звук, а хтось, навпаки, звикає

Я належу до других: поки зовсім поруч не прилетить, не відреагую. Коли ми жили навпроти Кринок на Херсонщині, там прилітало щодня. Місцеві, що залишилися, вже жили по підвалах, а я могла перебувати й у хаті. Хоча якось підвал врятував мені життя від російської ракети, що прилетіла прямо по нам, будинок склався, як картонна коробка, а підвал витримав.

Ми бували в таких місцях, де відстань від окупованого росіянами лівого берега Херсонщини була мінімальною — і там обстріли не припинялися в принципі. Населені пункти один за одним перетворювалися на руїни, і на тлі цього апокаліпсису все одно зустрічалися цивільні, які не хотіли кидати городи й чомусь були впевнені, що саме по них росіяни не стрілятимуть. Зрештою ми потім надавали їм допомогу…

«Дожив до ночі — вже успіх»

— Страшно?

— Буває. Але це радше страх не за моє життя, а за життя інших. Ось вивозимо пораненого цивільного, я в цей час чую по рації, що ворог обстрілює наші позиції — і боюсь за наших. Або потрапили ми з подругою, ротним медиком, під обстріл. Лежимо в хаті на підлозі, на нас летять уламки й цвяхи з карнизів, а я думаю не про нас, а про те, щоб наші хлопці зараз сюди не приїхали й не потрапили під цей обстріл. 

Перші два роки війни думок про себе не було взагалі: я жила одним днем, одним моментом. Заходиш у сільську крамничку, бачиш щось на кшталт ананасу, хурми чи креветок (власники магазинів під обстрілами завозили такі продукти на лінію фронту і робили на цьому неймовірні каси), і тобі взагалі не важливо, скільки це коштує. Ти думаєш: «А якщо сьогодні мій останній день?» І купуєш. Це і є життя у моменті. Дожив до вечора чи до ночі — вже успіх. 

Зараз я працюю над тим, щоб повернути навичку вміння планувати. Починаю з того, щоб хоча б спланувати найближчу відпустку. Нещодавно їдемо з побратимами і бачимо, що в наш бік летить дрон. І здалеку не зрозуміло, хто це: наші, які пролетять повз, чи ворог — і дрон впаде на нас. Мозок миттєво продумує план дій: якщо дрон знижується, ми на ходу вистрибуємо. І також вже проскакують думки — аби нічого не трапилося, у мене ж скоро відпустка.

Напевно, зрозуміти таке життя у моменті може лише той, хто сам це проживав. Чому зараз розпадається так багато сімей, чому так багато розлучень? Коли ти на фронті, ти не хочеш лякати своїх близьких, розповідаючи, як кілька разів на день мало не загинув. Кажеш, що все гаразд. А вони не розуміють: якщо все так добре й спокійно, чому ти не виходиш на зв'язок? Де ти там і з ким? Починаються питання, підозри. Потім ти приїжджаєш у відпустку, і єдине, що ти хочеш — тиші. Щоб ніхто тебе не чіпав. І прірва між тобою і твоїми близькими тільки збільшується. Це одна з причин мого розлучення також. Зараз я вже більше розповідаю дітям, бо не хочу втратити з ними зв'язок. Можу розповісти їм навіть про найскладніші моменти.

— Це які? Що є найскладнішим у роботі медика на війні?

— Коли не встигаєш довезти пораненого. Поки що був один такий випадок. Молодий солдат, тяжке поранення з внутрішньою кровотечою. За хвилину після того, як він опинився в нашій машині, у нього зупинилося серце. Ми його запустили, але врятувати не змогли — там були несумісні із життям травми. 

Від розуміння того, що твоєї провини в його смерті немає, легше не стає — це нестерпно важко

Коли на День Святого Миколая приїжджаєш до хлопців на позицію роздати спеціально надісланий для них зі Швеції шоколад, а ввечері того ж дня вивозиш тіла шістьох із них…  Під час моєї першої евакуації росіяни обстріляли нас «градами», і двоє побратимів загинули. Один — напередодні свого дня народження, інший — у день народження своєї дружини. Встиг зранку її привітати, і це була їхня остання розмова.

«На фронті я знайшла себе»

— Що допомагає триматися?

— Я можу поплакати, іноді сльози приносять полегшення. Працювала із психологом. Не можу сказати, що це була терапія, це було більше схоже на розмову із собою. Але я з нетерпінням чекала на ці зустрічі, бо це була можливість виговоритися. Я пробувала до цього говорити з друзями чи знайомими, але всі чомусь вважали за необхідне дати мені пораду. А порада мені не потрібна — мені потрібно було, щоб мене просто вислухали. Розповідаючи щось психологові, я паралельно сама все аналізувала, розкладала по поличках — і це допомагало. 

Коли «накриває», мене рятує якась діяльність. Якщо ми не на виклику, я можу почати перекладати свої коробочки з ліками або навіть сісти малювати картину за номерами. Ще трохи заспокоює шопінг онлайн. Був період, коли скуповувала військову форму, як дурна. Тепер ще купую подарунки для своєї маленької онуки.

— Дивлячись на вас, важко повірити, що у вас є онуки.

— Мені 52! Але я й сама не почуваюся на цей вік. Побратиму з мого екіпажу 27, він на чотири роки молодший за мого сина. Разом з тим ми з ним, як і з рештою хлопців, абсолютно на рівних. 

Хлопці жартують, що я у свої 52 сильніша за двох по 26 

Вік — це не проблема, я почуваюся чудово. У певному сенсі краще, ніж до служби. Я не пам'ятаю себе до війни як особистість. Пригадую себе як маму, як активну учасницю батьківського комітету, як домашнього кухаря — і все. Мені ніколи нічого не потрібно було для себе, я не знала, що таке самореалізація. А зараз знаю, що те, що роблю, приносить користь. З багатьма хлопцями, яких евакуювала пораненими, спілкуюсь досі. Якось виклала в соцмережу фотографію із залитими кров'ю бронежилетами — і власник одного, якого ми евакуювали, пізнав свій «броник» і сам мене знайшов, щоб подякувати. 

На війні з'являються нові сенси. Я і виглядаю зараз інакше — мені здається, краще, ніж раніше. Парадокс, але саме тут у мене з'явилася купа баночок з кремами й масками для обличчя. Переїжджаючи з однієї позиції на іншу, вожу їх із собою. У відпустці насамперед записуюсь до стоматолога, косметолога, перукаря й майстра манікюру та педикюру. Багатьох це дивує, але чому? Хіба на фронті я маю бути зачуханою? На жаль, цього не розумів навіть мій колишній чоловік, якому важко було повірити, що я все це роблю для себе. 

Але, звичайно, буває чимало моментів, коли і я виглядаю, м'яко кажучи, не дуже — вся спітніла, розпатлана, в крові. Але щаслива, бо врятувала чиєсь життя. Зупиняєшся після складної евакуації на заправці, щоб випити каву — і ця кава здається тобі найсмачнішою у світі. 

Ще я займаюся йогою (так, навіть на фронті) і тому всюди вожу з собою каремат. Для мене йога — чудова альтернатива заспокійливим і снодійним. Останні в нашому випадку не варіант: ти не можеш приймати снодійне, знаючи, що вночі, можливо, доведеться їхати на евакуацію. І тут дихальні практики стають порятунком.

— Про що зараз мрієте? Окрім нашої перемоги, звичайно.

— Хотілося б мати своє житло. Квартиру десь в Одесі. І дуже хотілося б бути на своєму місці після війни теж. Займатися тим, чим хочу і що має сенс. Ось такі мрії. Чи вони більше схожі на плани? Як я вже казала, мріяти і будувати плани — це те, чого мені тепер доводиться навчатися знову.

‍Фотографії 39 окремої бригади берегової оборони й з приватного архіву героїні

Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля. 

Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані. 

Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.

Моя сім'я на кільканадцять годин 

Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.

— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.

Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки. 

Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.

Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.

Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною 

Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.

— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.

В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.

Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.

— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.

За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.

Згадую історію, яку розповіла у книжці «Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини. 

Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.

Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі

Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.

— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.

Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається. 

Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.

Бар'єр, який потрібно подолати 

Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.

— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.

Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі

Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився. 

Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».

Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.

— Коли це ми перейшли на російську?

Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.

Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.

Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.

— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.

‍

Переклад: Анастасія Канарська