Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: лютневі прем'єри

Хто з артистів презентував нові пісні у лютому? Чим вони вразили? Читайте у новій статті від Марії Бурмаки

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Лютий — особливий місяць для українців. Початок повномасштабного вторгнення розділив життя всіх на дві частини. Хтось пішов боронити Україну зі зброєю в руках, хтось записався в ТРО, багато жінок, рятуючи своїх дітей, виїхали у безпечніші місця. І все більшають лави Небесної сотні. «Герої не вмирають», — кажемо ми. Але вони вмирають, захищаючи рідну землю. І життя наше ніколи вже не буде таким як раніше.

До дня початку повномасштабного вторгнення українські артисти представили декілька знакових прем’єр.

1. Відповідь. Океан Ельзи

З початку війни «Океан Ельзи», як і низка інших виконавців, весь час проводив благодійні концерти. Святослав Вакарчук багато разів їздив до бійців на фронт, співав просто під супровід гітари. Від нього чекали нових пісень, бо є не так багато артистів, чиє слово є настільки вагомим і значимим. Пісня «Відповідь» ОЕ — саме така. І ці слова відгукнулись у серці дуже багатьом. 

Моя відповідь виткана

Зморшками на чолі,

Вартими тисячі слів.

Вона вишита в пам‘яті 

Білими мальвами,

Кована із сліз матерів.

2. Донченко. Ми пройдемо це все з тобою

До 24 лютого свою пісню представила Юлія Донченко. Ми знаємо її за ім'ям Мaxima. Юлія розпочала свою музичну кар'єру у Львові — гітаристкою-вокалісткою жіночого рок-гурту «Леді». Згодом перейшла до легендарних «Братів Гадюкіних». Разом із гітаристом Андрієм Партикою створили гурт «Гавайські гітари». 

Творчість Юлії важко віднести до якогось одного жанру. Її пісні — це поєднання рок-н-ролу, блюзу, кантрі та сучасної поп-рок-музики. Одне можна стверджувати точно: сучасні українські пісні цієї співачки унікальні, не схожі на музику інших, запам’ятовуються і дарують особливе світле і тепле відчуття. Їх хочеться слухати знову і знову. 

Протягом 2023 року Юля Донченко випустила кілька синглів — «Солдате» , «Трохи вина». Її сольний концерт у Львові мав назву «Ворожка» за назвою народної пісні, яка стала однією із візитівок Юлії.  

І ось прем’єра. «Чуєш, ми пройдемо це все з тобою…»

— Слова пісні «Ми пройдемо це все з тобою» написані спеціально людиною, яка пішла добровільно захищати Україну. Це дуже талановитий джазовий піаніст, поет, шалений креативщик і психоаналітик Максим Лан з нашої львівської пісочниці «Ляльки» (Дзиґа). Я хочу допомогти нам всім тримати віру в те, що найменша кількість світла перемагає темряву, що ми на світлій стороні — і підтримка одне одного допоможе нам пройти всі виклики, — розповідає Юлія. 

3. Юркеш Тільки не сьогодні 

Юркеш презентував пісню «Тільки не сьогодні». У своємі релізі музикант написав так: «Зараз відбувається фінальна, найдраматичніша фаза визвольної війни українського народу за свою Незалежність та, врешті, як тепер зрозуміло остаточно, за торжество визначальних цінностей Людства. Багато хто з українців вже давно не займається своєю звичною цивільною професією, а воює. Кожен по-своєму, хтось — на самому реальному фронті, хтось — волонтерить, хтось адаптує свої професійні здібності задля досягнення загальної мети. При цьому всі свідомі не тільки спраги до Волі та Перемоги, а й розуміння цінності кожного людського життя. Щодня ми втрачаємо найцінніші життя і  долі у цій жорстокій битві».

Юрій Юрченко (Юркеш) від самого початку повномасштабного вторгнення став добровольцем, приєднався до 49 окремого стрілецького батальйону «Карпатська січ» імені Олега Куцина, який функціонує у складі ЗСУ з 2014 року. Не відмовившись зовсім від своєї артистичної діяльності, він, навпаки, спрямував її на досягнення загальної мети — Юра і часто на «передку», де підносить дух побратимів своєю музикою, і займається волонтерською діяльністю, збираючи донати, а також доставляючи потрібні вантажі своєму підрозділу. Власне, це у наш час не рідкість, багато українських артистів так само включені в такі процеси.

Нова пісня «Тільки не сьогодні» про ці два роки, розповідає співак: 

— Це переповнена чаша моїх внутрішніх емоцій і переживань, які накопичувались упродовж цієї повномасштабної війни. Ти — «мужчина», батько, воїн — і, наче, маєш бути сильним. Але втрачати своїх побратимів, котрі для тебе стали рідніші за рідних, — непомірний тягар. Та ти не можеш нічого вдіяти… Бо це — війна. І ти мусиш робити свою справу. Тоді ти благаєш Бога: спаси і збережи їх…».

4. КOLA. Міліметр  

KOLA — одна із найпопулярніших українських сучасних  співачок. Найвідоміші пісні — «Біля серця», «Чи разом», «Порічка» (дует із музикантом YakTak). Співачка на великій сцені всього декілька років, та її пісні вже підкорили серця мільйонів слухачів своєю щирістю. Її творчість надихає та підтримує багатьох українців.

Багато хто пам'ятає артистку Настю Прудіус за участю в «Голосі країни». Тисячі глядачів спостерігали за нею протягом шоу і цінують дотепер за те, що та щирість, яку вони бачили, — нікуди не зникла. 

Першою прем’єрою у 2024 році стала зворушлива пісня «Міліметр». Це історія про сильне кохання. «Не відходь від мене ні на міліметр», — в наших реаліях ледь не кожна жінка тримає в голові подібну фразу. Вона звернена до коханого. Це бажання — постійно відчувати людину поруч із собою — йде від серця. Аби кожен слухач міг побачити в пісні свою історію.

У період шаленої закоханості здається, що без близької людини поруч бракує повітря і захоплює почуття розгубленості. Саме про такі щирі й сильні почуття йдеться у новій пісні KOLA:

— Очікування на близьку людину навіть протягом дня може здаватися нестерпним відчуттям, а якщо це очікування є вимушеним, бо близька людина не може бути поруч через обставини — кожна жінка відчуває безпомічність. І все, що їй залишається, — це чекати.

5 YakTak. Вона була нижче зростом 

Однією із найпопулярніших пісень 2023 року стала композиція «Порічка», записана KOLA разом із молодим артистом, що називає себе YakTak. На його рахунку багато пісень, що вже стали дуже популярними. Я сама півроку тому була на концерті і чула, як весь зал співав «Уночі», «Порічку» та «Я дожену останнього вагона». Це дуже сильно для артиста, який лише на початку 2022 розпочав свою музичну кар'єру. 

Ярослав Карпук два роки тому придумав собі псевдонім, записав кілька пісень, виклав їх в Youtube — і вони знайшли своїх слухачів. Взагалі артист виступає давно, ви його могли бачити та чути на Чорноморських іграх і в «Голосі Країни». Майже кожна його пісня ставала хітом. Власне, ці вони й увійшли в дебютний альбом, який вийшов днями. Якийсь час тому я запитувала в Ярослава, де він знаходить час і як йому вдається видавати нові пісні. YakTak якраз тоді був у турі і мав 60 концертів. 

— Скрізь, — відповів він. — Найчастіше — на задньому сидінні машини у переїздах між концертами.

Пісня «Dance», з якою співак боровся на Національному відборі за голоси слухачів, не викликала аж такого захоплення глядачів. Хоч своє місце в концертах композиція знайде. Новий альбом — це якраз і є та концертна програма, з якою артист виступає. І в неї поступово додаються нові пісні. Остання пісня — «Вона була нижче зростом» — одна з них. 

6. Антитіла. Ти саме та 

«Антитіла» після досить тривалої паузи повернулися з прем’єрою «Ти саме та». Це, за словами Тараса Тополі, звернення і до коханої жінки, і до рідної землі: 

— Це можна сприймати на особистому рівні — і тоді це присвята коханій. Можна на загальноукраїнському рівні — і тоді це присвята Батьківщині. Вона ж фактично є тією самою коханою.

Пісня була написана рік тому і довго чекала релізу.

— Гармонія пісні була створена Максимом Сиволапом досить давно. Рік тому ми повернулись до неї — і я почав створювати мелодію та текст, — розповідає Тарас Тополя. — Все це відбувалося в непростий період життя. Гурт «Антитіла» вже вийшов з передової — і ми продовжували здійснювати нашу діяльність як волонтери і музиканти, роблячи на своєму місці максимум заради перемоги. Водночас ми були далеко від наших родин, дітей і коханих, за якими сумували, саме тому ця лірика, гармонія та мелодія вийшли такими драматичними.

У пресрелізі до пісні гурт навернув трохи філософії: 

— Метафоричний, образний відеоряд про те, як маленька людина у безмежності холодного простору і Всесвіту здатна своєю любовʼю запалювати вогонь і давати тепло мільярдам інших. 

Але так хочеться вірити в те, що Любов дійсно перемагає.

7. O.Torvald Червоні колготки 

Далі теж прем’єра, але неочікувана. Легендарну пісню «Червоні колготки» гурту  «Скрябін» і Кузьми, що стала саундтреком фільму «Я, “Побєда” і Берлін», переспівав Євген Галич і гурт O.Torvald. Продюсери фільму «Я, “Побєда” і Берлін» вирішили залучити до запису саундтреку фільму виконавців, які були особисто знайомі зі Скрябіним і захоплювалися його творчістю ще з 90-х. Вибір впав на гурт O.Torvald.

У музикантів є вже три кавери на пісні Кузьми, зокрема «Червоні колготки», який став справжньою прикрасою стрічки та зробив її особливою.

«Я, “Побєда” і Берлін» — фільм за автобіографічною книгою Андрія Кузьменка. Це історія звичайного хлопця, музиканта-початківця. За три дні до запланованого концерту він вирушає зі своїм другом Бардом ( в житті — Віталієм Бардецьким) до Берліна на старому автомобілі «Побєда». Хлопці почули, що десь там в Німеччині є колекціонер, готовий обміняти жовту «бестію» на шестисотий «Мерседес». Кузьма обіцяє своїй дівчині Барбарі повернутися додому на новій тачці, а хлопцям з гурту — встигнути на виступ. Уже з перших хвилин подорожі все, звісно, йде не за планом. Проте точно відомо одне: пригода допоможе героям знайти справжнє призначення.

Фільм вийде на екрани 9 березня, чекаю на нього з нетерпінням. Книга вийшла вже давно, дуже раджу вам прочитати! Ну, і, звісно, слухайте саундтрек «Червоні колготки».

8. Геля Зозуля Весела пісня 

Нову пісню представляє рудоволоса красуня Геля Зозуля. Та, яка «наробила лиха і сьогодні тиха». Геля випускає пісню за піснею — і, що цікаво, вони є помітними, співачці вдається уникнути самоповторів. Цю музику хочеться слухати і їй підспівувати, особливо якщо ви — жінка. «Ти любиш тікати, а я підкрадатись». Тепер це стане мемом. 

Трек називається «Весела пісня». Але, як каже Геля, «пісня-то весела, але весело буде далеко не всім, бо це сатирична казка про те, як дівчина взяла ситуацію в свої руки. Історія розгортається дуже неочікувано, адже все в житті буває».

Разом з піснею виконавиця випустила кліп. Головну роль виконав популярний блогер Тарас Нестеренко. Зйомки відбувалися в самому центрі Києва. Геля Зозуля сподівається, що гумористичний трек та кліп відволічуть слухачів від буденності та стануть приводом посміхнутися. 

Пісню Геля написала вночі, як і всі свої попередні пісні:

— Із самого дитинства я перед сном, замість того, щоб лягати спати, складала вірші та пісні, чи голосно грала якісь імпровізації на фортепіано. Відтоді багато треків народжувались саме вночі. 

Ось як вона сама представила пісню: «У цій композиції закладена сатирична історія дівчини, яка в якийсь момент захотіла взяти все в свої руки і зробила це характерними для себе способом». 

Глядачі кліпу на ютубі — у захваті: «Нарешті творчість, де жінка проявляє свою мʼяку силу. А не ридає, не жертва. Впевнена, жіночна, пʼянка️». Артистка, до речі, анонсує свій перший сольний концерт в креативному центрі «Уява» у Києві. 

9. Klavdia Petrivna Я тобі брехала 

Вихід нового треку «Я тобі брехала» збігся у часі із гучною нібито розвіртуалізацією Klavdia Petrivna. Українська співачка, яка ховає обличчя, опинилася в центрі уваги, коли її нагороду у категорії «Дебют року» видання «Лірум» прийшла отримувати артистка Маша Кондратенко (її кліп «Ванька встанька що таке, приготуй собі пакет» в Youtube переглянули вже більше 30-ти мільйонів глядачів).

Спочатку всі повірили, але потім, хоч голоси артисток справді подібні, вірити перестали. Тож інтрига залишається.  Klavdia Petrivna використовує іронічний заклик «твоїм фейсом об тейбл» саме для того, щоб висловити бажання звільнитися від нав'язливих стосунків, які здаються ідеальними. Пісня «Я тобі брехала» показує Klavdia Petrivna сильною та незалежною жінкою, яка сміливо підіймає провокативну тему.

10 Джамала. Мій Брате  

Співачка Джамала представила нову пісню «Мій брате», яку присвятила загиблому на війні другу. Артистка зізналася, що у композиції втілила світлі спогади про нього, водночас присвячує її всім загиблим захисникам та захисницям.

— Чи може автор плакати над своїм твором, сидячи перед клавішними та комп’ютером, якщо він це переживає? Може! Так сталося зі мною знову. Рік тому, у січні, я втратила дуже близького друга, брата, але спогади про нього були настільки світлими, що якось я не могла плакати доти, поки не написала цю пісню, — розповіла співачка. 

— Найменше, що ми можемо зробити по відношенню до людей яких ми любили, які захищаючи нас і яких ми втратили, — памʼятати, згадувати, не боятися їх любити, любити спогади про них, згадувати їхні жарти, музичні смаки, цитувати їх. Мені це допомогло. Може, допоможе і вам? Напишіть їм листа, — додала Джамала.

Нову пісню вона заспівала у фіналі Національного відбору на Євробачення. І всі побачили, що Джамала, як кажуть у нас, «при надії». Вона чекає на третю дитину. І це було так зворушливо. Бачити, що життя перемагає. Слухайте пісню Джамали Мій брате. Нехай всі брати, батьки, сини, сестри повернуться живими з цієї війни.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Гжегож Яніковський: Репетиції до «Калігули» — п'єси за мотивами Альбера Камю — ви розпочали у театрі ім. Івана Франка в Києві ще до російського вторгнення. Втім, вони були перервані майже на три місяці. Прем’єра відбулася у липні 2022 року. Як сьогодні сприймають виставу в Києві? Торік ви представляли «Калігулу» на фестивалі в Авіньйоні. Як її сприйняли там?

Іван Уривський: Ми показали «Калігулу» не лише в Авіньйоні, а й на кількох інших фестивалях, — зокрема в Сараєво. Звісно, передусім ми граємо цю виставу в Києві, де глядач її дуже полюбив. Вона вже була зіграна понад сто разів.

Я довго думав, у чому феномен сприйняття цієї постановки. І після фестивалів і розмов з багатьма людьми дійшов висновку, що тема тиранії та деспотизму стосується всього світу. Звісно, для українців це особливо болюча тема, бо війна робить її буквально відчутною. Але наша вистава зумовила появу сильного відгуку й у Франції, хоч тамтешня публіка й не має безпосереднього досвіду пережиття війни. Коментарі й розмови в Авіньйоні були дуже глибокими. Тема «Калігули» універсальна — вона не може залишити байдужим. Ми бачимо, що коїться у світі: збройні конфлікти, хунти, найманці, тероризм. Тому диктатура — це болюча тема для багатьох країн. Хтось перебуває в епіцентрі бурі, а хтось — начебто й у безпеці, проте це може бути лише ілюзія.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли і де Калігула може з’явитися наступного разу

— Що для вас означає робити театр у країні, де йде війна? У 2024 році ви поставили «Марію Стюарт» Шиллера, а цьогоріч — «Макбет». Як вам це вдається?

Зізнаюсь, зараз я ставлю більше вистав, ніж до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, ми не працювали майже три місяці. Готували концерти, поетичні вечори для наших військових. Ми були наче в тумані — не знали, чи зможемо ще колись робити театр. Чи потрібен він взагалі? Але коли ми нарешті поставили «Калігулу», виявилося, що глядачі дуже потребують театру. Люди хочуть жити більш-менш нормально, відволіктися від жаху війни. Тому я почав експериментувати з різними жанрами. Наприклад, ставити комедії, чого раніше не робив. Насамперед ми як колектив мусили усвідомити себе і свою ситуацію. Потім почали питати глядача: який театр йому потрібен зараз? Чим має бути театр в Україні?

— Ви ставите переважно українську й світову класику — «Трамвай „Бажання“» Вільямса, «Пер Ґюнта» Ібсена, «Марію Стюарт» Шиллера. Також ставили Стріндберга, Гоцці, Гоголя. Кажуть, що ви завжди трохи деконструюєте класичні тексти. У чому ваша режисерська стратегія?

 Кожного разу, коли обираю п’єсу, намагаюся ставити її так, як я її розумію. Я добре знаю, що працюю з класикою, тому не вношу радикальних змін. Просто уважно читаю твір, намагаюсь глибоко його зрозуміти. Потім дивлюсь постановки цієї п’єси в інших європейських театрах. І в якийсь момент починаю розуміти: ось чому інші режисери зробили так, а я бачу це інакше. Мабуть, звідси й з’являється враження, що я деконструюю класику.

«Калігула» Уривського на фестивалі в Польщі. Фото: Julia Weber

 — Часто скорочуєте текст або переставляєте сцени?

— Наша «Калігула» триває годину і п’ятнадцять хвилин. Це сильно скорочена версія твору. Ми просто не могли зробити стільки репетицій, скільки хотіли. Постійно лунали повітряні тривоги, і нам забороняли репетирувати під час загрози обстрілу. Тож ми адаптували виставу до реалій війни. Згадаю лише, що не раз доводилося зупиняти виставу і разом з глядачами спускатися в укриття.

— У 2024 році ви отримали Державну премію імені Тараса Шевченка за виставу «Контопська відьма». У червні ви вирушаєте з цією виставою до США і Канади. Про що ця вистава?

— У травні ми показали її в Польщі, а в червні дійсно летимо за океан. «Конотопська відьма» — це шкільна обов’язкова література в Україні. Григорій Квітка-Основ’яненко — один з перших, хто писав прозовані творі українською. Це така бурлескна сатира. Вистава розповідає про початок війни Польщі з Росією, а козаки хочуть уникнути призову, бо не хочуть воювати. Вони запрошують війта Конотопа на так звану сотенну раду — козацькі збори, де місцеві сотник і писар намагаються переконати всіх довкола, що в місті завелися відьми. Щоб їх знайти, треба влаштувати «полювання на відьом» і випробування водою, тобто почати топити жінок — одну за одною. Та котра не втопиться і є відьмою.

Це страшна історія, майже хорор, але написана як комедія. Наша вистава побудована на фольклорі, народності. Це спроба уявити, як усе могло виглядати. Глядачі обожнюють цю виставу. Ми зіграли її вже понад 200 разів.

20
хв

Іван Уривський про «Калігулу»: «Тема тиранії і деспотизму зараз стосується всього світу»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Ексклюзив
20
хв

Ґабріелюс Ландсберґіс: «Єдина країна, яка має політичну волю і здатність зупинити Росію, — це Україна»

Ексклюзив
20
хв

Чеський євродепутат Ондржей Коларж про комплексні санкції проти РФ: «Підкуп, маніпуляції, шпигунство — все має бути покарано»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress