Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ірина Ставчук, Олена Розвадовська та Оксана Забужко
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війни, терор, екстремальна спека, жахливі лісові пожежі та повені — всім цим був наповнений 2023 рік, і саме це вплинуло на формування списку BBC. Так, три українки, які потрапили до BBC 100 Women 2023, надихали своєю працею в світлі протистояння українського народу російській агресії. Це захисниця прав дітей Олена Розвадовська, письменниця Оксана Забужко та радниця з питань кліматичної політики Ірина Ставчук.
«Ми шукали кандидатів, які потрапили в заголовки газет або вплинули на важливі події протягом останніх 12 місяців, а також тих, хто досягнув чогось значущого, але до новин не потрапив», — пояснюється на сайті телерадіокомпанії BBC.
До списку увійшло багато сміливих правозахисниць та юристок, зокрема, Амаль Клуні та Мішель Обама. А також мисткині, акторки, спортсменки та інші надихаючі особистості. Наприклад, полька Ізабела Длужик — незряча звукова документалістка, дослідниця з Ґданського університету, чиєю пристрастю є звуки природи. Цього року вона стала героїнею програми BBC World Service «Izabela In the Forest», в якій з мікрофоном провела слухачів світом звуків Біловезької пущі. Потрапили до списку також дві росіянки: письменниця та політична активістка Дарія Серенко (сокоординаторка Феміністичного антивоєнного опору – руху проти вторгнення Росії в Україну) і пожежниця Софія Косачова.
Детальніше про українок:
Олена Розвадовська
Допомогти українським дітям пережити травми війни — місія Олени Розвадовської. З 2019 року вона є співзасновником благодійної організації «Голоси дітей», яка надає психологічну підтримку. Фонд налічує понад 100 психологів, які працюють у 14 центрах України, також фонд має власну безкоштовну гарячу лінію. Це допомогло десяткам тисяч дітей і батьків.
«Після повномасштабного вторгнення ми були чи не єдиним фондом в Україні, який був повністю сконцентрований на темі дітей та сімей, постраждалих від війни, зокрема, на психологічній допомозі. Ми максимально розширили програми. Тепер це психологічна, психосоціальна програма, гуманітарна програма, робота з громадами, наприклад, встановлення укриттів, облаштування майданчиків, кімнат в лікарнях, закупівля всього необхідного для закладів, де перебувають діти, евакуація на початку повномасштабного вторгнення. Також величезний шмат роботи — це мистецька адвокація. Ми видали книгу "Війна голосами дітей", їздимо світом з виставками, з цитатами дітей. Багато знімаємо, зокрема, наш документальний фільм “Будинок зі скалок” дійшов до Оскара. Зараз працюємо над тим, щоби забезпечити стабільність підтримки дітей та дорослих. Стабільність означає постійно бути присутніми там, де діти страждають від війни», — розповіла Олена Розвадовська Sestry.
Олена Розвадовська разом із дітьми, з якими працює фонд «Голоси дітей». Фото: приватний архів
Оксана Забужко
Авторка понад 20 творів, серед яких художня, поетична та публіцистична література, Оксана Забужко вважається однією з визначних письменниць та інтелектуалок України.
На міжнародному рівні вона відома такими роботами, як «Польові дослідження з українського сексу» та «Музей покинутих секретів». Закінчила філософський факультет Київського університету Шевченка та має ступінь доктора філософії мистецтв.
Книги Забужко перекладені 20 мовами й відзначені безліччю національних та міжнародних нагород, серед яких — літературна премія Центральної Європи «Ангелус», Національна премія України імені Тараса Шевченка (за заслуги у гуманітарній сфері) та орден Почесного легіону Франції. Оксана Забужко була стипендіаткою міжнародної програми Фулбрайта, викладачкою українських студій у Гарвардському та Піттсбурзькому університетах.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України Забужко стала справжнім культурним амбасадором на Заході, вона багато робить для популяризації української культури та української позиції в світі.
Так, про свою книгу «Найдовша подорож» Оксана Забужко нещодавно розповіла для Sestry таке: «Майже весь цей текст — це мій плач над моральним банкрутством Заходу, оплакування цієї трагедії, що нічого не навчилися і нічого не зрозуміли, що йде абсолютне повторення тридцятих років, та сама парадигма «замирення агресора», кидання звірові шматка за шматком — а може ж, він таки вдавиться?»
Оксана Забужко зі своєю книгою "Найдовша подорож". Фото: з Facebook Оксани Забужко
Ірина Ставчук
Провідна експертка з питань кліматичної політики Ірина Ставчук приєдналася до незалежного філантропічного руху «Європейський кліматичний фонд», в якому займається українськими програмами, спрямованими на розробку екологічно чистих і стійких до зміни клімату рішень для повоєнного відновлення країни.
Вона працювала в українському уряді заступником міністра екології з 2019 по 2022 рік і відповідала за політику зміни клімату, європейську інтеграцію, міжнародні відносини та біорізноманіття.
Ставчук також є співзасновником двох відомих екологічних громадських організацій — «Екодія» та «Асоціація велосипедистів Києва» (U-Cycle) — і координує регіональні мережі груп громадянського суспільства, які працюють над проблемами зміни клімату.
«Наше завдання — зробити все можливе у ситуації, в якій ми опинилися. Я дотримуюсь слів святого Франциска Ассізького: «Почніть робити те, що потрібно. Потім робіть те, що можливо. І раптом ви зрозумієте, що втілюєте в реальність неможливе», — каже Ставчук.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Коли у лютому 2022 року почалася війна, ніхто не вагався: треба було втікати. Потяги, автобуси, машини — мільйони жінок з дітьми залишали країну, чоловіків, домівки, своє життя. За кілька місяців з України виїхало понад 7 мільйонів людей — переважно до сусідніх країн та ЄС. Це була найбільша криза біженців у Європі з часів Другої світової війни. І перша, коли майже всі, хто тікав, були жінками та дітьми.
У перший місяць війни близько 90% біженців становили жінки й діти. Чоловіки віком від 18 до 60 років не могли виїжджати через мобілізацію. Три роки потому пропорції залишаються схожими: жінки й дівчата — це близько 63% біженців. У країнах ЄС дорослі жінки складають у середньому 46%, а діти — ще 33%.
Приклад Німеччини багато про що говорить: з понад мільйона українських біженців 80% дорослих — жінки, і більшість з них має вищу освіту. Саме вони сьогодні — опора повсякденного життя на чужині: одночасно опікунки, годувальниці й особи, які приймають рішення.
Залишаюсь не тому, що мушу
Всупереч стереотипам, більшість жінок в Україні залишається не через відсутність вибору. Згідно з даними початку 2025 року, 80% жінок віком 18-60 років свідомо обирають життя в Україні. Не «бо нема куди йти», а «бо це моя країна». Аж 90% опитаних жінок відповіли: «Це моя земля, і я хочу тут жити».
Це не просто слова. Це рішення, засновані на зв’язках, ідентичності, почутті спільноти. Попри тривалу війну, попри складну економічну ситуацію, для багатьох жінок вибір очевидний: навіть якщо буде важче — я залишаюсь.
Близько 20% жінок розглядають виїзд. Найчастіше це молоді самотні жінки, які втратили роботу і не бачать можливостей для покращення. Багато з них вже виїжджали і поверталися — вони більш відкриті до міграції, але й більш розчаровані. Навіть у цій групі виїзд, — скоріше, гіпотетична можливість, ніж конкретний план. Здебільшого їх тримають родинні зв’язки, брак коштів, відповідальність за близьких.
«З тих 20%, що хочуть виїхати, дві третини або не мають коштів, або їх тримає вагома причина — хворий родич, могила близької людини, зниклий чоловік», — розповідають дослідники Володимир Вахітов та Наталія Заїка з Інституту поведінкових досліджень American University Kyiv у розмові з NV.ua.
Рішення про виїзд уже рідше пов’язані з панікою чи безпосередньою загрозою. Все частіше — це роздуми про довгострокове майбутнє: чи знайду роботу? Чи буде в дитини щасливе дитинство? Чи країна зможе стати на ноги? «Я їду, бо не бачу майбутнього через п’ять років» — це тепер найпоширеніша фраза серед жінок, які вагаються
Ті ж, що залишаються, кажуть: «Навіть якщо буде важче — не поїду». У їхніх словах переважає відповідальність — за родину, за громаду, за країну. Це рішення від серця, а не лише холодний розрахунок.
Що нас зупиняє
Для багатьох жінок повернення — навіть складніше, ніж рішення залишитися. Найменш схильні до репатріації матері малих дітей — жінки 30–39 років. Лише 6% з них повернулися, що вп’ятеро менше, ніж у інших вікових груп.
Головна перешкода? Відчуття небезпеки. «Якщо діти не матимуть тут нормального дитинства — ми не повернемось», — лунає в десятках інтерв’ю.
До цього додається житлова нестабільність: відсутність захисту орендарів, зростання цін, договори без гарантій. «Доки ринок нерухомості не стане цивілізованішим, люди не вертатимуться. Це не лише бар’єр для повернення, але й для рішення завести дитину».
Ситуацію ускладнює спотворене сприйняття реальності. Україна із Заходу видається зоною постійної небезпеки, навіть якщо точково там все відносно спокійно. А Захід з України — навпаки, — виглядає чужим, холодним і дорогим місцем. Дослідники називають це «ефектом дзеркальної загрози» — ми боїмося того, чого не знаємо.
Повернутися — це більше, ніж просто приїхати
І все ж чимало жінок повертається. Не лише через потребу, а з переконанням, що саме в Україні їхнє життя набуває сенсу. Їх вабить можливість працювати за фахом, гнучкіший ринок, відсутність конкуренції в окремих галузях.
«В Україні легше знайти роботу за спеціальністю, навіть якщо диплом не визнають за кордоном. А брак конкуренції у багатьох сферах відкриває жінкам нові шляхи», — пояснюють дослідники.
Але найважливіші — невидимі фактори: рідна мова, спільна пам’ять, спосіб виховання дітей. «Я знаю, що тут моя дитина зрозуміє, хто вона,» — одне з найглибших речень у дослідженні
Для багатьох українок вибір «залишитися» чи «повернутися» — це не просто рішення про місце проживання. Це рішення про сенс.
Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень.
«Якщо виграю я — людина донатить»
— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки.
Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні.
Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві
Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.
Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.
Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.
За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень
Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.
У фонді Сергія Притули
— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?
— Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило.
У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років».
— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?
— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.
— Як ще шашки допомагають тобі в житті?
— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює.
«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»
— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу.
Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.
Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається
— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати?
— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива.
Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть
— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?
— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила.
З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування
— Ти продовжуєш грати і збирати зараз?
— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.
— Про що мрієш?
— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.
«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»
— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії.
— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.
Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років
Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.
Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»
— Яку найбільшу суму вдалося зібрати?
— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.
Листівки з насінням і свічки від Соломії
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.
Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори.
— Яка твоя мрія?
— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.
На ярмарці
Картини, що змушують плакати
—Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим.
Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання.
Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.
Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах
Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.
Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати.
Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.
Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах
Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.
Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.
— Як військові реагують на твою допомогу?
— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба.
Виставка картин Аліни Стебло
— Про що мрієш?
— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.
— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?
— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.
Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще
«Дві сестри» — перша ігрова кінострічка, яку зняли в Україні після 24 лютого 2022. Ініціатором створення став Лукаш Карвовський. На Каннському фестивалі у травні 2022 року він звернувся до представників української кінокомпанії Film.ua з пропозицією зняти кіно за власним сценарієм в Україні. Реакція була швидкою, і вже в серпні стартували зйомки.
Ідея польского режисера доволі смілива, бо він задумав зняти роуд-муві (фільм-подорож), події якого відбуваються на території воюючої країни.
Але доля Лукашу всміхнулася, бо ризиковий польський митець якось відразу знайшов собі не менш сміливих однодумців в Україні, які вирішили, що це крута ідея — розповісти світу не про українців в Польщі, а навпаки — про поляків в Україні
За сюжетом, дві зведені сестри — польскі дівчини Малгожата й Жасміна — отримують звістку, що десь в прифронтовій зоні на Харківщині їхній батько, який волонтерив на лінії зіткнення, отримав поранення й опинився в шпиталі. І ось дівчата стрибають в автівку і, минаючи кордон, несуться в охоплену війною Україну, щоб тата відшукати.
Сестрам, які до початку цієї авантюрної подорожі майже не спілкувалися, випало разом проїхати Україну із заходу на схід, побачити на власні очі жахи війни й навіть більше — фізично зіштовхнутися з російським злом. Разом з тим дівчата знайомляться з різними українцями, які своїм гумором, добротою і відвагою дивують героїнь протягом усієї небезпечної мандрівки.
Ця непроста дорога веде, по суті, в пекло, але разом з тим змушує сестер переоцінити власне життя. А от чи судилося Малгожаті й Жасміні врятуватися самим і врятувати батька, глядачі дізнаються тільки наприкінці стрічки.
Фільм виносять на своїх плечах переважно дві польські актриси — Кароліна Ржепа (Жасміна) та Діана Замойська (Малгожата), яким вдалося створити потужні жіночі образи. Їхніми очима режисер досліджує і показує реальну Україну й українців в момент їхнього перебування в свіжому гострому шоковому стані від війни.
За словами знімальної групи, місцеві жителі охоче погоджувались зніматися в масовці, що додало фільму реалістичності. Червоною ниткою крізь фільм проходить тема вдячності українців полякам за поміч на початку війни. Так, перша ж наша бабуся, яка торгує при дорозі сливами зі свого саду, віддає їх сестрам задарма, примовляючи: «Поляки нам допомагають, то і ми їм допоможемо, чим зможемо».
Одна з глядачок фільму зізналась Sestry: «Не дивлячись на те, що з того часу низка обставин місцями похитнула нашу дружбу, варто нагадувати людям, як було. Треба робити все, аби ланцюжок взаємодопомоги тягнувся далі».
У липні 2022 року команда польських кінематографістів прибула до Києва, провела кастинг українських акторів і в серпні почала зйомки, які географічно охопили Київ і деокуповані міста Київщини та Чернігівщини, зокрема Бучу й Ірпінь.
У певному сенсі «Дві сестри» — документальний фільм, адже операторська камера весь час фокусується на розкурочених війною місцях: розбомблених будинках, підірваних мостах, замінованих лісах і полях.
«Ми зняли все, що було можливо в тих умовах, зокрема Чернігів, хоча організувати зйомки в цьому місті було непросто, — розповідає кастинг-директор проєкту Вʼячеслав Бабенков. — Лукаш ще дуже хотів поїхати знімати в Харків. Але це був серпень 2022 року, русню тільки-но вигнали з Харківської області. Це було ну дуже небезпечно, тож, на щастя, режисера вдалося відмовити».
Одна з глядачок після перегляду «Двох сестер» розповіла Sestry, що боялась дивитися фільм, бо розуміла, що «це історія про нас всіх». «Особливо мені защемило, коли я побачила розбомблений чернігівський міст, — зізналась вона. — Я сама з Чернігова, і відразу стала згадувати перші дні війни, те, як важко я вивозила з міста маму.
А потім я зрозуміла, що це кіно важливе, бо минуть роки, і ми будемо дивитись його як історію нашої війни
Від депресії до імпровізації
Що у фільмі «Дві сестри» підкуповує, так це актори і їхня відчутна крізь екран спрага до гри.
Як пояснив 28-річний заслужений артист України Олександр Рудинський, «ми тоді всі були голодні до роботи». Адже на початку повномасштабної війни в багатьох акторів взагалі не було роботи, частина акторів таксувала, ще частина лежала в депресії. І раптом — повнометражний фільм, де режисер дозволяє перед камерою імпровізацію, бо сценарій виглядав як описи сцен, без прописаних діалогів. Зрештою актори імпровізували, і в процесі зйомок сценарій кілька разів змінювався.
«Ми тоді запросили на кастинг всіх акторів, які у 2022 році були в Києві, — згадує кастинг-директор проєкту. — Тоді нічого не знімалось, і коли акторам розповіли про зйомки фільму, вони радо зголосились на проби». Завдяки цьому у фільмі такий зірковий каст: у кадрі — Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Олександр Рудинський, Марина Кошкіна, Олена Курта, Сергiй Деревянко, Михайло Жонін. І кожен розповідає на екрані свою історію війни.
Завжди елегантну Ірму Вітовську в цьому фільмі не впізнати. Тут вона сільська тітка у квітчастому халаті — господарка хати десь на лінії зіткнення, яка робить спробу вести діалог з окупантами, коли ті незванно завітали до неї у двір. А також як може допомагає польским дівчатам.
У актора Олександра Рудинського, відомого ролями у стрічці Олега Сенцова «Носоріг», серіалі від Netflix «Декамерон», серіалі «Агентство» Джорджа Клуні, а також короткометражці «Камінь, ножиці, папір», яка виграла BAFTA 2025, у «Двох сестрах» взагалі майже бенефіс. Він грає сільського хлопця Сашка — веселого, вічно пʼяного, якого глядачі відразу охрестили «сонячним довбо**бом». «Таких персонажів я бачив дуже багато з дитинства в рідному Миколаєві, — поділився із Sestry актор. — Радий, що мій персонаж викликає таку живу емоцію в залі. Думаю, це кіно не було б таким цікавим, якби в найстрашніших речах не залишилось місця елементу гумору».
Це підтверджують і глядачі. «Ми сміялися крізь сльози, — каже глядачка на виході з кінозали. — І це класна думка, що після прильотів і всіх жахів війни українці здатні зберігати в собі іронію та гумор. Звідки воно в українцях, не знаю, але це диво. І дуже вдало, що кінцівка драматична, бо мені здається неправильним робити виключно щасливий кінець у такій непростій історії. Та й взагалі зараз ніхто не може бути впевненим у щасливому кінці».
«Неймовірна. В Україні немає крутішої», — кажуть про українську мисткиню Жанну Кадирову, яка є однією з найвідоміших у світі.
Нещодавно Жанна Кадирова отримала Шевченківську премію, яку 20 років поспіль жінкам-художницям взагалі не вручали. А ще французи відзначили роботу Жанни премією Her Art Award.
Сьогодні Жанна Кадирова залишається в Україні, щоб документувати війну, осмислювати її в своїй творчості. «Моє завдання — поширювати правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, використовуючи мистецтво як форму спротиву», — говорить мисткиня.
Робота Жанни Кадирової — Україна, від якої відпав Крим
«Жінок починають бачити»
Оксана Гончарук: Жанна, в березні ви отримали Шевченківську премію. Протягом 20 років в розділі візуального мистецтва жінкам її не вручали. Чому жінки так рідко отримують подібне визнання?
Жанна Кадирова: На цю премію мене номінував PinchukArtCentre за «Траєкторії польоту», які я зробила минулоріч (виставка відкрилась 30 червня 2024 р. і тривала до 7 січня 2025 р.— Авт.). Це була перша моя персоналка за вісім чи більше років, давно я в Києві не робила великих виставок.
Щодо жіночого питання, то насправді зміни є, жінок починають бачити, фемінітиви починають застосовувати. Ну і самі жінки змінюються, стають сильнішими. Я от щойно отримала жіночу премію в Парижі, тож думаю, ситуація відносно жінок в мистецтві таки змінюється.
— Розкажіть про паризьку премію: в чому її цінність і ідея? Чула, що головна мета премії — підтримувати мисткинь зі сміливими та проривними роботами. Ну власне, таких, як ви.
— Премію Her Art Award започаткувало паризьке видання Marie Claire разом з арт-ярмаркою Art Paris, і їхня колаборація дійсно націлена підтримати жіноче мистецтво. На цю премію було номіновано 12 художниць з різних країн, але зрештою перемогу віддали мені. Я цьому дуже рада, тому що крім відзнаки за мої художні роботи, це жест підтримки України і привернення уваги до української культури.
— Премію ви отримали за серію «Біженці» (Refugees), до того ж біженці у вас — це квіти в горщиках, які теж стали жертвами війни.
— «Біженці» — фотопроєкт у супроводі реальних рослин, які я врятувала на деокупованих і прифронтових територіях. Я потрапляла в різні зруйновані будівлі соціальної інфраструктури — школи, університети, бібліотеки, медичні центри — і знаходила там кімнатні рослини, такі собі сліди життя серед зруйнованих будівель. Більшість з них була понівечена вибухами, деякі лежали без горщиків поламані й висохлі. І я документувала на камеру ці згорілі та розвалені інтер'єри, а рослини забирала до себе, саджала в горщики й повертала до життя. Зрештою у мене зібралось понад 50 таких рослин з різних регіонів — Київщини й Харківщини, Донецької області й Херсону. А далі я почала возити їх по виставкам, де показувала документацію, тобто фотоскладову проєкту, а поруч виставляла ці рослини. По деяких прикметах можна впізнати, що це та сама рослина: зараз ти її бачиш, наприклад, в Німеччині, а сфотографована вона була в інтер'єрі згорілої школи в Київській області. Ці рослини, як українські біженці, подорожують світом і діляться своїм досвідом. Зараз «біженці» повернулись до мене в Київ, але проєкт буде завершено, коли я зможу повернути їх у рідні місця.
Ще живі квіти у зруйнованих будівлях на прифронтових територіях
— Дай Бог, щоб так і сталося. А де ви зустріли свій перший горщик з квітами?
— Це сталося, коли ми були на деокупованій Харківщині в кінці 2022 року. З моменту деокупації минуло якихось два тижні. І в селі Курилівка Куп'янського району я побачила квіти в горщиках, які лежали на підлозі в одній з будівель. Я все сфотографувала і забрала додому штук двадцять рослин — власне, всі, що там були. А далі я стала розвивати цей проєкт і доповнювати його. У мене навіть з розбомбленого «Охматдита» є дві квітки (дитяча лікарня в Києві постраждала від російського ракетного обстрілу 8 липня 2024 року. — Авт.).
— Оці ваші мандрівки прифронтовими територіями, туди ж не просто дістатись, потрібно мати спеціальні дозволи.
— Ви, мабуть, знаєте, що в мене є проєкт «Паляниця», і він приносить кошти, які я направляю на допомогу військовим. Тож у мене є певні можливості. Ми туди завозили автівки для вояків, або я заїжджала з волонтерами, з якими співпрацю, це здебільшого фонд «Лівий берег». Завдяки цим контактам я побувала і «на нулі», і в прифронтових зонах, — тобто там, куди зазвичай не пускають.
— Як художнику це вам, безперечно, дає чимало ідей, але наскільки це страшно для вас як для жінки?
— Коли вирішуєш, що їдеш, про страшно чи не страшно вже не йдеться. Ти доросла людина і розумієш ризики, але ти вирішуєш, що тобі це потрібно. Ну і я їду з людьми, які орієнтуються в ситуації, їм можна довіряти. Зрозуміло, що статись може що завгодно, але в Києві теж ризиковано.
Ну і так, я не з боязких
— Крім участі в Art Paris, ви також відкрили в Парижі виставку, темою якої також є війна в Україні. Серед іншого там представлена серія «Ресурс» — дрова, в яких замість кори — камуфляжна тканина, з якої шиють військовим форму. Таким чином природа перетворюється на поле бою. Як реагують на цей твір європейці?
— Так, у Парижі відкрилась моя персональна виставка «Стратегічні локації» у Galleria Continua. З цією галереею я співпрацюю вже 12 років — вона італійського походження, але в центрі французької столиці знаходиться одна з її філій. Ця виставка триватиме до 28 травня, тож запрошую. У пресі були гарні відгуки, люди на неї реагують по-різному, але головне, що вона піднімає питання теперішньої ситуації в Україні.
— У вашій творчості присутня тема екоциду — судячи з цього, доля природи, яка потерпає від війни, вас серйозно турбує.
— Зараз в Запоріжжі я працюю над проєктом про Каховське водосховище й підірвану дамбу. На місці водосховища, на двох тисячах квадратних кілометрів, зараз виріс величезний молодий ліс. Проєкт буде презентовано в Гельсінкі в кінці серпня, і він — конкретно про насилля над природою, але не тільки про проблеми сьогодення і про підрив Каховської дамби, а також про помилки минулого. Побудова цієї дамби, до речі, теж була насиллям — і не тільки над природою, а також над нашою історією, тому що там дуже багато історичних пам'яток пішло під воду.
— Те, що колишнє дно водосховища поросло лісом, краще, ніж цей простір перетворився б на пустелю. А такі побоювання спочатку були.
— Цей ліс вимахав вже десь у 4,5 метри заввишки. Але що цікаво, ми на дні водосховища знаходили дубові пні величезного розміру, які 70 років простояли під водою, а до того, мабуть, росли кілька сотен років. Можна лише уявити, якою цікавою була природа тих плавнів, до того як зникла під водою.
1 грам кам'яного хліба за 1 євро
— На початку війни ви знайшли прихисток у селі на Закарпатті, недалеко від угорського кордону. Чому там, а не за кордоном?
— Поїхали, куди очі бачили. Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми понад тиждень були в Києві, а далі разом із сестрою вирішили, що треба виїжджати й вивозити маму. Тож сіли в дві машини і повільно виїхали об'їздними шляхами. А далі вже сестра з мамою поїхали в Німеччину, а ми з Денисом (Денис Рубан, партнер мисткині, — Авт.) залишились на Закарпатті, де відчували себе відносно захищеними, бо там не було стратегічних обʼєктів, які могли б стати ціллю окупантів.
Ми тоді багато гуляли околицями і в якийсь момент стали уважно придивлятись до каміння, обточеного водою гірської річки. За формою воно нагадало мені традиційний український хліб. Тож ми те каміння позбирали, а далі вже мотоблоком витягували на гору й робили спроби нарізати його, як хліб, звичайною болгаркою. Так природне каміння перетворилося на артоб’єкт. А далі ця ідея переросла в гуманітарний проєкт «Паляниця» (Palianytsia).
Кам'яні паляниці
— Круто, що ви назвали проєкт словом, яке росіяни не здатні вимовити. Я так розумію, ідея з камʼяним хлібом стала першою вашою спробою творчо переосмислити війну?
— 26 березня 2022 року в селі Березово, в хаті, де ми жили, я зробила першу виставку «Паляниці». Так розпочалася її історія. Ми презентували для місцевих жителів експозицію сучасного мистецтва. Цим я певною мірою подякувала людям за те, що вони дали нам прихисток. І після того фотографії потрапили в інтернет, «Паляницю» стали запрошувати на виставки, зʼявились запити купити… і пішло-поїхало.
Історія про те, як ми жили в Березово, як річкове каміння перетворилось на мистецтво і як ми це мистецтво презентували в сільській хаті перед тим, як відправити до Венеції на бієнале, існує у вигляді 20-хвилинного фільму. Його зняв Іван Сауткін, і зараз цей фільм є у вільному доступі на YouTube. Він дає гарне пояснення того, як я на той момент знайшла власне місце в контексті великої війни. Цей фільм був показаний у Венеції на додаток до кам’яних «паляниць», а далі демонструвався на всіх експозиціях проєкту в усьому світі.
— Хто купує ваші паляниці?
— Як мистецькі інституції, так і приватні колекціонери або люди, які хочуть допомогти Україні. Адже це все ж таки не зовсім мистецький проєкт, він гуманітарний. І я насамперед підкреслюю, що всі гроші за паляниці підуть на допомогу нашим військовим, зокрема українським художникам на фронті. І люди, коли купують цей об'єкт, розуміють, що цим допомагають.
— В експозиціях яких світових музеїв зараз можна побачити скульптури з проєкту «Паляниця»?
— В 11 публічних колекціях. Зараз стіл з паляницями виставлено в музеї Альбертінум в Дрездені, а також в Museo d'arte contemporanea del castello di Rivoli в Італії.
— Ви свої хлібинки продаєте на вагу…
— Так, 1 грам — 1 євро. Де б я не була, і в Києві теж.
— І на яку суму вже продано камʼяного хліба?
— Наприкінці 2024 року було 420 тисяч євро. З тих пір ми ще не підсумовували.
«Перед танком з картиною не постоїш»
— У релізі PinchukArtCentre до вашої виставки я знайшла фразу: «Жанна в дні повномасштабного вторгнення усвідомила, що тепер не вбачає жодної цінності в мистецтві». Чи це правда? І як ви вийшли з цього стану?
— Правда.
Я була шокована і вважала, що зробила помилку у виборі професії, бо під час війни це зовсім не потрібна річ
Але потім, коли ми створили проєкт «Паляниця», який почав допомагати людям, — а зараз він нараховує вже 67 виставок по світу, — я змінила свою думку, тобто переоцінила можливості мистецтва.
— Але чому ви вважали, що ваша професія непотрібна?
— Бо перед танком з картиною не постоїш. Я була в шоковому стані. Але тільки ми трохи сховалися, тільки я усвідомила, що моя родина в безпеці, тоді вже можна було думати, що робити, щоб комусь в цій війні допомогти.
— Я так розумію, ви поставили на паузу всі проєкти, які існували до 24 лютого.
— Так, бо моє завдання як художника — займатися реальністю, яка мене оточує. Тобто працювати крізь призму власного досвіду. Більшість моїх проєктів після 24 лютого відбуваються за кордоном, тобто я поширюю правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні, де я залишаюсь, використовуючи мистецтво як форму спротиву.
— Ви підтримуєте художників на фронті. Яка їхня доля на передовій?
— Художників воює зараз багато, просто я не можу називати імена — це заборонено. Деякі ніколи вже звідти не повернуться. Я підтримую на фронті своїх друзів, закриваю їхні військові потреби: треба тачка — купуємо тачку, треба каски чи прилад нічного бачення — купуємо їх, коли приходять гроші.
ОргАн з фрагментами розірваних снарядів від Жанни Кадирової на Львівському вокзалі
— Не можу не запитати про вашу артінсталяцію «Інструмент», встановлену в центральному холлі залізничного вокзалу у Львові. Старовинний орган завдяки вам став твором сучасного візуального мистецтва, але він також виконує свою основну функцію. Які історії відбуваються навколо цього органу? Адже на цьому вокзалі тисячі українців сідають на потяги, і це цілий мікровсесвіт.
— До своєї появи у Львові «Інструмент» був представлений в межах Венеційської бієнале (2024 рік, — Авт.). Колись це був звичайний церковний орган, труби якого я поєднала з фрагментами розірваних російських ракетних снарядів, що їх назбирала в Київській області. Звучить він гарно — вороже залізо не зіпсувало звук інструменту. Тепер у поєднанні із залишками смертоносної зброї він мандрує світом, щоб розповідати про мужність, необхідну для протистояння агресії.
З листопада 2024 орган зробив зупинку на Львівському залізничному вокзалі, де на ньому було зіграно 10 концертів — на органі грали музиканти з України, Норвегії, Грузії, Австрії тощо. Потім ми разом з нашим партнером, органним залом Львова, стали організовувати там майстеркласи для ветеранів з реабілітаційного центру Unbroken.
— Під час цих майстеркласів ветерани дізнаються про найбільший у світі музичний інструмент, а також можуть самостійно на ньому зіграти.
— До речі, один з майстеркласів для ветеранів проводили польські органісти. І от буквально нещодавно був урок для ветерана з центру Superhumans, під час якого він пробував грати на органі сам. У травні та червні ми плануємо провести на вокзалі ще одну серію органних концертів і паралельно організувати якусь художню програму.
Люди на вокзалі слухають, як звучить орган
— Багато місяців тривають бої за місто Покровськ. Де у місцевому парку стояв двометровий бетонний олень, створений вами у техніці оригамі. А ще за вашим проєктом у 2018 році була зроблена велопарковка, схожа на величезний зошит з цифрами: цінами на продукти і бензин, курс валют, а поруч — дата. Це реальні цифри з життя мирного Покровська. Яка нині доля ваших артобʼєктів?
— Через наближення фронту скульптура оленя як об’єкт, що має культурне значення, була релокована. Зараз вона у Вінниці. Коли ми забирали оленя, а це було 30 серпня 2024 року, парковка ще була ціла і неушкоджена, а що там зараз — не знаю. Знаю хіба те, що бібліотека, з якої я забирала пальму, згоріла.
Покровськ нівечиться щодня. Коли ми там були пів року тому, до лінії зіткнення було близько восьми кілометрів, але фронт постійно рухається і в місто регулярно прилітають КАБи, іноді по десять на день, тож місто тане на очах.
Такий олень стояв у Покровську до війни
— Скажіть, чи продовжується ваш проєкт «Russian Rocket 2022» — наліпки у вигляді ракет, якими ворог обстрілює українські міста? Їх можна клеїти будь-де: на склі у літаках, поїздах, автобусах. І ці ракети на тлі краєвидів за вікном нагадують людям про те, що війна поруч. Чи сьогодні таку наліпку ще можна придбати?
— Проєкт продовжується, у нього є свій Instagram russian.rocket2022, ведуть його волонтери, які продають ці стікери. Всі кошти йдуть на ЗСУ. Тобто ви можете купити стікер, наклеїти його десь, сфоткати і надіслати в інстаграм — і ваше фото буде опубліковане, тобто ви станете частиною процесу.
У перші дні березня 2022 я посадила свого 15-річного сина Данила в машину до ледь знайомих людей у напрямку польського кордону.
Це був морозний, сухий і, здається, навіть трохи сонячний день у напруженому, майже порожньому Києві. Громадський транспорт не працював, таксі коштувало, як авіаквиток, а поїздка на ньому була непередбачуваною через блокпости. З рідної Оболоні до місця від’їзду Даню привезла моя приятелька й колега. Через кілька днів після цього вона пішла служити й досі в армії.
Із собою у Дані був лише рюкзак з кількома футболками й штанами — кожне місце в транспорті з України було на вагу золота, тож на багаж і валізи його не залишилося. Як і скільки часу Даня діставався з Києва до Львова через величезні затори — окрема історія. Але зрештою він доїхав до Польщі, а 11 березня вилетів з Варшави до Канади.
Данило вже бував там із хокейною командою, тож мав дійсну канадську візу. Я ж у Канаді ніколи не була й знала про неї тільки те, що там холодна погода й теплі люди. А ще, що під Ванкувером живуть наші колишні товарищі по команді, які виїхали з Донецька ще в 2014. Мабуть, саме тому вони відразу погодилися прийняти Даню. Як ми тоді думали, — на кілька тижнів.
Наступного разу я побачила сина рівно за рік — він приїхав в Україну й провів з нами літо. Скажу щиро, це не було щасливе літо. Одна справа, коли обстрілюють тебе. Інша — коли твою дитину. Я не завжди зважаю на повітряні тривоги й жодного разу не була в укритті, але коли поруч був Даня, я не знаходила собі місця під час кожної сирени.
Коли він поїхав, я навіть зітхнула з полегшенням — нехай краще буде далеко, але в безпеці
Минулоріч, у 2024 році, я теж побачила сина — на його канадському випускному. Через війну в нього не відбулося прощання з українською школою. Першого літа після вторгнення я просто отримала його атестат із золотою медаллю в шкільній канцелярії, не стримуючи сліз гіркоти за нього і всіх наших дітей. Коли стало зрозуміло, що він продовжить навчання в канадській школі, я вирішила, що повинна бути присутньою на випускному хоч там. Навіть якщо дорога з Києва до Ванкувера коштуватиме, як два місяці життя в Україні.
Данило Береза на шкільному випускному в Канаді, 2024
У березні цього року виповнилося три роки, як ми живемо на відстані 8640 кілометрів одне від одного. Як вони минули? Думаю, легше, ніж якби Даня був молодшим чи старшим на момент вторгнення. Приїхавши до Канади у 15 років, він ще два з половиною роки провчився в місцевій школі, потрапив до хокейної команди, отримав водійські права, знайшов підробіток, зустрів дівчину. Перший рік у Канаді був непростим, але загалом інтеграція пройшла успішно. Можливо, допомогло й те, що Канада — країна мігрантів з потужною українською діаспорою.
Щодо мене, то якщо так взагалі доречно сказати в ситуації, яка склалася, мені «пощастило», що Путін та його олов’яні солдати вторглися в Україну, коли Даня вже був підлітком. Через це він зміг сам поїхати в чужу країну, а я залишилась і продовжила працювати за професією. Сотні тисяч наших жінок, чиї діти були молодшими на момент вторгнення, змушені були виїхати разом з ними в чужі країни без знання мови, можливості гідного працевлаштування та підтримки рідних.
Водночас у таких матерів, як я, свої труднощі. Одна з них — систематично пропускати найважливіші події в житті своєї дитини й нерідко дізнаватися про них постфактум. Для мами, яка завжди була глибоко залучена в життя сина, це болісний досвід.
Так, Даня записався до нової школи не зі мною, а з мамою з родини, яка його прийняла. Він готувався і вступав до університету не зі мною, а зі шкільною кураторкою. Святкував Різдво не зі своєю родиною, а із сім’єю своєї дівчини. Зустрічав Новий рік не зі мною і бабусею, а один — у машині на парковці, бо в Канаді це свято не має такого значення, як у нас. Навіть дату операції після травми плеча він вибирав без мене…
Частина цих складнощів — про відстань і часову різницю. Але війна ускладнює ситуацію максимально. Наприклад, скоро Дані зроблять серйозну операцію, яка вимагає тривалого відновлювального періоду. Без війни ми б привезли його додому, оточили підтримкою і турботою. Але синові вже 18, він більше не може вільно виїхати з України. Тож він пройде через це сам, а його родина буде в цей час на іншому континенті.
Звісно, це зовсім інший досвід, ніж коли твій син росте в країні, яку щодня обстрілюють. Або коли він три роки не може побачити батька. Або коли він пішов воювати. Або… або… або… Але ця історія — не про найбільший біль. Ця історія про біль, якого взагалі не має бути. Як не має бути й держави-терористки, що розділяє сім’ї на роки й кілометри, до того ж деякі — назавжди.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpg)
