Сила червоної помади

Міфи vs реальність

Нещодавно мене запросили долучитися до організації онлайн-зустрічі між українськими підлітками — тими, хто залишився в Україні, і тими, хто через війну був змушений шукати безпеки за кордоном. Аби створити простір для діалогу, взаємної підтримки й збереження спільної культурної ідентичності.

Пізніше, однак, європейські організатори відмовилися від реалізації задуму. Побоювання звелись до того, що такий формат може ненавмисно стимулювати бажання дітей залишити Україну. Адже діти, які зараз перебувають у Польщі, могли б розповісти ровесникам в Україні про чудову іноземну освіту, можливості для розвитку здібностей, подорожей, інклюзію тощо. І зрештою це, на їхню думку, могло б сприяти подальшому посиленню демографічної кризи, в яку Україна занурилась через повномасштабну війну.

Мене вразила ця впевненість у тому, що діти за кордоном щасливі, адаптовані й інтегровані, а також відчувають виключно плюси нового статусу. Я спілкуюсь з чималою кількістю українських підлітків, зокрема в Польщі, і з перших вуст знаю, наскільки часто вони відчувають глибоку самотність, депресію, виснаження, тривогу через розлуку з рідними, культурні непорозуміння, булінг, мовні бар’єри, життя в «українській бульбашці», хронічну втому їхніх матерів і невизначеність майбутнього. 

Глибоке усвідомлення ситуації — важливий крок до розуміння реального досвіду українських підлітків за кордоном. Яке допоможе ефективно їх підтримати. 

Хлопці, дівчата й українці

Після 24 лютого 2022 року Польща доклала значних зусиль для інтеграції українських дітей у свою освітню систему. Було забезпечено достатню кількість місць у школах, ліцеях і технікумах, згодом — запроваджено посади міжкультурних асистентів вчителів, створено інтеграційні класи, організовано додаткові заняття з польської мови. Усі ці кроки були спрямовані на те, щоб діти з України могли якнайшвидше опанувати мову, адаптуватися до нових умов навчання і впевнено почуватись у новому середовищі.

Але не все так просто. Так, наприкінці 2022 року майже всі українські однокласники моїх дітей, які навчалися в сьомому класі початкової школи, залишили польські навчальні заклади й повернулися до дистанційного навчання за українською програмою. Частину з них повернутися за парти польських шкіл змусили тільки обмеження у виплаті 800+ для українських дітей, які не навчаються в польській освітній системі. 

Причини цього — комплексні. Насамперед — різниця в навчальних системах. До українських учнів в 2022 році застосовували ті самі академічні вимоги, що й до польських, які роками навчаються за цими стандартами й вчать польську від народження. Мовний бар’єр, високий темп викладання, відсутність розуміння й підтримки в класі, а також надія на повернення в Україну й наслідки гострого стресу — все це посилювало відчуття ізольованості, «інакшості». І у багатьох спровокувало новий стрес і нову психологічну травму.

«У нашому класі сформувалися три окремі групи, навіть вчителі так до нас зверталися: “хлопці, дівчата й українці”, — згадує 15-річна Софія, яка мешкає з родиною у Любліні. — Українці відразу згуртувалися, оскільки польські діти вже мали власне, усталене коло спілкування, в яке нікого не поспішали пускати». Контакт з польськими однолітками не склався — ні з боку українців, ні з боку поляків не було реальних зусиль для налагодження комунікації. 

Мама Софії Оксана запевняє: родина доклала чималих зусиль, щоб сприяти адаптації дітей. Вони разом відвідували культурні події, брали участь у шкільних заходах, вивчали польську мову, регулярно спілкувалися з педагогами. Але на відміну від молодшого сина, який адаптувався доволі швидко, доньці-підлітку виявилось значно складніше. 

Ти маєш бути не за партою, а на фронті 

Особливо вразливими виявилися хлопці старшого підліткового віку. У розмовах з десятками родин лунала одна й та сама історія: українських хлопців ображали за те, що вони не на фронті, натякаючи, що їм слід повернутися й воювати. Деякі не витримували психологічного тиску — кидали навчання або навіть поверталися до України.

«Я працювала на трьох роботах — мила посуд, готувала їжу для кейтерингу, прибирала під’їзди. Була впевнена: головне, що діти у безпеці, навчаються, а я повинна забезпечити родину всім необхідним», — розповідає Надія, мама 18-річного Артема, яка разом із сім’єю переїхала до Польщі в березні 2022 року.

Але незабаром вона дізналася, що син майже не відвідує заняття у технікумі. Виявилось, хлопця принижували однолітки — мовляв, мав би бути на війні, а не ховатися в Польщі.

Між матір’ю і сином стався серйозний конфлікт: вона намагалася донести, скільки зусиль докладає, щоб дати йому шанс на спокійне життя. Він відрізав: «Я тебе про це не просив»

Родина звернулася до психолога, і спеціаліст пояснив: агресивні висловлювання польських підлітків часто є віддзеркаленням їхніх власних страхів. Вони підсвідомо бояться, що у разі поразки України воювати доведеться їм — вже за свою країну. 

Ми вас не просили нас рятувати

Психологиня Ірина Овчар тривалий час працює з дітьми й підлітками, які зазнали травматичного досвіду війни. Вона каже: «Підлітковий вік  — це складний період, коли дитина фізично й психологічно переживає потужні трансформації — у тілі, мозку, сприйнятті себе. У цей момент їй як ніколи потрібне відчуття приналежності до соціуму, підтримка й схвалення однолітків. Але через війну, втрату звичного оточення і розрив контактів дуже багато українських дітей проходять цей етап самотніми».

Історії українських родин у Польщі свідчать: навіть коли дитина формально інтегрована — тобто відвідує школу/технікум/ліцей, складає іспити, має якесь коло спілкування, — це ще не гарантує справжньої її адаптації. І того, що батьки одного дня не почують: «Я тебе не просив\просила мене рятувати».

«Я приїхала до Польщі з двома доньками, — розповідає Олеся. — Старша, підліток з високою мотивацією, швидко опанувала мову, вступила до престижного університету, стала займатися спортом, брати участь у змаганнях. Здавалося, класичний приклад успішної інтеграції». Проте реальність виявилася складнішою. Щойно доньці виповнилося 18, вона несподівано придбала квиток до Києва. І поїхала — до тієї самої квартири на п’ятнадцятому поверсі, з якої родина тікала від війни. І зараз навіть під час обстрілів і блекаутів вона відмовлялася повертатися до Польщі — навіть на канікули.  Дівчина навчається у київському університеті й називає два роки в Польщі «вирваними з життя».

Молодшій доньці Олесі адаптація далася ще важче. За кілька років — чотири зміни школи, постійне відчуття відчуження, булінг з боку польських однолітків, депресія, медикаментозне лікування. Її соціальний простір досі обмежений кількома українськими знайомими в Польщі й онлайн-спілкуванням з друзями з України. А найсильніше її бажання — повернутися додому.

«Мій досвід адаптації підлітків — це epic fail (невдача, провал космічного масштабу — Ред.)», — із сумом визнає Олеся. Вона переконана: її історія — не виняток. За її словами, схожі проблеми мають чимало її знайомих родин — у когось діти замикаються, ні з ким не спілкуються, у когось стають інертними, у когось бунтують, стають агресивними й не хочуть вчитися.

«Підлітки, особливо ті, хто приїхав у старшому віці, демонструють дуже високий рівень дезадаптації. І проблема не лише в мові — це передусім про втрату зв’язку із собою і своїм місцем у світі»

Мовно-культурна бульбашка — це ліки. Які не варто передозовувати

«Моя вічна компанія — українці й білоруси. Навіть у літньому таборі чи на екскурсіях вчителі щоразу селять нас в один номер — наче ми окрема спільнота, наче польським одноліткам некомфортно з нами ділити простір», — розповідає 16-річна Яна.

Таке коло спілкування лякає деяких батьків, які помічають, як їхні україномовні від народження діти переходять на російську мову, бо вона зрозуміла підліткам з пострадянського простору. Вони починають активно слухати російську музику, споживати російськомовний контент. Плюс спілкування лише з представниками спільного мовно-культурного простору посилює відчуття ностальгії. 

А буває і таке, що навіть високий рівень володіння польською не гарантує повного прийняття. «У класі я — найсильніша з польської мови, — ділиться 15-річна Аліна. — Мені подобається мова, я люблю читати, цікавлюся польською літературою і історією. Але вчителька ніколи не ставить мені “шестірку”, максимум — п’ять із плюсом. Іншим за ті самі відповіді — шість. Уже й польські однокласники жартують: “Шестірки з польської — тільки для громадян Польщі, а не для українських біженців”».

Тетяна, мама 19-річного Влада, розповідає, що в 2022 році, коли вони тільки приїхали до Польщі, все здавалося чудовим: місто, природа, доброзичливі люди. Польські родини допомагали з побутом і працею, і Влад навіть провів місяць у молодіжному оздоровчому таборі. Навчався він тоді онлайн в українській школі, в Польщі приятелів не було. І вже через пів року почалися проблеми. Хлопець, наче мантру, повторював: «Мої друзі й рідні залишилися в Первомайську, вони живі, нікого не вбили ракети, а ти мене привезла на чужину. Я хочу нормальний випускний, хочу бачити своїх друзів. Тут мені все чуже».

Через рік Влад самостійно зібрав речі і поїхав в Україну, а мама залишилася в Польщі. В Україні він закінчив школу, після чого… повернувся до Польщі. І на цей раз його стан і ставлення до ситуації вже були зовсім іншими. Хлопець швидко вивчив польську, пішов працювати, завів друзів серед поляків, українців. Зараз можна сказати, що він справді інтегрувався. В Україні він так би мовити «закрив гештальт», видихнув, подивився на ситуацію з іншого ракурсу. І перезавантажився, відновив сили, ресурси, необхідні, щоб взяти на себе відповідальність. Праця в Польщі теж сильно допомогла йому стати дорослішим — юнацький максималізм поступився місцем реалістичному погляду на життя.

Мене прийняли, бо я вмів те, що цінували вони

Прагнення стати частиною спільноти інколи штовхає українських підлітків на суперечливі кроки. «У ліцеї українці трималися окремо від поляків, і я все думав, як потоваришувати з місцевими, — розповідає 19-річний Максим. — Якось ми разом поверталися з уроків, і хлопці почали жалітися, мовляв, вони так люблять пиво, але їм його ще не продають, доводиться йти на різні хитрощі. Оскільки я був старший за них і вже мав право купувати алкоголь, я зайшов, придбав декілька пляшок і ефектно їх пригостив. І з того часу вони щотижня кликали мене гуляти, я купував їм пиво, вони повертали мені гроші, а потім ми сиділи в парку і спілкувалися. Завдяки цим розмовам я вивчив польську — живу, молодіжну, без акцента. Не знаю, скільки б тривала ця “куплена прихильність”, але якось вони зізналися: “Ти класний, ми тебе любимо, але інших українців — ні”. І я перестав з ними гуляти». 

Коли Максим вступив в університет, то став просто так допомагати іншим: українцям — з мовним питанням, перекладами, іспитами; полякам — з домашкою на семінари, а також розумінням нюансів криптовалют. Сьогодні у Максима чимало приятелів з обох країн, і він вважає себе добре інтегрованим:

«Я перестав бути біженцем, коли почав допомагати іншим»

За його спостереженнями, із чужинця на свого мігрантів перетворюють, зокрема, їхні таланти. Наприклад, музика, мистецтво з їхньою універсальною мовою. Грати в шкільному гурті, талановито малювати — все це завжди привертає увагу однолітків. А ще класно допомагає спорт. «Мого друга, наприклад, прийняла місцева баскетбольна команда, коли він показав наполегливість на тренуваннях. Спортивні колективи мають “кодекс поваги до новачків” — на відміну від шкільних колективів».

Простір без страху й осуду

Коли Альберту Ейнштейну було 15, він був змушений переїхати — спочатку до Італії, а згодом до Швейцарії. У листах до рідних він писав, що відчував себе дуже самотнім і відчуженим, бо його довго вважали чужим. Що зрештою допомогло? Захоплення фізикою і підтримка вчителя — тобто «втеча» від реальності у цікаву справу і поява значущого дорослого у житті. 

Схожі фактори, стверджує психологиня Міранда Ковен, допомагають дітям-біженцям і сьогодні: хобі як порятунок, бодай один значущий дорослий (вчитель, тренер, керівник тощо) і можливість виражати себе без страху й осуду

Найбільше пощастило тим підліткам, яким вдалося зустріти підтримку серед викладачів польських навчальних закладів. Олена, мама 17-го Олександра, каже, що підтримка вчителів і перші добрі контакти у школі дали сину сили рухатися вперед і не буксувати на складнощах. Спершу родина опинилася в невеликому селі, де не було дітей його віку. А Сашко дуже хотів вчитися, тому вже 10 березня попросив директора прийняти його до 8 класу з обіцянкою за три місяці опанувати польську мову й підготуватися до іспитів.

Завдяки підтримці вчительки пані Басі та директора місцевої школи, які повірили у його наполегливість, хлопець дійсно швидко адаптувався. Спочатку він спілкувався зі своїми однокласниками сумішшю англійської і російської, поступово вдосконалюючи польську. А вже за кілька місяців дійсно склав іспити: з польської — на 86 балів, а з інших предметів — на 100.

Також Сашко став активним учасником харцерського руху — польських скаутів, і це допомогло йому знайти нових друзів, розвивати свої інтереси і почуватися частиною місцевої спільноти. Він знайшов друзів серед польських і українських однолітків, бере участь у різних секціях і гуртках, а також зустрів перше кохання.

Більше відповідальності й свободи

Інтеграція підлітків залежить від багатьох факторів. Як можуть допомогти саме батьки? Бути прикладом і підтримкою. Якщо батьки сильно тужать за домівкою, спілкуються тільки з українцями, дітям буде важче адаптуватися. Якщо батькам підсвідомо спокійніше, що дитина тихо сидить одна вдома «в безпеці», то у підлітка може не знайтися енергії для інтеграції. Тому меседж дітям має бути такий:

«Ти тут заради безпеки, ти завжди можеш повернутися додому, але — з новими знаннями, вміннями, контактами, які дадуть тобі перевагу»

Тетяна, мати 17-річного Микити Вдовика, розповідає, що завжди виховувала сина так, щоб він міг жити самостійно без її опіки: змалку — численні гуртки й табори з походами в гори, байдаркові сплави й поїздки за кордон. Часті зміни оточення допомогли йому розвинути сильні навички спілкування, тож вимушена еміграція не стала викликом.

Ще до війни сім’я планувала, що Микита після 9 класу вступить до польського коледжу. Він готувався, вчив мову, але війна внесла свої корективи. У 15 років, разом із групою підлітків з молодіжної організації, він був евакуйований до Франції, де прожив 4 місяці, відвідував місцеву школу. Вже у Франції Микита проходив співбесіду у польському коледжі й отримав підтвердження зарахування. Восени 2022 року він поїхав до Польщі, де оселився у Щецині в католицькому гуртожитку і почав навчання в технікумі за спеціальністю «Інформатика». Опіку над ним оформила двоюрідна сестра, яка проживає за 500 км від нього, тож Микита змушений був самостійно організовувати своє життя і навчання.

Перший рік він жив з українцями, а наступного — з поляками. Завдяки чому легко інтегрувався і знайшов друзів. Зараз Микита навчається в університеті в Лодзі, зустрічається з дівчиною, займається волейболом, вейкбордингом, шахами й грою на гітарі. Його мама Тетяна розповідає, що головним секретом успіху є підтримка, дисципліна, відкритість до нового й відповідальність. Вона допомагає сину фінансово, але з чітким правилом: гроші надходять лише раз на місяць, аби він навчився розпоряджатися бюджетом.

Микита також підробляє — знімається в масовках, роздає листівки. Мама наголошує, що важливо давати дітям свободу, довіряти їм і ставати для них моральними орієнтирами, а не контролюючими фігурами. Тоді дітям простіше буде адаптуватися до різних життєвих викликів. 

Історія країн Східної Європи, зокрема історія України, багато чого може навчити сучасну Америку, а можливо, і врятувати, вважає Марсі Шор, історикиня, дослідниця східноєвропейської історії в Єльскому університеті, а нині викладачка школи Мунка в університеті Торонто.

У березні 2025 року вона, її чоловік — відомий історик Тімоті Снайдер, та їхній колега професор філософії Джейсон Стенлі публічно оголосили, що залишають США, оскільки бачать ознаки перетворення країни на диктатуру. Відчути ці перетворення, за словами Шор, їй допоміг досвід вивчення нацизму та фашизму в Європі в першій половині ХХ століття.

Журналіст NV зустрівся з відомою вченою у Києві, і вона емоційно розповіла про свій переїзд до Канади й зазначила, що досі є обʼєктом переслідування та погроз з боку прибічників президента США Дональда Трампа.

У розмові вона раз за разом повертається до цього досвіду, пояснюючи, як трансформуються та занепадають демократичні режими, у який момент розпочалася ерозія демократії в США, що може її врятувати і якою мірою західна цивілізація сьогодні залежить від результатів війни в Україні.

— Якою ви, науковиця, що вивчає Східну Європу, побачили Україну в цей свій приїзд?

— Я б казала про ту неймовірну духовну та інтелектуальну напругу, яка відчувається в українському суспільстві. Я дуже сильно відчувала її в дні Книжкового арсеналу (Марсі Шор стала учасницею фестивалю видавців і письменників у Києві — Авт.) у дискусіях навколо українського досвіду війни.

Наближеність до смертельних загроз і одночасно усвідомлення цінності життя спонукає людей в Україні думати так, як вони, можливо, ніколи б не думали за інших обставин. Виходити далеко за межі повсякденності, бачити прямий звʼязок між своїм життям та цінностями, кожного дня перевіряти власні ідеали. Для мене честь бути запрошеною до цього думання.

На мій погляд, в Україні зараз відбувається найінтенсивніший інтелектуальний процес у світі

— Ми в Україні справді багато думаємо про майбутнє, сповнені різних ідей щодо того, що має відбутися з країною після війни. Водночас, коли ми дивимося на стару Європу та Сполучені Штати і нам здається, що суспільства цих країн якимось чином втратили свої великі обʼєднавчі мрії, ми не бачимо амбітних і всеохоплюючих ідей про майбутнє в західному світі. Це лише наше сприйняття як дуже молодої нації, чи справді щось трапилося з концепцією майбутнього західного світу?

— Я думаю схожим чином, але це нетипово для західної людини, бо я ж космополітка, яку зараз ще називають зрадницею за те, що я залишила Америку. Але я відчуваю, що Україна — це авангард. Якщо майбутнє в цього світу буде, то саме це місце буде нести це майбутнє.

Моя мрія полягає в тому, що російський режим має бути переможений. Я не бачу жодної можливості для переговорів, думаю, що нам потрібне повне падіння російського режиму, повне перезавантаження з нуля. Тоді ми побачимо падіння Лукашенка та інших диктатур. Я думаю, ця хвиля зрештою покладе кінець тиранії Ірану і поставить під сумнів все те, що робить зараз у США Дональд Трамп.

Я мрію, що Україна відновиться, і відновиться не для того, щоб наслідувати Захід, бо ми бачимо, що Захід розпадається і в нього нема корисних уроків для України сьогодні. Важливо, щоб Україна позбулася моделі «наздогнати й наслідувати Захід». Модель України має бути авангардною, своєю.

— Ви кажете, що Україні не варто повторювати шлях західних країн, в той час як ми в цій частині світу тривалий час жили з мрією про американську демократію і свободу. Саме ця ідея Америки надихала багато демократичних рухів тут, у Східній Європі. Що трапилося із цією ідеєю і в який момент усе пішло не так?

— Я б говорила про дві речі. По-перше, Америка ніколи не була такою, якою її уявляла решта світу. І особливо такою, як бачили її східні європейці, сформовані комунізмом. Америка була для них антирадянським місцем, чимось схожим на рай. Америка була і частково є для цих людей країною вільних і батьківщиною хоробрих.

Можливо, ви памʼятаєте момент, коли Олександр Вінд­ман, американський офіцер українського походження, давав свідчення на першому суді над Трампом у 2019 році? Свого часу його батько разом із синами втік з радянської України. Віндман зробив в США військову кар'єру. І ось він встає, щоб дати свідчення проти Трампа, і наприкінці виступу звертається до свого батька й каже: «Не хвилюйся, тату. Тут, у цій країні, я не мушу боятися говорити правду».

У цю мить я хотіла його обійняти і заплакати, бо така абсолютна віра в Америку може бути лише в когось, хто втік з Радянського Союзу. І він вживав слово «правда» не в англійському значенні, він вживав його так, як його розуміють дисиденти в комуністичних країнах

І Олександр Віндман встав у Конгресі і сказав: «Тут я не мушу боятися говорити правду». І, звичайно, це не було правдою, бо він мусив боятися, бо репресії за правду були. Ми вже тоді не жили в державі, де панує верховенство права. Система руйнувалася. Ми мали надзвичайно корумпований уряд. Але віра Віндмана була така щира, він висловлював таке розуміння Америки, яке я знала від багатьох своїх друзів і колег, чиє бачення Америки сформувалося під впливом їхнього досвіду життя поза Америкою.

— Ви кажете, що це було фантазією, — а якою є реальність?

— Реальність полягала в тому, що США — це надзвичайно конфліктна країна. З одного боку, є прекрасні ідеали. З другого боку, ці ідеали ніколи не втілювалися в життя. Ми країна, що була побудована на рабстві. Це було від початку і тривало довго. Ми є країною, яка в Другу світову війну для боротьби з нацистами відправила до Європи війська, розділені за расовою ознакою. Тож уявіть собі це: ми боролися з європейським расизмом за допомогою наших військ, розділених за расовою ознакою.

Гітлер створив Нюрнберзькі закони за зразком американських законів Джима Кроу, які широко застосовувалися на Півдні. Білі та чорні не могли їсти в одному ресторані, не могли ходити в один басейн. І в Америці це тривало ще довго, навіть після падіння нацизму

У США діяли закони про заборону міжетнічних шлюбів аж до 1967 року. У нас були закони, які забороняли гомосексуальні стосунки, аж до 2003 року. Зміни відбулися набагато пізніше, ніж у країнах Європейського Союзу.

У нас також існує масове ув’язнення, кожен третій чорношкірий чоловік в Америці потрапляє до в’язниці. У нас існує масове насильство із застосуванням зброї. Це не політичне насильство, це повсякденне вуличне насильство. У вас є додаток із сиренами, що сповіщають про ракетні атаки, а у Єльського університету є додаток, що сповіщає про стрілянину по сусідству з рекомендацією не відвідувати район, доки поліція не завершить там роботу. Стрілянина стала буденним фактом.

— Коли ви покинули США, то казали, що саме історія Східної Європи допомогла вам розпізнати початок фашистського режиму в США. Що саме стало для вас такими ознаками фашизму і в який момент розпочалася ерозія демократії?

— Відчуття змін в американській політиці зʼявилося в мене ще у 2008 році, коли кандидатом від Республіканської партії та суперником Барака Обами у президентській гонці став Джон Маккейн, який назвав своєю кандидаткою у віцепрезиденти Сару Пейлін. Промови Пейлін, що не ґрунтувалися на обʼєктивній реальності, а були вкрай популістичними, мене налякали. Я побачила людину, яка готова говорити будь-яку брехню, щоб сподобатися людям, і не має меж.

Сам Маккейн був зовсім не таким, як Пейлін, але чомусь обрав її. Цей союз між традиційним республіканцем і радикальною правою нагадав мені досвід європейських країн, коли консервативні політики Східної Європи від початку заохочували праворадикальні та фашистські рухи або йшли з ними на компроміс, не розуміючи їхнього впливу, як це робили Іон Антонеску щодо Залізної гвардії в Румунії чи Мік­лош Горті щодо Стрілецької партії в Угорщині в 40‑х роках ХХ століття.

В усіх цих випадках консервативним лідерам потрібен був час, аби зрозуміти: нові праві — не просто більш енергійна версія їх самих, це джин фашизму, якого вони випустили з пляшки

Маккейн це теж зрештою зрозумів, і навіть, здається, відчув полегшення, коли програв Обамі.

Тоді нам здавалося, що історія цих радикальних ідей серед республіканців закінчилася, але вона проявила себе на повну силу під час першого правління Трампа, і сьогодні Республіканська партія фактично захоплена цим рухом і намагається змінити Америку.

— Яким сьогодні є американський опір?

— Коли Трамп переміг у 2016 році, багато моїх колег казали, що, звісно, це погано, але з нами все буде гаразд, бо в нас є система стримувань і противаг. Ця система стримувань і противаг стала схожою на мантру з йоги. Наш розподіл гілок влади і довіра до судової влади справді були високими, і якщо Верховний Суд справді збанкрутував через призначенців Трампа, то інші суди працюють. Проблема в тому, що вирок суду перестав бути абсолютним закликом до дії у виконавчої влади. Такого ніколи раніше не трап­лялося, щоб виконавча гілка влади відмовлялася дотримуватися системи стримувань і противаг, але зараз відбувається саме це.

У нас немає жодного досвіду в цьому. Тепер питання полягає в тому, чи хтось застосує насильство, бо що станеться, якщо суди вимагатимуть реалізації своїх рішень, а президент скаже «ні»? Хто тоді кого змусить? Я боюся, що ми прямуємо до громадянської війни і що все це закінчиться насильством.

— Повертаючись до України: для багатьох країн Східної Європи надважливою метою свого часу став вступ до ЄС — так само, як і для нас зараз. Але ми бачимо, що їхні демократії не стали сильнішими, а, навпаки, начебто втратили мету, стали вразливішими. Ми бачимо це на прикладах Польщі, Угорщини, Словаччини — чому так?

— Тут варто врахувати кілька факторів.

Один із них той, що ЄС діяв як стимул для гарної поведінки до початку членства. Але тільки‑но ви стали членом, в ЄС більше немає жодного механізму контролю над вами. Здавалося б, Віктор Орбан не може робити те, що він робить, бо Угорщина входить до ЄС, але він продовжує. Я наївно думала, живучи в Польщі, що драконівські закони щодо абортів неможливі у країні ЄС, але знову помилилася. Тож ЄС не має реальної сили примусу

Ще один фактор: ми наївно думали, що лібералізм та демократія пов’язані. Якщо у вас є вільні ринки, то у вас буде лібералізм. Це була ідея німців, що можна приборкати Путіна, торгуючи з ним, і він точно ніколи не зробить нічого жахливого, бо це не в його економічних інтересах. Виявляється, це неправильно.

Що ми мали б засвоїти ще з 1930‑х років, то це те, що лібералізм і демократія — не одне й те саме. Люди можуть демократично голосувати за фашизм.

— Що може зрештою отруїти українську демократію на шляху до ЄС?

— Коли я як історикиня зараз розмовляю з українськими студентами, особливо з молоддю, я бачу одне: масштаби ваших страждань, смертей, мучеництва та жертв призведуть до величезної спокуси міфологізувати минуле. Цього буде дуже важко не робити, бо ваша жертва така реальна, така безпосередня й така глибока. І я кажу їм: ваш авторитет на світовій арені, ваша здатність говорити з позиції морального авторитета випливатиме не з того, що ви походите з нації, яка була невинною з незапам’ятних часів, бо такої нації немає. Немає такої країни, яка б не мала темних моментів на своєму шляху. Але ця міфологізована моральна правота стає спокусою для будь-якої країни — від Польщі до Америки.

Ваш авторитет на світовій арені випливатиме з вашої здатності дивитися на минуле з широко розплющеними очима та наполягати на тому, щоб говорити правду. І якщо ви зможете це зробити, це буде тим, що поведе вас уперед.

Джерело

Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.

«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»

Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?

Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи. 

Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу… 

— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?

— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше». 

По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить. 

Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю. 

Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні

Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.  

Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові. 

Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік. 

Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».

— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?

— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий». 

Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш

Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго  з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.

«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»

— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?

— Мотивація — дуже невдячна річ. На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини.  Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше». 

Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все

Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.

— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?

— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває. 

ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя. 

У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе. 

— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?

— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.  

— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?

— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим. 

Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.

— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?

— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві. 

Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання. ‍

Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить

«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»

— Що робити людям, які бояться військової служби? 

— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті. 

Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?

— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?

— Звичайно, можуть. 

Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі

Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.

— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?

— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки. 

Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми

Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово. 

Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.  

— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?

— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями. 

Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе

Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей. 

Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки». 

Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити

«У мене в підрозділі — сексизм»

— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?

— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз. 

З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом. 

Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти

— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.

— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.

— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?

— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці. 

У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні

Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу,  — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.

— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?

— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.  

Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться. 

— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?

— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки

Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.

«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»

— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?

— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки. 

— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?

— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного». 

Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів. 

У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день

Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор. 

— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?  

— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога. 

Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель. 

Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора

І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.

‍Фотографії: Костянтин і Влада Ліберови