Ексклюзив
20
хв

Сила червоної помади

Українських біженок намагаються присоромити тим, що вони дбають про свою зовнішність. Чому й навіщо?

Наталя Вальох

Своїм доглянутим виглядом українки говорять світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу». Фото: Mads Claus Rasmussen / Ritzau Scanpix / AFP/ East News

No items found.

Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.

Фото: Vadim Ghirda/AP/East News

Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?

І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?

Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.

Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток

Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.

Суфражистки в Нью-Йорку 1912 року на параді за права жінок. Фото: Wikipedia

Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.

Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.

Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів

Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.

Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.

Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.

Під час Другої світової війни теж неможливо було обійтися без червоної губнички. Фото: AKG Images/East News

Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами

На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.

У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».

Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.

Журналістка Наталя Вальох і її улюблена червона помада. Фото: Приватний архів

Титульний малюнок: Магдалена Данай

No items found.
Біженки
Воєнна біженка
Жінка
Краса
Україна
Психологія

Журналістка, 19 років працює для щоденного видання Gazeta Wyborcza i тижневика Wysokie Obcasy. Займається суспільними темами, правами жінок і політикою. З березня 2022 року зосередилася на описі злочинів російських окупантів - воєнних зґвалтувань в Україні. У червні 2023 року разом з делегацією парламентаристок з Бельгії і Польщі була в Україні з метою збирання доказів злочинів росіян проти жінок.

Мама-феміністка Станіслава і Люції. 

Підтримайте Sestry

Підтримай Sestry! Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Їй було 25 років. Родом з Білорусі, приїхала до Польщі в пошуках кращого життя. Мала хлопця. Того вечора пішла з подругами на караоке. Поверталась додому вночі — хотіла прогулятися. Дорога пролягала через центр Варшави. Саме тут на неї напав Доріан С. Приставив ніж до шиї, душив її. Зґвалтував. І залишив помирати.

За свідченнями очевидців, опублікованими в ЗМІ, вони бачили, що біля воріт щось відбувається. Але ніяк не відреагували. Думали, що якась пара «захопилася». Казали, що не зрозуміли, що там може відбуватися щось погане, бо не чули криків. Тому просто квапливо проходили повз, відводили погляди. 

Побиту, роздягнену Лізавету на вулиці виявив комендант будинку, він і викликав допомогу. Лізу відвезли до лікарні, де вона через кілька днів померла від отриманих травм.

Цей інцидент шокував громадськість. Як і інші, не менш жахливі. Про вбиту матір трьох дітей. Про Каміля [8-річний хлопчик з Ченстохови помер у лікарні внаслідок важких травм, завданих його вітчимом. — Ред.], якого закатували до смерті. Про дівчину, яку зґвалтував її двоюрідний брат, але суд постановив, що зґвалтування не було, тому що жертва не кричала. Суспільство буде приголомшене кілька днів, а потім заспокоїться. Повернеться до своїх справ, відвівши погляд, квапливо пройде повз. Мовчатиме. А потім знову прокинеться, коли вб'ють ще одну дитину. Або молоду жінку.

Занадто пізно.

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв. Це — реакція. Хай навіть надмірна. Це те, чого нам, як суспільству, не вистачає. Сусіди не реагують, коли чують крик. Перехожі не звертають уваги, коли батьки кричать на дитину або шарпають її. Вважають, що це не їхня справа. 

Ось чому Камілек мертвий. Ось чому не стало Лізавети. Ось чому загинула дівчинка-підліток, якою ніхто не цікавився, коли вона просиділа кілька годин на морозі. І саме тому через деякий час ми знову прочитаємо, що когось не вдалося врятувати. Тому що хтось відвернувся. Хтось квапливо пройшов повз. Поспішив у своїх справах. Адже не чув ніяких криків.

Ця втрата слуху коштувала Лізі життя.

Поліція Варшави затримала 23-річного чоловіка Доріана С., підозрюваного в сексуальному злочині, пограбуванні та замаху на вбивство з використанням небезпечної зброї.
Фото: Головне управління поліції у Варшаві

Це стосується усієї, глибоко хибної системи, яка продовжує захищати не жертву, а ката. Таких прикладів можна навести сотні. У Польщі, за оцінками організацій, які допомагають людям, що зазнали насильства, кількість жертв становить кілька сотень тисяч. Дані коливаються в залежності від джерела. Статистика поліції, зібрана на основі кількості «Блакитних карток» [документ, який найчастіше заповнює поліція, коли є обґрунтована підозра в домашньому насильстві. — Ред.], свідчить про те, що близько ста тисяч жінок зазнають насильства. Цей показник занижений приблизно на 700 тисяч. Йдеться про жінок, які зазнають психологічного, фізичного, сексуального, економічного насильства. Система не ставиться до них серйозно, а організації, створені для їхнього соціального захисту, не завжди справляються зі своїми завданнями. Сім із десяти справ закриваються, якщо взагалі доходять до суду. Прокуратура зацікавлена у закритті справ, а ініціює їх — неохоче.

Згідно зі статистикою Amnesty International, кожна двадцята жінка в Польщі пережила зґвалтування і щонайменше кожна третя — небажаної сексуальної взаємодії. Лише 10 відсотків з них — звернулися до поліції.

Вони не лише травмовані тим, що пережили. Їм соромно. Не вірять у правосуддя, знають, що шлях до можливого притягнення до відповідальності кривдника дуже тривалий. Вони бояться того, як до них будуть ставитися правоохоронні органи. Бояться повторної віктимізації, яка трапляється постійно. Знають, що їх запитають, чи чинили вони опір, бо польське архаїчне право передбачає, що жертва мусить чинити опір. А потім я читаю в абсурдних обґрунтуваннях закриття справ, що зґвалтування не було, бо «вона не кричала». Вона не захищалася. Ось чому необхідно змінити саме визначення зґвалтування.

Втім, є служби, які можуть надати допомогу. Перший номер, який потрібно знати — 112, загальний номер екстреної допомоги. Також можна звернутися за допомогою до низки фондів, зокрема до «Фемінотеки». Активісти надають юридичну та психологічну допомогу за спеціальним номером телефону. Консультації ведуться українською мовою:

888 88 79 88

20
хв

Емпатія — це не просто вкинути гроші у скриньку для пожертв

Анна Й. Дудек

Тільки тут — я вдома

Олена зі своїм сином Колею проживали тут завжди, як сама розповідає. Володимир також. Віталій і отець Леонід, які називають себе «куп'янськими партизанами», теж. Вони нікуди не виїхали і, незважаючи на скрутну ситуацію за два роки після повномасштабної агресії Росії в Україні, нікуди їхати не збираються. Ми — сусіди, познайомилися наприкінці 2022 року. 

«Кароліночко, а куди мені їхати й навіщо? Тільки тут я вдома», — відповідає Олена, коли я вже, мабуть, удвадцяте запитую, чи впевнена вона, що не хоче евакуюватися. У Куп'янському районі про необхідність евакуації оголосили вже в серпні 2023 року, коли ситуація ставала дедалі складнішою і коли ворог почав дедалі частіше застосовувати КАБ — керовані авіаційні бомби, які скидали зі своїх літаків приблизно на висоті Старобільська. В результаті рішення місцевої влади, кілька тисяч людей були евакуйовані з району Куп'янська.

Сина Олени важко назвати «дитиною», адже йому майже 23 роки і він хворіє на ДЦП. Мати виховує його сама, до війни їй ще допомагала бабуся, але вона померла. Жінка щомісяця отримує 7 000 гривень допомоги на сина, і це всі гроші, які вона має в своєму розпорядженні, хіба що рідні щось надішлють. Допомагають також сусіди: той принесе молока, той — яйця. Іноді приходить гуманітарка від волонтерів. Щоразу, коли я виїжджаю з села, я питаю Олену, чого вона потребує, привожу продукти і ліки, які, як я добре знаю, вона просто не може собі дозволити. Але це й так не найбільша біда для неї.

Зруйновані українські оселі внаслідок російських обстрілів.
Фото авторки

«Коля невиліковно хворий, очевидно, що він не одужає, але за спеціальними ліками, які може виписати тільки психіатр або невропатолог, я повинна їздити з ним особисто, а як мені добиратися до Куп'янська, або ще гірше — до Шевченкового (Куп’янський район. — Авт.)?» — ставить риторичне запитання жінка. І так щомісяця, а якщо все складеться добре, то щодва місяці. Так, громадський транспорт у районі Куп'янська функціонує, але дуже часто він мусить їхати в об'їзд з міркувань безпеки та стану критичної інфраструктури. Дорога до Шевченкового, що знаходиться за кілька десятків кілометрів, може зайняти до кількох годин, що є неабияким випробуванням, коли їдеш з Колею. Незважаючи на це, Олена навіть чути не хоче про виїзд. «Ну, коли буде зовсім погано, поїду до сестри, ближче до Харкова», — обіцяє вона, хоча ми робили все, аби вона могла поїхати до Польщі і зайнятися реабілітацією сина. Незважаючи на наші зусилля — вона відмовилася. «Старі дерева не пересаджують», — каже жінка, хоча їй всього лише трохи більше 50 років.

Олена з Колею пережили російську окупацію, яка тривала понад півроку.

Зараз краще, ніж раніше, попри те, що росіяни нас обстрілюють

Що ж, стріляють, не можна заперечувати. Наприкінці січня, після ротації на ворожому боці, стався потужний наступ на українські позиції в районі Куп'янська, агресору вдалося трохи просунутися вперед, але багато позицій українці вже встигли відбити, бойові дії тривають донині.

Бо ворог — є ворог

Слід зазначити, що лінія фронту саме на Куп'янській ділянці — одна з небагатьох, яка вже більше року утримує практично незмінну лінію оборони, за винятком незначних змін з обох боків. Це дуже важлива ділянка. По-перше, саме місто Куп'янськ — на початку повномасштабної війни здане московськими колаборантами — є символом великої перемоги українців під час масштабної деокупації Харківщини восени 2022 року.

По-друге, це дуже важливий регіон, який дає українській стороні надію на вихід до Сватового (і далі, потенційно, до Старобільська, щоб відновити контроль над Луганщиною). Поки що це не вдалося, але витіснення українців з цього регіону є однією з цілей російської влади, що дозволить агресору пізніше тут укріпитися. Адже не випадково ГУР ще на початку 2023 року, тобто одразу після звільнення Харківщини, попереджав, що росіяни так просто з Куп'янщини не підуть. І сьогодні лунають заяви, що після захоплення Авдіївки саме ця ділянка може стати однією з найгарячіших ділянок на фронті (січневий наступ мав стати для неї своєрідним тестом).

Олена здригається при згадці про загрозу повторної окупації. «Так, росіяни давали гуманітарку, з ліками допомагали, ну як же не брати, коли в тебе нічого немає? Але звідки мені було знати, що їм до голови прийде, я боялася, ворог є ворог, це було жахливо — місяцями бути сусідами з цією наволоччю», — зізнається вона.

Зруйнований росіянами Куп'янський краєзнавчий музей.
Фото авторки

Залишити вірян? Як би це виглядало?

Володимир не дуже балакучий. Ми бачимося майже щодня, коли він старанно латає ями на тому, що колись називалося дорогою в нашій місцевості. «Син на фронті, треба ж про щось дбати, а воювати я вже не можу», — каже чоловік літнього віку. Майже щодня він бере свій старий причіп, завантажує його камінням і лопатами і їде латати нові вибоїни. «Я беру уламки зруйнованих росіянами хат, звідки прийдеться, хоча так можу чимось допомогти, хоч так можу приносити користь. Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, кожен виконує свій обов'язок настільки, наскільки може», — пояснює він.

Віталій і отець Леонід друкували листівки під час окупації, допомагала їм молодь. «Ми такі куп'янські партизани», — сміються вони. Отець Леонід — священик у церкві в Ківшарівці, а тепер ще й у Сеньковому, де вона перейшла під Київський патріархат. Віталій допомагає в храмі та на службах. Обидва беруть участь у видачі гуманітарної допомоги на Куп'янській ділянці. Віталій раніше жив у Куп'янську, був юристом і соціальним працівником, колись давно служив у радянській армії, а коли почалася повномасштабна війна, переїхав на свою дачу. Іноді він ходив пішки багато кілометрів, щоб допомогти своєму батькові Леоніду, і — м'яко кажучи — вони обидва вже далеко не молоді. «Я не міг залишити своїх вірян в окупації, як би це виглядало», — каже отець Леонід.

Віталій каже, що оскільки у них була риба з Оскілу, патент на виготовлення консервів, то вони, безумовно, вижили. Ми знайомі вже більше року, але коли ми вкотре заводимо розмову про звільнення, в обох з'являються сльози на очах. «Бо нас визволяли кілька легковиків і вантажівка, росіяни не зрозуміли, що це не їхня розмальовка, і пропустили їх на блокпостах», — розповідає Віталій. Після звільнення Харківщини ситуація в Куп'янському районі була драматичною. Фактично, не було ні хвилини перепочинку від обстрілів. «Куп'янські партизани» з патріотичних листівок два тижні сиділи в підвалі, а все навколо було знищене.

Вони вирішили трохи відпочити в Харкові, звідки повернулися через місяць.

«Це був інший світ, на вулицях ходили люди, працювали магазини і кафе, і ми не тільки виглядали як дикуни, але й відчували себе такими», — згадує отець Леонід

Нагадаємо, йдеться про Харків, місто приблизно за 40 км від російського кордону, куди майже щодня прилітають ворожі ракети. Таке життя воєнного часу контрастів — для мешканців Куп'янщини саме Харків видається оазою безпеки, а це не завжди відповідає дійсності.

Шматок пирога, який стане кошмаром

Мої сусіди, незважаючи на дедалі більш напружену ситуацію, нікуди не збираються їхати. І я теж. Росіяни все гучніше кричать про Куп'янськ, але захисники цього району сповнені рішучості не віддати жодного шматка землі, до якої вони теж вже звикли, хоч і є вихідцями із західноукраїнських земель. Землі, яку вони захищають за будь-яку ціну вже півтора року без ротації. Тільки росіяни думають, що увійти в Куп'янськ для них буде легкою справою. Тут вже немає колабораціоністської влади, як на початку повномасштабної агресії.

Тут живуть люди, чия українська свідомість піднялася на багато рівнів, навіть на мовному, і все ж це російськомовний регіон. Кілька днів тому 14-ту бригаду, яка воює в районі Куп'янська, відвідав президент Володимир Зеленський. Це, між іншим, був не перший його візит у цей регіон, раніше він приїздив, зокрема, до 103-ї бригади. Цього разу, щоправда, росіяни зауважили візит очільника української держави і підсумували його мемом — раз він сюди приїхав, то ви його втратите, як Авдіївку чи Сєвєродонецьк.

Втім, Куп'янщина має залишатися для агресора лише бажаною мрією.

Або його найбільшим кошмаром.

20
хв

Куп'янщина: (не)здійснена мрія орків

Кароліна Баца-Погожельська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Вперше в житті я підняла руку на дитину. Доньці стало страшно»

Ексклюзив
20
хв

«Біженці» та «громадяни». Як примирити українців з різним досвідом війни?

Ексклюзив
20
хв

Про що жалкують українки у Польщі?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress