Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
З 1 липня 2024 року набирають чинності зміни до спецзакону «Про допомогу громадянам України у звʼязку з війною у цій країні». Нововведення передбачають, що українці зі статусом UKR зможуть отримати новий статус CUKR і карту побиту за спрощеною процедурою. Реєстрація на оформлення статусу і карти ще не почалась, але зрозуміти нюанси краще вже зараз
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Новий статус CUKR як один із способів легалізації українців у Польщі
Коли іноземцю присвоюється номер PESEL, то в реєстр, окрім громадянства, вноситься також "код-позначка" статусу цього іноземця в Польщі. Громадяни RP цього статусу не мають. Статус — це зручно для Польщі, бо дозволяє диференціювати категорії іноземців та їхніх дітей.
Статуси бувають:
◾UE — громадянин ЄС
◾CUE — член сім'ї громадянина ЄС (cudzoziemiec — Unia Europejska або członek rodziny UE)
◾NUE — не Unia Europejska
Коли почалася повномасштабна війна, з'явився четвертий статус —◾ UKR
З 1 липня 2024 з’явився новий, п'ятий статус —◾CUKR (cudzoziemiec-UKR)
Згідно із законом, на карті побиту, виданій за спрощеною процедурою (тобто онлайн) особі зі статусом CUKR, буде зазначено "poprzednio posiadacz ochrony czasowej". Польському уряду таким чином буде легше вести перелік та розуміти, хто з українських переселенців має намір залишитися в Польщі на найближчі роки.
Українці, які прибули до Польщі внаслідок війни, відтепер матимуть три способи легалізації свого перебування у Польщі:
Перший — той, який існує від початку повномасштабного вторгнення — це отримання статусу UKR. Особи з PESEL UKR перебувають під тимчасовим захистом, мають вільний доступ до ринку праці, можуть користуватись безоплатними медичними послугами в межах Національного фонду здоровʼя (NFZ), легально перебувати у Польщі без карти побиту або візи та вільно подорожувати в межах Європейського Союзу. Одночасно з цим власники статусу UKR не можуть залишати Польщу на термін понад 30 днів, інакше втратять свій спецстатус.
Від 1 липня всі українці, які прибувають до Польщі, рятуючись від війни, повинні якнайшвидше звернутися до місцевої адміністрації, щоб отримати PESEL UKR. Також нововведення передбачають, що PESEL UKR буде надаватись лише за наявності дійсного закордонного паспорта.
Другий спосіб легалізації — отримання карти тимчасового перебування / karta pobytu на таких само підставах, як інші іноземці в Польщі. Для отримання «традиційної» карти побиту потрібна причина — наприклад, навчання у польському університеті, працевлаштування або ведення власної господарської діяльності.
Третій спосіб буде запроваджений змінами до спецзакону. Це можливість отримати карту побиту особі зі статусом CUKR. Такі карти дадуть власникам майже такі ж права, як іншим іноземцям — зокрема, доступ до ринку праці. Однак таку карту видаватимуть лише громадянам України з PESEL UKR за певних умов.
Що таке статус CUKR і що він дасть українцям?
◾Зі статусом CUKR можна буде за подати документи онлайн на отримання карти побиту терміном на три роки.
◾Для отримання карти побиту не буде прив’язки до працевлаштування особи. Працюєш чи ні — можеш отримати статус і карту.
◾Дітям буде також присвоєно новий статус і вписано до карти, чого у випадку традиційної карти побиту не роблять.
◾Не буде прив’язки до Diia.pl.
◾Власник карти побиту не має заборони на виїзд в Україну терміном понад 30 днів.
Чи буде зараховуватися час перебування в статусі CUKR за час перебування на території РП для можливості в подальшому отримати статус резидента, інформації поки немає, адже щодо цього питання досі немає консенсусу.
Важливий момент: коли статус UKR змінюється на CUKR, особа втрачає можливості, повʼязані зі спеціальним статусом тимчасового захисту. Наприклад, українці при зміні статусів втрачають право користуватись безоплатними медичними послугами в межах Національного фонду здоровʼя (NFZ). Якщо людина працює, це нестрашно, адже її та її дітей застрахують на роботі. А от якщо людина не працює — медичні послуги вона змушена буде оплачувати з власної кишені.
Відтепер громадяни України зможуть подати документи на нову карту побиту за наступних умов:
— Якщо станом на 4 березня 2024 року вони вже мали статус UKR.
— Мають статус UKR на день подання заяви.
— Мають дійсний закордонний паспорт.
— Мали безперервний статус UKR не менш ніж 365 днів. Безперервність статусу є ключовою умовою для подачі заяви, що гарантує тривалість перебування у Польщі.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
До 31 липня G City Targówek перетвориться на літню зону безкоштовних пригод для дітей. З понеділка по суботу з 12:00 до 16:00 торговий центр запрошує дітей взяти участь тематичних майстер-класах. Від малювання до моделювання машин та роботів з конструктора і ще багато чого цікавого. Кожен тиждень приносить нову порцію вражень! Крім того, на дітлахів чекають цікаві Інтер атракціони та сюрпризи.
Понеділки та вівторки належатимуть — це час художніх майстеркласів, де дітей навчають різним технікам малювання. У середу та четвер буде будівництво з величезних мʼяких блоків. П’ятниці та суботи — дні робототехніки. Під наглядом інструкторів діти збиратимуть власні конструкції та навчатимуться, як працюють прості машини та програмовані роботи.
Кожного дня доступний інтерактивний атракціон Knoocker, що поєднує світ фізичної активності з мультимедійними іграми. Тут гравці кидають м’ячі в ціль, цілячись в інтерактивний екран. Ця розвага розвиває координацію та рефлекси.
Цей водний парк просто неба знаходиться недалеко від Пясечно і працює до 31 серпня. Парк дуже зручний для сімейного відпочинку, коли ви не любите багато людей навколо. Тут є басейн глибиною 145 см та ігровий майданчик прямо в воді (глибина 45 см). Тут також можна знайти 3 великі гірки для дорослих та підлітків зростом зростом від 140 см. Аквакомплекс виконаний у вигляді піратського корабля. Тут часто влаштовують пінні вечірки, грає ді-джей.
Адреса: Słopsk, Góralska 14 (з Варшави добиратися трасою S8 в напрямку Бялостоку, зʼїзд на Негов)
В 50 км від столиці, в населеному пункті Słopsk, знаходиться Summer Playground. Це не просто широкий піщаний пляж, а повноцінне місце для відпочинку з гарною інфраструктурою. Тут є хороші пляжі площею 2,5 гектарів, водна смуга перешкод, дитяча ігрова зона, зона гастрономії та ще безліч сучасних розваг на воді та на самому пляжі. Розваги як платні, так і безкоштовні. Волейбол, настільний теніс, свімбординг, флейбординг, SUP-дошки, смуга водних перешкод, вейкборд, аквазорбинг — перелік розваг досить різноманітний. Для самих маленьких відвідувачів є хороший дитячий майданчик. В сезоні-2025 парк відчинено в пʼятницю, суботу та неділю.
Парк Bajka — це 2600 м² відпочинку та розваг. Він розділений на зони спокійного та активного відпочинку, також тут є водний майданчик з фонтанами та гірками. Дітлахи можуть обрати розвагу на будь-який смак: від великого мотузкового комплексу до атракціону, що називається «Світ кривих дзеркал» тощо.
Що тут ще є:
• фонтан-вулкани з різнокольоровим світлодіодним підсвічуванням для водних ігор
• столи для настільного тенісу
• настільний футбол
• тренажерний зал на відкритому повітрі
• вуличні музичні інструменти
• ігровий майданчик-дирижабль для дітей старшого віку
• пляж
• стіна перешкод
• зона для пікніку з шезлонгами
• шахи та шахові столи
5. Rodzinna Strefa Sportu біля Палацу Культури
Адреса: Śródmieście, Pałac Kultury i Nauki
Ціна: безкоштовно
Сімейна спортивна зона від центру ACTIVE WARSAW перед Палацом культури і науки у Варшаві, навпроти Свєнтокшиського парку, буде відкрита щодня з 10:00 до 20:00 до 31 серпня . Цей новий рекреаційний простір пропонує багато спортивних розваг в самому серці міста. Можна пограти в баскетбол на майданчику, сертифікованому FIBA Olympics. Розширена смуга перешкод «Ніндзя» з кільцями, підвісними кульками, рухомими платформами, мотузками, перекладинами, Х-подібними конструкціями, сітками, колодами та іншім. Все це під наглядом кваліфікованих інструкторів, що забезпечує безпеку та комфорт учасників будь-якого віку. Також тут є стіна для скелелазіння. А для наймолодших учасників — зона надувних атракціонів. Для відпочинку тут є багато зручних шезлонгів. Сімейна спортивна зона відпочинку ідеальна для всієї родини та діток будь-якого віку.
6. Дитячі бібліотеки Варшави: від читання до квест-кімнат і PlayStation
Дитячі бібліотеки Варшави — це історія не лише про книжки, а ще й про багато цікавих розваг. Так, в Biblioteki Komiksowo на al. Solidarności можна дуже цікаво провести час, граючи в квест-кімнаті. Тут проводиться багато цікавих майстеркласів та конкурсів, щоб заохотити дітей до читання.
Дитячий клуб-книгарня «Badet» на ul. Lentza 35a відомий своїми цікавими воркшопами та зустрічами з авторами. Книгарня обладнана для комфортного та цікавого відпочинку. Усередині є невелике кафе й куточки для читання, де можна посидіти й переглянути нові видання, помалювати або пограти в настільну гру.
У медіатеці MDM (ul. Marszałkowska 55/73), крім бібліотеки з книгами, журналами, аудіокнигами та фільмами, також є читальна зала з куточком для читання нагорі. Тут можна грати в настільні ігри та навіть грати в PlayStation. Є тут і мінікухня, де можна розігріти або приготувати собі їжу.
LuMo — це величезний дитячий майданчик під дахом з безліччю активностей та величезною пісочницею з кінетичним піском. Тут є багато цікавого для дітей від року до 10 років, майданчик поділений на зони. Є ліс мавп, де треба пробиратися крізь зарості й можна зустріти величезну мохнату гусеницю. Для дітей 4-8 років до кінця літа тут організовують денні табори з майстеркласами, екскурсіями і креативними заняттями. Коштує такий табір 1380 злотих за 5 днів.
Коли людина отримує карту побиту, то автоматично втрачає статус UKR. І щоб продовжувати отримувати виплати на дитину, ви маєте самостійно повідомити в системі ZUS про зміну статусу. Якщо цього не зробити, 800+ вам автоматично відмінять.
«У мене була така ситуація: я отримала децизію, потім ще кілька місяців очікувала на пластик, і мені надійшов лист з проханням повернути кошти за ці пару місяців очікування пластику, хоча я нікуди не виїжджала. Як мені потім пояснили в ZUS, система бачить тільки те, що дія статусу UKR припинена, а ось причину відміни — не бачить. Ми розібралися в ситуації, але це було нешвидко й нервово, тож моя порада — повідомляти про свої плани та зміни в ЗУС відразу», — ділиться досвідом киянка Ірина Нахайчук.
Як повернути виплати 800+, коли отримав карту побиту й не повідомив про це ZUS?
• Якщо ви змінили статус і отримали лист про припинення виплат, відразу надішліть лист у відповідь про отримання карти побиту та фото децизії. Це має бути 2 сторінки, де видно саме рішення, ваші дані, підставу перебування та термін дії. Зробити це можна на сайті https://www.zus.pl/ezus/logowanie, залогувавшись через довірений профіль
• після цього ваш статус буде актуалізовано, а виплати продовжено
• якщо проігнорувати лист про припинення виплат, то наступним буде лист з проханням повернути кошти за декілька місяців. Бо коли ZUS не отримують відповіді, то автоматично вважається, що кошти отримані вами без підстави. І доведеться особисто відвідувати офіс та розбиратися на місці. Це вже довше, до того ж весь цей час ви не будете отримувати гроші.
«Навіть якщо ви не отримали лист, то можете самостійно повідомити про зміну статусу, коли отримаєте позитивне рішення, чекати на саму карту не треба. І ще не забудьте обміняти посвідчення водія на польське, бо коли ви не на тимчасовому захисті, а з картою побиту, це вже необідно», — каже спеціаліст з легалізації Юлія Гойшик.
Варшава. Теплий серпневий день. Марина їде з трирічним Мироном трамваєм до зоопарку. Хлопчик сидить у мами на колінах, жує M&M’s і ставить мільйон питань. Вони розмовляють українською. Хоча Марина живе в Польщі вже 10 років, має чоловіка-поляка й чудово володіє польською, із сином вона часто спілкується рідною мовою. Вона хоче, щоб Мирон добре знав мову матері й міг вільно спілкуватися з дідусем, бабусею й іншими родичами, які живуть в Україні.
Раптом цукерка падає на підлогу. Марина нахиляється, щоб підняти її, але в цей момент немолоде подружжя, яке стоїть поруч, шипить:
— Приїхали сюди та ще й смітять у трамваях! Хай їде до себе й там смітить!
Увесь трамвай мовчить. Марина тремтячими руками хапає Мирона й виходить на найближчій зупинці. Вона намагається не плакати, щоб не налякати сина, але той і так уже переляканий.
Лариса, ще одна моя знайома, вже тиждень просить свою восьмирічну доньку, щоб на дитячому майданчику вона говорила польською. А все тому, що сусідка одного разу відчинила вікно й вигукнула: «Замовкніть, українські байстрюки!».
Її старша п’ятнадцятирічна донька майже перестала виходити з дому — боїться, що на неї можуть напасти за те, що вона українка. Навіть польською боїться говорити, адже думає, що кожен почує її акцент.
Це лише дві з багатьох історій, які трапилися з моїми українськими друзями в останні місяці.
Я пам’ятаю Ларису з перших днів війни. Вона приїхала до Польщі, щоб її діти не росли під звуки сирен та в бомбосховищах. Підтримка, яку вона отримала від незнайомих людей, допомогла їй пережити найстрашніший час і повірити, що є надія на краще майбутнє. Літнє подружжя, у якого вона оселилася, ставилося до неї, як до рідної доньки. Коли через кілька місяців вона знайшла роботу й зняла окреме помешкання, вся вулиця допомагала його облаштовувати. У сусідському чаті вони домовлялися, хто що може принести. Допомогли перефарбувати стіни й повністю облаштували житло ті, хто ще пів року тому були для неї абсолютно чужими. На перші Різдвяні свята вони майже сварилися, у кого саме Лариса має провести Святвечір. Тож, щоб було справедливо, вона відвідала, здається, три родини, а на інші свята пішла в гості до інших.
Це була Польща моєї мрії: гостинна, солідарна, порядна.
Чимало поляків і досі творять таку Польщу — вони й надалі допомагають, їздять в Україну з гуманітаркою.
Я не вірю, що ті, хто в 2022 році відчиняв свої домівки, сьогодні кричали б на матір з дитиною в трамваї. Зараз голос мають інші — ті, хто раніше мовчав, а тепер набрався сміливості завдяки популістським гаслам політиків
У останній президентській кампанії антиукраїнські та антиміграційні карти розігрувалися безсоромно. Легко поділити: ми й вони. Легко переконати, що все погане — це «вони», і що якщо їх позбутися, нам стане краще.
Але ж ми знаємо з історії, до чого призводить пошук ворога у сусіда. І як швидко слова можуть перерости у дії.
Уряд мовчить. Не реагує. Як люди в трамваї. На що він чекає? На бойовиків? На погроми?
«Я вважаю, що людство здатне на найжахливіші речі, і що ця здатність є вродженою. А механізмом розвитку й виживання є постійна боротьба із цією схильністю», — каже Агнешка Голланд у інтерв’ю «Gazeta Wyborcza».
Чимало моїх польських знайомих питають мене, чи буде в Польщі війна. Але ж я зовсім не експертка. Можливо, вони питають, тому що бачать, що я продовжую займатися Україною, тоді як більшість вже втомилася.
А може, просто останнім часом усі ставлять собі це питання.
Сьогодні в Польщі триває війна іншого типу. Без танків, але не менш небезпечна. Російська пропаганда працює ефективно: сіє фейки, маніпулює, розпалює ненависть. Хтось побачив «ролик» на TikTok і вірить без тіні сумніву. Провокації працюють. Достатньо, щоб на концерті хтось підставний підняв прапор УПА — і ось вже нові «захисники» можуть викрикнути українці в обличчя, що вона «руська к..ва» або «бандерівка».
Праві політики цинічно це підживлюють. А ліберально-демократичний табір влади? Він не веде широкомасштабної боротьби з дезінформацією. Мовчить. Дозволяє, щоб у публічному просторі панували коричневі виступи Брауна чи Бонкевича.
Невже знову все має взяти на себе громадянське суспільство, як у лютому 2022?
Так, надія лише в нас — знову згадаю слова Агнешки Голланд. Це велика відповідальність у часи, коли здається, що надії вже ніде немає. Бо, як додає словенський філософ Славой Жижек: «Ми вже не можемо мріяти про кращий світ, а лише про виживання».
Так важко мріяти про краще, коли бачиш, як американські солдати на колінах розстеляють червоний килим перед воєнним злочинцем. Так сьогодні виглядають цінності західного світу, до якого вже понад три роки прагне приєднатися Україна.
Не нормалізуймо зло. Не вдаваймо, що не бачимо. Відкриваймо рота у трамваї, на зупинці, у магазині. Не даймо себе перекричати екстремістам. Бо якщо не ми, то хто?
Марині й Ларисі не потрібні наші гучні декларації чи політичні фрази. Їм потрібно, щоб хтось у трамваї сказав: «Годі!», щоб хтось на дитячому майданчику посміхнувся їхнім дітям
Їм потрібна звичайна порядність, яка коштує дешевше за квиток до зоопарку.
Якщо ми не зможемо її показати, то війна, від якої вони втекли, дійде до нас швидше, ніж ми думаємо.
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
У 2022 році Польща стала символом солідарності з Україною. Але вже за три роки політична риторика помітно змінилася: українців дедалі частіше зображують як загрозу, а інтеграція поступово відходить на другий план — натомість усе більше говорять про безпеку й контроль. Про те, як і чому антимігрантська риторика стала політичним мейнстримом, говоримо з журналісткою і науковицею, дослідницею міграції Оленою Бабаковою.
Олена Бабакова
Центральна тема дискусій
Діана Балинська: Які теми зараз найбільше досліджуються у сфері української міграції в Польщі?
Олена Бабакова: Міграція сьогодні — один із центральних викликів не лише для Польщі, а й для всього Європейського Союзу. За результатами цьогорічного опитування Євростату, якщо 50% європейців вважають головною загрозою війну в Україні, то 44% — міграцію.
Зараз міграційна ситуація Польщі суттєво відрізняється від тієї, що була чотири роки тому, не кажучи вже про десять. Вона — центральна тема дискусій, політики, емоцій, тривоги у людей. І саме тому міграція активно досліджується — з різних боків і різними інституціями. Умовно їх можна поділити на три основні групи: соціологічні агенції, аналітичні центри (think tanks) й академічні інституції.
Перша група — це великі соціологічні фірми на кшталт CBOS чи IBRIS. Вони проводять національні опитування з великою вибіркою: за віком, статтю, регіонами. Перед тим, як результати з'являється на публіці, проходить близько місяця. Такі дослідження часто мають форму коротких запитань із простими відповідями — «так» або «ні». Наприклад: «Чи є міграція корисною для країни?» Але тут важливо розуміти: самі формулювання іноді вже містять оціночні судження. І коли ми бачимо в результатах, що, скажімо, 48% респондентів вважають, що «міграція — це добре», то це «добре» для кожного означає щось своє. Ці дані важливі, але поверхневі — вони не дозволяють зрозуміти глибинні причини чи мотивації.
Друга група — аналітичні центри. Це організації, які створюють експертизу, орієнтовану на вироблення поточної політики. Їхня мета — дати прикладну відповідь на питання, що цікавлять професійні групи, підприємців, політиків. Такі дослідження тривають довше — зазвичай від пів року до року — й охоплюють вузькі сегменти: ставлення до міграції серед працедавців, вплив мігрантів на ринок праці, польську ідентичність тощо. Їхні результати часто стають основою для створення рекомендацій — як для політиків, так і для конкретних секторів економіки.
І нарешті — академічна спільнота: університети, дослідницькі центри, Польська академія наук. Саме вони підходять до теми міграції з найбільшою глибиною та методологічною точністю. Часто це міжнародні дослідження, які охоплюють різні аспекти. Водночас це означає, що від формулювання теми до публікації результатів може минути два, а то й три–чотири роки. Наприклад, зараз ми спостерігаємо хвилю академічних праць, присвячених реакції Польщі на міграційні виклики часів пандемії COVID-19. Тобто це знання — найґрунтовніше і найякісніше, але воно працює з певним «академічним джетлагом», тобто постійним запізненням.
— Чи використовує влада результати досліджень про міграцію у своїх рішеннях?
— На жаль, ні. Ба більше, навіть коли наукові знання проникають у політичний дискурс, це зовсім не гарантує, що така оптика працює в інтересах мігрантів чи прав людини загалом. І це стосується не лише Польщі чи України, а й розвинених демократій.
У Польщі після виборів 2023 року з’явилися сподівання на більш фахову, менш популістичну міграційну політику. Віцеміністром з питань міграції став професор Варшавського університету, знаний експерт Мацей Дущик.
Але згодом стало помітно: варто науковцю перейти на урядову посаду — його публічна риторика різко змінюється
У новій стратегії міграційної політики, яку він представив, майже відсутній акцент на демографічних викликах, економічних чинниках або інтеграційних механізмах. Розділ про інтеграцію формально є, але в ньому йдеться радше про асиміляцію. Натомість у центрі — сек'юритизація (тобто сприйняття мігрантів як потенційної загрози), популістські меседжі та асиміляційний підхід до іноземців.
Рішення на кшталт обмеження допомоги українським біженкам чи відновлення прикордонного контролю з Німеччиною ухвалюються всупереч науковим рекомендаціям — просто тому, що вони добре звучать у виборчій кампанії
Отже, маємо парадокс: фахівці при владі є, але знання, якими вони володіють, рідко трансформуються в реальну політику.
— Якщо говорити про сек'юритизацію: чому змінилося ставлення поляків до українців? Це наслідок політичних маніпуляцій, російської пропаганди чи природний процес?
— Насамперед, це не стільки зовнішній, скільки внутрішній процес. Польща, на відміну від Франції чи Бельгії, не має масових проблем з неконтрольованою міграцією.
Більшість українців у Польщі працює, інтегрується, не обтяжує соціальні системи. Але попри це рівень тривоги та істерії у публічному дискурсі часом вищий, ніж у країнах з реальною міграційною кризою
Причина в тому, що Польща дуже швидко перетворилась з країни еміграції на країну імміграції, але ніхто з політичних сил не провів із суспільством серйозної про це розмови. Особливо в менших містах люди не розуміють, хто приїхав, навіщо, і що ці люди насправді роблять. Медіа й соцмережі активно підкидають відео, де, наприклад, іноземці агресивно поводяться, але без контексту, — тож незрозуміло, чи це взагалі в Польщі відбувається. Разом з тим люди це бачать знову й знов і відчувають загрозу.
На цьому тлі політики почали розігрувати карту міграції. Риторика будується навколо меседжу: «Польща зробила для України більше, ніж будь-хто, а у відповідь — «невдячність». Спершу цю риторику просувала «Конфедерація», потім — «Право і справедливість», а тепер, на жаль, і правляча коаліція, представники якої вважають себе лібералами. Є окремі винятки, але загалом маємо консенсус: міграція — це загроза. Мовляв, так, українці приїхали і працюють, але вони — загроза для нашого способу життя, вони загроза для того, що називається «польськість». І так, цих мігрантів треба інтегрувати, але для того щоб їх інтегрувати, ми все одно нічого не зробимо. Тож маємо таке замкнене коло.
На жаль, польські політики не вміють гратися в іншу політику, ніж в політику поляризації. Російська пропаганда, звичайно, присутня, особливо через проросійських онлайн-активістів, але її роль другорядна. Абсолютна більшість антимігрантського, антиукраїнського хейту генерується в Польщі.
Є дослідження, які показують, що понад 80% мігрантів працюють, платять податки, є підтвердження, що німецькі служби не привозять на кордон з Польщею тисячі біженців. Але факти вже не мають значення. Для багатьох поляків ультраправий наратив — реальніший, ніж дійсність
І невідомо, що з цим робити.
І що викликає найбільшу тривогу — зростає побутова агресія. Люди, з якими я спілкуюся, дедалі частіше стикаються з відкритим хейтом не лише в інтернеті, а в транспорті, на роботі, просто в побуті. Це новий рівень напруги. Коли «активісти» на кшталт Роберта Бонкевича вже ходять по прикордонню, перевіряють документи й на камеру переслідують мігрантів — це небезпечно. Вчора вони переслідували грузинів, сьогодні — громадян країн глобального півдня, завтра — можливо, українців, а післязавтра почнуть з'ясовувати і у місцевих, хто з них «справжній поляк».
Інтеграція вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі
— Як реагувати пересічному українцю на хейт чи агресію в публічному просторі в Польщі?
— Універсальної поради не існує, бо взагалі не буває правильної реакції на агресію — порушення ваших особистих кордонів це ненормально. З моїх спостережень, реакція залежить не стільки від сили характеру чи впевненості, скільки від вашого ресурсу: знання мови, статусу перебування, психологічного стану.
Одна справа — коли ви добре знаєте польську, маєте постійний легальний статус, почуваєтесь впевнено — тоді ви можете вказати на порушення, викликати поліцію, зафіксувати інцидент. Інша — якщо ви воєнна біженка, не говорите польською і почуваєтесь вразливо — тоді часто простіше проігнорувати ситуацію.
Часом достатньо спокійно попередити: «Не треба зі мною так розмовляти, це неприпустимо», «Якщо це не припиниться, я буду змушена викликати поліцію». Але в багатьох випадках мовчазне ігнорування — це теж стратегія самозахисту
І все ж — це не індивідуальна проблема, яку можна вирішити особистою поведінкою. Тут відповідальність лежить на польських політиках і правоохоронцях, які часто ігнорують такі прояви нетерпимості і цим фактично заохочують кривдників.
— За вашими спостереженнями, які зараз настрої серед українських мігрантів у Польщі?
— Загалом — тривожні. Практично всі, з ким я спілкуюся, вже мали досвід або чули про випадки ворожості не лише в інтернеті, а й у фізичному просторі. Це породжує настороженість, недовіру, а подекуди — бажання обмежити контакт із польським суспільством за межами роботи.
Але реакції дуже залежать від особистої ресурсності. Люди, які вже давно тут, мають стабільну роботу, житло, паспорт можуть легше «амортизувати» цю тривогу, наприклад, через іронію чи дистанцію. Натомість для тих, хто ще почувається вразливо — особливо новоприбулі, біженці — усе це сприймається гостріше, болючіше й тривожніше.
Цікаво, що навіть ті, хто не дуже стежить за польською політикою, інтуїтивно відчувають зміни в атмосфері. Люди починають шукати більш стабільні юридичні рішення: перехід з PESEL UKR на карту побиту, отримання резидентства, уточнення правового статусу — щоб мати під ногами трохи міцніше підґрунтя.
— А як щодо розмов про переїзд далі? — Вони є, але радше у вузьких колах — наприклад, серед людей з вищим доходом, які розмірковують про умовну Іспанію чи Португалію. Більше таких настроїв зараз я бачу навіть серед білорусів, які часто легше отримують документи через карту поляка й мають більше «маневрового простору».
Але реальних випадків масового від’їзду або повернення поки небагато.
Навіть якщо некомфортно, люди вже вкоренилися, мають роботу, житло, школу для дітей, і повторне «зривання» — це дуже непросто. Навіть повернення додому — це вже не те саме, бо за цей час усе вдома змінилося
Тобто поки що — більше тривожного очікування, ніж радикальних рішень. Але подивимось, що принесуть наступні місяці. Ситуація залишається динамічною.
— Чи очікуєте ви дій від уряду щодо поліпшення інтеграції мігрантів? І чи самі ми достатньо робимо, щоб вийти зі своїх «бульбашок»?
— Від цього уряду я вже нічого не очікую... Добре було б, щоб він хоча б реалізував власні плани відкриття Центрів інтеграції іноземців та забезпечив, аби оформлення посвідки на проживання для іноземців тривало кодексні 60 днів, а не так, як зараз — майже рік.
Так, ми часто варимося у своїх соціальних колах. Але брак спілкування з поляками — це не лише про небажання. Це також про відсутність фізичного простору і можливостей для перетину з польським суспільством.
Якщо ти працюєш 12 годин на фабриці, живеш у гуртожитку з іншими іноземцями й не маєш навіть часу вийти до парку — де і коли знайомитися з поляками? Це не про «не хочуть інтегруватися», це про відсутність точок дотику.
Так, батькам маленьких дітей трохи легше — можна познайомитися в школі чи на дитячому майданчику. Але для більшості це розкіш, а не норма.
Інтеграція — це завжди двосторонній процес. Мігранти мають адаптуватися, але й суспільство повинне бути готовим до різноманіття, а не діяти за логікою: «Станьте такими, як ми — і тоді вам нічого не загрожуватиме»
— Чи можуть допомогти ініціативи на місцевому рівні?
— Так, бо інтеграція нерідко вимагає штучно створених майданчиків для зустрічі. Як у великих компаніях проводять тімбілдинги чи кулінарні воркшопи, щоб люди почали спілкуватися, так само потрібно робити й у громадах: через школи, університети, муніципалітети, громадські організації.
Навіть якщо ти дуже комунікабельний, хтось має організувати простір, де люди можуть зустрітися. Бо навіть у своїй країні після 30 не так легко заводити нових друзів — а тут ще й мовний бар’єр. Фраза «просто вийди і з кимось познайомся» тут не працює.
Частково ці функції мали би виконувати центри інтеграції іноземців, які планували відкривати за підтримки ЄС. Але проти них виступила праворадикальна «Конфедерація», а керівна «Платформа» проспала момент. І тепер сама почала повторювати: «Нам не потрібні центри інтеграції, нам потрібні центри польської культури».
Це крок назад — до асиміляції замість інтеграції
Але нас багато. І це важливо
— Які у вас очікування щодо роботи створеного в Україні Міністерства єдності? Це справді крокдо повернення українців, чи радше імітація діяльності?
— Очікування дуже скромні. Хочеться просто, щоб міністр не втік через чорний вихід після першої пресконференції. Якщо серйозно — добре, що влада взагалі публічно озвучила цю тему. Але чи справді для цього потрібно нове міністерство — велике питання.
На жаль, ми вже бачили чимало випадків, коли нові структури створюються більше для «показати, що ми щось робимо», ніж для реальної роботи. Тому певний скепсис — виправданий.
— Що насправді визначатиме, чи українці масово повертатимуться?
— Тут є два ключові фактори. Перший — які схеми переходу з тимчасового захисту на нові мігрантські статуси українцям запропонують після 2026-2027 років? Чи буде ця схема радше така, як зараз в Польщі, більш-менш підйомна для більшості біженців? Чи буде ця схема, як у Британії, де вона абсолютно непідйомна для 95% осіб?
Другий фактор — рівень антимігрантських настроїв у Європі. Якщо хейт до українських біженців у Польщі, Німеччині чи інших країнах зростатиме, це стане додатковим «поштовхом» до повернення. Іронія в тому, що це навіть може працювати на користь українській державі — без жодних її зусиль.
Взагалі, у багатьох країнах — і в бідніших (як Латвія), і в багатших (як Ірландія), програми повернення емігрантів працюють дуже обмежено. Люди не повертаються на заклик міністра. Вони повертаються, коли бачать сенс і перспективу. Тому тут розвилок дуже багато. Тож подивимось, що будуть пропонувати в законодавчому плані. Чи це буде підйомно для людей з невеликими доходами.
— Що особисто вам дає надію в темі української еміграції, попри всі труднощі?
— Ну… дешевий квиток на WizzAir, щоб бодай кудись поїхати з Польщі. І може, келих вина (Сміється).
Якщо серйозніше, я не думаю про це в категоріях надії. У мене швидше приземлене бачення. Так, публічний дискурс часто хейтерський, іноді нестерпний. Але гарні люди теж є. Це факт. І це важливо не забувати. Не всі ставляться до українців з ворожістю. Є люди, які бачать у тобі людину, а не паспорт і акцент.
Є й інші речі, які тримають. Нас багато. Це важливо. Ми вже не «поодинокі мігранти», ми — видима спільнота. Маємо свої організації. Ми не в повітрі. Є навколо кого згуртуватися.
Маємо союзників. Може, не завжди в уряді, але в парламенті, в медіа, серед активістів — так.
І головне — в нас є своя країна. Нам є куди повертатися. На відміну, скажімо, від білорусів, для яких повернення — це часто загроза опинитися у в’язниці, бо ти ворог для власної держави. У нас принаймні є дім. Так, там зараз війна, біль, проблеми. Але він є.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
