Ексклюзив
20
хв

Олександра Матвійчук: «Ми повинні повернути імена жертвам російської агресії»

Лавреатка Нобелівської премії миру, очільниця Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук — про світ, в якому право не працює, співпрацю з російськими правозахисниками, бранців Кремля і те, яку книгу подарувала Папі Римському

Ірена Тимотієвич

Олесандра Матвійчук. Фото: Right Livelihood

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Папа Римський і невидимі світу страждання

Пані Олександро, під час останнього візиту до Ватикану в травні ви подарували Папі Римському книгу Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору». Чому саме цю? Як ставитесь до позиції Папи Римського, що «досягнутий мир кращий, ніж нескінченна війна»?

 — Це вражаюча книга Станіслава Асєєва — журналіста, письменника, колишнього полоненого ДНР [квазідержавне утворення, самопроголошене проросійськими сепаратистами на тимчасово окупованій РФ території окремих районів Донецької області України — Ред.], який провів два роки в концтаборі — одному з найжахливіших місць, де відбуваються щоденні катування і знущання над незаконно ув’язненими людьми. Концтабори — яскрава ознака російської окупації: щоб утримувати під контролем території, РФ запроваджує терор проти цивільного населення. Часто там опиняються найбільш соціально активні люди — вчителі, священники, представники творчих професій.

Дехто може мислити в парадигмі «війна — це настільки жахливо, що краще вже окупація, принаймні вона зменшує людські страждання».

Ми 10 років документуємо воєнні злочини і знаємо: окупація — це та сама війна, просто в іншій формі. Вона не зменшує людські страждання, а робить їх невидимими

Це не просто зміна одного прапора на інший. Це — насильницькі зникнення, викрадення, зґвалтування, масові депортації, стирання твоєї ідентичності, примусове усиновлення твоїх дітей, фільтраційні табори і масові поховання. Ніхто не сперечається, що мир краще, ніж нескінченна війна. Але мир і російська окупація — абсолютно різні поняття. Це і було основним предметом обговорення у Ватикані та моєї зустрічі з Папою Римським.

  Які наративи щодо України ви чуєте під час робочих візитів до Європи, США? Чи ефективний там вплив російської пропаганди?

Ці наративи завжди були присутніми, просто певний час не звучали вголос. Але минуло два роки, їх знову чути. Один з головних — «який сенс допомагати Україні», «Україна — це корупційна країна», «вся допомога розкрадається». Ці тези містять серйозні проблеми, але вони гіперболізовані.

 З іншого боку, це змушує нас демонструвати реальні кроки, які зменшують простір для корупції.

Ми можемо багато розповідати, що боремося не тільки за себе. Але країна, в якій крадуть під час повномасштабного вторгнення, не викликає симпатії. Попри всі раціональні аргументи

Тому нам потрібно розв'язувати ті проблеми, які у нас є, аби російська пропаганда не роздувала їх до величезних масштабів.

Водночас важливо вибудовувати горизонтальні людські зв’язки, насамперед  — з громадянськими суспільствами різних країн. Іноді я бачу продиктовану втомою таку емоцію українців: «як ви не розумієте, що якщо ми не зупинимо Путіна зараз, то він піде далі, тоді Європа змушена буде платити найвищу ціну»… Ця емоція зрозуміла, але потрібно набратись терпіння, знову і знову пояснювати речі, очевидні для нас вже багато років, але неочевидні для міжнародної спільноти.

Олександра Матвійчук в Гаазі на обговорені воєнних злочинів РФ, Нідерланди, 23 лютого 2023 року.
Фото: Peter Dejong/AP/East News

— Одне з питань, яке обговорювалось на Саміті миру у Швейцарії 15-16 червня — повернення військовополонених. Чи реалістичний сценарій обміну полоненими «всіх на всіх»?

 — Українські ув’язнені у РФ — це дві категорії: військовополонені та цивільні. Міжнародне гуманітарне право визначає, що країни можуть утримувати військовополонених аж до закінчення бойових дій. Однак вони зобов'язані гарантувати їм цілу низку прав, визначених Женевською конвенцією. Коли дивишся на те, що написано в тій конвенції та порівнюєш з тим, що відбувається насправді — ці гарантії звучать, як космос. Тортури, сексуальне насильство, відсутність медичної допомоги, утримання в надлюдських умовах… Постає питання: яким чином вдасться зберегти ці життя до моменту звільнення? Тому і країна, і громадськість, і особливо рідні так активно просувають ідею обмінів вже зараз, а не чекають закінчення бойових осіб.

Друга група — цивільні. Тільки наші бази нараховують близько 4 тисяч запитів від рідних людей, незаконно утримуваних РФ. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, вони взагалі не мали б бути полоненими, але Росії чхати на міжнародне гуманітарне право. Механізм їх повернення ще складніший, оскільки тут не може йтися про обмін. Їх потрібно звільняти поза обмінами. У даній ситуації важливо передусім цю проблему оприлюднювати, щоб організувати міжнародний тиск на РФ.

Правозахист і безправ'я

— Чи повинна Україна поводитись з російськими військовополоненими так, як вони з нашими, — дзеркально?

— Україна тим і відрізняється від Росії, що наша цивілізація бореться з варварством. Відповідно, намагаємось виконувати норми Третьої Женевської конвенції. До російських військовополонених має доступ і Міжнародний комітет Червоного Хреста, і місії ООН.

РФ може собі дозволити демонтративно порушувати права людини, бо її союзники ставлення до неї через це не змінять

Хто може виступити проти? Північна Корея — країна-концтабір, яка передає снаряди тисячами? Чи, може, Іран, де вбивають і ґвалтують жінок за те, що вони не хочуть носити хіджаб? Таким країнам байдуже, що робить путінський режим. Але ми, як держава, яка бореться за демократію — маємо відповідних партнерів. І собі такого дозволити не можемо ані з ціннісних, ані суто з практичних міркувань.

24-річна маріупольська поліціянтка Мар’яна Чечелюк, звільнена з російської неволі в межах обміну полоненими, 31 травня 2024 року.
Фото: AP/East News

У полоні в Росії перебуває ваш колега, правозахисник та журналіст Максим Буткевич (мобілізувався до ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення), якого засудили у РФ до 13 років позбавлення волі. Чи підтримуєте ви з ним зв’язок?

— Тривалий час жодної інформації від нього і про нього не було. Зараз зв’язок є. На відміну від попередніх періодів, на даний момент ми принаймні розуміємо, де він і в якому він стані… Але, як бачите, я дуже обережно обираю слова, оскільки цей зв’язок настільки крихкий, що є страх нашкодити.

  Нерідко складається враження, що за кордоном більше уваги приділяється арештованим правозахисникам з Росії чи Білорусі, а не українським полоненим. Як з цим бути?

— Мені здається, це все досить неправильне сприйняття дійсності. Нещодавно я була в кількох поїздках за кордоном, де розповідала про ставлення Росії до полонених і незаконно ув’язнених цивільних людей з України. І теж згадувала про свого друга, товариша, російського правозахисника, який разом з нами працював над розв'язанням цієї проблеми. Йдеться про 71-річного Олега Орлова, співголову правозахисного центру «Меморіал», який опинився у в’язниці за статтю, в якій називає нинішній режим Путіна фашистським. І ніхто про нього на жодному міжнародному майданчику не знав. Здається, світ знає лише про кількох відомих ув’язнених. Про російського опозиціонера Олексія Навального. Можливо, ще про білоруську активістку Марію Колеснікову чи про білоруського опозиціонера Сергія Тихановського.

І в українських, і в російських, і в білоруських родин ув’язнених зараз однакова проблема. І у нас немає жодних правових механізмів, які гарантують її вирішення. Потрібно думати, як об’єднувати зусилля й допомагати одне одному

Ми боремося проти спільного зла, яке знову намагається самоствердитись у нашій частині світу.

Якщо йдеться про співпрацю, Центр громадянських свобод є одним з ключових членів міжнародної платформи The Civic Solidarity, до складу якої входять і російські правозахисні організації. Чи є користь від діалогу з ними?

— Ми співпрацюємо з нашими російськими правозахисними колегами на щоденній основі. Завдяки їм, між іншим, отримуємо інформацію про того ж Максима Буткевича та про тисячі інших кейсів, які є у нашій базі. Використовуємо якісь напрацьовані особисті контакти в Росії, щоб дізнатись, де саме знаходиться полонений чи передати вісточку, ліки, забезпечити адвоката. Так, на «вирок» це не вплине, але адвокат — це зв’язок цієї людини із зовнішнім світом. Це дає розуміння, що про тебе не забули й продовжують боротись.

І це все часто можливо лише через «руки» наших російських колег-правозахисників, які, власне, за цю діяльність часто опиняються за ґратами. Їх стає дедалі  менше.

Тому це не питання діалогу, ми разом працюємо. По суті, ми продовжуємо традицію шістдесятників у СРСР: боремося за свободу, людську гідність в умовах, коли право не діє. І вибудовуємо невидимі для власних суспільств горизонтальні зв’язки, які допомагають досягати бодай якихось результатів.

«Нам потрібно думати, як об’єднувати зусилля й допомагати одне одному».
Фото: Центр громадянських свобод

Міжнародна безпека і складні запитання

— Ви як представниця своєї організації — перша лавреатка Нобелівської премії від України, і, напевно, перша нобеліатка миру, яка звертається до міжнародної спільноти з проханням надати зброю для захисту своєї країни. Як реагує на такі заклики міжнародна спільнота?

 — Це певною мірою оксюморон і явно не те, чого чекають від людини, яка присвятила своє життя захисту прав людини. Я працюю у сфері правозахисту понад 20 років і добре знаю стандарти прав людини, володію інструментами у межах ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Євросоюзу тощо, які можна використати в тих чи інших ситуаціях.

Але я пояснюю досить відкрито: зараз ці інструменти не працюють. Якщо я помахаю Женевською конвенцією перед дулом російського танка, це його не зупинить. У цю секунду, поки ми з вами розмовляємо, наших громадян катують, ґвалтують, вбивають. Скільки б десятків звітів ми не написали — це не покращить їхнє становище.

Те, що я, правозахисниця, не можу зараз спертися на правові механізми й вимушена казати, що Україні потрібна зброя — це проблема не моя. Це проблема світу, в якому вся міжнародна система миру та безпеки не здатна зупинити російські звірства

Як ви вже сказали і як ми всі переконались, єдина міжнародна система захисту прав людини, створена після Другої світової, зараз на практиці не працює. Які шляхи для зміцнення і реформування цієї системи ви бачите?

— Це важливе питання. Попри мої слова, що право зараз не працює, я вірю, що це тимчасово. Я також переконана, що це і є наша історична місія — відновити дію права за допомогою застосування легітимної сили. Паралельно потрібно змінити цю систему, аби вона була ефективною. Йдеться не лише про захист людей в Україні, але також тих, хто в Ірані, Сирії, Нікараґуа, Афганістані чи інших країнах, де страждають від порушення прав та свобод.

Ця система миру й безпеки, яка мала б давати кожній людині, незалежно від місця її проживання, гарантії безпеки і захисту, була створена після Другої світової війни державами-переможцями. І вони заклали в ній для себе невиправдані привілеї. Наприклад, право «вето» в Раді Безпеки ООН, що зробило орган дисфункціональним і, по суті, паралізувало його. Він не здатен відповісти на виклики, що постали після початку російського повномасштабного вторгнення. 

Зараз все залежить від того, чи має твоя країна ядерну зброю, чи є твоя країна членом якогось потужного військового союзу, чи є у твоєї країни великі запаси нафти й газу — і тоді решта буде закривати очі на те, що права людини порушуються.

Нова система має ставити за пріоритет не величину ВВП та розмір країни, а права і свободи людини. Однак проблема в тому, що прагнення займатись зараз реформуванням цієї системи просто немає.

Коли я спілкуюсь з політиками різних країн, з представниками міжнародних організацій, я не бачу енергії чи бажання шукати складні відповіді на складні запитання
«Нова система правозахисту має ставити за пріоритет не величину ВВП та розмір країни, а права і свободи людини».
Фото: Центр громадянських свобод

— Зараз у світі широко обговорюють тему відступу демократії та популярність «правих» поглядів серед молоді. Як ви оцінюєте цю тенденцію?

— Це проблема глобального масштабу. Питання не лише в тому, що в авторитарних країнах рівень свободи зменшився до рівня тюремної камери. А також у тому, що навіть у демократичних країнах дедалі більше людей починають сприймати свободу як даність. Це ті, хто успадкував демократичну систему від своїх батьків, вони ніколи за неї не боролися, не знають справжньої її ціни. І тому обмінюють її на передвиборчі обіцянки популістів чи на власний комфорт. Це навіть статистично прослідковується.

Близько 80% людей на земній кулі живуть у невільних або частково вільних суспільствах. Люди, які мають простір свободи, становлять меншість на нашій Землі. І якщо ми будемо втрачати ось ці «острівки», людство опиниться під загрозою

— Центр громадянських свобод отримав Нобелівську премію миру зокрема за документування воєнних злочинів Росії та збір свідчень жертв агресії. Що сьогодні залежить від нас, аби свідчення цих людей були не просто статистикою, щоб їхні голоси чули у світі?

— Ми маємо повернути цим людям їхні імена. У кожній кризі прав людини, жертвами якої стає величезна кількість осіб, людські життя перетворюються на цифри. Документувати усе, що відбувається — надважливо. Для історії, для збереження національної пам’яті, для поширення правди — особливо, коли маєш справу з потужною машиною російської дезінформації. Однак, не менш важливо проводити розслідування, встановлювати обставини кожної індивідуальної долі й притягати до відповідальності винних.

Проведення розслідувань і взагалі вся судова машина — дуже коштовні речі. Щоб дослідити, що сталося, приміром, з якимось нікому невідомим фермером, потрібно застосувати велику кількість ресурсів. Але це і є шлях повернення людям їхніх імен і підкреслення, що життя кожної людини має значення — незалежно від її соціального статусу.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Я буду говорити про неї "Ліза"». Революційне обґрунтування вироку в справі смерті Єлизавети

Ексклюзив
20
хв

«Українцям у Німеччині безкоштовно надають перекладачів, більшість з яких — гомофобні росіяни. Ми вирішили захистити від цього квір-спільноту»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress