«Українцям у Німеччині безкоштовно надають перекладачів, більшість з яких — гомофобні росіяни. Ми вирішили захистити від цього квір-спільноту»

Позиція Києва в цьому питанні непорушна — Україна не визнає юридично окупацію Криму. Як наголошує український президент, це територія народу України: «Ми не маємо про що говорити на цю тему — це поза нашою Конституцією». 25 квітня агентство Reuters опублікувало повний текст американських пропозицій про припинення російсько-української війни, які представив спецпосланець Трампа Стів Віткофф у Парижі. У цьому проєкті, зокрема, йдеться про юридичне визнання США російського контролю над анексованим українським Кримом. Чи може Трамп одноосібно легалізувати російську окупацію Криму? Чим небезпечний такий крок? Які наслідки це рішення може мати для України та світу? Яка позиція Європи?

Злам доктрини

Визнання анексії Криму стало б сейсмічним зсувом у зовнішній політиці США, ознаменувавши розрив із десятиліттями правових принципів, покликаних захищати територіальну цілісність. Стратегічно — це вкрай небезпечний прецедент, йдеться в аналізі американського Інституту Роберта Лансінга, який досліджує глобальні загрози демократії. 

Для України це означало б відверту зраду, а в НАТО та Європейському Союзі, особливо серед країн Східної Європи, такий крок сприймався б як поступка агресору й фактична капітуляція перед російською експансією, вважають американські дослідники.

Здається малоймовірним, що президент США може просто ухвалити таке рішення, прийти і сказати: «Добре, я визнаю це». Ймовірно, йому все ж знадобиться схвалення Конгресу, каже науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон (Peter Dickinson):

— Навіть якби Америка в односторонньому порядку визнала Крим російським, я не думаю, що багато інших країн наслідували б її приклад, хіба що можливо якісь країни Африки. Я навіть не думаю, що це ж зроблять китайці або інші країни, дружні до Росії. Це дуже фундаментальне питання про недоторканність кордонів.

І я думаю, мало хто насправді готовий порушити міжнародну політику, міжнародне право — норму про те, щоб не змінювати кордони силою

Таким чином, моделює ситуацію Пітер Дікінсон, у випадку визнання де-юре російської окупації Криму, США ризикують опинитись у поганій компанії:

— Я думаю, це Північна Корея, Білорусь, Еритрея і ще пара країн-вигнанців. Але, звичайно, це Америка, тож їхні рішення мають вагу. І головне, до чого привів би такий крок — це до більш агресивних дій зі змін кордонів у світі. 

З юридичної точки зору, це була б складна ситуація, каже старший науковий співробітник Німецької ради з міжнародних відносин (DGAP) Андраш Раць (András Rácz). Конгрес, безумовно, не підтримає такий крок — однак, технічно Трамп може видати президентський указ і оголосити Крим частиною Росії або перейменувати Крим на «російський Крим» чи щось подібне:

— Де-юре, схвалення Конгресу для цього не буде необхідним. Іншими словами, є речі, які Трамп може робити в односторонньому порядку плюс є багато сірих зон щодо того, що він може, а що не може робити президентськими указами.

Проблема в тому, що навіть якщо Трамп зробить юридично спірний крок, він може бути дуже добре використаний Росією в пропагандистських цілях

Водночас, вважає Андраш Раць, президент США навряд чи зважиться руйнувати міжнародний світопорядок встановлений після 1945 та заохочувати інші країни захоплювати території військовим шляхом, зокрема, провокувати Китай на напад на Тайвань.   

Крим і міжнародне право

Складно уявити, що США можуть визнати анексію Криму. У 2018 році тодішній державний секретар Майк Помпео зробив заяву, що США не визнають претензії Росії на Крим — і ця позиція досі має значення, зауважує дослідниця програми «Демократична стійкість» в Центрі аналізу європейської політики (CEPA) Еліна Бекетова:

— Це також порушило б Будапештський меморандум 1994 року, згідно з яким США зобов’язалися поважати кордони України в обмін на відмову України від ядерної зброї. Це порушило б Конституцію України — адже Крим є частиною України. І згідно з українським законодавством, жоден президент не може віддати Крим — для цього потрібні зміни до Конституції, які вимагають двох голосувань у парламенті і висновків Конституційного Суду на його відповідність Конституції.

Це навряд чи станеться, особливо під час воєнного стану, коли такі зміни взагалі не дозволені. Ну, і з політичної точки зору, це б було неприпустимо для будь-якого президента України і складу Верховної ради

Переважна більшість західних країн, зокрема ЄС, Канада, Велика Британія, Японія, ще з 2014 року чітко заявили, що анексія Криму є незаконною і не визнають його російським, наголошує Еліна Бекетова. Ця позиція закріплена в численних резолюціях ООН, відтак визнання Криму російським означало б, що світ погоджується з тим, що території можна анексувати силою.

Найімовірніше, Європейський Союз спробує запровадити санкції проти будь-яких країн, які визнають Крим російським, вважає старший науковий співробітник Німецької ради з міжнародних відносин (DGAP) Андраш Раць:

— Я не впевнений, чи вплине це на США, але на будь-які інші країни — безумовно. Питання полягатиме в тому, чи вдасться досягти єдності всередині ЄС для запровадження таких санкцій, зважаючи на можливе вето Угорщини. У цьому конкретному випадку я не думаю, що Словаччина накладе вето на запровадження таких санкцій, зважаючи на власне неспокійне минуле та територіальні конфлікти. З тих же причин Братислава не визнала і Косово. Отже, в рамках ЄС я б очікував проблем лише від Угорщини.

Євросоюз ніколи не визнає Крим російським, заявила в інтерв’ю Financial Times головна дипломатка ЄС Кая Каллас: «Не можу говорити за США й передбачати їхні дії, але в Європі ми неодноразово заявляли, що Крим — це Україна». 

«Ніхто не просить Зеленського визнати Крим російською територією, — написав у мережі Truth Social Дональд Трамп, — але якщо він хоче Крим, то чому вони не боролися за нього одинадцять років тому, коли він був переданий Росії без жодного пострілу?». Трамп вважає, що непоступливість України в цьому питанні шкодить мирним зусиллям США. Відповідальність за окупацію українського півострова росіянами Трамп покладає на свого попередника — Обаму та водночас не бачить нині військового шляху деокупації Криму. 

Україна дійсно не має достатньо зброї, щоб повернути собі контроль над окупованим Кримом, а втім, світ має різні можливості тиску на Росію, щоб обговорювати територіальні питання, переконаний Володимир Зеленський.

Ризикований прецедент

Росія ніколи не допустить повернення України до кордонів 1991 року, таке 1 травня заявив Сергій Лавров. Мовляв, зусилля України і її західних союзників марні і безпідставні — цитує свого очільника пресслужба російського МЗС. 

Безумовно, Росія буде натхненна вірою в те, що вона зможе в кінцевому підсумку отримати визнання за усі акти агресії в Україні та інших країнах, міркує науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікінсон:

— Наприклад, кордони Росії з Казахстаном — це територія, на яку зазіхає Росія, російські пропагандисти часто говорять про можливе повернення частини цієї території. Це одна з областей. Також, можливо, вони дивитимуться на країни Балтії тощо. Але крім Росії, по всьому світу існує мільйон і одна прикордонна суперечка. Тож багато країн подумають: гаразд, може, нам теж трохи зачекати, а потім з часом отримаємо це світове визнання.

Це відкрило б скриньку Пандори

Якщо дозволити легалізувати анексію — з часом це може стати нормою, застерігає дослідниця програми «Демократична стійкість» в Центрі аналізу європейської політики (CEPA) Еліна Бекетова:

 — Що поставлено на карту для Європи та США?
На прикладі Криму видно: півострів було анексовано й перетворено на військову базу. Через вісім років з нього розпочали атаки на Україну. Тобто довготривале використання території Росією має ще серйозніші наслідки — сприяє мілітаризації й подальшій агресії. Коли Україна контролює власну територію — європейський континент стає безпечнішим. 

Коли Крим під контролем Росії — зростає ризик нових вторгнень, резюмує Еліна Бекетова. У 2022 році Україна не була близькою до вступу в НАТО, але Росія все одно напала — що доводить: нейтралітет не гарантує безпеки, а наслідки виходять далеко за межі України.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

25 лютого минулого року оголену, непритомну Єлизавету знайшов сторож у воротах на вулиці Żurawia у Варшаві. Він викликав на місце події швидку допомогу і поліцію, і Єлизавету доставили до лікарні. Вона була в критичному стані. Вона не прийшла до тями і померла 1 березня. У день, коли стався напад, був заарештований злочинець, Доріан С. 

23-річному чоловікові були пред'явлені звинувачення в пограбуванні, сексуальному злочині і замаху на вбивство із застосуванням холодної зброї. Суд постановив взяти його під варту.

Ліза

Зараз у Варшавському окружному суді Доріан С. засуджений до довічного ув'язнення за зґвалтування і вбивство 25-річної Лізи. Її сім'я отримає відшкодування. «Обвинуваченого слід якомога швидше стерти з пам'яті, щоб скоєне ним зло не стало притягальною силою», — сказав суддя Павел Добош у мотивувальній частині вироку. І саме обґрунтування у цій справі слід вважати новаторським. Я читала і чула багато виправдань у справах про насильство, в тому числі сексуальне. Я читала обґрунтування закриття справ, рішення судів про відхилення скарг на закриття справ. Жодного разу в жодному з них я не зустріла ставлення до потерпілої особи як до суб'єкта. Я не знайшла ані крихти співчуття. У багатьох не було навіть звичайної людської порядності. Лише юридичні заяви, статті, параграфи. У цих обґрунтуваннях не було нічого про те, хто і кому завдав шкоди. Саме тому я вважаю мотивацію судді Павла Добоша винятковою. І такою, що дає надію всім тим, хто вирішив боротися за справедливість і за себе. 

Про вбиту Єлизавету суддя Добош сказав: «Ліза». Як він пояснив, він використав цю зменшувальну форму, щоб «жертва її життя не стала знеособленою»

«Ліза пережила біль, жах, врешті-решт смерть. Саме тому я буду говорити про жертву саме так, щоб вона не залишилася в нашій пам'яті лише — говорячи юридичною мовою — як об'єкт злочину, як об'єкт виконавчої дії», — сказав він. Він розповів про життя Лізи: «Разом з ним (партнером Лізи — ред.) вони знайшли безпечне місце в Польщі, у Варшаві. Вони обидва, можна сказати, біженці. Ліза з Білорусі, а Данило з України. У лютому минулого року, з нагоди дня народження Лізи, вони поїхали до Іспанії. Будували якісь свої плани, мріяли про подальше життя».

У повсюдному наративі про людей, які постраждали від сексуального насильства, вторинно віктимізуються в судах, поліції, прокуратурі, де ми постійно чуємо про те, що «зрештою, вона була п'яна», «вона була в короткій сукні», «вона поводилася зухвало», його слова про те, що ситуація, в якій опинилася Ліза, повернувшись вранці додому після зустрічі з подругою Анною після «дівич-вечора», була природною, є революційними. Не обставини чи поведінка Лізи призвели до трагедії. 

Наша донька, сестра, дружина, подруга

«Ця ситуація не характеризується чимось надзвичайним, вона є природною. Зрештою, ми можемо уявити, що наша донька, сестра, дружина, партнерка, подруга (...) йде цією вулицею, цією дорогою, у такий самий час. Ліза щось переглядає в телефоні, позаду неї наближається молодий чоловік, сильніший за неї, вищий. У нього в руці балаклава. Він підходить до Лізи, одягає цю балаклаву. Виявляється, у нього в руці ще й ніж. Він приставляє цей ніж до шиї Лізи, закриває їй рот іншою рукою і штовхає її до стіни. Він притискає її своїм тілом, в якийсь момент вихоплює її телефон. Ліза щось каже чоловікові. Її рухи обмежені тілом, вона не може вирватися і не може піти», — сказав суддя Добош. 

У Польщі — хоча не тільки тут — жертви насильства не сприймаються серйозно. Рідко хто їм вірить, ставлячи під сумнів їхні розповіді, намагаючись присоромити їх і перекласти на них провину. Цим рясніють судові процеси. Найсвіжіший приклад: справа Вікторії, молодої жінки, яку зґвалтували, і суддя запитав її, чи «їй це сподобалося». І чому вона не завадила. Саме тому була створена петиція, адресована міністру юстиції Адаму Боднару, з проханням «вжити негайних заходів для поліпшення ставлення системи правосуддя до людей, які пережили сексуальне насильство». Фемінотека закликає до навчання суддів, працівників судів, прокуратури та експертів розпізнаванню, розумінню та належному поводженню з людьми, які пережили сексуальне насильство, до регулярного моніторингу та оцінки процедур роботи з людьми, які пережили сексуальне насильство, з метою усунення системної недбалості, а також до створення спеціалізованих відділів у прокуратурах та судах усіх рівнів, куди б передавалися справи про домашнє, сексуальне, ґендерно зумовлене насильство, і де б працювали люди, які пройшли відповідну підготовку з цієї тематики.

Саме тому це обґрунтування є унікальним. Воно має бути обов'язковим для прочитання поліцейськими, прокурорами, суддями та експертами.

Тому що на цьому місці міг опинитися будь-хто з нас. Дочка, подруга, сусідка, сестра. Жодна з нас не є номером справи

І кожна з нас заслуговує на гідність і — це дійсно можливо — на повагу та співчуття.

Папа Римський і невидимі світу страждання

‍— Пані Олександро, під час останнього візиту до Ватикану в травні ви подарували Папі Римському книгу Станіслава Асєєва «Світлий шлях: історія одного концтабору». Чому саме цю? Як ставитесь до позиції Папи Римського, що «досягнутий мир кращий, ніж нескінченна війна»?

 — Це вражаюча книга Станіслава Асєєва — журналіста, письменника, колишнього полоненого ДНР [квазідержавне утворення, самопроголошене проросійськими сепаратистами на тимчасово окупованій РФ території окремих районів Донецької області України — Ред.], який провів два роки в концтаборі — одному з найжахливіших місць, де відбуваються щоденні катування і знущання над незаконно ув’язненими людьми. Концтабори — яскрава ознака російської окупації: щоб утримувати під контролем території, РФ запроваджує терор проти цивільного населення. Часто там опиняються найбільш соціально активні люди — вчителі, священники, представники творчих професій.

Дехто може мислити в парадигмі «війна — це настільки жахливо, що краще вже окупація, принаймні вона зменшує людські страждання».

Ми 10 років документуємо воєнні злочини і знаємо: окупація — це та сама війна, просто в іншій формі. Вона не зменшує людські страждання, а робить їх невидимими

Це не просто зміна одного прапора на інший. Це — насильницькі зникнення, викрадення, зґвалтування, масові депортації, стирання твоєї ідентичності, примусове усиновлення твоїх дітей, фільтраційні табори і масові поховання. Ніхто не сперечається, що мир краще, ніж нескінченна війна. Але мир і російська окупація — абсолютно різні поняття. Це і було основним предметом обговорення у Ватикані та моєї зустрічі з Папою Римським.

 — Які наративи щодо України ви чуєте під час робочих візитів до Європи, США? Чи ефективний там вплив російської пропаганди?

Ці наративи завжди були присутніми, просто певний час не звучали вголос. Але минуло два роки, їх знову чути. Один з головних — «який сенс допомагати Україні», «Україна — це корупційна країна», «вся допомога розкрадається». Ці тези містять серйозні проблеми, але вони гіперболізовані.

 З іншого боку, це змушує нас демонструвати реальні кроки, які зменшують простір для корупції.

Ми можемо багато розповідати, що боремося не тільки за себе. Але країна, в якій крадуть під час повномасштабного вторгнення, не викликає симпатії. Попри всі раціональні аргументи

Тому нам потрібно розв'язувати ті проблеми, які у нас є, аби російська пропаганда не роздувала їх до величезних масштабів.

Водночас важливо вибудовувати горизонтальні людські зв’язки, насамперед  — з громадянськими суспільствами різних країн. Іноді я бачу продиктовану втомою таку емоцію українців: «як ви не розумієте, що якщо ми не зупинимо Путіна зараз, то він піде далі, тоді Європа змушена буде платити найвищу ціну»… Ця емоція зрозуміла, але потрібно набратись терпіння, знову і знову пояснювати речі, очевидні для нас вже багато років, але неочевидні для міжнародної спільноти.

‍— Одне з питань, яке обговорювалось на Саміті миру у Швейцарії 15-16 червня — повернення військовополонених. Чи реалістичний сценарій обміну полоненими «всіх на всіх»?

 — Українські ув’язнені у РФ — це дві категорії: військовополонені та цивільні. Міжнародне гуманітарне право визначає, що країни можуть утримувати військовополонених аж до закінчення бойових дій. Однак вони зобов'язані гарантувати їм цілу низку прав, визначених Женевською конвенцією. Коли дивишся на те, що написано в тій конвенції та порівнюєш з тим, що відбувається насправді — ці гарантії звучать, як космос. Тортури, сексуальне насильство, відсутність медичної допомоги, утримання в надлюдських умовах… Постає питання: яким чином вдасться зберегти ці життя до моменту звільнення? Тому і країна, і громадськість, і особливо рідні так активно просувають ідею обмінів вже зараз, а не чекають закінчення бойових осіб.

Друга група — цивільні. Тільки наші бази нараховують близько 4 тисяч запитів від рідних людей, незаконно утримуваних РФ. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, вони взагалі не мали б бути полоненими, але Росії чхати на міжнародне гуманітарне право. Механізм їх повернення ще складніший, оскільки тут не може йтися про обмін. Їх потрібно звільняти поза обмінами. У даній ситуації важливо передусім цю проблему оприлюднювати, щоб організувати міжнародний тиск на РФ.

Правозахист і безправ'я

‍— Чи повинна Україна поводитись з російськими військовополоненими так, як вони з нашими, — дзеркально?

— Україна тим і відрізняється від Росії, що наша цивілізація бореться з варварством. Відповідно, намагаємось виконувати норми Третьої Женевської конвенції. До російських військовополонених має доступ і Міжнародний комітет Червоного Хреста, і місії ООН.

РФ може собі дозволити демонтративно порушувати права людини, бо її союзники ставлення до неї через це не змінять

Хто може виступити проти? Північна Корея — країна-концтабір, яка передає снаряди тисячами? Чи, може, Іран, де вбивають і ґвалтують жінок за те, що вони не хочуть носити хіджаб? Таким країнам байдуже, що робить путінський режим. Але ми, як держава, яка бореться за демократію — маємо відповідних партнерів. І собі такого дозволити не можемо ані з ціннісних, ані суто з практичних міркувань.

— У полоні в Росії перебуває ваш колега, правозахисник та журналіст Максим Буткевич (мобілізувався до ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення), якого засудили у РФ до 13 років позбавлення волі. Чи підтримуєте ви з ним зв’язок?

— Тривалий час жодної інформації від нього і про нього не було. Зараз зв’язок є. На відміну від попередніх періодів, на даний момент ми принаймні розуміємо, де він і в якому він стані… Але, як бачите, я дуже обережно обираю слова, оскільки цей зв’язок настільки крихкий, що є страх нашкодити.

 — Нерідко складається враження, що за кордоном більше уваги приділяється арештованим правозахисникам з Росії чи Білорусі, а не українським полоненим. Як з цим бути?

— Мені здається, це все досить неправильне сприйняття дійсності. Нещодавно я була в кількох поїздках за кордоном, де розповідала про ставлення Росії до полонених і незаконно ув’язнених цивільних людей з України. І теж згадувала про свого друга, товариша, російського правозахисника, який разом з нами працював над розв'язанням цієї проблеми. Йдеться про 71-річного Олега Орлова, співголову правозахисного центру «Меморіал», який опинився у в’язниці за статтю, в якій називає нинішній режим Путіна фашистським. І ніхто про нього на жодному міжнародному майданчику не знав. Здається, світ знає лише про кількох відомих ув’язнених. Про російського опозиціонера Олексія Навального. Можливо, ще про білоруську активістку Марію Колеснікову чи про білоруського опозиціонера Сергія Тихановського.

І в українських, і в російських, і в білоруських родин ув’язнених зараз однакова проблема. І у нас немає жодних правових механізмів, які гарантують її вирішення. Потрібно думати, як об’єднувати зусилля й допомагати одне одному

Ми боремося проти спільного зла, яке знову намагається самоствердитись у нашій частині світу.

— Якщо йдеться про співпрацю, Центр громадянських свобод є одним з ключових членів міжнародної платформи The Civic Solidarity, до складу якої входять і російські правозахисні організації. Чи є користь від діалогу з ними?

— Ми співпрацюємо з нашими російськими правозахисними колегами на щоденній основі. Завдяки їм, між іншим, отримуємо інформацію про того ж Максима Буткевича та про тисячі інших кейсів, які є у нашій базі. Використовуємо якісь напрацьовані особисті контакти в Росії, щоб дізнатись, де саме знаходиться полонений чи передати вісточку, ліки, забезпечити адвоката. Так, на «вирок» це не вплине, але адвокат — це зв’язок цієї людини із зовнішнім світом. Це дає розуміння, що про тебе не забули й продовжують боротись.

І це все часто можливо лише через «руки» наших російських колег-правозахисників, які, власне, за цю діяльність часто опиняються за ґратами. Їх стає дедалі  менше.

Тому це не питання діалогу, ми разом працюємо. По суті, ми продовжуємо традицію шістдесятників у СРСР: боремося за свободу, людську гідність в умовах, коли право не діє. І вибудовуємо невидимі для власних суспільств горизонтальні зв’язки, які допомагають досягати бодай якихось результатів.

Міжнародна безпека і складні запитання

‍— Ви як представниця своєї організації — перша лавреатка Нобелівської премії від України, і, напевно, перша нобеліатка миру, яка звертається до міжнародної спільноти з проханням надати зброю для захисту своєї країни. Як реагує на такі заклики міжнародна спільнота?

 — Це певною мірою оксюморон і явно не те, чого чекають від людини, яка присвятила своє життя захисту прав людини. Я працюю у сфері правозахисту понад 20 років і добре знаю стандарти прав людини, володію інструментами у межах ООН, ОБСЄ, Ради Європи, Євросоюзу тощо, які можна використати в тих чи інших ситуаціях.

Але я пояснюю досить відкрито: зараз ці інструменти не працюють. Якщо я помахаю Женевською конвенцією перед дулом російського танка, це його не зупинить. У цю секунду, поки ми з вами розмовляємо, наших громадян катують, ґвалтують, вбивають. Скільки б десятків звітів ми не написали — це не покращить їхнє становище.

Те, що я, правозахисниця, не можу зараз спертися на правові механізми й вимушена казати, що Україні потрібна зброя — це проблема не моя. Це проблема світу, в якому вся міжнародна система миру та безпеки не здатна зупинити російські звірства

— Як ви вже сказали і як ми всі переконались, єдина міжнародна система захисту прав людини, створена після Другої світової, зараз на практиці не працює. Які шляхи для зміцнення і реформування цієї системи ви бачите?

— Це важливе питання. Попри мої слова, що право зараз не працює, я вірю, що це тимчасово. Я також переконана, що це і є наша історична місія — відновити дію права за допомогою застосування легітимної сили. Паралельно потрібно змінити цю систему, аби вона була ефективною. Йдеться не лише про захист людей в Україні, але також тих, хто в Ірані, Сирії, Нікараґуа, Афганістані чи інших країнах, де страждають від порушення прав та свобод.

Ця система миру й безпеки, яка мала б давати кожній людині, незалежно від місця її проживання, гарантії безпеки і захисту, була створена після Другої світової війни державами-переможцями. І вони заклали в ній для себе невиправдані привілеї. Наприклад, право «вето» в Раді Безпеки ООН, що зробило орган дисфункціональним і, по суті, паралізувало його. Він не здатен відповісти на виклики, що постали після початку російського повномасштабного вторгнення. 

Зараз все залежить від того, чи має твоя країна ядерну зброю, чи є твоя країна членом якогось потужного військового союзу, чи є у твоєї країни великі запаси нафти й газу — і тоді решта буде закривати очі на те, що права людини порушуються.

Нова система має ставити за пріоритет не величину ВВП та розмір країни, а права і свободи людини. Однак проблема в тому, що прагнення займатись зараз реформуванням цієї системи просто немає.

Коли я спілкуюсь з політиками різних країн, з представниками міжнародних організацій, я не бачу енергії чи бажання шукати складні відповіді на складні запитання

‍— Зараз у світі широко обговорюють тему відступу демократії та популярність «правих» поглядів серед молоді. Як ви оцінюєте цю тенденцію?

— Це проблема глобального масштабу. Питання не лише в тому, що в авторитарних країнах рівень свободи зменшився до рівня тюремної камери. А також у тому, що навіть у демократичних країнах дедалі більше людей починають сприймати свободу як даність. Це ті, хто успадкував демократичну систему від своїх батьків, вони ніколи за неї не боролися, не знають справжньої її ціни. І тому обмінюють її на передвиборчі обіцянки популістів чи на власний комфорт. Це навіть статистично прослідковується.

Близько 80% людей на земній кулі живуть у невільних або частково вільних суспільствах. Люди, які мають простір свободи, становлять меншість на нашій Землі. І якщо ми будемо втрачати ось ці «острівки», людство опиниться під загрозою

— Центр громадянських свобод отримав Нобелівську премію миру зокрема за документування воєнних злочинів Росії та збір свідчень жертв агресії. Що сьогодні залежить від нас, аби свідчення цих людей були не просто статистикою, щоб їхні голоси чули у світі?

— Ми маємо повернути цим людям їхні імена. У кожній кризі прав людини, жертвами якої стає величезна кількість осіб, людські життя перетворюються на цифри. Документувати усе, що відбувається — надважливо. Для історії, для збереження національної пам’яті, для поширення правди — особливо, коли маєш справу з потужною машиною російської дезінформації. Однак, не менш важливо проводити розслідування, встановлювати обставини кожної індивідуальної долі й притягати до відповідальності винних.

Проведення розслідувань і взагалі вся судова машина — дуже коштовні речі. Щоб дослідити, що сталося, приміром, з якимось нікому невідомим фермером, потрібно застосувати велику кількість ресурсів. Але це і є шлях повернення людям їхніх імен і підкреслення, що життя кожної людини має значення — незалежно від її соціального статусу.