«Одним зі свідчень нашої перемоги для мене стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми, які повертаються додому», — Марічка Паплаускайте

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

— Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

— Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій. ‍ 

Фотографії з приватного архіву

«Вони — герої, а не жертви війни»

— Часто їжджу на передову до військових з концентраторами і різною волонтерською допомогою, — розповідає Sestry ведучий і співпродюсер Second Wind Олександр Педан. — І от якось вивіз на скеледром 11 військових з протезами ніг і рук. Після чого вони запропонували мені піти в гори. У 2024 році на День незалежності України ми вийшли на полонину Веснярки, що у Карпатах. 7 протезованих хлопців. І там я переконався, що це дійсно класна реабілітація для наших військових. 

Коли до мене звернувся Геннадій Газін, автор і продюсер проєкту Second Wind, з пропозицією взяти у ньому часть, я не вагався ні хвилини. Не міг натішитися, що це можна зробити глобально і привернути ще більше уваги до теми реабілітації наших ветеранів. 

У мене вже був досвід спілкування з протезованими військовими. Мені здається, ми знаходимо спільну мову. Тож я тільки й чекав, коли ми нарешті вирушимо. 

‍— Якою була мета на початку і чи змінилася вона наприкінці?

— Головна мета — здійснити це сходження та привернути увагу суспільства до наших ветеранів, навчити людей бути більш толерантними, дивитися з повагою, а не жалем. Звісно, ми також хочемо достукатися до військових, які мають ампутації. Показати їм, що життя не закінчується, що суспільству вони не байдужі. Що вони — герої, а не жертви війни. Також ми хочемо привернути світову увагу до України й проблем наших ветеранів. 

Зрештою вийшло так, що всі наші цілі злилися у великий рух. До нас почали звертатись і ветерани, і організації, і світові медіа. Тому ми створили благодійний фонд «Друге дихання ЮА». Він буде допомагати з реабілітацією військових після поранення через активний спосіб життя і спорт. 

‍— Що було найстрашнішим і що було найскладнішим у сходженні на Кіліманджаро?

— Я переживав за хлопців і за Олю. Щоб з ними нічого не сталося. Я бачив, як їм важко. А ще — ми ж знімали велике кіно про це історичне сходження. Там, де можна було відпочити, треба було знімати, щоб фільм був повноцінним. Я знімав. І всі наші оператори знімали. За них я теж переживав. 

Хлопці й Оля між собою домовилися, що будуть іти до кінця, поки їх не «вирубить». Це для мене звучало дуже страшно. Бо я розумів, що вони не жартують. Якби дійсно хтось відключився на висоті 5895 метрів, що робити далі? Як нести, допомагати, рятувати? Інколи треба зупинитися, відмовитися. А я знав, що вони так не зроблять. Оце було найстрашніше.

— Чим пишаєтесь найбільше?

— Нашими героями. Вони — неймовірні. Незламні. Надихають увесь світ. Вони встановили заслужений світовий рекорд. Пишаюся ними страшенно. 

— Який момент сходження вас вразив найбільше?

— Фінальний штурм, тобто вихід на вершину. Ми вийшли на неї вночі. Йшли в темряві по схилу. Це найважче, що може бути у сходженні. Була вже думка, що ми не вийдемо. А потім зненацька зійшло сонце. Уявіть, його не було кілька днів. І тут ми його побачили — над хмарами. Ми вийшли на більш пологу ділянку схилу зі снігом. І це було неймовірно. Як прозріння. 

«Ми не мали права зупинитися, поки хоча б один з нас ішов»

Увесь шлях на висоту 5 895 метрів учасники сходження долали пліч-о-пліч. Попри втому, гірську хворобу, фізичне та емоційне виснаження. За їхніми словами, саме підтримка інших тримала кожного окремо. Один із учасників сходження Владислав Шатіло зізнався: «Ми не мали права зупинитися, поки хоча б один із нас ішов». Хто вони, учасники експедиції? 

Ольга Єгорова з позивним «Висота» до повномасштабного вторгнення займалась важкою атлетикою, має звання майстра спорту, а ще була тренеркою і обожнювала скелелазіння. 24 лютого 2022 Ольга без вагань долучилась до добровольчого руху, а згодом до ЗСУ. У 2023-му отримала важке поранення, але через 3 місяці лікування знову повернулася на службу. Згодом сталося ще одне поранення.А потім знову повернення на фронт. Ольга мріє водити людей у гори, здійснити навколосвітню подорож на велосипеді й написати книгу.

Михайло Матвіїв «Грізлі» служить з 2021 року. У грудні 2023-го недалеко від населеного пункту Велика Новосілка наступив на протипіхотну міну і втратив частину ноги. Після реабілітації та протезування продовжує активний спосіб життя: ходить в гори, подорожує, опановує вейксерфінг і сноуборд.

Олександр Міхов «Рагнар» — ветеран, громадський діяч, волонтер. У 2023 році під час виконання бойового завдання під Луганськом втратив кінцівку нижче коліна. А вже у 2024 року виборов перше місце в чемпіонаті України з пара-джиу-джитсу та друге місце на чемпіонаті світу в Абу-Дабі. 

Владислав Шатіло «Шатя» на війні з 2014 року. У березні 2019 під час роботи в сірій зоні втратив праву ногу. Але згодом повернувся на службу. В 2022 році став золотим і бронзовим призером змагань Warrior Games в США, у 2024 році взяв срібло на чемпіонаті світу з бігу з перешкодами та став членом збірної «Strong spirit games 2024». 

Роман Колесник «Добряк» — кандидат в майстри спорту зі змішаних єдиноборств. Він у спорті усе своє життя. Коли отримав поранення, не відмовився від свого звичного життя та захоплень. Продовжив займатися боксом, паркуром, писати та читати реп, розвивати власний бренд одягу, волонтерити. Нещодавно Роман став чемпіоном з панкратіону на Всеукраїнському турнірі «Іду на Ви». Він був єдиним протезованим бійцем на ринзі. 

«Це було схоже на момент, коли я стікав кров'ю через поранення»

— Насамперед хотілося мотивувати наших хлопців і дівчат — поранених військових, — пояснює свою мотивацію піднятися на таку висоту один з учасників сходження Роман Колесник з позивним «Добряк». — Я хотів, щоб вони побачили, що можна робити надлюдські речі, якщо є жага до життя.

Коли дізнався, що ще й кіно будуть знімати, тобто це побачить світ, то одразу погодився. Бо впевнений — завдяки цьому люди переконаються, що ми сильні й незламні, що ми боремося навіть попри те, що розірвані країною-терористкою. 

— Які були найбільші виклики під час підготовки?

— Готуватися було не складно. Я все життя у спорті й у бойових умовах (і це не тільки про війну). У житті завжди потрібно бути з характером і «закалкою».

— А що ж тоді було найскладніше?

— Гірська хвороба. Вона нас просто збивала з ніг. Були запаморочення. Ми падали. Бракувало кисню. Не було сил. Я навіть травмувався. Забив гомілку на нозі, що у мене залишилася. Але, зціпивши зуби, йшов далі

‍— Знаю, у вас були спеціальні технічні рішення для цієї експедиції. Які саме? 

— Нам пошили спеціальні штани. Там був швидкий доступ до протезів. Ми мали можливість повністю розстібнути штани від точки стопи до самого тазу. Це допомагало нам швидко дістатися до протезу, щоб поправити його, подивитися, чи все добре, зняти, щоб швиденько витерти ногу, яка пітніла. Досить часто доводилося користуватися цим рішенням. Буквально за 20 хвилин після того, як ми розпочали своє сходження, я вже зупинився, щоб витерти ногу. Тобто це технічне рішення виявилося супер зручним для нас.

‍— Як ви підтримували одне одного під час сходження?

— Ми завжди цікавилися станом здоров'я одне одного. Чи потрібна таблетка, чи будь-яка інші допомога. Підбадьорювали, жартували. Це надавало сил. Розмовляли — про все на світі. Про дружбу, війну, сходження, спорт. Це відволікало. 

Ми всі здружилися. Коли проживаєш такі важкі моменти в житті, ділиш з кимось останній батончик і крапельку водички на горі, то розумієш, що ця людина готова заради тебе віддати останнє. У нас так і відбувалося. Ніхто не жалів нічого для інших. У мене, наприклад, зменшилася кукса, і виявилося, що я забув «носочок» для неї в баулі у таборі. Хлопці без вагань віддали мені свої носочки. Хоча вони могли знадобитися кожному з них. 

‍— Чи були моменти, коли ви думали про те, щоб здатися? 

— Єдиний момент стався, коли я отримав травму. Я злякався, що мій організм не витримає і здасться. Раніше, ще вдома, коли я травмував свою гомілку таким чином, як я зараз у горах (2 рази впавши і підвернувши ногу), я знімав протез на кілька днів і не міг його одягнути. Через біль. Тож на висоті 4350 метрів, коли  травмувався, я закрився в дощовику і навіть пустив сльозу. Бо розумів, що можу тепер продовжити не сходження, а спуск. А там — евакуація, лікування... Але мене всі підтримали. А тому я не міг здатися. Встав і пішов. Попри біль. 

— Що ви відчули, коли піднялися?

— Відчув надлюдську силу — у собі, своїй команді й своїй країні. Я зрозумів, що це все не дарма. Ми можемо і маємо подолати всі перешкоди. 

А фізично я відчував щось подібне на поранення, коли лежав і стікав кров'ю. Гірська хвороба на Кіліманджаро валила з ніг. Сил не було. Це було схоже на момент, коли я стікав кров'ю через поранення від ворожого танку. Було тепленько й хотілося заснути. Так само було на вершині — тепло, важко, просто хотілося заплющити очі, впасти і щоб це все закінчилося.

‍— Яке значення має для вас підкорення Кіліманджаро після пережитих випробувань на війні?

— Це підкорення — як життя. А життя — це боротьба. Ти будеш падати, тобі не будуть давати дихати, у тебе не буде кисню. Але твоє завдання — боротися та йти далі

Гора мене змінила. Не можу сформулювати поки як саме. Думаю, має пройти певний час для усвідомлення. Але коли підкорив Кіліманджаро, відразу зрозумів цінність родини, близьких людей і навіть свою цінність. Що можна отримувати задоволення просто від того, що п'єш воду, бачиш сонце, спілкуєшся зі своєю коханою, обіймаєш батьків. Банально — ти маєш батьків, вони живі. Тобі не потрібно ніяких мільйонів доларів. Усе просто.

‍— Комусь присвячували це сходження?

— Не те щоб прямо присвятив. Але все сходження я спілкувався зі своїм загиблим на війні другом Максимом «Регбістом». Він пішов у засвіти у 2022 році. Я взагалі з ним спілкуюся у своїй голові майже щодня з того моменту, як він загинув. 

От я йшов на Кіліманджаро і просив у нього допомоги. Коли він зник безвісти, я казав йому у своїй голові: «Максиме, братане, забирай собі мої сили, щоб тільки ти вижив. Користуйся моєю енергією». А коли я підіймався на гору, просив його: «Максиме, допомагай мені йти, братане. Підставляй мені своє плече. Дай мені свою енергію». Я мотивувався ним дуже сильно. І я бачив його там, на Кіліманджаро.

‍— На пресконференції після вашого сходження Олександр Педан сказав, що «гора могла вас не пустити». Якби так сталося, чи пішли б ви її підкорювати знову?

— Звичайно. Якби вона мене не пустила, я б повернувся закінчити почате. 100%. Це сходження — як саме життя. Треба боротися за нього. Навіть коли тебе збивають з ніг.

‍— Як ви будете використовувати досвід цього сходження, щоб допомагати іншим?

— Я буду на своєму прикладі показувати людям, що життя — це та цінність, за яку треба боротися. Ми падали, у нас крутилася голова, не було сил. Але ми йшли далі. 

‍— Як ви вважаєте, ця експедиція може змінити ставлення суспільства до ветеранів і людей з інвалідністю? Як? 

— Ця експедиція вже змінює ставлення суспільства. Люди бачать, що ветерани — це не бідні, пошматовані люди, яких потрібно жаліти чи плакати над ними.

Ми — надлюди, ми маємо суперможливості й велику жагу до життя. Навіть попри те, що це життя у нас трохи не відібрали

‍— Мені здається, у вас життя набагато більше, ніж у багатьох «звичайних» людей. Саме тому, що ви знаєте його цінність. І я вам страшенно за це вдячна… ‍

Фотографії Second Wind

Грузинська медикиня Кеті Лешкашелі служить у складі Інтернаціонального Легіону. Вона — грузинка, яка народилася у Росії та має подвійне громадянство. Та 24 лютого 2022-го 29-річна дівчина викинула свій російський паспорт і вже у березні приїхала до України. 

Росіяни всюди діють за одним сценарієм

Я грузинка, яка народилася у Росії. Так сталося, що мої батьки жили у РФ задовго до мого народження. Тож свої перші 11 років я провела там. Згодом ми переїхали до Грузії, де я закінчила школу і медичний університет. За освітою я лікар-терапевт. На момент повномасштабного вторгнення Росії я працювала у Німеччині. Приїхала туди ще під час пандемії COVID-19 за програмою обміну лікарями. Планувала продовжити там навчання. Готувала документи, але не встигла. Зібрала речі і поїхала до України. Через те, що у мене в грузинському паспорті вказано місце народження «Росія», мене впродовж чотирьох годин допитували українські прикордонники. Перевіряли телефон, пояснювали всю небезпеку, яка може на мене чекати в Україні. Та моє рішення було не змінити.

Тоді, у 2022-му, я ніби повернулася на14 років назад, коли росіяни напали на Грузію. Мені було 13. Пам’ятаю, як п'ятого серпня 2008-го говорили, що обстріли йшли з російської сторони, але Грузія не хотіла починати конфлікт і тому не відповідала на них. На нашу територію заходили ворожі ДРГ. Росіяни провокували, аби грузини відповіли вогнем у відповідь, щоб потім сказати, що то ми напали. У росіян на кордоні вже було чимало бронетехніки.

Вони всюди діють за одним сценарієм. Спочатку «військові навчання», далі нібито «порятунок» людей, а у фіналі — знищені міста і вбиті цивільні

7 серпня окупанти застрелили першого солдата, і вже наступного дня наш президент Саакашвілі сказав, що ми не можемо мовчати — ми відповідаємо. І зранку почалася війна. Звісно, що всі нормальні люди боялися померти, а ще більше — втратити свою землю. Ми вже мали окуповану Абхазію і знали про ті жахіття, які творили росіяни з місцевими. Ґвалтували жінок, катували полонених. На одному зв’язаному полоненому стрибали так, що зламали йому хребет. Все через те, що чоловік відмовився наступати на грузинський прапор, як того вимагали росіяни. Вони грали у футбол з відрізаними людськими головами. Ми розуміли, який сценарій може чекати  й на нас. І хоча жили далекувато від бойових дій, але війну відчували. Старший на 15 років брат одразу пішов воювати. Його поранили, а мого двоюрідного брата вбили. Пам’ятаю той страх, але він був інакшим, ніж зараз. Сьогодні я можу вийти на поле бою і дати ворогу відповідь. У мене з’явився шанс хоч якось їм помститися. 

У мене подвійне громадянство — Росії та Грузії. Та 24 лютого 2022-го я порвала російський паспорт

Утім, офіційно не можу вийти з громадянства. Зокрема й тому, що перебуваю у розшуку МВС на території Росії. І навіть якщо прийду у будь-яке їхнє посольство — мене можуть екстрадувати. Росіяни вважають мене військовою злочинницею, бо поїхала на війну. Я — грузинка, для мене справа честі брати участь у цій війні, бо це і мій особистий ворог. 

Війна сьогодні більш жорстока 

Спочатку на мене чекала військова підготовка у Грузинському легіоні. Нам пояснювали тактику пересування, бою. Розповідали все про міни — які є види, як виглядають, як звучать. Проте найважче було фізичне навантаження. Потрібно було ходити і бігати по 10-15 км із додатковою вагою. Уявіть, що на вас до 35 кілограмів — зброя, наплічник, каска, вода, їжа, бронежилет. І це при моїй вазі у 49 кг. Та я витримала і потрапила до бойової групи «Вендетта». 

Перший мій контакт з ворогом був на Харківському напрямку у 2022 році. Впродовж п’яти місяців я воювала без контракту. У вересні 22-го підписала його з Інтернаціональним легіоном. Війна два роки тому і зараз дуже різниться. Не працювало стільки артилерії, не було такої кількості дронів, зокрема FPV. Тоді більше було контактних боїв.  

Сьогодні війна більш жорстока. Ворог часто застосовує проти нас сльозогінний газ або нейротоксин. Цей чорний газ, здатний викликати галюцинації, потемніння в очах, блювоту, зневоднення

Щодо медичного забезпечення то у нас завжди було всього достатньо. Спасибі волонтерам. Але через те, що зараз війна посилилася, то часом не вистачає турнікетів та укомплектованих медичних наплічників. Потребуємо сухої плазми. Вже рік не можемо її дістати. У нас було дві. Одна вибухнула, коли залетів fpv-дрон до нас в бункер, і ми використовували наші броні і наплічники як барикади.

А друга суха плазма була у медика, який загинув. Наплічник пропав разом з ним. Суха плазма нам потрібна у випадку переливання крові на полі бою. Звісно, що ми її використовуємо у дуже рідкісних випадках. Максимально намагаємося зупинити кровотечу у пораненого і довести його до пункту евакуації. У них точно є кров і за необхідності можуть робити переливання. Але якщо ти під обстрілами, бачиш, що людина помирає і ти не можеш вийти з поля бою, то суха плазма — шанс на порятунок.  

Я вже звикла до смертей

Мій перший поранений був на Харківському напрямку. 21-річний хлопець мав перебиті ноги і весь час жартував. Хоча було зовсім не до сміху. Розповідав про свою дівчину, показував її фотографії у телефоні. Згодом зясувалося, що він помер у шпиталі. Це єдина людина, яка загинула після евакуації. У нас поранені або дуже швидко вмирають, бо ти не можеш нічого зробити, або живуть далі.  

Найскладніше під час евакуаціії пораненого — пройти шлях від поля боя до медевака (евакуаційний автомобіль. — Авт.). Будь-яка евакуація страшна і складна.  Буває, ти просто йдеш, бо треба. Навколо спалені до тла посадки, не має жодного листочка на деревах. Сховатися ніде.

Ти йдеш і чекаєш на свою кулю. Коли йшли на штурм, то бувало, по вісім кілометрів доводилося нести пораненого до місця евакуації

Найскладніше було, коли поранило мене і побратимів. Ми не могли ходити, тому чекали, поки хтось прийде і нас забере. При цьому весь час були під обстрілами. Як би то не звучало страшно, але я вже звикла до смертей. Найстрашніше втрачати друзів. Коли ти хвилину тому з ним сміявся, він ділився з тобою планами на життя, а його вбивають. У той момент ти не усвідомлюєш, що це твій друг. Людина, коли помирає, за секунду змінює колір, навіть запах стає іншим. Усвідомлення приходить згодом, вдома, коли ти бачиш його речі, і розумієш, що він уже не повернеться. Психологічно дуже важко. Я навіть проходила лікування у психіатра. Мала тяжкий ПТСР.  

Я не здамся у полон

Найстрашніше було, коли ми стояли на оборонній позиції у Новоселівці на Луганщині. Ворог вдарив з танка у наш контрольно-спостережний пункт. На той момент я відпочивала після чергування у бункері. Решта були нагорі. Двоє загинуло відразу, ще двох важко поранило. 

Здавалося, що росіяни гатили по нас з усього, що у них було. Сіра зона, яка нас розділяла була невеликою. Ми розуміли, що якщо на вулиці не буде спостереження, то вони підуть у наступ. Наша рація вийшла з ладу, і ми не могли передавати побратимам, що у нас відбувається. 

Спочатку ми сиділи і думали, що зараз наш дрон пролетить і побачить наш повністю підірваний будинок. Нас прийдуть рятувати. Однак за півгодини зрозуміли, що ніхто не йде, бо обстріли не стихали. Наша друга позиція була за 700 метрів позаду. Військовий, який був з нами, визвався побігти до наших і привести підмогу. Я розуміла, що якщо він вийде на вулицю, то буде принаймні тяжким 300-м. Однак він зняв броню, залишив зброю і побіг.

Я лишилася із пораненими. Не вірила, що він повернеться. Відкрила гранату і так 40 хвилин сиділа і чекала на ворога

У мене аж руки німіли, але жити хотілося. І раптом почула англійську мову. Зрозуміла, що це прийшла наша підмога. Йому вдалося добігти до наших. Я не здамся в полон, бо знаю, що росіяни можуть робити зі мною. 

Чуючи англійську, росіяни кричать, що то НАТО воює

Українські бригади і наш легіон дуже різняться. У нас всі рівні. Немає такого, що ти — дівчина, а я — хлопець. Ми воюємо за натівськими стандартами. Коли на полі бою мене зустрічали військові з інших підрозділів, то дивувалися: «О, ти перша дівчина на полі бою». У нас немає такого, що ти можеш одне робити, а інше — ні. Ти солдат з бойовою посадою. Йдеш і виконуєш завдання. Медиків у нашій команді достатньо. Ми не сидимо десь у стороні. Завжди йдемо з військовими на завдання. Я б сказала, що ми — медики-штурмовики. 

У нашій роті тільки англомовні бійці. Чуючи іноземну окупанти кричать, що то НАТО воює. Якось один полонений сказав, що у них розповідають, нібито всі іноземці, які воюють на боці України, — чорні і геї. А ще кажуть, що ми маємо дрони, які здатні перенести розміром вибухівку вагою до 2000 тонн. Ми це слухаємо і думаємо, а де це все?  

Ніколи б не подумала, що більшість із нас будуть забобонними

Одного разу я боялася виходити на бойові, й один мій друг дав мені дерев'яний хрест. Сказав: «Кому я його давав, всі поверталися. Коли повернешся — віддасиш». Я повернулася одна з цим хрестом. Було двоє тяжкопоранених, а решта загинули. Той хрестик я віддала, але наступного дня такий же собі купила. Ношу на бронежилеті.

Хочу дожити до Перемоги

До війни я була шопоголіком, який може витратити багато грошей на непотрібні речі. Зараз моє життя кардинально змінилося. Фінансові потреби відійшли на інший план. Я любила подорожувати, а зараз живу в якомусь селі брудна, спітніла — і мене це взагалі не хвилює. Єдине, що я хочу — дожити до Перемоги і насолоджуватися спокійними і тихими вечорами зі своєю родиною. 

Якщо Путіну дати перемогти, то нічого доброго з цього не вийде. України як держави не буде, і він піде далі на Європу

Під ударом буде Польща і, звісно, знову Грузія. Він хоче відновити Радянський Союз. Просто не очікував від України такого спротиву. Як і не розраховував, що в України буде шалена підтримка з боку США та Європи. Зараз для нього це справа честі. Він не розуміє, як Україна може його перемогти? Тому витрачає стільки ресурсів на цю війну. Насправді росіяни нікого не люблять. Нас називають чурками, вас — хохлами. Вони справжні расисти.  

Щодо Грузії, то я вірю, що наші території повернуться додому. У нас вже було в історії, коли щось наше відбирали, але ми завжди його повертали

Як довго триватиме війна в Україні, я не знаю. Тут щосекунди змінюється обстановка. Але, звісно, що вічно не може так бути. Якщо ж її просто призупинити, підписати договір про припинення вогню, то це буде другий Ізраїль і Палестина. Це означає жити, як на пороховій бочці. У будь-який момент хтось із тих «іванушек» нап'ється і почне стріляти.

Після нашої Перемоги піду на парад зі своїми медалями. Маю «Золотий хрест» від Залужного. Для мене це дорожче за діаманти. Я отримала його за той випадок, коли з відкритою гранатою захищала поранених бійців від росіян.

Усі фото з приватного архіву