Марічка Паплаускайте — українська репортерка й шеф-редакторка журналу Reporters, авторка книги «Потяг прибуває за розкладом», зітканої з реальних історій українських залізничників на початку повномасштабного вторгнення про їхню роль у порятунку сотень тисяч українців. Тут і героїзм, і кохання, і еволюція характерів, і драма. Книга настільки людяна й тепла, що читати її без сліз неможливо.
«Коли ми споживаємо суху інформацію, вона проходить повз. А хороші тексти, що працюють з емоціями, нас збагачують: завдяки ним ми стаємо більш співчутливими, толерантними, відкритими», — впевнена репортерка. Про історії сучасних героїв, які найбільше вразили, Бориса Джонсона і Стівена Фрая, а також зміни у світогляді українських залізничників Sestry і поговорили з Марічкою.
«Було важливо зафіксувати реальність, в якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі»
— Перші кілька місяців великої війни ми розповідали історії з різних куточків України — писали про те, що відбувається тут і зараз. Мали текст з Харкова, де наша колега тоді жила і розповідала, як вони ховалися від літаків у підвалі, як виїжджали з міста. Був репортаж з Херсону про те, як люди виходили на мітинги з українськими прапорами навіть тоді, коли росіяни вже були в місті. Були історії з західної України про те, як у театрах приймали людей, які приїжджали з різних регіонів. На сценах тоді стояли імпровізовані ліжка. Або, скажімо, письменниця Катерина Бабченко писала про те, як вони з донькою перетинали кордон і стояли кілька діб у машині в черзі. Нам було важливо зафіксувати цю реальність, у якій ми всі раптово опинилися проти своєї волі.
Пізніше у нас спільно з видавництвом «Лабораторія» вийшла книжка «77 днів лютого» про перші 2,5 місяці війни. Серед авторок виявилися лише жінки, тож це був жіночий голос цієї війни. Більшість з них писали про події, учасницями яких вони були. Зазвичай мені більше подобається, коли автор лишається за межами історії, лише переповідає її читачу. Це стало однією з очевидних змін.
Зараз ситуація інакша. Ми всі адаптувалися до війни, хоч вона постійно підкидає нові виклики. З 2022 року ми випустили 5 друкованих журналів з репортажами.
Одна з наших амбасадорок писала, що хоче зберегти випуск, який вийшов під час війни, для своїх дітей, щоб вони вчили історію не з кількох абзаців у шкільному підручнику, а зі справжніх живих розповідей учасників цих подій
Мені дуже подобається, що ми випускаємо журнал Reporters на папері. В онлайні сьогодні забагато інформації, а друкований журнал, примірники яких багато наших читачів колекціонують, зберігає памʼять про сьогодення. Зараз наше медіа підтримують (зокрема, фінансово) понад 3000 амбасадорів. Це високий показник для ЗМІ в Україні. І це дуже класна спільнота людей.
«Три місяці не розпаковувала валізи»
— Як для вас почалася велика війна?
— Мій чоловік з Луганська і один раз він уже втратив дім. Маючи цей досвід, він складав плани на випадок вторгнення. Ми не розглядали варіанту виїхати з України, але в середині лютого поїхали з Києва до Львова. Це було на рівні «нехай усі вважають нас панікерами, але краще ми пересидимо у Львові, повернемося, і всі з нас посміються».
24 лютого я прокинулась у львівській квартирі, яку ми знімали подобово, взяла в руки телефон і почала скролити новини. Було кілька секунд, коли я відмовлялася повірити у те, що це відбувається. Було дуже страшно. Одразу подзвонила батькам у Миколаїв. Перші кілька днів був перманентний плач. Не було зрозуміло, що робити далі. Не могла зібратися і зрозуміти, де я можу включитися та бути корисною.
Три місяці ми прожили на підлозі у нашій редакції The Ukrainians у Львові. Там не було кухні, але був душ. Нас було багато: моя родина, наші колеги, знайомі знайомих, яким треба було десь переночувати, собаки, коти, щури. Для мене цей час лишися болісним спогадом, але мій син, якому тоді було 6 років, пригадує ці три місяці як кайфові. Ми старалися, щоби він не бачив наших переживань. І зрештою йому було весело: навколо багато людей, школи то нема, то дистанційно. Каже нещодавно: «Може ще поїдемо поживемо в офісі у Львові?»
Я чіплялася за будь-яку можливість зберегти відчуття скороминущості того, що з нами діється. Наприклад, усі три місяці не розпаковувала валіз. Здавалося, якщо їх розкладу, то ми тут надовго.
Або з манікюром мала історію — у перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення про такі речі, звісно, взагалі не думалося, але з часом манікюр вимагав корекції. Зробити це у Львові не було проблемою, але я не могла цього зробити, бо це означало б, що я потроху вкорінююся.
Коли ми повернулися до Києва у травні 2022-го, я мила вікна у своїй квартирі та плакала від щастя. Потім довго не хотіла їхати у відрядження до Львова. Це викликало у мене спогади, які я б не хотіла ворушити. Зараз уже краще.
«Зараз кожна людська історія зачіпає, бо у кожного своя трагедія»
— У вас є улюблені історії? Які найбільш зачепили?
— Я порушую власне правило не прив’язуватися до героїв і люблю усіх, про кого пишу. З більшістю своїх героїв я на прощання обнімаюся, бо за час розмови нам вдається відчути взаємну приязнь. Можливо, секрет у моєму щирому інтересі до співрозмовників. Розкажу дві історії, які мені трапилися під час роботи над книжкою про Укрзалізницю.
Перша історія про силу і витримку. Вона про Ірину Юрченко, провідницю евакуаційних потягів. Її, щоправда, донедавна більше знали як маму Дмитра (Ореста) Козацького — фотографа, який був на «Азовсталі» і потім у полоні, чиї фотографії стали відомими на весь світ. Я їздила до Ірини на зустріч до їхнього дому.
Ми сиділи на кухні, вона розповідала, як чекала в телефоні «плюсики» від сина, що означало, що він живий, а водночас не могла собі дозволити слабкості, бо допомагала людям виїжджати у безпечні місця.
Ірина працює у вагоні класу люкс, тож зазвичай мала до 18 пасажирів, а тут у кожному рейсі їх було понад дві сотні. Вона у цій тисняві ще й підтримувала пасажирів, усміхалася, допомагала, а потім пробиралася крізь людей до туалету і там наодинці плакала
Для мене це один з прикладів, коли люди сильніші, ніж їхній біль і переживання. Мене дуже вразило поєднання в Ірині сили та світла одночасно.
Друга улюблена історія — це історія кохання Насті Золотарьової та її чоловіка Богдана. Вона — комунікаційниця на залізниці, він — військовий. І це історія про велику любов. Як вони одне до одного їздять, підтримують. Настя сама з Маріуполя. Розповідала мені, як півтора місяця не мала зв’язку з рідними. Шукала їх. Потім намагалася вивезти. У цій історії мене найбільше зворушило те, які вони, Настя і Богдан, ніжні та трепетні, але при цьому готові віддавати себе роботі, яка може допомогти країні встояти. Богдан розповідав, що всі, кому він казав, що йде воювати, його відмовляли. Настя єдина сказала: «Будь ласка, звільни для мене Маріуполь».
— Як ти справляєшся з болем, який чуєш у історіях?
— Думала про це багато, але відповіді так і не знайшла. Я від природи емпатична. Коли була маленькою, моїй мамі виховательки садочка казали, що через мене вони не можуть читати казки іншим дітям, бо я вічно плачу. І я досі зворушуюся до сліз від більшості мультиків Pixar. Також завжди плачу зі своїми героями, якщо вони розповідають щось, що мене зачіпає. А зараз зачіпає кожна історія, бо у кожного своя трагедія.
Сльози мені допомагають триматися. Можливо, це природній захисний механізм: я пропускаю через себе усе, воно сльозами виходить і я йду далі робити роботу та жити життя
«Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втрачати»
— Як з’явилась ідея написати «Потяг прибуває за розкладом»? Чому саме Укрзалізниця?
— Це була ідея Антона Мартинова, засновника видавництва «Лабораторія». Він шукав, хто міг би реалізувати його ідею. Тішуся, що довірив це мені.
Робота «Укрзалізниці» — важлива частина нашої сучасної історії. Бо ця компанія — найбільша транспортна артерія України. До війни там працювало 220 тисяч людей, тепер трохи менше. Укрзалізниця допомогла країні встояти. Вона евакуює людей, транспортує поранених військових, перевозить гуманітарну допомогу та робить ще багато-багато речей для армії, про які ще рано говорити.
Велика компанія могла по-всякому зреагувати на виклики війни. А Укрзалізниця зреагувала просто феноменально продуктивно. Йдеться про 4 мільйона евакуйованих людей. А ще про волонтерську допомогу, яку вагонами передавали перші кілька місяців. Причому спершу це навіть не було організовано. Просто люди підходили й щось передавали. Як от герой моєї книжки Андрій Любка. Він просто підходив до провідників і казав: «Дивіться, у нас є бус з усякими важливими речами для військових у Харкові. Ви можете їх передати, будь ласка?»
До того ж компанія продовжує змінюватися під час війни, що теж фантастично. Залізничники заговорили однією мовою зі своїми клієнтами. Зрештою почали ставитися до пасажирів як до клієнтів і перебудовували чимало внутрішніх процесів. Зараз Укрзалізниця ставить велику мету: от вони вивезли 4 млн людей. І тепер хочуть зробити все, аби ці люди повернулися.
— «Укрзалізниця» змінилася дуже швидко, просто в один момент. Чому так сталося?
— Я б сказала, що це тривалий і складний процес, але насправді зміни, помітні пасажирам, сталися швидко. Коли люди їхали у переповнених вагонах, рятуючись від війни, їм потрібне було відчуття безпеки, і залізниця його давала. Виходячи з потягів, люди часто обіймали провідників, бо були вдячні. Провідники, а за ними усі, хто стоїть у цьому ланцюжку, відчули себе героями. Бо коли ти відчуваєш вдячність, то відчуваєш цінність своєї роботи. Відчувши довіру людей, залізничники не хочуть її втратити. Тож ця зміна у стосунках між пасажирами і залізничниками, думаю, зіграла одну з найважливіших ролей у зміні Укрзалізниці в цілому.
Молоко для Бориса Джонсона
— Що було найскладнішим у роботі над книжкою «Потяг прибуває за розкладом»?
— Я багато їздила, зустрічалася з людьми. Шукала героїв: десь сама, десь мені допомагали залізничники. Тяжко згадувати про обстріл у Херсоні. Це був один із найстрашніших моментів у моєму житті.
Я приїхала до Херсону вранці 27 грудня 2023 року. Тим самим потягом, частину якого ввечері того дня знищили росіяни. Я мала там розмови з залізничниками, начальницею вокзалу, про яку писала. За кілька хвилин до відправлення зворотнього потягу на Київ на вокзал стали сходитися пасажири. Саме тоді росіяни завдали удару. Ми сховалися у підвалі. Такого гучного вибуху я до цього ніколи не чула: зі стелі підвалу сипалося, стіни рухалися. Пасажири теж встигли сховатися у підвалі. І ми сиділи там разом наступні півтори години, рахуючи наступні прильоти.
Вперше за час великої війни я думала, що прямо зараз можу померти. Від цих думок рятувало лише маленьке кошеня — висловуха Ляля, яку начальниці вокзалу подарували на Миколая. Мені випала місія його стерегти, поки власниця приймала важкі рішення: що робити з людьми і коли можна вийти з укриття. Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано.
Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку. Ще за пів години дали команду підніматися нагору. І тут мене накрило…
Я побачила завалену склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, калюжу крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів стояла в цей день
Тоді на вокзалі загинув поліцейський. Коли ми зайшли в автобус, який мав нас везти до Миколаєва, щоб звідти їхати до Києва, в салоні вимкнули світло. Я сіла просто на брудну підлогу і розридалася.
Пишучи книгу, найскладніше було зрозуміти, як систематизувати весь матеріал. Як обрати історії, які варто включити? Їх так багато й всі вони важливі.
— Які історії вас вразили найбільше? Зокрема з розділу про «залізну дипломатію»...
-– Розкажу історію про вагоноремонтні заводи. Спершу частина з них зупинилася, а тоді на цих заводах взялися зварювати протитанкові їжаки. Вони були потрібні для захисту міст, а на заводах були матеріали та люди, які можуть це робити. І це було з розряду «це не наша робота, але ми це робимо».
А на вагоноремонтному заводі у Львові зі старих списаних вагонів почали робити медичні евакуаційні. Люди там працювали цілодобово. Якось о другій ночі відповідальному за цю роботу сказали: «Нам треба таке, як реанімація у швидкій, тільки у вагоні». І вже за 2 доби перший такий потяг був готовий. Такого ніхто у світі не робив. Вони вигадували все на ходу: переробляли сидіння, щоб з нош можна було перекласти людину, встановлювали кисневі балони, крапельниці та решту. Ця робота триває дотепер, тільки зараз медичні вагони сучасніші.
У книзі є окремий розділ про «залізну дипломатію». Про те, як в Україну почали привозити лідерів країн-партнерів, політиків, зірок. Раніше вони діставалися до України літаками. Тепер такої можливості немає. Укрзалізниця стала головним транспортом для дипломатії.
Залізничники розуміли, що подорож залізницею — це перший контакт з Україною. У вагоні пасажири проводять більше часу, ніж потім на офіційних зустрічах. І Укрзалізниця хотіла справляти гарне перше враження. Цікава історія про те, як вони Борису Джонсону шукали о четвертій ранку на кордоні молоко. Підготували йому все, але забули, що британці п’ють чай з молоком. Була ціла спецоперація з пошуку цього молока…
Є розділ. присвячений кільком першим дням повномасштабного вторгнення, а саме рішенням топменеджменту Укрзалізниці. Як вони відчували свою відповідальність, як приймали рішення. Наприклад, рішення про те, що усі пасажири їдуть без квитків, тобто безкоштовно, в категорії мирного часу — це злочин, бо це величезний збиток для державної компанії. Уявіть, 4 мільйони людей виїхали безкоштовно. Помножити цю цифру на середню вартість квитка у 500 грн. Це шалені гроші. Але вони взяли на себе цю відповідальність. Бо розуміли, що люди повинні мати можливість виїхати.
— Передмову до книги написав відомий британський актор Стівен Фрай. Як ви його вмовили?
— Це заслуга залізниці. Стівен Фрай був одним з пасажирів дипломатичного рейсу. Він залишився дуже задоволеним цією поїздкою. Ми думали, кого можна попросити про передмову. Написали йому листа. Я ходила кілька днів, тримаючи схрещеними пальці, очікувала відповіді.
Написання книжки «Потяг прибуває за розкладом» стало для мене справжньою пригодою. Я багато подорожувала, познайомилася з неймовірними людьми, які надихають. Тоді (і трошки досі) відчувала себе маленькою частиною величезної залізничної родини. Шкода, що ця пригода закінчилася. Хоча насправді вона просто трансформувалася, бо попереду ще презентації та зустрічі з читачами. Перша вже відбулася у червні просто на Центральному залізничному вокзалі в Києві — це було красиво і символічно.
— Як думаєте, що кожен із нас може зробити для нашої перемоги?
— Особисто для мене одним зі свідчень нашої перемоги стануть потяги Укрзалізниці, заповнені людьми з валізами, які масово повертаються додому, в Україну. А щодо внеску кожного, то я б згадала влучну фразу нинішнього голови правління Укрзалізниці:
— Запорукою того, що залізниця не зупинились у перші місяці великої війни, стало те, що ніхто з працівників не запитував «Чому я?» Є робота — треба її робити. І так всюди — наша країна зараз знаходиться у такому моменті історії, коли не варто нарікати «Чому я?» Бачиш, що треба щось зробити і можеш це зробити — просто роби
Журналістка, райтерка, відеографка, контент-мейкерка, авторка подкастів. Учасниця соціальних проєктів, направлених на розповсюдження інформації щодо насильства в сім’ї. Мала власні соціальні проєкти різного штибу: від розважальних до документального фільму про інклюзивний театр, авторкою і редакторкою якого виступила самостійно. На «Громадському радіо» створювала подкасти, фоторепортажі, відеосюжети. Під час повномасштабного вторгнення почала працювати з іноземними виданнями, брати участь у конференціях, зустрічах у Європі, аби розказати про війну в Україні та журналістику в цей непростий час.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
