«Мій чоловік добре заробляє, але майже всі гроші надсилає мамі в Україну. Ми з дітьми отримуємо дуже мало»

Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб. 

Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.  

«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»

Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?

Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.

Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба. 

Моє завдання —  стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані

Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами. 

— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом? 

— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.

Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.

Нормальні реакції на ненормальні ситуації

— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?

— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози. 

Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.

Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.

— Так а що ж робити, якщо у людини паніка? 

— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики. 

Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок —  влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».

— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?

— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть». 

Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес. 

Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох

Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.

«Вражає сила батьків, які втратили дитину»

— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?

— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.

— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?

— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.

— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім? 

— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців. 

В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити. 

Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій

— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?

— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів. 

Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива. 

Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати. 

ПТСР буде не у всіх

— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?  

— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною. 

— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?

— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.

— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?

— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика. 

Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки  

— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС? 

— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися. 

Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди

— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?

— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.

— А після яких моментів вас найдужче накриває? 

— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а  у тебе вже нічого немає. 

Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною. 

Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні. 

Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше 

Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг. 

‍Фотографії: ДСНС

Хто з українців має право на польську пенсію в Польщі

Згідно з двосторонньою угодою про соціальне забезпечення, підписаною між Польщею та Україною в 2012 році, українці, які працювали в обох країнах, можуть:

• оформити пенсію в тій країні, де вони завершили трудову діяльність;
  
  
• або навіть отримувати дві пенсії — з Польщі та з України — якщо в кожній з країн накопичено певний страховий стаж.

Хоча формально така можливість існує, на практиці реалізувати її складно через юридичні та адміністративні вимоги. Для того, щоб заробити польську пенсію, українцям необхідно на момент виходу на пенсію: 

• мати статус постійного проживання в Польщі, резидентство ЄС\польське громадянство, 
• досягнути пенсійного віку: 60 років для жінок та 65 для чоловіків,
• мати необхідні роки трудового стажу: від 20 років для жінок та від 25 років для чоловіків, 
• мати останнє місце праці перед виходом на пенсію в Польщі згідно з трудовим договором. 

Між Польщею та Україною укладено угоду про соціальне забезпечення, яка базується на пропорційному принципі. Це означає, що кожна країна — Польща і Україна — призначає і виплачує пенсію лише за ті роки трудового стажу, які були набуті на її території.

Умовно для отримання рівнозначних двох пенсій, в Україні людина має відпрацювати 32 та більше років, в Польщі 20, загалом мати 52+ роки страхового стажу. Водночас Польща, відповідно до того ж договору, може зарахувати український стаж до загального страхового стажу, але лише з метою перевірки, чи має людина право на пенсію загалом. Платити пенсію вона буде лише за страховий стаж, який ви заробили в Польщі. 

Тобто якщо ви працювали в Україні 17 років, а в Польщі 3 роки — загалом це 20 років стажу, що дозволяє 60-річній українці відповідати вимогам польського законодавства для виходу на пенсію. Але при цьому:

• Україна виплачуватиме свою частину пенсії відповідно до українських норм і бюджету;
• Польща виплачуватиме лише ту частину пенсії, яка відповідає рокам роботи в Польщі.ропорційна пенсія (тобто лише за роки стажу в Польщі) може бути набагато меншою за мінімальну пенсію, встановлену в Польщі. Практично, повідомляють українці пенсійного віку, за нетривалий період роботи це може бути виплата у кілька десятків злотих, а інколи, якщо заробітна плата була невеликою — і кілька грошей. 

Водночас у Польщі існує механізм доплати. Якщо розмір вашої загальної пенсії (українська + польська частини) менший за мінімальну пенсію, польський пенсійний фонд може зробити доплату до мінімального рівня. Відзначимо, що з 1 січня 2025 року мінімальна зарплата в Польщі зросла до 4 666 злотих або $1132 за поточним курсом на місяць брутто (до вирахування податків). Втім для вирівнювання пенсії пенсіонерові\пенсіонерці з України потрібно мати в Польщі сталий побит, карту резидента ЄС або набути польське громадянство, а також вийти на пенсію саме під час завершення трудового шляху в Польщі. 

Як отримати частку пенсії за польський стаж, повернувшись в Україну 

Якщо українки, які мають тимчасовий захист, захочуть повернутися в Україну, то їх польський страховий стаж нікуди не зникне — відповідно для тієї ж угоди між Польщею і Україною. Єдине, що варто врахувати, що в Україні для отримання пенсії за віком необхідний інший, триваліший страховий стаж. Якщо йдеться про жінку 60 років, то в 2025 році їй необхідно щонайменше 32 років страхового стажу. 

Для призначення пенсії за страховий стаж, набутий на території Польщі, заявник повинен звернутись до територіального управління Пенсійного фонду України за місцем свого проживання та заповнити відповідний бланк-заяву. 

Зразки вищеназваних бланків про призначення польської пенсії надаються заявникам, які проживають в Україні, відповідним територіальним органом Пенсійного фонду України за місцем проживання, а також містяться на веб-сайті Пенсійного фонду України (www.pfu.gov.ua → каталог → міжнародній спільноті).

При заповненні бланків заяви заявник обов’язково повинен зазначити:

• номер PESEL (за наявності);
• якщо PESEL відсутній — серію та номер документа, що посвідчує особу (паспорт або посвідчення особи);
• ідентифікаційний податковий номер (NIP/ІПН), якщо саме він є податковим ідентифікатором заявника.

До заяви на призначення польської пенсії необхідно додати документи, що підтверджують періоди праці в Польщі, зокрема:

• довідки з місця працевлаштування;
• військовий квиток;
• страхове свідоцтво;
• довідка з вищого навчального закладу (про отримання освіти).
• довідка банку, яка підтверджує номер банківського рахунку, зазначеного у заяві.

Вимоги до документів, необхідних для кожного окремого виду пенсії, викладені у примітках до форм заяв UA–PL 8 та UA–PL 9. 

Документи на отримання відшкодування за польський пенсійний стаж подаються в оригіналі або у завірених копіях.

Завірення копій можливе у: територіальному органі Пенсійного фонду України за місцем проживання; у нотаріуса; або консула Республіки Польща.

Далі документи передаються територіальним органом Пенсійного фонду України через Головне управління ПФУ у Львівській області до відповідної установи в Польщі:

ZUS (Установа соціального страхування):

Відділ Реалізації Міжнародних Договорів

вул. Алея Пілсудського, 12, 35-075 Жешув

***

KRUS (Каса соціального страхування працівників сільського господарства):

Територіальне відділення в м. Новий Сонч

вул. Млинська, 8, 33-300 Новий Сонч

Після розгляду документів і в разі призначення частини пенсії за польський трудовий стаж — згідно з угодою між Польщею та Україною — українці мають право отримувати цю пенсію на банківський рахунок, відкритий в українському банку, якщо у них немає рахунку в польському банку. 

Категорії пенсіонерів у Польщі: хто й на що може розраховувати

Розмір пенсії в Польщі, а відповідно й частка за польський страховий стаж, залежать від року народження застрахованої особи. 

1. Народжені до 1949 року

Ця категорія має право претендувати на мінімальну пенсію в Польщі. Для цього потрібно мати необхідний трудовий стаж:

• жінки — щонайменше 20 років,
• чоловіки — щонайменше 25 років.

2. Народжені з 1949 до 1969 року

Для цієї групи розмір пенсії визначається виключно розміром сплачених внесків — як самостійно, так і через роботодавця. Йдеться про відрахування до Пенсійного фонду (ZUS) або Управління соціального страхування. У цьому випадку мінімальна пенсія не гарантується, тому сума виплат може бути дуже низькою, особливо за умов короткого стажу або невеликих внесків.

3. Народжені після 1969 року

Розмір пенсії для цієї категорії також залежить від сплачених внесків, однак тут є одна важлива особливість:

внески мають бути сплачені до обох інституцій — і до Пенсійного фонду (ZUS), і до Управління соціального страхування (або приватних фондів, залежно від моделі накопичення).

Таким чином, для молодших поколінь пенсійне забезпечення в Польщі є повністю внесковим: що більше ви платите — тим вищу пенсію отримаєте. І навпаки, якщо ви працювали на пів ставки або мали маленьку заробітну плату — на великі пенсійні доходи розраховувати не варто. 

Почуття провини за відпочинок під час війни — поширений психологічний стан, який виникає через внутрішній конфлікт між природною потребою у відпочинку та почуттям обов’язку, страхом чи соромом через те, що інші страждають. Люди розповідають:

"Я лежала в німецькому парку, дивилась на зелений газон і плакала. Мені здавалося, що я зраджую своєму місту, де зараз бомблять. Мені знадобився час, щоб зрозуміти: якщо я зламаюсь, хто допомагатиме моїй мамі?"

“Виїхала до подруги до океану. Два дні дивилась на воду і нічого не відчувала. Навіть фотографії океану викликали колись більше емоцій. Подруга дивується і каже, що я дивна”.

“Неприємно дивитися світлини з відпочинку тих, хто виїхав за кордон. Я і сама не пощу в соцмережах такі фото. Невже люди не розуміють, що зараз це недоречно?”

"Коли йду з подругами на каву, мене гризе думка: зараз хтось сидить у підвалі під обстрілами, а я тут. Психолог каже, що якщо я перестану отримувати від життя хороші емоції, це ніяк не допоможе тим, хто страждає".

Симптоми почуття провини за відпочинок 

• Від думки про відпочинок з’являється тривога ("Я маю бути корисним(ною), а не розслаблятися")
• Відчуття сорому ("Як я можу пити просекко, коли хтось гине?")
• Фізичне виснаження (відмова від відпочинку призводить до хронічного стресу і втрати продуктивності)
• Соціальне порівняння ("Волонтери/військові не сплять, а я...")
• Нав’язливі думки ("Я недостатньо роблю для перемоги").  

Чому ви відчуваєте провину за відпочинок?

1. Основна причина — колективна травма суспільства під час війни. Війна створює відчуття спільної боротьби, спільного горя, тому будь-яка "неучасть" може сприйматися тими, хто залучений, як егоїзм.  

2. Когнітивний дисонанс: конфлікт між "Я маю допомагати" і "У мене немає сил" викликає провину.  

3. Соціальний тиск: заклики до волонтерської активності й небайдужості можуть спровокувати відчуття, що відпочинок — це зрада.  

4. Травма того, хто вижив: якщо близькі люди у небезпеці або страждають, а ви у безпеці — виникає survivor’s guilt.  

5. Порушення картини справедливості світу: "Якщо я в безпеці, а мої рідні чи знайомі під обстрілами — це несправедливо”. Вина стає спробою відновити баланс.  

6. Страх осуду: "Що подумають ті, хто залишився? Що я втекла і тепер розважаюсь?" Людина проєктує власні страхи.  

7. Відірваність від реальності війни: якщо ви виїхали за кордон і далеко від зони бойових дій, мозок може відмовлятися сприймати відпочинок як щось "законне".

8. Емоційне оніміння: відсутність радісних емоцій на відпочинку може бути захисною реакцією психіки. Війна створює постійний фоновий стрес, і мозок "відключає" емоції, щоб не перевантажуватись. Мозок також може блокувати радість, бо вона контрастує зі стражданнями інших. А "якщо я не буду радіти, то нібито допомагаю". 

Що робити з почуттям провини, щоб відпустка і відпочинок приносили задоволення?

‍Поради психолога Андрія Горяїнова, сімейного і кризового психолога, фахівця з мирного вирішення конфліктних ситуацій: 

Необхідно чітко усвідомити, що війна відбувається незалежно від вашого бажання. І якщо поставити життя на паузу, це не допоможе закінчити війну. А ось щоб донатити, допомагати, бути корисним потрібен ресурс. І мета відпочинку та відпустки — дати цей ресурс. Запамʼятайте головне: якщо ситуація від нас не залежить, то і почуття провини не має бути. 

1. Дозвольте собі дозволене: "Я відпочину 30 хвилин, щоб потім зробити свою корисну справу".  

2. Переформулюйте думки: замініть "Я відпочиваю — я поганий(а)" на "Я відпочиваю, щоб бути сильнішим(ою) для боротьби".  

3. Усвідомте і прийміть, що провина — це насправді тривога. Ви нікого не зраджуєте, відпочиваючи. Навпаки — зберігаєте свої сили для нової допомоги.  

4. Зв’яжіть відпочинок з метою: "Я відпочиваю, щоб мати сили допомагати рідним/армії", "Я дозволяю собі розраду, щоб не впасти у депресію".  

5. Дозвольте собі деякий час не відчувати: немає радості від картин у музеї або навіть біля моря? Не треба змушувати себе "радіти правильно". 

6. Обирайте відпочинок під себе: проаналізуйте, чого саме вам зараз бракує. Якщо їдете на море чи просто в нове місто, не обов’язково завантажувати себе екскурсіями. Якщо хочеться просто лежати біля басейна, нехай так і буде. Головна мета: відчути спокій та розвантажити голову від думок. Тож дайте собі шанс це зробити.

7. Подивіться на себе збоку: уявіть, що ваш друг розповідає вам, що почувається винним за відпочинок. Ви б його осудили? Чому ж ви ставитеся до себе інакше? 

У малих дозах почуття провини — корисне. Воно підштовхує до необхідності допомагати, підтримувати інших. Нічого страшного не станеться, якщо ви не будете якийсь час викладати у соцмережі фото з-під пальм, щоб не дражнити втомлених друзів, травмованих війною. Просто не дозволяйте почуттю провини поглинути вас з головою і відібрати здатність радіти життю.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/674aea3172d446861f4f9e67_%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%B0%20%D0%B4%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D1%83%20%D1%8E%D1%80%D0%B0%20%D1%88%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%BB.avif">«Читайте також: Кількість біженців з депресіями росте з року в рік: як допомогти собі й іншим?»</span>