Ексклюзив
20
хв

«Матеріальне питання — те, що хвилює українців у Латвії чи не найбільше»

Понад 46 тисяч українців набули статусу тимчасового захисту в Латвії з початку повномасштабного вторгнення. І люди продовжують прибувати. Як живуть українці в Латвії?

Катерина Копанєва

Латвія продовжує приймати українців, які тікають від війни. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За даними, озвученими латвійською владою у місцевій пресі, щомісяця близько 630 українців користуються послугою тимчасового безкоштовного житла від держави, яку Латвія надає українським біженцям на перші три місяці перебування у країні. Раніше це були номери в готелях, але нещодавно у Ризі відкрили спеціальний будинок для українських переселенців (відреставрована будівля колишнього гуртожитку), де можна залишатися до 120 днів. Передбачається, що за цей час люди можуть знайти собі житло для довгострокової оренди.

Хоча статистика показує, що офіційно працевлаштовані лише дев'ять тисяч українських біженців, українки, з якими поспілкувалися Sestry, кажуть, що працюючих значно більше. Адже статистика враховує дані лише щодо найманих співробітників, а чимало українців працюють як самозайняті особи або є власниками бізнесу.

Рига, де мешкає більшість прибулих до Латвії українських біженців

При зарплаті 700 євро доводиться віддавати 400 євро і більше за оренду житла

— Усі українці в Латвії, яких я знаю, працюють, — каже Єлизавета Руснак з Ірпеня, яка переїхала до Латвії у березні 2022 року. — Інакше тут не вижити — у Латвії немає високих соціальних виплат і можливості отримувати гроші, поки вчиш мову або інтегруєшся. Матеріальна підтримка є лише для деяких категорій, та й розмір її зовсім невеликий. Не вистачить навіть на оренду квартири.

Коли одразу після початку повномасштабного вторгнення Єлизавета приїхала до Риги, там було багато охочих допомогти українцям. Біженці зупинялися як у готелях, так і в квартирах місцевих.

Єлизавета Руснак заробляє онлайн-консультаціями

— Поки українці жили в готелях, їм надавали разову виплату — близько 700 євро на людину, а потім ще 200 євро на місяць, — розповідає Єлизавета. — Протягом трьох місяців потрібно було знайти житло під оренду. У Латвії знайти квартиру нескладно, тут орендарі не вимагають робочих контрактів, гарантій чи кредитних історій. Аби були гроші на оренду. Хоча люди різні, і траплялися випадки, коли місцеві не хотіли здавати житло саме українцям, головною перешкодою була і залишається вартість житла. 

Після приїзду ми з дитиною зупинилися у родичів, і в процесі пошуку вже своєї квартири бачили, як те, що ще вчора коштувало 300 євро, на очах злітало до 350 і вище. Допомога з оплатою оренди від держави можлива лише у певних випадках — наприклад, якщо людина має інвалідність. Певну компенсацію (але вона не покриватиме вартість оренди) можна отримати, якщо доведеш, що місячний дохід на сім'ю не перевищує 500 євро. Знаю, що деякі українці одержують її і зараз. Але більшість моїх знайомих забезпечують себе самі.

Мені не довелося шукати роботу в Латвії, оскільки я маю можливість продовжувати працювати онлайн на український ринок (я коуч і ментор з тайм-менеджменту, планування та досягнення цілей). Я маю дохід і можливість платити за оренду. 

Зараз оренда однокімнатної квартири в спальному районі Риги коштуватиме приблизно 400 євро. У центрі — ще на 100-150 євро дорожче. Ціни на продукти у 2022 році були чи не вдвічі вищими за українські (зараз вони практично зрівнялися через подорожчання в Україні). У сусідній Литві ціни нижчі. 

Мінімальна зарплата у Латвії — 700 євро. Не впевнена, що тут можна прожити за ці гроші (особливо якщо потрібно орендувати житло). Проїзд у громадському транспорті для українців поки що залишається безкоштовним.

Мурал на стіні будинку в Ризі на підтримку України. Фото: X NATOBrazeB

У працюючих українок з дітьми немає часу на мовні курси

Щодо роботи, то частина моїх знайомих українок задіяна у сфері обслуговування (клінінг у готелях, супермаркети, кафе), частина — як і я, працюють на себе. Коучі, психологи, логопеди — хтось продовжує працювати онлайн в Україні, хтось вже вийшов на місцевий ринок. Багато що вирішує те, який у тебе рівень латиської мови. Іноді роботодавці можуть взяти з далеко не ідеальною латиською, і люди вчать мову вже в процесі. У Латвії багато хто розуміє англійську та російську, тому так чи інакше ти можеш комунікувати з більшістю людей. Наші, які працюють у сфері обслуговування, носили бейджики «Я з України», щоб місцеві ставилися з розумінням, якщо вони не могли сказати чогось латиською.

Латиська мова досить складна, зовсім не схожа ні на українську, ні на англійську. Є безкоштовні мовні курси. Але це тригодинні заняття тричі на тиждень — робочий графік не дозволяє мені їх відвідувати. Більшість наших дівчат говорять те саме — якщо в тебе є діти і ти працюєш повний день, на курси часу немає. Тому вчу мову сама. Допомагає дитина — син цього року пішов у перший клас, і ми, по суті, навчаємось разом. 

Ще недавно я думала, що зі своїм рівнем латиської ніколи не зможу працювати тут як коуч. Помилялася. Зараз до мене вже ходять кілька латишок. Окрім роботи, я ще організовую тренінги і заходи для українок у Ризі. Намагаюся допомогти дівчатам вимкнути «режим очікування» і почати планувати майбутнє, хай навіть найближче. 

На відміну від нас, латиші неквапливі й не люблять змін

— Багато що тут ніби схоже на українське, але водночас зовсім інше, — каже Єлизавета. — Банківська система, система охорони здоров'я — все це у порівнянні з нашим спочатку стало шоком. 

Ми не втомлюємося дивувати місцевих лікарів своїми домашніми аптечками та самолікуванням. Тут люди не ставлять собі діагнози і не вирішують, коли пити антибіотик — для цього є лікар. Коли мені знадобилося зробити УЗД, я не стала чекати на прийом  через пів року у державній лікарні і звернулася до приватної клініки, де можуть прийняти протягом 1-2 тижнів. Це вихід, якщо не хочеш довго чекати, але за приватний візит доведеться заплатити 50-80 євро.

Спочатку мені здавалося, що ми з латвійцями ментально схожі. Тим не менш це не зовсім так. Українці здебільшого досить швидко відкривають душу новим людям. Латиші в цьому сенсі більш закриті, холодні. Навіть якщо ви добре ладнаєте з людиною, не потрібно сподіватися, що ви скоро станете близькими друзями. Серед латишів багато спокійних, неквапливих людей, які не люблять змін. Це добре помітно у колективах, де українці та латиші працюють разом. 

У той час, як українці постійно вигадують щось нове, латиші опираються ініціативам і хочуть, щоб усе залишалося так, як було

Вони кажуть: «Воно ж і так працює. Навіщо щось міняти, ризикувати?» Більшість людей тут не поспішають виходити із зони комфорту. Я іноді думаю, що в цьому підході щось є — можливо, нам теж іноді не завадить трохи уповільнити темп.

Для мене темп сповільнюється біля моря. Поруч Юрмала. Море майже завжди холодне, але прекрасне, як і вся природа. Осінь і зима тут зазвичай сірі й похмурі, о третій годині дня у нас зараз уже темно. Але море й краса навколо все компенсують.

— Для мене в Латвії атмосфера в усіх сенсах приємна, — каже киянка Олена Сириченко, яка з весни 2022 року живе у Ризі з донькою-школяркою. — Мені подобається, що серед латишів дуже багато творчих людей. Вони люблять співати, танцювати — і в такий спосіб насолоджуються життям. Вийшло так, що я теж знайшла себе тут у творчості.

Свіжі поправки до закону про українських біженців

Олена Сириченко — вчителька української мови та літератури. Без знання латиської їй вдалося знайти роботу в місцевій школі, а пізніше заснувати «Мистецьку лабораторію» — організацію, яка допомагає українським дітям інтегруватися за допомогою творчості.

— Коли донька пішла до місцевої школи, її класна керівниця, дізнавшись, що я теж вчителька, захотіла мені допомогти, і школа взяла мене помічником педагога — пояснює Олена. — Моїм завданням було допомагати адаптуватися учням з України, а також проводити уроки української, які спеціально для наших дітей зробили факультативом. 

Олена Сириченко працює в Латвії з українськими й латиськими дітьми

Навіть незнання латиської (хоча я її вчу) не стало проблемою, бо для роботи потрібна була українська. У цій історії, безумовно, є елемент везіння, бо знаю українських вчителів, які довго не могли знайти тут роботу. Якщо робота не пов'язана з Україною та українцями і це інтелектуальна праця, то в більшості випадків рівень латиської має бути мінімум С1. Та й у побуті зустрічаються люди, які принципово не хочуть переходити на іншу мову.

Щодо моєї роботи, в школі з’явився проєкт підтримки української молоді. Ми з учнями 9 класу вирішили спробувати поставити виставу. Так було започатковано наш аматорський театр, а згодом і організацію «Мистецька лабораторія», яка допомагає українським дітям інтегруватися в Латвії. Ми ставимо вистави — і до нас уже приєдналися як українські діти з інших шкіл, так і латиші. Зараз готуємо Різдвяну коляду, шиємо костюми.

У школі, де починала, я вже не працюю: українські діти живуть у Латвії вже майже три роки, тому вважається, що вони вже мали вивчити латиську. Але ось відкрилася Міжнародна українська школа в Ризі, і тепер я працюю там.

Як і Єлизавета, Олена не отримує жодних соціальних виплат від держави.

— Кажуть, що сім'ям з невисоким доходом надається якась допомога, але в моєму випадку такого не було, — каже Олена. — На своїй першій роботі я отримувала 670 євро на місяць. 300 із них платила за оренду кімнати у спортивному гуртожитку, де ми жили. Держава вважала, що мій дохід є достатнім, і допомоги я не потребую. 

Латвія — доволі бідна країна, тут у цьому сенсі точно не як у Німеччині. Розраховувати потрібно лише на себе. Знаю, що деякі українці, які не можуть знайти роботу, стають на біржу праці. Але там щомісячна виплата — трохи більше ста євро на людину. Прожити за ці гроші нереально. Думаю, що матеріальне питання — це те, що тут хвилює українців у Латвії чи не найбільше. 

Українські жінки збирають безпілотники в Ризі, столиці Латвії, 2023. Фото: Сергій Гриць/AP/East News

Минулого тижня Сейм Латвії вніс поправки до закону про підтримку українських біженців. Так, розмір місячних соціальних виплат для вразливих категорій (пенсіонери, люди з інвалідністю) збільшився: дорослі тепер отримуватимуть 377 євро, діти — 264 євро (досі це були 343 євро та 240 євро відповідно). Також було вирішено, що посвідку на проживання, яка надає українцям право жити та працювати у Латвії, тепер видаватимуть не на два, а на три роки. Влада вважає, що це рішення допоможе зменшити адміністративне навантаження на Управління з питань громадянства та міграції. Внесли поправки також до правил щодо інтеграції українських медиків. Було вирішено, що після трьох років у Латвії українці, які хочуть продовжувати працювати в Латвії медиками чи фармацевтами, мають підтвердити знання латиської на рівні В1 і вище.

Відповідно до даних Головного управління статистики Латвії, кількість українців у Латвії продовжує зростати. Поступово зростає і кількість тих, хто офіційно працевлаштувався. У відомстві кажуть, що найбільше українців у Латвії задіяні у сфері промисловості, мережах готелів та громадського харчування, а також торгівлі. Зазначається, що значна частина з них займається низькокваліфікованою роботою, такою як клінінг, кухонні та вантажні роботи. Правило «безкоштовного житла на перші 120 днів» все ще чинне — і влада обіцяє й надалі надавати його всім новоприбулим.

Фотографії з приватних архівів героїнь

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
аборти польща

Для поляків аборт є суперечливою темою. За часів правління ПіС про аборти постійно говорили громадяни й політики. Зараз здається, що ми про це забули, а більшість політиків вирішила відсунути це питання на другий план. Але як взагалі можливо, що право жінки користуватися власним тілом може стати тим, що так легко викреслити? Зростання впливу крайньої правої сили помітне скрізь, а разом з ним з'являються обмеження автономії жінок: політики прагнуть контролювати над нашими тілами, домінувати над меншинами та нав'язати згори політичне прагнення збільшити населення — за будь-яку ціну.

Голос жінок повністю ігнорується при обговоренні цих питань. Це змушує нас взяти справу у власні руки. Хоча ситуація з правами жінок у світі дедалі погіршується, я покладаю надію на конкретних сміливих людей. Проведення часу в таких місцях, як ABOTAK, нагадує мені, наскільки важлива спільнота і як багато ми можемо досягти.

Ми, жінки, далеко просунулися порівняно з часами моєї бабусі. І це мотивує мене рухатися далі й сподіватися, що наступне покоління жінок буде жити ще краще. Доки ми не подолаємо патріархат, який нами керує, жодна з нас не зможе почуватися вільною. Ми повинні разом визнати, що існуюча система нам шкодить.

ABOTAK — місце, створене для допомоги жінкам іншими жінками, які пройшли через такі ж чи подібні ситуації. Ми побували в центрі й дізналися від Наталії Бронярчик не тільки її власну історію, а й про те, що стоїть за цим проєктом:

20
хв

Що тепер буде з абортами в Польщі? Подкаст

Меланія Крих

Як же я втомилася! 

Колега жартує: «Не встигли ми набутися мілфами (від англійського MILF — мати, з якою хотілося б переспати — Ред.), як вже стали жінками-канапками». Цей термін «покоління канапок» (або «покоління сендвічів») ввела в обіг у 1981 році соціальна працівниця Дороті Міллер. Так вона описала групу людей, переважно жінок 35-65 років — тобто у віці, коли більшість вже має дорослих дітей і хоче пожити для себе, — яким доводиться піклуватися і про старіючих батьків, і про своїх підлітків.

Проблеми затискають з обох боків, як хліб у сендвічі. Але жінки добре знають: світ не любить слабких. Вони навчилися грати в цю гру, давати собі раду, розраховувати лише на себе, жонглювати десятками обов'язків. Вони майже не жаліються, хоча в скронях дедалі частіше пульсує: «Як же я втомилася».

Моя власна історія триває вже понад пів року. Спочатку — мама. З того покоління, яке не звикло дбати про себе. Раптом каже по телефону, що почувається погано. Слово за слово з’ясовується, що «погано» триває вже давно. Вона просто не хотіла турбувати. 

Кидаєш усе. Вловлюєш випадковий вільний квиток до України в той час, як всі святкують Різдво. Залишаєш хвору на застуду дитину-підлітка на Святвечір в чужому домі. Того ж вечора кількома потягами поспішаєш додому. Місяць ходиш від одного лікаря для іншого: десятки аналізів, кілометрові рахунки, і нарешті чуєш діагноз, від якого холодіє в грудях. Після чого залишаєшся поруч з мамою, поки їй роблять операцію, а потім повертаєшся до Польщі, аби трохи видихнути…

А тут зустрічає дитина, у якої за час твоєї відсутності накопичились проблеми у стосунках з подругами, підліткові гормони, непорозуміння зі шкільними предметами... І це я мовчу про нові рахунки й власні невирішені робочі питання. 

Сучасні Атлантиди, які тримають на собі світ

Професорка Барбара Йозефік з Ягеллонського університету пояснює феномен «покоління сендвічів» на прикладі польських жінок. Вони перенесли стрес під час ковідної пандемії, потім — вибух війни за східним кордоном. Все це підняло рівень тривожності до найвищих піків, аж тут гоп — нові виклики: постаріли батьки, діти начебто підросли, але залежати не перестали, ще й тіло починає зраджувати. Воно вже не таке стійке до стресів, не таке витривале, потребує піклування й турботи. 

Фото Shutterstock

Пояснення цього явища таке: жінки стали пізніше народжувати, разом з тим тривалість життя зросла. Зрештою коли наші батьки досягають віку, коли їм потрібна наша допомога, у нас все ще є діти, про яких ми маємо піклуватися. І якось вже без колишнього скепсису згадуєш слова старших, які часто лунали в юності: «Треба народити до 25. Уяви: ти ще молода, а діти вже — дорослі й самостійні».

До цього варто додати зростання рівня самотнього материнства, коли жінкам немає з ким розділити тягар утримання й виховання дітей. Відповідно, жінка має ще й забезпечувати родину, дбати про власний професійний розвиток за кордоном. 

Ще один тренд часу, на який звертає увагу польська дослідниця, — зникнення моделі спільного проживання кількох поколінь під одним дахом. Сьогодні це вже не є поширеною практикою. Відтак навіть базова логістика догляду за батьками, які потребують підтримки, значно ускладнюється. Плюс втрачається підтримка з боку батьків — ви не можете просто залишити дітей на когось з родичів і трохи відпочити

Подвійний тиск на жінок часто призводить до депресивних думок і вигорання, зазначає Йозефік. У їхній голові весь час крутяться суперечливі фрази:  «Я погана донька», «Я погана мати», «Я не справляюсь», «Я люблю своїх батьків, але мрію, щоб за ними доглядав ще хтось» тощо.

Тривалий стрес послаблює імунну систему, погіршується й соматичне здоров’я. Жінки часто скаржаться: «У мене самої проблеми із серцем, тиском, хребтом. Але я не маю часу, щоб зайнятися цим, піти на йогу чи пілатес». В житті жінок-канапок майже немає місця для себе. 

І все це на тлі війни

Мені пощастило, я у мами не одна. У мене є брат, вихований в атмосфері рівності прав і обов’язків, який разом зі мною розділив піклування про маму. Однак, навіть це не рятує, коли у твоїй країні війна. 

Типова ситуація, коли зненацька вночі лунає телефонний дзвінок: «Наше місто (я з Одещини) під масованою дроновою атакою. Вибухи чутно з усіх боків. Горять будинки на сусідній вулиці». І ти не спиш до ранку, бо переживаєш за своїх вдома.

Питаю в інших українських жінок-біженок з «покоління канапок», як вони дають собі раду (їхні розповіді будуть трохи нижче). Адже те, що для інших є винятковою ситуацією, для українців зараз є нормою. Війна обнулила наш майновий і соціальний стан, з’їла фінансові накопичення, чимало українок за кордоном живуть без підтримки партнерів — і при цьому дбають і про дітей, і про батьків. Часто перед нами навіть вибір не стоїть — оплатити батькам доглядальницю чи дітям літній табір, адже зароблені гроші йдуть на оплату орендованого житла. А у багатьох батьки категорично не хочуть залишати Україну, і жінки мотаються туди-сюди через кордон, бо не можуть собі навіть уявити повернути дітей під дрони й ракети. 

«Повернулася з дітьми з Британії до мами, аби вона не помирала сама». Історії українок

Американська геріатрологиня Паула Бенкс пропонує шість кроків: видихнути й заспокоїтися, перестати себе звинувачувати, не соромитися просити допомоги в інших членів родини, зокрема фінансової, підключати до догляду за старшими членами родини дітей-підлітків, включати у свій графік турботу про себе, не розривати контакти з друзями й регулярно з ними зустрічатися. Звучить гарно, але… більшість цих порад погано працює в умовах війни й вимушеної міграції. 

«Ми виїхали з Харкова до Ірландії, — ділиться 51-річна Ірина, — за півтора роки, що жили разом — я, 74-річна мама та мій 16-річний син — кілька разів ловила себе на думці: ой, який міст, а якщо стрибнути з нього, чи сильно мені буде боляче? Якщо я зупинюся посеред дороги, чи зіб'є мене та червона машина? Мене не лякали ці думки, вони несли звільнення. Все навалилося: мама, яка не може без мене навіть вийти з квартири; син зі звинуваченнями, навіщо я відірвала його від дому, навчання, друзів; пошук роботи, нова мова, проблеми зі здоров'ям, страх за чоловіка, який пішов до війська. Мені стало легше, коли нам з мамою вдалося роз’їхатися по різним квартирам. Виявилося, що вона не така вже й безпорадна».

41-річна Наталія В. з Вугледару розповідає: «Ми “поділили” старших членів нашої родини. Мама, яка категорично не хотіла залишати Україну, живе з братом, я висилаю їй гроші, які покривають половину оренди квартири у Полтаві, набір необхідних ліків. Я приїхала до Польщі з двома дітьми-підлітками й батьками чоловіка — 69 та 73 років. Жили всі разом у квартирі площею 36 квадратних метрів. Я багато працювала — спочатку на заводі, плюс на вихідних вчилася робити манікюр, а тепер працюю на себе. Батьки чоловіка не були тягарем, навпаки, взяли на себе піклування про дітей, приготування їжі, догляд за домом. На жаль, відірвані від рідної землі, вони почали хворіти. Батька чоловіка минулоріч не стало, довелося поховати його в Польщі, бо наше місто знаходиться в окупації». 

«Мій підлітковий вік прийшовся на літні роки моїх дідуся та бабусі. Бабуся вже тоді дуже хворіла, — згадує 45-річна Олена С. — Мені було 15 років, я дуже просила маму дозволити мені запросити друзів на день народження. Мама обізвала мене егоїсткою, яка думає лише про себе. Чомусь я часто це згадую. В моїй родині інтереси старшого покоління завжди були в пріоритеті, і зараз цього для себе вимагають мої батьки. Але я обрала безпеку дітей. Найняла людину, яка навідується до батьків і допомагає їм по дому двічі на тиждень. Раптом трапиться щось гірше — буду шукати будинки з проживанням і доглядом. Разом з тим всередині мене постійно лунають розмови з мого минулого, в яких засуджується “західний спосіб” життя, коли літні люди доживають на самоті в пансіонатах». 

Професорка Барбара Йозефік переконана, що ми не маємо відчувати себе винними, коли ухвалюємо рішення оплатити якісний догляд за старшими членами родини, і варто вийти з матриці під назвою «бути жертвою — це подвиг». 

Разом з тим у ситуації з батьками часто йдеться не про почуття жертовності, а про любов

Саме вона спонукає бути поруч, поки є можливість. І частина українських біженок, навіть ризикуючи безпекою дітей, повертається до України, щоб дбати про батьків старшого віку. 

«Знаю, що я ніколи б собі не пробачила, якби мама залишилася помирати одна. Я повернулася з Великобританії з двома дітьми, вже абсолютно інтегрованими, бо дізналася про смертельний діагноз мами. Рік ми були поруч з нею, я не жалкую про це, мені лише шкода, що мене не було поруч раніше, — розповідає 47-річна Маргарита. — Зараз я працюю із психологом, і вона каже, що я не пройшла процес сепарації, тому мені так важко змиритися з втратою. Але я просто дуже любила свою маму, вона була найкращою мамою у світі». 

Морозиво замість Лондона

У пошуках відповіді, як не задихнутися під тиском обов’язків з двох боків, я дійшла до неочікуваного висновку: в цій ситуації надважливо подбати про себе. Бо як мені зараз, так і моїй доньці через 15-20 років може знадобитися не фінансова підтримка, а просто мамина присутність, розмова, обійми. Якщо я не подбаю про себе зараз, у спадок донька отримає не лише мою тривожність, а й матрицю жертви й потребу дбати про мене.

Важливо знаходити час для якісного спілкування з дітьми-підлітками, щирої розмови з ними й прохання про підтримку (зокрема, взяти на себе частину домашніх обов'язків). У критичний момент, коли у мене накопичилися великі рахунки за мамині операції, моя донька сама запропонувала відмовитися від поїздки з класом до Лондона. Це була її мрія, я її до цього не змушувала, це було її власне рішення. Натомість ми стали частіше виходити кудись разом — просто випити кави чи з’їсти морозиво. Здається, це лише зміцнило наші стосунки. 

Ці думки підтверджує подкаст MD Anderson Cancerwise, де обговорюють підтримку доглядальників — людей, які піклуються про батьків або рідних з онкологічними діагнозами. В одному з подкастів соціальна працівниця Мері Дефф ділиться порадами, сформованими з багаторічної практики роботи у хоспісах:

У ситуаціях тривалого догляду особливо важливо не забувати про того, хто доглядає.

Просте запитання «Як ти?» може стати сигналом, що ця людина не забута. Це звернення не лише до лікарів, а й до нас з вами — колег, друзів, сусідів, які можуть підтримати простим словом тих, хто опинився у сендвіч-ситуації

У хоспісах це вже частина протоколу: там відстежують не тільки стан пацієнта, а й стан доглядальника — чи не виснажений він, чи має доступ до груп підтримки.

Важливо мати план: як створити вдома максимально комфортні й безпечні для старшої людини умови, прагнучи її максимальної самостійності. Особливу увагу фахівці радять звертати на емоційний стан літніх батьків. Втрата самостійності для них — це удар по ідентичності. Вона може проявлятись у роздратуванні, зневірі, небажанні приймати допомогу. Та саме тиха присутність, співчуття і підтримка здатні зберегти гідність — і звільнити вам трохи більше простору для себе.

Ще один ключовий момент — чесно оцінити власну систему підтримки. Чи можу я справлятися сама, якщо маю роботу, дітей, інші обов’язки? Чи можу покластися на чоловіка, братів, сестер, друзів, сусідів? Іноді найкраще рішення — делегувати частину турбот, навіть якщо це важко психологічно.

Одна з жінок у подкасті сказала: «Я знала, що якщо не подбаю про себе, не зможу подбати про батьків, дітей і чоловіка».  Догляд за собою — це частина догляду за родиною. Тож якщо це усвідомлення може допомогти вам звільнитися від суспільного пресингу й внутрішнього сорому, що ви робите недостатньо — дослухайтеся бодай до цього аргумента. 

20
хв

«Я погана донька чи погана мати?» Чому «жінки-канапки» не мають права на втому

Галина Халимоник

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

У Кракові з'явиться соціальне житло для українських біженців

Ексклюзив
20
хв

Що робити, коли близька людина померла в Польщі? Алгоритм дій і ціни

Ексклюзив
20
хв

«У Батумі російських товарів більше, ніж грузинських, і це пов’язано з політикою правлячої партії». Як живуть українці в Грузії?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress