Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Євген Клімакін — журналіст, головний редактор порталу «Нова Польща», волонтер. Працював, зокрема, на Польському радіо, Сulture.pl, TVN та телеканалі «1+1». Останніми роками бере інтерв'ю у людей, які пережили важкі травми, в'язнів нацистських концтаборів, матерів загиблих українських солдатів та жінок-біженок.
Як починалось Твоє життя в Польщі?
Спочатку я був у захваті від усього. Я приїхав у 2009 році. Я не розумів всіх поділів. Я був у захваті від того, як ви святкуєте 11 листопада, що скрізь висять прапори. Я був у захваті від польського патріотизму. І я пам'ятаю, як щоразу висловлював це захоплення польським патріотизмом моїй подрузі Йоанні Клімас. А вона казала: почекай, поживеш тут трохи, тоді побачиш.
Але для мене, людини, яка приїхала з країни, де в той час майже ніхто не вивішував прапорів на національні свята, це було прекрасно. У нас не було таких традицій. Я дивився, слухав, і в мене було таке враження, що всі навколо говорили: Польща, поляки, польськість, польське.
А в Україні на той час ви ще не вставляли всюди слово «Україна»?
Ще ні. Можливо, у частини населення на заході України, ближче до Польщі, ця національна свідомість була сильнішою. Однак у центральній частині України, звідки я родом, і далі на схід, особливо у великих містах, багато людей ще не мали сильної української національної ідентичності.
Ми знаємо, якими були причини цього. За радянських часів було зроблено все можливе, щоб стерти в нас сліди українства. У моєму рідному місті Бердичеві була одна українська школа, до якої я не потрапив, тому навчався російською мовою. За радянських часів ми не мали повної можливості розвивати свою культуру. Вона була марґіналізована, а українська мова знищена. Дозволявся лише рустикальний варіант української культури. Однак, коли українська культура входила у сферу високої культури, її одразу ж знищували. Адже велика культура — це тільки російська культура. Ми могли бути лише у формі шароварщини. Від багатьох росіян досі можна почути, що українська мова така смішна. Смішно звучить, як і білоруська, що це така «недомова», «недокультура», «недонація».
«Недо». Що це означає?
Той, який не виріс. Не відбувся. Так само, як росте велике дерево і є маленька гілочка, яка відходить від стовбура. Дерево одне, і воно російське, а якийсь маленький листочок чи гілочка збоку, те, що росте, може бути українським чи білоруським. Окремішність нашого буття абсолютно не сприймалася. І в результаті в Україні, великій країні з десятками мільйонів населення, українство було або знищене, або марґіналізоване на довгі роки. Особливо у східній частині, у містах.
Але зараз, коли українська боротьба за незалежність триває вже багато років, національний дух загартовується. Мільйони людей відвойовують власну ідентичність
Так сталося і з моїм батьком Олександром, російськомовним українцем, який у 2022 році, у віці 65 років, перестав розмовляти російською у повсякденному житті і повністю перейшов на українську. Він народився в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. У нього була російськомовна школа, російськомовний університет, пам'ятники російським активістам на вулицях — він мав нав'язану російськість, але все ж обрав українську політичну ідентичність.
Повертаючись до Твоєї історії: звідки прийшло рішення переїхати до Польщі?
Це було 15 років тому. Я жив у Києві і працював на одному з найбільших телеканалів. Я також вів ранкові програми на радіо. Але в якийсь момент на телеканалі змінилося керівництво, і атмосфера вже не була такою, як раніше. Те ж саме сталося і на радіостанції, де я працював з першого дня — там теж багато чого змінилося після смерті власника. Я почав відчувати, що якийсь етап добігає кінця і мені потрібні зміни. Приблизно в той же час я отримав річну візу до Польщі — я вірю в такі життєві дороговкази. Я завжди обіцяв собі, що колись приїду до Польщі, познайомлюся з країною моїх предків ближче. Частина моєї родини по батьковій лінії походила з Кракова. Крім того, мої стосунки на той час також розпалися, тож я вирішив, що це вдалий час. Оскільки мені потрібно було починати все спочатку, то не було різниці, чи це буде Київ, чи Варшава. Я звільнився з телебачення і радіо та приїхав.
Сміливо.
Сьогодні я думаю про це так само, але в 29 років ти сміливіший у своїх рішеннях. Але я приїхав сюди не з думкою, що залишуся тут назавжди. Спочатку я хотів дослідити місцевість, подивитися, як я себе тут почуватиму.
А як Ти перевіряв своє самопочуття?
Я гуляв Варшавою, дивився пам'ятки, їздив на автобусах, щоб побачити, як місто пов'язане між собою і скільки на що йде часу. Наприклад, я їхав автобусом з Нового Світу до аеропорту. Стою в аеропорту, чекаю на зворотній автобус, а до мене підходить мила пані та питає, чи можу я перевірити, скільки хвилин залишилося до від'їзду її автобуса, бо вона не має окулярів. Я перевіряю, а жінка каже: «О, я чую, що ви не з Польщі. А звідки?» З України. «Ну, пане, у вас складна ситуація», — сказала пані у 2009 році! (cміється). «Але в Польщі теж колись було погано. Був комунізм, а тепер у нас прекрасна, вільна, незалежна країна. Тож я тримаю кулаки за те, щоб у нас все налагодилося. А чим ви заробляєте на життя?» І я ввічливо кажу, що мене звуть Женя Клімакін, я український журналіст. «Чудово! Бажаю вам всього найкращого». А як вас звати і чим ви займаєтеся? «Майя Коморовська. Я акторка». Автобус під'їжджає, пані заходить, і я думаю, що це ще один знак. Така зустріч у перший день. Тож я повернувся до Києва за речами і приїхав до Польщі на довше.
Як Тобі вдалося знайти роботу в польських ЗМІ? Це складно, коли ти приїжджаєш з-за східного кордону і нікого не знаєш.
Думаю, в Польщі я вперше в житті шукав роботу. В Україні вже давно отримував чергові пропозиції. Приїхавши до Польщі, я швидко зрозумів, що мій досвід роботи на українському телебаченні, на радіо нічого не означає, що я маю починати все з нуля. Мене тут ніхто не знає. Тому я почав телефонувати, писати, ходити на інтерв'ю і потрапив на Польське радіо, а потім на Dzień Dobry TVN.
Але як Тобі це вдалося? Напевно, на Dzień Dobry TVN завжди є довга черга претендентів.
Я ретельно готувався. З самого ранку я вмикав по черзі всі канали, розбирав, коли, що, як, щоб зрозуміти структуру ранкових програм. Де синоптик, де інтерв'ю в студії, де матеріал, де репортаж. По-перше, я хотів побачити, що є кращим, а по-друге, зрозуміти, чим польський сніданок відрізняється від українського.
І куди Ти пішов з цими знаннями?
Я вирішив зателефонувати пану Міщаку.
Справді?
Ну, так. Я знайшов номер секретаріату і подзвонив. Кажу: добрий ранок, мене звати Женя Клімакін, я український журналіст. Раніше я працював з українським телеканалом «1+1», тому я сказав, що хотів би поговорити про співпрацю. Звісно, я не сказав, що шукаю роботу.
І що, Тебе з’єднали з Едвардом Міщаком?
Ні, виявилося, що пан Міщак був у відпустці, і вони дали слухавку його заступнику Богдану Чаї, і він погодився зі мною зустрітися. Ми поговорили, і він сказав, що подумає про це. Потім настала тиша. Але я дзвонив йому кожні кілька тижнів. В якийсь момент я йому, мабуть, набрид, тому що він скерував мене до Катажини Бялек, яка тоді була одним з продюсерів «Доброго ранку TVN». Я почав їй телефонувати. Кася домовилась зі мною про зустріч 10 квітня 2010 року.
10 квітня 2010 року?
Я все ж таки пішов. Заходжу, а там спеціальна редакційна колегія. Надзвичайний стан. Кася не мала часу поговорити зі мною. Вона просто сказала, що оскільки я там, то можу приєднатися до засідання. Тож можна сказати, що мені пощастило. Якби це був звичайний день, вона, мабуть, не запросила б мене на редакційну нараду. А на цій редколегії вона побачила, що я медійник, розмовляю з ними однією мовою, знаю роботу. Пізніше того ж місяця ми запланували мою першу поїздку до Києва. Мені дали п'ять тем на три дні, в тому числі інтерв'ю з Юлією Тимошенко. Я все зробив і так закріпився в редакції. Довго з ними співпрацював. Це було дуже важливо для мене, особливо у важкі для України моменти, як-от початок війни у 2014 році. У мене було відчуття місії — мати можливість говорити в польському ефірі про те, що важливо для України.
Коли закінчилася ця співпраця?
Такого моменту не було. Я з'являвся в ефірі і зникав — наприклад, у 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, я знов брав інтерв'ю для редакції. Я дуже вдячний «Доброму ранку» за те, що вони погодилися оголосити збір на тактичні аптечки після 24 лютого 2022 року. Пам'ятаю, що за пару годин було зібрано 200 чи 300 тисяч гривень.
У якийсь момент я зрозумів, що така громадська діяльність мене дуже цікавить. Тому що в цьому є великий сенс. Вибачте за пафос, але сенс — це, напевно, найважливіше слово для мене сьогодні. Я зрозумів це ще сильніше після того, як прочитав книги Віктора Франкла, видатного психіатра і психотерапевта, який пройшов через нацистські концтабори. Сенс — ключове слово в його теорії. Якщо коротко: він вважав, що пошук сенсу, особливо в драматичних ситуаціях, має терапевтичну силу, іноді навіть рятує життя.
Війна — це прискорене дозрівання. Не тільки моє. Після 24 лютого 2022 року ми постаріли швидше. Це видно на наших обличчях, це чути в наших голосах
Доводиться швидко приймати рішення. Швидко відповідати на питання, що має сенс, а що ні. У що варто інвестувати свій час, свої сили. На що витрачати гроші.
Те, про що Ти говориш, чудово описує вірш Галини Крук з антології «Війна 2022»:
«Старіти від новин,
сивіти від чорного диму. [...]»
«Тим, що вціліють, потрібна буде інша наука,
тим, що виживуть, потрібний буде інший світ,
хто поверне нам наше?»
Хто поверне нам наше? Ніхто. Ніхто не поверне нам нашого. Є речі, які вже втрачені назавжди. Перш за все, приблизно 7 з 10 українців вже втратили когось на цій війні. Мій батько заплатив за цю війну своїм життям. Кілька моїх друзів вже загинули від рук росіян у цій війні. Ми всі побиті, цих наслідків дуже багато. І я думаю, що у нас ще попереду найгірше або не менш важке.
Деякий час тому Леся Литвинова, українська режисерка, волонтерка, а віднедавна ще й саперка, так написала про ціну, яку платить Україна:
«Чи готовий буде світ платити ту ж ціну, що і ми? Не санкціями, не зброєю, а життями? Я не знаю. Та й реальних шансів побачити це у мене немає. Або я побачу, як прийде весна в мою країну, або буду серед тих, про кого хтось потім скаже: «Її звали Леся. Вона була непоганим режисером і непоганим воїном».
Щодо пошуку сенсу: Ти був автором ідеї книги «Війна 2022», виданої Центром діалогу імені Юліуша Мєрошевського.
Так, «Війна 2022» — це особливе видання. Це збірка щоденників, есеїв та віршів. Я хотів, щоб книга була складена саме таким чином. Це документ того часу. Ми видали її дуже швидко, вже взимку 2022 року українською мовою, а в 2023 році — польською. Я відчував, що це потрібно зробити зараз, а не після війни, що важливо задокументувати і відрефлексувати той момент, ті емоції, ті спогади. І що це має велику цінність, щоб це було свідченням тих перших днів. Ми залучили найкращих українських письменників. Понад 40 імен, таких як Сергій Жадан, Катерина Бабкіна, Андрій Любка чи Галина Крук, чий вірш ви цитували — і можна продовжувати цей список ще довго-довго. Частина творів була написана в окопах, частина — під час окупації. На жаль, два імена вже в чорних рамках: Вікторія Амеліна, яка отримала важкі поранення під час ракетного обстрілу Краматорська і померла, та Володимир Вакуленко, дитячий письменник. Він не виїхав з окупованих територій. У нього син-аутист, і він боявся, як той перенесе подорож у переповнених потягах. Тому вирішив залишитися. Писав щоденник, який згодом закопав під вишнею в саду. Його вбили росіяни. Пізніше Вікторія Амеліна відкопала його, і саме так ми отримали уривки з його щоденника в нашій книзі.
Ми хотіли, щоб це унікальне видання, голос нашого покоління постійно звучав. Це моє завдання для підтримки моєї країни. Зустрічі з автором відбулися в багатьох польських містах, уривки з книги читали видатні польські актори, такі як Кристина Янда, Анджей Северин, Маґда Цєлецька, Адам Ференці. Коли я дивлюся на останню сторінку, на список імен, мені дуже хочеться, щоб не збільшувалась кількість у рамках.
Я з тривогою спостерігаю, як зменшується взаємна симпатія між нашими народами. Як Центр Мєрошевського, ви регулярно публікуєте опитування, і з них видно, що між осінню 2023 і весною 2024 року відсоток українців, які добре відгукуються про поляків, впав на 24 відсоткові пункти: було 67, стало 44. Аналогічна ситуація і в зворотному напрямку. Це мене дуже засмучує.
Це також мене засмучує. І якщо ми нічого не змінимо, то почнемо програвати в інформаційній війні з росіянами. Тому що їм все частіше і частіше вдається, використовуючи різні інструменти, ситуації, людей, чи то певних політиків, чи то фермерів, поставити нас в кут, посіяти між нами недовіру і розбрат.
Розділити нас, наприклад, створюючи образ українця чи українки, які просто сидять, хочуть отримувати пільги і нічого не роблять (коли ці українці, в більшості випадків, працюють, платять податки, і ці податки також роблять внесок у ВВП Польщі). Або показати, що всі українці роз'їжджають на дорогих автомобілях і сидять у дорогих ресторанах у центрі Варшави. Що вони нібито топчуть польські прапори або нападають на поляків. Мало хто знає, що більшість такої інформації, відео в інтернеті — це фейкові новини, які поширюють російські тролі.
Як людина, яка прожила в Польщі 15 років і вважає її своєю другою домівкою, я дуже хочу не втратити цю унікальну солідарність, яка виникла між нашими народами після лютого 2022 року
Бачачи, як змінюються ці симпатії, я намагаюся орієнтуватися на діалог між нашими народами в тому, що роблю на професійному рівні. Тому що негативна тенденція є з обох сторін.
Думаю, більшість поляків не усвідомлюють, наскільки негативно вплинули на сприйняття Польщі в Україні протести фермерів, блокада кордону, розсипання зерна. Що ми можемо зробити? Бо якщо все залишиться так, як є, то на розбіжностях між нами, безсумнівно, виграє Росія.
У мене є мрія запустити величезну інформаційну та публічну кампанію, запросивши відомих людей з Польщі та України, які формують громадську думку. Показати факти. Очевидно, що ми потрібні один одному. Війна і спільний ворог — це вже достатня причина для об'єднання. Українців у Польщі зустріли з великою підтримкою, з теплом, з відкритістю. Ми не можемо просто втратити те хороше, що було між нами, перекреслити його. Я б не хотів, щоб ми прокинулися в іншому, ще гіршому світі. Ненависть, ворожнеча ні до чого доброго не приводить. Я бачу, як нас намагаються розділити, як нацьковують один народ на інший. Ми не можемо допустити ситуації, коли ми бачимо і мовчимо, не реагуємо. Ми повинні бити на сполох, викривати пропаганду. Можливо, широка, потужна кампанія по боротьбі з російською дезінформацією повинна стати постійною програмою обох наших урядів?
Живеш у Польщі з 2009 року, чи бачиш, як змінюється ставлення поляків до українців?
На початку я взагалі не відчував, що це тема. Тоді тут було не так багато українців. Потім, після анексії Криму, після агресії на Донбасі, у 2014 році, все більше українців почали запитувати себе, де краще почати все з нуля, вдома чи, можливо, в іншій країні. І тому все більше і більше людей почали приїжджати до Польщі. І чим більше людей, тим більше шансів, що почнуться конфлікти. Але, можливо, завдяки тому, що я працюю в медіа, серед журналістів, я особисто ніколи не стикався з такою витонченою зневагою.
Я говорю не про зневагу, а про стереотипне мислення. Мені постійно телефонують знайомі, коли шукають няньку чи прибиральницю, бо знають, що я працюю з українськими жінками. Хоча ті, хто дзвонить, знають, що я працюю з журналістками, а не керую клінінговою аґенцією.
Ну, так, такі стереотипи дуже глибоко вкоренилися. У мене теж колись була така ситуація. В одній з редакцій, де я працював, головний редактор сказав мені приблизно таке: «Ви, мабуть, щасливі, що маєте, як українець, таку роботу. А не десь на будівництві чи з полуницею, як більшість». Пам'ятаю, я не знав, що відповісти, почав дурнувато сміятися. Потім подумав: чи маю я цю роботу, бо я українець, чи ні — чи тому, що маю кваліфікацію, досвід та освіту? Звичайно, це вплинуло на мене. Але я не думаю, що ця людина погано ставиться до мене чи до українців загалом. Просто стереотипи сидять глибоко всередині нас. Напевно, з тим самим не раз стикалися поляки, які виїжджали на заробітки в Англію чи Ірландію. Але мій заклик такий: давайте бачити в людині насамперед людину, а не національність, стать, вік чи одяг. Це перш за все людина. Якщо ми говоримо про професійну ситуацію, то саме кваліфікація, а не національність, повинна визначати, чи я збираю полуницю, чи працюю в одній із найбільших редакцій у цій країні.
З іншого боку, у мене таке враження, що після цього лютого 2022 року українці своєю поведінкою — своєю мужністю і жертовністю, тим, як вони наполегливо протистоять Росії — дуже змінили цей стереотипний образ українця як того середньостатичного водія з Uber? До Польщі також приїхала значна частина української культурної еліти — письменники, актори, режисери. Може, нам варто краще пізнати один одного через культуру?
Колись, пам'ятаю, на стіні на Збавіксі [Zbawix — розмовна, сленгова версія Площі Спасителя (пол. Plac Zbawiciela) — пер.] був напис: „Uberowcy banderowcy” (уберівці-бандерівці). Але вже нема. Може тому, що українців в Uber стає все менше і менше?
Так, я вважаю, що це одне з найкращих рішень — знайомство через культуру. З'являється все більше проєктів на кшталт вистави «Харків, Харків» у Польському театрі. Це вистава за п'єсою Сергія Жадана, поставлена українською режисеркою Світланою Олешко, яка приїхала до Польщі на запрошення Анджея Северина. Або фільм «20 днів у Маріуполі», який подивилися десятки тисяч глядачів у Польщі. Саме культура може зблизити нас з іншою людиною, а не національність.
Але зрозуміло, що однією культурою до всіх не достукаєшся. Окрім моєї журналістської чи культурної діяльності, наприклад, книги «Війна 2022», я як активіст беру участь в акціях, які дозволяють нам достукатися до більшої кількості людей. У 2022 році я придумав марш подяки полякам. Я вдячний лідерці української громади в Польщі Наталі Панченко та активістам Євромайдану у Варшаві за підтримку. Багато людей бачили море українців та українок, які несли квіти і дарували їх полякам. Було стільки емоцій, стільки сліз, стільки відкритості у всьому цьому. Минулого року ми організували День Незалежності України на Замковій площі. Ми вручали нагороди „Stand With Ukraine” полякам, які підтримують Україну під час війни. Прийшло понад 30 000 людей. Ми повинні використовувати всі доступні інструменти, щоб підтримувати полум'я співпраці між нашими народами. І показувати ці добрі приклади, акти солідарності.
Щодо знайомства через культуру: можливо, натовпи на виставці Марії Примаченко в Музеї сучасного мистецтва у Варшаві — це добрий знак?
Так, у день відкриття я стояв у дуже довгій черзі перед входом і частіше чув польську мову, ніж українську. Для нас, українців, Марія Примаченко є частиною нашої ДНК. Приємно бачити, що вона користується таким величезним інтересом у поляків.
Ти згадував, що Тобі закидають, що Ти перейшов із журналістики до волонтерства та активізму. Чи не маєш проблеми з конфліктом інтересів, адже журналіст має бути насамперед спостерігачем.
Я вважаю, що в час геноциду, який ми зараз спостерігаємо, саме ці правила не стосуються мене та інших українських журналістів. Я часто слухав ці дискусії навколо окремих журналістів, які їдуть на схід, в Україну, і окрім репортажів, займаються гуманітарною допомогою, збирають гроші на безпілотники. Чи етично це? Чи прийнятно це? Я не ставлю собі таких питань.
Ми прокинулися 24 лютого 2022 року в ситуації, коли Росія вбиває, знищує все, що є для нас цінним. Те, що є твоєю землею під ногами. Небом над головою. Сонцем, яке тебе зігріває. Повітрям, яким ти дихаєш. Росіяни вирішили все це забрати
І після цього мені кажуть, що я можу тільки висвітлювати те, що відбувається? Я, зі свого боку, вважаю, що немає жодної причини під час геноциду, жодної норми, яка б забороняла українським журналістам не тільки висвітлювати те, що відбувається, а й брати участь у зборах донатів, допомагати сиротам, людям, які втратили домівки. Тому що в такі моменти ми в першу чергу залишаємося людьми. Людське в мені каже, що в цій ситуації я повинен зробити все, що можу і чим можу, щоб допомогти своєму народові.
Щоб було зрозуміло: я мрію про день, коли перестану бути активістом і волонтером — хоча, з одного боку, кажу, що більше не хочу бути волонтером і активістом, а з іншого боку, записуюся волонтером на «нарцисову акцію», акцію в пам'ять про початок повстання у Варшавському гетто.
Чому?
З кількох причин. Мені дуже подобається ця традиція з нарцисами, які волонтери роздають перехожим у Варшаві як символ колективної пам'яті. І протягом багатьох років я відчував потребу мати можливість брати в цьому участь. Крім того, ситуація війни мобілізувала мене. Я також хотів, щоб це була форма вдячності з мого боку за те, як Польща допомогла моєму народові. Я хочу бути корисним через такі заходи, віддячити. Тож 19 квітня, в день, коли почалося повстання у Варшавському гетто, ми з Йоасею Клімас вийшли на вулицю, щоб роздавати нарциси.
Після першого показу фільму «20 днів у Маріуполі», під час розмови з вцілілими героями стрічки, Ти розраджував їх тим, що Варшава теж колись була повністю зруйнована, але змогла відбудуватися. Ти казав: «Подивіться, як тут гарно. Може, так буде з Маріуполем, з усією Україною». Але найбільшим дисонансом для мене стала зустріч на показі з продюсеркою Василисою Степаненко та Людмилою Васьковською, анестезіологинею з маріупольської лікарні. Цей дисонанс між їхньою тендітністю, красою та вразливістю і тим, що вони були в пеклі.
Знаєш, що роблять люди, коли вони вперше виїжджають з-під окупації, з України, і потрапляють в країну, де не буває повітряних тривог? Я чув цю історію багато разів. Вони ходять вулицями і плачуть.
Як Володимир Рафієнко, редактор книги «Війна 2022», коли він виїхав з-під окупації спочатку на захід України, а потім до Польщі. Він просто йшов вулицями Варшави, дивився на людей, які мирно пили каву в кав'ярнях, і плакав. Це був такий дисонанс, що десь, так близько, ти перетинаєш кордон, а за мить далі від твого дому — безпечний світ.
І що це за межа? Це просто лінія на карті, це дуже маленькі відстані, зрештою. І все змінюється. Це завжди нагадує мені вірш Чеслава Мілоша "Campo di Fiori". Про карусель, про кордон між гетто та іншим світом — як зараз між українським кордоном з Польщею, з Європейським Союзом. Як колись між тими, хто жив у гетто, і рештою Варшави. Для багатьох моїх співвітчизників неможливо уявити, що зовсім інший світ знаходиться так близько. Світ, де можна будувати плани, лягати спати і не думати, що тобі на голову впаде бомба. Так є сьогодні, але якщо ми втратимо все це, бомби можуть впасти де завгодно.
Як це буде в майбутньому? Ви будете поколінням людей з депресією, травмою, посттравматичним стресовим розладом? Часто, коли ми говоримо, ми посилаємося на Другу світову війну, тому що це найбільша війна. І донедавна ми наївно думали, що це була остання війна, яку ми знали в цій частині світу, але тоді про неї не говорили, ніхто про неї не знав. А сьогодні?
Я мав багато розмов з тими, хто пережив Другу світову війну, хто був у концтаборах. Зокрема, з Галиною Біренбаум, Мар'яном Турським, Зофією Посмиш. Я назавжди запам'ятаю слова пана Мар'яна Турського. Він сказав, що багато його друзів покінчили життя самогубством вже після закінчення війни. Він зізнався: «Я теж зробив 99 кроків зі 100 в цьому напрямку». Як пощастило, що він не зробив ще одного. І все це відбувалося вже після війни. Думаю, це була головна причина, чому я пішов на психологію. Зараз багато хто з нас їде на адреналіні. Тому що треба діяти, тому що іншої реальності немає. Але потім, після війни, коли зупиняєшся, стає важко з усім цим впоратися. Я вже чую від друзів, які служать в армії, що коли вони у відпустці, вдома, їм тісно в цій буденності, без цього пекла.
Сьогодні я отримав повідомлення від університетського друга: «Я нарешті у відпустці, приїхав додому, але не можу тут сидіти. Не можу дочекатися, коли повернуся на фронт, до своїх хлопців».
Західний світ і Польща звикають до війни по той бік нашого східного кордону. Ми нормалізуємо її. Ми забуваємо. Що ми можемо зробити?
Я не думаю, що весь світ повинен перейматися лише нашою війною. Але — продовжуючи аналогію з каруселлю з вірша "Campo di fiori" — не забуваймо іноді робити паузи і cходити з цієї каруселі. Щоб бадьора мелодія не заглушила для нас — перефразовуючи Мілоша — всі залпи з-за стіни гетто. Карусель — важлива частина життя. Але нехай ця карусель не буде нашим єдиним способом функціонування. Нам, кому пощастило жити в країнах, де немає війни. Варто подумати про зміну способу нашого функціонування. Я розумію, що неможливо функціонувати нескінченно довго в такій інтенсивності, як у 2022 році. Кожен хотів чимось допомогти. Хтось їхав на кордон і привозив людей, хтось організовував гуманітарну допомогу і перевозив її в Україну. Хтось робив канапки і чай, хтось жертвував гроші в різні фонди одночасно, хтось приймав людей у своїх помешканнях.
Але через деякий час ми повертаємося до свого повсякденного життя, хочемо жити нормально, мирно. Це зрозуміло, але пам'ятаймо, що ми знаходимося дуже близько до стіни гетто. Тому, також для нашої власної безпеки, давайте навчимося функціонувати таким чином, щоб якийсь, нехай навіть невеликий відсоток нашого часу був присвячений підтримці тих, хто бореться по той бік стіни.
Не заплющуймо очі. Не відвертаймося. Не вдаваймо, що цього немає. Не говорімо «мені вже все одно»
Звичайно, ми можемо втомитися. Але є раціональні аргументи для того, щоб не сидіти на цій каруселі весь час. Що ми повинні вбудувати в наш графік і діяльність, яка слугує для того, щоб стіна гетто рухалася. Тому що одного дня ми можемо прокинутися і виявити, що наша карусель вже в гетто. І тоді її можуть підірвати разом з нашими будинками, галереями, музеями, нашими планами і мріями. І нам не буде кого в цьому звинувачувати. Буде, як у рядках німецького пастора Мартіна Німеллера:
«Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався безмовним
Коли вони прийшли за євреями, я не обурився (...)
Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене.»
Як переконати людей створювати собі незручності, відмовлятися від чогось на користь інших?
Не все, що ми робимо в житті, приносить нам задоволення. Деякі речі ми робимо, бо знаємо, що мусимо. Тому що вони захистять нас від чогось у майбутньому. Тому що ми несемо за це відповідальність і знаємо наслідки їх невиконання. Наприклад, одна з моїх найближчих подруг захворіла на рак, тож їй доводиться проходити радіо- та хіміотерапію. Це не приносить їй задоволення, але вона знає, що мусить це робити, бо це збільшує її шанси на одужання, на виживання. Звичайно, вона також намагається отримувати задоволення від життя, зустрічатися з друзями, ходити в кіно, театр.
Ми зараз перебуваємо в ситуації, коли Росія — це ракова пухлина, яка може з'їсти нас усіх. Тому нам потрібно вписувати в наше життя діяльність, яка може врятувати нас від поширення раку. Усвідомлюймо ризики, з якими ми стикаємося. Ракети падають все ближче і ближче до Польщі.
Переклад: Анастасія Канарська
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
