Де жити українським біженцям, які потребують підтримки, після відміни пільги 40+ у Польщі?

Війна розвинула в нас навички, які ми б ніколи не хотіли мати. Наприклад, блокувати емоції та жити з горем. Цей шлях щодня проходять тисячі жінок, які чекають своїх близьких з полону. Невизначена втрата — турбулентне відчуття, коли живеш з безкінечним потоком відчаю й питань: що зараз відбувається з рідною людиною, де вона взагалі, як переживе ніч, поки ти засинаєш у своєму ліжку, чи побачитеся ви знову, та як допомогти їй і… собі?

Про невідомість складно говорити

Жінка, яка переживає невизначену втрату, прокидається дуже рано, до дзвінка будильника, й відразу перевіряє соціальні мережі й групи зниклих безвісти. З моменту, коли вона почула страшні слова: «Ваш син зник безвісти», «Ваш чоловік потрапив у полон», — вона шукає будь-яку інформацію, готова зробити будь-що, аби дізнатися бодай щось про рідну людину.

«Невизначена втрата не має меж, — розповідає Анна Грубая, кураторка проєкту GIDNA, що надає психологічну допомогу жінкам, які переживають втрату. — Це невідомість, і тому складно про це говорити. Інколи зрозуміліше говорити про фактичну втрату. Боляче, але зрозуміліше. Саме невизначеність є тією травмою, яка руйнує людину зсередини щодня — роками.

Жінка відчуває втому, яка накриває дедалі сильніше. Вона злиться, що її надія гасне, злиться на весь світ. Вона відмовляє собі в усьому, забороняє собі радіти звичним речам, блокує всі емоції і живе лише краплею надії, що рідна людина повернеться».

Три місяці тому до програми проєкту GIDNA (напрям «Невизначена втрата») долучилася Ірина Козарєва, яка вже три роки чекає на сина з російської неволі. Для жінки це три роки без сну, і два — без жодної звістки від Ярослава, оборонця Маріуполя, який потрапив у полон у травні 2022 року. Саме тоді вони спілкувалися востаннє. 

«Синку, у тебе є план Б?»

Ірина — мати шести прийомних синів. І кожен — як окремий всесвіт, зі своїм характером і палким бажанням боротися за своє. Ірина з усмішкою згадує, як всі шестеро прагнули піти з нею на Майдан під час Революції гідності: 

— Вони шарфами обмотали обличчя, одягли каски, наколінники, налокітники, взяли біти й кажуть: «Підемо з тобою. Якщо ми не йдемо — то й ти не йдеш».

А потім почалася війна. Ярослав, оборонець Маріуполя, тоді був футбольним фанатом, вболівав за ФК «Динамо». Мати згадує, що вони разом з товаришами завжди мали активну громадянську позицію, брали участь в акціях, разом доєдналися до «Азову».

Ярослав до останнього не хотів зізнаватися матері, що став на захист країни. Але поділився таємницею зі старшим братом, а той не витримав і розповів усе мамі. Плакати вже не було сенсу, згадує Ірина: «Я просто запитала його: “Чим я можу тобі там допомогти?”».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ярослав був першим, хто зателефонував. — Вже ввечері я писала йому: «Синку, ви будете в повному оточенні, у вас є план Б?». А він казав: «У нас є всі плани, ми озброєні й знаємо, що робимо». Далі — лише листування. 

В якийсь момент Ярослав зник, перестав відповідати. Ірина почала рахувати дні…

Новини про сина до Ірини прийшли раптово — від його дівчини, з якою жінка ще не була знайома. На той момент це було вже 20 днів страшної тиші. Як з’ясувалося, Ярослав був поранений. Під час боїв за Маріуполь отримав складну контузію, втратив слух, зір і координацію рухів. Пізніше на шпиталь, в якому лікувався Ярослав, російська армія скинула бомбу. Хлопця доправили на «Азовсталь». На 21-й день він написав матері, що живий і просто не було зв’язку.

— Я кажу: «Знаю, як у тебе все добре, мені вже розповіли». Він так і не оклигав, на кожен приліт у нього була блювота. Щоб воювати, треба ж бігати, лазити, ховатися, повзти. Він усього цього вже не міг.

‍— Я писала синові, що їх тут називають спартанцями. А він голосове мені записав уночі: «Якщо мені не зраджує память, всі вони загинули. А я не хотів би тут сконати, в мене ще навіть сина немає»

Все в нього з гумором, все легко. Він намагався мене не травмувати й максимально все приховував, — розповідає Ірина.

Востаннє Ірина говорила з сином 18 травня 2022 року, коли той вимушено здався у полон. Перед виходом захисники отримали наказ знищити телефони й зброю, тож зв’язок із сином зник. 

Ірина згадує, як уважно стежила за новинами, як просила сина під час тієї останньої розмови говорити все, що накаже ворог, аби лише його не катували, як розглядала в групах кожну фотографію й кожне відео, шукаючи Ярослава.

«Я вила, кричала й торгувалася з Богом»

Разом з іншими полоненими з «Азовсталі» Ярослава доправили в Оленівську колонію. Зв’язок був заборонений, але комусь з бранців пощастило дістати sim-карту, і Ярослав зателефонував своїй коханій Валерії. Розмова тривала 1 хвилину. А далі була страшна звістка — росіяни влаштували теракт на території колонії. Загинуло щонайменше 53 українських захисники, понад 130 було поранено. У бараці, який підірвали, було 193 людини, зокрема Ярослав.

— Я чекала дзвінка, і тут дізнаюся про теракт. Валерія (дівчина Ярослава — Авт.) мені повідомила й відразу розридалась: «Я знаю, він там». Ми з нею плакали разом. За всіх наших людей. А на наступний день вже були списки. Мені надіслали частину списку, і Ярик у ньому був. Я знала, що він не може загинути, бо я молилася день і ніч. Я без перестанку вила, кричала й торгувалася з Богом. Просила: «Боже, забери мене, тільки нехай він живе!».

Коли Ірина отримала повний список і побачила заголовок, виявилося, що це був список поранених, а не загиблих. За кілька днів Ірині подзвонила санітарка зі шпиталю й повідомила, що Ярослав живий, у нього все добре, тільки одна рука не працює. Ярославу вдалося зв’язатися з близькими зі шпиталю лише раз, Ірина пригадує, що голос сина був такий, наче він дуже тяжко поранений. Тоді він просто сказав, що живий, спитав, як усі. І це була їхня остання розмова.

Після полону жінка побачила сина на одному з пропагандистських телеграм-каналів у репортажі про те, як окупанти «піклуються в ДНР про нацистів».

— Він нічого не говорив. Сидів упівоберта. Мені зробили скрін з відео. Я побачила, що Ярослав дуже схуд, кілограмів на 20. Раніше був такий міцний, накачаний, займався спортом. Він готувався, щоб бути сильним, бути вправним у військовій справі. Він так цим пишався. Отак побачила його профіль — і все... З тих пір два роки — повна тиша.

Ірина зізнається, що чекала будь-якої звістки від сина, вважала, що якщо його побачить — їй стане легше. Проте насправді біль лише посилився: «Я ридала й ридала, ридала й ридала… Тільки очі закриваю — бачу вибух, пожежу, як вони в цій пожежі, як люди горять, я навіть відчувала запах плоті й крові. Ніби сама там була.

Зрештою Ірина звернулася за допомогою. Психіатр встановив діагноз — ПТСР. Ірині призначили ліки, щоб вона знову могла спати. Проте найбільше допомагали не вони, а людська підтримка й спілкування: 

— Мій колега якось подивися на фото сина й сказав: «А чому ти взагалі плачеш? Рука є? Є! То подякуй Богу. Кістки є, мясо наросте». І ви знаєте, мені отак раз — і стало легше. Інколи таке просте слово знімає пелену з очей.

Ірина не мала жодних новин про сина аж до обміну, який відбувся на Великдень, 19 квітня. Один зі звільнених військовополонених розповів, що чув про Ярослава. Навіть не бачив — лише чув.

— Дівчина Ярослава, Валерія, знайшла цього чоловіка в соцмережах. Він сказав, де знаходиться Ярослав, а також те, що він здоровий. Він його не бачив, але чув постійно, бо був у сусідній камері. Сказав, що він тримається і моральний стан хороший. Але не знаю, наскільки цьому можна вірити, адже вони всі хочуть нас заспокоїти. 

«Відчувала себе надщербленим глечиком, з якого все виливається»

Два роки Ірина жила у невідомості, як тисячі сімей по всій Україні. Проте людський ресурс не безкінечний. Жінка стала відчувати, що ліки вже не допомагають, сон знову зник. Зізналася, що якби не собака, вона б і не вставала з ліжка.

— Все втратило сенс. І раптом я побачила в телеграмі, в якомусь з чатів оголошення про проєкт GIDNA. Мене ніби щось торкнуло. Але подумала, що є люди, яким важче, ніж мені, і вирішила нікого не турбувати. Проте за декілька днів повернулася, знайшла те оголошення і заповнила анкету. Мені відразу зателефонували й дуже тепло зі мною поговорили.

Ірина ділиться, що біль і горе відчуваються ще дужче, коли не маєш з ким їх розділити:

— Всі втомилися. Навіть мої старші діти й подруги вже не можуть говорити про це зі мною. Вони не можуть — і я мовчу. Але це важко, бо біль нікуди не зникає.

Щире спілкування й підтримка — неймовірна допомога для людини, яка переживає горювання, впевнена Анна Грубая, психологиня та кураторка проєкту GIDNA: 

— Фрази на кшталт: «Тримайся», «Все буде добре», «Може, вже час відпустити» викликають гнів і злість, адже ніхто не знає, як буде і як важко триматися. Натомість краще запитати: «Як я можу тобі допомогти?»

Людина сама відповість, бо для когось — це просто посидіти помовчати, для когось — подивитися фото й поринути у спогади, ще для когось — поговорити про те, як важко. 

Ірині вдалося зустріти своїх людей у проєкті GIDNA: 

— Знайшлися люди, які хочуть говорити. Так, це їхня робота. Але ці люди небайдужі. Я вже третій місяць в терапії і відчуваю суттєві зміни.

Сьогодні жінок і матерів, які чекають на своїх близьких з полону, Ірина має щиру пораду: 

— Впевнена, що якби я розповіла Ярику, як сама себе карала і яке жахливе почуття провини в мене було щодо того, що я отак просто його відпустила, — йому б це дуже боліло. Він би хотів, щоб я жила, жила на повну. І Роберт (молодший брат Ярослава, який доєднався до ЗСУ) теж постійно каже, що треба жити. 

Радіти кожному листочку, кожній квіточці, вітру, дощу. Вони там цього всього позбавлені. А вони ж пішли туди, щоб ми жили

Ірина ділиться, що вже після другої зустрічі з психологом відчула, що в ній все ще є сила: 

— Коли я прийшла в терапію, то відчувала себе якимось надщербленим глечиком. У тріщинах, з дірками. З якого все виливається, скільки туди не налий, і я вже нічого в собі не утримувала. Ми стали працювали над цим. Аж поки я не відчула, що ще можу послужити. Важливо навчитися не заштовхувати біль глибоко всередину, де йому не місце, а шукати професійної допомоги.

Робота з терапевтом — це поступовий шлях для відновлення відчуття безпеки та стабільності, навіть коли переживаєш горе. Часто без неї неможливо повернутися до повноцінного життя.

— Спочатку виникає спротив — жінка не хоче продовжувати терапію, і це нормальна реакція, — пояснює Анна Грубая. — Адже терапія — це зустріч зі своїми емоціями і почуттями, це спогади. І якщо після фази спротиву жінка все ж знаходить сили продовжити — це гарний знак. Згодом вона починає довіряти психотерапевту, формується хороший контакт — і це другий гарний знак. З'являється турбота й піклування про себе у стані невизначеності — третій гарний і вагомий крок, який допомагає формувати нові копінг-стратегії, як жити у невизначеності й не руйнувати себе.

Ірина досі в терапії, мріє про повернення сина. Переймається, щоб від радості зустрічі не втратити свідомість: «Я знаю, що не можна на них нападати з обіймами. Що краще першою не торкатися. Багато знаю, багато читала щодо їхньої травми. Але я хочу бути біля нього. Неважливо, які в нього діагнози».

Жінка планує на першій зустрічі подарувати Ярославові Lego, яке колись в дитинстві подарувала, а потім забрала на емоціях, бо діти бешкетували й не слухалися:

— На той час я не усвідомлювала, що для дітей це найцінніша валюта. А потім, коли син був там, на «Азовсталі», я попросила в нього за це вибачення. А він сказав: «Ти що. Ти найкраща мама, яка тільки могла б у мене бути!»…

<frame>Проєкт GIDNA фонду Future for Ukraine допомогає жінкам, які постраждали від наслідків жорстокої війни Росії проти України, повернути емоційну рівновагу. У травні виповнюється рік, відколи у межах проєкту працює спеціальна програма роботи з невизначеною втратою. Психологи проєкту надають безкоштовну підтримку жінкам, чиї рідні зникли безвісти на війні або перебувають у полоні. Кожна учасниця програми отримує 16 консультацій з психологом, а також щомісячну підтримку після курсу. За рік роботи команда Невизначеної втрати отримала 41 звернення, 35 жінок вже завершили терапію і навчилися екологічно проживати свій біль. А ще — знову почали жити з надією в серці.<frame>

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

‍— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

‍— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

‍— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

‍— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні. ‍

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

‍— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

‍— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України». ‍

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

‍— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

‍— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

‍— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

‍— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

‍— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси? ‍

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

‍— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало. ‍

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

‍— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

Фонд «Український дім» у Варшаві опублікував свою позицію щодо змін у правилах підтримки українських біженців у межах програми «800+». Фонд висловив глибоке занепокоєння спробами використати проблеми українських біженців у політичних цілях.

У середині січня кандидат на посаду президента Польщі від партії «Громадянська коаліція», мер Варшави Рафал Тшасковський закликав уряд попрацювати над зміною законодавства, щоб такі виплати, як «800+», могли отримувати лише ті громадяни України, які живуть, працюють і платять податки в Польщі. Минулого тижня прем'єр-міністр Дональд Туск заявив, що пропозиція виплачувати «800+» лише мігрантам — зокрема українцям — які відповідають зазначеним критеріям, буде терміново розглянута урядом. Голова Канцелярії польського прем’єра Ян Грабєц повідомив, що Міністерство внутрішніх справ і адміністрації вже працює над законопроєктом поправок, який вже знаходиться в Сеймі.

У своїй позиції Фонд «Український дім» підкреслює, що допомога призначена для часткового покриття витрат на виховання дитини, і дискусії про посилення системи підтримки повинні зосереджуватися не на тому, чи підуть гроші конкретній групі батьків, а на тому, чи отримають конкретні діти необхідну підтримку

У заяві Фонду зазначається, що більшість біженців з України в Польщі офіційно працює (78%), тому вони можуть брати участь у польській системі солідарності. Посилаючись на дані, представлені урядом 23 січня 2025 року, «Український дім» повідомив, що у 2023 році українські біженці внесли до державного бюджету 15 мільярдів злотих у вигляді податків та внесків до Національного фонду охорони здоров'я (NFZ) та соціального забезпечення (ZUS).

Фонд закликав зберегти чинні правила надання допомоги, аргументуючи це тим, що така підтримка є важливою для соціальної інтеграції. «Український дім» закликав, щоб урядовий проєкт поправок до спеціального закону, незалежно від його остаточної форми, враховував особливе становище біженців, які належать до вразливих груп.

«Це можуть бути діти, які перебувають під опікою пенсіонерів, хронічно хворі діти, які потребують постійного догляду, або діти з інвалідністю», — навів приклади експерт Фонду Олександр Пестриков.

До таких випадків він відносить також випадки непрацюючих матерів з дітьми до трьох років, людей з інвалідністю або обмеженою працездатністю, самотніх батьків після смерті чоловіка/дружини поляка тощо.

«Тобто життєвих ситуацій, в яких особа перебуває поза ринком праці та потребує допомоги, при цьому в жодний спосіб не виманюючи для себе вигоди — дуже багато», — наголосив експерт.

Він додав, що версія закону «500+» від 2016 року враховує подібні життєві обставини. На думку Пестрикова, розмови про скорочення допомоги під час виборчої кампанії в Польщі є «інструменталізацією біженців».

«Зрозуміло, що зараз новелізація закону подається під таким кутом, немовби це стосується тільки тих людей, які не працюють. Проте якщо вона пройде, то карта використання біженців у виборчому процесі може стати нормою, що може викликати небезпечну ситуацію для всіх категорій мігрантів, і не тільки з України», — оцінив експерт.

Українка Людмила, яка утримує двох малих дітей коштом зарплати чоловіка-далекобійника каже, що з огляду на останні новини вона вже шукає роботу.

«Я розумію, що я в зоні ризику і вже в пошуках роботи. Проте у моєму випадку головна проблема в тому, що в околиці, де ми живемо, немає місця в садочку для молодшої доньки», — розповіла вона PAP.

Натомість мати двох дітей Ольга розповідає, що коли у 2022 році перетинала з дітьми українсько-польський кордон, тікаючи від війни, то «не думала про те, яку допомогу нададуть їй поляки, але тільки як вберегти своїх дітей».

«У моєму випадку було так, що першу виплату на дітей за програмою 800+ я отримала за місяць до того, як офіційно працевлаштувалася на роботу в Польщі», — розповідає жінка.

Дослідниця міграції в країнах Центральної та Східної Європи, журналістка Олена Бабакова оцінила, що, комунікуючи із суспільством, польський політичний клас активно використовує полеміку довкола неконтрольованої міграції, яка притаманна Західній Європі, але і далеко не є такою актуальною в Польщі, в якій не фіксуються проблеми з мігрантами.

За словами журналістки, за останні три роки в польському соціумі радикально змінився суспільний консенсус щодо допомоги Україні та українцям.

«Особливо це торкнулося питання допомоги громадянам, які в'їхали до Польщі як біженці. Бабакова каже:

— Від майже одностайного схвалення владою підтримка українців трансформувалая до «робимо лише мінімум», або «хай вони якнайшвидше поїдуть, коли війна закінчиться»

«Представники найбільших політичних сил просто намагаються відповісти на суспільну емоцію в найбільш традиційний для останніх років польської політики спосіб, а саме — зайнявши жорсткішу позицію та дрейфуючи вправо. Їм здається, що саме така позиція відповідатиме вимогам їхнього електорату і бажанням електорату політичного опонента», — зауважує вона.

Зі свого боку, за словами Пестрикова, рано чи пізно війна в Україні закінчиться, спеціальний закон про біженців перестане діяти, але «основний польський закон буде діяти ще дуже довго».

«Тому в інтересах українських біженців і польського уряду, щоб ті люди, котрі працюють у Польщі, платять внески до NFZ, ZUS, якомога швидше отримали документи подібні до тих, які мають українці, що приїхали в Польщу до війни. Тоді вже ніхто з політиків не зможе маніпулювати темою марнотратства та біженців, тому що всі ці люди будуть мігрантами, які безпосередньо докладаються до польського бюджету і тому мають право отримувати з нього належні їм послуги», — підсумовує Олександр Пестриков.

Roman Havryshchak, Ihor Usatenko (PAP)