Де у Варшаві українці можуть отримати безкоштовну допомогу в 2024?

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

— На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися. ‍

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

— Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати. ‍

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:‍

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.

«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»

Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?

Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні. 

Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою. 

До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.

— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?

— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР. 

Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.

— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?

‍— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов

Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.

Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра. 

Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.

Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.

Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.

У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.

— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?

— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.

Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:

• втрата здатності радіти дрібницям,
• втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
• тривожність,
• симптоми безсоння,
• труднощі з концентрацією,
• зміна апетиту,
• зниження загальної життєвої ефективності.

Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.

‍— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися? 

— Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.

Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.

Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.

— Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…

‍— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів

Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.

Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.

«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»

— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?

‍— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті. 

Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності. 

Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.

— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?

— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.

У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.

Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії

Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід. 

Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.

— Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?

— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.

Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома

Підтримати стійкість дитини можуть:

• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність),
• дорослі, яким можна довіряти,
• можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух,
• визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.

— Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали? 

— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.

Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.

Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.

Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»

Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.

Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»

Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.

Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини‍

Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.

Заручниці виборчої кампанії

20 січня 2025 року до Сейму РП було подано законопроєкт щодо внесення змін до спеціального закону про допомогу вимушеним мігрантам з України.

«А далі події розвивалися зі швидкістю світла. Ідея обмежити доступ до 800+ сподобалася всім політичним силам, які мають 80% місць у Сеймі. Рідкісна ситуація, коли «всі зірки зійшлися», незалежно від політичних поглядів, і всі ключові фігури польського політикуму підтримали ідею, щоб соціальні виплати іноземці зі статусом UKR отримували тільки в тому випадку, якщо будуть жити, працювати й платити податки в Польщі, — зазначив юрист Василь Ільницький.

— Виборець не буде занурюватися в деталі, що українець зі статусом UKR буде мати обмеження в доступі до соціалки, а якщо отримає карту побиту — то вже ні. Головне, що в новинах сказали — «українець». Кожна партія таким чином намагається сподобатись виборцю».

Право на отримання виплат 800+ хочуть залишити лише тим українцям, які проживають на території Республіки Польщі разом з дитиною, офіційно працюють або здійснюють підприємницьку діяльність у Польщі, сплачують податки та інші внески до польського бюджету. Тож якщо українець отримує 800+, але не виконує бодай одну з цих умов, то після набуття чинності закону виплати зупинять. Йдеться про заяви, складені з 01.02.2025 року. І тільки коли заявник зможе виконати всі вимоги знову, виплати відновлять.

Станом на 14 січня 2025 року в Польщі перебувало майже 400 тисяч українських дітей до 18 років, які мають PESEL з приміткою «UKR». Однак, згідно з інформацією Александри Гаєвської, державного секретаря Міністерства сім’ї, праці та соціальної політики Польщі, лише близько 209 000 з них у 2024 році отримали допомогу 800+ (за даними ZUS — 292 000). Тобто допомогою скористалися далеко не всі діти, які втекли від війни. 

Згідно з даними, оприлюдненими польським урядом 23 січня 2025 року, 78% українських біженців офіційно працюють у Польщі. І якщо, за даними ZUS, в 2024 році на виплати українським дітям було витрачено 2,8 мільярдів злотих, то тільки в 2023 році (даних за 2024 рік ще немає, але цифра буде більша) українці внесли до польського держбюджету 15 мільярдів злотих у вигляді податків і внесків до Національного фонду здоров’я та ZUS

І з цієї різниці не можна забезпечити українським матерям, які не можуть працювати, мінімальний спокій? 

За даними закладу соціального страхування (ZUS), українці — це найбільша група іноземців, які сплачують страхові внески в Польщі. Станом на кінець листопада 2024 року внески до ZUS сплачували близько 800 тисяч українців. Але і це не все. Адже ці дані ZUS не враховують тих українців, які працюють на підставі договору підряду (Umowę o dzieło). Бо з таких видів цивільноправових договорів не сплачуються соціальні внески.

Маршалок Сейму Шимон Головня заявив щодо ідеї законопроєкту, що не робив би з нещасних українських матерів, які не можуть працювати, заручниць виборчої кампанії. 

Чому в Польщі є українські біженки, які досі не працюють?

Бо більшість цих жінок — самотні мами, які виховують дітей з інвалідністю або дітей дошкільного віку. І не можуть працювати, якщо графік праці не є еластичним. Поруч немає нікого, хто міг би допомогти безкоштовно опікуватися дітьми, якщо вони, наприклад, захворіють. А зарплати ледь вистачає на найнеобхідніше.

Наприкінці 2024 року я писала наукову статтю «Воєнні біженці в Польщі: між домом і безпритульністю» для третього тому книги «Війна в Україні» польського історика Станіслава Стемпєня. У ній розглядаються проблеми адаптації, інтеграції та виклики, з якими стикаються в Польщі воєнні біженки з України. Для цього я записала більше ста інтерв’ю з українками віком від 25 до 75 років, які приїхали до Польщі від війни. Це розмови-сповіді біженок, в яких жінки наголошували, що погодились говорити про своє життя в Польщі тільки тому, що були знайомі зі мною, знали, що я — біженка, а отже, зможу їх зрозуміти й не нашкодити. 

Так от у процесі розмов я побачила, як проявляється так званий «фактор мовчання» біженців. Йдеться про те, що для того, щоб вижити в нових умовах, воєнні біженки, пристосовуючись, готові промовчати у відповідь на образу й не проявляти своєї позиції. Люди зазначали: «Вдома ми б у цій ситуації боролися, а тут — мовчимо».

Прояви «фактору мовчання» біженок чітко простежуються під час їхніх розповідей про роботу. Особливо, якщо це жінки вразливої групи — самотні мами, які виховують дітей з інвалідністю, дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Це жінки, які бояться втратити роботу, адже вона для них означає можливість вижити. Наприклад, якщо діти біженок часто хворіли, то вони погоджувалися працювати більше за нижчу зарплату; або готові були визнати себе винними, якщо виникали проблемні чи конфліктні ситуації на роботі не з їхньої вини.

«Працювала останні півтора роки на умові злеценя, — розповіла 33-річна Марія з Сумської області. — Мені дозволили працювати не 8, а 7 годин, але я мусила прибирати кілька приміщень площею 2500 м². Тоді як люди, які працювали там на повну ставку 8 годин, прибирали не більше 1300 м². Тобто я працювала за двох, а мені платили вдвічі менше, ніж їм, за цю саму роботу. Але я не нарікала, бо мені був важливий такий графік. З вересня моя семирічна донька почала безперервно хворіти: ангіна, запалення легенів, грип, ковід. Зрештою я мусила звільнитися з роботи, щоб доглядати за дитиною. Зараз знову шукаю роботу».

«За спеціальністю я бухгалтер, — розповіла 40-річна Олена Яценко з Харківської області. — У Польщі спочатку працювала на касі в магазині. Бувало, підходить покупець і голосно говорить щось образливе, бо почув мій український акцент. У таких випадках я завжди мовчу у відповідь. Потім працювала помічницею кухаря в дитсадку. Думала, якщо матиму менше контактів з людьми, буде легше. Але не пощастило, бо в колективі було упереджене ставлення до українців. Я часто плакала, але мовчала. Зрештою не витримала й звільнилася. Якщо не знайду роботу до весни, поїду з шестирічною донькою та восьмирічним сином до України. Наше село знаходиться в Харківській області».

«Я працювала понад два роки на умові злеценя у фірмі, що надає послуги з благоустрою і прибирання територій, — розповіла Наталя з Херсонської області. — Це сезонна робота. На зиму людей скорочують. Зазвичай ми працювали на вулиці, і колеги між собою розмовляли російською, бо у колективі були білоруси й грузини. І часто було так, що перехожі кричали до нас: «Їдьте у свою Україну, не забирайте наші 800+!». 

Жодної іншої соціальної допомоги, крім 800+, я ніколи не отримувала. Це допомога на дітей, яких я рятую від смерті. Власниця квартири підказала мені, що можна написати заяву в MOPS, бо я маю низькі доходи й тому мені можуть дати допомогу на обіди в дитсадку.

Працівниця соцслужби одразу запитала: «Чому не працюєте? Де ваш чоловік? Чому не повертаєтеся додому?». Я відповіла: «Працюю, але заробляю мало, не можу на повну ставку, бо сама тут з двома дітьми дошкільного віку. Мій чоловік зник безвісти понад два роки тому, коли росіяни окупували наше місто Олешки, що на лівобережній Херсонщині. Пізніше місто затопили внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС. Тому зараз мені немає, куди повертатися». Працівниця відповіла, що я мушу прийти на наступному тижні, бо людина, яка займається цими питаннями, у відпустці. Але я більше туди не ходила. Знову шукаю роботу»…

Підтримка не може закінчитись, поки війна триває

У Польщі з 2022 року діяло чимало проєктів з метою інтеграції біженців у польське суспільство. Наприклад, в Ольштині на програми підтримки й інтеграції виділяли сотні тисяч злотих з фондів Євросоюзу, державного й регіонального бюджетів. Протягом майже трьох років ці гроші йшли на курси польської мови, лекції про польську культуру, літературу, історію, системи освіти й медицини тощо. Проводили розважальні ініціативи польською мовою, купували квитки на перегляд фільмів, мультфільмів, до театрів чи музеїв. Утім працюючі українки зазвичай реєструвалися, але не приходили на ці зустрічі. Бо їх проводили в робочий час. І здебільшого скористалися цією допомогою люди вразливих категорій. Тобто ті, хто, вірогідно, буде змушений виїхати з Польщі, якщо втратить єдину соціальну допомогу на виховання дітей — 800+.

І у мене питання: навіщо майже три роки витрачались гроші на інтеграцію біженців у польське суспільство, якщо тепер цих людей об’єднали в категорію «пільгові шахраї»?

Спрощення і стереотипи небезпечні тим, що не враховують важливих винятків. Серед біженців є люди, які шукають роботу, навчаються, здобувають нові кваліфікації, а також люди, які належать до особливо вразливих груп. У законопроєкті про зміну умов виплати 800+ українським біженцям нічого не сказано про таких людей, як:

• діти, які перебувають під опікою пенсіонерів,
• діти батьків з інвалідністю,
• хронічно хворі діти, які потребують постійного догляду,
• діти з обмеженими можливостями,
• діти, які виховуються самотніми батьками (зокрема, після смерті подружжя-поляка, який тривалий час легально працював у Польщі).

Замість епілогу

Я також належу до вразливої групи біженців — так званих «пільгових шахраїв». Я — вдова загиблого військовослужбовця, сама виховую двох дітей. Мій чоловік Руслан Хода, командир відділення розвідвзводу, 4 серпня 2022 року загинув у бою під час російського артилерійського обстрілу в Херсонської області. Його тіло залишилося на окупованій території. І наші двоє дітей — Мирослава (11 місяців) і Михайло (11 років) стали напівсиротами й воєнними біженцями в Польщі. 

Я виїхала з України, бо російські танки стояли біля воріт мого дому в Миколаївській області. Почала легально працювати, тільки молодшій дитині виповнився рік, — з вересня 2022 року. За 2024 маю 5 трудових договорів. Зараз працюю на підставі договору підряду (Umowę o dzieło). І працюю не тому, що прагну отримувати виплати 800+. Хоча без них нам з дітьми буде набагато складніше вижити.

Півтора роки тривали виснажливі бюрократичні процедури щодо пришвидшення процесу повернення тіла мого чоловіка. Тільки в лютому 2024 році я отримала фрагменти тіла й свідоцтво про смерть. Але досі не отримала не тільки державну допомогу у зв’язку із загибеллю чоловіка, а навіть висновок про її призначення. І, маючи такий досвід, хіба можу я сподіватися на соціальну допомогу в іншій країні?

Кожна країна дбає насамперед про власні інтереси (тоді як українські біженці також дбають про економіку Польщі). Але я не знаю, що відповісти сину загиблого на війні солдата, коли він запитує: «Мамо, ти завжди говорила, що ця війна не тільки за територію. Що українці віддають свої життя за те, щоб жити в нормальній країні, у демократичному суспільстві. За європейські цінності, що, зрештою, є цінностями загальнолюдськими. Але що це за цінності, якщо на них так легко заплющити очі, коли йдеться про голоси виборців»?