Ексклюзив
20
хв

Андреас Білоус: «Ми бачимо зараз дві тенденції: тяжіння до аскези в одязі й пошук яскравості, яка контрастує з жахом реальності» 

Їхній одяг можна побачити не тільки на президенті Володимирі Зеленському, акторах з «Емілі в Парижі» і фільму про людину-павука. У 2024 році на Українському тижні моди дизайнери бренду Andreas Moskin вперше в історії моди вивели на подіум моделей на протезах. А вже цьогоріч, 16 лютого, в межах Ukrainian Fashion Week 2025/26 модельєри знову покажуть колекцію, адаптовану для людей зі штучними руками й ногами

Ярина Матвіїв

Дизайнер Андреас Білоус і військовий Дмитро Терещенко на подіумі перед модним показом, 2024. Фото: Andreas Moskin

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Мода руйнує бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю

— Ми вирішили поглибити співпрацю з героями російсько-української війни і адаптували нову колекцію до потреб чоловіків, які носять протези. Наприклад, рукави піджака знімаються за допомогою непомітної застібки, а на внутрішніх бокових швах штанів теж є застібки, які допомагають ветерану швидко одягати чи знімати протез, — пояснює Андреас Білоус Sestry.

— Під час створення цієї колекції ми знов черпали натхнення в українській культурі, зокрема, спиралися на здобутки культурної еліти 20-30-х років XX століття («Розстріляне відродження»). Традиційно ми робимо класичний костюм головним предметом свого дослідження, демонструючи нешаблонний підхід до цього предмету чоловічого гардеробу. 

Наприклад, асиметричне розташування швів на передній частині піджака може наштовхнути на думку про понівеченість. Чорні і червоні образи відсилають до часів цензури і воєн, а світлі викликають асоціацію з незалежністю і свободою.

Показ на Українському тижні моди 2025-26

— Вже понад рік ви співпрацюєте з ветеранами, які мають протези ніг і рук. Розкажіть про цей досвід. Як ви шукали моделей, що винесли із цієї співпраці?

— Для нас це дуже емоційний досвід. Ми хотіли показати, що сила, мужність і краса існують навіть у найскладніших обставинах.

Ветеранів-моделей ми шукали через громадські організації, зокрема, Revived Soldiers («Відроджені солдати»). Також з пошуками дуже допомогла українська телеведуча Соломія Вітвіцька, з якою ми маємо давню дружбу і яка допомагає військовим ще з 2014 року.

Кожен з воїнів, які стали нашими моделями на подіумі, має свою історію, і для нас було важливо розкрити її через образ. Так, наприклад, Дмитро Терещенко записався у тероборону на другий день війни, будучи 18-річним студентом. Отримав поранення, і через тривалу евакуацію лікарі не змогли врятувати ногу. Дмитро багато років професійно займався боксом і відповідає своєму позивному — Чемпіон. Після ампутації він не зупинився і продовжує займатися спортом. У США на великих змаганнях Air Force Дмитро виборов 7 золотих медалей. У грудні 2024 року став Чемпіоном Світу на міжнародному Оушен Мен в ОАЕ.

Артем Мороз вже за кілька місяців після протезування біг Бостонський марафон, не полишив службу. Олександр Кунгуров після того, як став на протез, додав до своїх захоплень латиноамериканські танці. Максим Єрмохін обрав допомагати іншим ветеранам і зараз працює в громадській організації «Простір можливостей». Микола Левкун був запрошений актором в «Театр Ветеранів», де зараз грає у виставі «Військова Мама».

Ми не просто створювали одяг, а працювали разом з воїнами над тим, як вони почуватимуться.

І ми побачили, як ці люди змінюються на подіумі, як проходять шлях від невпевненості до гордості за себе

Це доводить, що такого роду проєкти мають бути регулярними. Вони дають можливість воїнам розкритися в нових ролях, а також допомагають змінювати сприйняття суспільства.

— Минулоріч ваш показ почався з того, що багатьох лякає: один з моделей на очах у всіх зняв і одягнув протез. Чи дійсно мода здатна змінити ставлення суспільства до таких речей?

— Абсолютно. Мода — це потужний інструмент впливу. Такий жест допомагає зруйнувати бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю. Він говорить: «Вони — такі ж сильні й красиві, як і інші».

Ветерани — герої, і ми хочемо, щоб вони відчували себе такими не лише на полі бою, а й у мирному житті. Для багатьох це сигнал: у сьогоднішньому світі навіть після втрати можна продовжувати жити, бути впевненим у собі й красивим.

Робінгуди української моди Андрій Моськін і Андреас Білоус

Війна породжує запит на аскетичний стиль

— Як взагалі війна впливає на дизайн одягу? 

— З одного боку, акцент змістився на функціональність і практичність.

Люди шукають одяг зручний, багатофункціональний і такий, що легко адаптується до різних умов — наприклад, до швидких переїздів чи тривалого носіння. Це вплинуло на крій: ми додаємо більше кишень, обираємо міцніші тканини, використовуємо елементи військового одягу, але подаємо їх у сучасній інтерпретації. 

З іншого боку, війна також викликає потребу у символізмі. У наших колекціях з’являється більше деталей, які нагадують про ідентичність. Наприклад, національні елементи, витримані в мінімалістичному стилі.

— Чи помічаєте ви, що люди стали тягнутися до більш аскетичного крою чи навпаки шукати краси й яскравості, які контрастують із жахливою реальністю?

— Ми бачимо обидва тренди, і вони дуже цікаві. Чимало людей дійсно тяжіють до максимально простих, лаконічних форм. Це не лише питання зручності, але й віддзеркалення настрою суспільства. Аскетизм стає способом фокусуватися на сутності.

Паралельний тренд — контраст з реальністю. Люди шукають яскравості й краси, щоб компенсувати темні сторони дійсності. Їх надихають сміливі кольори, декоративні елементи й нестандартні силуети. Такий одяг — це водночас спосіб втечі від реальності й вираження надії на краще майбутнє. 

— Чоловічий костюм у вас коштує 10-20 тисяч гривень. Тому що якість і сервіс. Наприклад, ви даєте довічну гарантію — до речі, що це означає?

— Що ми не просто продаємо костюм, а пропонуємо сервіс, який супроводжує клієнта протягом усього часу використання речі. Це і ремонт, якщо щось сталося з тканиною чи фурнітурою, і адаптація одягу у випадку зміни фігури. 

— Які виклики зараз стоять перед українськими дизайнерами?

— Насамперед — адаптація до умов війни. Це складності з постачанням матеріалів, роботою виробництва та співпраці з підрядниками, адже багато спеціалістів пішли на фронт. З початком повномасштабного вторгнення ми закрили бутік у Харкові. Також актуальним постало питання пошуку клієнтів на міжнародному ринку.

Другий виклик — збереження унікального голосу. Українські дизайнери зараз мають величезний шанс представити нашу культуру світу, але конкуренція велика, і потрібно пропонувати щось дійсно особливе.

— Що пропонуєте ви? Ковід, тепер війна… За рахунок чого в таких умовах вдається розвивати бізнес?

— За рахунок гнучкості. Під час пандемії ми зробили ставку на комфортний одяг, адже змінився стиль життя людей. 

У 2018 відкрили свій перший шоурум у Львові, а через два роки запустили своє перше виробництво. І все це у розпал ковіду, коли масові заходи були обмежені через коронавірус. Ми відкрили бутіки у Києві, Харкові, Одесі, Львові, а ще запустили кежуал лінійку.

В умовах війни ми зосередилися на одязі, який несе сенс і надію: йдеться про патріотичні елементи, практичність і якість, що надихає навіть у складні часи

— Під час війни ви презентували свій одяг на модних тижнях Лондона, Барселони й Мілана. Як Європа сприйняла українців?

— З великим інтересом. Для них Україна — це країна сміливих і талановитих людей, і наші колекції тільки підтвердили цей образ.

Ми не просто представили одяг, а підкреслили нашу глибоку історію, культуру. З українськими мотивами, але в їхній ненав’язливій, мінімалістичній інтерпретації. Разом з тим це сучасний чоловічий одяг, який балансує між практичністю та елегантністю. 

Це викликало резонанс. За два роки наші колекції були вже двічі представлені на London Fashion Week, ми брали участь у Barcelona Bridal Fashion Week, а також Milan Bridal White Fashion Show. До речі, на усіх цих подіях ми — перший і поки єдиний український бренд саме чоловічого вбрання. Багато хто говорить, що наш одяг «про емоцію і характер», і це те, що вирізняє нас серед інших брендів.

У майбутньому ми плануємо представити капсульні колекції, які спеціально адаптовані для конкретних ринків, з урахуванням їхніх культурних особливостей і стилю життя.

— Кажуть, серед ваших клієнтів є світові зірки. Можете назвати якісь імена?

— Наприклад, голлівудський актор Том Холланд, відомий виконанням ролі спайдермена. Його стиліст зробила запит на два класичні образи і передала від нього крутий відгук, особливо йому припала до душі сорочка. Селебріті такого рівня зазвичай не розкривають своїх планів, тому ми самі очікуємо, де і коли Том з’явиться у наших костюмах. 

Також співпрацюємо із Самюелем Арнольдом, зіркою серіалу «Емілі в Парижі». Минулого року він уже з’явився в нашому образі на відкритті Формули-1 у Франції. А ще знявся у нашому вбранні для одного з французьких видань.

Серед інших селебріті можна виділити Деніела Френсіса, зірку третього сезону «Бріджертонів». У нього було два виходи в образах від Andreas Moskin — на прем’єру серіалу, а також на вечірку Vogue. А також Овейна Артура — героя серіалу «Володар Перснів».

Голлівудські актори Овейн Артур і Деніел Френсіс у вбранні Andreas Moskin

— Іноземний споживач відрізняється від українського?

— Іноземний споживач часто більш консервативний у виборі одягу, але водночасьготовий інвестувати в якість і унікальність. Український споживач емоційний. Він шукає новизну, експериментує зі стилями і більш відкритий до креативних рішень.

— У вас є магазини за кордоном?

— Зараз співпрацюємо з кількома концепт-сторами в Європі, зокрема у Франції, Німеччині, Литві, Румунії і навіть у Бразилії. Також запускаємо власний корнер в міжнародному торговельному центрі, що стане ще одним важливим кроком для нашого бренду.

— Чи плануєте виходити на польський ринок?

— Так, Польща — країна, де українські культура і продукція вже добре сприймаються, а чоловіча мода з акцентом на стиль і якість має великий попит. Ми вже декілька років активно співпрацюємо із салоном урочистого вбрання Alette Ewelina Dec у Жешуві. А на початку повномасштабної війни нас дуже підтримали наші партнери із салону урочистого вбрання Najna, що у Лодзі. 

У травні ми візьмемо участь у BRIDAL FASHION WARSZAWA 2025. Наше завдання — не просто продавати, а розповідати історію через одяг, і Польща є важливим майданчиком для цього.

Підтримка — це не лише про фінанси

— Ви шиєте одяг для небідних чоловіків і водночас багато років працювали волонтером, допомагаючи бездомним у Львові. Розкажіть про цей досвід.

— Допомога бездомним дозволила мені побачити світ з іншої перспективи й зрозуміти, що підтримка — це не лише про фінанси. Ми допомагали їжею, одягом, але найважливішим було спілкування. Люди, які опинилися на вулиці, часто відчувають себе невидимими. Вислухати їх, поставитися з повагою — і це змінює їхні життя.

Цей досвід навчив мене поєднувати світи: працювати у сфері високої моди й залишатися близьким до соціальних проблем

Це дозволяє створювати одяг, який має не лише естетичну, а й етичну цінність.

— Які соціальні ініціативи підтримуєте зараз?

— Починаючи з 2022 року, Andreas Moskin підтримує також благодійну організацію «Sant’Egidio» — ми передаємо одяг нашого бренду на потреби вимушено переселених співгромадян.

У 2023 році ми допомогли підібрати костюм режисеру фільму «Будинок зі скалок» на церемонію «Оскар», і нас зацікавив його фільм про дитячий будинок у Лисичанську. Зрештою захотілося долучитися до допомоги дітям, ми вирішили співпрацювати з фондом «Голоси дітей» і запустити благодійний проєкт, метою якого є привернути увагу до тих, хто зустрів цю війну найбільш незахищеними.

Ми створили благодійні хустинки, на яких надруковані авторські малюнки, створені дітьми фонду. На 50% з продажу хусток ми закупили речі для дітей. 

Хустки з дитячими малюнками

А восени того ж року стали також віддавати 7 відсотків з кожної проданої речі на розмінування країни. Вдалося зібрати вже близько 200 тисяч гривень.

У липні 2024 ми запустили благодійну колекцію класичних костюмів під назвою «Моноліт». Кожен костюм колекції символізує окремий регіон України. Разом з тим колекція має цілком конкретну мету — зібрати мільйон гривень з продажу на відбудову шкіл і облаштування укриттів через UNITED24.

До цієї колекції ми додали особливий аксесуар. Це брошка у формі українського тризуба. Виготовлена з ворожих гільз, що є для нас символічним. 

В основі брошки — мініатюрна копія президентської булави. Ажурне обрамлення натхненне елементами з президентського стяга — це рослинний орнамент, який нагадує листя й плоди калини. Над дизайном і моделлю брошки майстри працювали близько двох місяців. На виробництво одного аксесуару потрібно щонайменше дві ворожі гільзи. Ми не використовуаємо додаткового металу у сплаві, виключно розплавлену латунь гільз.

Ми в прямому й переносному сенсах переплавляємо артефакти війни на символи нашої перемоги

Це історія про нашу вроджену потребу миру, свободи, незалежності й злагоди.

Колекція «Моноліт» і брошка із гільз

Фотографії Andreas Moskin

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry
бучанські відьми

Валькірія: «Аби збити ворожий дрон, у нас є до 20 секунд»

— Мені 52 роки. Я мама трьох дітей. За професією — лікарка ветеринарної медицини, але з літа 2024 доєдналася до Бучанського добровільного формування, — розповідає Валентина Железко (Валькірія).

Війну Валентина разом з родиною зустріла в рідному селищі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, добре було чути обстріли гостомельського аеропорту та сусідніх міст. Ворожі гелікоптери літали так близько до будинку, що можна було розгледіти пілота:

— Було страшно. Ми не знали, куди діватися і що робити. Як і більшість українців, думали, що це мине за кілька днів. А коли росіяни в Бучі почали знущатися й вбивати мирне населення — вирішили втікати. Однак, було запізно. Ми потрапили в окупацію.

Валентина Железко (Валькірія)

Найбільше жінка боялася за молодшого сина, якому на той момент було 8. Вона чула, що росіяни знущаються навіть над дітьми. Аби хоч якось його захистити — постійно ходила з ножем.

— У той момент я була настільки переляканою, що в голові крутилися жахливі думки. Зараз не тільки говорити про це, навіть згадувати ніяково. Адже я думала навіть про вбивство сина власноруч, лише б ворог з нього не знущався. Звичайно, я цього не зробила б, але така думка тоді промайнула. І цього я росіянам ніколи не пробачу, — зізнається Валькірія.

На щастя, 11 березня родині вдалося вирватися з оточення. Проте думка про помсту ворогу й допомогу країні не залишила Валентину. Тож одного дня, помітивши у соцмережах оголошення про набір жінок у «Бойові відьми», вона пішла на співбесіду. Ще й подругу, якій так само за 50 років, прихопила.

— Нас відразу запитали: «Яка ваша мотивація?». І вже на третій хвилині розмови з командиром ми зрозуміли, що залишаємось. Вважаю, що державу слід захищати всім. Насамперед — чоловікам. Втім, коли ми бачимо щоденні втрати на фронті, то як можна сидіти вдома? Ми ж можемо підмінити тут чоловіків. «Головне — навчіть нас», — сказали ми командиру. 

Бігати, віджиматися й присідати навіть у бронежилеті було не так складно, як звикнути до військової дисципліни та розібратися зі зброєю, пригадує Валькірія.

— Розбираючи й складаючи автомат Калашникова, ми почувалися, немов діти з конструктором LEGO. Запитували в інструкторів: «А що це за штучка? А як оце називається?»

— Під час стрільб через віддачу від прикладу були синці, але згодом ми всьому навчилися. І тепер уже запах пороху додає адреналіну.

Чергування у «відьом» — доба через три. Алгоритм роботи мобільно-вогневої групи звичний: тривога — виїзд на вогневу позицію — чекаєш — збиваєш… У кожного в команді — своє завдання. Головне — працювати злагоджено. Дії мають бути відпрацьовані до автоматизму. Для цього жінки щосуботи на полігоні відточують навички стрільби.

— Найбільше я боялася зробити щось неправильно й підвести команду. Маємо 10 хвилин після наказу командира, аби виїхати на позицію, розкласти зброю, встановити кулемет, підготувати гаджети, увімкнути камери, — розповідає Валентина.

За допомогою планшетів Бучанські відьми моніторять небо. На екрані видно ціль, висоту, дальність і курс руху ворожого дрона. З його допомогою вираховується точка, куди відкривати вогонь кулеметнику. Сектор неба поділений на ділянки. У кожної мобільної групи — своя зона відповідальності.

— Останнім часом дрони стало важче збивати, бо вони почали літати низько й швидко. Аби збити, маємо до 20 секунд, бо його швидкість орієнтовно 50 метрів на секунду. Через низький політ безпілотників наші радари можуть їх не помітити. Тоді вони не фіксуються як ціль на наших гаджетах, ми їх не бачимо. І орієнтуємося лише по звуку. Тож треба бути максимально зосередженим і уважно прислухатися.

Валентина зізнається, що збивати безпілотники важче вночі, бо ворог фарбує дрони у чорний колір. Працюють «відьми» на кулеметах «Maxima»,  1939 року випуску.

— Вони справні, хоча інколи можуть і глючити. Дуже люблять увагу до себе, щоб постійно їх протирали, розбирали, пружини натягували. Також у нас є більш серйозний крупнокаліберний кулемет, але дуже хочеться, щоб були й «браунінги». Найкраще озброєння Україна кидає на передову. 

Але нас росіяни бояться, часом показують по телебаченню й намагаються висміяти, знецінити: «Подивіться, у них уже воювати нікому й нічим. Вже тьотки з кухні йдуть» 

Поки триває війна — моє місце тут. Зараз ми пишемо історію нашої країни. Хочеться залишити після себе гідний слід, бути причетною до перемоги. І колись я скажу своїм онукам: «Ваша бабуся, яку звали Валькірія, допомагала боротися з ворогом». 

Каліпсо: «Найприємніший звук — від падіння ворожого дрона»

— Мені 32 роки. За освітою — менеджерка з туризму, працювала адміністраторкою у ресторані в Бучі. Те, що буде повномасштабна війна, розуміла й навіть готувалася — склала тривожну валізу, зібрала документи, медикаменти, — згадує військова з позивним «Каліпсо».

Коли почалася велика війна, Каліпсо майже відразу вивезла маму до Іспанії, а сама повернулася. Пригадує, її дуже нервував блекаут, а згодом — активність ворожих дронів. Каліпсо вже тоді була у добрій фізичній формі, до того ж з дитинства знайома зі зброєю — її навчив стріляти дідусь. Тож рішення долучитися до війська не було спонтанним. 

— Я прийшла до командира й сказала: «Буду у вас служити». На що почула: «Ми тебе ще не взяли». Я була наполегливою, пройшла співбесіду, далі — підготовку. Єдине прикре — командир відразу сказав забути про довгі нігті, — посміхається військова.

Каліпсо

Вона прийшла в Бучанське добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) однією з перших. Спочатку була командиркою патруля групи швидкого реагування. Разом з іншими стежила за порядком у громаді, патрулювала вулиці міста, перевіряла бомбосховища, щоб не були зачинені під час тривоги. Згодом виникла ідея створити взвод «Бучанських відьом». І Каліпсо його очолила.

— Ми починали як «Бойові відьми», але журналісти нас переназвали «бучанськими». У мене був шеврон з відьмою на гранатометі, і командиру він дуже сподобався. А ще ми подумали, що це доречно, бо в Україні всі жінки — відьми, до того ж розлючені на росіян за те, що вони зробили з нашою країною, містом, людьми. У мене багато побратимів було закатовано на території Бучі…

Зараз у «Бучанських відьом» роботи особливо багато, бо ворог щодня і щоночі обстрілює українські міста ракетами й дронами.

— Практично щоночі неспокійно. Шкодуємо, коли шахед не залітає в сектор нашого обстрілу. Тому що хочеться ту нечисть збити, щоб вона не потрапила нікому в будинок, не зруйнувала нашу інфраструктуру, щоб ми не залишилися без світла, опалення й води. Ми росіянам — як кістка поперек горла. От вони й закидають нас дронами…

Вже вдалося збити шість ворожих дронів. Найскладніше під час роботи для Каліпсо — очікування:

— Пам'ятаю, як було з першим. Ми чули, що він наближається, і раптом просто вигулькнув з-за дерев. У ту ж секунду ми відкрили вогонь, бо він був у секторі нашого обстрілу. Коли почули звук падаючого дрону — щастю не було меж. 

Натомість Каліпсо дуже засмучує, коли ворожий дрон видно, але дістати з кулемета його неможливо. І найважче потім читати у зведеннях, що цей дрон упав десь у житловому кварталі:

— Був випадок, коли дрон впав у Гостомелі. Він посік стріху, зламав паркан і дерева. На щастя, обійшлося без жертв. У такі моменти картаєш себе, що не збив цей дрон — навіть якщо у тебе об'єктивно не було такої можливості. Якби у нас було якісніше озброєння, яке могло б працювати на більшу дистанцію, то результати роботи були б набагато продуктивнішими.

Каліпсо розповідає, що останнім часом ворог покриває дрони невідомою отрутою, яка під час контакту викликає опік легень.

— А ще росіяни регулярно вигадують нові стратегії обстрілів. Ми ж вигадуємо, як їм протистояти. Це як танець. По колу водимо одне одного

Те, що «Бучанським відьмам» довіряють — факт, переконана Каліпсо:

— Коли тривога, друзі мені частенько дзвонять і питають, чи я на зміні. Коли чують, що так, кажуть: «Значить, все буде добре, можна не хвилюватися». Однак, я завжди наголошую, що тривогу не просто так вмикають. І ваше завдання як громадянина — спуститися у сховище, бо ніхто не несе відповідальність за ваше життя, крім вас самих.

Найбільше Каліпсо мріє про сон. Бо зараз вдається спати по 3-4 години на добу. А ще — провідати маму в Іспанії, яку не бачила вже понад три роки.

‍Фотографії з архіву героїнь

20
хв

«Буду розповідати онукам, як їхня бабуся Валькірія боронила небо»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як заговорити українською? Подкасти, що допоможуть вивчити та покращити мову

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress