Ексклюзив
20
хв

Андреас Білоус: «Ми бачимо зараз дві тенденції: тяжіння до аскези в одязі й пошук яскравості, яка контрастує з жахом реальності» 

Їхній одяг можна побачити не тільки на президенті Володимирі Зеленському, акторах з «Емілі в Парижі» і фільму про людину-павука. У 2024 році на Українському тижні моди дизайнери бренду Andreas Moskin вперше в історії моди вивели на подіум моделей на протезах. А вже цьогоріч, 16 лютого, в межах Ukrainian Fashion Week 2025/26 модельєри знову покажуть колекцію, адаптовану для людей зі штучними руками й ногами

Ярина Матвіїв

Дизайнер Андреас Білоус і військовий Дмитро Терещенко на подіумі перед модним показом, 2024. Фото: Andreas Moskin

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Мода руйнує бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю

— Ми вирішили поглибити співпрацю з героями російсько-української війни і адаптували нову колекцію до потреб чоловіків, які носять протези. Наприклад, рукави піджака знімаються за допомогою непомітної застібки, а на внутрішніх бокових швах штанів теж є застібки, які допомагають ветерану швидко одягати чи знімати протез, — пояснює Андреас Білоус Sestry.

— Під час створення цієї колекції ми знов черпали натхнення в українській культурі, зокрема, спиралися на здобутки культурної еліти 20-30-х років XX століття («Розстріляне відродження»). Традиційно ми робимо класичний костюм головним предметом свого дослідження, демонструючи нешаблонний підхід до цього предмету чоловічого гардеробу. 

Наприклад, асиметричне розташування швів на передній частині піджака може наштовхнути на думку про понівеченість. Чорні і червоні образи відсилають до часів цензури і воєн, а світлі викликають асоціацію з незалежністю і свободою.

Показ на Українському тижні моди 2025-26

— Вже понад рік ви співпрацюєте з ветеранами, які мають протези ніг і рук. Розкажіть про цей досвід. Як ви шукали моделей, що винесли із цієї співпраці?

— Для нас це дуже емоційний досвід. Ми хотіли показати, що сила, мужність і краса існують навіть у найскладніших обставинах.

Ветеранів-моделей ми шукали через громадські організації, зокрема, Revived Soldiers («Відроджені солдати»). Також з пошуками дуже допомогла українська телеведуча Соломія Вітвіцька, з якою ми маємо давню дружбу і яка допомагає військовим ще з 2014 року.

Кожен з воїнів, які стали нашими моделями на подіумі, має свою історію, і для нас було важливо розкрити її через образ. Так, наприклад, Дмитро Терещенко записався у тероборону на другий день війни, будучи 18-річним студентом. Отримав поранення, і через тривалу евакуацію лікарі не змогли врятувати ногу. Дмитро багато років професійно займався боксом і відповідає своєму позивному — Чемпіон. Після ампутації він не зупинився і продовжує займатися спортом. У США на великих змаганнях Air Force Дмитро виборов 7 золотих медалей. У грудні 2024 року став Чемпіоном Світу на міжнародному Оушен Мен в ОАЕ.

Артем Мороз вже за кілька місяців після протезування біг Бостонський марафон, не полишив службу. Олександр Кунгуров після того, як став на протез, додав до своїх захоплень латиноамериканські танці. Максим Єрмохін обрав допомагати іншим ветеранам і зараз працює в громадській організації «Простір можливостей». Микола Левкун був запрошений актором в «Театр Ветеранів», де зараз грає у виставі «Військова Мама».

Ми не просто створювали одяг, а працювали разом з воїнами над тим, як вони почуватимуться.

І ми побачили, як ці люди змінюються на подіумі, як проходять шлях від невпевненості до гордості за себе

Це доводить, що такого роду проєкти мають бути регулярними. Вони дають можливість воїнам розкритися в нових ролях, а також допомагають змінювати сприйняття суспільства.

— Минулоріч ваш показ почався з того, що багатьох лякає: один з моделей на очах у всіх зняв і одягнув протез. Чи дійсно мода здатна змінити ставлення суспільства до таких речей?

— Абсолютно. Мода — це потужний інструмент впливу. Такий жест допомагає зруйнувати бар’єри у ставленні до людей з інвалідністю. Він говорить: «Вони — такі ж сильні й красиві, як і інші».

Ветерани — герої, і ми хочемо, щоб вони відчували себе такими не лише на полі бою, а й у мирному житті. Для багатьох це сигнал: у сьогоднішньому світі навіть після втрати можна продовжувати жити, бути впевненим у собі й красивим.

Робінгуди української моди Андрій Моськін і Андреас Білоус

Війна породжує запит на аскетичний стиль

— Як взагалі війна впливає на дизайн одягу? 

— З одного боку, акцент змістився на функціональність і практичність.

Люди шукають одяг зручний, багатофункціональний і такий, що легко адаптується до різних умов — наприклад, до швидких переїздів чи тривалого носіння. Це вплинуло на крій: ми додаємо більше кишень, обираємо міцніші тканини, використовуємо елементи військового одягу, але подаємо їх у сучасній інтерпретації. 

З іншого боку, війна також викликає потребу у символізмі. У наших колекціях з’являється більше деталей, які нагадують про ідентичність. Наприклад, національні елементи, витримані в мінімалістичному стилі.

— Чи помічаєте ви, що люди стали тягнутися до більш аскетичного крою чи навпаки шукати краси й яскравості, які контрастують із жахливою реальністю?

— Ми бачимо обидва тренди, і вони дуже цікаві. Чимало людей дійсно тяжіють до максимально простих, лаконічних форм. Це не лише питання зручності, але й віддзеркалення настрою суспільства. Аскетизм стає способом фокусуватися на сутності.

Паралельний тренд — контраст з реальністю. Люди шукають яскравості й краси, щоб компенсувати темні сторони дійсності. Їх надихають сміливі кольори, декоративні елементи й нестандартні силуети. Такий одяг — це водночас спосіб втечі від реальності й вираження надії на краще майбутнє. 

— Чоловічий костюм у вас коштує 10-20 тисяч гривень. Тому що якість і сервіс. Наприклад, ви даєте довічну гарантію — до речі, що це означає?

— Що ми не просто продаємо костюм, а пропонуємо сервіс, який супроводжує клієнта протягом усього часу використання речі. Це і ремонт, якщо щось сталося з тканиною чи фурнітурою, і адаптація одягу у випадку зміни фігури. 

— Які виклики зараз стоять перед українськими дизайнерами?

— Насамперед — адаптація до умов війни. Це складності з постачанням матеріалів, роботою виробництва та співпраці з підрядниками, адже багато спеціалістів пішли на фронт. З початком повномасштабного вторгнення ми закрили бутік у Харкові. Також актуальним постало питання пошуку клієнтів на міжнародному ринку.

Другий виклик — збереження унікального голосу. Українські дизайнери зараз мають величезний шанс представити нашу культуру світу, але конкуренція велика, і потрібно пропонувати щось дійсно особливе.

— Що пропонуєте ви? Ковід, тепер війна… За рахунок чого в таких умовах вдається розвивати бізнес?

— За рахунок гнучкості. Під час пандемії ми зробили ставку на комфортний одяг, адже змінився стиль життя людей. 

У 2018 відкрили свій перший шоурум у Львові, а через два роки запустили своє перше виробництво. І все це у розпал ковіду, коли масові заходи були обмежені через коронавірус. Ми відкрили бутіки у Києві, Харкові, Одесі, Львові, а ще запустили кежуал лінійку.

В умовах війни ми зосередилися на одязі, який несе сенс і надію: йдеться про патріотичні елементи, практичність і якість, що надихає навіть у складні часи

— Під час війни ви презентували свій одяг на модних тижнях Лондона, Барселони й Мілана. Як Європа сприйняла українців?

— З великим інтересом. Для них Україна — це країна сміливих і талановитих людей, і наші колекції тільки підтвердили цей образ.

Ми не просто представили одяг, а підкреслили нашу глибоку історію, культуру. З українськими мотивами, але в їхній ненав’язливій, мінімалістичній інтерпретації. Разом з тим це сучасний чоловічий одяг, який балансує між практичністю та елегантністю. 

Це викликало резонанс. За два роки наші колекції були вже двічі представлені на London Fashion Week, ми брали участь у Barcelona Bridal Fashion Week, а також Milan Bridal White Fashion Show. До речі, на усіх цих подіях ми — перший і поки єдиний український бренд саме чоловічого вбрання. Багато хто говорить, що наш одяг «про емоцію і характер», і це те, що вирізняє нас серед інших брендів.

У майбутньому ми плануємо представити капсульні колекції, які спеціально адаптовані для конкретних ринків, з урахуванням їхніх культурних особливостей і стилю життя.

— Кажуть, серед ваших клієнтів є світові зірки. Можете назвати якісь імена?

— Наприклад, голлівудський актор Том Холланд, відомий виконанням ролі спайдермена. Його стиліст зробила запит на два класичні образи і передала від нього крутий відгук, особливо йому припала до душі сорочка. Селебріті такого рівня зазвичай не розкривають своїх планів, тому ми самі очікуємо, де і коли Том з’явиться у наших костюмах. 

Також співпрацюємо із Самюелем Арнольдом, зіркою серіалу «Емілі в Парижі». Минулого року він уже з’явився в нашому образі на відкритті Формули-1 у Франції. А ще знявся у нашому вбранні для одного з французьких видань.

Серед інших селебріті можна виділити Деніела Френсіса, зірку третього сезону «Бріджертонів». У нього було два виходи в образах від Andreas Moskin — на прем’єру серіалу, а також на вечірку Vogue. А також Овейна Артура — героя серіалу «Володар Перснів».

Голлівудські актори Овейн Артур і Деніел Френсіс у вбранні Andreas Moskin

— Іноземний споживач відрізняється від українського?

— Іноземний споживач часто більш консервативний у виборі одягу, але водночасьготовий інвестувати в якість і унікальність. Український споживач емоційний. Він шукає новизну, експериментує зі стилями і більш відкритий до креативних рішень.

— У вас є магазини за кордоном?

— Зараз співпрацюємо з кількома концепт-сторами в Європі, зокрема у Франції, Німеччині, Литві, Румунії і навіть у Бразилії. Також запускаємо власний корнер в міжнародному торговельному центрі, що стане ще одним важливим кроком для нашого бренду.

— Чи плануєте виходити на польський ринок?

— Так, Польща — країна, де українські культура і продукція вже добре сприймаються, а чоловіча мода з акцентом на стиль і якість має великий попит. Ми вже декілька років активно співпрацюємо із салоном урочистого вбрання Alette Ewelina Dec у Жешуві. А на початку повномасштабної війни нас дуже підтримали наші партнери із салону урочистого вбрання Najna, що у Лодзі. 

У травні ми візьмемо участь у BRIDAL FASHION WARSZAWA 2025. Наше завдання — не просто продавати, а розповідати історію через одяг, і Польща є важливим майданчиком для цього.

Підтримка — це не лише про фінанси

— Ви шиєте одяг для небідних чоловіків і водночас багато років працювали волонтером, допомагаючи бездомним у Львові. Розкажіть про цей досвід.

— Допомога бездомним дозволила мені побачити світ з іншої перспективи й зрозуміти, що підтримка — це не лише про фінанси. Ми допомагали їжею, одягом, але найважливішим було спілкування. Люди, які опинилися на вулиці, часто відчувають себе невидимими. Вислухати їх, поставитися з повагою — і це змінює їхні життя.

Цей досвід навчив мене поєднувати світи: працювати у сфері високої моди й залишатися близьким до соціальних проблем

Це дозволяє створювати одяг, який має не лише естетичну, а й етичну цінність.

— Які соціальні ініціативи підтримуєте зараз?

— Починаючи з 2022 року, Andreas Moskin підтримує також благодійну організацію «Sant’Egidio» — ми передаємо одяг нашого бренду на потреби вимушено переселених співгромадян.

У 2023 році ми допомогли підібрати костюм режисеру фільму «Будинок зі скалок» на церемонію «Оскар», і нас зацікавив його фільм про дитячий будинок у Лисичанську. Зрештою захотілося долучитися до допомоги дітям, ми вирішили співпрацювати з фондом «Голоси дітей» і запустити благодійний проєкт, метою якого є привернути увагу до тих, хто зустрів цю війну найбільш незахищеними.

Ми створили благодійні хустинки, на яких надруковані авторські малюнки, створені дітьми фонду. На 50% з продажу хусток ми закупили речі для дітей. 

Хустки з дитячими малюнками

А восени того ж року стали також віддавати 7 відсотків з кожної проданої речі на розмінування країни. Вдалося зібрати вже близько 200 тисяч гривень.

У липні 2024 ми запустили благодійну колекцію класичних костюмів під назвою «Моноліт». Кожен костюм колекції символізує окремий регіон України. Разом з тим колекція має цілком конкретну мету — зібрати мільйон гривень з продажу на відбудову шкіл і облаштування укриттів через UNITED24.

До цієї колекції ми додали особливий аксесуар. Це брошка у формі українського тризуба. Виготовлена з ворожих гільз, що є для нас символічним. 

В основі брошки — мініатюрна копія президентської булави. Ажурне обрамлення натхненне елементами з президентського стяга — це рослинний орнамент, який нагадує листя й плоди калини. Над дизайном і моделлю брошки майстри працювали близько двох місяців. На виробництво одного аксесуару потрібно щонайменше дві ворожі гільзи. Ми не використовуаємо додаткового металу у сплаві, виключно розплавлену латунь гільз.

Ми в прямому й переносному сенсах переплавляємо артефакти війни на символи нашої перемоги

Це історія про нашу вроджену потребу миру, свободи, незалежності й злагоди.

Колекція «Моноліт» і брошка із гільз

Фотографії Andreas Moskin

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, редакторка, телеведуча, авторка аналітичних програм. Сформувалася як медійниця в Україні. З 2021 року після одруження живе у Польщі в Підкарпатському воєводстві. Мешкала та працювала у Львові в газеті «Поступ», на телеканалах Львівського державного мовника, НТА, 5 канал та Еспресо. Була авторкою аналітичних матеріалів та програм журналістських розслідувань. Телеведуча аналітичної програми Інформаційний вечір-Львів на 5 каналі. З відзнакою закінчила магістратуру журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, навчалася у Римі в Італії, у мовній школі Інституту Данте. Після переїзду до Польщі продовжує займатися журналістикою. Життєве кредо: Будь корисною для України там, де знаходишся. Роби добре те, що вмієш! Люби життя та людей.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена тотель хартія

«Це був мій другий виїзд на бойову позицію. Відпрацювавши зміну, ми збиралися на точку вивантаження, коли зненацька побратим закричав: «Дрон! Ховайся!». Розгледіти дрон у темряві було неможливо, я лише чула, як він дзижчить десь поблизу. І тут дрон зробив скид. Боєприпас вибухнув. Побратим встиг затягти мене до бліндажу. І ось сиджу я там і намагаюся проаналізувати, що сталося. І розумію, що для мене цей вибух звучав, як звичайна піротехніка. Мені не було страшно — ані в момент, коли це сталося, ані після. Хоча смерть була дуже близько...»

Така реакція — абсолютний спокій і відсутність страху — тоді здивувала не лише побратимів Олени Тотель, а і її саму. До повномасштабного російського вторгнення Олена не мала жодного стосунку до армії та військової справи, вона була журналісткою та шеф-редакторкою на телеканалах в Одесі й Дніпрі. Каже, не тримала в руках нічого важчого за мікрофон, тим паче нічого не знала про зброю або FPV-дрони, пілотесою яких зараз є. Але залишатись у тилу вона не могла.

«Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути» 

Рішення йти у військо було ухвалено після кількох місяців за кордоном, куди Олена на прохання батьків виїхала з початком великої війни.

— Батьки в той момент були в Чехії і вмовили мене евакуюватися до них, — розповідає Sestry Олена. — Зараз дивно і навіть соромно згадувати себе до 24 лютого 2022 року: 

Я жила в зовсім іншій, далекій від війни, реальності, слухала російську музику, споживала російський контент і була впевнена, що ніякого вторгнення не може бути

Працювала шеф-редакторкою на телеканалі в Дніпрі, а 20 лютого приїхала на співбесіду до Києва, де мені запропонували масштабний і добре оплачуваний медіапроєкт. Я попросила в нового керівництва тиждень на те, щоб завершити свої справи в Дніпрі. І протягом цього тижня почалася війна.  

Опинившись в евакуації в Чехії, Олена знайшла роботу в продакшені — знімала відео для державних установ, які приймали європейських посадовців. Працевлаштуватися допомогло знання англійської:

— Але попри те, що я була працевлаштована, я щоранку прокидалася з одним питанням: що я тут роблю? Мене не залишало відчуття, що я не там, де маю бути. Згадалися шкільні роки, коли до нас приходили ветерани Другої світової, і я, слухаючи їх, думала: «Це ж треба — люди самі йшли на фронт. Якби таке трапилося зараз, я б теж пішла». 

Легко казати, коли ти дитина, яка впевнена, що нічого подібного у її житті статися не може. А тут виявилось, що може. Ось він, цей момент. І де я?

Тато у квітні 2022 повернувся до України. Умовляв мене залишатися в Чехії, але я вирішила, що поява прямого потяга «Прага–Львів» — це знак, і теж повернулася. Бажання йти у військо ставало дедалі сильнішим — навіть попри відсутність досвіду і будь-якого уявлення про військову службу. Тож я вирішила розпочати із фізичної підготовки. Пам'ятаю, прийшла до спортзали, і тренерка запитує: «Ну що, качаємо попу?» «Ні, – кажу їй. – Будемо робити з мене машину».

За майже рік занять у спортзалі я навчилася піднімати тяжкості, попрацювала над тонусом м'язів, зробила тіло більш витривалим. Паралельно підшукувала собі бригаду — у 2023 з цим було непросто. Мало хто хотів у підрозділ дівчинку, та ще й з нульовим армійським досвідом. Але я не здавалася і продовжувала готувати себе до фронту. Хотіла стати саперкою, розуміючи масштаб мінувань в Україні (особливо лісів). Думала, що так точно зможу бути корисною.

До 13-ої бригади НГУ «Хартія» потрапила, побачивши їхнє оголошення, де йшлося, що вони беруть жінок — і що жінки можуть бути в армії тими, ким вони захочуть. Там погодилися навчати мене на сапера, але коли дізналися про мій досвід у комунікаціях, попросили допомогти у пресслужбі. Я пристала на пропозицію — але за умови, що після завершення проєкту все ж переведуся до бойового підрозділу. Мало хто тоді повірив, що я це серйозно. Але саме так я і зробила.

«FPV-дрони у світі безпілотників, як теленовини в журналістиці»

Пішла, щоправда, не на сапера, а разом з побратимом — у роту ПТКР (протитанкові керовані ракети). Пройшла навчання, почала виїжджати на позиції. Під час другого виїзду стався той випадок з ворожим дроном, що скинув на нас боєприпас. Інцидент, який мене чомусь абсолютно не налякав — і я щиро здивувалась, коли командир назвав це моїм бойовим хрещенням. Потім були й інші ситуації, які показали, що я не боюся ні ворожої артилерії, ні градів, ні дронів (які в наших реаліях набагато небезпечніші). 

Якщо по тобі працює танк, ти просто ховаєшся і чекаєш. А дрон з'являється несподівано, бачить тебе, як на долоні, і може на тебе щось скинути. Була ситуація, коли я проспала приліт ворожого КАБу (керована авіаційна бомба — Ред.). Організм швидко підлаштувався під графік, і я, відпрацювавши свої три години, вирубилася у спальнику. Прокинулась, почувши лайку побратима, який обпікся, проливши на себе каву. Його я почула, а ось КАБ, що прилетів за 20 метрів від нас (через що побратим, власне, і пролив свою каву), ні. 

— Страху смерті також немає?

— Якщо це куля чи ракета — моя, вона наздожене мене, де б я не була. І в такому разі мені вже буде за великим рахунком однаково… А якщо не моя, навіщо боятися? 

Але відсутність страху не означає, що я не обережна — навпаки, я завжди зібрана й знаю, що робити. І на фронт хотіла саме тому, що розуміла — я морально до цього готова. 

Коли одного дня командир поставив мене перед фактом: «Завтра їдеш на навчання на FPV-дрони», то я не зраділа — мені тоді здавалося, що дрони це «несправжня війна». У голові були образи піхотинців, артилеристів, котрі «по-справжньому воюють, а не “літають” на дронах». Але я помилялася. У 2024 році війна вже стала зовсім не схожою на ту, що була в 2022. У ПТКР (протитанкова керована ракета — Ред.) роті ми часто навіть не мали можливості працювати по ворожій техніці, бо дрони спалювали її ще до нас. Дрони дійсно повністю змінили хід війни. 

Як на мене, FPV — найскладніші з усіх. Я часто порівнюю їх з теленовинами, адже якщо вмієш випускати теленовини, то вмієш у журналістиці, по суті, все — працювати з текстом, відео, робити інтерв'ю. Так і тут: якщо розібрався з FPV, з рештою безпілотників вже буде набагато легше

Моєму гуманітарному мозку, який любить літературу й мистецтвознавство, цифри та радіотехніка далися дуже непросто. Багато речей доводилося уточнювати по кілька разів, перепитувати… 

Конвалії в бліндажі й берци-єдинороги

— В уявленні багатьох цивільних, ті, хто на фронті, тижнями знаходяться в окопах без можливості помитися, іноді навіть поїсти — і перспектива такого побуту лякає людей не менше, ніж самі бойові дії. Яким є ваш побут на війні?

— Ми не сидимо у бліндажах безвилазно тижнями, бо у нас є зміни. А зараз, з дронами, я стала бувати на свіжому повітрі частіше, ніж колись була в ПТРК. Все залежить від того, як ти сам облаштуєш свій побут, навіть у бліндажі. Можна, наприклад, встановити газовий балон — це і обігрів, і можливість поїсти гаряче. Спецодяг, грілки, спальники — їхня наявність теж залежить від тебе. У мене, наприклад, два спальники — зимовий та літній, і це дуже зручно. Я така людина, що навіть у бліндажі подумаю про затишок. 

Пам'ятаю, як шокувала побратимів, коли нарвала конвалій і поставила їх у вазу біля ноутбука в бліндажі. А мені подобається, коли гарно

За 20 гривень у сільській крамниці можна купити скатертину, щоб застелити стіл. Купити та почути від побратимів: «Нащо? Та ти ще й подушки для табуреток купила!» Тому так, створити собі побут можна навіть під землею.

Безперечно, деякі речі облаштувати неможливо. Наприклад, душ у бліндажі не приймеш. Тому важливо запастись вологими серветками, дезодорантами, осушувачами для ніг. З волоссям складніше — свої кучері я можу розчісувати тільки мокрими, тому в бліндажі волосся простіше закрутити. Завдяки шапочкам, які одягаєш під шолом, волосся не так швидко брудниться. Місячні у мене проходять важко, тому тут теж важливо мати запас знеболювальних, прокладок, вологих серветок та змінної білизни. 

Для мене стало відкриттям, що туристичне екіпірування часто може бути кращим за військове. Пам'ятаю, якось купила собі фірмові жіночі берци (щоб ви розуміли, знайти жіночі берци потрібного розміру — це як знайти єдинорога), і в перший же день сильно натерла ними ноги. А ось трекінгові черевики для альпіністів підійшли чудово — легке і дійсно зручне взуття. Жіночу форму начебто й видають, але може не бути твого розміру, та й пошита вона все одно за чоловічими лекалами. Штани мого розміру не сідають у стегнах, а якщо беру на розмір більше — вже не підходять для талії. Тому форму я шию собі сама — є чудові магазини, де це роблять на замовлення.

Насправді і побут налагодити можливо, і навчитися військової справи й такмеду за місяць теж. До війни я жодного разу в житті не тримала в руках автомат — і на те, щоб підготуватися до служби в ПТКР, у мене пішло два тижні. Бути солдатом не так складно, як це може здатися — якщо, звісно, ти зацікавлений у тому, щоб вижити. Зараз у нашій бригаді історики проводять ще й патріотичне навчання для новобранців — по суті, людям пояснюють не лише як стріляти, а й навіщо.

«На війні звикай до гумору восьмикласників»

— Як рідні поставилися до вашого рішення йти на війну?

— Тато звик, що я ставлю його перед фактом. Так було, коли я поїхала вчитися до США, потім коли повернулася і вирішила жити в Одесі. Так і тут — я просто сказала, що приєднуюсь до війська. Він, звичайно, був шокований: «Куди? На кого? На сапера? Ти знаєш, що вони помиляються лише раз у житті? Подивися, скільки здорових хлопців ходять вулицями, а на війну ідеш чомусь ти». Але разом з тим тато відразу зрозумів, що відмовляти мене марно, і зараз підтримує як може. Просить писати йому перед кожним виїздом на позиції і відразу після повернення.

— А як ви самі ставитеся до здорових хлопців у тилу, яких бачите на вулицях чи ресторанах?

— Тут краще бути обережним з оцінками: адже може виявитися, що це військовослужбовці, які приїхали у відпустку. Але насправді однією з причин мого рішення йти на війну стало саме явище ухилянства. Мене вражають люди, які ховаються самі або яких переховують їхні дружини, пояснюючи це тим, що «я без нього не зможу». А у російській окупації ти зможеш? Що робитимеш, коли росіяни прийдуть у твоє місто і вб'ють чи викрадуть твого чоловіка? 

Розумію, що абсолютно всі не можуть піти на війну. Але розумію і те, що чоловіка, який ухиляється від військової служби, ніколи не зможу вважати собі рівним

Коли приїжджаючи у відпустку, йду вулицею у військовій формі, помічаю, як деякі чоловіки відводять погляд… Іноді чую від людей питання на кшталт «А навіщо ти туди пішла?» Мені дивно пояснювати, чому я пішла боронити свою країну. Може, тому, що на нас напали, нас обстрілюють, вбивають, і я з цим не згодна?

— Як війна вас змінила?

— До повномасштабного вторгнення я жила у своїй «бульбашці», в оточенні людей моєї чи близької до моєї професії. А на війні ти зустрічаєш зовсім різних людей. Тут можуть бути як кандидат філософських наук, так і люди, жарти яких, наприклад, мені, поціновувачці британського інтелектуального гумору, зрозуміти складно. 

Як влучно сказав один мій побратим, «на війні звикай до гумору восьмикласників». І я звикла 

Зараз теж можу посміятися з речей, які два роки тому здавались мені геть не смішними. На війні люди, які оточують тебе, відіграють ключову роль. Якщо ти знайшов своїх і сам став своїм, твоє оточення допомагатиме тобі триматися. А от якщо не влився в колектив, буде дуже складно. У будь-якій команді можуть виникати непорозуміння, але їх точно не повинно бути між людьми, з якими виїжджаєш на бойові позиції. Мені з екіпажем пощастило.

Війна зробила мене десь простішою, десь цинічнішою. Прийшло розуміння, що люди можуть бути дуже різними і мої принципи на кшталт вимагати від людини поваги тому, що ти поважаєш її, в армії можуть не працювати. Поступово до цього звикаєш. Змінилося моє ставлення до побуту. Такі речі, як душ або зручне ліжко для сну раніше здавалися самі собою зрозумілими. Тут усвідомлюєш їхню цінність. А гарячий душ — це взагалі справжнє щастя.

Я більше не міська краля. Я військова, якій за радість мати своє ліжко та можливість виспатися

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Тотель: «У спортзалі тренерка запитала: "Що, качаємо попу?". "Та ні, — кажу. — Будемо робити з мене машину"»

Катерина Копанєва
жінка пілот пілотеса україна зсу

Військова база на сході України. На імпровізованому майданчику для посадки, схованому серед берез, хмара пилу осідає після приземлення чергового гвинтокрила Мі-8, який повернувся з бойового завдання. З кабіни виходить пілот. Це лейтенант Катерина, яку колеги називають просто Катя. Ще до того, як вона встигає зняти сучасний льотний шолом, її присутність вже ламає стереотипи: вона — єдина жінка-бойовий пілот в українських збройних силах. Нігті кольору бордо, акуратний макіяж, який витримав політ, — дрібні деталі, що контрастують із суворістю військового оточення.

Коли один із солдатів наземної служби пропонує допомогти нести важкий льотний комбінезон, Катерина відмахується. Вона не потребує особливого ставлення. «Чоловіки завжди хочуть показати, що вони герої і захищають тебе», — скаже вона пізніше, спираючись на корпус літака. Її голос спокійний, але в очах видно рішучість.

«Було голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати»

«Я приїхала сюди не для того, щоб бути дівчинкою. У якийсь момент наша армія це зрозуміє». Це речення здається її неписаним девізом у повсякденній службі, де боротьба з ворогом переплітається з необхідністю доводити свою цінність у чоловічому світі. Її світле волосся, заплетене у дві коси, тут не має значення. «Світле волосся... це не історія», — коротко відповідає вона, коли розмова переходить на другорядні теми. Важливі твої навички. А їх Катерині не бракує — з вересня 2024 року вона виконала понад тридцять бойових місій.

Мрія про політ з'явилась у Каті, коли їй було десять років. Батько, офіцер повітряних сил, взяв її із собою на базу. Перший політ на гвинтокрилі Мі-8 був, як осяяння. Катя згадує: «Було так голосно й страшно, але я відчула, що хочу літати». Дитяча захопленість переросла в конкретну мету. Шість років по тому, в 16 років, вона з’явилась на вступні іспити до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. У групі із сорока п'яти студентів вона була єдиною жінкою. За її словами, навіть зараз дуже мало жінок навчаються на пілотів у цьому провідному військово-льотному вузі. Під час війни університет відмовляється розкривати дані про кількість пілоток, які там навчаються.

Саме там, в університеті, від одного з викладачів вона вперше почула слова, які мали її знеохотити: «Що ти тут робиш? Це не для дівчат. Ти просто не зможеш». Але Катерина не з тих, хто легко здається. Підтримку вона знайшла в інструкторки на льотних тренажерах. «Вона сказала мені, щоб я нікого не слухала, і я подумала, що якщо вона може літати, то чому не зможу я?»

У 2023 році вже як офіцер вона приєдналася до 18-ої самостійної бригади військової авіації. Сьогодні — як другий пілот і штурман — вона проводить довгі години в кабіні Мі-8, важкого радянського літака, який не пробачає помилок. На запитання, що їй найбільше подобається в польотах, Катя без вагань відповідає: «У польотах я люблю все».

Небезпека й відпочинок

Кожен день на базі має свій ритм, який визначається підготовкою до наступних завдань. Катерина, як і інші пілоти, бере участь у нарадах, аналізує карти, планує маршрути. Вона носить стандартну чоловічу форму — часто це комбінезон або льотна куртка в камуфляжі, на лівому плечі якої красується нашивка з українським прапором. Її місце — у напівтемряві кабіни, заповненій рядами приладів на панелі. Іноді серед технічного обладнання можна помітити дрібні особисті акценти — як-от пару фіолетових і синіх рукавичок. Вона одягає шолом, ретельно підлаштовує навушники й встановлює мікрофон біля рота. Її погляд стає максимально зосередженим, хоча фоторепортер, який знімає її на землі, за відчиненими дверима гелікоптера й з видом на дерева й небо за вікнами кабіни, може на мить пом'якшити риси обличчя.

Фото: Oksana Parafeniuk for The New York Times

Гвинтокрили злітають із замаскованих лісових майданчиків, летячи над землею на висоті всього дев'ять-чотирнадцять метрів, щоб уникнути виявлення. Катерина часто пілотує гвинтокрил, який виконує функції ретранслятора, забезпечуючи зв'язок з двома іншими гелікоптерами, що летять попереду й атакують російські цілі. Її гвинтокрил, що літає на більшій висоті, через це наражається на більшу небезпеку.

«Я ніколи не нервую під час польоту», — каже вона, і її зосереджене обличчя, обрамлене смугами шолома, здається, підтверджує це. «Всі важкі думки можуть прийти до або після. Під час польоту мій розум чистий». Це професійний професіоналізм, вироблений в екстремальних умовах. Але під цією оболонкою спокою ховається чутливість.

— Лечу і дивлюся на свою країну, думаючи, яка вона красива, а потім, коли ми входимо на лінію фронту і я бачу, як все зруйновано — спалено і розбомблено — села, міста, будинки й заводи, я думаю: як ми опинилися у XXI столітті?

Полегшення приходить, коли місія завершується успіхом. «Тільки-но я чую по радіо, що ми влучили в ціль, як-от сьогодні, я знаю, що місія виконана. Відчуваю: «Уф, чудово, вийшло».

Окрім боротьби з ворожими силами, Катерина стикається з іншими викликами. Вона зізнається, що іноді сумнівається у своїх здібностях, але швидко додає, що це почуття знайоме багатьом людям, «особливо коли ти жінка», і стосується не лише військової служби, а будь-якої професії. Хоча Україна весь час збільшує кількість жінок в армії — зараз їх служить близько 70 тисяч, з яких 5,5 тисячі на бойових посадах — сексизм все ще є проблемою. Катерина стикається з цим щодня. Вона зазначає, що «жінки часто маргіналізуються в армії і отримують менше завдань, ніж колеги». Чоловіки, з якими вона служить, як вона сама каже, переважно намагаються її підтримувати, хоча іноді дозволяють собі сексистські коментарі. Які вона навчилась ігнорувати, зосередившись на роботі та повазі, яку завоювала серед колег-пілотів і керівництва.

Особисте життя? У воєнних умовах для цього мало місця. Родину вона бачить рідко. Має одну мрію, пов'язану з близькими: після війни взяти молодшу сестру на політ гвинтокрилом. Хвилини перепочинку — це часто прості, повсякденні справи: поспішна трапеза за столом у казармі, десь між однією та іншою місіями. Іноді, одягнена в той самий польовий камуфляжний одяг, з волоссям, заплетеним у коси, вона їсть теплу юшку з миски, а на столі поруч лежать газети й пляшка води.

Це моменти, які нагадують про звичайне життя, таке далеке від того, що відбувається в кабіні літака. Буває, вона відпочиває, дивлячись фільми з іншими солдатами на базі. Катерина усвідомлює, що її історія надихає. Шість молодих дівчат, які мріють літати, написали їй в Instagram з проханням про пораду.

«Я намагаюсь їх підтримувати й говорити, що вони досягнуть успіху», — каже вона. На запитання, чи відчуває себе першопрохідницею, Катя відповідає з легкою посмішкою: «Можливо, я зламала стереотип». Адже, як вона сама каже, підсумовуючи свій досвід і переконання: «Небо не питає про стать».

Репортаж підготовлено на основі інформації та цитат з пресматеріалів, зокрема публікацій «The New York Times» та ArmyInform, які широко висвітлювали службу та досвід лейтенанта Катерини (Каті), а також висловлювань, що приписуються безпосередньо героїні.

20
хв

Небо не запитує про стать

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Як заговорити українською? Подкасти, що допоможуть вивчити та покращити мову

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress