Суспільство

Вранці вода у Вроцлаві увійшла до однієї з місцевих ферм. Її господарі поки відмовились від евакуації, але для мешканців міста це тривожний сигнал про небезпеку. Повідомлення гідрологів щодо прогнозів, чи станеться у Вроцлаві паводок, відрізняються, тому місто про всяк випадок готується до найгіршого сценарію.

За даними спеціалістів hydro.imgw.pl, рівень місцевих річок у регіоні наступний:

Одра: 399 см при нормі 380 см (прогноз — підвищення до 20.09 до 640 см; Олава: 310 см при нормі 250 см; Бистшиця: 317 см при нормі 230 см; Слеза: 342 см при нормі 300 см.

Коли в 1997 році Одра вийшла з берегів, стався Повінь тисячоліття. Вода піднялась на 4 метри за пів дня, в результаті чого загинуло 56 мешканців Вроцлава. Люди пам’ятають цей страшний потоп, який затопив близько 40% міста. Сім тисяч людей залишились тоді без даху над головою, сорок тисяч втратили свої статки. У 1997 році люди теж укріплювали береги мішками з піском, але сила стихії була такою, що укріплення не допомогли.

Зараз тим, як місцеві мешканці, волонтери й військові готуються до можливого паводку во Вроцлавії, укріплюючи береги, можна тільки захоплюватись. Тисячі мішків наповнюють піском, перевозять і будують з них захисні смуги. До того ж люди готуються до можливої евакуації, збирають евакуаційні рюкзаки.

Полиці продовольчих магазинів пусті: люди закупились водою (адже під час повені можна пити тільки воду у пляшках) і продуктами. Верхні поверхи багаторівневих парковок зайняті автівками, а ті, хто живе неподалік річок Одри й Олави, здійснюють також вертикальну евакуацію — переносять усі цінні речі на верхні поверхи будівель.

Не забувають люди і про тварин у притулках, до яких тягнуться черги автівок з бажаючими забрати і врятувати песика чи кота.

«З великим болем дивлюсь, як повінь руйнує наші будинки і спогади», — пише мешканка польського Клодзько у соцмережі Facebook. Велика вода наробила стільки шкоди в Клодзько, що мер міста Міхал Пішко з сумом зауважив: «Ми програли цю битву».

Відомо про 5 загиблих у Польщі — 3 чоловіки й 2 жінки. Одна з жертв повені — лікар Кшиштоф Камінський, завідувач лікарні в Нисі, який повертався з роботи, але не доїхав додому — його автівку накрило водою.

Боротьба з паводком триває. Найважче — у Нижньосілезькому й Опольському воєводствах. Через прорив дамби деякі населені пункти занурились у воду на 6-7 метрів і тепер більшість будівель там зруйновано. Вроцлав залишається під загрозою затоплення. Прем'єр Дональд Туск оголосив про введення у південно-західній частині країни режиму стихійного лиха.

У районах, що постраждали, працюють 4,5 тисячі рятувальників — військових, інженерів, лікарів. Евакуюють людей за допомогою 12 гвинтокрилів, човнів і вантажівок. Укріплюють протипаводкові насипи, опікуються постраждалими, вивозять людей з місцевих лікарень.

Україна запропонувала Польщі допомогу 100 своїх рятувальників. Про це глава МЗС Андрій Сибіга заявив на своєму X.

Як допомогти постраждалим від повені в Польщі?

1. Надіслати SMS зі словом SERCE на номер 75 265. З вашого рахунка зніме 6,15 злотих.

2. Перерахувати будь-яку суму фонду Керітас.

3. Долучитися до збірки на сайті www.pomagam.pl

4. Взяти участь у збірці на www.siepomaga.pl

5. Прийти в ужонд по місцю проживання або у Варшаві з 8.00 до 16.00 і принести продукти, миючі засоби, засоби гігієни, воду у пляшках.

‍

Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє. 

Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів. 

‍«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».

Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.

У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди. 

Від колишньої кореспондентки Кремля

Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями. 

У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику. 

Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?

Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.

Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є. 

Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс. 

Штампи, які працюють

На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну. 

Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму… 

Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати». 

Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».

Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції

Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...

Удар по репутації кінофестивалів

«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест». 

Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою. 

У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів. 

Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів. 

Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент. 

Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції. 

Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.

Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?

... але розслаблятись зарано

Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює. 

Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»

Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви. 

Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.

Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.

P.S. від редакції: 16 вересня стало відомо, що кінофестиваль у Торонто вирішив таки показати стрічку Russians at war, але поза програмою, після офіційного закінчення фестивалю. Пані-посол України в Канаді Юлія Ковалів висловила жаль щодо того, що TIFF невизнав своєї помилки.

Про життя українських біженців у Новій Зеландії відомо небагато. Комусь ця країна здається задалекою, інших навпаки приваблює через англійську мову та фактор віддаленості від РФ. Про нюанси життя в Новій Зеландії Sestry дізналися від українок, які з початком повномасштабного вторгнення переїхали до цієї країни або ж прийняли там своїх рідних.

В'їзд — для тих, хто має рідних у Новій Зеландії

— Імміграційна політика Нової Зеландії зараз дуже сувора, потрапити сюди непросто, — розповідає Sestry членкиня Ради української асоціації Новій Зеландії Ольга Вязенко, яка сама переїхала до війни, але після її початку прийняла у себе за спеціальною українською візою маму та свекруху. 

— Коли розпочалася війна, наша асоціація просила уряд пом'якшити правила для українців — і нам пішли назустріч. Протягом двох років українські біженці могли потрапити до Нової Зеландії за спеціальною візою, основною умовою якої була наявність у цих українців родичів — резидентів Нової Зеландії. 

Спочатку йшлося лише про найближчу спорідненість — чоловіки, дружини, батьки, діти, рідні брати та сестри. Пізніше список розширили, і резиденти Нової Зеландії отримали право запрошувати своїх двоюрідних братів, сестер, бабусь і дідусів. Пом'якшення імміграційних правил полягало в тому, що за привезення родичів, які рятуються від війни, не потрібно було платити (зазвичай право перевезти в Нову Зеландію навіть близького родича обходиться близько трьох тисяч новозеландських доларів (1790 доларів США).

Жодної фінансової підтримки від уряду ані біженцям, ані родичам, які їх приймають, не надають. 

Перед тим, як прийняти наших мам, ми з чоловіком писали у нотаріуса заяви, гарантуючи, що спонсоруємо наших гостей і не проситимемо у держави допомоги

Йдеться про великі витрати. Лише за авіаквитки для двох ми заплатили близько 10 тисяч новозеландських доларів (6000 США). У двокімнатному будинку, який ми тут орендували (ми живемо у місті Дунедін на Південному острові ближче до Антарктиди) не було місця для гостей, тож довелося переїхати до чотирикімнатного. За оренду тепер платимо 760 новозеландських доларів (450 доларів США) на тиждень — тут беруть оплату потижнево. Тому або в самих біженців, або в їхніх родичів має бути солідний запас коштів, який дозволить забезпечити переліт та проживання.

Нова Зеландія не має інтеграційних програм з виплатами. Є лише мовні курси (для українців — безкоштовні). З вивченням мови можуть допомогти і просто небайдужі люди. Новозеландці можуть навіть приходити додому до людини, яка вивчає мову, щоб з нею розмовляти. Але для того, щоб просто сидіти і вчити мову, ти або родичі, які тебе прийняли, знову ж таки повинні мати фінансову подушку. 

Якщо її немає, треба шукати роботу. Без знання англійської це може бути тільки фізична праця — прибирання, миття посуду або будівництво. До речі, навіть у цих сферах можуть виникнути труднощі — тут дуже серйозно ставляться до правил безпеки, і якщо людина не може зрозуміти інструктаж, її навряд чи приймуть на роботу. 

Знаю виняток — українку, яка приїхала до Нової Зеландії без знань англійської та зараз працює у швейному ательє. У неї це вийшло, бо власниця ательє — її сестра. Вона вчить англійську, вже працюючи.

Час, протягом якого ти можеш перебувати у родича-спонсора, не лімітований — ви можете жити під одним дахом роками. Але практика показує, що не всім це до вподоби. Знаю чимало українців (серед них і моя мама), які, попри дорогий переліт та можливість отримати ПММ, повернулися до України. Людям важко залежати від родичів, а якщо не можеш знайти роботу, це неминуче.

Багато хто повертається ще й тому, що не може жити настільки далеко від дому

Білет в один кінець?

— У Новій Зеландії справді є відчуття, що ти перебуваєш на краю світу, — каже українка Олена Правило. З доньками-двійнятами вона приїхала від війни до Нової Зеландії до свого чоловіка, який до 2022 року мав у цій країні робочу візу. — Просто так не полетиш до іншої країни провідати когось з рідних — перельоти дуже дорогі. Для того, щоб ми з доньками змогли сюди прилетіти, чоловік позичав у роботодавця гроші, які ми досі віддаємо.

Ми живемо на Південному острові у місті Крайстчерч. Це переважно аграрна місцевість і ринок праці тут відповідний. Я працюю онлайн в українській компанії — через різницю в часових поясах мої робочі години випадають на пізній вечір і ніч. Зі знанням англійської тут ще можна влаштуватися вихователем у дитсадку — знаю українок та мігранток з інших країн, які пішли цим шляхом. 

Попри те, що для дорослих українців у Новій Зеландії не передбачено жодної соціальної допомоги, є пільги для дітей. Наприклад, безкоштовні дитсадок, школа і навіть дантист (це великий плюс, бо стоматологічні послуги дорогі). Одній з наших доньок вже поставили дві безкоштовні пломби. 

Щодо дорослих, то тут державна медицина, але за деякі послуги треба платити. Наприклад, прийом у сімейного лікаря коштує 50 новозеландських доларів (30 доларів США). Прийом у вузького фахівця вже може бути безкоштовним, але його, можливо, доведеться чекати кілька місяців. Послуги невідкладної допомоги — безкоштовні.

Загалом Нова Зеландія — комфортна для життя та неймовірно красива країна. Поруч гори, океан. Не знаю, як тут вижити без машини:

Громадський транспорт розвинений погано, ним практично ніхто не користується. Автомобілі дешеві, можна купити автівку за тисячу доларів

Рік дозволено їздити з українськими правами, після чого потрібно складати іспити та отримати права вже тут.

Нова Зеландія — екологічна країна. Жодного разу не бачила тут пластикових пакетів — люди або користуються еко сумками, або картонними коробками, в яких доносять покупки до авто. Ніхто не виставляє непотрібні речі на вулицю, як це заведено, наприклад, у Німеччині — бо на вулиці річ може зіпсуватися, і не факт, що хтось її забере. А на Маркетплейсі заберуть точно. 

Тут усі, незалежно від статусу й матеріального становища, купують вживані речі

Я можу купити сковорідку в дуже заможному будинку, а люди, які мені її продали, куплять на Маркетплейсі ще щось. 

Новозеландці рідко змінюють машини, а одяг так і зовсім зношують до дірок. Старими дирявими штанами та светрами тут нікого не здивуєш. Як і босими ногами навіть взимку. У магазинах може висіти вивіска з проханням знімати брудні чоботи на вході (гумові чоботи тут — найпопулярніше взуття). Люди знімають і заходять у магазин босоніж. Дітей на вулиці можна побачити взагалі без взуття — незалежно від пори року.

— Серпень — це у нас зима, — каже Ольга Вязенко. — Снігу тут не буває, максимум іній. Температура повітря найчастіше плюсова, близько 7-8 градусів. Трава завжди зелена, більшість рослин також. Влітку 20 градусів тепла вже вважаються спекою. У будинках немає опалення, люди обігріваються кондиціонерами. Часто буває пліснява. Перший рік ми дуже мерзли. Зараз я вже звикла до 15 градусів у будинку, але перед тим, як лягати спати, нагріваю постіль електропростирадлом.

Простота новозеландців — в усьому. Будинки, одяг, спосіб життя. Тут не прийнято демонструвати багатство чи статус — скільки б хто не заробляв, усі рівні. Люди доброзичливі, але цінують свою і чужу приватність. Ніхто не заявиться до будинку без запрошення. Дзвонити людині без попереднього листування вважається поганим тоном. 

А якщо тобі погано, новозеландці тебе... годуватимуть. Якщо на роботі хтось із співробітників проходить через складний період, колеги складають графік, хто і коли приноситиме цій людині їжу — щоб таким чином висловити свою підтримку. Їжа, до речі, тут теж дуже проста, ніхто не проводить на кухні багато часу: купують або вже готове, або обмежуються салатом та шматком м'яса на грилі. Національної кухні як такої немає. Популярні британські fish and chips (риба в клярі зі смаженою картоплею), а також японська та індійська кухні.

У гості люди часто приходять зі своїми контейнерами з їжею — і кожен їсть своє

«Після Кривого Рогу мене вразила місцева екологія»

— Працюючи у великій новозеландській компанії, я помітила, що тут ніхто не женеться за успіхом та величезними заробітками. Люди не будуть працювати день і ніч заради кар'єри, як, наприклад, у США, — розповідає Sestry Ірина Хоруженко з Кривого Рогу, яка зараз живе у місті Фангареї на Північному острові Нової Зеландії. — Важливе значення має баланс «життя-робота»: ніхто не працює понаднормово, о пів на четверту вечора людини вже може не бути в офісі. Усі розслаблені, нікуди не поспішають. 

‍Не знаю тут жодної людини, яка б скаржилася на «вигоряння»

Ірина Хоруженко приїхала до Нової Зеландії незабаром після початку повномасштабної війни, не маючи в цій країні жодних родичів. Приїхала за робочою візою, а роботу знайшла через інтернет, сидячи у бомбосховищі у Кривому Розі.

— Я — інженер, спеціалізація — мости та інженерні споруди, — пояснює Ірина.

— Співбесіду онлайн у новозеландській компанії я проходила, сидячи під обстрілами

‍Витрати за мій переліт до Нової Зеландії взяла на себе компанія. Тут це звичайна практика: компанія платить за трансфер співробітника з-за кордону з умовою, що він пропрацює більше двох років (бо якщо з якихось причин звільниться раніше, поверне всю або частину суми). 

Мої витрати почалися пізніше. Наприклад, українцям, які приїхали сюди до родичів за спеціальною візою для отримання ПММ, потрібно було заплатити 1200 новозеландських доларів (700 доларів США). Мені для цього довелося сплатити 2600 доларів США. 

Житло шукала сама — пощастило знайти квартиру (що вже велика рідкість) у центрі міста у п'яти хвилинах від офісу. Дуже зручно з урахуванням того, що я поки не маю машини. Ціна оренди 2-3 кімнатної квартири або будинку в центрі Фангареї коштує близько 350 доларів США на тиждень. 

Оренда недешева, а купівля нерухомості взагалі здається чимось нереальним. Щоб купити навіть невеликий будинок, потрібно мати близько мільйона новозеландських доларів. Ті, хто на це зважується, беруть іпотеку на 30 років і часто здають у купленому будинку кімнати, щоб мати можливість погасити кредит.

‍Якщо живеш у Новій Зеландії один і орендуєш не кімнату, а квартиру чи будинок, для нормального життя на місяць потрібно близько 3000 доларів США

Кілограм курячого м'яса тут може коштувати 6-9 доларів, яловичини — 12-18 доларів США. На продукти у мене в середньому йде близько 300 доларів на місяць. Я не ходжу по ресторанах, харчуюсь вдома. Мінімальна зарплата в Новій Зеландії становить 23 новозеландські долари (13,7 доларів США) на годину. Таким чином, на «мінімалці» людина заробляє близько 3000 новозеландських доларів на місяць, що нормально, якщо в тебе є своє житло або винаймаєш кімнату. А от якщо орендуєш окреме житло, вижити буде складно.

Мені вдалося знайти хорошу роботу завдяки своїй спеціальності та знанню англійської. Якщо знаєш мову та маєш професію, тут візьмуть до уваги твої навички та досвід роботи в Україні. Нова Зеландія — це, по суті, країна іммігрантів (імміграційні обмеження запровадили не так давно), тому тут не ігнорують досвід роботи або освіту, здобуті в інших країнах. Серед тих, хто опинився тут за спеціальними українськими візами, особисто я знаю лише літніх людей, які приїжджали до своїх дітей. Наприклад, 70-річні батьки моєї подруги незабаром після приїзду знайшли роботу: мама працювала на кухні в кафе, а батько збирав овочі на фермі. Але вони вже повернулися до України.

Ірина каже, що у Новій Зеландії її приємно здивували відсутність бюрократії та екологія:

— Щоб оформитися в будь-якій інстанції, тут не потрібно збирати мільйон папірців, як це відбувається у багатьох країнах Європи. У них поки що немає «Дії», але багато процесів діджиталізовано, що полегшує життя. 

Після Кривого Рогу мене вразила екологія. Неймовірно чисте повітря, океан. Тут не буває спекотно, але з сонцем потрібно бути обережним — через озонові діри багато людей страждають на рак шкіри. Краще ходити в головному уборі та з довгим рукавом. 

Ще є ризики землетрусів. Більша частина Нової Зеландії знаходиться на сплячих вулканах. Тут досі згадують землетруси у місті Крайстчерч, які забрали життя сотень людей. На Північному острові землетрусів менше, але більше злив і повеней. Як інженер я беру участь у національних проектах щодо відновлення трас, які були пошкоджені внаслідок торішнього шторму «Габріель». Погода тут може змінюватися кожні десять хвилин: дощ, сонце, туман, вітер, знову дощ… Але я звикла, і мені тепер це навіть подобається.

Спеціальну українську програму вже закрито

Спеціальні українські візи до Нової Зеландії видавалися до 15 березня 2024 року. Усі, хто до цього часу встиг приїхати і не залишав країну, тепер мають можливість подати документи на ПММ. Подання заявки коштує 708 доларів США. Необхідність складати тест з англійської мови (вимогу для всіх іммігрантів, які хочуть отримати постійне резидентство) для українців скасували. 

В уряді Нової Зеландії повідомили, що за два роки повномасштабної війни країна видала 1510 спеціальних українських віз. Актуальних даних про те, скільки людей, які отримали візи, заїхали в країну, і скільки вже повернулися до України, немає. Оскільки спеціальну українську програму вже закрито, українці можуть потрапити до нової Зеландії або за робочою візою (як це зробила Ірина Хоруженко), або попросивши притулку як біженці з інших країн. У Відділі статусу біженців Нової Зеландії повідомили, що на сьогоднішній день українців, які отримали притулок, «менше п'яти» і що у цих випадках отриманню притулку сприяли «виключні обставини».

Фотографії з приватних архівів героїнь

Чергова смерть породіллі у лікарні у Новому Таргу

14 серпня, як стало нещодавно відомо журналістам, до лікарні в Новому Таргу, що на півдні Польщі, потрапила 25-річна вагітна українка. Під час обстеження лікарі констатували загибель плоду. Жінці провели операцію та дістали мертву дитину. Про цей випадок пишуть журналісти «Tygodnik Podhalański». Згодом саму породіллю у край важкому стані доставили до реанімації університетської лікарні у Кракові, де вона і померла. Журналісти припускають, що українка ймовірно померла від сепсису. Самі медики, посилаючись на лікарську таємницю та чинний Закон про права пацієнтів, не коментують смерть молодої жінки. Тож усі висновки у справі наразі неофіційні.

Це не перша смерть у перинатальному відділенні лікарні Нового Таргу. Торік у травні у гінекологічному відділенні померла 33-річна полька Дорота, яка була на 5-му місяці вагітності. Попри загрозу її життю, лікарі не перервали вагітність. Медики запевняли родину, що все гаразд. А після того, як у Дороти відійшли води, єдине, що порадили лікарі, — постільний режим. Коли стан жінки погіршився, вагітність вирішили-таки перервати. Але було вже пізно. Жінка померла від септичного шоку. Адвокат родини померлої зазначав, що медики допустили «грубу недбалість» як у процесі лікування, так і в наданні інформації про стан здоров'я породіллі. Після трагічного випадку у багатьох польських містах пройшли акції протесту у рамках «Загальнопольського жіночого страйку» через смерть 33-річної жінки.

У заяві організаторів протесту йшлося: «Дорота з Нового Таргу померла тому, що польський антиаборційний закон вбиває і перетворює лікарів на політичних прислужників, а не на експертів у галузі охорони здоров'я. Вона померла через те, що лікарі не виконують своїх обов'язків».

Уся проблема в законодавстві 

Польський закон про аборти — один із найсуворіших в Європі. У 1993 році  був ухвалений так званий «абортивний компроміс». Згідно із ним, переривання вагітності було можливе у трьох випадках: загроза життю або здоров’ю матері, вагітність внаслідок зґвалтування та невиліковна хвороба або незворотній дефект плоду. У 2016 році депутати Сейму у першому читанні ухвалили законопроєкт про повну заборону штучного переривання вагітності. Кримінальна відповідальність передбачалась як для жінок, які хотіли зробити аборт, так і для лікарів, які робили б такі операції. Тоді жінки вийшли на одну із найбільших акцій протесту у Польщі, яка стала відома на весь світ під назвою «чорний понеділок». Після цього скандальний законопроєкт відкликали. 

Та вже у 2020 році руками Конституційного суду було заборонено аборти у випадку патології розвитку плоду. Вже за рік рішення Конституційного суду набуло чинності. Зараз у Польщі аборт можливий лише у разі зґвалтування або інцесту чи за умови небезпеки для життя чи здоров'я матері. У першому випадку вік плоду не має значення, у другому — аборт можливий до 12 тижнів.

Послаблення аборційного законодавства було одним з політичним гасел партії Дональда Туска перед парламентськими виборами у 2023 році. На початку 2024 року прем'єр-міністр Польщі заявляв, що уряд готовий пом'якшити обмеження на доступ до засобів екстреної контрацепції, а також послабити майже повну заборону абортів. 

Однак проблема так і залишилась. Сейм  в особі його маршалка Шимона Головні заблокував роботу над законопроєктами, що лібералізують законодавство про аборти. Наприкінці серпня цього року прем’єр-міністр Туск визнав, що наразі у парламенті немає достатньої кількості голосів для пом’якшення закону про заборону абортів. Та попри це уряд працює над запровадженням нових процедур для лікарень та прокуратури, щоб послабити деякі з фактичних обмежень:

— Я можу лише пообіцяти, що в межах чинного законодавства ми будемо робити все, щоб жінки менше страждали, щоб аборт був максимально безпечним і доступним, коли жінка змушена ухвалювати таке рішення. Щоб людей, які долучаються до допомоги жінці, не переслідували.

Міністерка охорони здоров’я Ізабела Лещина додала, що для проведення процедури переривання вагітності має бути достатньо однієї медичної довідки про наявність загрози здоров'ю жінки. Наприклад, це може бути довідка від психіатра.

А втім, навіть за ухвалення нового аборційного законодавства, його має підписати президент Польщі Анджей Дуда. І ось тут є проблема, адже він неодноразово заявляв, що проти цього. «Для мене аборт — це вбивство людей», — наголошує глава Польщі.  

Нові протести не за горами

Новина про смерть української породіллі у Новому Таргу обурила польську активістку, кураторку руху «Жіночий страйк»  Марту Лемпарт. У неї чимало запитань до лікарів, які не змогли врятувати жінку:

— Це та ж лікарня, де торік померла вагітна полька Дорота, а цього року — породілля з України. Я не знаю усієї ситуації, але однаково звинувачую лікарів. У мене питання — що вони зробили не так, що стався сепсис? Відповіді я не знаю, але вже не вірю жодному їхньому слову. Вони повинні були зробити все, аби не допустити смерті жінки. Я знаю, яким є ставлення медиків по догляду за вагітними жінками в Польщі і скільки часу вони витрачають на те, аби знайти відповідального за екстрену ситуацію, яка часом виникає.

Жоден з них не хоче бути тим, хто ухвалює рішення, а час у таких ситуаціях коштує життя

За словами Марти, ситуація, коли лікар вагається з рішенням, бо боїться відповідальності, є брехнею. Деякі медики просто зневажають жінок:

— Ми знаємо десятки випадків, коли лікарі  відмовлялися робити аборти навіть у ситуаціях, які дозволені законом. Рішення пояснювали страхом бути притягнутими до кримінальної відповідальності. Та я не пам’ятаю жодного випадку, за понад 30 років заборони у Польщі абортів, щоб лікарі були покарані або притягнуті до суду за проведення легального аборту.

Разом з тим, проголошені нещодавно Міністерством охорони здоров'я рекомендації для лікарень Марта Лемпарт називає безглуздими. На її переконання, документ не відповідає настановам Всесвітньої організації охорони здоров'я: 

— Ми б хотіли, аби міністерка охорони здоров'я дослухалася до спеціалістів з абортів, а також почула думки вагітних щодо цього вразливого питання. Це потрібно зробити негайно. До того ж, легалізація абортів — це рекомендація комітету ООН, який прямо закликає Польщу легалізувати їх і негайно ввести мораторій на покарання у разі їхнього проведення. Уряд має змінити законодавство.

Декриміналізація абортів має бути їхнім флагманським законопроєктом. Дональд Туск не подбав про те, щоб партнери по коаліції проголосували так, як треба. Тому відповідальність лежить на польському уряді

Через складну ситуацію з доступом до екстреної контрацепції та забороною абортів польські жінки змушені шукати інші шляхи переривання вагітності, зокрема у тих країнах, де це дозволено. Допомагають у цьому найбільші жіночі некомерційні організації — «Аборти без кордонів» та «Абортний Дрім Тім», розповідає Марта Лемпарт:

— Лише за даними «Аборту без кордонів», на рік маємо орієнтовно 50 тисяч абортів. Це третина від загального запиту. Жінки повинні мати право на переривання вагітності тоді, коли їм це потрібно. При цьому жоден лікар не має їм це забороняти. А тим паче у випадках загрози їхньому життю. Так само люди, які допомагають робити ці операції, мають бути захищені законом. 

Будь-яка жінка, яка потребує такої допомоги, може звернутися до організації «Аборти без кордонів» за телефоном: 22 29 22 597. Активістка каже, що це третій за популярністю номер у Польщі, після поліції та пожежної охорони. Разом із тим Марта Лемпарт анонсувала нову хвилю протестів у Польщі:

Ми вже готуємося до протестів і громадських акцій щоб захистити права жінок. Ми не зупинимося, поки не буде так, як повинно бути 

Тільки жінка вирішує, бажана чи небажана вагітність

«Мартинка» — феміністична організація, яка підтримує й захищає українських біженок у Польщі від початку російсько-української війни. Її засновниця Настя Подорожня вже 10 років проживає у Польщі. Розповідає, що в Європі є поодинокі країни, наприклад Ватикан, де діють такі ж жорсткі законодавчі обмеження на проведення абортів та доступу до екстренної контрацепції, що і у Польщі:

— Дія пігулок екстреної контрацепції є ефективною лише впродовж п’яти днів від моменту незахищеного статевого акту. Однак польські гінекологи не завжди виписують на них рецепт. На жаль, дуже багато польських лікарів мають комплекс «Бога». Знаю, що це звучить різко, але у моїй роботі був випадок, коли молода 18-річна дівчина, яку зґвалтували, звернулася до поліції. Ті відвезли до гінеколога, який відмовив їй у рецепті на екстрену контрацепцію.

Просто сказав: «На все воля Божа», і що вона занадто молода, щоб приймати такі таблетки

Чимало польських лікарів бояться робити аборти, дозволені законодавством. Одна з причин — страх відповідальності, наголошує Настя. І наводить випадок, який стався з гінекологинею зі Щецина. Лікарка відома тим, що не боялася робити легальні аборти, бо не вчиняла жодних протиправних дій: 

— Утім торік до неї прийшло Антикорупційне бюро. Під час обшуку у кабінеті вилучили телефон, комп'ютер, документацію всіх її пацієнток. Подейкують, що саме так тисли на неї. Разом із тим поліція отримала доступ до дуже інтимних фотографій її пацієнток. 

Жінки, які звертаються за допомогою до «Мартинки», прагнуть перервати вагітність не від хорошого життя, розповідає засновниця організації. На сьогодні відомі випадки так званих воєнних зґвалтувань. Змушувати жінку виношувати таку вагітність Анастасія Подорожня називає справжніми тортурами:

— До нас зверталися за допомогою зґвалтовані жінки. Насамперед ми надавали їм психологічну допомогу. Це дуже табуйована тема. Рідко хто з них зізнається про те, що вагітність настала саме від зґвалтування ворогом. Та навіть якби вони захотіли позбутися майбутньої дитини, тут у Польщі, де отримали тимчасовий прихисток, їм не допомогли б лікарі.

Бо протипоказань до переривання вагітності не було, а саме зґвалтування ще потрібно було довести. На мою думку, це грубе порушення прав жінок

Та й жінки з бажаною вагітністю побоюються народжувати у Польщі — через недовіру лікарям:

— Лікарі часом нехтують безпекою пацієнток. Знаю історію жінки, в якої була бажана вагітність, але обстеження показало патологію розвитку плоду. Була висока вірогідність того, що дитина померла б після народження. На жаль, у Польщі це не причина, щоб перервати вагітність. Ми допомогли цій жінці. Знайшли організацію, яка організувала їй переривання вагітності в Голландії.

Я хочу, щоб українки, попри те, бажана чи небажана у них вагітність,  знали, що ми є одна в одної

Звернутися до «Мартинки» може кожна жінка, яка потребує допомоги.  Жінкам, які хочуть стати матерями, організація допоможе з пошуком лікаря прогресивних поглядів. А тим, у кого є небажана вагітність, підкажуть, як легально та безпечно її перервати. 

Познанський театрально-мистецький фестиваль Мальта визнаний одним з найкращих у Європі. До його програми входять театральні вистави, музичні концерти, а також мистецькі та літературні заходи. Гасло цьогорічного фестивалю, який вперше проходить під егідою Домініки Кульчик, — “За Любов!” У фокусі — три теми: жінка, природа й майбутнє.  

Серія заходів буде присвячена питанням, які хвилюють сучасних жінок — зокрема, біженок з України. Саме тому вони відбудуться під патронатом Sestry. А саме:

• 12 вересня о 19.00 — інтимна вистава «Замкнені кімнати», де Марія Бруні та Томаш Микан грають двох людей, які тікають від війни і, замкнувшись у чотирьох стінах, розповідають власні історії. Марія Бруні з Маріуполя — резидентка з 2022 року і актриса Нового театру в Познані — поставила цю виставу, щоб звернути увагу на становище українок у польському суспільстві.

• 11 вересня о 19.00 — вистава «Кассандра» Ольги Григораш є інтерпретацією драми Лесі Українки, написаної сто років тому. У давньогрецьких міфах дочка царя Пріама проклята даром ясновидіння. Кассандра бачить і знає майбутнє, але ніхто їй не вірить — і на її очах трагедії, яким можна було запобігти, стають реальністю. Сучасна версія цієї історії — робота Театру Емігрант, заснований в Познані українками та білорусками.

• 10 вересня о 18.00 покажуть “Синдром Гамлета” режисерів Ельвіри Нєвєри і Пьотра Росоловського — документальний фільм, зітканий з особистих спогадів і травм молодих людей, яким доводиться боротися з реальністю війни. Роман розповідає про терор на передовій, Славік зізнається в суїцидальних думках, Катя розповідає про страх зґвалтувань і сексизм в армії. Після показу відбудеться зустріч із творцями фільму.

Я чекала на розмову з головною редакторкою газети «Вперед» Світланою Овчаренко кілька тижнів. І нарешті пізнім суботнім вечором Світлана зателефонувала мені, коли я прогулювалася набережною польського містечка. Мої думки були в знищеному Бахмуті, серед громади бахмутян, яких війна розкидала по світу.

84-річний Василь з Бахмута зараз живе в будинку для літніх людей у Чехії. У газеті «Вперед» він ділиться: «Мені видали новий матрац! На старий не хотів лягати, з нового не хочу вставати, так добре мені спиться». Зручні меблі, все, що було цінним для бахмутчан, зникло в руїнах міста. Залишилися самі люди, ключі від їхніх зруйнованих будинків та… паперова міська газета.

Читачі у підземеллі 

Редакція бахмутської газети «Вперед» до війни працювала на вулиці Миру. На подвір’ї росли каштани, які весною буйно розквітали ніжно-рожевим, а восени щедро осипали вулицю глянцевими плодами. Якось вони навіть зробили тріщину на лобовому склі редакційної машини.

Вісім вікон редакції були свідками життя: верстка газети до пізньої ночі, зустрічі з читачами, емоції, дискусії. Тепер там тільки обвуглені стовбури і попелище. «Немає тих вікон, немає життя за ними. Там, де колись був ганок, на якому ми любили пити каву, тепер чорне провалля», — розповідає Світлана Овчаренко. 

Вихід газети зупинявся двічі: у 1941 через напад нацистської Німеччини і 24 лютого 2022 — через вторгнення Росії

«Бахмут почали бомбити в перший день вторгнення, — згадує Світлана. — Ми зробили газету 23 лютого, але 24 не змогли забрати її з типографії в Краматорську, адже дорога прострілювалася щохвилини».

Проросійські бойовики намагалися захопити Бахмут ще у квітні 2014 року. Але 6 липня того ж року місто повернулося під контроль України. Вісім років війна йшла в 30 кілометрах, але ніхто не думав, що вона дійде до самого міста. 

Тут будували набережні, стелили тротуарну плитку, розбивали парки  —  замість будівництва оборонних фортифікацій

У березні редакторка газети «Вперед» Світлана Овчаренко разом з мамою виїхала до рідних в Одесу. Сподівалася перечекати там «загострення». Одягнула спортивний костюм, в наплічник поклала найнеобхідніші речі, а в кишеню — дві зв'язки ключів: від редакції та від квартири.

Першу газету надрукували восени 2022 — у розпал війни

Перші місяці війни Світлана жила в новинах, слідкуючи за тим, що відбувається в країні. Бахмут був одним з найнебезпечніших місць на планеті. Але люди не виїжджали. 

Росіяни відрізали їх від електрики, газу, мобільного зв’язку. Ворожі пропагандисти через радіосигнал вводили містян в оману — казали, що їх всі покинули, а місцева влада виїхала.

«Київ пав», — доносилося з радіоприймачів

У перші місяці повномасштабної війни виїхало майже 50 тисяч людей з 73-тисячного міста. Однак дехто навіть повертався. Вони казали: «На нас там ніхто не чекає, немає сенсу виїжджати». 

Активний наступ росіяни почали у серпні. Серед міської забудови точилися найзапекліші з часів Другої світової війни бої.

Спроби переконати бахмутян покинути місто не мали успіху, тож у жовтні місцева влада почала завозити в Бахмут «буржуйки» — прості опалювальні печі, дрова, вугілля. Кожен вихід з підвалу міг стати для бахмутян останнім. Однак майже 20 тисяч мешканців продовжували залишатися в місті.

Ця ситуація вирвала Світлану Овчаренко із заціпеніння. Вона вирішила відновити газету, щоб надати достовірну інформацію тим, хто боявся виїжджати. Було безліч труднощів: бухгалтерська інформація, паролі та доступи залишилися в Бахмуті. Проте завдяки зусиллям Національної спілки журналістів України і японського фонду, першу газету надрукували 4 листопада 2022 року — в розпал війни.

Перший друкований номер привезли у Бахмут італійські журналісти.

Бахмутяни з подивом і радістю брали в руки ці листочки, адже вірили, що це знак наближення кінця війни. «Це був промінь надії у нашому пеклі», — писали вони пізніше в соцмережах.

«Вперед» надрукували інтерв'ю з міським головою Олексієм Ревою, який закликав цивільне населення негайно евакуюватися. «Київ не пав, бахмутян приймуть в будь-якому місті України», — писала газета. І люди почали виїжджати… 

До війни в Україні багато говорили про смерть друкованих газет, але виявилося, що саме місцева  газета, якій люди звикли довіряти, має великий вплив. Не дарма російські окупанти неодноразово підробляли «Вперед», щоб поширювати серед місцевих свою пропаганду. 

У лютому 2023 року віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук повідомила, що у Бахмуті лишилося менше чотирьох тисяч мешканців.

Один з останніх номерів газети до Бахмута привезла команда волонтера Михайла Пуришева у травні 2023 року. 

Посередині кімнати, обкладеної мішками з піском, лежали пачки газет. Навколо них зібрались люди зі стомленими обличчями. Вони з надією вчитувались у газетні рядки, сподіваючись дізнатися, що зможуть і надалі залишитися вдома. Але ні — в газеті повідомлялося, що місто близьке до переходу під контроль російської армії. 20 травня 2023 року Росія заявила про повне захоплення Бахмута. 

«Чи варто випускати газету в місті, якого більше не існує?»

У відповідь українські військові оприлюднили відео з квадрокоптера. Обвалені дахи та під'їзди багатоквартирних будинків, спалений транспорт… Мертве безлюдне місто. Російські війська взяли під контроль територію Бахмута, але саме місто вже було повністю знищене. На розмінування його території, за оцінками експертів, піде мінімум десять років. І ще десять, аби вивезти будівельне сміття. 

До Світлани Овчаренко зателефонував голова Національної спілки журналістів України (НСЖУ) Сергій Томіленко. Він запитав, чи варто продовжувати випускати міську газету, адже самого міста більше не існує. Овчаренко відповіла: «Бахмут живе в кожному з нас. Поки ми дихаємо, місто продовжує жити. Бо Бахмут — це більше, ніж просто цегла і бетон. Це ми — люди».

НСЖУ залучила редакторку до проєкту IRMI (International Institute of Regional Press and Information) ), який реалізувався у партнерстві з Fondation Hirondelle за фінансової підтримки Swiss Solidarity. 

Газету почали доставляти по всій Україні в ті осередки для біженців, де проживає найбільше бахмутян. Таких вже 12. Деякі виходці з Бахмута оплачують доставку газети «Новою поштою». Платять від 55 гривень (5 злотих) за доставку одного номера. «Мені навіть друкарська фарба пахне газетою «Вперед», а значить — домом», — зізнається 62-річна бахмутянка Надія, яка зараз мешкає у Полтаві та щодватижні ходить на пошту за газетою. 

«Не можу розлучитись з ключами від розбомбленої квартири»

Світлана Овчаренко продовжує жити в Одесі зі своєю старенькою мамою в орендованій квартирі:  «На місці моєї квартири в Бахмуті — величезна чорна пляма. На місці будинку матері — самі руїни. Мене просили віддати мої ключі для інсталяції про Бахмут «Капсула часу», а я не можу з ними розлучитися. Поки вони зі мною, залишається надія відчинити двері свого будинку». 

На одній з фотоілюстрацій газети можна побачити ключі різних розмірів і форми, розкладені на старій тканині. Це крихкі символи втрачених домівок, кожен з яких несе в собі біль і спогади про знищене життя. 

В газетній публікації 71-річна Людмила розповідає: «Ми з чоловіком оселилися на лівому березі Дніпра. Кімната маленька, без ремонту, старі шпалери і сантехніка. Непрацюючі вікна та погана вентиляція. Боляче порівнювати з нашим попереднім житлом. Минуло стільки часу, а ми все ще адаптуємось до нових вулиць і побутових незручностей».

Тема втраченої домівки дуже близька Світлані Овчаренко. Я бачила її фото, чула її голос — вона здалася мені зовсім молодою жінкою. Наче прочитавши мої думки, редакторка уточнила: «Я вже на пенсії. Розумію своїх читачів. Так само як вони досі не можу спокійно засинати на чужому ліжку». 

Попри особисті труднощі вона продовжує випускати газету. Тривалий час готувала кожний випуск сама. Тексти на вісім шпальт верстав колега, який знайшов притулок на прикордонній Сумщині.

Інколи вони сідали працювати о другій ночі і верстали до ранку. Це єдиний час, коли обоє мали доступ до електрики через руйнування енергетичної системи. «Ставлю годинник на другу ночі, прокидаюся, іду на кухню, заварюю каву, вмикаю ноутбук. Я — в Одесі. Колега — на Сумщині». 

Зараз разом зі Світланою газету роблять вже четверо людей. Вони також ведуть сайт, наповнюють інформацією соціальні мережі, знімають відео. 

«Не повторюйте помилок Бахмута»

В одному з останніх номерів газети опубліковано нарис про солдата Володимира Андріуца, позивний «Талант». Він народився і все життя прожив у Донецькій області. Загинув під час оборони Бахмута. Його батько Микола Андріуца з гіркотою згадує, як довго син не міг прийняти, що Росія стала ворогом.

— Був навіть момент після 2014 року, коли Володимир їздив до Криму, потім в Росію, — розповідає пан Микола. — І навіть на побутовому рівні побачив, як вони ненавидять нас, українців. Повномасштабна війна зробила його справжнім патріотом і захисником.

Нещодавно редакторці газети написала знайома з проханням анонімно розповісти на шпальтах видання про її чоловіка. Він пережив такий стрес, що його життя перетворилося на жахіття: він блукає чужим містом, збирає сміття та харчові відходи, приносить їх до зйомної квартири. Вчинки його здаються безглуздими, але він, можливо, шукає в цьому свій власний сенс і стабільність, втрачену у вихорі війни.

Бахмутяни тепер розселились по всьому світу. Вони вчаться жити заново, але згадують своє місто. Мріють повернутися. «Бахмут живе, поки ми його пам'ятаємо», — каже Світлана. І поки газета «Вперед» тримає їх на зв’язку, ця пам’ять жива.

Поруч зі мною засинає спокійне польське містечко. У тиші вечора я запитую редакторку бахмутської газети, що б вона сказала польським і українським читачам.

— Не повторюйте помилок Бахмута. Не забувайте про війну. Захистіть своє життя. Інакше не залишиться нічого, крім руїн і спогадів...

‍

Фотографії з архівів газети «Вперед»

На аукціоні, організованому Літературною спілкою, можна поборотися за вечерю з Ольгою Токарчук, книгу з автографом Мілана Кундери від Марека Бєньчика, вечір у театрі з Войцехом Тохманом або подарунок від Йоанни Куцель-Фридришак. Триватиме він до кінця жовтня, а зібрані кошти підуть на допомогу бригаді Жадана. Кампанію підтримують багато людей з літературної та активістської спільноти, серед яких Сильвія Хутнік, Макс Цегєльський, Яцек Денель, Аґнєшка Дроткєвич, Йоанна Ґєрак-Оношко, Яцек Голуб, Іза Міхалевич, Матеуш Пакула, Клементина Суханов, Діонісіос Стуріс, Маріуш Щиґєль та Мірослав Влеклий. Видання «Tygodnik Powszechny» взяло акцію під свій патронат.

В інтерв'ю Антоніні Палярчик в «Tygodnik Powszechny» він розповів про своє рішення піти добровольцем до війська: «Коли стало зрозуміло, що в Україні буде прийнято новий закон про мобілізацію, ми з групою вирішили, що не будемо чекати, поки він вступить в силу, а просто приєднаємося до нашої бригади. Ми пройшли медичну комісію, навчання та тренування на полігоні. І ось ми вже тут, на своєму місці, в своєму підрозділі».

Раніше він писав і допомагав як волонтер, організовуючи гуманітарну допомогу населенню та служачи на підтримку армії. Потім приєднався до «Хартії», яка воює в Донецькій області.

Вони захищають Харків. Вони також створили радіостанцію «Хартія», яка робить матеріали про солдатів, про мирне населення, про людей, які живуть у прифронтовій зоні. «Ми намагаємося бути таким комунікаційним мостом між нашою бригадою і цивільним світом. Для цього ми створили мобільну студію звукозапису, з якої проводимо прямі ефіри, перебуваючи в будь-якому місці», — сказав він у виданні «Tygodnik Powszechny»

Ось що пише про кампанію Яцек Денель: «Ми хочемо, щоб він повернувся додому цілим і здоровим і написав більше книг. Правління Літературної спілки вирішило, що ми хочемо підтримати Сергія в його місії». Саме тому польські письменники та письменниці організували аукціон — гроші за продані лоти («У мене ви можете придбати гарні антикварні речі: англійське блюдечко, лопатку для торта, японський ювелірний сепет», — пише Денель) підуть на захисне та медичне обладнання.

‍

Посилання на аукціон можна знайти тут: https://allegro.pl/charytatywni/stowarzyszenie-unia-literacka/cele/unia-literacka-pisarze-i-pisarki-z-pomoca-dla-serhija-zadana-i-brygady-chartia?order=n

Серпень, який багато хто вважає найкрасивішим місяцем літа, став часом неспокою в Україні. На жаль, цього не змінили навіть Олімпійські ігри, ідея яких полягала в тому, щоб зупинити війни і конфлікти. Боротьба спортсменів та їхні успіхи (12 медалей: 3 золоті, 5 срібних, 4 бронзові) на Олімпіаді в Парижі дали лише мить перепочинку і радості. 

Увага всього світу прикута до операції українських військ у Курську. Чи її успіх, який здивував і вже не вперше викликає захоплення духом української армії, змінить баланс сил і прискорить настання миру? Журналісти Sestry.eu поспілкувалися з експертами на цю тему.

У День Незалежності України по всьому світу українські біженці та ті, хто їх постійно підтримує, зустрічалися у головних частинах міст. Від Варшави до Риму і Нью-Йорка учасників цих зворушливих святкувань об'єднувала надія у кольорах українського прапора, вплетених у вишиванки — обов'язкове вбрання цього дня.

‍

‍

Українські емігранти та асоціація «Тризуб і Воля» організували мітинг на площі Руаяль у Нанті в суботу 24 серпня 2024 року з нагоди 33-ї річниці незалежності України.

‍

Український солдат стоїть біля пам'ятника Володимиру Леніну біля зруйнованого внаслідок бойових дій районного центру народної творчості, Суджа, Курська область, Росія, 16 серпня 2024 року.

‍

Оператор з позивним «Юрій» демонструє можливості робота-собаки в невідомому місці в Україні. Роботи-собаки незабаром можуть стати звичним явищем на передовій, замінюючи солдатів у небезпечних місіях, використовуючись для шпигунства за російськими окопами або виявлення мін. 

‍

Евакуація цивільного населення з села Українськ, розташованого поблизу лінії фронту в напрямку Покровська, 24 серпня 2024 року.

‍

Прем'єр-міністр Індії Нарендра Моді та президент України Володимир Зеленський покладають квіти до пам'ятника дітям, які загинули під час російського вторгнення в Україну, Київ, 23 серпня 2024 року. 

‍

Діти Світлани Тленюк Ангеліна (ліворуч) та Артур народилися в результаті штучного запліднення з використанням замороженої сперми її чоловіка Богдана, який загинув у бою під час російського вторгнення. Світлана втратила 24-річного сина у серпні 2022 року, а Богдана — у липні минулого року. Вона завагітніла невдовзі після загибелі чоловіка, і двійня народилася в день його народження. Наразі Світлана виховує дітей з допомогою другого сина Олексія, Тернопіль, 2024 р.н.

‍

Горила Тоні святкує своє 50-річчя на святковому пікніку в Київському зоопарку, 8 серпня 2024 року.

‍

Український солдат цілує свою партнерку, яка приїхала потягом з Києва, щоб відвідати його, на залізничному вокзалі в Краматорську, на сході в Донецькій області, 1 серпня 2024 року.

‍

Люди юрмляться на платформі під час повітряної тривоги на станції метро «Осокорки» під час масованої атаки російських безпілотників і ракет у Києві, 26 серпня 2024 року.

‍

Український військовий ветеран В'ячеслав Рибачук, брат якого, український солдат Олексій, загинув у Бахмутському районі у 2023 році, стоїть на колінах біля меморіалу загиблим українським та іноземним бійцям під час святкування Дня Незалежності України на Майдані Незалежності в Києві, 24 серпня 2024 року. 

‍

Кішка чекає біля речей своїх господарів, евакуйованих із села Селидове, на евакуаційному пункті в Покровську, 27 серпня 2024 року.

‍

Учасниця Українського молодіжного форуму з нагоди Міжнародного дня молоді, Київ, 12 серпня 2024 року.

‍

Анна та її шестеро дітей займають свої місця в евакуаційному потязі в Донецькій області, 26 серпня 2024 року.

‍

24.08.2024 Варшава, Замкова площа. День незалежності України.

Турецькі чоловіки. Які вони?

«Привіт, ти дуже гарна. Я тебе кохаю», — таке привітання від першого зустрічного турка у Тіндері, адресоване українці, може легко утвердити на думці, що всі турецькі чоловіки — гультяї, а до стосунків ставляться несерйозно. Це не так. Розібравшись із турецьким менталітетом і вдачею, серед місцевих чоловіків можна знайти хорошу пару і навіть чоловіка для щасливого шлюбу. Доведено моїми знайомими, які ось уже чимало років у турецькому шлюбі.  

— Турецькі чоловіки охоче знайомляться з українками, — каже Тетяна. — А нас приваблює їхня емоційність, чітко окреслена чоловіча роль і те, що турки не приховують свого захоплення жіночою красою. Пригадую, я йшла набережною турецького селища, а хлопчик років 10-ти біг за мною і все кричав, яка я красива, бо маю світле волосся. Для цього є пояснення — турки, які зростали у сім’ях із негласним матріархатом, навчені бачити красуню в кожній жінці, а доньки завжди — татові принцеси. Турецькі чоловіки щиро роблять компліменти, тому європейки так люблять курорти на Середземному й Егейському морях — їдуть туди підвищувати власну самооцінку.

Ти можеш погладшати, спухнути від спеки, а турок скаже — ти свіжа, наче пелюстки троянд зранку. В Україні такого нема

До слова, туркені, змалечку залюблені власними татами, мають хороший імунітет до солодких слів залицяльника, а про серйозність намірів роблять висновки лише з дій обранця. І це одне із найважливіших правил стосунків із турецьким чоловіком — насолоджуватися словами, але дивитися на реальні кроки.  

— Треба дуже фільтрувати слова про почуття, — застерігає Тетяна. — «Я тебе люблю, ти моя майбутня дружина» — це можна почути і від парубка із серйозними намірами через десять хвилин спілкування, і чути роками від гравця в любов по інтернету, причому без жодного бажання зустрітися з його боку. Така турецька вдача. Що казати, навіть продавець фруктів на базарі легко каже: «Моя любов, ці персики виросли для тебе». Турки — століттями нація красномовних продавців, це в їхній крові.

Цікаво, що цей словесний стриптиз можна спробувати пояснити з боку тюркології. Слово «кохання» у турецькій мові має щонайменше три значення і купу відтінків: aşk, sevda і sevgi. «Ашк» — це кохання-вибух, скороминуча пристрасть, щось із турецьких серіалів, коли герої палають емоціями і запалюють все навколо, включно зі знімальною групою. «Севда» — тривале і довге солодке почуття зі старовинних віршів і листів українки Роксолани до султана Сулеймана, доставлених швидкими рисаками просто до його шатра на війні. «Севгі» — світле почуття без жодного «гарячого» підтексту, так і приємній панянці можна освідчитись, і продажі підняти. Тож чи справді закохався у тебе продавець фруктів, а чи просто хоче прилаштувати залежалий товар — здогадайся сама.

Турки — нація красива, цього не забереш. Актори серіалів щороку посідають місця у рейтингах найгарніших чоловіків світу. Турки-чоловіки приємно пахнуть, доглядають за собою і займають черги до перукарів частіше, аніж жінки. У турецькій мові є навіть спеціальний «чоловічий» комплімент «çok yakışıklısın» — «ти дуже красивий, неймовірний». І його чоловіки різного віку приймають без зайвої сором’язливості.  

— Мої стосунки з турком були святом, я ніколи не чула стільки гарних слів. Але все зруйнувала його краса, — може тепер сказати Надія, моя одногрупниця з Інституту Юнуса Емре. Зі своїм обранцем вона познайомилася у Києві. — Було нестерпно ловити захоплені погляди наших дівчат на мого хлопця на вулиці, а особливо розуміти, що йому це теж подобається.

Зранку він проводив дві години перед дзеркалом, намащуючи стайлінгом свого неслухняного чуба. Я втомилася від його захоплення собою і розірвала відносини

Червоні прапорці

Знайомлячись із турком в європейському Тіндері й уперше заходячи на територію турецького кохання, не зайве запитати, де його коріння: «Nereli?». Це порада від Дарії, яка одружилася із турком після досвіду нещасливого кохання, — теж із громадянином Турецької республіки:

— Чудове запитання, котре прояснить, звідкіля він родом. Звісно, доля непередбачувана, але раджу орієнтуватися на умовну вертикальну лінію «по Анкарі». На захід від цієї лінії, а особливо у таких містах як Стамбул, Ізмір, Анталія проживатимуть турки, більш зрозуміліші європейкам. На схід — більш традиційні й релігійні турки, курди, лази, заза й інші національності. Наприклад, у традиційному Діярбакирі, переважно населеному курдами, часто синові дружину «сватають» батьки задовго до його повноліття.

Умовний 25-річний чоловік із Туреччини, який має хорошу роботу у Франції, може також мати дружину і трійко дітей на батьківщині, про яку «забуде» сказати на побаченні

Жінки там переважно не працюють, носять хустки, сім’ї живуть кланово. На Чорному морі, в бік Трабзона, загострене поняття честі й досі трапляються випадки вбивства за честь і родової помсти. Як правило, тут не надто дбають про освіту. Серед таких традиційних родичів складно буде відстояти звичні для нас свободи. Утім, бувають винятки — одна моя подруга-філологиня розмовляла із курдом із Діярбакиру про схожість лексики української і курдської мов, наприклад. І співрозмовник легко міг підтримати цю розмову,

Вона познайомилась зі своїм обранцем у Німеччині, в соцмережі. До слова, тут після Першої світової війни утворилася найбільша європейська діаспора турків. За деякими джерелами, нині їх тут проживає більш як 3,5 мільйона. Німецькі турки пильнують свої традиції, сповідують іслам й досі не розчинилися серед місцевого населення, опираючись асиміляції.

— Про серйозні наміри турецького чоловіка я б судила за тим, що він одразу спробує познайомити обраницю з усіма своїми родичами — мамою, бабусею, тіткою, численними племінниками, і покаже усім своїм друзям. Найпоширеніша «лякалка», начебто турок обов’язково примусить прийняти іслам, зав’яже хустку і заявить на своє право мати кількох дружин — це вигадка. Туреччина — світська країна з часів лідера Мустафи-Кемаля Ататюрка, який наділив жінок правами, і сподіваємося, залишиться такою надалі. Так, турок може висловитися із приводу надто короткої спідниці, але це не про традиції, а про ревнощі. Турки — чоловіки, яких ревнощами краще не випробовувати, — ділиться Дарія.

Як розійтися?

Турецькі чоловіки дуже гарно залицяються. Дарія розповідає історію, коли турок брав розкішну машину напрокат, аби привабити українку, запрошував у ресторани, дарував величезні букети і вліз у борги. Борг віддавав, уже одружившись зі своєю обраницею:

— Їм важливо справити враження, усе кинути під ноги. До слова, навіть турецький чоловік, який виріс в Європі, рідко коли дозволить своїй дівчині заплатити за себе у ресторані. Пригадую, як уперше дістала гаманець у кафе, щоб внести свою частину суми за десерт.

Хоч ми обоє були студентами, мій хлопець образився і не розмовляв зі мною. Тут ментальність виявилася сильнішою за отримане з народження громадянство

Турецькі чоловіки дуже емоційні — можуть заплакати під час фільму, можуть пліткувати, бурхливо обговорювати політику і любовні походеньки інших. Чого варті спеціальні заклади для чаювання у кожному турецькому місті й селищі, куди немає входу жінкам. За чорним чаєм у склянці й розмовами деякі турки проводять усі вечори. 

Натомість українок і загалом європейок турецькі чоловіки часом схильні вважати холодними й навіть грубуватими. Наприклад, їх шокує категорична відмова. Турецький люд рідко каже «ні». На випадок відмови у Туреччині промовляють незмінне «bakalım» — що означає «побачимо», «дасться знати», «на все Божа воля» абощо. Іншими словами, теж «ні», «ніколи», але в екологічній формі — бакалим!

Так само туркам властиво закінчують стосунки — вони ще зізнаються у коханні, але вже забувають подзвонити; кажуть гарні слова — і тут же звинувачують у тому, що дівчина не відповіла достатньо емоційно, а отже, збирається закінчувати відносини. Причина одна — вони не звикли казати «ні» й здатні продовжувати стосунки уже як гру, аж поки обраниці це не набридне.

— Якщо відносини із турком не виходять одразу – скасовуйте симпатію в Тіндері, блокуйте у соцмережах, — радить Дарія. — Інакше він знову повернеться, підсаджуючи на емоційні гойдалки. Не раджу починати стосунки із турком, у якого в друзях десятки слов’янських красунь, котрий звідкілясь знає російську — мову, яка не потрібна йому по роботі. Будьте впевнені, що такий турок розуміє, на якій козі до нас під’їхати, що казати і як маніпулювати. Швидше за все, він займається цим на професійно, колекціонуючи перемоги на любовному фронті.

Фотографії: Shutterstock

Історія  перша. Мама Марина

Марина Іваненко, лікарка

Як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Син Марини Іваненко Сергій [імена змінені на прохання героїні. — Ред.] пішов у військо добровольцем. Хоча до призовного віку мав ще чотири роки.

— Його спонукала до цього смерть друга дитинства, 19-річного хлопця, добровольця, — згадує матір. — Я не була в захваті. Багато людей мене не розуміли, казали, що я маю якось «забирати його звідси». Але як я його кудись заберу? Він доросла людина!

Марина ділиться, що здивовані погляди і запитання деяких знайомих викликали в неї суперечливі думки:

Скільки я чула про те, що я матір-зозуля, як я могла його відпустити? Я відпустила. Хіба був вихід?

З одного боку, в неї були всі можливості не пустити сина війну. Могла зробити так, щоб він ніколи не пройшов військово-лікарську комісію, зманіпулювати. Але навіщо тоді були всі ці цінності, які вона йому прищеплювала?

— У нас дуже близькі стосунки. Я брала його в гори з 6 років. Я брала його з собою на Майдан. Звичайно, я не хотіла, щоб мій син воював. Але навіщо я тоді приводила його на барикади Революції гідності? Щоб потім сховати?, — розповідає жінка. — Деякі родичі досі не знають, що Сергій у війську. 

Це приховують від дідуся, якому не можна хвилюватися через поважний вік і який до того ж має відмінні від Марини та Сергія погляди на війну. З літньою людиною намагаються зайвий раз не сперечатися:

— Наш дідусь каже: «Аби Зеленський не загріб Сергія!» Я його заспокоюю, кажу, що в сина вік не той. А ще дідусь дуже переживав, що у Сергія не було нормальної роботи. Так син зателефонував йому і сказав, що тепер є робота! Він ходить туди кожен день і його тричі на день годують. Так дідусь такий щасливий був! Каже: «І все ж, аби не загребли». «Не переживай, вже не загребуть», говорю йому.

Те, що син Марини воює, попри критику оточуючих, наповнює її гордістю

— Або ми виховуємо їх дорослими, або навіщо це все?

Історія друга. Мама Наталія

Наталія Муравйова, майстриня, вишивальниця 

Мамо, ти тільки не переживай, ми у військкоматі!

У родині Саркісянів [прізвище чоловіка Наталії. — Ред.] воюють всі хлопці: двоє синів та племінник. На фронті опинилися в 2022 році:

— «Мамо, ти не хвилюйся, ми з батьком у військкоматі». За старшого я й не хвилювалась. Він служить і завжди любив зброю, він був готовий. А от молодший… Він ходив на початку до військкомату, але такого богатиря, зростом у 165 сантиметрів, одразу відправили додому. До того ж, в нього є проблеми зі здоров'ям. Але в грудні 2022 року таки дали повістку…

Молодший син Наталії став зв’язківцем в 65-ій окремій механізованій бригаді. Він регулярно висилає матері повідомлення з фронту. Наталія горда за сина, та не з усіма старими знайомими ділиться новинами від нього:

— У мене є сусідка, яка почала мені розповідати, як веліла сину брати будь-які гроші й тікати за кордон. Але я відразу сказала:

Так, Іро, таке в мене не пройде. Мої для війни? А ваші для чого?

Ні, мене це не ображає, мене це розлючує!

Обидва сини Наталії — айтівці. Свій перший комп'ютер самотужки зібрали у віці 12 і 10 років. Молодший брат ніжно говорить про старшого “Вовка, чортів геній”, бо той може глянути лише на проблему і відразу знайти рішення.

У хлопців, як і у всіх, є мрії, яким завадила війна. Зараз вони відкладені на мирний час.

— Старший мріє про будинок, басейн і маленький будиночок, де буде жити 36 котів. Що ж, двоє котів в нього вже є. І ще чотири у брата — на фронті.. “Піднакопичують” потроху. 

Історія третя. Мама Оля

Ольга Боровець, журналістка, редакторка

Не треба мені дякувати за сина. Я його нікому не віддавала

Скоро минає три роки, як єдиний син Ольги Боровець Максим воює. У війську служить і чоловік Ольги. У 22 роки син пішов до війська на початку повномасштабного російського вторгнення. Був тричі поранений, але повернувся в стрій. Жінка розповідає, що найбільше в реакції оточуючих її дивують подяки за сина:

— Він же не якийсь предмет, який я комусь подарувала. Не треба мені дякувати. А на питання: «А як ти його відпустила?», я одразу відповідаю чітко та ясно: «Я виростила дорослого чоловіка». Якщо ви хочете подякувати, подякуйте за виховання сина.

Ольга згадує, що 6-7 років тому пережила з Максимом дуже складний підлітковий період. Психологічно, ділиться Ольга, вона уявляла собі тоді, ніби її син — це екзотична риба з колючками, яку викинуло на берег, а вона повинна її врятувати:

Твоє завдання донести цю красиву, унікальну рибу до води, але вона борсається

— І в тебе два варіанти: або обламати її колючки й кинути в море, де вона не виживе. Або подряпати руки, зранитись, але донести її до води цілою і неушкодженою. Розумієте, для мене відпустити — означає дати дихати.

Як в багатьох інших людей, чиї рідні пішли воювати, коло спілкування в Ольги зараз інше, ніж до війни. Передовсім, через щире нерозуміння деяких речей тими родинами, де ніхто не воює:

— Люди повертаються до свого життя. Ні, їм не байдуже, але і війною вони не живуть. Одного разу мені сказали: «Ну, не нервуйся так, він усього два дні не на зв'язку. Мій якось в Карпатах не дзвонив чотири дні». І як мені пояснити, що без зв'язку в Карпатах і без зв'язку на нулі — це зовсім різні речі?

Знайомі часто радять Ользі звернутися до психолога. Жінка визнає, що психологічна допомога важлива і потрібна, та пояснює — цього недостатньо:

— Розумієте, люди ніби вимагають від родин військових «пережити щось». А це неможливо пережити. Навіть дев’ять психологів не змінять моєї основної проблеми: моя дитина в небезпеці. Мій рід в небезпеці. Психолог лише може допомогти з цим жити. Але це усвідомлюють також не всі. 

*** 

Відновити сили мамі Ользі допомагають візити до Львівського гарнізонного храму. Там жінка почувається серед своїх. Приходить не лише помолитися, але й посидіти, подумати. У храмі багато стендів із фотографіями полеглих воїнів. Багато облич на стендах — це знайомі Ольги.

Мама Марина Іваненко стверджує, що їй допомагає триматися «своя “бульбашка”» — зближення з волонтерським і ветеранським середовищем:

— Я зблизилась з людьми, з якими, певно, ніколи не зблизилася би через різні захоплення та стилі життя!

Мама Наталія Муравйова знаходить втіху в роботі:

— Немає нічого страшнішого за очікування повідомлення в чотирьох стінах.

Усім матерям, які чекають на синів, я раджу робити що завгодно, але поза межами дому: плести сітки, займатися спортом. Що завгодно, аби не звичні хатні справи

На думку всіх трьох мам, важливим є сьогодні питання підтримки матерів військових. Часто це жінки віком 40-50 років, які лишаються для суспільства «невидимими». Часто цим жінкам потрібна не лише психологічна, а й фізична підтримка.

— Я здорова людина. Я можу, наприклад, принести собі велику баклажку води. А у мене є знайома, якій 70 років і її син воює. Не завжди за першим кличем можуть прийти родичі. У когось є невістка, але вона виховує дітей і не може доглядати й за свекрухою. Я мрію про такий застосунок, де родини військових могли би знайти собі підтримку. І фізичну, і просто поговорити, — говорить мама Ольга.

Головне, що, на думку мам бійців, можуть зробити для них оточуючі, це участь суспільства в мобілізації

— Два з половиною роки тому не було ні тестових тижнів в третій штурмовій, ні двох місяців навчання в окремих бригадах. Не було рекрутингових центрів, не було цього всього. Зараз це все є. Зробіть свій вибір, — підсумовує Ольга Боровець.

Ярина Матвіїв: Простими словами — чим займається Brave1?

Наталія Кушнерська: Однією з наших місій у цій війні є мінімізація участі людини на полі бою через застосування сучасних технологій. Перевага наземних роботизованих комплексів у тому, що вони можуть взяти на себе дуже багато функцій, які наразі вимушені виконувати виключно люди. Це бойові місії, розвідка, евакуація поранених, перевезення провіанту та боєприпасів. Для прикладу, один з мед-евакуаційних роботів від українського розробника протягом одного тижня боїв зумів евакуювати 20 поранених військових. Раніше для цього потрібно було наражати на ризик евакуаційну групу з декількох військовослужбовців. 

Повністю замінити людей технологіями неможливо, та робимо все можливе, щоб технології максимально захистили військових, а там, де це можливо, замінили їх

Чим конкретно зараз займаєтеся та що в пріоритеті?

Brave1 надає організаційну, інформаційну, фінансову підтримку розробкам, які пройшли оборонну експертизу, аби ті якнайшвидше отримали код НАТО та були законтрактовані державою.

Кожен український розробник, який прагне, аби держава закуповувала його рішення для потреб Сил безпеки та оборони, має пройти кодифікацію згідно зі стандартами НАТО. У рамках цього процесу розробники повинні підготувати необхідні документи, провести тестування своїх рішень, пройти оборонну експертизу фахівцями Генштабу, які визначать, наскільки така розробка потрібна військовим. Тобто це цілий комплекс бюрократичних, технічних, процедурних механізмів, які повинен пройти розробник, щоб мати змогу контрактуватися державою. Місія Brave1 — допомогти їм пройти цей шлях якнайшвидше та з мінімальними труднощами. 

Компанії-учасники Brave1 працюють в рамках 12 технологічних вертикалей, визначених Генштабом. Це засоби ураження, розвідки, навігації, роботи, засоби радіоелектронної боротьби та зв’язку тощо. Все те, чого потребують наші військові, тут і зараз.

Як визначаєте, що саме важливо, які розробки і технології потрібні фронту? 

Базовий запит на технологічні рішення формують військові. Саме від нього відштовхуються в роботі українські розробники та безпосередньо ми у Brave1. Окрім цього, фахівці Генштабу проводять оборонну експертизу усіх розробок, зареєстрованих на платформі Brave1. Саме ця експертиза визначає, наскільки потрібним для військових є те чи інше рішення. На цей рік для Brave1 пріоритетними напрямками роботи є 4 сфери: БПЛА, засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), роботи та штучний інтелект.

Сучасна війна — це війна дронів

Вони виконують ударні функції, здійснюють розвідку, виступають ретрансляторами зв’язку. Тому розвиток БПЛА є безальтернативним. Важливість безпілотників розуміє і ворог, тому наш наступний пріоритет — розвиток засобів РЕБ, які здатні позбавляти ворожі дрони зв’язку з оператором. Особливо важливо розвивати так званий «окопний» РЕБ, який захищає безпосередньо військових на позиціях. Не менш важливі наземні роботизовані комплекси. Їхня головна цінність — можливість замінити людину при виконанні цілої низки функції, як от штурм, оборона позиції, розвідка, евакуація поранених. Чим більше роботів на фронті, тим більше збережених життів. Завдяки ШІ ми можемо підвищити ефективність ураження дронів, а також набагато краще працювати з великими обсягами інформації, яку збирає наша розвідка.

Які суперсучасні роботи, створені під час повномасштабної війни, працюють сьогодні на полі бою?

Це дуже широкий спектр роботів, і їхня кількість постійно зростає. Зокрема, це логістичні платформи, за допомогою яких можна доставляти боєприпаси та провізію на передову. Активно працюють мед-евакуаційні роботи. Для прикладу на одному з напрямків робот Воля-Е від українського виробника евакуював понад 100 поранених та полеглих військових з поля бою.

Також маємо ударні дистанційні модулі, на кшталт турелі ШаБля, яка відбивала атаки росіян на Авдіївському напрямку  (турель — установка для кріплення та застосування у бойових умовах кулемета, малокаліберної гармати або ракет, — ред.).

Україна — найбільша замінована країна світу. Як можна розмінувати таку величезну територію без людських втрат?

Наша відповідь — технології. Ми вже маємо рішення на платформі, які демонструють, що це не тільки можливо, але й цілком реально. Наприклад, на платформі зареєстрований дрон для детекції мін та інших вибухонебезпечних предметів. Він дозволяє пришвидшити процес сканування великих площ. Для прикладу, та площа, яку раніше сканувало 4 сапери, тепер може бути просканована одним дроном за той самий час. І таких розробок чимало.

Завдяки Brave1 українські розробники отримують гранти на проєкти, а бізнес та міжнародні партнери — інвестиційні можливості в українські передові оборонні розробки. Які масштаби роботи, яку ви ведете?

На нашій платформі зареєстровано понад 2400 унікальних технологічних рішень від понад 1100 українських розробників різних рівнів. Маємо надзвичайно позитивну динаміку — якщо минулого року щомісяця реєструвалося близько 100 розробок, то уже цьогоріч цей показник стабільно перевищує 200 рішень на місяць. Це свідчить про те, наскільки потужно включився український приватний сектор — інженери, інноватори, бізнес — в створення технологічних рішень для наших військових. Як результат, ми вже маємо понад 30 кодифікованих виробів, тобто, комплексів, які вже контрактуються державою, або можуть бути законтрактовані. 

На думку ряду експертів, Україна за час війни стала одним з лідерів серед держав у світі за виробництвом зброї. Чи дійсно це так?

За час повномасштабної війни Україна однозначно стала одним з головних defense tech хабів світу. Українські розробники створюють рішення в практично всіх технологічних нішах: БПЛА, наземні роботизовані комплекси, РЕБ, штучний інтелект, військова медицина, навігація тощо. Окремі рішення є унікальними не тільки для України, але й для світу.

Багато наших міжнародних партнерів приємно вражені, наскільки потужного прогресу досягла українська defense tech індустрія за такий короткий проміжок часу

І ми тільки набираємо обертів — щомісяця фіксуємо збільшення кількості виробників, самі розробки постійно вдосконалюються. Тому перспективи колосальні. Впевнені, що після завершення війни українські розробники зможуть постачати свою продукцію й ми маємо втілити їх у реальність, щоб зберегти та наростити технологічну перевагу над ворогом. 

Чи можливо завдяки вашим розробкам дійти до того, щоб вести технологічну війну без людських втрат?

Не слід очікувати появи унікальної вундерваффе. Зброя майбутнього — це не щось одне. Це комплекс технологічних рішень, які працюючи разом, створюють перевагу на полі бою. Саме тому ми не концентруємось на одному чи двох напрямках, а прагнемо максимально охопити усі сфери defense tech. Єдині вимоги, які ми ставимо перед усіма розробками і які, на нашу думку, визначають ключові характеристики зброї майбутнього — це ефективність і людиноцентричність. Усі рішення мають бути спрямовані не тільки на те, щоб завдавати шкоди ворогу, але й щоб зберігати життя та здоров’я наших військових. На жаль, вести війну без втрат — неможливо. Але у наших силах їх максимально мінімізувати, аби ця війна стала війною технологій, а українці могли жити і будувати успішну державу.