Ексклюзив
20
хв

Захід проти Путіна

«Це не просто вибори до Європарламенту, ставки тут величезні. Ідеться про те, яку політику щодо Путіна проводитиме весь ЄС» — депутат Сейму та голова Ради з відновлення України Павел Коваль про європейські вибори

Марія Гурська

Фото: SEBASTIEN BOZON/AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Європейський вибір

Марія Гурська: 6-9 червня в Європі проходять вибори до Європарламенту, в яких бере участь і Польща. Наступний склад Європарламенту зіштовхнеться з найважчими випробуваннями з часів Другої світової війни. Це і кліматичні, й енергетичні виклики, і вибори в США (політична турбулентність у світі), і небезпека прямого вторгнення Росії в одну з країн ЄС. І, передусім, це війна Путіна в Україні, якій наразі не видно кінця. Якою буде ця каденція Європарламенту?

Павел Коваль: Ці вибори в Європі є найважливішими після Другої світової війни. Історія виборів до Європарламенту налічує лише 40 років. І це фактично найсерйозніше волевиявлення у сучасній історії. Головне, що вперше ми назвали ворога, і це — Путін. Це означає, що люди, які йдуть і голосують, повинні відповісти на запитання: як ми реагуємо на політику Путіна? Є ЄС, Захід і Путін. Ніколи раніше це не було так ясно. Немає сірого кольору. Друге питання — це кліматичне, де ЄС має дуже амбітний план. Воно також відіграє важливу роль і є платформою для популістів, які критикують кліматичну політику Євросоюзу, зокрема, у питанні скорочення викидів вуглекислого газу. Це все йде пліч-о-пліч з мовчазною або більш відкритою підтримкою Путіна.

Отже, на цих виборах все ходить на вістрі ножа. Справа стоїть гостро. З одного боку, ми, Захід, з іншого — Путін. Для мене це абсолютно очевидно
Агітаційна кампанія у Франції. Фото: JEFF PACHOUD/AFP/East News

Якими будуть наступні 5 років для Європи? І чи не опиниться новий Європарламент під владою популістів?

Ні, я переконаний, що все буде добре. Європейська народна партія, ліберали і соціалісти отримають досить хороші результати. Не може бути такого, щоб популісти були в мейнстрімі і керували. Але ключове інше. Якщо вже президент США Джо Байден каже, що якщо ми зараз не допоможемо Україні, якщо вона не отримає всієї належної підтримки, то Путін спочатку забере Україну, потім Польщу, а далі й інші країни аж до Балкан — включно з ними самими. «Зебере» — у сенсі відновить свій вплив. Справа дійсно дуже серйозна.

Ці вибори — це не просто вибори до Європарламенту, ставки тут величезні. Йдеться про те, яку політику щодо Путіна провадитиме весь ЄС

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/665f3681f2e09a1742ccbeda_EN_01622120_1285.jpg">Вибори до Європарламенту: прогнози, загрози, очікування</span>

НАТОвізація України

Хотілося б згадати також інші нещодавні заяви Президента США Джо Байдена. Неприємною несподіванкою для українців став фрагмент інтерв’ю для Time, де президент США сказав, що ніколи не був прихильником ідеї НАТОвізації України, а мир в Україні не означає, що країна повинна приєднатися до НАТО. Чи згодні ви з цим твердженням і чи можливий у сучасному світі мир поза Альянсом?

Я дивлюся на це реалістично — з нашої точки зору, з Варшави. Ситуація динамічна. Президент Сполучених Штатів так вважає, бо сьогодні це здається неможливим. Але, знаєте, вся ця війна є історією про те, як речі, які колись були нереальними, стають можливими. Я за те, щоб Україна була в НАТО. Загалом, я є прихильником такого американського мислителя і політика з демократичного табору Рона Асмуса, який написав моє улюблене есе під назвою «НАТО аж до Кавказу». У 2003-2004 роках він був першим, хто виступав за розширення Північноатлантичного альянсу до Грузії та України. Усе своє життя я стикався з імперською політикою Росії й абсолютно впевнений, що немає іншого способу досягти миру в цьому регіоні, крім НАТО, розширеного за рахунок України, Грузії, Молдови та інших країн регіону.

Для того, щоб Росія змінила свою політику, вона має відчути силу Заходу 
Джо Байден зустрівся з Володимиром Зеленським у Нормандії на святкуванні 80-ї річниці D-Day. Франція, 6 червня 2024 року. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News

З нетерпінням чекаємо запрошення України до НАТО.

Я контактую з головами комітетів із закордонних справах інших західних країн. 11-12 червня в Берліні відбудеться конференція з питань відновлення України. Під час спілкування з багатьма своїми співрозмовниками я бачу, що потрібно тиснути. Сьогодні Україна в НАТО — це неможливо. Бо так говорять найважливіші політики тут і зараз. Ми додаємо цьому динаміки. Говоримо, що потрібно і яка наша мета. А мета — це Україна в НАТО і Росія без імперії. Тобто Росія як демократичний партнер вільного світу. Це можливо. І в цьому полягає суть цієї політики — постановка цілей, які сьогодні здаються далекосяжними, але є можливими.

Бити чи не бити?

У розпалі дискусія про те, щоб Україна могла атакувати далекобійною зброєю, особливо американською, цілі на території Росії. Президент США Джо Байден дав Україні дозвіл на удари, але лише для захисту Харківської та Сумської областей. На додачу навіть для цього українські війська не можуть використовувати ATACMS. Виглядає, як дуже часткове рішення. Що ви про це думаєте?

Саме про це ми й говоримо! Адже це було неможливо буквально кілька тижнів тому. І напевно було нереально кілька місяців тому. А два роки тому це взагалі неможливо було уявити. А воно є!

Так, але тільки на 50%!

Але є! І це в ключовому місці, тому що сьогодні ключовим місцем є Харків. Я абсолютно впевнений, що доля цієї війни буде вирішуватися у цьому місті. Якщо ми зможемо захистити Харків, ми зможемо протистояти росіянам. Питання не тільки в тому, чи захопить Путін це місто. Йдеться ще й про те, щоб очільник Кремля не наблизився до Харкова і не налякав людей восени. З близької відстані він спробує обстріляти артилерію та викликати хвилю біженців. І ми повинні не дати цьому статися.

У це важко повірити, але спікер Палати представників Конгресу США Майк Джонсон, який ще вчора був проти надання допомоги Україні, сьогодні заявляє, що допомога є замалою, а рішення про можливість використання далекобійної зброї є неповним. Й обіцяє особисто порушити у Білому домі питання мікроменеджменту війни в Україні. Чого очікувати? Як з часом може змінитись рішення щодо про застосування Києвом ATACMS? 

Спікер Джонсон, для якого все було неможливим, раптом опиняється в авангарді оборонців України і розуміє важливість цієї війни. Я все ж тут орієнтуюся на останню цитату Байдена, яка залишилася трохи непоміченою: «Якщо ми дозволимо Україні впасти, ми побачимо, як Польща і всі країни вздовж російського кордону підуть за нею». Якщо ми бачимо масштаби гібридної війни Росії також проти Польщі та країн Заходу, то про що ми думаємо? Чого ми чекаємо? Якщо президент США так говорить, це означає, що він орієнтується на дані звітів і посилає сигнал. Політично це має призвести до розширення НАТО та ЄС. Й у військовому плані має бути реальне право українців наносити удари по стратегічних цілях у Росії. Бо вони захищаються.

Кожне твердження на цю тему завжди має починатися з базового факту: росіяни напали на українців, а не навпаки

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/665cc0cdd91f8ccf81b38bbf_EN_01615008_1993.jpg">Нові рівні оборони — від обговорень до рішень</span>

Відновлення вже зараз

Конференція з відновлення України відбудеться в Берліні 11-12 червня за участю лідерів України, ЄС та Польщі. Як говорити про відновлення сьогодні, коли Росія атакує інфраструктуру, атакує Харків та інші міста, а, за прогнозами Київської школи економіки, аварійні відключення електроенергії цієї зими можуть сягнути 20-22 годин на добу?

Потрібно їхати на міжнародні майданчики з гаслом «Recovery now». Recovery — це щось більше, ніж просто реконструкція. Це те, що я назвав би польською rekonwalescencja (з польською означає «одужання». — Авт.). Ми не можемо чекати, поки припиняться всі бойові дії. Є певні речі, які ми маємо робити і над якими повинні працювати вже зараз. Якщо Україна отримає сучасну військову техніку, це також означатиме, що територія України буде безпечнішою.

Тому зараз потрібно працювати над відновленням інфраструктури заводів

Але мій меседж в Берліні буде іншим. Це не лише питання фізичної реконструкції. Це питання великих програм для українського суспільства. На Заході, як на мене, замало думають про українське суспільство після війни. Давайте подумаємо, яким воно буде. Буде менше людей Суспільство буде травмоване. Багато людей буде на Заході. Майже в кожній родині в могилі буде кохана людина — від найближчих до далеких родичів чи друзів. Буде набагато гірший доступ до медичної допомоги. Будуть усі ті явища, які пов’язані з війною — наприклад, більша схильність до корупції. Це завжди так. Тому ми повинні думати про суспільство. І з цим я їду до Берліна. Багато хто говорить про бізнес, а я кажу: подумайте про суспільство, про освіту, про місцеву владу. Потрібно піднімати ці теми — чекати немає сенсу.

Щодня Росія атакує українські міста. Фото: ДСНС Харківщини

Саміт G7: Україна у центрі уваги

13-15 червня в Італії відбудеться саміт лідерів країн Великої сімки. Речниця Білого дому Карін Жан-П’єр заявила, що головною темою буде підтримка України та притягнення Росії до відповідальності за розв’язану агресію. Як сьогодні можна притягнути Кремль до відповідальності? Про що можуть домовитися лідери G7?

Коли ви запитуєте про сьогодні, хай це аналізують політологи. Політик повинен думати про завтрашній день. Притягнення Росії до відповідальності сьогодні виглядає неможливим. Великі країни не хочуть створювати спеціальний трибунал під егідою ООН. Вони думають, що це може бути використаним країнами Півдня проти інших. Але так виглядає ситуація сьогодні. Питання — якою буде креативність політиків? Ми очікуємо, що російських лідерів засудять за цю війну. Я кажу це всюди. Більше того, я вважаю, наприклад, скандальною дискусію про те, чи можна використовувати російські заморожені активи для захисту України. Бо що ми маємо?

Ми купуємо зброю, щоб Україна могла захищатися, за це платять, наприклад, французькі, португальські чи іспанські платники податків, але гроші російських платників для цього не можуть використовуватися. Це абсурд. Очевидно, що так бути не повинно

Після війни мають бути репарації, а зараз — використання заморожених російських активів. Вірно?

Для мене це було очевидно з перших днів війни. Я знаю, що це також обговорюватиметься на саміті G7 в Італії. У майбутньому це має бути елементом міжнародного права. Якщо хтось атакує, ви можете використовувати їхні ресурси для захисту.

В Італії має бути ухвалений план Великої сімки щодо використання заморожених активів. Чи можна очікувати реальних рішень і кроків?

Політичних — так. Природа G7 полягає в тому, що вони домовляються політично, а потім це трансформується в адміністративні рішення, пов’язані з діями в окремих країнах, де розташовані ці активи, тобто, у Бельгії, Франції та меншою мірою в США.

Мирний саміт: на чиїх умовах мир?

15-16 червня у Швейцарії відбудеться глобальний саміт миру. Там будуть присутні представники 107 країн і організацій. Але не буде Китаю, Джо Байдена і, звичайно, без Путіна. Що ви думаєте про перспективи цього саміту? Чи може його резолюція хоча б на щось вплинути?

Добре, що українцям і українському уряду вдалося мобілізувати так багато країн для участі в цих розмовах. Це не будуть мирні переговори в тому сенсі, що дві сторони сядуть за стіл. Це будуть розмови про те, яким може бути мир у майбутньому і на яких принципах він може ґрунтуватися. Ідея хороша. Вона полягає в тому, щоб досить детально обговорити різні дуже конкретні економічні та енергетичні питання на майбутнє. Добре, що в України є ініціатива. Я розумію, що наступного року ця конференція буде продовжена, тому я б не говорив про те, кого там не буде, але сприймав це так, що зареєструвалося багато делегацій і це буде успішний захід!

Яким є план Польщі на цьому глобальному мирному саміті?

Коли йдеться про закінчення війни, то Польща має чітку позицію: миру не може бути ціною порушення міжнародного права. Суть політики Путіна — ревізіонізм. До нього приєдналися деякі політики в нашій частині світу, наприклад Орбан. Ми не хочемо ревізіонізму, тому що він стосується кордонів й інших елементів міжнародного устрою, шкодить польським інтересам і є дуже поганим для Польщі.

І наш план полягає в тому, щоб показати, що мир можливий без зміни кордонів силою. Потрібен справжній мир, а не той, який викликаний насильством

У світових ЗМІ говорять про ризики того, що в документах мирного саміту може йтись про те, що припинення війни має відбуватись за участю всіх сторін. Тобто Росії теж. Яка ваша думка з цього приводу і до чого можуть призвести такі переговори за участю Путіна?

Колись Росія у будь-якому випадку братиме участь у перемовинах, але не на її умовах і не як переможець. Вона має брати участь у переговорах, але можливо, це вже буде Росія без Путіна. Тому не потрібно боятися, що хтось напише, що Москва колись у цьому візьме участь, бо це очевидно. Наша задача — підтримати Україну, щоб вона виграла цю війну на своїх умовах.

Протести на кордоні

4 червня польські протестувальники відновили блокування руху вантажівок у пункті пропуску «Рава-Руська–Гребенне». Вони не пропускали фури на виїзд з України, а на в’їзд — по одній на годину. Організатори протесту говорять, що виступають проти «Зеленого курсу» Брюсселя та напливу неякісних продуктів з-поза меж ЄС — не лише українського, а й білоруського і російського виробництва. Однак протест відбувається саме на польсько-українському кордоні. Чому так?

Це частина протесту, який проходить по всій Європі. Більше того, такий самий протест, тільки інше його відгалуження, відбувся останніми днями в Брюсселі. Я хотів би сказати польським фермерам, усім, хто хвилюється: Польща обов’язково намагатиметься компенсувати будь-які втрати в певному секторі сільськогосподарського виробництва.

А українським фермерам я хотів би сказати наступне: вже скоро, я сподіваюся, ви також будете в ЄС, у вас будуть подібні проблеми, й українська держава обов’язково компенсує вам ваші збитки

Сама акція не є масштабною, в Брюсселі вона фактично закінчилася провалом. Я думаю, це тому, що вимоги цих протестів надто загальні. Через те мені важко навіть їх коментувати, бо я не впевнений, чи хтось зможе їх виконати на даному етапі. Тут, напевно, є й політика, оскільки лідер польської опозиції зустрічався з групою фермерів у контексті того ж протесту в Брюсселі. Треба потерпіти ще кілька днів — до закінчення виборів до Європарламенту.

Питання також у тому, наскільки протести на кордоні законні. Нагадаємо, у лютому прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив, що кордон і прикордонні пункти вважатимуться критичною інфраструктурою. Тож протести там мали б бути неможливими.

Я думаю, що ці протести відбуваються так, що ті, хто їх організовує, знають, що можна, а що не можна робити. Це також призводить до меншого масштабу цих протестів, до того, що вони повинні триматися на належній відстані від критичної інфраструктури тощо. Я думаю, що вони дотримуються всіх цих правил, тому масштаб цього протесту інший. Крім того, на даний момент ведеться багато польових робіт. Ті, хто цікавиться темою, вже побачили, що польський уряд серйозно ставиться до фермерів і розв'язує всі їхні проблеми, тож в організації блокад немає потреби.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Головна редакторка онлайн-журналу Sestry. Медіаекспертка, телеведуча, культурна менеджерка. Українська журналістка, програмна директорка телеканалу «Еспресо», організаторка міжнародних культурних подій, значущих для польсько-українського діалогу, зокрема, Вінцензівських проєктів в Україні. Була шеф-редакторкою прайм-таймових шоу про життя знаменитостей, які виходили на СТБ, «1+1», ТЕТ, Новому каналі. З 2013 року — журналістка телеканалу «Еспресо»: ведуча програм «Тиждень з Марією Гурською» та «Суботній політклуб» з Віталієм Портниковим. З 24 лютого 2022 року — ведуча воєнного телемаратону на «Еспресо». Тимчасово перебуває у Варшаві, де активно долучилася до ініціатив сприяння українським тимчасовим мігранткам у ЄС —  з командою польських та українських журналістів запустила видання Sestry.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Меланія Крих: Хто ти і як опинився в США?

Данило Червонюк: Я студент Нью-Йоркського університету і початківець-прозаїк і -сценарист. Я народився і виріс у Су-Фолс в Південній Дакоті, в сім'ї іммігрантів зі Східної Європи. Живу в Нью-Йорку, але мої мама і сестра все ще у Південній Дакоті, а решта моєї родини — в Україні або Латвії.

Чому твої батьки серед усіх місць обрали саме Америку?

Мій тато з України, а мама з Латвії. Мій батько емігрував після того, як відслужив обов'язкову дворічну військову службу в радянських збройних силах і кілька років пропрацював у Херсоні як бас-гітарист, граючи на весіллях і в ресторанах. Він поїхав на заробітки, але закохався в країну і залишився. Думаю, моя мама емігрувала зі схожої причини, але більше для того, щоб зустрітися з друзями, які переїхали до Америки. Коли вона познайомилась з моїм батьком в Кі-Вест, то вирішила, що спробує побудувати з ним сталі стосунки.

Якими були твої відносини з Україною, коли ти зростав?

Мої відносини з Україною були дуже тонкими, і я не усвідомлював наскільки це відштовхнуло мене від моїх однолітків. Вдома ми їли вареники і сало, а мій тато вирізав м'ясо з окуня і щуки, клав його на житній хліб і запивав хлібним квасом. У мене дуже добрі спогади про те, як тато мене вчив, як чистити сушену рибу, яку ми купували в маркеті «Берізка», і як відокремлювати зубами кістки від м'яса. Часто ми їли баличок, коли тато був удома. Я не усвідомлював наскільки люди сприймали мене як іншого через це.

У Південній Дакоті всі білі американці — там дуже мало різноманітності. Розуміння того, що люди не хотіли зі мною дружити або вважали мене дивним через мій акцент у дитинстві, їжу, яку я приносив до школи чи акцент моїх батьків, змусило мене відчути себе ближчим до своєї культури — так, ніби я пережив унікальний досвід, який мало хто в цій країні може зрозуміти. Під час канікул звучала Вєрка Сердючка. Вдома, в машині — вранці, ввечері і вночі — я слухав багато «Чіта Дріта», «Гоп-гоп» і «Вьо будєт харашо». Це були гімни мого дитинства. Мій тато танцював під них у найсмішніший спосіб і завжди намагався, щоб я відчув зв'язок з цими піснями. Ось на що було схоже моє виховання в Америці. Це завжди було свідомим зусиллям відчувати себе ближче до своєї країни, хоча вона була так далеко.

Звісно, що я відчував себе українцем, але я завжди знав, що мушу плекати це, докладати зусиль, щоб зберегти цю ідентичність, інакше вона вислизне з моїх рук і зникне назавжди. Бути українцем було як дар, хоча часом і тяжкий
Данило Червонюк. Фото з приватного архіву

Ця частина України росла в тобі разом з тобою?

Це було дуже складним протягом багатьох років. Наприклад, з дитинства я сприймав це як свято і спосіб бути ближче до свого тата. Все, що було пов'язане з моїм українством, стосувалося бути ближче до сім'ї та святкувати моменти, коли ми були всі разом (мій тато працював водієм вантажівки, тому не часто бував вдома). Коли я виростав і відкрив у собі любов до написання та оповідання історій, з'явилося відчуття обов'язку — ніби я раптом усвідомив свій привілей бути американцем українського походження. Що у мене є шанс і можливість віддати належне моїй культурі та громаді, досягнувши успіху фінансово і, допомагаючи Україні — чи то будуючи лікарні, чи то бібліотеки, чи то започатковуючи мистецькі програми, щоб допомогти підтримувати наступне покоління українських митців. Коли я почав з'ясовувати, чим хочу займатися в житті, я робив це для України. 

Я не знаю, чому мої думки пішли в цьому напрямку. Можливо, щоби батько пишався мною. Я б розглянув таку можливість, у будь-якому випадку. Я усвідомив свої здібності. Йшлося вже не про те, щоб святкувати свою українськість, а про те, як я збираюся зробити свій внесок у це. Наче збирався сказати: «Гей, Україно, ось що я зробив, щоб ти мною пишалася. Ось, як я збираюся зробити так, щоб малі діти в моїй ситуації — чи то українці в Америці, чи то українці в Україні — зрозуміли, що немає нічого поганого в тому, щоби бути українцем, і що це частина вас, яку слід відзначати і сприймати як надихаючу та дивовижну, а не лише як важку і травматичну».

Як це змінилося, коли почалася війна?

Це відчуття посилилося в мені. Я знаю, що деякі українці відвернулися від своєї культури, і я частково їх розумію. Це абсурдно важко прокидатися щодня і читати жахливі новини, знаючи, що сім'я, яку ти любиш і пам'ятаєш, живе в пеклі, створеному Росією. Думати про маленьких дівчаток, яких ґвалтують і спалюють живцем, як, наприклад, у Бучі або Ізюмі, про чоловіків і жінок, які йдуть воювати і повертаються без кінцівок і травмовані, якщо не в чорних мішках для трупів. Нещадні вбивства українців та геноциди, яких ми зазнавали протягом сотні років. Нам погрожують лише тому, тому що ми віримо у власний суверенітет.

Після початку війни я почав більше дізнаватися про українську історію та культуру. Я дізнався про український авангард та модерн у кіно та мистецтві

Я також дізнався про українських дисидентів, Розстріляне відродження українства та більше про Бабин Яр і Голодомор. Я дізнався, що те, що я відчуваю, було б покаране, якби я народився всього 60 чи 70 років тому в моїй рідній країні. 

Найсильнішим почуттям, однак, було почуття провини. Провина за те, що я був у безпеці, за те, що я був в Америці, і я був американцем; провина за те, що не боровся за свою країну і не поїхав рятувати свою сім'ю; провина за те, що мав справу з росіянами в моїй школі, виправдовуючи їхнє невігластво та їхню приховану ненависть до українців, а також за те, що дозволяв американцям називати українців «незрозумілими». Це справді дратувало мене більше ніж що-небудь інше. Почуття провини змінило моє ставлення до того, що я українець.

Чому я можу здійснювати свої мрії, займатися тим, що хочу робити в житті, зустрічати друзів і закохуватися, в той час як мої ровесники гинуть? Я теж міг би загинути, якби мій тато залишився в Україні.

Цитуючи Оксану Забужко: «Єдиний наш вибір був і залишається — межи жертвою і катом, між небуттям і буттям, яке вбиває. Втекти від себе і перестати існувати, або змиритися з тим, що ти українець і щодня страждати від цього». Я вибрав останнє. Думаю, це важливо. Я святкував те, що я українець, коли був дитиною, а тепер це змушує мене плакати. Однак це не робить мене менш українцем, і я маю намір продовжувати святкувати свою українськість.

Данило з татом і сестрою. Фото з приватного архіву

Як письменник і сценарист, чи хотів б ти колись колись повернутися в Україну і змінити там кіноіндустрію?

Я не знаю. Я хотів би віднайти частину себе, яку я втратив ще до того, як народився. Я не очікую прекрасних вражень або навіть того, що побачу свою сім'ю знову. Я відчуваю, що в мені є стільки всього, що я не дізнаюся, поки не повернуся в Україну, і так багато про людський досвід. Цікаво, чи коли я побачу, звідки походить моя сім'я, я зрозумію трохи більше про те, що означає бути українцем і, що означає бути позбавленим досвіду виховання на Батьківщині, а це і є частиною моєї ідентичності.

Кінопродукція з України є феноменальною і неймовірно добре зробленою. Я думаю, що проблема, яку світ має з нами, полягає в тому, що ми — нація, яка думає лише про війну та виживання. Ми наче таргани. Я не думаю, що нам потрібно припиняти знімати фільми про війну, але я думаю, що світ повинен дати українцям можливість заявити про себе як про націю, яка не визначається лише нашим виживанням, стійкістю, силою та травмами. Захід не повинен бачити в нас націю жертв і героїв війни. Ми можемо бути спортсменами, детективами, привидами, старшокласниками, злодіями танцюристами, музикантами тощо. Ми не мусимо бути лише солдатами, розбитими вдовами чи сиротами.

І я відчуваю, що українські американці є ідеальним голосом для цих історій і можуть показати світові, що означає бути українцем поза війною і насильством, ким ми є поза тиском Росії. Ми — люди, і ми заслуговуємо на те, щоб розповідати всі історії, а не лише про війну

Як би ти описав сучасне українське кіно на даний момент?

Мене розчаровує той факт, що для того, щоб фільм був прийнятий західним глядачем, потрібно пролити кров тисяч українців. Я розчарований тим, що західні глядачі можуть дивитися такі фільми, як «Анора», над яким працювали росіяни, які підтримують війну, і який був добре прийнятий російською аудиторією в Америці і отримав нагороду «Оскар». Росіянам дозволено знімати невоєнне кіно, а українцям — ні.

У нас були такі чудові сучасні фільми, як «Люксембург-Люксембург», «Мої думки тихі», «107 матерів», які пройшли повз увагу, тому що вони не про війну в Україні. Я бачу простір для фільмів про український досвід поза війною, знятих американцями українського походження. Я бачу великий потенціал для історій про те, що означає бути українцем, які можуть відокремити нас від Росії в культурному плані в очах Заходу.

Ми повинні продовжувати культивувати історії, які показують аудиторії, що ми все ще хочемо дружби, любові, близькості, ідентичності, просування по службі, грошей — всього того, чого хочуть інші люди. Ми існуємо як єдине ціле, а не лише як нація бійців. Нам потрібні українські історії, які олюднюють нас після війни — не лише для західної аудиторії, а й для українців, щоб ми пам'ятали, хто ми є насправді.

20
хв

Мій спосіб бути українцем

Меланія Крих

Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер закликає не дозволяти Путіну «грати в ігри» з припиненням вогню в Україні. За його словами, Москва намагається виграти час, тож Заходу потрібно не послаблювати тиск, а навпаки — посилювати підтримку Києва.

15 березня Стармер провів онлайн-зустріч «коаліції охочих», а у четвер, 20 березня, у Великій Британії європейські військові лідери обговорять можливість миротворчої місії в Україні. Західні держави переходять до «оперативної фази» забезпечення безпеки України, що включає як військову допомогу, так і посилення санкцій проти росії.

Що означає цей новий етап підтримки України? Чи можлива миротворча місія, і за яких умов вона стане реальністю? На ці та інші питання в ексклюзивному інтерв’ю виданню Sestry відповів британський генерал у відставці Річард Ширрефф, який обіймав посаду заступника Верховного головнокомандувача військами НАТО в Європі.

«Коаліція охочих» та безпека України

Марина Степаненко: Яку роль, на вашу думку, можуть відіграти міжнародні сили безпеки, що обговорюються в рамках «коаліції охочих»? Яких конкретних кроків можна очікувати від конкретних країн, а особливо, від Великої Британії?

Річард Ширрефф: Єдина роль, яку варто обговорювати, — це стримування майбутнього російського вторгнення в Україну. Виклик очевидний — Росія вже заявила через міністра закордонних справ Сергія Лаврова, що не погодиться на європейські миротворчі сили після припинення вогню. Це означає, що РФ треба змусити прийняти їх, і єдиний спосіб зробити це — перемогти росіян.

Росія повинна зрозуміти, що вона ніколи не зможе досягти своїх цілей в Україні, але цей меседж відсутній у нинішніх дискусіях

Будь-які сили мають бути здатними перевершити Росію. Сили чисельністю 30 тисяч без важкого озброєння не мають сенсу. Їм потрібна значна чисельність, протиповітряна оборона, високоточні ракети дальнього радіусу дії і всі можливості, необхідні для боротьби з Росією. І це масштабне завдання. Миротворчі сили повинні охоплювати до 1200 кілометрів фронту, здійснюючи розвідку і спостереження. Менше — неефективно. 

Чому на першу зустріч лідерів на початку березня Велика Британія не запросила представників країн Балтії, що призвело до дипломатичного інциденту? Чи мають ці держави брати участь в обговореннях, зважаючи на пряму їм загрозу з боку РФ? 

Звичайно, вони мали б їх запросити. І це було безглуздою помилкою і справжньою образою для наших друзів у країнах Балтії.

Що потрібно для створення та функціонування міжнародного миротворчого контингенту без участі США? Наскільки ефективними можуть бути такі сили?

Потрібно дуже багато. Передусім це має бути сила, здатна перевершити росіян. Отже, вона потребує значної кількості повітряних сил і засобів. Їй потрібні високоточні ракети великої дальності. Потрібні штурмові гармати. Потрібні HIMARS. Їй потрібне управління і координація. Їй потрібне супутникове спостереження, інформація, розвідка — дуже багато речей. 

Оператори безпілотників 3-ї десантно-штурмової бригади працюють на позиціях поблизу лінії фронту. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News

І для того, щоб бути справді боєздатною силою, їй потрібні усі можливості, які може надати Америка, а також, звичайно, протиповітряна оборона. Європа має дещо з цього. Але не все. І це означає, що Європа повинна зібратися з силами і знайти шляхи їх забезпечення, якщо вона хоче бути ефективною.

Враховуючи заяви Росії про категоричне несприйняття введення міжнародного контингенту, якими є реалістичні важелі тиску на Москву, щоб змусити її погодитися на подібний формат?

Потрібна європейсько-канадська стратегія, спрямована на надання Україні засобів для перемоги над Росією — військової техніки, логістики, боєприпасів, а також підтримки у реформуванні її збройних сил з метою максимізації їхньої спроможності. Першим кроком є забезпечення здатності України утримувати лінію фронту і зупинити просування Росії, яке, незважаючи на величезні втрати, продовжується дюйм за дюймом. 

США відновили відкликану раніше допомогу, зокрема, передачу розвідданих, а втім, Європа має допомагати Україні нарощувати власну силу. Ключовим кроком є інвестиції. Україна продемонструвала неабияку швидкість і спритність у розробці і закупівлі нових озброєнь. Фінансування цих зусиль матиме вирішальне значення. Зрештою, єдиний шлях до миру — це поразка Росії.

Які важелі впливу можна використати, щоб цього досягти?

Я впевнений, що можуть існувати так звані важелі тиску. Я також зазначу, що Україна висуває ідею припинення вогню — як у повітрі, так і на морі — як потенційну відправну точку.

Однак я принципово не вірю, що Путін коли-небудь відмовиться від своєї мети ліквідувати Україну як державу

Це залишається його кінцевою метою — це те, що рухає його вперед. Росія — це режим, який процвітає на війні, який підтримує себе через конфлікт. Якщо Трамп запропонує Путіну вигідну для нього угоду, яка дозволить йому оголосити про перемогу і дасть йому час на відновлення армії, він неминуче зробить ще одну спробу «розчленувати» Україну. І це знову повертає нас до критичної потреби в потужних силах для заспокоєння і стримування Москви.

Переговори США щодо завершення війни

Президент США Дональд Трамп вважає, що домовленості з Росією зможуть забезпечити довготривалий мир для України. Чи є історичні або військові прецеденти, які свідчать про те, що подібні угоди можуть бути використані Росією для перегрупування сил перед новим наступом?

Саме так. Трамп дурить себе, якщо вважає, що зможе домогтися припинення вогню, яке призведе до тривалого миру без поразки Росії. Поки що він вимагає від України всіх поступок.

Він поводився жорстоко з вашим президентом. Ми бачили цей прояв ненависті, грубості, неввічливості в Білому домі пару тижнів тому. Що він вимагав від Путіна? Нічого. Це все, що я можу сказати. Путін і Трамп. Трамп фактично «в ліжку» з Путіним, і ми повинні до цього звикнути.

Британський законодавець Грем Стюарт висловив припущення, що президента Сполучених Штатів Дональда Трампа протягом десятиліть готували спецслужби Кремля. У Сенаті США теж цікавляться, чи не є чинний президент частиною кремлівської агентури. Як ви оцінюєте такі закиди?

Є багато вагомих доказів, які свідчать про те, що якщо Трамп і не був фактичним агентом Росії, то принаймні він фінансувався нею в 90-х роках. Окрім того, його виборча кампанія була профінансована Росією у 2016 році. І Путін, і Трамп знали про це.

Все це робить Трампа зобов'язаним перед Росією. І я думаю, що те, як він поводиться, демонструє, що він, перш за все, корисний ідіот Путіна

Як, на вашу думку, можуть вплинути підходи Трампа, який бажає швидких рішень та апелює ультиматумами, на загальний формат перемовин з Росією?

Трамп обманює себе, якщо думає, що зможе досягти тривалого миру, тому що Росія не готова йти на жодні поступки, не відступила ні на йоту від своїх вимог щодо «розчленування» України.

Генерале Ширреффе, майже місяць тому Дональд Трамп раптово звільнив генерала Чарльза Брауна-молодшого з посади голови Об'єднаного комітету начальників штабів, а також ще п'ятьох високопосадовців Пентагону, зокрема першу жінку-начальника військово-морських операцій, адмірала Лізу Франчетті. Як подібні рішення впливають на оперативну ефективність американської армії та довіру військових до цивільного керівництва?

Це точно не допомагає Президенту. Вищий офіцерський склад американських збройних сил був відібраний не за політичними уподобаннями, а за військовими здібностями і розсудливістю. І за їхню здатність давати поради вищим політичним лідерам. Саме так працюють демократії.

Вище керівництво збройних сил існує для того, щоб надавати аполітичні поради, а далі вже справа політиків — ухвалювати рішення. Не політикам належить призначати людей, які будуть виконувати їхні політичні замовлення. Отже, це не піде на користь моральному духу американських збройних сил і їхньому потенціалу.

Різні підходи. Європа та США

Зараз ми бачимо, як Європа та США йдуть діаметрально протилежними шляхами: Трамп наполягає на компромісах, тоді як європейські лідери розуміють, що поразка України означатиме загрозу для безпеки ЄС. Чи можливе створення нового формату безпекової співпраці між Європою та Україною у випадку, якщо США вирішать безповоротно обмежити свою участь у забезпеченні безпеки України?

Європа і Канада повинні визнати, що Америка фактично зреклася свого лідерства у вільному світі. За Трампа США стали більш близькими до Росії, ніж до Європи — практично попутниками Путіна.

Ми побачили це, коли США проголосували разом з Росією та Північною Кореєю проти європейської резолюції, яка засуджувала російську агресію в Україні. Сигнали були чіткими — не лише з Мюнхенської конференції з безпеки, але й від Путіна, Трампа, Геґсета та Венса. Геґсет висловився чітко: Америка більше не гарантуватиме безпеку Європи. Це ставить серйозні питання щодо існуючих структур, зокрема НАТО.

Тепер Європа і Канада повинні розробити альтернативну систему безпеки — можливо, на основі НАТО, але з інтеграцією України в це рівняння. Необхідне стратегічне і творче мислення

Гарантії безпеки та інтеграція в НАТО

Усі ми спостерігали за переговорами у Саудівській Аравії, де США пропонували повне припинення вогню, а потім переговори про довгострокове мирне врегулювання. А Україна хотіла припинення вогню лише в повітрі і на морі, а на суші — продовження боїв до отримання гарантій безпеки. Як ви оцінюєте ці два сценарії? Що вони дають, чи навпаки, чим загрожують?

Україна ніколи не має погоджуватися на компроміси, яких вимагає Америка. Рубіо говорить про те, що Україна повинна відмовитися від територій заради миру, але насправді він пропонує віддати українців в обмін на тимчасову паузу в бойових діях.

Він очікує, що президент Зеленський віддасть під російський контроль вільних українських громадян, які проживають на територіях, які зараз не окуповані Росією. Це просто неприйнятно. Саме тому я залишаюся при своїй думці — я просто не бачу, щоб це кудись рухалося.

Якими мають бути реальні гарантії безпеки для України з боку США, Європи та НАТО, щоб вони не повторили долю Будапештського меморандуму? 

Якби Америка все ще була на боці Європи і підтримувала Україну, єдиною гарантією безпеки, яка б дійсно мала значення, було б членство в НАТО. Але, з огляду на зміну курсу Америки, ми повинні розглянути нові рамки — європейсько-канадсько-атлантичну договірну організацію, яка спирається на НАТО. Цей альянс має не лише зміцнитися, ефективно функціонуючи без США, але й інтегрувати Україну.

Досягнення цієї мети, однак, є величезним викликом. Це вимагає спочатку перемоги над Росією, а потім створення надійної сили стримування в Україні. Це найважливіші питання, які мають бути вирішені протягом наступних трьох-п'яти років
Європа має шукати альтернативу США. Фото: ОПУ

Ви наголошуєте на співпраці у сфері безпеки між Європою та Канадою, але з огляду на розбіжності в Європі, чи бачите ви появу менших регіональних безпекових альянсів, якщо США вийдуть з НАТО? Наприклад, чи можуть країни Балтії сформувати власний оборонний пакт або Вишеградська четвірка створити окремий безпековий альянс? Чи призведе фрагментація НАТО до утворення клаптикового полотна з менших коаліцій чи це малоймовірно?

Дуже ймовірно, що майбутня європейсько-канадська система безпеки обертатиметься навколо «коаліції охочих» — країн, які щиро віддані колективній обороні. Такі країни, як Угорщина під керівництвом Орбана, який позиціонує себе як ще один корисний ідіот Путіна, повинні бути просто виключені. Якщо вони відмовляються робити внесок в європейську безпеку, нехай засохнуть на лозі.

Переважна більшість, однак, буде стояти разом. Ви вже можете бачити це на прикладі Паризької конференції, в якій взяли участь близько 20 країн — не лише європейські союзники, але й партнери, такі як Австралія, Японія, Південна Корея і навіть Ірландія. Ці країни визнають, що європейська безпека є спільним інтересом і що найкращий спосіб її забезпечення — це співпраця з країнами-однодумцями.

Титульне фото: AA/ABACA/Abaca/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Марина Степаненко

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Ексклюзив
20
хв

Яка мінімальна зарплата в країнах Євросоюзу в 2025 році? Мінімалка в Польщі, Німеччині, Чехії, а також Україні 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress