Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Я — не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я — кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових праць і художніх книг. Бо мені це подобається і навіть виходить.
Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна. Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда перетворить нас на фарш. Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць. Коли дощ — ми мокрі, коли болото — ми брудні, як чорти (а миємося раз на місяць, нагадую, і то не факт, що наступного місяця випаде така нагода). А, коли був мороз, мої побратими відморожували собі пальці. Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь вернутися у свій стандартний графік з 23-х до 7-и. При цьому ми є пріоритетною ціллю для ворога. І нас можуть спробувати знищити різними способами, до того ж у кожен момент», — такими словами почав свій допис на сторінці Facebook Нараз Розлуцький, і його слова поширили сотні людей, переклали різними мовами…
«Тобі страшно і… хочеться ще»
Назар ніколи не збирався воювати. Все змінила окупація Росією Криму у 2014 році — тоді, не маючи жодного військового досвіду, він сам прийшов у військкомат, а за рік був мобілізований.
Зараз Назар — артилерист. Який навіть на передовій знаходить час на читання, а про набутий у 2015–2016 роках військовий досвід написав книгу «Нотатник мобілізованого».
— Я робив для себе у зоні бойових дій так звані польові нотатки, а потім після демобілізації (це було у 2016 році) за три тижні написав книгу, — розповідає Sestry Назар Розлуцький. — Причому у свої нотатки майже не заглядав — писав переважно по пам'яті. Описував побут на війні, емоції, які відчуваєш, коли вперше потрапляєш на фронт.
— Одна з цих емоцій — страх?
— Страх теж був. Він є й досі, і в певні моменти на війні він дуже доречний. Головне, аби він не заважав виконувати роботу. Я добре пам'ятаю свій страх у 2015 році, коли тільки отримав повістку та усвідомив, що йду на війну. Хоча за рік до цього, у 2014-му, сам прийшов до військкомату.
— Не взяли?
— Не взяли. Це було в березні, коли Росія розпочала анексію Криму. Коли Держдума дала Путіну формальний дозвіл на введення військ в Україну з метою відновити конституційний порядок (тобто повернути Януковича), у мене з'явилося відчуття, що ось-ось може початися повномасштабна війна. Я розумів, що в такому випадку армії будуть потрібні люди, насамперед здорові чоловіки. Як тут можна було сидіти і нічого не робити? Тож став на військовий облік, пройшов медкомісію. Але оскільки військового досвіду не мав, мені сказали чекати своєї черги. Вона прийшла лише через рік, коли й отримав повістку.
Я тоді дійсно нічого не знав про військову справу. Працював у музеї в Івано-Франківську, займався науковою діяльністю. Ніколи не тримав у руках зброю. Після півтора місяця на полігоні та ще тижня бойового злагодження у частині потрапив на фронт.
Спочатку був звичайним номером розрахунку (розрахунок — це група військовослужбовців, які обслуговують артилерійську систему), заряджаючим. Потім був радіотелефоністом, пізніше командиром відділення управління вогнем. Якийсь час виконував функції розвідника. Під час повномасштабної війни знову пішов до артилерії, де є і зараз.
Мені спочатку було непросто насамперед через побутові моменти. Літо, спека. Декілька днів намагаєшся облаштувати свій побут. Потім тобі змінюють напрямок — і на новому місці починаєш все наново…
Так зване бойове хрещення було 4 серпня 2015 року. Ми виїхали на бойове чергування, надійшла команда вразити ціль. Пам'ятаю, їдемо з «гіацинтами», кожна гармата випускає по два снаряди. І раптом ти розумієш, що це вже не полігон, що зараз від ворога може прилетіти відповідь. Тобі страшно і… хочеться ще.
Тоді я відслужив майже рік. За цей час у нас було лише три втрати — і ті не бойові, а пов'язані із вживанням солдатами алкоголю. У ті роки в армії такого, на жаль, вистачало. Зараз все зовсім інакше. Тепер наші втрати — бойові. А побратимів втрачати дуже важко. Особливо тим, кого знав особисто.
Один із моїх приятелів, які загинули — Юра Джус, теж історик, ми з ним разом навчалися в університеті. Він загинув у квітні 2023 року на Луганщині… Спочатку мене накрило щось, схоже на депресію. Потім охопила злість. Але поки ти сам живий — збираєшся і продовжуєш виконувати свою роботу.
Я не одноразово думав про власну смерть, але так і не знайшов відповіді, чи боюсь. Жоден страх не повинен брати наді мною гору. Було кілька моментів, коли мені б, напевно, знадобилася допомога психолога, але я так ні до кого не звернувся і зрештою впорався сам.
Допомогти собі самому вийшло і після повернення до цивільного життя 2016-го року.
Я дуже чекав на демобілізацію, хотів додому. А коли нарешті повернувся, думки мої були лише про те, чи правильно я вчинив. Чи треба було залишитись на війні? Ходив містом, розглядав обличчя людей, будинки і намагався зрозуміти, чи це мій світ.
Але поступово адаптувався. Переїхав до Києва, де почав працювати у Музеї української діаспори.
— Що відчуваєте до цивільних, які стільки років воліли не помічати війну?
— До 2022 року на фронті не було потреби у дуже великій кількості людей, тому тоді ставився нормально. Зараз, коли ситуація сильно змінилася, вже інші думки... Але, приїжджаючи у відпустку, намагаюся абстрагуватися, переключатися, адже для того й приїхав.
Але якщо думки поки що вдається контролювати, то деякі реакції — ні. Наприклад, якщо чую різкий звук, миттєво повертаю голову у його напрямку. На підсвідомому рівні знаю, що різкий звук є джерелом небезпеки.
— У перші місяці повномасштабного вторгнення мільйони людей виїжджали за кордон, а ви, навпаки, з-за кордону повернулися…
— Я був в Ізраїлі. Як історик я давно розумів неминучість великої війни з Росією, це було лише питання часу. Але, щиро кажучи, не думав, що це станеться у лютому 2022 — на той момент дії Путіна більше нагадували демонстрацію. Мені здавалося, що коли супротивник дійсно хоче атакувати, він свої наміри приховує, щоб потім раптово завдати нищівного удару. Але я був неправий.
Ворог сподівався, що ця демонстрація нас деморалізує, а вийшло з точністю до навпаки. Я заздалегідь зв'язався з хлопцями, з якими служив раніше, і для мене знайшлося місце у моїй старій бригаді. Тому вже за два тижні після повернення в Україну я був на фронті.
«Це тривало два тижні без перерви»
— Можете розповісти про знаковий для вас момент на полі бою?
— Напевно, це бої за населений пункт Павлівка на Вугледарському напрямку у жовтні 2022 року. До того кілька днів на наших позиціях нічого не відбувалося, йшов дощ, усі були навіть трохи розслаблені. Вранці 29 жовтня прийшла команда відкрити вогонь — і це тривало два тижні, практично без перерви. Ти стріляєш, перезавантажуєш боєприпаси, знову стріляєш — і так, здається, безкінечно. З боку противника були дві бригади морської піхоти, які мали намір йти до Курахового і мали окупувати всю південно-західну частину Донецької області. Але нам вдалося зробити так, що далі Павлівки вони не дійшли.
Мені більше запам'ятовуються не бої, а те, що я бачу довкола. Ландшафти, зміна пір року. Навіть перебуваючи на фронті, можна помічати красу навколо. Це заспокоює, допомагає не вигорати. Допомагають і дрібні радощі — наприклад, коли вдається відіспатися чи з'їсти щось смачне. Коли поговорив з близькими, коли просто видався погожий день.
— Зараз продовжуєте робити польові нотатки?
– Ні. Пишу лише пости у Facebook. Не впевнений, що цього разу захочу писати книгу. Але мені хочеться читати — знаходжу на цей час, де б не був. Електронна книга, куди постійно завантажую нові книги, завжди зі мною. Твори різні, але більшість з них — з історії.
Ще під час служби у 2015 році я організував на фронті польову бібліотеку. Книги, які на моє прохання мені надсилали на фронт друзі, склав у ящик з-під артилерійського заряду, написав на ньому «Бібліотека», і побратими часто щось звідти брали почитати.
— Побратими ставлять вам питання з історії?
— Так, регулярно. Найчастіше просять розповісти про відносини України та Росії у різні періоди. Багато питань ставлять хлопці зі східних областей, яким протягом усього їхнього життя подавали ці події у спотвореному і викривленому вигляді. Вони розпитують про це в деталях, і кажуть, що до повномасштабної війни їхня картина світу була зовсім іншою. Говоримо ми і про нинішню ситуацію.
— Ваш пост у Facebook, у якому ви пояснюєте, чому від західних партнерів Україні потрібні не заклики до перемир'я, а допомога зброєю та грошима, зібрав сотні тисяч перепостів та був перекладений різними мовами. Ви неодноразово наголошували, що мирні переговори, до яких Україну й досі закликають певні політики, не вирішать, а лише погіршать ситуацію.
— Тому що Росія готова до переговорів лише на умовах повної капітуляції України. Навіть якщо це буде не повна окупація, це буде відмова від західного вектору розвитку, повернення проросійських сил до політики. Відмова від тих частин областей, які ми ще утримуємо і які Росія вже вважає своїми.
У нашому випадку неможливий так званий корейський сценарій, за якого Росія залишить собі частину вже захоплених українських земель, а вільна частина України буде собі розвиватися у напрямку, в якому їй хочеться. Цього не буде тому, що поряд залишається Росія, яка на це ніколи не погодиться.
Якщо хтось з європейських політиків досі не зрозумів, що в Україні Путін не зупиниться, він погано вчив історію. Гітлер теж свого часу обіцяв, що задовольниться Судетською областю і не окупуватиме всю Чехословаччину. Він порушив цю угоду через п'ять місяців після того, як її підписав, а після окупації Чехословаччини пішов на Польщу. Історія повторюється, і якщо Україна впаде, нашим партнерам вже доведеться воювати за одну з країн НАТО. Інвестувавши зараз відносно невелику частину свого бюджету в допомогу Україні, наші партнери мають можливість уникнути такого сценарію, виснаживши військовий потенціал Росії. Те, що ми просимо — це невелика частка того, що мають західні країни. Але для нас ця допомога може відіграти вирішальну роль.
Наразі ситуація на фронті складна: багато зразків зброї не постачається, до інших немає боєприпасів чи запасних частин. Але ми продовжуємо боротьбу, бо іншого виходу не маємо.
— Що допомагає вам справлятися і продовжувати?
— Розуміння, що я роблю те, що повинен. Підтримка близьких: моєї нареченої, мами. У складні моменти завжди говорю собі, що могло б бути і гірше — і це допомагає. А ще допомагають думки про те, що колись я повернуся до цивільного життя, своєї роботи, наукової діяльності. Буду займатися тим, що люблю, і це буде в незалежній Україні, а не в російській колонії.
Ось чому я на фронті. В якомусь сенсі я зараз як солдат захищаю своє право науковця об'єктивно писати про історію України. Я не хочу, щоб хтось прийшов і наказував мені, що писати та як жити. І зроблю все для того, щоб цього не допустити.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
