Ексклюзив
20
хв

Я знайшла презерватив у штанях свого 15-річного сина. І мені не байдуже

«Я люблю сина і не можу уявити своє життя без нього. Але побачивши цей презерватив, я згадала про свою ситуацію і не хочу, щоб жодна дівчина постраждала через мого сина»

Sestry

Малюнок Оксани Драчковської

No items found.

<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>

Говорити з рідними про секс дуже важко, але важливо

«Добре, що ви є, Сестри. У мене проблема, про яку я не хочу говорити з друзями. Написати про це легше, до того ж ви обов'язково допоможете. Минулого тижня я закладала одяг у пральну машину. Як завжди, перевірила всі кишені і в одній з них, у штанях мого 15-річного сина, знайшла презерватив. Не буду вдавати, що мене це не схвилювало.

Я була в шоці. Я не очікувала, що мій син-підліток вже займається сексом. Я навіть не знала, що він з кимось зустрічається чи має дівчину. Я ніколи не говорила з сином про «ці речі» і навіть не знаю, як це робити. Як почати таку розмову, щоб його не збентежити? Чи захоче він поговорити про це? Він, напевно, знає більше з інтернету, ніж може розповісти йому мама.

Я від початку виховувала його одна. І тут виникає друга проблема, точніше серйозне занепокоєння. Я завагітніла, коли мені виповнилося 17. Для мого на рік старшого хлопця, батька нашої дитини, це також був перший секс. Спочатку він радів, що у нас буде дитина, але батьки швидко відмовили його від створення сім’ї. На жаль, під їхнім впливом він дійшов висновку, що занадто молодий, аби бути батьком. Так я залишилася сама.

Я люблю сина і не можу уявити своє життя без нього. Але побачивши цей презерватив, я згадала про свою ситуацію і не хотіла б, щоб жодна дівчина страждала через мого сина. Він не знає деталей моїх стосунків з його батьком. Він знає лише те, що я мати-одиначка, а його тато не хотів піклуватися про нас. Може, мені варто розповісти йому про те, що колись зі мною сталося? Може, тоді він буде уважнішим до дівчат?

Будь ласка, допоможіть. Для мене це важливо».

Агнешка Ботта, клінічний психолог на Avigon.pl

Шановна читачко, батькам завжди нелегко прийняти думку, що їх дитина займається сексом. Скільки б не було вашому синові — для вас він завжди буде дитиною і вам може бути важко змиритися з тим, що син дорослішає і в нього з'являється особисте життя.

Той факт, що він носить презерватив у кишені, свідчить про його обізнаність про різні небезпеки

У наш час віковий поріг перших статевих стосунків підлітків значно знизився. За статистикою, молоді люди отримують перший сексуальний досвід у віці 15-16 років, а іноді навіть раніше. На жаль, фізична зрілість не завжди означає емоційну зрілість, тому роль батьків є дуже важливою.

Раджу почати розмову зі своїм сином з похвали за те, що він стежить за собою і усвідомлює не тільки ризик завагітніти під час статевого акту, але й ризик зараження хворобами, що передаються статевим шляхом.

Будь ласка, не бійтеся зізнатися, що ви знайшли презерватив у пральні. Той факт, що у сина в кишені був презерватив, свідчить про те, що він усвідомлює різні небезпеки. Вашого сина треба похвалити та показати, що він робить правильні речі.

Молоді хлопці дійсно можуть сприймати секс і жінок як розвагу

Важливо продемонструвати, що тема сексу є чимось нормальним, природним аспектом життя і нема чого соромитися. Навіть якщо ви думаєте, що син може дізнатися більше з інтернету, завжди варто згадати, що він може поговорити з вами на будь-яку тему.

Я розумію, що ви хочете, щоб син ніколи не кривдив жодної дівчини і усвідомлював, що секс — це не тільки задоволення, але й великий ризик і відповідальність. Якщо ви поділитеся історією зі своєї юності, це може позитивно змінити точку зору сина. Адже молоді хлопці і взагалі чоловіки дійсно мають схильність сприймати секс і жінок як розвагу та задоволення і не завжди усвідомлюють усі наслідки сексу.

Я думаю, що розповідь вашої історії може навчити сина аспекту відповідальності щодо використання контрацепції, а також відповідального ставлення до жінок, яке не завдає болю. До того ж якщо ви поділитеся з ним своєю історією, це може вас зблизити. Зміцнити ваші стосунки та довіру.

Посилання на сторінку експертки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
депресія біженці

За даними дослідження соціологічного інституту Академії наук Чехії і національного інституту SYRI, серед українських біженців у Чехії понад 41% має депресію середньої чи значної тяжкості і понад 23% — пригніченість. Результати чеських дослідників відповідають даним їхніх колег у Польщі, де науковці теж виявили схожий рівень депресії та пригніченості серед українських біженців. Причому кількість людей у такому стані росте з року в рік. 

Травма від війни змінює всіх, зокрема біженців

Усе частіше люди потребують не лише первинної, а й спеціалізованої медичної допомоги. Зокрема, медикаментозного лікування посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Але часто українці не звертаються до психологів, мовчать про свої проблеми: хтось думає, що його проблеми ніщо в порівнянні з проблемами на фронті. Хтось боїться, що якщо дізнаються про його симптоми психічних розладів, то соціальні служби заберуть дітей, або його звільнять з роботи, або просто відчуватимуть упереджене ставлення. Про це Sestry розповів голова Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджей Кендзерський. Від початку повномасштабного російського вторгнення він бере участь у багатьох проєктах допомоги воєнним біженцям. 

Група психологічної підтримки українських біженок Анджея Кендзерського. Приватний архів

«На жаль, не всі усвідомлюють, що травма від війни змінює людей. Тому спеціалісти, експерти, консультанти чи викладачі курсів, які працюють у різних інтеграційних проєктах допомоги українцям, мусять бути підготовленими до того, що не у всіх біженців воєнна травма проявляється однаково. Щоб біженцям було легше інтегруватися в нову спільноту, треба спочатку стабілізувати їхню нервову систему. Різні курси, тренінги чи семінари бажано починати після спілкування учасників із психологами й медіаторами (посередниками, фахівцями, що допоможуть знайти спільну мову між людьми під час кризових комунікацій). Бо якщо людина в стані тривожності, паніки, неспокою, їй важко сконцентруватися й запам’ятовувати важливу інформацію», — зазначає психолог. 

Дослідження, опубліковане в медичному журналі «The Lancet», свідчить, що 54% українців включно з біженцями мають ПТСР. Сильну тривожність — 21%, високий рівень стресу — 18%. 

«Ми мусимо допомогти біженцям уже зараз робити все необхідне, аби подолати воєнну травму, що заважає їм повноцінно жити. Травма від війни змінює не лише думки, а й саму здатність думати. Тому люди, які зазнали травматичного досвіду, можуть не до кінця усвідомлювати, що з ними сталося й що вони змінились», — каже Анджей Кендзерський.   

За словами психолога, для психічного здоров’я небезпечно тривалий час жити в стресі, стані невизначеності, відсутності почуття безпеки. Тому важливо якомога швидше знайти так зване «місце закорінення». А для цього треба мати де й за що жити. Для біженців важливо розуміти, що вони не самі, що це не тільки їхня війна, що поруч є люди, які допоможуть у найважчі моменти. 

Тривалість та дисфункційність — два головні критерії, за якими визначається, що людина має психічний розлад і потребує допомоги

Зі свого боку, психолог програми Mental Support for Media Антон Покалюхін розповів, що якщо людина відчуває різні симптоми поганого емоційного самопочуття (такі як пригнічений настрій, апатія, відчуття тривоги) безперервно кілька тижнів і довше, то це може свідчити про психічний розлад. Якщо людина не може, як раніше, виконувати різні повсякденні завдання: домашні й робочі обов’язки, брати участь у вихованні дитини, не хоче зустрічатися з друзями, відчуває себе знесиленою, безпомічною — це дисфункційність. 

«Якщо цей стан нетривалий — до кількох тижнів — то це в межах норми. Якщо не зменшилася ваша функціональність, скоріше за все, ви впораєтеся самі. Треба лише відпочинок, гарний сон, повноцінне харчування, дружні посиденьки, теплі обійми. Але якщо це триває довго, і людина ніби щось і робить, але з останніх сил і лише мінімум, без якого життя полетить шкереберть, то це вже дисфункційність», — стверджує Антон Покалюхін.

На які зміни звертати увагу, щоб зрозуміти, що час звернутися за допомогою до спеціаліста з психічного здоров'я?

Маркери змін — це коли нове не покращує якість життя, або навпаки, те, що раніше було важливим, корисним, необхідним, тепер втратило свою силу і цінність.

Наприклад, ви отримували задоволення від книжок, кіно, спілкування з друзями. А зараз помічаєте, що щось змінилося і вам більше нічого не хочеться, ніщо не викликає колишніх емоцій і не мотивує робити те, що раніше подобалось

Або раніше ви були дисциплінованою людиною, ходили в спортзал, на прогулянки, а тепер дисципліна кудись поділася. Або класична ситуація — алкоголь. Його вживають, щоб втамувати емоційний біль, подолати стрес, підтримати себе після сварки з кимось. Але якщо раніше ви вживали алкоголь тільки в компанії друзів, то зараз помічаєте, що вам це необхідно, щоб розслабитись.

Ще один приклад — тривога. Вона буває корисна й деструктивна. Завдяки корисній вдається, наприклад, краще підготуватися до виступу чи іспиту. А тепер ви помічаєте, що стали тривожитися навіть без приводу, і тривога вже не призводить до якихось корисних практичних кроків. Вона погіршує якість життя. 

Особливу увагу треба звертати на думки, пов’язані зі смертю та суїцидом. 

«Природно інколи мати думки такого типу: “Як мені важко, можливо, якби я померла, то стало б легше”. Це спосіб, яким наша психіка намагається подолати труднощі. Але якщо такі думки стають домінуючими — це вже «червоний прапорець», — впевнений Антон Покалюхін.

Якщо ж ви починаєте у думках планувати самогубство, це прямий сигнал, що вам потрібна термінова допомога психотерапевта або психіатра 

«Ніхто не знає вас так добре, як ви самі, тож уважно прислухайтеся до себе. Періодично питайте себе: де я зараз на шкалі психічного здоров’я? До якої міри мені погано і як довго це триває? Інколи цього може бути достатньо, щоб зрозуміти навіть на інтуїтивному рівні, що допомога потрібна», — пояснює пан Покалюхін.

Тіло людини з психологічними проблемами часто посилає сигнали, що суперечать її словам

За словами Антона Покалюхіна, люди часто переоцінюють свої можливості інтерпретувати й оцінювати слова й поведінку інших людей. Ми думаємо, що вони почуваються так, а насправді — інакше. Краще зрозуміти іншу людину допомагає спілкування. 

Існують небезпечні сигнали, які можна помітити навіть неозброєним оком. Разом з тим якщо ці маркери присутні, ми не ставимо діагноз, а лише робимо припущення, що, можливо, в цієї людини є психологічні проблеми. Головні критерії такі ж, як і ті, що стосуються нас самих — тривалість і дисфункційність. Маркерами є зміни, які погіршують життя людини. Що краще ви знаєте людину, то виразніше можете побачити зміни. Наприклад, якщо ви знали її як стриману й сміливу, а в останні місяці вона стала неврівноваженою, невпевненою. 

Психолог Антон Покалюхін. Фото з FB

Також слід звернути увагу, якщо людина стала інтенсивно чогось або когось уникати. 

«Уникати неприємних речей нормально. Наприклад, камінь потрапив до черевика й ви його хочете викинути, щоб уникнути відчуття дискомфорту. Але буває неконструктивне, патологічне уникнення. Наприклад, людина, яка завжди була товариською, чомусь тривалий час уникає будь-яких людних зібрань. Навіть ринку чи магазинів. Менше спілкується з колегами на роботі та друзями. Якщо це погіршує її життя, на це варто звернути увагу», — вважає пан Покалюхін. 

Людям, які мають психологічні проблеми, властиві некорисна поведінка, некорисні способи справлятися з труднощами. Наприклад, вживання алкоголю. Або емоційне переїдання. 

Небезпечним сигналом є різні види самоушкоджень. Люди в стані емоційного болю можуть різати собі шкіру на руках, ногах або інших частинах тіла. Не для того, щоб здійснити суїцид, а тому що є механізм, який через фізичний біль полегшує біль емоційний. Це називають самоушкоджуючою поведінкою. Стереотипно в кіно це присвоюють лише підліткам. Але є чимало дорослих, які так чинять.

Окрім того, треба звертати увагу на слова близьких. Це можуть бути прямі повідомлення, коли людина жаліється в приватній розмові: «Чомусь я тривалий час зовсім не сплю або мені сняться жахливі сни». Або непрямі сигнали: «Зі мною щось не так, не можу нічого робити». Так само спостерігайте за невербальною поведінкою: жести, міміка, паузи, манери, зовнішність тощо. У невербаліці дуже добре проявляється суперечлива поведінка. Коли людина посилає сигнали тіла, що не відповідають її словам. Наприклад, на запитання «Як справи?» з сумним виглядом відповідає: «Усе чудово». 

«Найкращий спосіб донести свої думки — це розмова. Слова — ось наша суперсила. Гарантії, що нас почують і людині одразу вдасться допомогти, немає. Але спробувати варто. Розмову треба почати зі слів: «Я хочу з тобою поговорити про дещо важливе». — рекомендує Антон Покалюхін. 

Тон розмови має бути не жартівливий, не катастрофічний, а спокійний і серйозний, без нагнітання

Важливо проявити ненав’язливу турботливу ініціативу, не тиснути. Ви поділилися своїми спостереженнями, а потім питаєте: «А що ти про це думаєш?». Слід завжди бути готовими до відмови. Адже людина може погодитися з тим, що є проблема, і нічого не захотіти з цим робити. 

Будьте готові нести відповідальність за свою ініціативу. Вислухати відповідь людини, допомогти знайти спеціаліста.  

Інколи допомога може бути дрібною, але людина завдяки їй відчує свою потрібність, вдячність, що про неї хтось безкорисливо піклується. Але не жертвуйте своїм часом і зусиллями, якщо не можете чи не маєте ресурсу допомагати. Не давайте шаблонних порад: знайди нормальну роботу, піди до спортзалу тощо. Це дратує й створює дистанцію. Якщо хочете допомогти, спочатку запитайте у людини дозволу. Інколи можна проявити турботливу наполегливість, але людина має право відмовитись. Не тисніть. Але лишайте двері відкритими. Люди можуть передумати і дозріють звернутися до вас, щоб зробити перші кроки на шляху до зцілення. 

Фотографії Shutterstock

20
хв

Кількість біженців з депресіями росте з року в рік: як допомогти собі й іншим?

Тетяна Бакоцька

<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки? Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб досвідчений психолог відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>

«Моєму синові скоро 18 і він — моя єдина родина. Хоча ми виїхали з ним на початку війни і безпечно живемо в Польщі, він хоче повернутися в Україну і піти добровольцем на фронт, тільки-но стане повнолітнім. І мене це жахає.

Так, з одного боку, я пишаюся тим, що маю такого дорослого сина, який має нашу країну в своєму серці і хоче боротися за її свободу. Але, з іншого боку, я не можу уявити, як буду без нього і що буду боятися за його життя кожен день.

Він спілкується зі старшими колегами з нашого міста в Україні. Вони залишилися і пішли воювати. Мій син дуже вражений і хоче приєднатися до них. Я намагаюся відрадити його, наскільки можу. У мене є приклади молодих хлопців, синів моїх друзів, які постраждали і залишаться інвалідами на все життя. Один втратив обидві руки, інший ліву ногу.

Я розповідаю йому ці жахливі історії, сподіваючись, що він передумає і залишиться зі мною. Проте він відповідає так: «Іде війна, є поранені й загиблі, але навіть у Польщі я можу померти на переході чи посеред вулиці. Що буде, те буде».

Я страшенно засмутилася, коли повідомила про свою проблему своїй тепер уже колишній подрузі. Я розповіла їй про плани свого сина, і вона сказала: «Якщо він дурний, відпусти його». Її чоловік і двоє дорослих синів з нею в Польщі і їм байдуже до нашої країни, вони ніколи не підуть воювати за батьківщину. Я сказала їй, що думаю про поведінку чоловіків у її родині — і ми розлучилися в гніві. З тих пір ми більше не спілкувалися одна з одною і вже не дружимо.

Мені прийшла до голови думка затримати його в Польщі, симулювавши свою хворобу. Я подумала, що тоді він залишиться, а там, може, через два-три місяці закінчиться війна... Я ніколи не брехала своєму синові, але тільки мати зрозуміє, що я відчуваю і наскільки великий мій страх. Я вже не знаю, як його переконати.

Разом з тим боюся, що коли він дізнається, що я сказала неправду, то ніколи мене не пробачить, і я втрачу його назавжди. Дуже переживаю через рішення мого сина і відчуваю, що від такого стресу дійсно можу захворіти».

Відповідає Рафал Збожень, психолог на сайті avigon.pl:

Те, через що ви проходите, є надзвичайно складним випробуванням, тож я чудово розумію, які сильні, навіть екстремальні емоції ви переживаєте. Ви хочете захистити сина від небезпеки, але це вступає в конфлікт з його бажанням взяти на себе велику відповідальність. Як мати ви відчуваєте біль, тривогу і великий страх за майбутнє.

Неправда, яка може принести тимчасове полегшення, у довгостроковій перспективі обернеться болем

У ситуаціях, які емоційно переповнюють нас, наші думки і реакції часто є спробою знайти хоча б часткове рішення, щоб уникнути ризиків. Звідси ідея зупинити сина, симулюючи хворобу. Однак варто зазначити, що таке рішення може призвести до довготривалих наслідків і потенційних труднощів у стосунках, особливо якщо ваш син дізнається правду. Також можливо, що такий крок, навіть якщо він принесе тимчасове полегшення, може завдати болю в довгостроковій перспективі як вам, так і вашому синові.

Варто переглянути також те, як ви діяли до цього часу — тобто розповідали історії інших людей, які постраждали внаслідок війни. Іноді, намагаючись переконати близьких, ми несвідомо викликаємо в них протилежну реакцію. Син, зосередившись на своєму почутті обов'язку, може бути закритим до таких аргументів.

Ось деякі стратегії, які можуть допомогти:

1. Зосередьтеся на розмові зі своїм сином про його плани та цінності. Можна спробувати підійти до розмови з цікавістю, розпитавши про його мотивацію, мрії, уявляючи себе в цій ролі. Замість того щоб переконувати, спробуйте зрозуміти, що насправді стоїть за його потребою піти на фронт. Чи може він задовольнити цю потребу тут?

2. Висловлюйте свої почуття чесно, але без засудження. Ви можете сказати: «Я пишаюся тим, що у тебе такі цінності, і в той же час дуже боюся, що можу тебе втратити. Правда про ваші почуття, а не прагнення за будь-яку ціну переконати сина, дозволить йому краще зрозуміти, через що ви проходите, разом з тим він не буде відчувати себе під тиском вибору між власними цінностями та стосунками з вами.

3. Подумайте про консультацію психолога, який спеціалізується на роботі із сім'ями та юнаками. Зустріч з людиною, яка знає динаміку сімейних стосунків і психологію молоді у надскладних ситуаціях, може допомогти вам виробити стратегію спілкування із сином без напруги.

4. Соціальна підтримка. Ви написали, що ця ситуація також спричинила втрату дружби, але ви точно не сама. Часто корисною є підтримка тих, хто знаходиться у подібній ситуації і переживає схожі труднощі. Можливо, варто пошукати групи підтримки або місця, де можна поділитися своїми почуттями і бути почутою, зрозумілою. Досвід інших людей, які знають, через що ви проходите, може виявитись для вас ресурсом.

Тривога — природна реакція на загрозу

Страх, який ви відчуваєте, є природною реакцією на загрозу і спробою зберегти стан безпеки. Такі почуття можуть бути дуже важкими, але разом з тим вони показують, як сильно ви любите свого сина.

Розмова, сповнена щирого висловлювання своїх емоцій, питань, які дають простір зрозуміти перспективи, а також відкритість до взаємної підтримки можуть допомогти вам і вашому синові пройти крізь цей важкий час, незалежно від його остаточного рішення.

Щиро бажаю вам багато терпіння й сил у ці складні моменти.

Посилання на сторінку психолога

20
хв

«Син хоче повернутися до України і воювати. Від думки про це мені дуже страшно»

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Син хоче повернутися до України і воювати. Від думки про це мені дуже страшно»

Ексклюзив
20
хв

«Ми живемо в повній підвішеності. Що, якщо один з нас не витримає розлуки?»

Ексклюзив
20
хв

«Бачу, як важко сину мати тата, який існує тільки в телефоні»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress