Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

«Я воюю насамперед за саму себе. А ще — щоб віддати борг», — Олена Риж

«На перше тренування йшла з трьома запитаннями: хотіла зрозуміти, чи зможу я після довгих років роботи на керівних посадах бути підлеглою, чи підходить мені військова справа в принципі і чи сприймаю нормально, коли на мене кричать (мені здавалося, що у війську це буде постійно, що виявилося зовсім не так). І на всі три запитання я отримала для себе позитивну відповідь»

Катерина Копанєва

Стрільчиня-санітарка Олена Риж у спецпроєкті «Обличчя війни. Молодь». Фото з приватного архіву

No items found.

До повномасштабної війни Олена Риж працювала керівницею в ресторанному бізнесі та була успішною тренеркою із сервісу та комунікацій. Але в грудні 2022, не маючи військового досвіду і нічого не знаючи про військові спеціальності, вона пішла на фронт. Однією з причин цього рішення, каже Олена, стало бажання віддати борг.

«Побувавши на крок від загибелі, сильніше цінуєш фарби життя». Фото з приватного архіву Олени

Зі світу рожевих поні — на війну

— До повномасштабного вторгнення я жила у світі рожевих поні, події на сході України мене не цікавили. Велика війна багато на що відкрила очі. І я захотіла повернути борг тим, хто захищав країну з 2014 року — усі ті вісім років, які я жила своє доволі комфортне життя у Києві, — уточнює Олена Риж.

До 2022 року я була настільки занурена у власну реальність, що навіть планувала поїздку до Москви. Розмови про можливе російське вторгнення мене відверто дратували, я просила друзів навіть не торкатися цієї теми. А потім сталося 24 лютого... Я була в Києві, але навіть не чула вибухів, адже відключивши всі месенджери, слухала музику і готувалася до вебінару.

Але подзвонили сусідці по квартирі, і вона прийняла рішення виїжджати. А я не хотіла нікуди тікати. Якщо хтось вторгається в мій дім, я не піду, а залишусь його захищати. Тому стала шукати інформацію, де могла б бути корисною. Волонтерила в центрі здачі крові. Знайшла людей, разом з якими займалась евакуацією з Ірпеня Київської області, де точилися бої. Ми розвозили людям продукти та медикаменти, а після деокупації Київщини та Чернігівщини їздили допомагати постраждалим.

За деякий час я повернулася до роботи. Ресторанний бізнес у деяких регіонах почав активно відновлюватись, з'явилися нові проєкти. Паралельно стала директоркою гостьового сервісу у мережі ресторанів «Юджин Фуд».

— Але наприкінці 2022-го ви все ж пішли на війну. Чому?

— Пропрацювавши чотири місяці, зрозуміла, що займаюся чимось не тим. Коли витягуєш людей з окупації, допомагаєш тим, хто сидить у підвалах без їжі та води, розумієш, що на щось впливаєш. Війна тривала, і жити так, як жила до 24 лютого, я вже просто не могла.

Для початку я пішла на курс військової підготовки. На перше тренування йшла з трьома запитаннями: хотіла зрозуміти, чи зможу я після довгих років роботи на керівних посадах бути підлеглою, чи підходить мені військова справа в принципі і чи сприймаю нормально, коли на мене кричать (мені здавалося, що у війську це постійно, а виявилося, ні).

На всі три запитання отримала від самої себе позитивну відповідь. Мені дуже імпонували цінності 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», про які розповідав і писав її головний сержант, письменник Валерій Маркус. Тому я хотіла саме до 47-ї, куди мене і взяли.

«Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог». Фото з приватного архіву

— На війні ви стрільчиня-санітарка. Що входить до ваших обов'язків?

— Я стрільчиня, яка під час бою також надає першу допомогу пораненим побратимам. Ще на курсах військової підготовки зрозуміла, що швидше за все зможу брати участь безпосередньо в боях. Хоча знати це напевно неможливо — доки не станеться твій перший бій.

Ти можеш бути супергероєм під час навчань, але безпосередньо у бою плакати та шукати, де сховатися — знаю такі випадки.

Буває, що людина — спортсмен у чудовій фізичній формі, але, потрапляючи на війну, елементарно не може витримати побут: спеку, спальники, окопи, відсутність можливості помитися. Для деяких це стає справжньою проблемою.

Нашу бригаду готували до контрнаступу, тому навчання були і в Україні, і за кордоном. Зараз вже ні для кого не секрет: великою помилкою, яка стала однією з причин неуспіху контрнаступу, стало те, що ми були необстріляні. 90 відсотків військовослужбовців ніколи не були на справжньому полі бою.

На полігоні все зрозуміло: я стріляю вперед, позаду стоять інструктори. А тут тебе викидають із «Бредлі» в поле біля посадки, з усіх сторін вибухи, кулі, гранати... Ти в такій ситуації вперше, і здається, що твоє серце стукає голосніше, ніж усі ці вибухи. Не встигла я зорієнтуватись, як поряд уже лежав  наш поранений танкіст — миттєво прилетіла граната.

— Ви говорили в одному з інтерв'ю, що перший бій завжди вирішальний для військового…

— Тому що тільки він показує, хто ти і хто поряд із тобою. Комусь потрібно більше часу, щоб зібратися, комусь менше. А комусь це так і не вдається, і людина залишається «вареною кукурудзою» до кінця бою. Хтось намагається сховатись, плаче, впадає в паніку. Я поважаю людей, які, зрозумівши після першого бою, що не можуть впоратися зі своїм страхом, переводяться до інших підрозділів — це принаймні чесно.

Гірше, коли людина намагається в очах оточуючих виглядати героєм, а сама при цьому тишком робить все, щоб більше у бій не йти. На війні нікому не вдається носити маски, як у цивільному житті. Все настільки оголюється, що ти не можеш грати роль — ти той, хто ти є.

Щодо мене, то робота на посаді керівника різних проєктів у мирний час показала, що коли навколо хаос, я можу швидко зібратися і сфокусуватися на вирішенні задачі. Так і на полі бою. На відео одного з наших боїв (я знайшла в собі сили подивитися його один раз) навколо — пекло, а я зібрано й спокійно роблю свою роботу. Це відео було знято 19 жовтня — одна з чорних дат для нашої бригади, коли ми зазнали великих втрат під Авдіївкою.

Перша чорна дата — це той перший бій, який відбувся 17 червня 2023 року на Запорізькому напрямку. Ми втратили багато людей, техніку. Тоді загинув мій побратим Діма, якого я вважаю своїм братом.

І я навіть не бачила, як це трапилось. Чула лише крик. Ми знайшли його з відірваною ногою, що висіла на шматочку шкіри. Він ще був живий. Я витягувала його з бліндажа, і попри те, що важив він разом із амуніцією кілограмів 150, зовсім цього не відчувала. Наклала турнікети, робила все, що могла. Якби його змогли вчасно евакуювати, він втратив би ногу, але, швидше за все, залишився б живим. Але його не змогли вивезти. Діма помер через чотири години після поранення. А його тіло вдалося забрати лише за два місяці…

— У тому бою вас теж було поранено?

— Щоб уникнути поранення, мені не вистачило двох хвилин і десяти метрів — ми вже були на самому виході. Після дванадцятої години важкого бою ми, смертельно втомлені і зневоднені (адреналін дуже швидко «з'їдає» воду в організмі), були як у тумані. Йшли полем, забувши вже про все, чого нас вчили. І потрапили під обстріл.

«Я торкаюсь землі в окопах і відчуваю біль, який відчуває наша земля». Олена Риж у бою під Авдіївкою 2023 року. Фото з соцмереж командира роти Олега Сенцова

Пам'ятаю, перший вибух — падає побратим. Найімовірніше, він на місці й загинув. Потім ще один вибух: мені уламки потрапляють у стегно, Андрію майже відсікає кисть, Дімі розрізає ногу. Тоді троє наших загинули, а четверо, разом зі мною, зазнали поранень.

— У соцмережах є відео, як надають допомогу після бою, а вам раптово відбирає мову…

— Це саме тоді й було! Я почала розповідати, що сталося у бою, що загинув Діма. Після пережитої екстремальної ситуації, в якій я відключила емоції, я зрештою опинилась у відносній безпеці. Емоції ніби були замкнені у кімнаті під надійним замком, і тут двері раптово відчинилися — і мене накрило лавиною. Мозок, розуміючи, що я з цим не впораюся, тимчасово відключив мову, захищаючи мою психіку.

Тепер вже знаю, як це працює, але на той момент сильно злякалася, бо нас про таке не попереджали. Нам говорили, що в умовах такого сильного стресу, як бойові дії, реакція людського тіла може бути різна: неконтрольоване випорожнення, блювання, заціпеніння, втрата свідомості. Виявляється, може й відібрати мову. У мене це тривало кілька годин, а один військовий потім розповів, що не міг говорити два тижні.

«Що ближче підходиш до смерті, то сильніше відчуваєш життя»

— Що допомогло впоратися з пережитим потрясінням?

— Хороший психолог, якого вдалося знайти. Я не затягувала, звернулася одразу, бо розуміла, що сама з цієї емоційної ями не виберусь. З цим психологом — чудовим професіоналом, який сам пройшов війну — ми працюємо досі і кожен сеанс допомагає знайти відповіді на мої запитання.

— Ви якось сказали, що маєте страх бути застреленою впритул і з цим працюєте. Загалом страх на війні допомагає чи навпаки заважає?

— Все залежить від того, наскільки сильним є цей страх. Поки було два моменти, коли стало по-справжньому страшно. Вперше, коли потрібно було вийти з окопу й перебігти 70 метрів територією, яку безперервно обстрілювали ворожі танк та міномет. А вдруге — коли ми теж були під обстрілом і треба було сісти в техніку, яка була не дуже добре броньована.

Мені настільки не хотілося туди сідати, що я відчула, як підкошуються ноги. Але сісти все ж таки мусила. Опинившись усередині, зробила глибокий вдих і поринула у медитацію. І ось ми їдемо під обстрілом, я сиджу і медитую. Але це допомогло.

У мене є три персональні мантри, які допомагають опановувати страх. Перша — «Мій Всесвіт піклується про мене». Тепер я ще додаю: «Мене та моїх побратимів», які давно вже стали для мене сім'єю. Друга: «Життя продовжується, не дивлячись ні на що». Мені це допомогло у тому бою 17 червня. Раптом подивилася на сонце, розчула серед звуків вибухів спів птахів — і стало легше. І третя — «Буде так, як має бути». Якщо смерть, то смерть.

«Люди не настільки втомилися, скільки бояться». Медитація проти страху. Фото з приватного архіву

Але якщо так станеться, що вона заскочить мене в молоді роки, то краще б це трапилося в гідному бою. Ніж, наприклад, мені бути збитою машиною або загинути від прильоту ракети. Але буде так, як має бути.

— Як вас змінила війна?

— Змінилися цінності. Чим ближче підходиш до смерті, тим сильніше відчуваєш життя. Після того, як побувала на волосині від загибелі, розумієш, наскільки неважливими є дрібні неприємності, побутові труднощі. Запізнилася на потяг? Ну і добре, поїду наступним. І неважливо, що він за добу. Подібні речі просто не варті того, щоб через них нервувати або засмучуватися. Приїжджаючи зараз до свого улюбленого Києва, я насолоджуюся — обіймами з друзями, вечерями у ресторанах, шопінгом, манікюром, педикюром, масажем. Я і на фронті намагаюся стежити за собою — коли є можливість, їжджу за цими послугами до прифронтових міст. Але в Києві, куди зазвичай приїжджаєш на три-чотири дні, особливо хочеться насолодитися всім цим. Люблю дивитися на красивих людей, бачити, як вони живуть.

— Не виникає питання: «Чому вони не на війні?»

— Ні, я ставлюся до цього інакше. Якщо вся країна стане полем бою або всі люди будуть у глибокій депресії, легше від цього не стане. Як військовослужбовцю, який приїхав у відпустку, відновитися і наповнитися, якщо навколо все сіре?

Сірого йому вистачає і на фронті, а в хоча б відносно мирному місті хочеться фарб. Коли бачу міцного накачаного чоловіка призовного віку, який насолоджується життям, не поспішаю його засуджувати.

Я ж нічого про нього не знаю. Можливо, він теж військовослужбовець, котрий  приїхав у відпустку. А якщо він із тих, хто бігає від повісток, то він в принципі не вартий того, щоб я про нього думала.

Зараз в моєму житті немає стосунків, але я розумію, що комунікація з цивільними, які ніяк не причетні до того, що відбувається в країні, мені не цікава. Нам нема про що говорити.

— Чи доводилося стикатися з сексизмом з боку чоловіків-військовослужбовців?

— Випадків, щоб мене хтось образив та принизив, не було. За весь час на війні мені доводилося чути лише кілька некоректних висловлювань щодо того, що я жінка, але люди, які собі це дозволяли, одразу отримували жорстку відповідь. Я дуже відкрита людина і, як кажуть мої друзі, досі бачу цей світ доволі райдужним. Але можу бути жорсткою. Можу одним поглядом дати людині зрозуміти, що вона не права. Тому дискутувати зі мною на предмет гендерної приналежності і тим паче домагатися ніхто не ризикує (сміється).

Президент України Володимир Зеленський вручив Олені Іваненко «Риж» орден. Фото з приватного архіву

— Ви сказали, що однією з основних мотивацій йти на війну стало бажання віддати борг тим, хто захищав країну з 2014 року. Що ще мотивує вас продовжувати цю боротьбу?

— У різні періоди я називала різні причини, чому пішла воювати. Наприклад, за майбутнє своїх улюблених племінників. І я не відмовляюся від цих слів. Але зараз можу сказати, що я пішла воювати насамперед за саму себе. І хоча життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до 24 лютого 2022 року, хочу, щоб настав час, коли моє життя знову буде наповнене проєктами, ідеями, саморозвитком. Щоб знову були можливості і щоб усе це було тут, удома. Україна — це мій дім, з якого я категорично відмовилася виходити, коли його атакував ворог. Хочу залишатися вдома і мати можливість жити і реалізовувати свої плани тут.

А щодо мотивації віддати борг тим, хто воював раніше, то мені запам'ятався один момент. Влітку 2022 року ми з друзями йшли Софіївською площею в Києві, і я вперше звернула увагу на фотографії загиблих на фронті людей. Побачила дати їхньої загибелі: 2014 рік, 2015, 2016… І так до 2022. Мене це пробрало наскрізь: виявляється, усі ці роки була війна. Поки я навчалася, будувала кар'єру, стосунки, переживала радості та депресії, злети та падіння, і все це у комфортному улюбленому Києві, хтось боронив Україну на фронті. Хтось віддав життя, щоб я могла спокійно жити своє.

Тисячі людей впродовж багатьох років мене захищали. Прийшла моя черга робити те саме.
No items found.
Обличчя війни
Війна в Україні
Жінки на війні

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.

«Смерть мого батька не може бути даремною»

— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.

Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.

Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.

«В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Я з цим боролася, намагалася це змінити»

Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.

Хаос війни

— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.

Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.

Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.

Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.

Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття

— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.

Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.

Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.

Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.

Нагорода за врятоване життя

— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.

Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.

Фемінітивів на війні немає

— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.

«Армії весь час потрібні гроші, дрони, їжа, одяг, зброя, автівки, тактична медицина. І люди»

Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.

У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.

«Зараз вчуся літати на БПЛА»

— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.

Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.

Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.

На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.

Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.

«Ставлення на фронті до жінок різне. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали»

Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

Бойова медикиня Настя «Гайка»: «Кожну годину хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Тому і воюю»

Ксенія Мінчук

Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну. Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.

Я не прагнула бути військовою

У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні,  батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.

Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни
Юлія Микитенко, яка мріяла про кар'єру синхронного перекладача або літературознавиці, стала військовою. Фото: приватний архів

Переважно це була фізична підготовка і  поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ,  а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу.  А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії. 

Не хотіли бути під командуванням «баби»

Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.

Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»
Юлія Микитенко під час виконання бойового завдання. Фото: приватний архів

Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції  —  весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати,  прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.

Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося

Хаос у військкоматі

Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла. Попри те, що я була у другій черзі резерву, я одразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.

За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги

Я потрапила у роту охорони при військкоматі. Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх,  у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА.  У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків. 

Дрони — очі війни

Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче  спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.

Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити

Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все  немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це  все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.

Історії з війни

Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через  постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з  іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.

Юлія Микитенко біля знищеної ворожої техніки. Фото: приватний архів

А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.

Воювати будуть всі

Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.

Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію
Юлія Микитенко із ексголовнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Фото: приватний архів

Зізнаюся, що у перший рік  повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх  був  під час повномасштабного наступу  —  це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.

І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян

Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». 

Росія не зупиниться

Що для нас є перемогою?  Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз,  революції, голодомори, Друга світова війна.

І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе 
Юлія Микитенко переконана — воюватимуть всі. Фото: приватний архів

Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо  прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.

Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати
20
хв

Командирка взводу БПЛА Юлії Микитенко: «Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття»

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Верещук про гуманітарну ситуацію в Харкові: у разі потреби будемо просити Польщу про допомогу

Ексклюзив
Обличчя війни
20
хв

Бойова медикиня Настя «Гайка»: «Кожну годину хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Тому і воюю»

Ексклюзив
20
хв

Що означає відставка Сергія Шойгу для України?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress