Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.
Лохина для ЗСУ
— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.
Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.
На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.
До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.
— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.
— Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…
Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.
Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.
«Що б не сталося, вони будуть поруч»
Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.
Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.
Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.
У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.
— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…
— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.
Кава в турці як медитація
— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.
Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.
— Можете розповісти, які саме моменти?
— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.
І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.
Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.
— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?
— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.
— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…
— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».
І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.
Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.
Зв’язок поколінь
— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?
— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.
— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?
— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.
Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.
І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.
Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…
Фотографії з приватного архіву Ярослава Мовчуна
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
