Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Українські військові ведуть вогонь із САУ 2С7 «Піон» по російських позиціях у Донецькій області. Фото: GENYA SAVILOV/AFP/East News
No items found.
Агресивна війна президента Росії Володимира Путіна проти України триває вже третій рік, і дедалі частіше виникає питання, а чи можливий тут узагалі якийсь мир або перемога. Багато що, звісно, залежить від визначення цих термінів. Для Путіна відкрито заявленою метою є ліквідація України як незалежної національної держави та її підпорядкування Росії. Але витративши два з половиною роки і провівши масштабну мобілізацію військових і людських ресурсів, Кремль контролює лише близько 18% території України, причому основна частина була захоплена ще 2014 року.
Якщо порівнювати з поставленими Путіним цілями війни, це вторгнення виглядає жалюгідним провалом
Чи може ситуація змінитися? Перемога Росії стане хоча б віддалено можливою, якщо Захід зупинить усі форми підтримки (фінансової та військової) України, а українці втратять волю до опору. Без виконання однієї з цих умов (а, найімовірніше, відразу двох) військові цілі Путіна виглядають недосяжними.
Немає жодних ознак втрати волі українцями. В опитуваннях лише меншість респондентів кажуть, що згодні на певні територіальні поступки в обмін на припинення війни, але такі втрати жодним чином не дадуть змоги стерти Україну з карти світу.
Мільярди доларів, які надходять в Україну з Європи, США та інших країн, вкрай важливі, і є питання, чи збережеться ця підтримка, якщо колишній президент США Дональд Трамп у листопаді повернеться до Білого дому. Утім, варто нагадати, що з Євросоюзу в Україну надходять більші суми, ніж із США, при цьому вони відповідають у середньому лише близько 0,3% ВВП кожної країни ЄС.
Оскільки жодних ознак ослаблення політичної волі в європейців не спостерігається, цю допомогу, можливо, буде навіть збільшено за потреби
Крім того, розширюється виробництво боєприпасів в Європі: очікується, що наступного року обсяги випуску досягнуть двох мільйонів артилерійських снарядів. Тим часом Росії явно важко зі збільшенням виробництва, тому посилюється її залежність від поставок боєприпасів із КНДР.
Це частина ширшої тенденції. Після перших тижнів війни армія Росії вперто не може організувати бодай якусь успішну масштабну наступальну операцію. Вона, звісно, намагається (наприклад, поклавши око на Харків цього літа), але знову і знову зазнає невдачі. Здебільшого російське просування досягається шляхом повного знищення невеликих міст.
Так, в української армії теж є свої проблеми. Їй вдалося відкинути Росію від Херсона і Харкова у 2022 році, але довгоочікуваний контрнаступ влітку 2023-го року повністю провалився. Проте раптовий серпневий наступ на Курську область у Росії продемонстрував новий вражаючий потенціал українських сил, нагадавши світові про їхню тверду рішучість і здатність адаптуватися.
Проте в ситуації, що склалася, українська армія має недостатньо шансів повернути території, окуповані Росією. Вона цілком могла б повторити успіх курської операції на лінії фронту (і це матиме важливі політичні наслідки), але, крім цього, досягти тривалих результатів буде складно
Поки Путін і його ближнє коло вірять, що їм вдасться зламати волю українців та їхніх прихильників на Заході, вони продовжуватимуть цю війну. Але ситуація зміниться, коли до них дійде, що цього ніколи не станеться, і що Росія стала на шлях швидкого занепаду. Хоча нинішнього року цього, напевно, не станеться, у 2025-му такий сценарій не буде нездійсненим. У цей момент, можливо, з'явиться якась тимчасова угода про припинення бойових дій, яка не принесе «перемогу» жодній зі сторін.
Довгостроковий мир — це складніше завдання. Я не думаю, що він буде можливий, поки не буде виконано дві умови. По-перше, Путін має втратити владу. Він залізною хваткою контролює Кремль і російське суспільство, і він занадто одержимий своїми імперськими ідеями, щоб коли-небудь погодитися на справжній мир. По-друге, майбутнє України має бути переконливо захищене членством в Євросоюзі та надійними західними механізмами безпеки.
Тоді — і тільки тоді — стане можливий мир. І такий результат став би перемогою не тільки для України, а й для Росії. Звільнившись від самовбивчих імперських проєктів, РФ нарешті змогла б почати перетворення на нормальну, процвітаючу національну державу XXI століття.
Карл Більдт — колишній прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Швеції
Project Syndicate створює та надає оригінальні високоякісні коментарі світовій аудиторії. Автори проєкту — видатні політичні лідери, політики, науковці, бізнес-лідери і громадські активісти з усього світу
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Підтримка Києва з боку Заходу слабшає, що зробить Путіна лише сильнішим у наступній війні, попереджає Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики (ЦЄП), брюссельського аналітичного центру, що спеціалізується на питаннях Європейського Союзу, в газеті “The Guardian”.
За його словами, послаблення західної допомоги Україні, що перебуває в стані війни, пов'язане з цілою низкою причин, серед яких головну роль відіграють внутрішні справи ключових союзників Києва.
Америка: фактор Трампа, Путін і Близький Схід
Сполучені Штати вийшли на фінішну пряму передвиборчої кампанії. З одного боку, непередбачуваний Дональд Трамп — чим агресивніша його політична риторика, тим менша впевненість у результаті листопадового голосування. З іншого — Джо Байден, який наприкінці свого президентства уникає важливих зовнішньополітичних рішень, щоб не послабити шанси Камали Гарріс у боротьбі за президентське крісло. Він, очевидно, припускає, що надання Україні дозволу на нанесення удару вглиб Росії за допомогою американської техніки може підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту (або шляхом перенесення війни в інші країни, або шляхом застосування тактичної ядерної зброї) — те, чим кампанія Трампа негайно скористалася б.
Що ще гірше, опір використанню українцями західних ракет в тилу російської армії поширюється і на ті європейські ракети, які містять американські компоненти. Саме з цієї причини Британія і Франція надали Україні ракети класу «повітря-земля» Storm Shadow і Scalp, але не дали Києву свободу дій щодо їх використання проти військ і логістики Путіна в глибині Росії.
До цього додається питання війни на Близькому Сході, яка загострюється з кожним днем, не лише відволікаючи увагу американців від України, але й спрямовуючи їхні величезні фінансові та військові ресурси на захист Ізраїлю від ракетних обстрілів з боку Хезболли та Ірану.
Європа: популісти в атаці, демократи в хаосі
А що з Європою? Франція застрягла в політичній та фінансовій кризі, а вплив її президента Емануеля Макрона — як в країні, так і в Європейському Союзі — значно послабився за останні місяці.
Не кращі справи і в Німеччині. Після успіхів націоналістичної «Альтернативи для Німеччини» та ліворадикального Альянсу Сари Вагенкнехт на регіональних виборах у Саксонії та Тюрингії, канцлер Олаф Шольц намагається зберегти згуртованість коаліційного уряду. За словами Тейлора, «зовсім не факт, що він зможе проіснувати до наступних загальних виборів у вересні 2025 року».
У цій ситуації додатковим приводом для занепокоєння влади в Києві є те, що німецькі популісти, які перемогли на виборах, мають відверто антиукраїнські настрої.
Втім, навіть якби вони не були такими, Шольц, скоріш за все, не робив би жодних рішучих кроків для покращення ситуації в Україні. Адже він давно і, на подив багатьох, рішуче виступає проти надання Києву ракетного комплексу «Таурус», який допоміг би його збройним силам ефективно завдавати ударів по лініях постачання Росії та знищувати її ракетні пускові установки. Відомо також, що Німеччина робить це тому, що вже давно занепокоєна потенційною російською відплатою.
У Великій Британії настрої набагато більш проукраїнські, але джерела проблем тут мають іншу природу. Правляча Лейбористська партія бореться з економічними проблемами, бюджетними обмеженнями, незадовільною роботою системи охорони здоров'я та погіршенням якості державних послуг.
Мляві європейські лідери і п'ята колона Москви
Не дивно, що настрій серед чиновників ЄС мінорний. Тим паче, що нерішучість у наданні Україні військової допомоги для прориву поєднується з небажанням ключових європейських держав поглиблювати військову інтеграцію (проти якої виступають праві та популісти від Лісабона до Варшави). До того ж, досить крихкі запаси боєприпасів західноєвропейських країн вже дуже виснажені, тоді як розширення європейської військової промисловості, як описано в стратегії Єврокомісії в галузі озброєнь, відбувається дуже повільно. (На це, до речі, суттєво вплинули політичні потрясіння, про які згадувалося раніше).
На іншому боці європейського політичного спектру спостерігається зростання російського впливу в таких країнах, як Австрія, Угорщина і Словаччина. Очільники цих країн останнім часом зробили низку жестів, які, з одного боку, свідчать про зростаючу ворожість до Європейського Союзу, а з іншого — про все більш неприховане очікування перемоги Путіна у війні проти України.
Президент Франції Емануель Макрон і президент України України Володимир Зеленський. Фото: Веб-сайт Офіційного інтернет-представництва Президента України
«План перемоги» без відлуння
Бенефіціаром цієї ситуації є, звичайно, Росія, яка повільно і безтурботно просувається на захід України, не переймаючись втратами — жахливими в останні місяці. Як пише Тейлор, «у вересні Москва захопила більше землі, ніж у будь-який інший місяць з березня 2022 року». Надії президента Володимира Зеленського на виступ на Генеральній Асамблеї ООН та зустрічі з Джо Байденом і Камалою Гарріс, яким він представив свій «План перемоги», схоже, не справдилися. Більше того, Захід, схоже, все більше переймається власними справами.
В інтерв'ю та промовах перед своїм відходом з посади Генерального секретаря НАТО Єнс Столтенберг нарікав на те, що перед російським вторгненням у 2022 році західні союзники не надали Україні достатньої кількості зброї, щоб стримати, або якщо не стримати, то принаймні ускладнити Путіну вторгнення до свого сусіда. З іншого боку, як зазначає Тейлор, Столтенберг не ставить під сумнів обережність Байдена і не є відкритим прихильником посилення здатності України атакувати за допомогою західного обладнання в глибині Російської Федерації.
Україна не може дозволити собі ще 30 місяців війни
Більш критично налаштований до адміністрації Байдена американський генерал у відставці Гордон «Скіп» Девіс, заступник генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій. «Виступаючи на панельній дискусії, організованій ЦЄП, Девіс стверджував, що Вашингтон переоцінив ризик ескалації війни з боку Путіна, що призвело до стратегії надання достатньої допомоги, щоб утримати Україну в боротьбі, але недостатньої, щоб дати їй можливість перемогти», — пише Тейлор.
При цьому генерал закликав Захід рішуче підтримати Україну, щоб вона могла схилити шальки терезів на свою користь
Микола Бєлєсков, старший аналітик Національного інституту стратегічних досліджень України, виступив на вищезгаданій панелі ще більш рішуче. Він попередив, що Україна не може дозволити собі ще 30 місяців такої руйнівної війни. Якщо західна підтримка не буде сильнішою, швидшою і тривалішою, перспектива перемоги Росії стає ймовірною.
Останній дзвінок для Заходу
На думку Тейлора, вибір, який стоїть перед Заходом, очевидний: або більш рішуча підтримка України, яка містить згоду на глибокі удари, або визнання того, що Путін, зміцнілий поразкою Києва, незабаром рушить далі — на Захід.
Третього шляху немає. Можливо, тоді єдиною надією для союзників України протверезіти — як вважає високопоставлений західний чиновник, якого цитує Тейлор — є «другий шок». Це може бути крах української оборони, друга Буча або перемога Трампа на виборах у листопаді.
«Будь-яка з цих подій була б катастрофічною для Києва», — оцінює Тейлор.
Тільки чи справді потрібна катастрофа, щоб демократичний світ нарешті прокинувся?
У 2024 році Росія значно розширила мережу «таборів перевиховання» та посилила мілітаризацію та індоктринацію викрадених українських дітей. Кожна така дитина після повернення додому потребує реабілітації — отримання різного комплексу допомоги. Скільки насправді викрадених Росією українських дітей, чому їх навчають у«таборах перевиховання» та яка перспектива повернення депортованих українців додому — про в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».
Наталія Жуковська: 2 жовтня на підконтрольну Україні територію вдалось повернути сімох дітей віком від 3 до 14 років. Усі вони були з Херсонщини та Криму. Про це повідомив керівник організації Save Ukraine Микола Кулеба. А наприкінці вересня, за інформацією омбудсмена Дмитра Лубінця, додому повернулись дев’ятеро дітей. Скількох загалом українських дітей викрала Росія?
Олена Розвадовська: За даними з відкритих джерел, Росія депортувала понад 700 тисяч осіб. Офіційна цифра від української влади — близько 20 тисяч дітей. На неї ми й опираємося. Однак достеменно назвати чітку цифру неможливо. У силу того, що війна триває, сьогодні може бути одна кількість дітей, а завтра — інша. Також ми не маємо доступу на окуповані території і територію РФ.
Жінка зустрічає свого сина, який перебував на окупованій території. Фото: SERGEI CHUZAVKOV/AFP/East News
Що відбувається з українськими дітьми у Росії?
Нещодавно ми разом з громадською спілкою «Українська мережа за права дитини», ГО «Регіональний центр прав людини» підготували звіт-дослідження з конкретних кейсів. Наша частина була присвячена психологічному супроводу, реабілітації дітей після їхнього повернення. Якщо говорити загалом про те, що відбувається, то, за свідченнями дітей, сценарії різні.
Десь це групове вивезення, розміщення їх у різні табори дитячого типу в Криму чи на території Росії та Білорусії. Відомо, що на окупованих територіях України тривають процеси позбавлення батьківських прав за російським законодавством
Дітей можуть забирати під приводом так званої загрози життю чи здоров’ю без уточнення деталей. Далі їх можутьвлаштовувати у прийомні родини. Це все безумовно незаконно і є воєнним злочином, який українська сторона фіксує.
Як відбувається процес «звільнення» українських дітей?
Наш фонд «Голоси дітей» не займаються поверненням дітей. Насправді ж кожен випадок індивідуальний. Немає механізму повернення, як і з військовими полоненими. Як правило, офіційні сторони не можуть домовитися про повернення певної кількості дітей додому.Це не той випадок. Росія не визнає факту, що це викрадені чи депортовані діти. За логікою росіян, вони рятують їх від обстрілів. Для них це «гуманітарна місія». Але ми ж розуміємо, що це викрадення, примусове вивезення, депортація і русифікація нації на території РФ.
Олена Розвадовська: «Росія не визнає факту, що це викрадені чи депортовані діти». Фото: Telegram-канал Омбудсмана Дмитра Лубінця
На сьогодні за дитиною, яка перебуває у Росії, їдуть її родичі. У логістиці їхнього пересування їм допомагають волонтери, які працюють у координації з Міністерством інтеграції, Офісом президента, омбудсменом і так далі. Тобто родичі самі шукають тих дітей.
У чому найбільша складність?
Найбільша складність у тому, що будь-яка людина, яка їде у Росію за цією дитиною, є у зоні ризику. Вона має шанси не повернутися разом з дитиною, тому що їх не випустять. До того ж це завжди принизливі, важкі процедури проходження фільтрації, величезна кількість усіляких перевірок. Час повернення може становити від кількох тижнів до місяців. У нашому звіті є один приклад. Бабуся готова була їхати до Росії за онучкою. Повернення дитини тривало 14 місяців. На жінку чекали 18-годинні допити на кордоні з РФ та погрози. Росія усіляко перешкоджала. Аби затримати виїзд дитини з РФ, бабусю зробили стороною кримінального провадження. Возз’єднати родину вдалося лише з другої спроби і виключно після того, як мама дівчинки розповіла про створені на шляху повернення дитини перешкоди у Раді Безпеки ООН.
Складною є також логістика. Як правило, шлях на окуповані території чи до Росії лежить через декілька європейських держав
Складність у виявленні, підтвердженні і пошуку цих дітей. Це все дуже монотонна і складна робота. За офіційною статистикою, розміщеною на сайті «Діти війни», на сьогодні вдалося повернути 388 дітей. Як бачите, йдеться навіть не про тисячу. Складність у тому, що організованого повернення умовно всього закладу інтернатного типу, який вивезли, немає. Однак найбільша складність — час, який ми втрачаємо щодня. Діти, яких вивезли в 2,5 роки, уже мають 5,5. Вони можуть і не пам'ятати про те, що з ними відбулося. До того ж, для дитини це вже травма. Чим довше вона перебуває в ізоляції й активному промиванні мізків, тим важче її повернути. А ми ж розуміємо, що Росія цим тільки і займається.
У серпні 2024 року на рідну землю вдалося повернути 14 дітей. Фото: Telegram-канал Омбудсмана Дмитра Лубінця
Ну, і, звісно, коли діти потрапляють у російські родини і їх усиновлюють, то це ще складніші випадки. Уявіть себе маленькою трирічною дівчинкою. Вас привезли у родину, ви адаптувалися. Тобто для такого віку дитині немає різниці, де жити, бо вона не розуміє ситуацію, в яку потрапила. Вона просто живе.
У своєму нещодавньому звіті ви заявили про понад 5500 клубів воєнно-патріотичного виховання та сотню «таборів перевиховання», які діють на території Росії та Білорусі. Як саме перевиховують там українських дітей? Як відбувається індоктринація?
Це дослідження робив Регіональний центр прав людини. Його спеціалісти описують, які уроки з патріотизму проходять діти. У навчальній програмі, затвердженій російським міністерством освіти, Україна не зображена незалежною та єдиною державою. За дослідженнями колег, пропагандистські наративи містяться не лише у навчальних посібниках, вони також насаджуються під час позакласних, але обов’язкових занять, таких як «Разговоры о важном» і «Уроки мужества». На базі навчальних закладів також діють «кадетские и казачьи классы», які мають на меті підготувати учнів до вступу у військові заклади освіти і несення військової служби.
Одним із проявів політичної індоктринації є діяльність так званих патріотичних та військово-патріотичних рухів
Також на території Росії діють так звані «табори перевиховання». На їхнє функціонування Росія не шкодує грошей. Вона дуже професійно воює на інформаційному полі. Цей маховик у них розкручений на кожному рівні. Кожен вчитель, дорослий і керівник навчального закладу знає, де брати ту «правильну» інформацію, яку треба донести дітям. І навіть якщо людина включить телевізор, то отримає підтвердження того всього, що їй вже сказали. У тих таборах діє система так званого патріотичного виховання. Вони знайомлять дітей зі своїми «героями», вчать і співають російський гімн. Тобто стирають національну самоідентичність. Завдання росіян — змусити українських дітей усвідомлювати себе частиною російського народу.
Які методи застосовує Росія до українських дітей, щоб вони буквально забули про те, що є українцями?
Ідеться насамперед про психологічний і моральний тиск. Також наша психологиня, яка працювала з одним повернутим до України хлопчиком, розповідала про те, що він переживав фізичні знущання і тортури. Знаю, що правозахисники фіксують набагато важчі і страшніші випадки. Найважче у Росії тим дітям, які відверто демонструють свою проукраїнську позицію. До них постійно застосовують методи морального тиску і залякування. У росіян був розрахунок, що діти зламаються. Їм весь час говорили: «Ви нікому не потрібні, за вами ніхто не приїде. Про вас забули. Якщо ви повернетеся, то вас визнають колабораціоністами, або тими, хто співпрацював з Росією і посадять до в’язниці». Діти ж не розуміють, чи то правда. Дехто думає: «А може дійсно там мене посадять за те, що я був в Росії?». На стресовану психіку ляже будь-яка страшилка.
Олена Розвадовська: «Найважче у Росії тим дітям, які відверто демонструють свою проукраїнську позицію». Фото: elegram-канал Омбудсмана Дмитра Лубінця
Freedom House спільно зі ZMINA. Центр прав людини і Regional Center for Human Rights представили нові докази в Міжнародний суд щодо безпосередньої участі режиму Лукашенка в переміщенні, політичній індоктринації та мілітаризації освіти понад 2200 дітей з окупованих українських територій. Як ці докази можуть посприяти поверненню українських дітей?
По-перше, це фіксація фактів порушень. Справи в Гаазі можуть розглядатися десятиліттями. І навіть попри це їх хтось має фіксувати. Це також і про збільшення міжнародного тиску. Якщо про це не говорити, не фіксувати, не подавати, то може здатися, що все вирішено і ніяких проблем немає. Це має постійно бути в публічному просторі і звучати на різних рівнях.
Звичайно, нам би всім хотілося, щоб це все в один день вирішилося і Росія була виключена навіть зі складу ООН. Однак ми розуміємо, що неможливо це зробити так швидко
Я думаю, що це абсолютно правильний трек, коли і державні органи влади, і громадські організації продовжують роботу в тому, щоби фіксувати, збирати порушення і передавати їх до відповідних інстанцій. Як результат фіксованих порушень — видані ордери на арешт Путіна і Львову-Бєлову. Впевнена, що російські санкції лише посилюватимуться. Важливо не втомлюватися від цієї роботи. Кожен українець, на своєму рівні, мусить кричати про той геноцид, який творить Росія у сучасному світі посеред Європи.
Що робить Україна, аби Росія, відповідно до міжнародного права, понесла відповідальність щодо викрадення і незаконного всиновлення українських дітей?
Україна робить все від неї можливе. Створюються міжнародні коаліції за повернення дітей. Працюють міжнародні групи прокурорів, слідчих, які фіксують інформацію про порушення. Україна регулярно представлена на різноманітних міжнародних майданчиках.
Олена Розвадовська під час виступу на зустрічі омбудсменів 16 країн світу, правозахисників та дипломатів у Відні. Фото: приватний архів
Дуже широкий спектр заходів робиться для того, аби Росія понесла відповідальність за вчинені злочини — і не лише щодо дітей. Шкода, що ці процеси не є такими швидкими, як би ми того хотіли.
Ваш фонд «Голоси дітей» працює з 2015 року. Як змінилися ці «голоси» від моменту повномасштабного вторгнення Росії?
З 2015-го року я як волонтер працювала з дітьми на сході країни по всій лінії фронту, а з 2019-го ми офіційно зареєструвалися як фонд. Змін за майже 10 років багато. У 2015-му році я була одна, а зараз у нашій команді 220 людей. Змінилося те, що у 2015-му році війна була в межах двох областей, а сьогодні вона в масштабах всієї країни. Змінилося те, що станом на 2019 рік у нас під супроводом було від 50 до 100 дітей в різних локаціях лінії фронту і одна програма психологічної допомоги. Тобто це була дуже локальна і точкова робота. Ми їздили у віддалені села, куди не доїжджали автобуси. Після 24 лютого 22-го року, коли дрони і ракети почали літати по всій Україні, формат роботи докорінно змінився. Бо сьогодні лінія фронту інтенсивніша і масштабніша.
Діти під час занять, які проводять працівники фонду «Голоси дітей». Фото: приватний архів
На сьогодні наші центри є у найбільших містах уздовж лінії фронту — від Чернігова до Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу та Миколаєва. Через постійні обстріли працювати там не просто. Однак дітям, які там проживають, потрібна соціалізація. У них і так навчання онлайн, вони нікуди не виходять — і наші заняття для них є маленькою віддушиною. Війна, незалежно від того, велика вона чи маленька, завжди б'є по дітях.
Чому батьки з дітьми, попри небезпеку, повертаються під обстріли?
Це важко зрозуміти, але так є. Кожна людина має свою історію. Не можна говорити, що всі люди зійшли з розуму, бо повертаються у небезпечні міста і села. Це не так! Повертаються адекватні, здорові, мислячі люди. Причини дуже різні. Багато хто просто не зміг облаштуватися на іншому місці. Люди виїжджають, витрачають всі свої гроші на оренду житла, не знаходять роботи і повертаються. І це реальність дуже багатьох сімей. Дехто лишається або повертається у небезпечні регіони, бо має лежачих батьків, яких не покинеш. Тому я ніколи не засуджую цих людей. Хоча і переконана, що неправильно бути під обстрілами, особливо із дітьми.
Психологи фонду «Голоси дітей» постійно працюють з дітьми, постраждалими від війни. Фото: приватний архів
Як працювати із тими батьками, які відмовляються евакуюватись з дітьми із небезпечних зон?
Це непростий процес. Якщо дорослі не хочуть покидати територію, то просто підписують відмову від евакуації. Відповідальність за дітей несуть в першу чергу батьки. Часто вони відмовляються через страх. І тут є недоопрацювання держави у тому, що має бути для кожного чітке розуміння, куди ці люди їдуть. Вони повинні мати хоч якусь впевненість під час надзвичайних ситуацій. Є інший контингент батьків, які просто зловживають своїм становищем, маніпулюють дітьми. Як правило, це ті дорослі, які не дбають про своїх дітей і точно не зацікавлені у тому, щоб врятувати їхню психіку і життя. І тут мають теж працювати державні механізми.
Потрібно вилучати таких дітей. Це робота соціальних служб, але і їм зараз на лінії фронту працювати не просто. Тут наклалося багато факторів, які роблять ситуацію такою, як вона є
Я пам'ятаю одну історію, коли ми перевезли родину з трьома дітьми з прифронтового села, купили їм будинок на тиловій території. Через рік вони повернулися у своє село. І у даній ситуації ми нічого не могли зробити. Бо не маємо права вилучити дітей з родини.
В якому психологічному стані нині діти? Чи різний їхній стан, залежно від того, де вони проживають в Україні?
Різні фактори впливають на психологічний стан дітей. Безумовно, це і місце проживання. Є різниця, чи ти мешкаєш в Ужгороді, чи у Запоріжжі. Це абсолютно дві різні реальності. Очевидно, що чим небезпечніша територія проживання, тим загрозливіша ситуація для її психічного здоров'я. Однак багато що залежить і від родини. Дитина дуже відчуває тривожність дорослих. Батьки — це вікно у зовнішній світ для дітей. Не тільки ракети її лякають під час війни, але й реакція мами на них. Вплив на психічне здоров'я дитини має наявність освіти, оточення однолітків, можливість комунікації. Дуже сильно діти потерпають у Харкові та Запоріжжі. Нещодавно ми збирали мрії дітей у Запоріжжі, й одна дівчинка написала: «Я хочу, щоб цей онлайн нарешті закінчився».
Заняття з дітьми, з якими працює фонд «Голоси дітей». Фото: приватний архів
Наші психологи розповідають, що сьогодні діти частіше приходять з тривожними і депресивними станами, особливо у підлітків. У деяких дітей з’являється енурез, тремор рук, зникає сон. В інших внаслідок стресу чи пережитої травматичної події можуть проявлятися розлади харчової поведінки.
Як ви вважаєте, як держава має працювати з дітьми, які зараз перебувають за кордоном, як їх повертати?
Ми розуміємо, що окрім повернення викрадених Росією дітей, повинні працювати й з тими, хто зараз є вимушеним мігрантом. Україна дуже сильно має бути зацікавлена у тому, щоб всі люди працездатного віку, і не тільки діти, повернулися. До нас, наприклад, за онлайн психологічною допомогою дуже часто звертаються батьки саме з-за кордону, бо шукають для своїх дітей україномовного фахівця. Не секрет, що для когось було мрією жити за кордоном, але для багатьох це не є казкою.
Дуже велика кількість людей мріє повернутися додому. Однак закликати їх це робити зараз — точно неправильно, бо війна триває
Аби люди поверталися, має працювати економіка, створюватися робочі місця, розвиватися освіта. Однак першочергово — війна має закінчитися нашою перемогою.
Діти у таборі «Голоси дітей» на Закарпатті. Фото: приватний архів
Навіть країна з найкращою економікою світу не може існувати нормально в умовах, коли на школу прилітає шахед. Це ненормально і неправильно. Сьогодні ж потрібно створювати хаби для того, щоб людина за кордоном однаково відчувала зв'язок з Україною і перебувала в українському інформаційному просторі. А ще ми маємо постійно тримати в фокусі увагу всього світу, і, звісно, говорити про те, що самотужки Україна не зможе протистояти російській пропаганді та зупинити потужного ворога.
Марія Гурська: 15 жовтня у світ вийде книга відомого журналіста Боба Вудворда «Війна». У ній автор стверджує, що після завершення свого попереднього президентства Трамп принаймні 7 разів таємно розмовляв з Путіним, а очільник Кремля погрожував Байдену ядерною зброєю під час телефонної конференції у 2021-му році. Як публікація цієї книги може вплинути на хід виборів у Сполучених Штатах і що є найважливішим для нас?
Обкладинка книги Боба Вудворда «Війна»
Павел Коваль: Для нас важливо дізнатися більше, чому Сполучені Штати відреагували на початок повномасштабного вторгнення так, як це було? Багато хто вважав, що ця реакція могла б бути сильнішою. І дії США могли би бути вирішальними. Після двох тижнів вагань Заходу Вашингтон включився у підтримку України. Книга Вудворда показує тло цих подій, коли Путін ще перед вторгненням погрожував ядерною зброєю. Пам'ятаємо вислів «червона лінія», який походить з часів Холодної війни. Путін спробував погратися з червоною лінією Заходу. Президент США слушно дійшов висновку, що єдиний спосіб мати справу з Путіним — це тверда, гостра і реальна політика, демонстрація, що «червоних ліній» не існує.
Джо Байден виявився сміливою та рішучою людиною. Він нагадує мені старого Мойсея, який веде демократичний світ через безлад, спричинений Путіним
Чи вплине інформація з книги Вудворда про можливу роль Трампа в зовнішніх конфліктах на процес і результати виборів?
На мою думку, ні. Це неможливо, бо електорат в США дуже консервативний. Перехід прихильників однієї партії до іншої відбувається набагато рідше, ніж у нашій частині Європи. Люди прив’язуються до політичної сили, жертвуючи гроші. У мене є знайомий, мій співвітчизник, який робить внески республіканцям — 500-600 доларів кожні три місяці. Можливо, для нього це не дуже багато, але він однаково відчуває зв’язок зі своєю партією. Це виражається також у тому, що він приймає навіть те, що до кінця не підтримує. Якщо ви його запитаєте, чи підтримує він Трампа, мабуть, він сказав би: «у питаннях безпеки я не з усім погоджуюся, але підтримую в його підході до податків».
Такий спосіб мислення американського виборця відрізняється від мислення українських та польських виборців, оскільки базується на тому факті, що якщо хтось платить, він відчуває набагато більшу лояльність.
І все ж у штабі Трампа обурилися інформацією з книги «Війна» — глава штабу назвав Вудворда «маленьким злобливим чоловічком». Можливо тому, що книга демонструє цей зв'язок: платники податків у США платять за те, щоб зупинити Путіна, а кандидат у президенти США це блокує.
Ця справа має багато різних аспектів. Насправді вона таки може зашкодити Трампу в передвиборчих гаслах, тому що наратив його кампанії приблизно такий: «Хочу швидкого миру, але я дійсно жорсткий щодо Путіна!».
А Вудворд підриває його кампанію…
Виборці можуть подумати, що різні жести, наприклад, надання Трампом тестів на COVID для використання Путіним можна трактувати як фамільярність чи прояв дружби до очільника Кремля. (сміється. — Ред.). Він дбає про його здоров'я. Це погано виглядає.
А для Путіна — це найголовніше, адже ми знаємо його одержимість темою власного здоров'я.
Може бути таке сприйняття, що Трамп в очах громадської думки в США виглядатиме як лікар або медсестра, яка стежить за тим, щоб Путін не захворів. І справді виглядає так, що експрезидент щоразу думає, як врятувати очільника Кремля. Але наскільки я знаю Америку, а я її знаю досить добре, люди там страшенно вперті. Нещодавно я мав зустріч з одним з важливих лідерів громадської думки з боку республіканців, який загалом дуже критично ставиться до Трампа. З наближенням дати виборів він на очах повертається в стрій. Він говорить те, що треба, бо не знає, чим все закінчиться. Він не знає, чи переможе Трамп у підсумку. Якщо переможе, йому доведеться шукати своє місце у цій республіканській родині. Тож не так багато республіканців, які критикують Трампа на останньому етапі.
Усі зараз в одну сопілку грають. Це Америка, там такі правила політичного життя. Треба почекати кілька тижнів
Трамп відмовився від завершальних дебатів з Камалою Гарріс 23 жовтня. Заявив, що однаково вже переміг, а демократка нічого нового не скаже.
Він просто боїться!
Яка зараз ситуація в США і чого насправді боїться Трамп?
Зараз всі говорять про Пенсільванію. Хтось додає до цього штату ще Джорджію, хтось — Північну Кароліну. Проблема в тому, що прийшов ураган, який загалом впливає на настрої, але також на фізичне місце голосування. Бо частина виборців просто втрачають можливість проголосувати. Вони пересуваються — і це також впливає на вибори. Реакція американського уряду на ураган є важливою. Це важливо в кожній країні. Якби вибори відбулися сьогодні, а я читаю детальну аналітику, як ситуація виглядає в окремих штатах, то, схоже, Гарріс перемогла б. Але сьогодні це не очевидна перемога, й усе ще можливий будь-який сценарій.
Через ураган Джо Байден був змушений скасувати свою участь на зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня. Як це пов'язано з виборами?
Байден зосереджений на тому, щоб правильно відреагувати на повінь, оскільки знає, що вона може мати дуже серйозний вплив на результати виборів, і виборці голосуватимуть, дивлячись на його дії. А це така ситуація, коли в деяких штатах кожен голос має значення, особливо у тих кількох, про які ми часто говоримо. Там важливо, щоб реакція була хорошою, тому що це допомагає Камалі Гарріс. Сьогодні Байден повинен так розкласти акценти, щоб перемогла віцепрезидентка. З точки зору української справи, краще, щоб перемогла Гарріс. Нервувати тут немає причин.
Байден під час візиту до Флориди. 2 жовтня 2024 року. Фото: MANDEL NGAN/AFP/East News
Давайте будемо чесними, внутрішні справи — це найважливіше на цьому етапі виборчої кампанії. Тема номер один, яка хвилює і команду Камали Гарріс, і Трампа, — це пошук голосів католиків у Пенсільванії. Якщо припустити, що українське питання, а власне, питання європейської безпеки, є найважливішим з нашої точки зору сьогодні, то ми повинні залишити їх в спокої і дати американським політикам зайнятися американською політикою у ті тижні, які залишилися.
Як впливає відміна Рамштайну на Україну і Польщу? Чи є шанс на ухвалення суперрішення ще перед виборами в США?
Насправді є одне принципове і невирішене питання. Українці мають право на захист своїх територій усією можливою зброєю, яку мають, у межах міжнародного права. Не повинно бути інших обмежень, українці повинні мати можливість у повній мірі атакувати військово-стратегічні цілі РФ. Якщо це виглядатиме по-іншому, ми візьмемо на себе відповідальність за те, що росіяни підсилюватимуться.
Експерти очікували, що на Рамштайні можуть бути оголошені певні рішення щодо прийняття України в НАТО. Світові медіа обговорюють модель Західної Німеччини для Києва. Що ви думаєте про цю ідею та інші можливі формати? Які думки звучать на Заході?
Протягом історії НАТО були різні ідеї. Наприклад, Рон Асмус, пов'язаний з демократами, але в стратегічних питаннях насправді не такий вже й далекий від республіканців, мав концепцію політичного розширення НАТО. Зараз звучить ідея, коли п’ята стаття діятиме лише на територіях, які повністю контролюються Україною — там, де немає російських військових. Додамо до цього факт візиту до Києва Марка Рютте, нового очільника НАТО. Захід шукає рішення, як сказати українцям, що вони будуть в Альянсі, адже вони героїчно ведуть цю війну. Українці закінчують ще один рік. Ми не можемо сказати, що це перемога, тому що очікуємо чогось більшого, щоб назвати це перемогою. Але якщо поглянути на карту, то росіяни не надто далеко зайшли. А якщо до цього додати, що українці зайшли в Курську область, то виходить трохи, як у Першу світову війну.
А це непогано для Києва, тому що це означає, що Україна здатна ефективно боронити свій кордон. Тому це має закінчитися розширенням НАТО. Тільки так — кінець і крапка
3 жовтня до Києва прибув генсек НАТО Марк Рютте. Фото: ОПУ
Тоді виникає два питання. Перше — коли це може статися? І друге — як провести умовний кордон для території, на яку поширюватиметься захист НАТО? Як переконати Путіна його поважати, а союзників — захищати території, підконтрольні Україні?
Мені подобається, що українці тиснуть і не здаються, прагнучи вбити український прапор усюди, тому що це відповідає природі й колективному духові української політики. Часто, коли мені хтось каже: «ці українці такі наполегливі!», — я згадую українських жінок, у тому числі Іванну Климпуш-Цинцадзе і інших представниць дипломатичної команди, коли ми поїхали до Конгресу одразу після 24 лютого 2022 року. Я пам'ятаю, як ці дівчата дивилися на американських конгресменів та сенаторів. Якби вони могли, вони б просто притиснули їх до стіни! І те, як вони з ними домовлялися, мене це вразило і лишилося в моїй пам’яті як демонстрація того, як українці, а особливо українки, можуть боротися. Зараз такий момент.
Це багатьох дратує, а деякі західні політики кажуть, що не можуть більше цього слухати. Але я на це кажу: «це війна, вони мають право так діяти»
Ми сидимо в комфортній Варшаві, а до них може прилетіти бомба або російська ракета, тому я думаю, що українці будуть тиснути, Україна буде тиснути, і, можливо, це когось роздратує, але дасть свої плоди, немає іншого способу боротися в такі часи, як дратувати когось. Також це трохи, як в Біблії, коли Христос змилувався вже не тільки через саму справу, а через те, скільки разів його просили. Непохитністю і невтомним підходом до політичного лобіювання можна когось замучити, але довести до певного політичного розв'язання. Так воно є і з Україною. І в моїх інтересах, як польського політика, зупинити російську політику та російську агресію. Одним із інструментів для цього є відкриття дверей НАТО.
7-8 жовтня відбулася велика конференція з оновлення України Common Future у Познані. Прозвучали важливі заяви і рішення щодо України. Поділіться основними результатами.
Буде багато коштів та можливостей для України, фактично скеровується кілька мільярдів євро з ЄС у вигляді різних фінансових інструментів для бізнесів з Польщі та з усієї Європи, а певною мірою й за межами Європи, які хочуть інвестувати в Україну і мати в там своїх партнерів, мають представництва або операторів в Україні. Отримати їх буде досить легко — ми над цим працюємо. На Common Future у Познані було ще одне оголошення — польська ініціатива. Є фірми — польські або розташовані в Польщі — а, може, й українські, які переїхали до Польщі, які хочуть взяти участь у відновленні. У сусідній з Україною Польщі вони можуть вести проєкти або виготовляти певну продукцію чи елементи. На це ми виділили додаткові 250 мільйонів євро. З наступного року це стане можливим. Я запросив на розмову про відбудову колег з Литви, Чехії та Словаччини. Була можливість у нашому центральноєвропейському колі попланувати дії. Одним із головних напрямків діяльності є карпатський вимір відбудови України. І це, напевно, буде зосереджено на тристоронній угоді — Словаччина, Польща, Україна. Можливо, доєднається й Румунія — побачимо, наразі там скоро вибори. Та якщо коротко, ми хочемо посилити ті речі, які стосуються кордону і пунктів пропуску. Те, на що американці кажуть «connectivity», — тобто усі речі, які пов’язані з транспортом через цю чутливу точку на карті, якою є Карпатський трикутник.
Ми виходимо з того, що в найближчі місяці потрібно бути готовими до закінчення війни
Коли це буде? Невідомо. Ми не знаємо, як це буде виглядати — чи буде кінець війни, чи перерва — але якщо почнеться відбудова, ми маємо бути готові, тому додаємо нові інструменти.
Підтримка Києва з боку Заходу слабшає, що зробить Путіна лише сильнішим у наступній війні, попереджає Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики (ЦЄП), брюссельського аналітичного центру, що спеціалізується на питаннях Європейського Союзу, в газеті “The Guardian”.
За його словами, послаблення західної допомоги Україні, що перебуває в стані війни, пов'язане з цілою низкою причин, серед яких головну роль відіграють внутрішні справи ключових союзників Києва.
Америка: фактор Трампа, Путін і Близький Схід
Сполучені Штати вийшли на фінішну пряму передвиборчої кампанії. З одного боку, непередбачуваний Дональд Трамп — чим агресивніша його політична риторика, тим менша впевненість у результаті листопадового голосування. З іншого — Джо Байден, який наприкінці свого президентства уникає важливих зовнішньополітичних рішень, щоб не послабити шанси Камали Гарріс у боротьбі за президентське крісло. Він, очевидно, припускає, що надання Україні дозволу на нанесення удару вглиб Росії за допомогою американської техніки може підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту (або шляхом перенесення війни в інші країни, або шляхом застосування тактичної ядерної зброї) — те, чим кампанія Трампа негайно скористалася б.
Що ще гірше, опір використанню українцями західних ракет в тилу російської армії поширюється і на ті європейські ракети, які містять американські компоненти. Саме з цієї причини Британія і Франція надали Україні ракети класу «повітря-земля» Storm Shadow і Scalp, але не дали Києву свободу дій щодо їх використання проти військ і логістики Путіна в глибині Росії.
До цього додається питання війни на Близькому Сході, яка загострюється з кожним днем, не лише відволікаючи увагу американців від України, але й спрямовуючи їхні величезні фінансові та військові ресурси на захист Ізраїлю від ракетних обстрілів з боку Хезболли та Ірану.
Європа: популісти в атаці, демократи в хаосі
А що з Європою? Франція застрягла в політичній та фінансовій кризі, а вплив її президента Емануеля Макрона — як в країні, так і в Європейському Союзі — значно послабився за останні місяці.
Не кращі справи і в Німеччині. Після успіхів націоналістичної «Альтернативи для Німеччини» та ліворадикального Альянсу Сари Вагенкнехт на регіональних виборах у Саксонії та Тюрингії, канцлер Олаф Шольц намагається зберегти згуртованість коаліційного уряду. За словами Тейлора, «зовсім не факт, що він зможе проіснувати до наступних загальних виборів у вересні 2025 року».
У цій ситуації додатковим приводом для занепокоєння влади в Києві є те, що німецькі популісти, які перемогли на виборах, мають відверто антиукраїнські настрої.
Втім, навіть якби вони не були такими, Шольц, скоріш за все, не робив би жодних рішучих кроків для покращення ситуації в Україні. Адже він давно і, на подив багатьох, рішуче виступає проти надання Києву ракетного комплексу «Таурус», який допоміг би його збройним силам ефективно завдавати ударів по лініях постачання Росії та знищувати її ракетні пускові установки. Відомо також, що Німеччина робить це тому, що вже давно занепокоєна потенційною російською відплатою.
У Великій Британії настрої набагато більш проукраїнські, але джерела проблем тут мають іншу природу. Правляча Лейбористська партія бореться з економічними проблемами, бюджетними обмеженнями, незадовільною роботою системи охорони здоров'я та погіршенням якості державних послуг.
Мляві європейські лідери і п'ята колона Москви
Не дивно, що настрій серед чиновників ЄС мінорний. Тим паче, що нерішучість у наданні Україні військової допомоги для прориву поєднується з небажанням ключових європейських держав поглиблювати військову інтеграцію (проти якої виступають праві та популісти від Лісабона до Варшави). До того ж, досить крихкі запаси боєприпасів західноєвропейських країн вже дуже виснажені, тоді як розширення європейської військової промисловості, як описано в стратегії Єврокомісії в галузі озброєнь, відбувається дуже повільно. (На це, до речі, суттєво вплинули політичні потрясіння, про які згадувалося раніше).
На іншому боці європейського політичного спектру спостерігається зростання російського впливу в таких країнах, як Австрія, Угорщина і Словаччина. Очільники цих країн останнім часом зробили низку жестів, які, з одного боку, свідчать про зростаючу ворожість до Європейського Союзу, а з іншого — про все більш неприховане очікування перемоги Путіна у війні проти України.
Президент Франції Емануель Макрон і президент України України Володимир Зеленський. Фото: Веб-сайт Офіційного інтернет-представництва Президента України
«План перемоги» без відлуння
Бенефіціаром цієї ситуації є, звичайно, Росія, яка повільно і безтурботно просувається на захід України, не переймаючись втратами — жахливими в останні місяці. Як пише Тейлор, «у вересні Москва захопила більше землі, ніж у будь-який інший місяць з березня 2022 року». Надії президента Володимира Зеленського на виступ на Генеральній Асамблеї ООН та зустрічі з Джо Байденом і Камалою Гарріс, яким він представив свій «План перемоги», схоже, не справдилися. Більше того, Захід, схоже, все більше переймається власними справами.
В інтерв'ю та промовах перед своїм відходом з посади Генерального секретаря НАТО Єнс Столтенберг нарікав на те, що перед російським вторгненням у 2022 році західні союзники не надали Україні достатньої кількості зброї, щоб стримати, або якщо не стримати, то принаймні ускладнити Путіну вторгнення до свого сусіда. З іншого боку, як зазначає Тейлор, Столтенберг не ставить під сумнів обережність Байдена і не є відкритим прихильником посилення здатності України атакувати за допомогою західного обладнання в глибині Російської Федерації.
Україна не може дозволити собі ще 30 місяців війни
Більш критично налаштований до адміністрації Байдена американський генерал у відставці Гордон «Скіп» Девіс, заступник генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій. «Виступаючи на панельній дискусії, організованій ЦЄП, Девіс стверджував, що Вашингтон переоцінив ризик ескалації війни з боку Путіна, що призвело до стратегії надання достатньої допомоги, щоб утримати Україну в боротьбі, але недостатньої, щоб дати їй можливість перемогти», — пише Тейлор.
При цьому генерал закликав Захід рішуче підтримати Україну, щоб вона могла схилити шальки терезів на свою користь
Микола Бєлєсков, старший аналітик Національного інституту стратегічних досліджень України, виступив на вищезгаданій панелі ще більш рішуче. Він попередив, що Україна не може дозволити собі ще 30 місяців такої руйнівної війни. Якщо західна підтримка не буде сильнішою, швидшою і тривалішою, перспектива перемоги Росії стає ймовірною.
Останній дзвінок для Заходу
На думку Тейлора, вибір, який стоїть перед Заходом, очевидний: або більш рішуча підтримка України, яка містить згоду на глибокі удари, або визнання того, що Путін, зміцнілий поразкою Києва, незабаром рушить далі — на Захід.
Третього шляху немає. Можливо, тоді єдиною надією для союзників України протверезіти — як вважає високопоставлений західний чиновник, якого цитує Тейлор — є «другий шок». Це може бути крах української оборони, друга Буча або перемога Трампа на виборах у листопаді.
«Будь-яка з цих подій була б катастрофічною для Києва», — оцінює Тейлор.
Тільки чи справді потрібна катастрофа, щоб демократичний світ нарешті прокинувся?
Ключова тенденція на ринку праці України станом на вересень 2024 року — дефіцит кадрів. Серед причин цього — мобілізація, вимушена міграція за кордон, окупація територій.
— Ринок праці сьогодні — це, в основному, ринок шукача роботи. Інша справа, що дуже часто це вимагає від працівника або перекваліфікації, або пониження кваліфікації, особливо, коли ми говоримо про людей, які виїжджали з окупованих територій, з зони бойових дій, зі зруйнованих населених пунктів. Тому, власне, тут ситуація є досить індивідуальною, і потрібно дивитися на конкретні спеціальності, — каже виконавчий директор Центру Гліб Вишлінський.
Загалом, додає він, зараз продовжуються тенденції, які були й до повномасштабного вторгнення: насамперед йдеться про нестачу фахівців робітничих професій і про умовно «непопулярні» роботи з низькою оплатою, де велика плинність кадрів: продавці, вантажники, офіціанти, баристи, підсобні робітники, вантажник.
Компанії готові брати жінок на стереотипно чоловічі посади
В Україні жінки в середньому заробляють на понад 18% менше, ніж чоловіки. Торік український уряд розробив стратегію зменшення гендерного розриву в оплаті праці. В планах — до 2030 року скоротити розрив в оплаті праці чоловіків та жінок з 18,6% до 13,6%.
Утім під час війни гендерні стереотипи на ринку праці суттєво змінилися, каже PR-менеджерка Work.ua Вікторія Білякова:
— Все більше роботодавців в Україні готові брати жінок на ті посади, які раніше вважалися стереотипно чоловічими. Наприклад, професії далекобійниць, операторок верстатів, технічних спеціалісток у виробництві стають все більш доступними для жінок. Війна певною мірою стимулювала цей процес, оскільки гендерні бар'єри, які були на ринку праці, почали руйнуватися через нагальну потребу в кадрах. Також роботодавці вкладають кошти в автоматизацію процесів, полегшення умов праці, щоб фізична витривалість була менш ключовою у підборі до кандидата.
Ця ж тенденція стосується і найму працівників старшого віку. Попит на досвідчені кадри зростає, і вікові обмеження стають менш актуальними
Якщо до початку війни жінки становили 55% від зареєстрованих безробітних, то сьогодні частка жінок зросла до 77%, а в окремих регіонах — до 80%, інформують у Державній службі зайнятості. Тому виникають певні труднощі з укомплектуванням вакансій за професіями, які є традиційно затребуваними серед чоловіків (будівельники, зварники, слюсарі, електромонтери, водії тощо).
Щоправда, «чоловічі» та «жіночі» професії — це радше стереотипи. І роботодавці мають поштовх на те, щоб їх позбутися, розповідає виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський:
— Зараз немає такої ситуації, що ринок праці втратив купу чоловіків і не втратив жінок взагалі. Бо він втратив і тих, і тих. Зараз не та ситуація, що в США, Британії чи Союзі в 40-х роках, коли люди не мали куди подітися [під час Другої світової війни в Союзі масово використовувалася жіноча праця на військових підприємствах, що прирівнювалося до військового обов'язку. — Ред.]. Але цей час — хороший поштовх для роботодавців переосмислювати стереотипи, яких з радянських часів залишилося дуже багато.
Чому машиністи метро, потягів — лише чоловіки? Чому жінки завжди кермували трамваями, тролейбусами й не водили автобуси — загадка
Анастасія Мазуркова — перша жінка-машиністка у метро Харкова. Суспільне Харків / Євген Гертнер
Дані про те, що найбільший дефіцит кадрів спостерігається серед кваліфікованих робітників, підтвердили й у Державному центрі зайнятості на запит Sestry.eu. Зокрема, нестача кадрів відчувається за такими професіями як: швачка, електромонтер з ремонту електроустаткування, слюсар-сантехнік, слюсар-електрик, монтер колії, слюсар аварійно-відновлювальних робіт, зварник, водій навантажувача, машиніст екскаватора, токар, столяр, оператор верстатів з програмним керуванням тощо.
Поки що тут не спостерігають масової тенденції, щоб жінок працевлаштовували на умовно «чоловічі» посади. Приміром, за 9 місяців в Україні 162 жінки влаштувались на посаду верстатника деревообробних верстатів, 109 жінок — стали машиністками насосних установок, 59 жінок — слюсарками з механоскладальних робіт, 47 жінок — машиністками крана. Декілька десятків жінок в Україні стали електромонтерками, вантажницями тощо.
Нові можливості від держави
Вирівняти дисбаланс на ринку праці може перекваліфікація працівників. Як анонсувало влітку Міністерство економіки, 30 000 українців зможуть пройти навчання та опанувати нові професії завдяки освітньому проєкту ReSkill UA [проєкт реалізовують Happy Monday разом з міжнародною платформою Coursera за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та сприяння Міністерства економіки. — Ред.].
— Завдання Уряду — покращити ситуацію на ринку праці через підтримку програм навчання і перенавчання українців на більш затребувані професії та спеціальності, а також створюючи умови для повернення тих, хто виїхав з країни через війну, — пояснювала ініціативу заступниця Міністра економіки Тетяна Бережна.
Ці жінки пройшли здобули нову професію. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet
Навчання зареєстрованих безробітних на замовлення роботодавця організовує служба зайнятості. Також тут вчать тих, хто хоче розпочати власну справу. З початку 2024 року таке навчання пройшли 33 тисячі безробітних українців.
Окремі категорії, зокрема, ВПО, можуть отримати ваучер на навчання — документ, що дає змогу безоплатно підвищити кваліфікацію або отримати нову професію за затвердженим Мінекономіки переліком (у ньому 155 професій і спеціальностей). Такі ваучери отримали 19 тисяч українців.
Програми від громадських організацій та іноземних партнерів
Галина Черкашина за освітою — інженер-електрик, працює в освіті. Цьогоріч вона навчалась на курсі монтажниць сонячних панелей від платформи для підготовки фахівців у сфері сонячної енергетики Atmosfera Academy. Це було навчання для жінок. Головною умовою була наявна технічна освіта, оскільки студентки вже повинні були мати базові знання з основ електрики. Частина курсу була онлайн, а частина — очно, розповідає жінка:
— Ми вчились встановлювати та демонтувати сонячні модулі на висоті. Для цього з нами провели практичні заняття з промислового альпінізму. Ми одягали системи, користувались реальним обладнанням промислових альпіністів, лазили по даху. Було весело. А потім треба було не просто вилізти на дах, а затягнути туди панель та встановити її. Трошки важче, але все одно дуже цікаво.
Ми скручували електрику, щити постійного та змінного струму. Налаштовували різного типу інвертори, контролери заряду акумуляторних батарей, самі батареї
Жінки освоюють професії, які завжди були типово чоловічими. Фото: Shutterstock
У підсумку Галина знайшла й нову роботу: тепер вона приєдналась до академії Atmosfera як викладачка. Заявок на курс монтажниць сонячних панелей надійшло близько 150, каже програмний менеджер освітньої програми Олексій Веретельник. Урешті обрали десятьох учасниць, які у серпні 2024 року пройшли онлайн теоретичне навчання та технічну практику у Києві:
— Ми й раніше навчали жінок на цьому курсі, але їх було небагато. Потім до нас звернулась компанія, яка має власні об'єкти сонячних електростанцій, з проханням підготувати спеціалістів, бо їх бракує. Ми зрозуміли, що на ринку зараз із чоловічими бригадами є деякі проблеми, і подумали, що варто акцентувати на тому, що й жінки теж можуть цю професію опанувати, тож почали міркувати як це зробити.
Партнером цієї програми став український офіс Greenpeace, який саме в цей час звернувся з аналогічною пропозицією до академії. Вже після цього курсу з’явились й інші громадські організації, які готові співпрацювати з платформою у цьому напрямку. І цьогоріч в академії Atmosfera планують сформувати ще одну таку групу.
— Також у нас будуть запускатися, курси, в яких ще більш розмитий гендер, наприклад проєктний менеджер в сонячній енергетиці. Бо якщо казати про монтажника, то там все-таки іноді треба застосовувати фізичні зусилля, коли треба переміщувати доволі важкі панелі, хоч і з застосуванням певних засобів. Загалом до нас часто відправляють компанії на навчання своїх працівників, неважливо, чоловіків чи жінок, — додає Олексій Веретельник.
Ще одну програму навчання для жінок пропонує проєкт Reskilling Ukraine. Sestry уже писали про те, як жінок навчають водінню на вантажівках, фурах, щоб вони мали можливість працювати навіть далекобійницями. Загалом з програм від Reskilling Ukraine випустилося 228 жінок, розповіла програмна координаторка Олександра Панасюк. Вони проходили перекваліфікацію на 2 спеціалізації: водійка ваговоза (програма OnTrack в партнерстві з компанією Scania Ukraine) або водійка автобуса (програма BusDrive).
Ці жінки освоїли професію водія автобуса. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet
Щоб зрозуміти, чи є попит, наприкінці року тут вирішили запустити ще 2 пілотні групи: водійки фур (категорія СЕ) OnTrack CE та з отримання професії машиністки екскаватора та водійки фронтального навантажувача Iron Women. Останню програму запускають разом із компанією Volvo CE.
— Це абсолютно унікальна програма, що вперше впроваджується компанією Volvo Construction Equipment. І ми разом робимо це саме в Україні. Перемовини щодо її запуску тривали майже рік і ми дуже радіємо, що дамо жінкам, які бачать себе професіоналками в оперуванні екскаваторами та навантажувачами в майбутньому, шанс на здобуття нової професії абсолютно безплатно, — розповідає Олександра Панасюк.
Отримані знання жінки можуть використати по різному. Хтось — влаштуватися на нову роботу, хтось — заснувати свій бізнес, а хтось — покращити процеси у власній справі.
Ганна Гастинщикова — власниця сімейного ранчо «Ідилія» з Київщини. У лютому 2022 року село Лісовичі, де розташоване ранчо, пережило окупацію. Тваринам не вистачало їжі, води. Евакуюватися не було змоги – всі мости були підірвані, а транспорту, яким можна було вивезти 13 коней, не було.
— Сіно та інші корми нам мали привезти 23 лютого. Але на той момент вже до нас доїхати не було можливості. Ми залишилися майже без нічого, — згадує Ганна.
Після цього визріла ідея мати власний коневіз для ранчо:
— Ми зрозуміли, що ситуації бувають різні й врятувати коней можна тільки таким чином. Можна буде привести якийсь вантаж.
Зрештою, Ганна вирішила почати з того, щоб здобути водійське посвідчення категорії С, і пішла на навчання він проєкту Reskilling Ukraine:
— Спершу ми вчили теорію онлайн, потім два тижні були практичні заняття з водіння. Для мене було складно те, що попри наявність водійського посвідчення, я не кермувала легковою автівкою до 2022 року, поки чоловік не пішов у Збройні Сили. Було страшно їздити містом, але я подолала цей страх.
Тепер зрозуміла, що коли ти за кермом вантажівки, то маєш враховувати й габарити. Зараз ми ще складаємо іспити, але з попереднього випуску дехто влаштувався вже на роботу
Наразі в Reskilling Ukraine зараз збирають дані про те, хто з випускниць програми працевлаштувався. А за умови отримання фінансування планують перекваліфікувати ще близько 1000 жінок наступного року.
Жінки отримали нові права і тепер можуть кермувати вантажівками. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
%20(1).avif)
