Ексклюзив
20
хв

«Виходить, не вгледіла брата»

Моя уява малювала наймоторошніші картинки: Остапа викрали і піддають тортурам у холодному підвалі. Або ж вивезли в ліс, побили і кинули замерзати. Або ж вбили, а тіло скинули у Дніпро. Або ж, або ж, або ж…

Леся Вакулюк

Леся i Остап Вакулюки. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Під час Революції Гідності посіпаки Віктора Януковича викрали мого брата. Минуло 10 років, а я досі пам’ятаю той дзвінок серед ночі від його однокурсника Романа.

— Спиш? Не знаю, як тобі це сказати…

— Говори, Ромку, не тягни! Що сталося?!

— Ну, ми вже поверталися з Майдану в гуртожиток, аж якісь чоловіки на автівках почали нас переслідувати. Вони спіймали Остапа й інших наших студентів, заламали їм руки і запакували в авто. А мені в цьому всьому хаосі дивом вдалося втекти…

Я зірвалася на рівні ноги, відкрила телефонну книгу, гортала її взад-вперед і думала, кому ж дзвонити. Все було як уві сні — в моєму сні, який наснився тижнем раніше. Київ. Ніч. Зима. Місяць світить, ніби в нього вкрутили сто лампочок. За нами з Остапом женуться бандити. Дебелі. І страшні. Їх багато. Ми втікаємо вулицею, яка здіймається вгору. Ноги ковзають замерзлим тротуаром. Бігти все важче. Наші ж переслідувачі все ближче.

— Заховайся за будинок, — каже захеканий Остап, — я їх відволічу.

— Ні, — протестую я.

— Краще, коли спіймають мене одного, — наполягає Остап, — тоді ти зможеш покликати на допомогу.

З-за рогу будинку я бачу, як здоровані хапають Остапа і волочать його попід руки. Я ж стою із телефоном і не знаю, кому дзвонити, щоб покликати на допомогу.

Між мною і Остапом — 10 років різниці. Я — старша сестра. Я вже працювала у Києві журналісткою. Він приїхав до столиці навчатися на актора. Був третьокурсником. «Ти за ним наглядаєш», — задовго до його першого дня в університеті дала настанову мама. І я, виходить, не вгледіла…

Остап Вакулюк (у зеленому шарфі) разом із однокурсниками на Майдані Незалежності у 2013 році. Фото: приватний архів

Але Остап, якому тоді був 21 рік, не міг не піти на Майдан. Не піти на Майдан не могла і я. Ми були там від першого дня. І в кожного з нас, як і у всіх інших, хто виходив мирно протестувати, була спільна причина — відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Я знала, що так буде… Журналісти завжди першими відчувають на собі, в якому напрямку країну починає вести влада. Янукович, як тільки став президентом, почав її розвертати на Схід чи радше назад у Совєтський союз,  який був йому у 100 разів зрозумілішим і ближчим по духу. А в совєтському минулому не було й мови про свободу слова, про людську гідність, тож режим Януковича їх нищив. 

У ніч на 30 листопада 2013 року міліція побила студентів, які перебували на Майдані Незалежності. Фото: Viktor Drachev/AFP/East News

Попід ранок 30-го листопада 2013 року Янукович наказав розігнати Майдан, де в наметах залишалася молодь. Сотні людей, переважно студентів, були жорстоко побиті і заарештовані. Остап міг бути серед них, але його тоді врятувало заняття з «Майстерності актора» в університеті. Його викладав авторитарний викладач, який не любив тих, хто запізнюється чи не з’являється на пару, а тим паче тих, хто ходить на Майдан. Він вважав Януковича прекрасним президентом, а Путіна — ще кращим. Тому 30-го листопада мій брат пішов із Майдану Незалежності раніше, щоб наступного дня не запізнитися на заняття.

«Пронесло», — подумалося тоді. Але точно не зупинило! Навпаки, додало ще більше впевненості, що з цим режимом треба щось робити. Не ходити на Майдан, бо там може бути небезпечно —  про це навіть не було мови.

«От тільки не йди на Майдан уночі, — просив мене Остап, — бо ми замість тримати Майдан, будемо думати про те, як обороняти вас». Того вечора 19 січня я послухала свого молодшого дорослого брата. А посеред ночі 20 січня мене розбудив дзвінок від його друга. Ту ніч потім назвуть «Кривавим Водохрещам», бо влада сподіватиметься, що якщо не кийки, то водомети посеред лютої зими точно зламають гідність протестувальників.

Моя уява малювала тоді наймоторошніші картинки: Остапа і його друзів викрали і піддають тортурам в якомусь темному холодному підвалі. Або ж їх вивезли в ліс, побили і там кинули замерзати. Або ж їх вбили, а тіла скинули десь у Дніпро. Або ж, або ж, або ж… 

Я відмахувалася від цих думок і телефонувала та писала усім підряд: моїм колегам із різних телеканалів, радіо і газет, народним депутатам, омбудсмену, знайомим, в яких були зв’язки в міліції. Все, що в мене було, — це кілька кадрів із камер спостереження на автозаправній станції, де Остапа та інших студентів університету Карпенка-Карого і викрали. На тому чорно-білому беззвучному відео я розгледіла кілька номерів автівок.

19 січня 2014 року — після ухвалення «диктаторських законів» 16 січня — протистояння на Майдані з мирної фази перейшло в силову. Фото: Shutterstock

За цими номерами і знайшла групку студентів. Вони опинилися у райвідділку міліції на іншому кінці Києва. А викрали їх співробітники карного розшуку.  За злочинними законами, ухваленими 16 січня 2014 року, майбутні актори, режисери, звукорежисери звинувачувалися в тероризмі та екстремізмі. За це їм грозило від 8 до 15 років ув’язнення. «Нічого страшного! Вони — ще молоді. У них усе життя попереду», — відреагував на новину про Остапа викладач з акторської майстерності і прихильник Януковича.

Тим часом під райвідділок з’їжджалися журналісти і студенти університету Карпенка-Карого, адвокати, представник омбудсмена, народний депутат. Через шум, який я підняла довкола викрадення брата, посіпакам Януковича не залишалося нічого, як відпустити безпідставно затриманих хлопців. Першим вони випустили Остапа. Далі на волю мали вийти і решта хлопців. Але щось пішло не так… Спершу мені зателефонували з відділку: «Будь ласка, поверніть брата», — казав бездушний голос у слухавці. Потім зателефонував адвокат, який наказував у жодному випадку брата до відділку не везти. А потім зателефонував народний депутат, який напів натяками давав зрозуміти, що ані в гуртожиток, ані до мене додому Остапа краще не везти, а ще краще, загадково казав він, “відвезти брата на відпочинок у якусь гарну країну“. Видихати було рано… Опісля знову почалася боротьба за безпеку брата і за визволення решти студентів. Знову телефонні дзвінки колегам-журналістам, щоб за всім валом подій не забували про те, що в застінках перебувають студенти-карпенківці. Видихнула я, коли Остап зателефонував з аеропорту у Варшаві і відрапортував, що все добре, що його ніхто не переслідував і не затримував. Але й то була дуже коротка пауза…

Здавалося, що викрадення брата — то найгірше, що зі мною сталося під час Революції Гідності. Але режим Януковича, який чіплявся за владу з останніх сил, з кожним днем лише звірів. Далі були перші загиблі: розстріляні Нігоян і Жизневський, закатований Вербицький. А ще через місяць — розстріли на Інститутській. А потім «Кривавий четвер». Там, на Інститутській, від снайперської кулі з-поміж інших загинув і наш земляк із маленького містечка Ходорів на Львівщині, звідки ми родом, —  Роман Точин. Навіть у Польщі Остап постійно стежив за трансляцією з Майдану Незалежності. Роман Точин був батьком дівчини, з якою він товаришував із дитинства. «Я повертаюся, Леся, — ридав Остап у слухавку, — не можу просто спостерігати за тим,  як із майданівцями розправляється злочинна влада». Ледве вблагала брата залишитися, бо не знала, що його тут чекає.

А далі все було, як у кіно з геппіендом. Майдан переміг. Остап з нуля вивчив польську. Вступив в Сілезький університет в Катовіце на продюсера кіно і телебачення. Несподівано познайомився з Кшиштофом Зануссі. А той запросив його попробуватися на роль у художній стрічці, яку збирався знімати. І так Остап зіграв в одній із головних ролей у фільмі «Ефір».  

Я ніколи не запитувала брата, як йому було самому в іншій країні, що він відчував, чого йому бракувало. Мені здавалося, що йому б міг позаздрити кожен. Та коли журналістка після прем’єри стрічки в Україні поцікавилася в Остапа, якими були його перші місяці польської невизначеності, він не стримався і розплакався. Так я дізналася, що Остап, живучи в прекрасній європейській Варшаві, де нема Януковича, беркутівців, де ніхто тебе не лупцює і не викрадає за те, що ти з мирним протестом виходиш із синьо-жовтим прапором у центр міст, він не відчував жодної радості. А думка про те, що, не дай Бог, Майдан програє, а відтак, він ніколи не зможе повернутися в рідну країну, гнітила ще більше.

Остап Вакулюк знявся у фільмі «Ефір» Кшиштофа Зануссі. Фото: Evgeny Kraws

Наприкінці фільму «Ефір» Остаповий герой — Тарас, який отримує поранення під час Першої Світової війни, каже, що все в житті має сенс. Революція Гідності, яка сталася з українцями 10 років тому, точно мала сенс! Вона показала, що ми маємо гідність і не хочемо назад у Совєтський союз. І що ми готові  боротися за наш вибір не тільки з внутрішнім, але й з зовнішнім ворогом. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Телеведуча, журналістка, сценаристка, колумністка. Вивчала журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Була спеціальною кореспонденткою центральних телеканалів, зокрема власною  кореспонденткою телеканалу «Інтер» у Варшаві. Працювала ведучою на інформаційних каналах «Телеканал 24», «Прямий», «Україна 24». Під час повномасштабного вторгнення приєдналася до команди телеканалу «Еспресо», де веде інформаційний маратон, присвячений війні Росії проти України.

Також під час повномасштабного вторгнення почала коментувати українські події в етері польських телеканалів та радіостанцій. Авторка публікацій Gazeta Wyborcza i Wysokie obcasy.

Співаторка сценарію документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі» (2013 р.), відзначений кількома нагородами, а також сценаріїв документального проєкту «10 Днів Незалежності» (2021 р.).

Дублювала українською Нюшу у мультфільмі «Смішарики» (2009 р.), була голосом програми «Говорить Україна» (ТРК «Україна»), як волонтерка проєкту «Книги, що говорять» озвучує твори зі шкільної програми для дітей з вадами зору. Її голосом українською у рамках проєкту дружини Президента України Олени Зеленської з впровадження україномовних аудіогідів звучить аудіопутівник Единбурзьким замком.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
політика трамп магда путін зеленський рютте

Наче у фільмі жахів. Геополітичних 

Заради справедливості, чимало зі здійснених протягом останніх 8 тижнів дій Дональд Трамп анонсував ще під час виборчої кампанії та перехідного періоду, що передував його вступу на посаду. 47-й президент США заслуговує на різноманітні оцінки, проте його курс є очевидним: з особистих психологічних і політичних причин він потребує глобального політичного успіху у перші 100 днів власного президентства. 

Оточують Трампа й проводять його курс ті, хто повністю поділяє ці плани та не має сумнівів у доцільності їхньої реалізації. Попередні біографії цих людей мають мінімальне значення, а нинішня особиста відданість не викликає сумнівів.

У підсумку Сполучені Штати протягом короткого терміну перетворилися зі стратегічного союзника України (зокрема, під час перебування Трампа у ролі 45-го президента США держсекретар Штатів Майк Помпео та міністр закордонних справ України Павло Клімкін проводили засідання Комісії стратегічного партнерства у листопаді 2018 року) на посередника. Причому посередника, який вимагає оплати власних послуг, вдаючись до відвертого шантажу. Цей поворот для України має вельми драматичні наслідки й навряд чи обмежиться гарячою дискусією, яка сталася 28 лютого в Овальному кабінеті Білого Дому. 

У Вашингтоні сприймають Україну як слабку ланку світової політики, і це не лише особисте сприйняття Дональда Трампа, але й системний підхід до побудови відносин. Хоча ніде правди діти: заяви президента США демонструють не лише особливості поведінки людини, яка звикла давати характеристики всьому у найвищому ступені. Трамп, судячи з усього, не забув про ситуацію навколо його спроби отримати від Володимира Зеленського компромат на Гантера Байдена. Ця ситуація, як відомо, спричинила початок процедури імпічменту — дошкульної, проте неоднозначної за результатами. 

Україна — не єдиний об’єкт атак з боку адміністрації Трампа, але єдина країна, яка продовжує опиратися російській агресії попри втрату 20 відсотків своєї території. Відтак ознаки залаштункових домовленостей між Москвою та Вашингтоном, які спричинили успіх російських військ на Курщині, відмова США від участі у міжнародних юридичних діях проти Кремля виглядають, на жаль, логічними. Путін ставить Трампу попередні умови, а Трамп їх приймає та виконує з ентузіазмом. 

Ані факт безпрецедентної за розмірами у ХХІ столітті агресії, ані масштабні чужі страждання не є аргументами для Трампа, він легко жонглює цифрами жертв російсько-української війни, видобуваючи їх з власної уяви, а не з розвідданих

Маємо констатувати: 47-й президент США перетворився на об’єкт рефлексивного управління з боку Кремля. З огляду на те, що Штати послідовно відмовляються від використання елементів юридичного тиску на Кремль, це цілком відповідає поглядам Трампа на міжнародні відносини. Його цікавить deal — угода, причому резонансна й спроможна переконати весь світ у геніальності та дипломатичних талантах Трампа. Він, як відомо, «стабільний геній» (с).

Дональд Трамп під час передвиборчої кампанії, 2024. Фото: Evan Vucci/Associated Press/East News

Горе тим, хто чинить опір

Україна у цьому випадку зіткнулася не лише зі зміною глобального політичного клімату (слово «глобальний» у Вашингтоні можна вживати виключно для опису величі Трампа). Вчорашній стратегічний партнер не лише вимагає підписати «мінеральну» угоду, але й зупиняє/відновлює постачання виділеної ще Джо Байденом військової допомоги, обмін розвідувальними даними та підкреслено вибірково підходить до питання політичної підтримки.

Дійшло до того, що у повідомленнях посольства США про обстріли українських міст перестали звучати згадки про Росію, наче ракети й дрони запускають інопланетні істоти

Згадаємо, що обурення обстрілами українською стороною російських НПЗ висловлював міністр оборони в адміністрації Байдена Ллойд Остін. І саме за 46-го президента процес перепризначення Путіна президентом Росії із залученням окупованих українських територій у березні 2024 року викликав хіба що блискуче мовчання G-7. США виступали лідером у коаліції на підтримку України, проте не поставили державі-жертві агресії жодного F-16. Це свідчить про системне прагнення Вашингтону самому визначати ступінь залученості до бойових дій без уваги на моральні імперативи. 

На жаль, Володимир Зеленський не зумів перелаштуватися у процесі реалізації державної політики у відповідності з новими викликами. «План перемоги», «план стійкості» виявилися декларативними, а підстав для проведення нового саміту миру немає. Ставка на вузьке коло довірених осіб продовжує превалювати у його modus operandi, до чого додалося запровадження масштабних санкцій проти Петра Порошенка. Верховна Рада України попри формальне існування монобільшості не перетворилася на конвеєр з ухвалення рішень конституційною більшістю, а Кабінет Міністрів залишається «урядом ноунеймів». Українська влада надає забагато аргументів бажаючим називати нашу державу failed state («недодержава» — Ред.).

Прагнення США забезпечити щонайшвидше проведення виборів в Україні не є ідеєю, яка оволодіває масами всередині країни, проте більшість політичних гравців розпочали підготовчі роботи на цьому напрямі. Оскільки зупинити цей процес навряд чи можливо, обмежимося нагадуванням про те, що вибори для світової спільноти — не лише певна кількість бюлетенів в урнах для голосування, але й міжнародне визнання процесу волевиявлення.

Кремль розуміє це, тому вправно інфікував Білий Дім «глибоким занепокоєнням» про стан української демократії. Фаворит Путіна у цих майбутніх перегонах — загальний хаос, організувати який російські спецслужби готові просто зараз

Мета Кремля очевидна — показати на прикладі України, що жодна країна з уявної сфери впливу РФ не повинна опиратися. Це не Мюнхен-1938, не Ялта-1945, це квінтесенція кремлівського мислення і прагнення диктувати свою волю. Не розвалившись під першими ударами російської армії у лютому 2022 року, Україна довела власну суб’єктність, проте не зуміла переламати ставлення низки світових політичних акторів. Сильна Україна навряд чи потрібна комусь, крім її громадян, і це необхідно усвідомлювати. Іншим глобальним акторам доцільність існування незалежної і потужної України необхідно доводити.

Європейська дилема

Виступ віцепрезидента США Джей Ді Венса на Мюнхенській безпековій конференції став не просто «чорною міткою», США продемонстрували готовність кардинально змінити політику щодо Старого Світу. Ще більш самотніми європейці відчули себе після лютневої суперечки у форматі Трамп+Венс проти Зеленського, яка має всі шанси потрапити до підручників з дипломатії. 

З одного боку, ЄС та США залишаються економічними конкурентами, на чому наголошує Дональд Трамп. З іншого боку, без європейського компоненту НАТО значною мірою втрачає свій сенс, і це добре розуміють ті, хто порадив 47-му президенту США наголошувати на необхідності збільшення військових витрат країнами Старого Світу. 

Разом з тим між усвідомленням необхідності (через підписання комюніке про схвалення плану ReArm Europe лідерами країн ЄС) та суттєвим збільшенням витрат на оборону обов'язково мине час. Який будуть розтягувати не лише прихильники порозуміння з Кремлем, але й представники європейських країн, які рівняються на Вашингтон. Буде насправді непросто.

Проте не варто відкидати ще низку цікавих фактів. Показну рішучість Еммануеля Макрона, готовність Кіра Стармера виступати у ролі модератора «коаліції рішучих» попри Brexit, активність скандинавських країн у питаннях допомоги Україні. Тут можна пригадати слова генерального секретаря НАТО Марка Рютте «Європа вже не живе у мирі, Європа ще не живе у війні». Вибір парадигми розвитку ситуації залежить сьогодні від самих європейців. 

Президент США Дональд Трамп і генсек НАТО Марк Рютте в Овальному кабінеті Білого дому, 13 березня 2025. Фото: MANDEL NGAN/AFP/East News

Кремлівська спокуса

Багато говорять про те, що у Кремлі зараз захлинаються шампанським, адже перебіг подій підтверджує давню гіпотезу Путіна «Будь-яку західну владу можна пересидіти». Це переконання ґрунтується на якісному вивченні західних політичних процедур російськими спецслужбами, які не соромилися проводити «практичні заняття» в електоральних кампаніях країн Заходу.

Росія вивчила політичні механізми Заходу куди краще, ніж її опоненти вивчили її сутність

Владімір Путін не лише хоче повернутися до клубу керівників провідних країн світу (далеко не факт, що його уособить створення ситуативного формату Росія – США – Китай). Його мета полягає у максимальній дезорганізації Заходу, послабленні НАТО та посиленні суперечностей між США і Європейським Союзом. У такий екстенсивний спосіб Кремль намагається наростити власний світовий вплив. На руку Росії згорнуті на сьогодні економічні контакти із США та масштабні санкції, які Кремль прагне послабити за будь-яку ціну.

Загалом Путін вже досягнув доволі серйозного успіху: найбільша в сучасному світі російсько-українська війна завдяки позиції США буде призупинена без покарання агресора й заходів, спрямованих на його нейтралізацію. Відтак питання відновлення бойових дій в Європі — це лише питання часу

Адже ані логіка поведінки Путіна (або його можливого наступника), ані аргументи трансатлантичних путінферштеєрів найближчим часом кардинально не зміняться. Політика Трампа створює вкрай хиткий і тимчасовий баланс у Європі, щось на кшталт «паскудного миру», стан якого підсилюється психологічними особливостями Трампа. 

Як читати сигнали?

  • Насамперед розуміти, що адміністрація Дональда Трампа не надто переймається моральними обмеженнями й готова діяти «за законами джунглів»;
  • Пам’ятати, що Владімір Путін і Сі Цзіньпін не залежать від результатів виборів, на відміну від європейських та американських політиків;
  • Усвідомлювати, що команда Дональда Трампа часто видає бажане за дійсне, мало переймаючись спричиненим ефектом;
  • Не забувати, що процес ухвалення політичних рішень в Європі суттєво відрізняється від аналогічних дій всередині США, РФ чи Китаю;
  • Тверезо оцінювати спроможність Росії вкидати фейкові й дезінформаційні повідомлення до світового інформаційного простору;
  • Шукати ознаки опори на цінності, а не вартість того чи іншого активу, незалежно від ступеня його глобальності;
  • Розуміти, що переговори про припинення російсько-української війни не можуть бути блискавичними з огляду на характер цієї війни.
20
хв

Обмін сигналами

Євген Магда
голос америки закриття мирослава гонгадзе

Пам’ятаю, як пізно ввечері тато налаштовував радіо, щоб спіймати хвилю «Голосу Америки» чи «Радіо Вільна Європа» й дізнатися, що насправді відбувається в Польщі та за «залізною завісою». Я була дитиною, але розуміла, що беру участь у чомусь забороненому, про що не можу розповідати подругам у школі.

Думаю, це був спільний досвід багатьох мешканців країн колишнього радянського блоку аж до 1989 року. Ми добре пам’ятаємо, яку роль відігравав доступ до вільних ЗМІ у країнах, де дозволений був лише один, пропагандистський, урядовий канал. Так і зараз у багатьох місцях, де панують диктатори — у Білорусі чи Росії, або там, де демократія під серйозною загрозою, як сьогодні у Грузії.

І важко не відчувати, що Сполучені Штати Дональда Трампа вже понад місяць реалізують мрію Кремля. Адже як інакше можна зрозуміти заяву Білого Дому про те, що закриття «Голосу Америки» та «Радіо Вільна Європа»/«Радіо Свобода» означає, що американські платники податків більше не будуть фінансувати «радикальну пропаганду»?

Це відбувається під час гібридної війни, коли для Росії пропагандистський вплив і поширення дезінформації є такими ж важливими, як і підкорення України.

Закриття мовника «Голос Америки», який був створений у 1942 році для боротьби з нацистською пропагандою, є жахливим і символічним на тлі того, що Венс нещодавно заявив у Мюнхені про Європу, а також відкритої підтримки ним і Маском ультраправої німецької партії AfD.  

Закриття цих легендарних і важливих для демократій радіостанцій, а також, ймовірно, неминучий занепад багатьох дрібних незалежних ЗМІ через скорочення фінансування USAID — це великий ризик того, що абсолютне зло у вигляді авторитаризму й фашизму швидко відродиться.

Ми бачимо, як за останні два місяці було порушено багато меж і кордонів. Цілі роки подій відбулися за два місяці. І це не ті події і зміни, до яких ми звикли, в яких бачили розвиток, а мету політики — зробити світ кращим, більш справедливим, демократичним, таким, де поважають права людини.  

Останні зміни та рішення, що стоять за ними, відкидають нас на десятиліття назад. Вони кидають цілі суспільства в обійми дезінформації та пропаганди, яку фінансують авторитарні режими. Штати зраджують не лише Європу. Вони зраджують світ цінностей, які були фундаментом, на якому вони були побудовані. Цінностей, які Трамп, Венс і їхні союзники більше не цінують. Адже, на їхню думку, не Росія чи Китай є найбільшою загрозою для Європи, а… європейські демократії. А боротьбу з дезінформацією вони називають, як Венс у Мюнхені, цензурою.

Тепер лише одне може сказати напевно: у світі перевернутих значень ми маємо боротися за демократію, не озираючись на «дядька Сема».

20
хв

Боротися далі, не озираючись на Дядька Сема

Йоанна Мосєй

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Ексклюзив
20
хв

Мій спосіб бути українцем

Ексклюзив
20
хв

Генерал Річард Ширрефф: Трамп фактично «в ліжку» з Путіним — і до цього треба звикнути

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress