Ексклюзив
20
хв

«Виходить, не вгледіла брата»

Моя уява малювала наймоторошніші картинки: Остапа викрали і піддають тортурам у холодному підвалі. Або ж вивезли в ліс, побили і кинули замерзати. Або ж вбили, а тіло скинули у Дніпро. Або ж, або ж, або ж…

Леся Вакулюк

Леся i Остап Вакулюки. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Під час Революції Гідності посіпаки Віктора Януковича викрали мого брата. Минуло 10 років, а я досі пам’ятаю той дзвінок серед ночі від його однокурсника Романа.

— Спиш? Не знаю, як тобі це сказати…

— Говори, Ромку, не тягни! Що сталося?!

— Ну, ми вже поверталися з Майдану в гуртожиток, аж якісь чоловіки на автівках почали нас переслідувати. Вони спіймали Остапа й інших наших студентів, заламали їм руки і запакували в авто. А мені в цьому всьому хаосі дивом вдалося втекти…

Я зірвалася на рівні ноги, відкрила телефонну книгу, гортала її взад-вперед і думала, кому ж дзвонити. Все було як уві сні — в моєму сні, який наснився тижнем раніше. Київ. Ніч. Зима. Місяць світить, ніби в нього вкрутили сто лампочок. За нами з Остапом женуться бандити. Дебелі. І страшні. Їх багато. Ми втікаємо вулицею, яка здіймається вгору. Ноги ковзають замерзлим тротуаром. Бігти все важче. Наші ж переслідувачі все ближче.

— Заховайся за будинок, — каже захеканий Остап, — я їх відволічу.

— Ні, — протестую я.

— Краще, коли спіймають мене одного, — наполягає Остап, — тоді ти зможеш покликати на допомогу.

З-за рогу будинку я бачу, як здоровані хапають Остапа і волочать його попід руки. Я ж стою із телефоном і не знаю, кому дзвонити, щоб покликати на допомогу.

Між мною і Остапом — 10 років різниці. Я — старша сестра. Я вже працювала у Києві журналісткою. Він приїхав до столиці навчатися на актора. Був третьокурсником. «Ти за ним наглядаєш», — задовго до його першого дня в університеті дала настанову мама. І я, виходить, не вгледіла…

Остап Вакулюк (у зеленому шарфі) разом із однокурсниками на Майдані Незалежності у 2013 році. Фото: приватний архів

Але Остап, якому тоді був 21 рік, не міг не піти на Майдан. Не піти на Майдан не могла і я. Ми були там від першого дня. І в кожного з нас, як і у всіх інших, хто виходив мирно протестувати, була спільна причина — відмова Януковича підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Я знала, що так буде… Журналісти завжди першими відчувають на собі, в якому напрямку країну починає вести влада. Янукович, як тільки став президентом, почав її розвертати на Схід чи радше назад у Совєтський союз,  який був йому у 100 разів зрозумілішим і ближчим по духу. А в совєтському минулому не було й мови про свободу слова, про людську гідність, тож режим Януковича їх нищив. 

У ніч на 30 листопада 2013 року міліція побила студентів, які перебували на Майдані Незалежності. Фото: Viktor Drachev/AFP/East News

Попід ранок 30-го листопада 2013 року Янукович наказав розігнати Майдан, де в наметах залишалася молодь. Сотні людей, переважно студентів, були жорстоко побиті і заарештовані. Остап міг бути серед них, але його тоді врятувало заняття з «Майстерності актора» в університеті. Його викладав авторитарний викладач, який не любив тих, хто запізнюється чи не з’являється на пару, а тим паче тих, хто ходить на Майдан. Він вважав Януковича прекрасним президентом, а Путіна — ще кращим. Тому 30-го листопада мій брат пішов із Майдану Незалежності раніше, щоб наступного дня не запізнитися на заняття.

«Пронесло», — подумалося тоді. Але точно не зупинило! Навпаки, додало ще більше впевненості, що з цим режимом треба щось робити. Не ходити на Майдан, бо там може бути небезпечно —  про це навіть не було мови.

«От тільки не йди на Майдан уночі, — просив мене Остап, — бо ми замість тримати Майдан, будемо думати про те, як обороняти вас». Того вечора 19 січня я послухала свого молодшого дорослого брата. А посеред ночі 20 січня мене розбудив дзвінок від його друга. Ту ніч потім назвуть «Кривавим Водохрещам», бо влада сподіватиметься, що якщо не кийки, то водомети посеред лютої зими точно зламають гідність протестувальників.

Моя уява малювала тоді наймоторошніші картинки: Остапа і його друзів викрали і піддають тортурам в якомусь темному холодному підвалі. Або ж їх вивезли в ліс, побили і там кинули замерзати. Або ж їх вбили, а тіла скинули десь у Дніпро. Або ж, або ж, або ж… 

Я відмахувалася від цих думок і телефонувала та писала усім підряд: моїм колегам із різних телеканалів, радіо і газет, народним депутатам, омбудсмену, знайомим, в яких були зв’язки в міліції. Все, що в мене було, — це кілька кадрів із камер спостереження на автозаправній станції, де Остапа та інших студентів університету Карпенка-Карого і викрали. На тому чорно-білому беззвучному відео я розгледіла кілька номерів автівок.

19 січня 2014 року — після ухвалення «диктаторських законів» 16 січня — протистояння на Майдані з мирної фази перейшло в силову. Фото: Shutterstock

За цими номерами і знайшла групку студентів. Вони опинилися у райвідділку міліції на іншому кінці Києва. А викрали їх співробітники карного розшуку.  За злочинними законами, ухваленими 16 січня 2014 року, майбутні актори, режисери, звукорежисери звинувачувалися в тероризмі та екстремізмі. За це їм грозило від 8 до 15 років ув’язнення. «Нічого страшного! Вони — ще молоді. У них усе життя попереду», — відреагував на новину про Остапа викладач з акторської майстерності і прихильник Януковича.

Тим часом під райвідділок з’їжджалися журналісти і студенти університету Карпенка-Карого, адвокати, представник омбудсмена, народний депутат. Через шум, який я підняла довкола викрадення брата, посіпакам Януковича не залишалося нічого, як відпустити безпідставно затриманих хлопців. Першим вони випустили Остапа. Далі на волю мали вийти і решта хлопців. Але щось пішло не так… Спершу мені зателефонували з відділку: «Будь ласка, поверніть брата», — казав бездушний голос у слухавці. Потім зателефонував адвокат, який наказував у жодному випадку брата до відділку не везти. А потім зателефонував народний депутат, який напів натяками давав зрозуміти, що ані в гуртожиток, ані до мене додому Остапа краще не везти, а ще краще, загадково казав він, “відвезти брата на відпочинок у якусь гарну країну“. Видихати було рано… Опісля знову почалася боротьба за безпеку брата і за визволення решти студентів. Знову телефонні дзвінки колегам-журналістам, щоб за всім валом подій не забували про те, що в застінках перебувають студенти-карпенківці. Видихнула я, коли Остап зателефонував з аеропорту у Варшаві і відрапортував, що все добре, що його ніхто не переслідував і не затримував. Але й то була дуже коротка пауза…

Здавалося, що викрадення брата — то найгірше, що зі мною сталося під час Революції Гідності. Але режим Януковича, який чіплявся за владу з останніх сил, з кожним днем лише звірів. Далі були перші загиблі: розстріляні Нігоян і Жизневський, закатований Вербицький. А ще через місяць — розстріли на Інститутській. А потім «Кривавий четвер». Там, на Інститутській, від снайперської кулі з-поміж інших загинув і наш земляк із маленького містечка Ходорів на Львівщині, звідки ми родом, —  Роман Точин. Навіть у Польщі Остап постійно стежив за трансляцією з Майдану Незалежності. Роман Точин був батьком дівчини, з якою він товаришував із дитинства. «Я повертаюся, Леся, — ридав Остап у слухавку, — не можу просто спостерігати за тим,  як із майданівцями розправляється злочинна влада». Ледве вблагала брата залишитися, бо не знала, що його тут чекає.

А далі все було, як у кіно з геппіендом. Майдан переміг. Остап з нуля вивчив польську. Вступив в Сілезький університет в Катовіце на продюсера кіно і телебачення. Несподівано познайомився з Кшиштофом Зануссі. А той запросив його попробуватися на роль у художній стрічці, яку збирався знімати. І так Остап зіграв в одній із головних ролей у фільмі «Ефір».  

Я ніколи не запитувала брата, як йому було самому в іншій країні, що він відчував, чого йому бракувало. Мені здавалося, що йому б міг позаздрити кожен. Та коли журналістка після прем’єри стрічки в Україні поцікавилася в Остапа, якими були його перші місяці польської невизначеності, він не стримався і розплакався. Так я дізналася, що Остап, живучи в прекрасній європейській Варшаві, де нема Януковича, беркутівців, де ніхто тебе не лупцює і не викрадає за те, що ти з мирним протестом виходиш із синьо-жовтим прапором у центр міст, він не відчував жодної радості. А думка про те, що, не дай Бог, Майдан програє, а відтак, він ніколи не зможе повернутися в рідну країну, гнітила ще більше.

Остап Вакулюк знявся у фільмі «Ефір» Кшиштофа Зануссі. Фото: Evgeny Kraws

Наприкінці фільму «Ефір» Остаповий герой — Тарас, який отримує поранення під час Першої Світової війни, каже, що все в житті має сенс. Революція Гідності, яка сталася з українцями 10 років тому, точно мала сенс! Вона показала, що ми маємо гідність і не хочемо назад у Совєтський союз. І що ми готові  боротися за наш вибір не тільки з внутрішнім, але й з зовнішнім ворогом. 

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Телеведуча, журналістка, сценаристка, колумністка. Вивчала журналістику у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Була спеціальною кореспонденткою центральних телеканалів, зокрема власною  кореспонденткою телеканалу «Інтер» у Варшаві. Працювала ведучою на інформаційних каналах «Телеканал 24», «Прямий», «Україна 24». Під час повномасштабного вторгнення приєдналася до команди телеканалу «Еспресо», де веде інформаційний маратон, присвячений війні Росії проти України.

Також під час повномасштабного вторгнення почала коментувати українські події в етері польських телеканалів та радіостанцій. Авторка публікацій Gazeta Wyborcza i Wysokie obcasy.

Співаторка сценарію документального фільму про Квітку Цісик «Квітка. Голос в єдиному екземплярі» (2013 р.), відзначений кількома нагородами, а також сценаріїв документального проєкту «10 Днів Незалежності» (2021 р.).

Дублювала українською Нюшу у мультфільмі «Смішарики» (2009 р.), була голосом програми «Говорить Україна» (ТРК «Україна»), як волонтерка проєкту «Книги, що говорять» озвучує твори зі шкільної програми для дітей з вадами зору. Її голосом українською у рамках проєкту дружини Президента України Олени Зеленської з впровадження україномовних аудіогідів звучить аудіопутівник Единбурзьким замком.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Трамп під час зустрічі з Мелоні в Овальному кабінеті. Вашингтон, 17 квітня 2025 року. Фото: Alex Brandon/Associated Press/East News

На протокольних фото Дональд сміявся і не приховував, що відчуває особливу симпатію до впливової італійки. Деякі злі язики навіть підозрюють, що він у неї трохи закоханий, тому ставлення до Мелоні набагато краще за Макрона, Стармера та Шольца, який отримував купу образ у соцмережі Х.

Насправді на Мелоні покладено аж дві місії. Про першу стало відомо після уже легендарного скандалу між Трампом та Зеленським в Овальному кабінеті. Італійська прем’єрка на наступний день побачилась із українським лідером у Лондоні, де закликала його уникати напруженості із США та дала пару цінних консультацій.

«Я вважаю, що дуже важливо, щоб ми уникали ризику розколу Заходу. І я думаю, що з цього приводу Велика Британія та Італія можуть відіграти важливу роль у наведенні мостів», — зазначила тоді Мелоні.

І справді, після допомоги двох держав США повернули обмін розвіданими та дали добро на постачання зброї

Мелоні високо оцінила зустріч Трампа та Зеленського, яка відбулась на похоронах Папи Римського. Розмова в базиліці Собору святого Петра тримала в напрузі багатьох, але лідери не посварились, не побились і обмінялись зауваженнями стосовно рамки мирного плану. У дописі в соціальних мережах партія Мелоні «Брати Італії» натякнула на активні дипломатичні зусилля лідерки, які були «ретельно і стримано сплетені, без прагнення бути в центрі уваги, навіть тоді, коли погляди всього світу були прикуті до Риму — столиці християнства, а завдяки нашому прем'єр-міністрові, також і світової дипломатії».

У Римі Зеленський мав зустріч із Мелоні. Фото: ОПУ

Сама італійська лідерка у Ватикані мала розмову з очільницею Євросоюзу Урсулою фон дер Ляєн. Так, як Трамп в захваті від Джорджі — Європейський союз сподівається, що вона може підштовхнути американського президента до укладення нового торговельного договору з переглядом мит. І врешті — європейці уникнуть великої торгівельної війни. Тим паче американський лідер уникає телефонних розмов з головою Єврокомісії, тому Мелоні бере на себе місію посланця Європи. 

Як відомо, Євросоюз має три місяці, щоб переконати Трампа не вводити 20-відсоткові мита на весь експорт до США. Наразі ЄС оподатковується базовим тарифом у 10%, а також 25-відсотковими зборами на сталь, алюміній та автомобілі.

Для Джорджі Мелоні — це посилення її ваги в Євросоюзі і загалом у світі — як рішучої лідерки нового часу

Торік у грудні видання Politico назвала італійську політикиню зіркою європейської політики. Навіть так, прямим текстом написало, що лідерка правої партії «Брати Італії» за кілька років «перетворилася з маргінальної політичної фігури на одного з ключових гравців на європейській та світовій політичній арені».

Прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні визнана найвпливовішою людиною Європи за версією Politico 2025-го року.Фото: IPA/ABACA/Abaca/East News

«Сьогодні, якщо ви хочете говорити з Європою, то дзвінок саме до Джорджії Мелоні — очевидний вибір. Навіть такі постаті, як Ілон Маск, найбагатша людина у світі та радник новообраного президента США Дональда Трампа, звертаються до італійської прем’єрки для обговорення стратегічних питань», — написало впливове ЗМІ.

Чим цікава Мелоні? До її перемоги на виборах 2022 року італійських правих уособлював Сільвіо Берлусконі — любитель скандальних вечірок, творець ручного телебачення, любитель помахлювати з податками та випити із Путіним

Партія Мелоні з'явилася на орбіті італійської політики, коли скандали одіозного мільярдера почали вкрай деструктивно впливати на інші партії. Всі хотіли жити як Берлусконі на широку ногу — і щоб за те їм нічого не було. 

«Брати Італії» стали здоровою альтернативою — що праві можуть і роботою займатись, а не лише плавати в басейнах з телезірками та неповнолітніми. Тож з часом ультранаціоналістична та радикальна політикиня спромоглася зарекомендувати себе як політикиня, з якою готові співпрацювати як у Брюсселі, так і у Вашингтоні.

Мелоні — одна з небагатьох, хто може на рівних дискутувати з іншим лідером Європи — Еммануелем Макроном. Є велика насолода спостерігати, як ці двоє сперечаються щодо фіскальної політики, соціальної політики та найбільш гострого питання — мігрантської кризи
Макрон та Мелоні під час саміту «коаліції охочих» у Парижі. 27 березня 2025 року. Фото: LUDOVIC MARIN/AFP/East News

Західні аналітики кажуть, що успіхом у відносинах із Трампом Мелоні точно зобов'язана не тільки вродою та вишуканим стилем. Вона здатна знаходити баланс між радикальними ідеями своєї партії та прагматичною співпрацею з міжнародними партнерами. Її лідерство демонструє нову еру змін в європейській політиці, де ліберальні підходи поступаються місцем новим обличчям із сильним націоналістичним порядком денним. Також можна з упевненість сказати, що Джорджа Мелоні, Кая Каллас, Урсула фон дер Ляєн — це і є команда складних часів, яка буде розгрібати ті авгієві стайні, які лишили ті чоловіки, які хотіли дружити з Путіним. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Улюблениця Трампа. Як Джорджа Мелоні стала арбітром між Вашингтоном, Брюсселем та Києвом?

Марина Данилюк-Ярмолаєва
Дональд Трамп, Камалв Гарріс, Таймс-сквер, Нью-Йорк

Думаю, люди не усвідомлюють, наскільки поганою була Америка до Трампа. Якщо вже на те пішло, я думаю, що Трамп просто відкрито говорить про те, що американський уряд робив століттями. Я в жодному разі не кажу, що те, що робить Трамп — це добре, але він чесно говорить про це. Зрештою, адміністрація Байдена депортувала в середньому 57 тисяч людей на місяць, тоді як адміністрація Трампа минулого місяця вислала назад 37 660, і все ж ми ніколи не чули про депортаційні плани Байдена. Ми хвалимо лібералів за їхню відданість правам людини, але чого вони насправді досягли? Вони не захищають права жінок, дозволяють геноцид палестинців, заарештовують студентів за участь у протестах, дозволяють Росії продовжувати свої злочини і обмежують нашу свободу слова. І при цьому нам кажуть, що ми будемо голосувати за них, тому що вони є «меншим злом»? Я постійно чую, що відповідальність за наше майбутнє «лежить в руках молоді», бо саме старше покоління спричинило весь цей безлад. Від мене очікують, що я буду протестувати, голосувати, організовувати — в той час як я від цього всього відрізана.

Що ж це за демократія, коли у нас є лише вибір між двома злами, і обидва підтримуються одними і тими ж потужними інтересами?

Я думаю, що коли ми дивимося на Америку, ми повинні запитати себе: «Для кого вона коли-небудь була доброю?» Це завжди була країна, яка була доброю для білого американського чоловіка, і, ймовірно, вона стала ще кращою для нього зараз. Однак, чи була ця країна коли-небудь доброю для жінок? Чи була ця країна коли-небудь доброю до людей з іншим кольором шкіри, ніж білий? Я думаю, що ми забуваємо про це, ідеалізуючи Америку. Вона ніколи не була великою країною і ніколи не стане «великою знову», якщо тільки минуле, про яке ми говоримо, не є колоніальною, расистською імперією, яку Трамп хоче повернути. Дивлячись на «американську мрію» з перспективи посткомуністичної країни у Східній Європі, досить легко її ідеалізувати. Однак я завжди намагаюся нагадувати людям у Східній Європі, що суспільство, безпека, освіта та охорона здоров'я, які ми маємо тут, у мільйон разів важливіші, ніж ідеалізована версія того, яким могло б бути їхнє життя в капіталістичній утопії Америки.

Нещодавно я відвідала Нью-Йорк. Хоча це одне із найдорожчих міст у США, зміни цін, які відбулися за останній рік, шокували мене більше, ніж будь-коли раніше. Я чула від друзів, що вони не можуть дозволити собі орендну плату за житло, тому що її підвищили на 25%. Деякі з них не можуть знайти роботу з минулого літа — і коли я кажу «робота», я маю на увазі будь-яку роботу, в тому числі в кафе або продуктовому магазині. І це люди, які закінчили престижні університети, такі як Колумбійський чи Нью-Йоркський. 

Вільям Едвардс і Кімберлі Кемброн одружуються в День святого Валентина на Таймс-сквер у Нью-Йорку 14 лютого 2025 року. Фото: Kena betancur / AFP

Ціни на продукти продовжують зростати. Минулого року я платила близько 120 доларів за продукти, яких мені вистачило на 10 днів. Коли я приїхала туди нещодавно, ця сума подвоїлася. Зрозуміло, що Трамп хоче обвалити економіку, щоб 1% населення міг купувати все — але що далі? Всі ці люди, які не можуть собі нічого дозволити, будуть заарештовані і стануть ще однією групою, що забезпечує рабську працю для американської наддержави? Це і є план Трампа?

Бездомність в Америці — це ще одна річ, яку я зауважила лише після року моєї відсутності там. На свій подив, я виявила, що американці ще більш стійкі до неї, ніж раніше. Зростання кількості людей, які вживають наркотики на вулицях, лякає, а епідемія фентанілу швидко перетворює все більше міст на «міста-зомбі». Це вже було серйозною проблемою під час пандемії, але зараз вона стала ще серйознішою.

Все більше людей не можуть дозволити собі платити за оренду житла — і все більше з них опиняються на вулиці

Хоча вигляд людей, які отримують наркотики, викликає у мене страх, гнів у мені стає ще сильнішим. Чому ніхто не допомагає? Як американці можуть бути такими нечутливими, дивлячись на те, як люди щодня помирають на вулицях? 

Тепер Трамп хоче оголосити бездомних поза законом. Він використовуватиме тих, кого капіталістична система не може посадити за ґрати, як ще одну силу рабської праці в американських в'язницях.

Безпритульні їдять обід на День подяки, організований некомерційною організацією Midnight Mission для майже 2 тисяч бездомних у районі Скід-Роу в центрі Лос-Анджелеса, 25 листопада 2021 року. Фото: Apu GOMES / AFP
Америка повільно руйнується, як і будь-яка імперія, за винятком того, що її проблеми виникли не за одну ніч

Вони накопичувалися протягом тривалого часу — системні проблеми, які не помічалися або ігнорувалися народом. Тріщини у фундаменті існували роками в країні, чиє ядро ґрунтувалося на геноциді та рабстві, тільки тепер їх більше не можна ігнорувати. Тож як громадяни цієї країни можуть продовжувати дивитися в інший бік і не вживати заходів? Їм легше сидіти вдома, відволікаючись на розваги, соціальні мережі або щоденні клопоти, ніж протистояти суворій реальності того, що відбувається навколо них. Мені сумно усвідомлювати, що серйозність ситуації доходить до багатьох американців лише тоді, коли страждає їхнє майно. Лише тоді, коли під загрозою опиняється їхнє майно, відчуття безпеки чи повсякденне життя, вони починають розуміти, що зміни не відбудуться, якщо пасивно спостерігати чи чекати. Необхідність вийти на вулиці, вимагати дій стає зрозумілою лише тоді, коли наслідки бездіяльності відчуваєш на собі. Але ми знаємо з історії, що тоді буває занадто пізно.

«Спочатку вони прийшли за євреями.

Я мовчав, я не був євреєм.

Потім вони прийшли за комуністами.

Я мовчав, я не був комуністом.

Потім вони прийшли за профспілковими працівниками.

Я мовчав, я не був профспілковим працівником.

Потім вони прийшли за мною.

І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені»

Мартін Німьоллер

20
хв

Занепад Америки, якою ми її знаємо

Меланія Крих

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Трансатлантичний розлам: чи зможе Європа створити нову систему безпеки без США

Ексклюзив
20
хв

Щоб розпочати війну, не потрібні бомби. Все, що вам потрібно, це вдалий фейк

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress