Ексклюзив
20
хв

Українська десятка: найкращі пісні березня

Які нові пісні з'явились у березні? Чим вразили музиканти? Читайте у новому огляді від Марії Бурмаки

Марія Бурмака

Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Березень в українській музиці був багатий на прем'єри. Тривоги та обстріли, а водночас початок цвітіння абрикосів та вишень, синє небо і теплий вітерець: замружишся — і так хочеться повірити? що з весною прийде мир і спокій на нашу землю. Біль і сльози від втрат, сила і воля до перемоги, прокидання природи, проліски, спів пташок — таким є український березень 2024-го. Все це є і в композиціях, які хочу вам представити. 

1. SPIV BRATIV. Недобрий ранок

Гурт братів Осичнюків співає нам про ціну добрих ранків. У репертуарі музикантів достатньо життєствердних пісень, якими гурт підтримує українців, але «Недобрий ранок» — про інше. Черкаський гурт «SPIV BRATIV», що складається з чотирьох рідних братів-музикантів (Дмитра, Артемія, Антонія і Леонтія Осичнюків), своєю творчістю продовжує фіксувати історії війни. Гурт представив документально-музичний кліп про стан, який відомий кожному українцю. Твір було написано після одного з прильотів у Черкасах, коли російські армія зруйнувала будівлю готелю. 

— Коли вікна виносить вибуховою хвилею, тоді усвідомлюєш ціну фрази «Добрий ранок», — розповідає фронтмен групи Дмитро Осичнюк. — За два роки війни українцям відома незчисленна кількість недобрих ранків. Тож наша пісня віддзеркалює стан, який відомий кожному.

На підтримку треку артисти відзняли відео. За сюжетом кліпу, пісню «Недобрий ранок» слухачам співає ведучий ранкового радіоефіру. Також було використано документальні відеокадри: вони й посилюють занурення у настрій композиції.

— Колись, у мирний час, ми знову подивимося цей кліп, щоб ніколи не забути ціну добрих ранків, — наголошують музиканти.  

2. Pianoбой & ТНМК. Легенди

ТНМК & Pianoбой Дмитро Шуров презентують пісню «Легенди». Про сенси і вчинки, про роль постаті в історії та силу морального авторитету. Ця пісня з тих, що стають подією. Ось, як про неї розповідає Дмитро Шуров:

— Легенди — це пісня про зв'язок між минулим і майбутнім через призму людини, яка живе тут і зараз. Зараз надзвичайно важливо об'єднувати, створювати мости. Щодня в світ приходять маленькі українці. Ми зараз творимо їхнє майбутнє.

Особливою пісня стала і для ТНМК. Ось, що розповів Фоззі про те, як він писав текст:

— Тут тонкий лід насправді — треба було в одній ідеї поєднати декілька діаметрально протилежних емоцій: жах від того, що в цій антиколоніальній війні гинуть покоління; гордість від того, що ми маємо пантеон справжніх легенд, які не підкорилися ворогові; смуток від того, що ця метафізична спіраль знову і знову занурює українців у власну кров; тепло від того, що ми відчуваємо плечі друзів. І маємо надію.

3. Moisei. Мить  

Moisei (справжнє ім'я Мойсей Бондаренко) — український музикант, скрипаль, військовослужбовець ЗСУ. У 13 років захопився музикою — грою на скрипці і згодом на інших інструментах. Співав та грав у церковному хорі, вивчав Біблію. У віці 15 років грою на скрипці почав заробляти свої перші гроші — у ресторанах у Дніпрі. 

Закінчивши школу у 2016 році, залишив свій дім і переїхав до Києва. Вступив до вищого навчального закладу, мав можливість провчитись там півроку, змінивши купу професій. Помандрувавши Європою, повернувся до Києва і створив перший гурт «Paranoizes» зі своїм другом-гітаристом, з яким разом навчались в університеті. 

25 лютого 2022 року був мобілізованим до лав ЗСУ. Навесні 2023 року спільно з Українським ветеранським фондом Мойсей був у складі делегації під час візиту до США. Грав на благодійному концерті в Українському домі у Вашингтоні.  Торік у серпні 2023 грав Гімн України на Міжнародному ветеранському форумі у Києві. 

4. Мертвий півень 10 куль 

«Десять куль» — це вже друга пісня «Мертвого Півня» на вірш поетеси Юлії Мусаковської. Він був написаний у 2018 році як рефлексія на події загарбницької війни Росії на Cході України та увійшов до п’ятої поетичної книжки авторки «Бог свободи». Півні ж створили особливе музичне полотно з елементами психоделічного року та щемкими партіями струнних, тим самим ідеально поєднавши лірику з мелодією. 

Одна із вокалісток Світлана Кирильчук зазначила:

— Ця пісня — це такий мікс гарного, сумного, важливого, простого, витонченого. Співаючи у «Мертвому півні», мені трепетно виконувати старі відомі пісні та й ті, яких не знала і вчу по ходу. Але і творити з хлопцями нове — це дуже цінно, особливо у час, коли навколо відбувається цей треш. Це наш вислів, наша реакція. 

5. Козак Сіромаха. Віра 

Козак Сіромаха (справжнє ім'я Олександр Люббоженко) — український співак етностилю. 

— Поклик предків відчув ще у 2 роки, коли чув, як співає моя бабуся, — згадує Сіромаха. — Відчуття козацтва прийшло до мене у 2013 році. Далі я пройшов навчання та посвяту в козаки, хоча це було зовсім непросто та не одразу. Кажуть, що у мене в роду були козаки, а ще й музики, спортсмени, майстри-скрипалі. Олександр Люббоженко і далі живе без мобільного телефону за старовинними традиціями, сім'я його повністю підтримує. Дружина приймає всі радості та незгоди гідно благочестивої берегині — з терпінням та розумінням.  

Своїх дітей Сіромаха навчив азам письма, математиці, читанню та молитвам:

— У звичайну школу віддав їх найперше для соціалізації та розширення світобачення. Ніщо людське нам не є чужим, тож вони, як і всі діти, ходять до школи, згодом вступатимуть в університети, а далі самостійно обиратимуть свій шлях. Але в житті людини найважливіше — це віра.

6. Kalush & Kруть. Десятка 

Несподівана колаборація — гурт KALUSH і Круть. Трек «Десятка» — це теплі спогади співачки та ліричний реп від Олега Псюка в рамках KALUSHcollab:

— Йо, ми відновлюємо нашу рубрику в студійній будці. Колись тут народилося багато класних фітів, які полюбилися мільйонам. Так ось, через декілька років ми знову запускаємо KALUSHcollab. І перша колаба — з Мариною Круть. 

Пісня була написана у 2021 році, розповідає Марина Круть:

— Вона просто виникла за 15 хвилин. Так трапляється завжди, коли до мене приходить натхнення. Це реальна історія з мого особистого життя, про справжню дружбу й місце, до якого я відчуваю неймовірно велику любов — кафе «Десятка». Воно розташоване в Івано-Франківську. Маю тільки найтепліші спогади про це легендарне місце, адже воно асоціюється у мене з горами. І я бажаю кожній дівчині мати такого друга, який в будь-якій ситуації допоможе подолати різні життєві труднощі. Дружба завжди перемагає.

Марина Круть, відома як KRUTЬ, — талановита українська співачка й авторка пісень, яка здобула прихильність шанувальників своїм неповторним голосом та глибокими текстами пісень, і, звичайно, бандурою, яка є невід'ємним учасником кожної композиції. KALUSH — український гурт, який задає тренди в сучасній музичній індустрії та радує шанувальників яскравими колабораціями.

7. Тембер Бланш & Макс Пташник. Поки ми в одній кімнаті

Тембер Бланш і Макс Пташник презентували спільний трек «Поки ми в одній кімнаті». Тандем Ганни Польської (Саші Ганапольської) та Влада Лагоди гучно заявив про себе у 2021 році, коли гурт KALUSH запропонував дуету зробити рімейк на їхній і до того хітовий трек «Вечорниці». Відтоді молодий інді-гурт випустив два повноформатних альбоми, зʼїздив в європейський та український тури, взяв участь у національному відборі на «Євробачення»-2023 і став хедлайнером великого українського фестивалю. Зараз дует готується до концертів, де виконає свої найкращі пісні: улюблені вами «Вечорниці» та «Про Київ», тікток-хіт «Дура». 

Чимось таким теплим і рідним віє від цієї музики. Ніби хочеться жити в цьому настрої. Ніби і невесело, але незчуєшся, як зловиш посмішку на своєму обличчі. Сучасна українська музика дуже різна — і це прекрасно. Кожен знаходить щось для своєї душі. 

8. Олександр Положинський. На висоті

Олександр Положинський у травні 2022-го року доєднався до Збройних Сил України і за перші дев’ять місяців служби створив усього одну єдину пісню «Як Ти Там», яку він записав разом із співачкою ASILIA. Але все змінилося минулої весни:

— На початку березня 2023 року я перебував у відрядженні в Києві і отримав від керівництва дозвіл провести два перші з моменту широкомасштабного вторгнення концерти для цивільних. Концерти пройшли дуже добре, було багато людей, були прекрасні емоції. І я так надихнувся цими концертами, що знову почав писати більше пісень, звісно, переважно про свою військову службу, про свої переживання. І одна з перших пісень, яку я написав торік у березні, називається «На Висоті».

9. Ольо Бурий. Батярська весна

У цій пісні є особливий настрій — чарівність Львова, dolce vita в кожній ноті і настрій, в якому хочеться затриматись якнайдовше. Рухатись у ритмі танго бруківкою, пити каву, усміхатись зустрічним кавалерам чи дамам. Жити в цій пісні, як у кадрах фільму.

Олега Шарабура (відомий як Ольо Бурий), власне, і є львівським батяром — вільним, дотепним, трохи вальяжним. Батяри — задерикуваті гуляки, веселі розбишаки, романтичні серцеїди, сповнені любові до життя. Так хочеться такого настрою — хоча би на мить.

Львівські батяри — львівська субкультура, яка існувала з середини XIX століття до середини XX століття. Відеокліп «Батярська весна» створює враження подорожі в часі та пробудження духу батярства в сучасному світі. Зображені сцени підкреслюють важливість дружби, кохання та гумору в житті кожного. 

10. Марія Бурмака & Геннадій Бондар. Розлюби 

Щомісяця я презентую мій вибір десятки найцікавіших композицій українських артистів. Це і вже легендарні музиканти, і нові групи. Можливо, про якісь імена ви дізнаєтесь вперше. Але зараз відбувається фактично ренесанс українського мистецтва. З'являється так багато нового, що порівняння їх з весною, коли все розквітає, напрошується саме по собі. 

У березні я перезаписала свою пісню «Розлюби», яка була написана 30 років тому на вірш поета Бориса Чіпа. Тоді це був такий гарний кліп — трави, небо, вітряки. На концертах я граю цю з групою й не так давно перезаписала її з гітаристом Геннадієм Бондарем. І саме так вона зараз звучить на моїх концертах. Пропоную і вам її послухати. За ці роки пісня набула нового значення і нового звучання. До кінця мені будуть снитися… молоді літа, трави росяні…

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Саме з цього — з краси, яка тримає, з жіночності, яка не зникає навіть під обстрілами, і внутрішньої стійкості, яка пахне парфумами у тривожній валізі, — почалася наша розмова.

Римма Зюбіна й Діана Балинська. Фото Sestry

Ми всі такі справжні зараз

Діана Балинська: Що для вас означає бути красивою сьогодні?

Римма Зюбіна: Бути справжньою. Мене тішить, що стандарти на кшталт «90-60-90» більше не домінують. На початку повномасштабної війни мені часто казали: «Ви всі такі справжні зараз». І це дійсно так. Сльози в кадрі, коли вони справжні, видно одразу. Їх не сплутаєш зі штучними. І саме в цій щирості — справжня краса.

— Як вважаєте, чи допомагає догляд за собою, та сама «червона помада» нам, жінкам, у кризових ситуаціях?

Обов’язково! Догляд за собою, гігієна — це перше, про що говорили психологи ще з початку повномасштабного вторгнення. Якщо ви вже три дні не приймали душ — це тривожний сигнал. І не тому, що немає доступу до води, а тому, що ви лежите й нічого не можете — а це симптом депресії. Догляд за собою — це форма самоорганізації. Це означає, що ти бодай щось контролюєш. Це — дія. А дія — це життя.

До того ж ти залишаєшся жінкою в будь-яких ситуаціях. Я пам’ятаю, як під час тривоги вже була в халаті, хотіла одягнути піжаму, але вирішила: ні, треба щось таке, в чому можна в разі чого вибігти. І білизну найкрасивішу — раптом що… Зазирнула в кошик і стала перебирати: «Це? Ні. О! Це вже краще». 

На Майдані, коли в якісь моменти було страшно, чи повернешся звідти живою, у мене був той самий принцип — тільки найкраща білизна, щоб ніхто не посмів сказати, що на Майдані самі бомжі й «малоімущі» — як писали російські ЗМІ. Така тонка межа між смішним і страшним...

— Чи є якась річ, ритуал, без якої ви не виходите з дому? 

Парфум. Я дуже люблю парфуми. У мене навіть у тривожній валізці були документи, маски з ковідних часів, помада не завжди… Але парфуми там були обов’язково. Я їх постійно змінюю. Люблю нові запахи, експерименти.

Коли говоримо про красу в часи війни що це для вас: зовнішність, внутрішня сила?

Краса — це дія. Не зовнішність, не красиві слова, але вчинки. Як і любов — не іменник, а дієслово. Дія і слово. Любити — це діяти. Так само й краса — це справжність і сила духу.

Я підтримую українських виробників, які дбають про нашу зовнішню красу, бо те, як працює зараз виробництво в умовах війни, — це теж про незламність. Наприклад, я дуже люблю і підтримую компанію «Весна», яка є виробником косметики на основі наших українських трав. Зроблено все в Україні, в умовах зупинки виробництва під час відключення світла, повітряних тривог. Дівчата після безсонних ночей, після обстрілів і бомбардувань приходять зранку на виробництво і працюють. Власниця «Весни» Інна Скаржинська — мама чотирьох дітей, яка під час війни всиновила ще одного хлопчика. Її магазинчик і виробництво в Бучі російські солдати повністю знищили, але вона все відновила — вже у Львові. Оце і є краса.

Краса — в людях, які шиють, печуть хліб, роблять найсмачнішу піцу у Львові, поки чоловіки на фронті або саме звідти повернулись

Останні зворушливі покази Ukrainian Fashion Week в Києві, коли на подіум виходили хлопці з ампутаціями й протезами — про те саме. Це наші герої, які ціною свого здоров’я дарують нам мирне життя. Ми маємо враховувати їхні потреби — в моді, архітектурі й побуті.

Нещодавно до нас у Львові в Національний театр ім. Марії Заньковецької приходили хлопці, які проходять реабілітацію з центрі SuperHumans. Ми готувалися до їхнього візиту й обговорювали нюанси — чи є пандус, які місця для хлопців зручніше, де ставити крісло колісне.

З воїнами з реабілітаційного центру SuperHumans. Фото: приватний архів

Ще у 1995-му в Единбурзі на театральному фестивалі я бачила: першими в залі з’являються люди на кріслах колісних — для них облаштовані спеціальні місця, причому не збоку, де погано видно, а в центрі першого ряду. Це давно працює у світі, не треба нічого вигадувати. Але це вже потрібно робити терміново.

Обличчя без зайвих маніпуляцій

— Відчуваєте, що поняття краси сьогодні змінилося? Зараз вона часто асоціюється з втручанням — ботокс, філери, пластика... 

Тут у нас хороше світло, можете мене роздивитися (сміється)! Є навіть анекдот у кіношників: «Слухай, чув, ти одружився. А жінка красива?» — «Залежить, як світло виставити».

Я особисто не вдаюся до маніпуляцій з обличчям — тримаюся до останнього. Не обіцяю, що так буде все життя, але зараз ще не відчуваю в цьому потреби.

До речі, на сторінках кастингів, у пошуках актрис, дедалі частіше пишуть  фразу «Обличчя без зайвих маніпуляцій». Хоча, звісно, це індивідуальний вибір жінки. Але є ще й фінансова сторона. Якщо жінка донатить, вона мимоволі порівнює: один «укольчик» — це три-п’ять тисяч гривень. А потім знову. Тож зараз це ще й питання пріоритетів.

— Як ви особисто сприймаєте свій вік? Чи змінюється ваше ставлення до себе з роками? І чи стикалися ви з проявами ейджизму у вашій професії?

Знаєте, у свої 36 я вже зіграла трьох бабусь (сміється). Бо були потрібні медійні обличчя, а їх тоді було небагато. Але загалом я ставлюся до свого віку абсолютно спокійно. Не намагаюся вскочити в останній вагон і штучно зупинити час. Моє ставлення до життя змінюється — як і мої бажання. 

У 25 років мені здавалось, що можна змінити світ — навіть через акторську професію. Сьогодні розумію, що ні

Хоча... Сьогодні до мене підійшла жінка й сказала: «Два роки тому після розлучення я була зовсім розчавлена, а зустріч з вами так мене надихнула, що я знову вийшла заміж». Такі моменти дуже зворушують.

Щодо ейджизму — звісно, він є. У мене зараз мало кіноробіт, бо я не граю молодих, а ролей для жінок мого віку в кіно небагато — не лише в Україні, а й у світі. Якщо Шерон Стоун каже, що в Голлівуді після 45-ти для тебе вже не пишуть і тебе вже не знімають, то що вже мені говорити? Але на щастя, є театр, і там я потрібна.

Фото: Disy Garby

— Чимало українок зрілого віку, які переїхали до Польщі, теж стикаються з ейджизмом. Що б ви порадили таким жінкам, які після переїзду, втрати кар’єри, частково своєї ідентичності не можуть себе знайти?

Я вже мало що раджу. Радити взагалі складно, коли не проживаєш чужий досвід. Але бачу, як навіть в Україні деякі компанії починають цінувати працівників зрілого віку, пояснюючи свій вибір на користь панянок 50 років тим, що, окрім досвіду роботи, в цьому віці жінка вже зосереджується саме на роботі, тоді як на молоду дівчину ще чекає заміжжя, народження дітей. А для працедавця це — декретні, лікарняні, відсутність на роботі.

Пам’ятаю себе молодою мамою, яка працює: дитина з температурою, а я цілую його, але біжу в театр. Біжу і плачу, бо розумію, що жодна вистава того не варта. Але йду, бо відчуваю обов’язок. Бо я ще не можу ставити свої умови й відміняти виставу.

А взагалі я переконана: 50 років — це чудовий час згадати про себе. Про свої нереалізовані мрії. Якщо твоя професія збігається із хобі, як-от у мене, — це подарунок. 

Але чимало жінок усе життя вкладаються лише в роботу. І тому забули, чого колись хотіли. А варто згадати: «Я ж мріяла вивчити італійську». Або: «Я колись хотіла танцювати». І зробити це. До речі, серіал «Люся інтерн», в якому я зіграла, — це і є гімн жінкам 50+. Мені навіть наприкінці 2021-го нагороду за цей проєкт вручили, яка так і називається «Геть стереотипи року».

Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ

— Ви часто буваєте за кордоном. Як вважаєте, українську жінку можна впізнати на вулиці серед інших?

Знаєте, як спортсмени в поїздках: бачать тільки аеропорти, готелі й спортзал. Я все те саме — тільки спортзал на кіно/театральний зал можна поміняти (сміється). Але пригадалося, як наш український водій в Італії, де ми знімали «Гніздо горлиці», і в кадрі було, може, 10 українських дівчат, підійшов наприкінці зйомки: «Пані Риммо, я вас навіть не впізнав! Ви ну точно така, як ті дівчата, яких я щотижня сюди везу — і вбрана так, і сумка така ж». Це був комплімент — що я справжня, як та заробітчанка, яку граю в кіно. І навіть не в одязі справа. У мене в фільмі, в тих сценах першого періоду героїні в Італії, навіть очі інші.

Очі нас видають. Погляд. Смуток. Переляк. Невпевненість. Не хочу нікого образити, хочу лише, аби очі українок сяяли від щастя.

Фото: Олександр Сенко

— У фільмі «Гніздо горлиці» ви зіграли трудову мігрантку. А якби сьогодні довелося зіграти мігрантку воєнну — яким би був цей образ?

Дуже подібним. Ще тоді мене питали: «Ви це переживали?» І я відповідала — так, частково. Самотність, зневіра, непорозуміння в родині, відчуття, що твоя професія нікому не потрібна… Це все було і в моєму житті. Тепер цей образ став тільки боліснішим.

Були пропозиції після «Горлиці» зіграти й заробітчанок, але я відмовилась, бо це тиражування ролі, а мені важливо відкривати щось нове в собі і для глядача.

Пропонували зіграти сучасну історію — людину, яка бачила на власні очі розстріл дитини, пережила психологічні травми… Я відмовилась, бо, на мій погляд, перед такою роллю потрібно пройти певну підготовку — поспілкуватись із психологами, побувати в клініках, зануритися в роль. А зйомки мали розпочатися за тиждень після прочитання сценарію...

— Фільми про еміграцію зараз доречні?

Абсолютно. Але треба розуміти, вони бувають різні. Як і фільми про війну. Війна — це ж не лише танки, авіація, руїни. Це також жінка в чужій країні — без мови і роботи. Це — дитина, яка бачила війну. Найглибші твори мистецтва завжди про маленьку людину на тлі великої трагедії.

— Якого кіно, на вашу думку, зараз потребує глядач?

Українського. Глядач дійсно хоче бачити наші історії, наших акторів, чути нашу мову. На премію «Золота Дзиґа» як член кіноакадемії я віддивилась все, що створено за останні роки. Повнометражного художнього кіно зараз дуже мало. Але навіть з того, що є — фільми різні за жанрами, є і драми, і комедії. 

У нас потужне документальне кіно, яке ми презентуємо на світових кінофестивалях, а от сучасних українських художніх фільмів, які цікаво було б показати світові, — поки одиниці

— А щодо театру — як він змінився після початку повномасштабної війни?

Театр зараз працює зовсім інакше. Впливає усе: відстань до лінії фронту, повітряні тривоги, комендантські години. Наприклад, в Ужгороді, де не було жодного дня комендантської години, вистави досі починаються о 19:00, як і раніше. А ось у Києві театр ім. Франка грає вже о 15:00 або 17:00.

У Харкові, Сумах і Херсоні ситуація критична: вистави тільки в укриттях. А в Харкові театри буквально виживають. Вони самі оплачують оренду тих приміщень, які є в укритті. Люди отримують 25% ставки — тобто менше ніж 100 доларів на місяць.

Ми не завжди можемо спланувати репертуар. Якщо в актора є бронь — він грає. Якщо приходить повістка — сьогодні він ще на сцені, а завтра вже ні.

Фото: Yuri Mechitov

Під час повітряних тривог ми зупиняємо виставу, чекаємо в укритті, а потім продовжуємо з тієї ж хвилини, на якій зупинились. Не завжди є можливість після закінчення повітряної тривоги продовжити й дограти виставу того ж вечора. Адже останні два тижні в Україні повітряні тривоги тривали по 8 годин. І таке від росіян можна очікувати не лише вночі.

Якщо ми розуміємо, що люди не встигнуть до комендантської години потрапити додому, то вистави переносять на інший день. Гастрольні поїздки зараз — величезний фінансовий ризик для театру.

У Львові в нашому театрі ім. Марії Заньковецької до повномасштабної війни перед початком вистави лунало аудіовітання та прохання вимкнути мобільні телефони. А зараз звернення починається словами: «Слава Україні!» І зал відповідає: «Героям слава!» І далі звучить: «У разі повітряної тривоги ми зупинимо виставу й адміністратори допоможуть вам спуститись в укриття». І вже потім починається вистава. І незалежно від того, про що вона, після вистави ми виходимо на поклін і обов’язково говоримо: «Наші теплі зустрічі можливі лише завдяки ЗСУ». Бо в залі й на сцені — люди, чиї рідні на фронті: сини, дочки, чоловіки, брати, сестри, батьки. І після кожної вистави ми в театрі імені М. Заньковецької зі сцени оголошуємо про збір донатів. Постійно. Знову і знову.

— Ви граєте в театрі, знімаєтесь в кіно, берете активну участь у громадському житті. У чому сьогодні ваша внутрішня опора?

В людях. І не тільки знайомих. Можу зустріти когось на вулиці, і людина скаже, що я її підтримала — фільмом, виступом, словом. Такі зустрічі трапляються саме в моменти зневіри. І саме вони надихають.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи в межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Римма Зюбіна: «Українок за кордоном видають очі»

Діана Балинська

Гжегож Яніковський: Репетиції до «Калігули» — п'єси за мотивами Альбера Камю — ви розпочали у театрі ім. Івана Франка в Києві ще до російського вторгнення. Втім, вони були перервані майже на три місяці. Прем’єра відбулася у липні 2022 року. Як сьогодні сприймають виставу в Києві? Торік ви представляли «Калігулу» на фестивалі в Авіньйоні. Як її сприйняли там?

Іван Уривський: Ми показали «Калігулу» не лише в Авіньйоні, а й на кількох інших фестивалях, — зокрема в Сараєво. Звісно, передусім ми граємо цю виставу в Києві, де глядач її дуже полюбив. Вона вже була зіграна понад сто разів.

Я довго думав, у чому феномен сприйняття цієї постановки. І після фестивалів і розмов з багатьма людьми дійшов висновку, що тема тиранії та деспотизму стосується всього світу. Звісно, для українців це особливо болюча тема, бо війна робить її буквально відчутною. Але наша вистава зумовила появу сильного відгуку й у Франції, хоч тамтешня публіка й не має безпосереднього досвіду пережиття війни. Коментарі й розмови в Авіньйоні були дуже глибокими. Тема «Калігули» універсальна — вона не може залишити байдужим. Ми бачимо, що коїться у світі: збройні конфлікти, хунти, найманці, тероризм. Тому диктатура — це болюча тема для багатьох країн. Хтось перебуває в епіцентрі бурі, а хтось — начебто й у безпеці, проте це може бути лише ілюзія.

Ми не знаємо ні дня, ні години, коли і де Калігула може з’явитися наступного разу

— Що для вас означає робити театр у країні, де йде війна? У 2024 році ви поставили «Марію Стюарт» Шиллера, а цьогоріч — «Макбет». Як вам це вдається?

Зізнаюсь, зараз я ставлю більше вистав, ніж до повномасштабного вторгнення. Коли почалася війна, ми не працювали майже три місяці. Готували концерти, поетичні вечори для наших військових. Ми були наче в тумані — не знали, чи зможемо ще колись робити театр. Чи потрібен він взагалі? Але коли ми нарешті поставили «Калігулу», виявилося, що глядачі дуже потребують театру. Люди хочуть жити більш-менш нормально, відволіктися від жаху війни. Тому я почав експериментувати з різними жанрами. Наприклад, ставити комедії, чого раніше не робив. Насамперед ми як колектив мусили усвідомити себе і свою ситуацію. Потім почали питати глядача: який театр йому потрібен зараз? Чим має бути театр в Україні?

— Ви ставите переважно українську й світову класику — «Трамвай „Бажання“» Вільямса, «Пер Ґюнта» Ібсена, «Марію Стюарт» Шиллера. Також ставили Стріндберга, Гоцці, Гоголя. Кажуть, що ви завжди трохи деконструюєте класичні тексти. У чому ваша режисерська стратегія?

 Кожного разу, коли обираю п’єсу, намагаюся ставити її так, як я її розумію. Я добре знаю, що працюю з класикою, тому не вношу радикальних змін. Просто уважно читаю твір, намагаюсь глибоко його зрозуміти. Потім дивлюсь постановки цієї п’єси в інших європейських театрах. І в якийсь момент починаю розуміти: ось чому інші режисери зробили так, а я бачу це інакше. Мабуть, звідси й з’являється враження, що я деконструюю класику.

«Калігула» Уривського на фестивалі в Польщі. Фото: Julia Weber

 — Часто скорочуєте текст або переставляєте сцени?

— Наша «Калігула» триває годину і п’ятнадцять хвилин. Це сильно скорочена версія твору. Ми просто не могли зробити стільки репетицій, скільки хотіли. Постійно лунали повітряні тривоги, і нам забороняли репетирувати під час загрози обстрілу. Тож ми адаптували виставу до реалій війни. Згадаю лише, що не раз доводилося зупиняти виставу і разом з глядачами спускатися в укриття.

— У 2024 році ви отримали Державну премію імені Тараса Шевченка за виставу «Контопська відьма». У червні ви вирушаєте з цією виставою до США і Канади. Про що ця вистава?

— У травні ми показали її в Польщі, а в червні дійсно летимо за океан. «Конотопська відьма» — це шкільна обов’язкова література в Україні. Григорій Квітка-Основ’яненко — один з перших, хто писав прозовані творі українською. Це така бурлескна сатира. Вистава розповідає про початок війни Польщі з Росією, а козаки хочуть уникнути призову, бо не хочуть воювати. Вони запрошують війта Конотопа на так звану сотенну раду — козацькі збори, де місцеві сотник і писар намагаються переконати всіх довкола, що в місті завелися відьми. Щоб їх знайти, треба влаштувати «полювання на відьом» і випробування водою, тобто почати топити жінок — одну за одною. Та котра не втопиться і є відьмою.

Це страшна історія, майже хорор, але написана як комедія. Наша вистава побудована на фольклорі, народності. Це спроба уявити, як усе могло виглядати. Глядачі обожнюють цю виставу. Ми зіграли її вже понад 200 разів.

20
хв

Іван Уривський про «Калігулу»: «Тема тиранії і деспотизму зараз стосується всього світу»

Polska Agencja Prasowa

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Праві наступають. Чому на Заході бум на правих та лояльних до Росії?

Ексклюзив
20
хв

Ґабріелюс Ландсберґіс: «Єдина країна, яка має політичну волю і здатність зупинити Росію, — це Україна»

Ексклюзив
20
хв

Чеський євродепутат Ондржей Коларж про комплексні санкції проти РФ: «Підкуп, маніпуляції, шпигунство — все має бути покарано»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress