Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Марія Бурмака, українська співачка та телеведуча. Фото: Ірина Брязгун
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Березень в українській музиці був багатий на прем'єри. Тривоги та обстріли, а водночас початок цвітіння абрикосів та вишень, синє небо і теплий вітерець: замружишся — і так хочеться повірити? що з весною прийде мир і спокій на нашу землю. Біль і сльози від втрат, сила і воля до перемоги, прокидання природи, проліски, спів пташок — таким є український березень 2024-го. Все це є і в композиціях, які хочу вам представити.
1. SPIV BRATIV. Недобрий ранок
Гурт братів Осичнюків співає нам про ціну добрих ранків. У репертуарі музикантів достатньо життєствердних пісень, якими гурт підтримує українців, але «Недобрий ранок» — про інше. Черкаський гурт «SPIV BRATIV», що складається з чотирьох рідних братів-музикантів (Дмитра, Артемія, Антонія і Леонтія Осичнюків), своєю творчістю продовжує фіксувати історії війни. Гурт представив документально-музичний кліп про стан, який відомий кожному українцю. Твір було написано після одного з прильотів у Черкасах, коли російські армія зруйнувала будівлю готелю.
— Коли вікна виносить вибуховою хвилею, тоді усвідомлюєш ціну фрази «Добрий ранок», — розповідає фронтмен групи Дмитро Осичнюк. — За два роки війни українцям відома незчисленна кількість недобрих ранків. Тож наша пісня віддзеркалює стан, який відомий кожному.
На підтримку треку артисти відзняли відео. За сюжетом кліпу, пісню «Недобрий ранок» слухачам співає ведучий ранкового радіоефіру. Також було використано документальні відеокадри: вони й посилюють занурення у настрій композиції.
— Колись, у мирний час, ми знову подивимося цей кліп, щоб ніколи не забути ціну добрих ранків, — наголошують музиканти.
2. Pianoбой & ТНМК. Легенди
ТНМК & Pianoбой Дмитро Шуров презентують пісню «Легенди». Про сенси і вчинки, про роль постаті в історії та силу морального авторитету. Ця пісня з тих, що стають подією. Ось, як про неї розповідає Дмитро Шуров:
— Легенди — це пісня про зв'язок між минулим і майбутнім через призму людини, яка живе тут і зараз. Зараз надзвичайно важливо об'єднувати, створювати мости. Щодня в світ приходять маленькі українці. Ми зараз творимо їхнє майбутнє.
Особливою пісня стала і для ТНМК. Ось, що розповів Фоззі про те, як він писав текст:
— Тут тонкий лід насправді — треба було в одній ідеї поєднати декілька діаметрально протилежних емоцій: жах від того, що в цій антиколоніальній війні гинуть покоління; гордість від того, що ми маємо пантеон справжніх легенд, які не підкорилися ворогові; смуток від того, що ця метафізична спіраль знову і знову занурює українців у власну кров; тепло від того, що ми відчуваємо плечі друзів. І маємо надію.
3. Moisei. Мить
Moisei (справжнє ім'я Мойсей Бондаренко) — український музикант, скрипаль, військовослужбовець ЗСУ. У 13 років захопився музикою — грою на скрипці і згодом на інших інструментах. Співав та грав у церковному хорі, вивчав Біблію. У віці 15 років грою на скрипці почав заробляти свої перші гроші — у ресторанах у Дніпрі.
Закінчивши школу у 2016 році, залишив свій дім і переїхав до Києва. Вступив до вищого навчального закладу, мав можливість провчитись там півроку, змінивши купу професій. Помандрувавши Європою, повернувся до Києва і створив перший гурт «Paranoizes» зі своїм другом-гітаристом, з яким разом навчались в університеті.
25 лютого 2022 року був мобілізованим до лав ЗСУ. Навесні 2023 року спільно з Українським ветеранським фондом Мойсей був у складі делегації під час візиту до США. Грав на благодійному концерті в Українському домі у Вашингтоні. Торік у серпні 2023 грав Гімн України на Міжнародному ветеранському форумі у Києві.
4. Мертвий півень 10 куль
«Десять куль» — це вже друга пісня «Мертвого Півня» на вірш поетеси Юлії Мусаковської. Він був написаний у 2018 році як рефлексія на події загарбницької війни Росії на Cході України та увійшов до п’ятої поетичної книжки авторки «Бог свободи». Півні ж створили особливе музичне полотно з елементами психоделічного року та щемкими партіями струнних, тим самим ідеально поєднавши лірику з мелодією.
Одна із вокалісток Світлана Кирильчук зазначила:
— Ця пісня — це такий мікс гарного, сумного, важливого, простого, витонченого. Співаючи у «Мертвому півні», мені трепетно виконувати старі відомі пісні та й ті, яких не знала і вчу по ходу. Але і творити з хлопцями нове — це дуже цінно, особливо у час, коли навколо відбувається цей треш. Це наш вислів, наша реакція.
5. Козак Сіромаха. Віра
Козак Сіромаха (справжнє ім'я Олександр Люббоженко) — український співак етностилю.
— Поклик предків відчув ще у 2 роки, коли чув, як співає моя бабуся, — згадує Сіромаха. — Відчуття козацтва прийшло до мене у 2013 році. Далі я пройшов навчання та посвяту в козаки, хоча це було зовсім непросто та не одразу. Кажуть, що у мене в роду були козаки, а ще й музики, спортсмени, майстри-скрипалі. Олександр Люббоженко і далі живе без мобільного телефону за старовинними традиціями, сім'я його повністю підтримує. Дружина приймає всі радості та незгоди гідно благочестивої берегині — з терпінням та розумінням.
Своїх дітей Сіромаха навчив азам письма, математиці, читанню та молитвам:
— У звичайну школу віддав їх найперше для соціалізації та розширення світобачення. Ніщо людське нам не є чужим, тож вони, як і всі діти, ходять до школи, згодом вступатимуть в університети, а далі самостійно обиратимуть свій шлях. Але в житті людини найважливіше — це віра.
6. Kalush & Kруть. Десятка
Несподівана колаборація — гурт KALUSH і Круть. Трек «Десятка» — це теплі спогади співачки та ліричний реп від Олега Псюка в рамках KALUSHcollab:
— Йо, ми відновлюємо нашу рубрику в студійній будці. Колись тут народилося багато класних фітів, які полюбилися мільйонам. Так ось, через декілька років ми знову запускаємо KALUSHcollab. І перша колаба — з Мариною Круть.
Пісня була написана у 2021 році, розповідає Марина Круть:
— Вона просто виникла за 15 хвилин. Так трапляється завжди, коли до мене приходить натхнення. Це реальна історія з мого особистого життя, про справжню дружбу й місце, до якого я відчуваю неймовірно велику любов — кафе «Десятка». Воно розташоване в Івано-Франківську. Маю тільки найтепліші спогади про це легендарне місце, адже воно асоціюється у мене з горами. І я бажаю кожній дівчині мати такого друга, який в будь-якій ситуації допоможе подолати різні життєві труднощі. Дружба завжди перемагає.
Марина Круть, відома як KRUTЬ, — талановита українська співачка й авторка пісень, яка здобула прихильність шанувальників своїм неповторним голосом та глибокими текстами пісень, і, звичайно, бандурою, яка є невід'ємним учасником кожної композиції. KALUSH — український гурт, який задає тренди в сучасній музичній індустрії та радує шанувальників яскравими колабораціями.
7. Тембер Бланш & Макс Пташник. Поки ми в одній кімнаті
Тембер Бланш і Макс Пташникпрезентували спільний трек «Поки ми в одній кімнаті». Тандем Ганни Польської (Саші Ганапольської) та Влада Лагоди гучно заявив про себе у 2021 році, коли гуртKALUSH запропонував дуету зробити рімейк на їхній і до того хітовий трек «Вечорниці». Відтоді молодий інді-гурт випустив два повноформатних альбоми, зʼїздив в європейський та український тури, взяв участь у національному відборі на «Євробачення»-2023 і став хедлайнером великого українського фестивалю. Зараз дует готується до концертів, де виконає свої найкращі пісні: улюблені вами «Вечорниці» та «Про Київ», тікток-хіт «Дура».
Чимось таким теплим і рідним віє від цієї музики. Ніби хочеться жити в цьому настрої. Ніби і невесело, але незчуєшся, як зловиш посмішку на своєму обличчі. Сучасна українська музика дуже різна — і це прекрасно. Кожен знаходить щось для своєї душі.
8. Олександр Положинський. На висоті
Олександр Положинський у травні 2022-го року доєднався до Збройних Сил України і за перші дев’ять місяців служби створив усього одну єдину пісню «Як Ти Там», яку він записав разом із співачкою ASILIA. Але все змінилося минулої весни:
— На початку березня 2023 року я перебував у відрядженні в Києві і отримав від керівництва дозвіл провести два перші з моменту широкомасштабного вторгнення концерти для цивільних. Концерти пройшли дуже добре, було багато людей, були прекрасні емоції. І я так надихнувся цими концертами, що знову почав писати більше пісень, звісно, переважно про свою військову службу, про свої переживання. І одна з перших пісень, яку я написав торік у березні, називається «На Висоті».
9.Ольо Бурий. Батярська весна
У цій пісні є особливий настрій — чарівність Львова, dolce vita в кожній ноті і настрій, в якому хочеться затриматись якнайдовше. Рухатись у ритмі танго бруківкою, пити каву, усміхатись зустрічним кавалерам чи дамам. Жити в цій пісні, як у кадрах фільму.
Олега Шарабура (відомий як Ольо Бурий), власне, і є львівським батяром — вільним, дотепним, трохи вальяжним. Батяри — задерикуваті гуляки, веселі розбишаки, романтичні серцеїди, сповнені любові до життя. Так хочеться такого настрою — хоча би на мить.
Львівські батяри — львівська субкультура, яка існувала з середини XIX століття до середини XX століття. Відеокліп «Батярська весна» створює враження подорожі в часі та пробудження духу батярства в сучасному світі. Зображені сцени підкреслюють важливість дружби, кохання та гумору в житті кожного.
10. Марія Бурмака & Геннадій Бондар. Розлюби
Щомісяця я презентую мій вибір десятки найцікавіших композицій українських артистів. Це і вже легендарні музиканти, і нові групи. Можливо, про якісь імена ви дізнаєтесь вперше. Але зараз відбувається фактично ренесанс українського мистецтва. З'являється так багато нового, що порівняння їх з весною, коли все розквітає, напрошується саме по собі.
У березні я перезаписала свою пісню «Розлюби», яка була написана 30 років тому на вірш поета Бориса Чіпа. Тоді це був такий гарний кліп — трави, небо, вітряки. На концертах я граю цю з групою й не так давно перезаписала її з гітаристом Геннадієм Бондарем. І саме так вона зараз звучить на моїх концертах. Пропоную і вам її послухати. За ці роки пісня набула нового значення і нового звучання. До кінця мені будуть снитися… молоді літа, трави росяні…
Співачка, народна артистка України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, кандидат філологічних наук, професор. Була автором та ведучою численних телевізійних програм на різних телеканалах. Написала понад 150 пісень, багато з яких стали саундтреками історичних подій української історії. Була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і Революції на Граніті (1990) до Помаранчевої Революції (2004) та Революції Гідності (2013-2014). У 2021 році працювала над проєктом «Улюблені класики», до якого увійшли 15 композицій на вірші українських поетів.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У неї зосереджений і трохи суворий погляд. Погляд-захист. Зате коли вона всміхається, наче сонце пробивається крізь хмари.
Анастасія Подервʼянська — особистість, сформована кількома поколіннями талановитих художників. І коли заглиблюєшся у світ її творчості, розумієш, що старались вони не дарма. Вже десять років Настя експериментує у техніці текстилю. Роботи мисткині заворожують, вони ні на що не схожі. Складаються з клаптиків особливих тканин, старовинних серветок і кропіткої вишивки. В руках Насті ці елементи жіночого рукоділля перетворюються на живопис.
Мистецтвознавці бачать в її текстильних творах відсилки до попарту, української народної, барокової, середньовічної та античної традицій. А художні пальта Подерв'янської взагалі не дають спати багатьом жінкам. Особливо після персональних виставок Насті в Києві, на яких усі її вироби можна гарненько роздивитися.
«Якийсь час я жила всередині «Страшного суду»
Оксана Гончарук:Настя, багато років ви працювали у різних техніках живопису, а у 2015 році несподівано переключились на текстиль. Ви вишиваєте, колажуєте шматочки тканини, по суті, перетворивши вишивку на ще одну техніку живопису…
Анастасія Подерв’янська: Так, я замінила пензлик на голку з ниткою (усміхається). Експериментувати з текстилем почала завдяки книзі «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування», написану істориком та дослідником Георгієм Булашевим ще в 1909 році. Він багато їздив по Україні і збирав народні міфи, легенди, біблійні перекази. Текст Булашева здався мені сучасним, модерним, і я відчула, як його можна відобразити в тканині. Адже саме текстиль може водночас дати відчуття сучасності й продовження традицій. Мене навіть якось спитали, чи не мій батько (Лесь Подерв’янський — автор сатиричних п’єс, які вже стали українською класикою, а також художник — Ред.) написав цей текст, така там іронія у відношенні до людей.
— Ось звідки на ваших панно з'явились всі ці чорти та янголи, яких можна було побачити на виставці «Шиття» в 2024 році…
— Ця виставка — продовження серії «Кантрі Хоррор», вже третя частина, основою для якої є тексти Булашева.
Нова серія «Явища земні та небесні» присвячена природним явищам, описаним в міфах. Так, в одному з них пояснюється, звідки береться сніг. Виявляється, його з неба скидають янголи золотими лопатами, а хурделиця на землі зʼявляється, коли чорти святкують весілля. У мене в роботах повно різних чортиків, для створення яких існує багато джерел натхнення. Так, наприклад, я дуже люблю Національний музей імені Шептицького у Львові, де представлені ікони XVI-XVII сторіччя. І кожного разу, приїжджаючи до Львову, я йду дивитись улюблені ікони й вивчаю всіх тих чортів, яких на українських іконах багато різних.
А в одній з моїх робіт фігурує чортик, якого я «вкрала» з улюбленої ікони моєї бабусі Лади, яка називається «Святий Микита Бісоборець».
— До речі, на виставці «Шиття» була представлена ваша найбільша робота з текстилю — «Страшний суд», розкажіть про неї.
— Це текстильне панно 340 на 250 сантиметрів я зробила під конкретну стіну в Національному художньому музеї, тому що вирішила, що вона повинна там висіти.
Працювала я над панно у себе вдома. І робота заповнювала всю кімнату — так, що там більше нічого не вміщалося. Тож якийсь час я жила практично всередині «Страшного суду».
— У цій роботі чимало персонажів — як у Босха. Але про нього вже трактати написали, а про вас поки що ні. Як правильно сприймати ваш «Страшний суд»?
— У цій роботі багато алегорії, це гра з глядачем у його асоціації. Мені цікаво, хто і як її сприймає. Тобто цю багатошаровість спочатку не бачиш, але вона є.
Це як п’єси мого батька — хтось чує самі матюки, інші бачать цю саму багатошаровість
«Страшний суд», 2024
«Моя палітра — це клаптики тканини»
— Багато хто вважає, що робота з тканиною — це все ж не мистецтво, а ремесло, заняття домогосподарок. Як на це реагуєте?
— Намагаюсь ламати ці стереотипи і своєю творчістю доводити, що текстиль — не просто декоративно-ужиткове мистецтво та жіноче рукоділля, а окрема сторінка сучасного мистецтва.
Зараз чимало художників почали звертатися до роботи з текстилем. І в Україні, і взагалі за кордоном ця тема дуже популярна. Зʼявилось більше інформації, можна побачити приклади на текстильних виставках і ярмарках за кордоном. Це окремий і дуже цікавий світ. Коли я починала, такої цікавості до текстилю ще не було.
— А що, до речі, сказали ваші родичі-художники, коли ви захопились текстилем?
— Моїй мамі все подобається, а батько якось прийшов на одну з моїх перших текстильних виставок і зізнався, що хотів мене за щось полаяти, та не знайшов за що. Разом з тим тато каже, що я — гарний живописець, тому мені не треба закидати живопис. А я й не закидаю, просто зробила паузу.
— Які сучасні технології ви використовуєте у своїй роботі з текстилем?
— Майже не використовую технологій, на 90% все зроблено моїми руками. Всі ті використанні клаптики, старовинні серветки, мереживо, гарні тканини, старий одяг, килими з блошиного ринку — я за цим полюю, все це збираю і потім з цього матеріалу народжуються нові твори. Люди в моєму оточенні знають про ці мої полювання і час від часу приносять різні тканини.
І з цього всього складається моя палітра. Тобто всі ці тканини для мене, як пензлики та тюбики з фарбою. Текстиль — це мій уявний світ.
"Дама Тіціана", 2021
— Хто вас навчив шити та вишивати? Бо вишиваєте ви майстерно.
— У мене в майстерні на стіні висить шматок вишитої тканини, який від “старості” вже почав розлазитись — така собі класична гладь шовком по шовку. Це вишивала моя прабабуся. Я знайшла цей раритет в шухлядах і, дивлячись на цю тонку роботу, відчула, що бажання вишивати — в моєму корінні, що такі речі нізвідки не беруться.
Мене ніхто не вчив вишивати чи шити, єдине що я робила в дитинстві — шила ляльок, якихось милих звіряток і на Новий рік дарувала рідним. Але у мене мама дуже добре шиє, і в один день я просто почала працювати з нитками.
— Якими стилями вишивки володієте?
— Я в цій справі не профі, в яких все за правилами й ідеально — ниточка до ниточки. Я вишиваю по-своєму. Приходили майстрині, дивились на мої роботи і постановили, що в мене власний «вільний» стиль
— У 2021 році ви виставили серію вишитих натюрмортів, деякі стали копіями живописних полотен відомих майстрів, серед яких Рембрандт, Сурбаран, «Голландский натюрморт» Ліхтенштейна. Ви вишиваєте квіти, їжу, посуд і це вражає. Що в цій роботі найскладніше?
— Це дуже кропітка робота, бо нитка дрібненька, а обʼєми великі. Від цього страшенно втомлюються очі. Потрібно весь час відкладати роботу і відпочивати. Найскладнішим було вишити натюрморт з хамоном, там дуже багато відтінків і всі їх потрібно передати вишивкою.
— А чому саме хамон?
— Як на мене, це естетично. Мені подобається, як він виглядає, аж захотілося його вишити.
«Хамон», 2022
«Коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом»
— Однією з фішек вашої творчості є мистецькі пальта. Вони вражають, бо в їхньому декорі ви використовуєте різні техніки, доповнюєте це елементами старовинної вишивки, а також сучасними, часто кітчевими, зразками текстилю…
— Колись у мене виникла ідея зробити серію пальт з вишитими портретами — копіями робіт відомих живописців. З портретом Інфанти Маргарити Веласкеса, «Камеристки» Рубенса тощо. Перші пальта були представлені на виставці в 2017 році, ми робили її разом з дизайнеркою Лілією Братусь. Тоді треба було вишити дуже багато речей за короткий термін, і памʼятаю, що я вишивала цілодобово.
Створювати пальта мені дуже сподобалось. Сама я не шию, роблю це в тандемі зі швачкою. На останній виставці «Шиття-2» (зараз проходить у Dymchuk Gallery у Києві — Авт.) представлено три моїх пальта. Я створюю не просто одиницю одягу, а цілісний художній образ. Тож коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом.
— Деякі свої пальто ви створюєте на замовлення. Хто ці жінки, які не бояться носити на собі витвір мистецтва?
— Жінки, які не бояться привертати до себе увагу. Жінки-зірки. Деякі так і кажуть: «Я привертаю до себе увагу, всі на мене дивляться». Як на мене, на це треба мати сміливість.
Вишивка на пальтах
«Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне»
— Щодо вашої роботи в театрі, навесні 2024 року у Києві було представлено оперу «Гамлет» за культовою пʼєсою Леся Подервʼянського, де ви заявлені як художник по костюмах. Часто працюєте з батьком?
— До «Гамлета» було декілька вистав. Опера«Звірі», «Павлік Морозов» і «Сни Васіліси Єгоровни». До речі, «Гамлета» знову покажуть у Києві у квітні.
— І в якому стилі ви вдягаєте «гамлетовських» персонажів?
— Це мода 30-40-х років. Там є військові, є красиво одягнені жінки. Епоха фашистської довоєнної Італії, певна стилізація. Також до цієї вистави я розробляла капелюхи.
Свого часу до вистави «Сни Васіліси Єгоровни» я створила перуку Мальвіни — з водопровідної паклі, але виглядало переконливо.
— Ваш батько — стиляга, чи звертається він до вас за порадою у створенні своїх образів?
— Він має відмінний смак, тому, думаю, порад не потребує. Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне.
З батьком Лесем Подерв'янським
— Коли ви підлітком почули літературні провокації Подервʼянського, яке у вас було враження?
— На той момент ці твори, як здавалось, слухав на касетах весь світ. Я теж мріяла їх почути, але в сімʼї мені їх не давали. Пізніше я таки знайшла десь ту касету. Навколо цього в моєму житті ажіотажу ніколи не було. Ну, може, вже аж в інституті мене однокурсники просили дати послухати батьків диск, бо був момент, коли їх не можна було дістати.
— У вас взагалі був шанс не стати митцем?
— Якщо всі навколо художники, куди піде дитина? Чи може вона в таких обставинах стати, наприклад, бухгалтером? Я малювала змалечку, потім пішла в художню школу, далі – в художній інститут.
— Дивлячись на те, як непохитно-врівноважено ви поводили себе на відкритті власної виставки, я згадала, що ви займаєтесь східними единоборствами. Що ви завдяки східній філософії зрозуміли?
— Спочатку я займалася айкідо, потім шлях пізнання привів мене у школу кунг-фу. Зрештою під керівництвом Всеволода Седукіна я взяла участь у змаганнях на чемпіонаті Європи з традиційного ушу в 2017 році в Тбілісі, де здобула золоту і срібну медалі. До бойових мистецтв мене заохотив мій батько. Заняття кунг-фу точно змінили мій характер, подарували мені таку рису, як цілеспрямованість. До того ж кунг-фу — це дисципліна. А вона не завадить.
«Якби не ця війна, моя бабуся була б зі мною»
— Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?
— На початку війни ми всією сім'єю виїхали до Львова, а мій чоловік (скульптор Олександр Смирнов — Авт.) залишився в Києві. Нас прихистили друзі на два місяці, а в кінці квітня ми повернулися додому.
— Ваша бабуся, видатна українська мистецтвознавиця Людмила Міляєва, померла восени 2022 року, не доживши два тижні до свого 97-річчя. Що людина, яка пережила Другу світову, говорила про нашу війну?
— Я все думаю, що якби не ця війна, моя Лада була б зі мною. На початку війни в неї був флешбек, вона все розповідала про те, як пережила бомбардування в Харкові у 1941 році. Ці спогади минулого для неї повторювались у сьогоденні. І це так страшно.
«Ірпінь», 2022
— Як стрес перших днів війни відбився на вашій творчості?
— Я не могла працювати — мені було важко. Але ще до 24 лютого я отримала замовлення на пальто, і це зобовʼязання змусило мене розпочати творчій процес. А там стібок за стібком — і стало легше. А далі мене запросили на резиденцію в США і ми із сином поїхали на два місяці. Там я створила серію робіт на воєнну тематику і сьогодні це єдина моя серія, присвячена війні.
Роботи воєнної серії виставлялися в декількох країнах у 2023 році, зокрема в Польщі. Одна робота зараз представлена на виставці в Музеї історії України у Другій світовій війні у Києві.
— До речі, побачила в серії «Кантрі-хоррор» роботу, яка називається «Дівчинка і гадюки». Там дівчина в світлому колі, а з темряви з усіх боків підповзають змії. Як на мене, це портрет сьогоденної України.
— Вона виглядає дійсно дуже актуально. Але в легенді про ту дівчину все закінчується сумно, тож це не наша історія.
— У багатьох своїх роботах ви відпрацьовуєте теми життя і смерті. Наприклад, у вас є скульптура у вигляді серця, з якого тече кров.
— Ця робота «Heart» з'явилась під час ковіду. Якось так я відчула. Але ж ми всі боялись за своє життя.
А вже під час війни на резиденції в США я створила килим «Карта повітряних тривог України», яка наче стікає кров’ю. Килим повторює мапу України, яка під час повітряних тривог стає червоною. Буквально у грудні ця робота виставлялась на Всеукраїнській трієнале художнього текстилю.
— Чи зʼявлялась у вас думка виїхати з України?
— Я відчуваю, що потрібно працювати і влаштовувати виставки тут, в Україні. За кордоном теж важливо (тому восени 2025 у мене запланована персональна виставка у Нью-Йорку), але в Україні — важливіше. І мабуть, галеристи це відчувають, тому що зараз мені пропонують багато виставок в різних містах України. Це те, що треба робити, бо всі музеї сховали свої колекції, потрібно щось виставляти. Чому б не сучасних художників.
Я так собі розумію місію художника сьогодні: треба робити свою справу, допомагати ЗСУ і виріти в перемогу. А якщо скласти руки і не вірити, то нічого і не буде.
Беата Лижва-Сокул: Твоя книга «Особисті речі», нещодавно перекладена українською мовою (переклад Андрія Савенця, видання «Видавництва Старого Лева» спільно з порталом «Нова Польща» — прим. пер.), раптово набула надзвичайної актуальності. Чи очікувала ти, що пишеш таку сучасну книгу, особливо в контексті війни в Україні?
Кароліна Сулей: Момент, коли я усвідомила, що «Особисті речі» мають з'явитися в Україні, настав у перші дні повномасштабної війни. Подруга порекомендувала мені інстаграм-профіль Йови Ягер, української дизайнерки інтер'єрів, яка сьогодні мешкає в Лондоні, але тоді була в Києві. Вона записала відео, ховаючись у метро під час прильотів. Вона закликала жінок не забувати, хто вони є, незважаючи на страх. Вона розповіла, як прокинулася в спальному мішку і вирішила, що повинна нафарбувати вуста, зробити йогу, одягти щось кольорове, щоб почуватися краще. Вона спонтанно поділилася цією порадою в мережі. Для мене це було просто неймовірно — адже я щойно написала історичну книгу, в якій підкреслювала, наскільки важливими були такі практики під час війни. Я думала, що пишу історичну книгу. А тут раптом — мої дослідження з'явилися в Instagram. Я зв'язалася з Йовою — вона сиділа в метро, а я надсилала їй повідомлення. Вона пояснила, що це був імпульс — раптом вона відчула потребу подбати про себе, щоб не збожеволіти.
— В твоїй книзі дійсно можна знайти подібні історії — наприклад, несподівана доставка помад до визволеного табору в Берген-Бельзені. Чи дуже Тобі накладаються одна на одну сцени з Берген-Бельзена і Києва?
— Коли я натрапила на допис Йови, дивлячись на відео, в якому вона зняла свій заклик дбати про себе, з прекрасно нафарбованими червоними вустами, я відразу згадала історію, коли до табору в Берген-Бельзені надійшли помади. Невідомо, хто це придумав — інформація про цю ситуацію походить з військових звітів, які також не зазначають ініціатора. Солдати описували, що жінки дослівно істерично тягнулися руками до помад, незалежно від стану здоров'я. Багато з них все ще лежали в простирадлах на лікарняних ліжках. Однак навіть ті, хто вмирав, хотіли доторкнутися до неї, відчути її на губах. Ця дрібниця мала для них велике значення у поверненні до життя, це була така символічна перемога краси, жіночності, сигнал, що вони можуть повернутися до себе. Помада стала символом боротьби за збереження гідності. Минуло майже 80 років, у нас інший конфлікт, але для жінки використання улюбленої помади чи якийсь інший важливий щоденний гігієнічний ритуал може бути способом збереження психічної сили навіть у найскладніших обставинах. Це зміцнює, заземлює. І саме таку силу, нагадування про те, що краса, спокій все ще існують, я хотіла подарувати біженкам, які приїжджали до Польщі. Іноді навіть не допускаючи, що їм потрібна краса, адже навколо стільки болю, страждань, як вони можуть думати про колір блузки? Але коли хтось зауважив їхню потребу виразити свою ідентичність, відрізнитися від інших, звернув увагу на мрії, про які вони навіть не сміли думати, — вони плакали від радості. Коли вони отримували нові брендові піжами або лак для нігтів, вони мали такий вираз обличчя, як дівчина на обкладинці українського видання моєї книги, якій англійська волонтерка дарує нові красиві мешти. Це неймовірна сцена — красива, молода дівчина, яка, як видно, ще слабка, сидить на лавці, а перед нею старша волонтерка, турботливим жестом — чи то мами, чи то консультантки в бутику — взуває їй мештик. Одягання людей, які вийшли з таборів, було дуже зворушливим для обох сторін — тих, хто допомагав, і тих, кому допомагали. Цей одяг, аксесуари мали просто магічну силу — вони давали зрозуміти, що нормальний світ все ще можливий.
Обкладинка українського видання книжки Кароліни Сулей «Особисті речі». Фото: пресматеріали
— Однак перш ніж ти дісталася до цих жінок — біженок з України, ти поїхала на кордон у Перемишлі в березні 2022 року. Що ти там побачила і як це вплинуло на твоє сприйняття допомоги?
— Коли почалася повномасштабна війна, як і всі, я відразу захотіла якось допомогти. Ми з чоловіком сіли в машину і просто поїхали на кордон, щоб подивитися, чим ми можемо бути корисними. Ми зупинилися в Перемишлі, на великому паркінгу перед гіпермаркетами. Те, що я побачила, одразу нагадало мені контекст моєї книги. Всюди валялися речі: плюшеві іграшки в багнюці, одяг, розкиданий по паркінгу, на газонах. Люди виривали речі, запихали їх у багаж. Я побачила людей у ситуації, схожій на ситуацію героїв моєї книги: коли треба залишити все, взяти тільки найцінніше, і тоді кожна отримана річ стає важливою. Невідомо, чи вони знадобляться, але про всяк випадок краще мати їх багато. Мене вразив хаос і приниження, що доводиться бродити в багнюці за цими речами, перш ніж сісти в чийсь автобус. Я відчула величезне незадоволення тим, що це відбувається в таких умовах. І ще одне, одночасно. Я зрозуміла, що те, що тут відбувається, є парадоксальним перевертанням воєнних процесів, коли на території Польщі грабували речі. Зараз люди приїжджають майже без майна, очікуючи допомоги та підтримки — дарування речей. Я відчула це як шанс заспокоїти цю прогалину в обігу речей, яка виникла тут під час Другої світової війни, коли саме в Польщі речі втрачали своїх власників, відправлялися звідси, трактувалися як сміття або ресурси для окупанта. Тепер ми мали можливість показати, що на цих землях може відбутися зворотний процес — заповнення нестачі, відновлення майна. Але в Перемишлі мене також вразило, що в усьому нашому ентузіазмі допомагати ми часто не зауважували, що недостатньо просто допомогти чимось, будь-чим. Часто не задумувались, якою великою психологічною травмою може бути надання допомоги в такий неуважний спосіб.
Дійсно має значення, чи отримуєш сорочку з мокрого брезенту, що лежить на землі, чи випрасувану, з чиєїсь сухої валізи. Має значення, чи вона зношена, має потертий комір чи пляму, чи пахне горищем чи підвалом
Біженці і так почуваються досить незручно і погано, чужорідно у власній шкірі — такі подарунки можуть тільки поглибити їхню відчуженість, відчуття «викидання» зі свого життя та ідентичності.
Я повернулася додому з думкою, що мушу практично застосувати свої історичні знання. Мені потрібно було перетворити їх на інструкцію з користування реальністю. Ми зібралися з сусідами, щоб створити центр допомоги на Мокотові (район у Варшаві — прим. пер.), на вулиці Пулавській; я отримала в управління частину, пов'язану з одягом. Пам'ятаю, коли приїхала перша велика партія одягу, і його потрібно було сортувати — я не могла втриматися від асоціацій із канадськими складами та в'язнями, які мусили сортувати речі з транспортувань. Звичайно, тут це були дари доброго серця, а не результат грабежу, але картина і дії викликали неминучі асоціації. Ми повинні були перевірити їх якість, розділити на види і розмістити в приміщенні центру так, щоб вони були легко доступні для людей, які потребують набору речей для життя.
— Я бачила фотографії з центру на Пулавській – він нагадував сучасний бутик, одяг висів на вішаках, взуття рівно стояло на полицях.
— Ми відчували величезну відповідальність за людей, які до нас потрапляли — найчастіше це були жінки з дітьми. Вони часто соромилися просити щось для себе, запитуючи переважно про речі для дітей. Казали, що самі нічого не потребують. Але коли вони зрозуміли, що одяг не тільки теплий і чистий, але й гарний і новий, це було для них настільки зворушливо, що вони на мить дозволили собі опустити цю маску твердості. Вони торкалися гарного одягу, бюстгальтерів і косметики, ніжно і з недовірою, ніби це був міраж. Емоції, пов'язані з тим, що вони не очікували цього отримати, зіткнулися з відчуттям, що вони ж повинні це мати. Адже це були звичайні речі, але для них — скарби. Вони усвідомлювали трагізм своєї ситуації, але також відчували радість, що хтось дозволив їм згадати про те, що існує нормальне життя, в якому вони є суб'єктами. Вони плакали, дякували, обіймалися. У цьому місці вони одночасно отримували багато турботи і психологічну допомогу — у безпечному оточенні вони могли поплакати, зробити собі приємність і зіткнутися з ситуацією.
Зустріч з Кароліною Сулей, авторкою книги «Особисті речі». Фото: пресматеріали
— Це надзвичайний контраст у порівнянні з повідомленнями з інших місць надання допомоги, де зазвичай переважав вигляд купи одягу, пірамід з картонних коробок.
— Я мала історичні знання не тільки про те, як люди потрапляли до таборів, але й про те, як вони намагалися повернутися до життя після того, як відчували себе людьми, не гідними життя. Тому ми розмірковували, як це «розподілення» має відбуватися, щоб воно працювало добре, а не поглиблювало страждання біженців. Наприклад, у Берген-Бельзені був склад з одягом, який в'язні називали «Гарродсом» («Harrods» — один із найбільших у світі універсальних магазинів, розташований у Лондоні, — прим. пер.). Одяг там видавали хорошої якості і вішали, як у магазині. Його можна було приміряти. На фотографії з обкладинки польського видання «Особистих речей» зображені дві подруги, які допомагають одна одній одягатися перед бараком у Берген-Бельзені. Важливою була не тільки доступність речей, але й турбота, що нагадувала колишню нормальність. Це такі дрібниці, які роблять величезну різницю.
— Ти говорила про те, що для українських жінок важливо дбати про себе, що іноді буває незрозумілим для сторонніх. Я пам'ятаю ці коментарі — у лютому 2022 року поодинокі та сором'язливі, а сьогодні висловлювані відкрито — щодо зовнішності та поведінки жінок з України. Спочатку було здивування, як можна перетинати кордон з пофарбованими нігтями, сьогодні ж це просто обурення, що хтось сидить за кавою в Києві чи Варшаві. Чому так важко зрозуміти, що можна хотіти жити, незважаючи ні на що?
— Після першого, спонтанного і прекрасного пориву допомоги, нам, на жаль, не вистачило глибшого розуміння наших гостей і гостинності. Ми зосередилися на тому, що «ми чудові, бо приймаємо, допомагаємо». Але коли настав час для більш тривалих дій, для побудови спільноти, для надійного культурного обміну, у приймаючих з'явилася дистанція. Звичайно, різні неурядові організації зосередилися на практичній допомозі, на уроках польської мови та курсах підвищення кваліфікації, але було небагато суто культурних ініціатив, які б показували, як ми можемо тепер жити тут разом. Тим часом Польща вже не така сама, як і Україна ніколи не буде. Ми мусимо навчитися, ким ми будемо тепер разом.
Я є членкинею ФондуKraina («Країна»), де ми намагаємося побудувати різноманітну спільноту для цих нових часів. Фонд був створений після закриття нашого сусідського центру допомоги, але разом з кількома людьми ми відчули, що не можна припиняти діяльність, а просто потрібно змінити методи та сфери діяльності. З Фондом «Країна» ми почали використовувати інструменти, пов'язані з модою, доглядом за собою, рукоділлям, щоденними практиками, пов'язаними з тілом і домом. Швидко виявилося, що польська модна індустрія може бути підсилена талановитими дизайнерами та художниками з України, які, якщо їх запросити, можуть збагатити польську культуру своєю естетикою, чутливою до ремесла, традицій та вписання фольклору в сучасний дизайн. У свою чергу, польська індустрія краси практично відразу була підсилена фахівцями з догляду за нігтями, волоссям, шкірою. Жінки в Україні чудові в цій сфері — вони приділяють час і увагу догляду за привабливим зовнішнім виглядом. Це не примха, а певний вид культурної практики. Замість того, щоб замислюватися, чому українська мама «суперзроблена», відвозячи дитину до школи, варто, наприклад, згадати, чому в 90-х роках в Польщі журнал «Twój Styl» радив жінкам, як прасувати костюми, щоб виглядати як на Заході, які купити мешти, як фарбувати очі. Ми хотіли «довиглядати» до ситуації, в якій ще почувалися невпевнено. Така чутливість до відповідного вигляду часто є виразом сильних прагнень. Те, як я виглядаю, має говорити, що «я підходжу». Ми в Польщі вже сильно відійшли від відчуття, що мусимо бути першокласниками в школі так званого «західного» вигляду. Ми вже не прагнемо цього, бо відчуваємо себе частиною цього світу, тож дозволяємо собі бути недбалими.
Люди з України, де ця ідентичність все ще є предметом переговорів, мають відчуття, що не можуть дозволити собі жодної вади — вони хочуть показати силу, гідність, не дати нікому задоволення, що вони виглядають пригніченими. Це також дуже важливий аспект — українські біженки не хотіли виглядати як жертви і не хотіли, щоб їх так трактували
Частина Заходу, де все доступне і можна дозволити собі недбалість, забула, як це було недавно. Ми вже можемо дозволити собі свободу, а ці люди — ні.
Більше того, якщо ти почуваєшся невпевнено як українська мама в новому середовищі, ти хочеш почуватися впевненіше серед польських мам. Ти хочеш виглядати добре, ти хочеш одягти броню і показати, що ти контролюєш себе, що ніхто цього не викриє. Але, як виявляється, це не зовсім так.
— У серпні разом із Фондом «Країна» організовуєш у Варшаві вже другий показ мод дизайнерів з України, Білорусі та Польщі. Як ці ініціативи впливають на побудову спільноти?
— Ми об'єднуємо людей і середовища. На першому показі були присутні дипломати, люди з індустрії моди (ми мали патронат польського «Vogue»), а також родини дизайнерів і все середовище біженців, яке зібралось довкола «Країни». Подію чудово сприйняли, тому я вірю, що буде більше таких заходів не тільки в «високій культурі», але саме в сфері стилю життя. Нехай про українських дизайнерів пишуть жіночі журнали, запрошуймо художників до співпраці з галереями, користуймося підтримкою чудових візажистів, перукарів, косметологів. Можливо, тоді зникне страх перед «інвазією» людей, які «заберуть у нас роботу», і ми станемо один для одного друзями. Треба тільки дозволити цим людям потрапити в потрібне місце, не закривати шляхи.
Щоб це сталося, спочатку ми маємо змиритися з тим, що польська культура ніколи більше не буде така сама, що ми є різноманітним суспільством. Ми все ще цього боїмося, хоча відкритість до різноманітності не є зовсім чужою для нашої традиції. Можливо, цей страх випливає з близькості, з потреби нової роботи над взаєморозумінням.
Зустріч з Кароліною Сулей, авторкою книги «Особисті речі». Фото: пресматеріали
— Ти використала слово «зброя», говорячи про біженок з України. Це слово також зустрічається у твоїй книзі про Другу світову війну. Що саме для тебе означає це поняття?
— «Особисті речі» розглядають людство в концентраційних таборах і таборах смерті як спектр досвіду між уніформою та смугастою робою. Уніформа — це одяг, що символізує вищість, дієвість, дає моральне алібі, підсилює тілесність і соціальну роль. А смугаста сорочка — це одяг, який має на меті позбавити суб’єктності, принизити і упокорити. Кожна зміна, на яку наважилася людина в смугастій сорочці, навіть якщо це було лише носіння коміра «по-своєму», була незгодою з таким становищем. Мене цікавили навіть дуже тонкі заходи, які виконують функцію броні — може, не обов'язково захистять нас від кулі, але дадуть відчуття активної участі в історії, того, що я можу щось зробити. Це дарує заспокоєння, психологічно вирівнює. У концентраційному таборі бронею для Аліції Гавліковської-Сьвєрчиньської була квітчаста сукня, яку вона отримала від ромки в обмін на хліб. Аліція сказала мені, що не уявляла собі життя без цієї сукні, і додала, що більше «наїлася» цією сукнею, ніж хлібом, бо вона так її зміцнила.
Речі, які нам подобаються, в яких ми уявляємо себе в активній ролі, як гідних і справжніх людей, цей одяг може бути бронею. Це психологічно дуже сильний інструмент. У своїй книзі я хотіла передати, що одяг, тобто наші особисті речі, їх позбавлення, дарування, будь-які маніпуляції навколо них, є надзвичайно потужними соціальними інструментами. Вони неймовірно впливають на наше самопочуття, ідентичність, на те, чи маємо ми сили, чи ні, і як ми сприймаємо себе. Прості дії, такі як відібрати у когось одяг, дати брудний, пом'ятий одяг, протилежний до нового, з етикеткою, випрасуваного, є великими психологічними втручаннями в благополуччя цієї людини. Одяг має сильний вплив на макро- та мікрорівні. Парадоксально, але одяг, оскільки він є інтимним і дуже тісно пов'язаний з нашим тілом, з нашим самовідчуттям і відчуттям приналежності, з тим, як ми почуваємося в групі, стає бронею. Броня має нас захищати, але й трохи приховувати. Дуже молоді люди часто люблять броню — просторі худі з капюшоном і великі штани — це кокон, в якому можна сховатися від небезпек дорослішання. Для жінки, яка повинна вижити в новій країні, такою бронею є доглянуті нігті, укладене волосся і ідеальний макіяж.
— А як зараз виглядають жінки в Києві? Чи зауважилаа ти цю особливу турботу про себе, яка зараз, можливо, стала ще більшою?
— До цього ставляться дуже уважно. Є також речі, які у нас не практикуються. Дуже популярні хустки, які носять як бабусі, але також одягають на стегна до спідниць або джинсів. Це етнічні хустки або хустки, розроблені такими брендами, як Gunia Projekt. Існує величезний ринок вишивок, від дуже розкішних до звичайних, доступних на базарі. Практично всі, незалежно від віку, дуже підкреслюють своїм одягом українську ідентичність. Звичайно, кожен по-своєму — я зустрічала жінок в елегантних довгих сукнях з буфчастими рукавами, прикрашеними вишивкою, але також і молодих дівчат у простих, якісних пальтах або блузах з невеликим етнічним елементом. У центрі Києва, за оперою, є базар, де у бабусь із села можна купити плетені ремені, вишиті хустки, сорочки чи скатертини. Люди різного віку купують їх, щоб підтримати їх. Там виявляється міжпоколінна солідарність, виражена цими традиційними елементами, пов'язаними із зовнішністю. Так завжди було в Україні. На відміну від Польщі, де фольклор став «цепелією» (цепелія — фонетична абревіатура назви Центру народної та художньої промисловості (Centralа Przemysłu Ludowego i Artystycznego — CePeLiA) — прим. пер.) і чимось немодним, в Україні традиція дуже жива, її плекають, переосмислюють, вона стає частиною моди. І тим більше під час війни, коли ідентичність під загрозою, люди звертаються до цього арсеналу. Можна побачити, як молоді дівчата поєднують вишиті хустки з худі, етнічні прикраси зі соломи з джинсами та кросівками. Популярним брендом є Riot Division, чиї проекти базуються на військових елементах, яких також дуже багато, і на дівчатах, і на хлопцях. Я б ризикнула стверджувати, що Київ став ще цікавішим у модному плані, ніж до війни.
— У післямові до польського видання «Особистих речей» ти написала, що героїзмом є відновлення влади над власним зовнішнім виглядом і речами, якщо хтось забрав у вас свободу. Ти б так сказала українським жінкам?
— Безумовно! Я бачу, що це дуже інстинктивно. Я спостерігаю за багатьма інтернет-творцями з України, які показують, як це відбувається сьогодні. Однією з них є інфлюенсерка Валерія, яка виступає під псевдонімом в Instagram. З перших днів війни вона розповідала про зруйнований будинок своїх дідуся і бабусі та про те, як вона переховувалася. Вона іронічно і влучно писала про життя під час війни мовою лайфстайл-журналів. Я асоціювала це з практиками таборів, коли жінки малювали глузливі ескізи одягу, який мав бути «криком моди» в таборі влітку 1944 року — вони малювали моделі суконь із смугастої тканини, звисаючих ложечок і хусток. Сатира дозволяла на мить забути про страх. Двадцятирічна Валерія робила щось подібне.
Є й інші позиції — мова гордості і навіть демонстративного життя попри все. Незважаючи на війну, я хочу жити і показувати, що Україна не тільки бореться, але й творить, і паралельно з війною, яка поглинає її ресурси, будує свою ідентичність
Війна має багато вимірів, і цей є одним з них — частиною стійкості та відновлення контролю над іміджем країни. Це зовсім не дрібниця. Так само можна намагатися не піддатися російській машині, яка каже: «Ви такі самі, як ми, ви підпорядковані нам, ви є частиною історії Росії». Ні, ми маємо свою власну історію, свої костюми та реквізит. Шукають цю міфологію, архетипи, традиції, щоб повернути їх собі в наш час. Все це дуже занурене в новий український брендинг. З одного боку, ми маємо абсолютно руйнівну війну, але водночас це простір для створення нового життя, нації, нової історії та нового стилю життя українців. Це надзвичайно цікаво.
Зустріч з Кароліною Сулей, авторкою книги «Особисті речі». Фото: пресматеріали
— Тебе багато чого зачаровує в українцях, про що ти часто згадуєш.
— Я маю безліч захоплень. Безумовно, це легкість у налагодженні розмов між людьми. Кількість випадкових розмов, які я мала у Львові та Києві практично з усіма, не можна порівняти з тим, що я переживаю в Польщі. З ким би я там не заговорила, всі доброзичливі. Я їду автобусом і розмовляю з жінкою про її онуків. Коли хтось дістає щось поїсти, одразу пригощає. Це свого роду турбота. У магазині я завжди можу з ними поговорити. Нарешті, ця жіночність! Я рада, що можу мати подруг в Україні та Польщі, з якими ми можемо поговорити про наші фемінізми — наприклад, як вони відрізняються, де ми є і як ми можемо допомогти одна одній.
Я захоплююся стійкістю українок, їхньою резистентністю на різних рівнях. Жінки пішли воювати, вони приймають те, що відбувається, по-різному, кожна по-своєму. Часто вони не хочуть про це говорити
Я зауважила, що це не просто, і не дивуюся, бо це травмує. Тому я завжди намагаюся уникати розмов про війну, якщо тільки хтось не починає. Я дружу з Оксаною Литвиненко і близькі мені теми, пов'язані з війною, яка зачіпає жінок також на рівні їхніх тіл. Неймовірно, як вони змогли так швидко впоратися з цією травмою. Не соромитися, зібратися, захистити себе, говорити про це голосно.
— Ти сказала, що наш фемінізм інший. Можеш це розширити?
— Можна скласти враження, що українки більше згодні зі своєю соціальною роллю. Водночас вони не усвідомлюють, наскільки вони сильні. Ця війна дасть їм зрозуміти, що традиційні ролі є важливими, що вони можуть залишатися в них, але можуть по-іншому позиціонувати себе в них. Моя подруга, співзасновниця Центру допомоги, яка деякий час жила в Польщі, розповідала мені, що вступити до університету і здобути докторський ступінь було великою справою, яку довелося обговорити з батьками. Від неї очікували, що в двадцять з гаком років вона вже матиме чоловіка і дітей. Зараз дивний час, коли жінки одночасно хочуть народжувати дітей і доглядати за ними, мати сім'ї і жити повним життям, але з іншого боку, вони бачать, як багато вони можуть зробити, коли їм довелося заново винайти себе і вони зарекомендували себе в багатьох сферах. Цей фемінізм, який для них був неназваним, тепер отримає свої голоси. Гаська Шиян, авторка «За спиною», одна з українських письменниць, яку я дуже люблю, намагається підважити традиційні жіночі ролі та те, що українки мають певні обов'язки. Героїня «За спиною» має хлопця на фронті і намагається якось влаштуватися в цій воєнній ролі, але водночас вона є бізнес-леді. Вона має лише успіхи, багато грошей, інтенсивне міське життя. Вона не до кінця хоче бути Пенелопою, яка публікує жалісливі заклики на Facebook, хоча суспільство очікує, що вона саме такою буде. Тож вона протягом усієї книги веде переговори про те, на що вона може собі дозволити як українка в країні, охопленій війною, які є ці невимовні культурні рекомендації. Фемінізм українок сьогодні перебуває в дуже парадоксальному становищі.
— «Особисті речі» кожній з нас говорять, що коли ти подбаєш про себе, навіть у цих, на перший погляд, не найнагальніших справах, ти станеш сильнішою. Чим може бути твоя книга для українок?
— Марта Студенна-Скруква сказала мені, що погодилася перекладати зустріч зі мною в Києві тільки тому, що моя книга була єдиною річчю, яку вона могла читати в той момент, коли те, що відбувалося навколо, так сильно її особисто торкнулося. Її брат, який воював на фронті, потрапив у російський полон. Вона замислювалася, як він справляється в такій ситуації, що він може зробити, щоб почуватися краще, чи має він шанс вийти з цього психологічно. «Твоя книга допомогла мені сумувати, дала мені надію. Щось подібне вже колись траплялося і минуло, це можна пережити», — сказала мені Марта.
Поки лідери НАТО запевняють у незмінності курсу на підтримку України, а ЄС вкотре демонструє крихкість єдності під тиском Будапешта, Росія не лише не зупиняє агресії, а й посилює свої дії — як на фронті, так і в інформаційній війні. Саміт у Гаазі не приніс прориву: обіцянки без гарантій, розмови про «мир через силу», натяки на діалог із Путіним — і все це на тлі дедалі очевиднішого зниження амбіцій США. Паралельно Угорщина блокує нові санкції, а Кремль запускає складні кібероперації, вдаючи, ніби світ уже змирився з його присутністю.
Про те, як змінилася стратегія Заходу, які ризики несуть за собою ілюзії щодо Росії, що означає нова хвиля дезінформації, і чому саме Європа має взяти на себе провідну роль у стримуванні агресії, Sestry поспілкувалися з Кіром Джайлзом — провідним британським експертом з питань безпеки та Росії, старшим науковим співробітником програми «Росія та Євразія» у Chatham House.
Трамп, НАТО і Росія: альянс на межі компромісів і викликів
Марина Степаненко: Мир через силу був оголошений головною темою переговорів Трампа і Зеленського. Після зустрічі глава Білого дому натякнув на діалог з Путіним і можливі поставки ракет Patriot, але жодних твердих зобов'язань взято не було. У цьому контексті, як на вашу думку, формула «мир через силу» може бути реалізована щодо Росії і наскільки США готові реально взяти на себе роль тиску?
Кір Джайлз: Ми завжди знали, що єдиний спосіб забезпечити безпеку Європи, — це надати Україні максимально можливу підтримку. Тож зараз ми маємо справу з наслідками політики кількох поспіль адміністрацій США, які вирішили, що потрібен інший шлях. Вони глибоко помиляються, і це завдає величезної шкоди не тільки європейській безпеці і, звісно, самій Україні, а й глобальній безпеці.
Саме така стриманість і відмова протистояти агресії призвели до спалаху глобальних конфліктів у всьому світі
Ми бачимо, як ситуація загострюється, гине все більше людей, починається все більше воєн — і все саме через цю нову ідею Сполучених Штатів, що протистояти агресору небезпечніше, ніж дозволити знищити жертву цього агресора.
Саміт НАТО визнав Росію довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Фото: CHRISTIAN HARTMANN/AFP/East News
Зустріч лідерів США та України вкотре актуалізувала питання: яку саме модель підтримки Києва бачить для себе Вашингтон? Йдеться про стратегічне партнерство чи радше про контрольоване стримування війни без довгострокових зобов’язань?
Існує серйозне питання, чи взагалі можливе справжнє стратегічне партнерство з Дональдом Трампом. Адже Сполучені Штати прагнули партнерства з Росією — і навіть це не надто добре працює, незважаючи на те, що Трамп готовий зробити все можливе, щоб дати Росії все, що вона хоче. Будь-яка країна, будь-який традиційний друг, союзник або партнер Сполучених Штатів, має пам'ятати, що відносини, на яких будувалися колишнє процвітання та безпека Америки, більше не мають реального значення для Трампа. Ми перебуваємо в абсолютно новому глобальному середовищі.
Це означає, що країни, які серйозно ставляться до європейської безпеки, а отже, і до безпеки та майбутнього України, повинні активізуватися, щоб заповнити прогалину, яку залишають Сполучені Штати. Це насамперед стосується сусідів Європи, але також і ліберальних демократій у всьому світі, які мають спільний інтерес у припиненні агресії.
Останнім часом у Брюсселі ширилися чутки, що Росію можуть прибрати з переліку головних загроз для НАТО, залишивши там лише міжнародний тероризм. Це виглядає дивно на тлі того, що саме Росія продовжує війну в Європі та дестабілізує ситуацію глобально — від Африки до Близького Сходу. У фінльному комюніке Росію визнано довгостроковою загрозою для всього Альянсу. Однак чи бачите ви загалом спробу Заходу «нормалізувати» агресора?
США вже давно роблять вигляд, що Росія не є проблемою, і ми не повинні виключати можливість того, що НАТО, в своїх відчайдушних спробах утримати США в альянсі, може підіграти цій риториці.
Ми вже бачили ознаки того, що НАТО готове піти на надзвичайні заходи, щоб заспокоїти Трампа: візьмемо, наприклад, лист, який генеральний секретар Марк Рютте написав йому, навмисно складений «мовою Трампа». Мабуть, було надзвичайно складно імітувати вербальні вирази п'ятирічної дитини, щоб це зробити.
Тому ми не можемо з упевненістю сказати, як далеко може зайти НАТО, щоб забезпечити подальшу участь США в Альянсі. Але європейські країни не повинні мати ілюзій щодо того, чи перестала Росія бути загрозою, незважаючи на зусилля нинішньої адміністрації США переконати себе в протилежному.
Стійкість режимів і крихкість рішень: що визначить тривалість війни
Попри санкції, втрати на фронті та зростаючу ізоляцію, режим Путіна тримається — принаймні зовні. З огляду на вашу експертизу: що є джерелом стійкості цієї системи сьогодні і що могло б її дестабілізувати зсередини?
Існує мало шансів на те, що російський режим буде зруйнований зсередини, оскільки це режим, яким переважна більшість російського народу, здається, цілком задоволена.
Зрештою, це самодостатня система, в якій особи, що отримали багатство і владу в рамках цього режиму, не зацікавлені в його руйнуванні. Тому зараз немає підстав вважати, що Росія відхилиться від свого агресивного курсу, незважаючи на довгострокові збитки, катастрофічні наслідки для економіки країни та її населення.
Якщо припустити, що кінець війни ще не близько, але й не безнадійно далекий — які саме фактори, на вашу думку, можуть зрушити ситуацію з глухого кута? Внутрішній злам ви окреслили як малоймовірний, а втім, чи може це бути тиск ззовні чи щось третє, про що ми ще не говоримо вголос?
Відповідь на це питання завжди була і буде однаковою: європейські країни повинні надати Україні максимальну фізичну та фінансову підтримку, щоб допомогти їй перемогти Росію — будь-якими доступними засобами. Не обов'язково на передовій, а й за допомогою інших форм підтримки.
Європейські країни повільно усвідомлюють, що їхнє майбутнє тісно пов'язане з майбутнім України, і що вони більше не можуть покладатися на Сполучені Штати як на основного спонсора цих зусиль. Але Європі доведеться докласти набагато більше сил, щоб Україна могла продовжувати утримувати лінію фронту і відбивати агресора.
Росія та Білорусь оголосили про навчання «Захід-2025». У минулому подібні маневри ставали прелюдією до агресії. Чи є нині ризик повторення цього сценарію і чи здатен Захід адекватно реагувати в умовах політичного розпорошення?
Люди завжди хвилюються перед наближенням навчань «Захід» — так було задовго до повномасштабного вторгнення в Україну і навіть до анексії Криму. І так, це завжди створює можливість зробити щось, що не має відношення до самого вишколу.
Але на цьому етапі, коли вже триває інтенсивний конфлікт, ми повинні розглядати «Захід» як ще один елемент заплутування на полі бою, як частину ширшого маскування в рамках триваючої війни, а не як початок нової
Звичайно, західні розвідувальні служби будуть уважно стежити за тим, хто що і де робить в контексті російсько-білоруських навчань — навіть у цій новій реальності, коли значна частина сухопутних військ Росії вже глибоко задіяна в Україні і має обмежені можливості для операцій в інших регіонах.
«Невидимий фронт»: як Росія веде війну проти Заходу в інформаційному просторі
Пане Джайлз, ви самі стали мішенню нової, витонченої фішингової атаки з боку російських хакерів — під виглядом співробітниці Держдепу США. Зловмисники використали функцію Gmail «delegate access», щоб отримати прихований доступ до вашої пошти, оминаючи двофакторну автентифікацію. Це операція, в яку, ймовірно, були вкладені тижні роботи. У цьому контексті, як змінилася російська тактика в інформаційній війні за останній рік? І що це говорить про новий рівень загрози?
Я впевнений, що вся операція зайняла набагато більше часу — лише на її виконання пішло кілька тижнів, тож етап планування, мабуть, розпочався значно раніше.
З одного боку, ця нова техніка, новий підхід до отримання доступу до електронної пошти людей, свідчить про те, що Росія змушена розробляти більш витончені методи, оскільки її попередні, більш примітивні, спроби зазнали невдачі. Протягом багатьох років було зроблено численні спроби зламати мою електронну пошту, деякі з них були смішно примітивними, інші — дуже складними та витонченими.
Але з іншого боку, ця нова методика підкреслює, що ми всі вразливі
Те, як ймовірні російські зловмисники використали вбудовану функцію Gmail, яка є в обліковому записі кожного користувача, щоб створити, по суті, «бічні двері», які обходять усі наші звичайні заходи безпеки (двофакторну автентифікацію, мобільні коди, запити на підтвердження), показує, що ніхто не є по-справжньому в безпеці.
Доки такі компанії, як Google, Microsoft та інші, не виправлять цю лазівку, неминуче, що ця техніка буде використовуватися набагато ширше, не тільки проти таких мішеней, як я.
Цього літа Європа стала свідком хвилі фейкових розсилок від імені західних урядів, маніпуляцій у соцмережах та втручання в передвиборчі кампанії в окремих країнах-членах ЄС. Як саме Росія сьогодні намагається впливати на громадську думку в Європі і які наративи вона просуває в першу чергу?
Деякі з російських наративів є цілком послідовними у часі, тоді як інші пов'язані з конкретними політичними подіями. Важливо пам'ятати, що кампанії, які проводить Росія, є постійними і не обмежуються датами демократичного календаря.
Росія постійно докладає зусиль, щоб підірвати сили, які об'єднують Європу: солідарність між європейськими державами, згуртованість суспільств, довіру до інституцій і, перш за все, підтримку України в протистоянні російській агресії
Ці кампанії є постійними. Крім того, існують цілеспрямовані, термінові заходи, спрямовані на вплив на результати конкретних демократичних процесів у конкретних країнах у конкретні моменти часу.
Санкційна втома. Чи ще працює тиск Заходу на Кремль?
Окрім саміту НАТО відбулася ще одна важлива для України подія — саміт Європейської ради. Там одночасно обговорювалися і новий санкційний пакет проти РФ, і підтримка переговорного процесу України з ЄС — обидві ініціативи заблокувала Угорщина. Санкції — ще й Словаччина. Наскільки такі дії підривають довіру до єдності Євросоюзу — і які механізми самозахисту від внутрішнього саботажу потрібні ЄС?
Це ще одна ілюстрація того, як організації, що базуються на консенсусі — НАТО та ЄС — вразливі до найменшого спільного знаменника. Якщо всередині є саботажник або руйнівник, це може ефективно паралізувати всю організацію — особливо у випадку ЄС, який є в основному торговою організацією, а не структурою, створеною для вирішення геополітичних конфліктів.
Багато в чому сама структура наднаціональних інституцій Європи не відповідає викликам, з якими вони зараз стикаються
Проте вражає те, як далеко вони просунулися в збереженні єдності та спільному розумінні важливості підтримки України. Я сподіваюся і вірю, що знову можна буде знайти обхідний шлях, щоб рухатися вперед, навіть без співпраці таких країн, як Угорщина, Словаччина чи інших.
Саміт ЄС не зміг ухвалити спільну заяву на підтримку України — Угорщина заблокувала. Фото: Geert Vanden Wijngaert/Associated Press/East News
Про що свідчить той факт, що США наразі не збираються посилювати санкційний тиск на РФ зі свого боку?
Ну, повідомлення від Сполучених Штатів було дуже чітким. Зараз вони є партнерами Росії і прагнуть нав'язати Україні умови капітуляції, які диктує Москва. Це реальність, з якою зараз доводиться мати справу Україні та Європі.
І саме адаптація до цієї реальності та швидкість, з якою це відбудеться, визначатимуть майбутню безпеку всього континенту.
Останні два роки повномасштабна війна Росії проти України була головною темою самітів НАТО. У 2023-му році у Вільнюсі лідери Альянсу погодились, що Україна може оминути План дій щодо членства, а торік у Вашингтоні зафіксували чітку позицію — курс України до НАТО є незворотним. А втім, цьогоріч у Гаазі на перший план зібрання вийшов Дональд Трамп. Заради нього максимально скоротили офіційну частину саміту, що зробило його найдорожчим в історії Альянсу. Як порахували в нідерландському медіа АD, кожна хвилина зустрічі обійшлась у мільйон євро. Головний підсумок — члени НАТО погодились збільшити витрати на оборону до 5% ВВП. Планується, що в ці 5% будуть закладені й витрати на допомогу Україні. У фінальному комюніке усі країни блоку визнали Росію довгостроковою загрозою і висловили «непохитну відданість» 5 статті Північноатлантичного договору.
Наскільки готові члени НАТО до реального збільшення витрат і як це вплине на обороноздатність Альянсу? Чи планують союзники посилювати військову підтримку України? Чи готовий Трамп до продуктивної співпраці США і НАТО? Чи зміг Зеленський переконати американського очільника продовжити допомогу Україні?
Альтернативи НАТО нема, але потрібні зміни
Саміт НАТО в Гаазі, перший після повернення Трампа до Білого дому, переслідував дві основні цілі. Перше — погодження нового базового рівня оборонних витрат. Цю угоду про витрати Трамп розглядає й як ключовий елемент своєї трансатлантичної політики, каже аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора (Giuseppe Spatafora). Однак важливо не лише витрачати більше, а й розуміти, на що саме йдуть кошти — тобто які сили та спроможності слід створювати:
— Цей розподіл коштів і є другим ключовим результатом саміту — хоча про нього мало відомо через його засекречений характер. Очікується, що союзники погодяться на збільшення загального обсягу завдань на 30% — для виконання нових регіональних планів оборони.
Але це збільшення буде нерівномірним: оскільки США сигналізували про скорочення зобов’язань у сфері стримування в Європі, основне навантаження ляже на європейських союзників і Канаду
Зараз країни НАТО повинні витрачати на оборону 2% свого ВВП. Торік цього показника досягли 23 країни з 32. Ближче за всіх підійшла Польща, яка минулого року витратила 4,1%, а в цьому році націлилась на 4,7%. Самі ж США витрачають 3,4% ВВП.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте та глави держав та урядів НАТО. Фото: НАТО
Більшість союзників, здається, готові погодитися з цією новою метою, лише Іспанія оголосила, що вона проти. Деякі висловилися за довший період впровадження — скажімо, десять років, каже керівник програми оборонної політики та стратегії естонського Міжнародного центру безпеки і оборони (ICDS) Тоні Лоуренс (Tony Lawrence). Водночас національні плани видатків, оголошені іншими країнами, зокрема Великою Британією, Францією та Німеччиною, свідчать, що їм буде важко досягти нового показника:
— Мета полягає в тому, щоб витратити 3,5% на основну оборону і ще 1,5% — на широку безпеку. Основні витрати на оборону зростуть з нинішніх близько 500 мільярдів доларів США до майже 900 мільярдів, що значно посилить потенціал НАТО. Крім того, планувальники Альянсу раніше зазначали, що союзники повинні витрачати 3-4% ВВП, щоб виконати вимоги регіональних оборонних планів, узгоджених у Вільнюсі два роки тому.
Якщо вони збільшать витрати до цього рівня, то будуть готові протистояти всім загрозам, що виникають у нинішніх умовах безпеки
Зрештою, продовжує Тоні Лоуренс, НАТО, безсумнівно, залишається найкращим варіантом на майбутнє, але Альянс повинен змінитися. По суті, європейські союзники мають взяти на себе більшу частку завдань і відповідальності, а отже, і наростити військовий потенціал.
Європі варто пришвидшитись з цими планами, певен український президент. На думку Володимира Зеленського, збільшення оборонних витрат протягом 10 років — це дуже повільно, мовляв, за цей час у Путіна вже буде нова тренована армія. До того ж Зеленський вважає, що російський очільник планує упродовж найближчих 5 років протестувати на міцність 5 статтю договору НАТО.
Гарантії колективної безпеки
Володимир Зеленський до останнього вагався, чи брати участь у гаазькому саміті — з огляду на те, що в анонсованому заздалегідь порядку денному Україна не значилась. Так само не був остаточно зрозумілий формат можливої зустрічі з Дональдом Трампом. А втім, зрештою Зеленський відвідав Гаагу і з доволі насиченим графіком: зустрівся, зокрема, з керівництвом ЄС та генсеком НАТО. Марк Рютте анонсував збільшення підтримки України: «За весь минулий рік було більш ніж 50 мільярдів євро. Зараз, до початку липня, вже 35 мільярдів. Тож ми можемо сміливо припустити, що річна сума перевищить минулорічну».
Дональд Трамп прибув до Гааги останнім з лідерів країн НАТО — надвечір 24 червня. Дорогою на саміт, відповідаючи на питання журналістів на борту свого літака, американський президент заявив, що можна по-різному трактувати 5 статтю договору НАТО. Однак вже під час саміту, врахувавши готовність союзників до підвищення витрат на оборону, Дональд Трамп запевнив, що буде з союзниками «до кінця».
Європа десятиліттями покладалась на американські спроможності навіть поза межами НАТО, тож інтересу інвестувати в альтернативи практично не було, зауважує аналітик Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу Джузеппе Спатафора. Але адміністрація Трампа недвозначно заявила про намір різко скоротити свій внесок:
— Ще небезпечнішим є прецедент: на початку 2025 року США тиснули на Україну, погрожуючи обмежити допомогу, щоб досягти власних дипломатичних цілей. Це поставило під сумнів, чи може Європа повністю покладатись на американські гарантії безпеки.
НАТО обіцяє продовжити підтримувати Україну на шляху до членства в Альянсі. Фото: ОПУ
Ключове стратегічне завдання для лідерів країн НАТО — не допустити розколу блоку. Особливо це важливо тому, що для Росії другою стратегічною метою, окрім тотального знищення України, є розвал Альянсу, пояснює директорка київського офісу GLOBSEC Юлія Осмоловська. Для росіян це важливо і як психологічна помста, і більш практична історія — геополітичний переділ європейського континенту. Тож навіть якщо збільшення витрат європейських союзників по НАТО на свою оборону є важливим аргументом на користь того, щоб «США залишалися у грі», це виправдовує геополітичну доцільність такого кроку. Водночас, говорити про те, що тільки «фактор Трампа» відповідальний за таке безпрецедентне рішення про підвищення витрат на оборону до 5% від ВВП буде некоректним:
— Більшість європейських країн (особливо тих, що розташовані на східному фланзі НАТО) чудово розуміють нагальну потребу у форсованому посиленні своїх оборонних потужностей через загрозу з боку Росії і намагаються активно надолужувати відставання. Втім, для інших — більш географічно віддалених від театру бойових дій в Україні, таких, наприклад, як Іспанія, Португалія, Греція, — ця російська загроза сприймається менш драматично; однак ці країни дуже зацікавлені у збереженні присутності США у регіоні як головного гаранта безпеки і найбільшого контрибютора у НАТО. Відповідно, якщо для останніх погрози Трампа про вихід США з регіону через небажання європейських партнерів «збільшити плату» за свою безпеку стали свого роду каталізатором для їхнього рішення про збільшення фінансування на оборону, це на виході має позитивний результат для Європи
Зустріч на полях саміту
Для української делегації ключовою подією зібрання в Гаазі були перемовин Зеленського з Трампом. Тло для них було не надто сприятливим — переговорний процес щодо завершення російсько-української війни провалився, президент США відмовляється тиснути на Росію, яка натомість посилює ескалацію і тиск на Україну. Крім того, підвішеними залишається низка питань — від того, чи надаватимуть або продаватимуть американці Києву зброю, і до того, що буде з угодою про рідкісні копалини.
До початку зустрічі Трампа з Зеленським світовими медіа прокотилась репліка президента США з закритої зустрічі лідерів НАТО — нібито з Україною потрібно щось робити, оскільки ситуація повністю вийшла з-під контролю. Розмова Трампа з Зеленським тривала 45 хвилин, спільних заяв для медіа не було.
Американський президент назвав зустріч з Зеленським чудовою: «Це чудовий час, щоб припинити війну. Якщо я зможу, я поговорю з президентом Путіним, чи можемо ми припинити війну». Однак на запитання журналістів, чи обговорювали вони з президентом України припинення вогню, Трамп відповів: «Ні, я просто хотів дізнатись, як у нього справи». А ще Трамп погодився, що амбіції Путіна можуть вийти за межі України. Однак при цьому американський президент однаково вважає, що Путін заплутався і хотів би вийти з війни.
Реакція Зеленського була доволі стримана, хоча він також вважає, що відбулась хороша зустріч. Говорили насамперед про закупівлю американських систем ППО та можливе спільне виробництво дронів. Раніше Зеленський заявляв про наміри України купити щонайменше 10 американських Patriot. Трамп на пресконференції сказав, що пошукає можливості продати комплекси Україні, мовляв, подивимось, чи зможемо зробити частину з них доступною. «Вони потрібні й нам».
Зустріч Зеленського та Трампа тривала 45 хвилин. Фото: ОПУ
З дипломатичного погляду позитивними є і сам факт зустрічі, і її зміст, зазначає директорка київського офісу GLOBSEC Юлія Осмоловська. Проведення такої зустрічі вирішує одразу два ключові завдання: підтримує інтенсивний діалог зі Сполученими Штатами на всіх можливих рівнях із чітким пріоритетом на комунікацію між президентами, а також задає темп і динаміку українсько-американським контактам на тлі певного уповільнення у відносинах між США та Росією:
— Якщо ми говоримо про змістовну складову цієї зустрічі, то була можливість озвучити ті речі, які для нас найбільш пріоритетні, але також й обговорити питання, що становлять інтерес для американців і де Україна може розглядатися привабливим партнером. Наприклад, Україна вкрай зацікавлена у посиленні своєї системи протиповітряної оборони, про яку говорив президент України, але також на зустрічі йшлося про виробництво дронів, те, в чому американці дуже зацікавлені, бо тут йдеться про наявність в Україні найкращого досвіду втілення інновацій у цій сфері.
Окремо ця зустріч президентів дала можливість українській стороні надати альтернативну російським наративам оцінку війни і дещо збалансувати розуміння ситуації Трампом, говорить Осмоловська:
— Російські наративи і дезінформація щодо того, що Росія тримає контроль над ситуацією і, власне, переважає на полі бою, знаходять свого, скажімо так, користувача не тільки в США, але і в Європі. Це негативним чином впливає на готовність партнерів нарощувати свою допомогу Україні, оскільки вони не розуміють, чи це зможе суттєво сприяти отриманню Україною переваги на полі бою.
Саме тому для нас важливо доносити відповідну інформацію до партнерів, розвінчувати ці “російські міфи” у всіх можливих форматах, резюмує Юлія Осмоловська. У цьому контексті, зустріч президентів України та США мала ключове значення. Будемо сподіватись, що більшу частину месиджів американський президент таки почув.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
24 червня в Гаазі стартує щорічний саміт НАТО — перший за участі нового генерального секретаря Альянсу Марка Рютте. Формальною метою зустрічі є фіналізація домовленостей щодо нових стандартів витрат на оборону. Водночас на порядку денному — довгострокові зобов’язання перед Україною, підсумки підтримки з боку союзників і визначення місця Росії в стратегічних документах НАТО.
Присутність України на саміті буде обмеженою: президент Володимир Зеленський, хоча й запрошений до Нідерландів, не братиме участі в основних дискусіях. Єдиною публічною подією за участі України стане засідання Ради Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Такий формат породжує запитання — і щодо внутрішньої єдності Альянсу, і щодо послідовності його політики стосовно Києва.
Про очікування від саміту, зрушення в риториці США та ризики, пов’язані з «віссю авторитарних режимів», Sestry поговорили з латвійським депутатом Європейського парламенту Ріхардсом Колсом — членом комітетів із закордонних справ та міжнародної торгівлі, активним учасником безпекових дебатів у ЄС.
Україна, НАТО і геополітична напруга: очікування від саміту в Гаазі
Марина Степаненко: Що, на вашу думку, символізує обмежена присутність України в публічній частині саміту? Як варто розцінювати цей сигнал?
Ріхардс Колс: Перш за все, я вважаю, що це неправильно. Генеральний секретар НАТО запросив Зеленського, але деякі держави-члени виступили проти його присутності — на відміну від попередніх самітів, на яких він був присутній. Все це питання іміджу. На одному з останніх пленарних засідань Європейського парламенту ми обговорювали майбутній саміт НАТО, і я знову наголосив, що майбутнє безпеки Альянсу неможливо уявити без України.
Гаага готується до саміту НАТО. Фото: ABACA/Abaca/East News
Як завжди, країни Балтії та Центральної Європи наполягають, що НАТО має включити Україну. Але деякі держави-члени все ще мають застереження. Тим не менш, важливо, що Зеленський буде в Гаазі. Під час засідання я пожартував, але не зовсім, що якщо Рада НАТО-Росія все ще існує, то, можливо, нам слід запросити і Путіна — але на адресу Міжнародного кримінального суду. Саме там його місце.
А якщо серйозно, то ми повинні використати саміт у Гаазі для посилення підтримки України. Генеральний секретар НАТО заявив, що надалі допомога Україні буде класифікуватися як секретна. Це логічний крок. Публічні обіцянки надати обладнання часто не виконуються — українці повідомляють, що отримують менше чверті від обіцяного. Оприлюднення планів надання допомоги також дає перевагу ворогу.
Зараз головне завдання для європейських членів НАТО — підкріпити слова діями, інвестувати в оборонні можливості та промисловість
Мова йде не про відсотки ВВП, а про реальні засоби та готовність. Очікування високі, особливо щодо країн, які відстають. Деякі з них досі не надали навіть 1% від того, що було обіцяно після саміту у Вільнюсі. Буде тиск. Добре, що США призначили надійну командну структуру напередодні саміту в Гаазі. Були побоювання щодо риторики адміністрації Трампа, але цей крок демонструє стабільність.
Так, конфлікт між Іраном та Ізраїлем останнім часом затьмарив Україну. Але в Брюсселі ми бачимо все ясно. Іран за три дні здійснив кілька ракетних ударів, але тільки днями Росія відправила сотні дронів, в результаті чого загинули понад 20 цивільних. Війна в Україні триває. Сподіваюся, на саміті в Гаазі ми не будемо розглядати ці кризи окремо. Україна, Близький Схід — це взаємопов’язані дії авторитарної осі. Вони співпрацюють і прагнуть зруйнувати західні оборонні структури та послабити нашу колективну реакцію.
Кошти, виробництво, дрони: практичний фронт підтримки України
Європейські країни, під тиском Вашингтона, заявили про наміри збільшити оборонні витрати до 5% ВВП (3,5% на оборону та 1,5% — на кібербезпеку й інфраструктуру). Як це вплине на механізми підтримки України: більше зброї чи ресурсів за рахунок союзницького перерозподілу?
Справа в тому, що військова підтримка України не є централізованою — вона залежить від країн-членів ЄС. Вони виділяють кошти та надають допомогу на двосторонньому рівні. Лідерами є країни Північної Європи, Балтії та Польща. Наприклад, країни Балтії зобов'язалися щорічно виділяти 0,25% ВВП на підтримку України будь-яким можливим способом.
Зараз ми активно мобілізуємо кошти ЄС на оборону. Існує «міні-омнібус» і більший п'ятирічний оборонний пакет, пов'язаний з багаторічною фінансовою рамкою, очолюваною Єврокомісаром з питань оборони та космосу Андрюсом Кубілюсом. У короткостроковій перспективі, до кінця цього року, ми адаптуємо існуючі фонди, такі як Cohesion (політика спрямована на зменшення економічних і соціальних розбіжностей між регіонами ЄС. — Авт.) і Horizon (головна програма ЄС з фінансування досліджень та інновацій, бюджет якої на 2021–2027 роки становить 95,5 млрд євро. — Авт.), щоб вперше в історії ЄС включити до них оборону. Це дозволяє державам-членам зменшити тиск на національні бюджети, використовуючи кошти ЄС для потреб, пов'язаних з обороною.
Співпраця оборонної промисловості з Україною є надзвичайно важливою. Я радий, що великі західні компанії, такі як Rheinmetall, планують відкрити спільні виробничі лінії в Україні. Я також наголосив на важливості полегшення фінансового тягаря шляхом спільних закупівель, включаючи прямі закупівлі в Україні.
Україна має передові можливості в галузі безпілотних літальних апаратів та технологій протидії безпілотникам, яких не вистачає Європі. Підтримка оборонної промисловості України зміцнює як Україну, так і ЄС
Зараз спостерігається реальний прогрес, а не лише риторика. Законодавча робота триває, а терміни скорочуються. Ми більше не ведемо багаторічних дебатів — вживаються конкретні заходи. Деякі держави-члени наполягають на більшій стратегічній автономії, але ми маємо реалістично оцінювати поточні можливості Європи. Співпраця з трансатлантичними партнерами залишається надзвичайно важливою.
Водночас торговельні напруження тривають, і ми очікуємо на розвиток подій після 9 липня. Але наша головна відповідальність як депутатів Європарламенту — не втрачати фокус на Україні. Так, є багато глобальних відволікаючих факторів, особливо на Близькому Сході, але Росія посилює свою агресію і використовує цей момент.
Ми маємо залишатися пильними. Зараз не час для філософських дебатів — зараз час для дій. Як у «Гамлеті»: бути чи не бути — зараз саме час бути
У команді президента Трампа відкрито заявили, що членство України в НАТО виключене. Спецпредставник Кіт Келлог підкреслив, що, цитата, «це не новина — ми говоримо про це з 2008 року». Як на цьому тлі Альянс може зберегти довіру України та стримати Кремль, який прагне зірвати будь-яку євроатлантичну інтеграцію Києва?
Ну, по-перше, щоб не ускладнювати — США не є єдиним власником НАТО. Так, вони є нашим стратегічним партнером, головною силою, ядерним стримуючим фактором — з цим ніхто не сперечається. Але це альянс рівних, коли йдеться про цінності та принципи, які ми відстоюємо. Так, ми можемо бути нерівними за можливостями, але все одно існує принцип «трьох мушкетерів» — один за всіх, всі за одного. І рішення про прийняття нового члена до альянсу приймається спільно. Так, нинішня адміністрація США заявила, як ви згадали, що не підтримує це. Але я сподіваюся — це ж не остання адміністрація США.
І, звичайно, процеси різняться. Дехто може сказати, що Фінляндія та Швеція пройшли швидку процедуру — їх прийняли протягом одного року. Але знову ж таки, ми маємо розуміти сувору реальність на місцях.
Присутність Зеленського в Гаазі є чітким свідченням того, що НАТО не покидає Україну. Будуть держави-члени, які твердо стоятимуть на позиції щодо прагнення України до членства в НАТО
І як я вже казав раніше — безпека НАТО без України більше неможлива. Це моє чітке переконання. Це було доведено на багатьох рівнях, на багатьох фронтах. Хтось створив та опублікував мем: НАТО має приєднатися до України. Так, має, бо Альянс стане сильнішим.
Марк Рютте: шлях України до НАТО є незворотнім. Фото: Офіс Президента
Російська війна проти України є причиною різкого нарощування витрат та перегляду цілей оборонної спроможності НАТО. Чи зможуть інші союзники переконати США погодитися на жорсткі формулювання щодо Росії, особливо на тлі того, що саме через позицію США не вдалося затвердити спільну заяву лідерів G7 на підтримки України, бо Трамп не хотів використовувати жорстку риторику стосовно РФ, щоб, цитую, «не нашкодити майбутнім переговорам»?
Це виклик. Я не маю кришталевої кулі, щоб передбачити фінальний текст. На попередніх самітах, навіть за часів Байдена, були вагання щодо певних формулювань. Але деякі держави-члени залишаються прихильниками жорсткої лінії щодо підтримки України, і це має бути відображено в документах саміту.
Мене турбує не Україна, а те, що я чую про Росію. Досі НАТО визначало дві основні загрози: міжнародний тероризм і Росія. Але зараз ведуться розмови, у Брюсселі ходять такі чутки, — про виключення Росії з цього визначення. Це непокоїть
Я сказав в Європейському парламенті: Росія — це не «виклик», це ворог — чітко і однозначно. НАТО має назвати її такою. Більше того, нам потрібно розширити сферу дії. Це також в інтересах США. Ми маємо справу не лише з Росією, а й з авторитарною віссю: Іраном, Північною Кореєю, Китаєм. Так, є гаряча війна, але є й холодна війна — війна в сірій зоні. Подивіться на Балтійське море: постійні порушення повітряного простору, глушіння GPS, саботаж кабелів. Росія активна.
Ми воюємо з Росією — просто не завжди звичайними засобами. Це війна проти наших суспільств та інституцій. І так, давайте повернемо те слово, якого, здається, уникають наші американські партнери: дезінформація — називайте це інформаційною війною, якщо так зручніше. Але це реальна і агресивна війна.
І Росія не одна. Пам'ятаєте заявку Швеції на вступ до НАТО? Під час цього процесу в Стокгольмі відбулися інсценовані спалення Корану. Шведська розвідка згодом з'ясувала, що деякі з них фінансувалися Корпусом ісламської революційної гвардії. Іранський режим стоїть за багатьма дезінформаційними кампаніями та фейковими акаунтами в соціальних мережах. Ми бачимо ту саму тактику з боку Китаю в Тайванській протоці, де підводні кабелі піддаються саботажу — так само, як і в Балтійському морі. За півтора року — більше десятка випадків.
Ми зазнаємо атак. Ось чому НАТО має перейти від стримування шляхом відмови до стримування шляхом покарання: якщо ви атакуєте, ви будете покарані. Зараз ми лише будуємо оборону, а агресор продовжує наступати. У якийсь момент ми маємо сказати: досить.
І так, операції України з використанням дронів увійдуть в історію. Але я також сказав: настав час західним країнам знову стати чемпіонами таємних операцій. Використовуючи вислів, який сподобається американцям: треба зробити таємні операції великими знову.
Я маю на увазі, що багато західних країн зараз можуть багато чого навчитися в Ізраїлю, а також в України, як стримувати, і не шляхом заперечення, а шляхом покарання, будь-якого потенційного агресора або існуючого агресора.
Безпека країн Балтії: нові виклики
Напередодні спільних військових навчань РФ і Білорусі «Захід-2025», які відбудуться у вересні, країни Балтії розробляють спільні плани евакуації населення. Які логістичні або організаційні виклики, на вашу думку, ключові у цьому контексті?
Це не пов'язано з навчаннями «Захід». Те, що ми робимо, планувалося вже давно. Йдеться про оцінку військової мобільності та інфраструктури, щоб у разі найгіршого сценарію ми могли евакуювати цивільне населення. Дехто може спробувати пов'язати це з майбутніми навчаннями, але ні, це частина поточної підготовки.
У Балтійських країнах ми активно укріплюємо наші кордони — не тільки встановлюємо датчики, але й закладаємо протитанкові міни. Естонія будує систему бункерів — загалом 600. Ми також розгортаємо заходи проти мобільності по всьому кордону.
Це чіткий сигнал нашим європейським колегам: ми не можемо покладатися на марні сподівання. Ми маємо готуватися до найгіршого
Я наполягаю на цьому, і так, у регіоні, зокрема в ширшому районі Балтійського моря, відбувається кілька військових навчань НАТО. У нас також є об'єднані експедиційні сили під керівництвом Великої Британії, які дислокуються в Балтійському регіоні і є ключовим стовпом європейської безпеки.
А з огляду на нещодавній саміт Великої Британії та ЄС, надзвичайно важливо налагодити реальну співпрацю в галузі оборони – не лише через НАТО, а й безпосередньо між ЄС та Великою Британією. Багато чого відбувається, і ні – ми точно не йдемо наосліп.
З огляду на те, що Росія посилює військову присутність у Білорусі, яка є стратегічним плацдармом для можливих операцій у регіоні, як це впливає на оцінку загроз і стратегію безпеки Латвії та країн Балтії загалом? Чи вважаєте ви, що нинішні засоби стримування є достатніми для відбиття потенційних загроз?
Звичайно, у нас є національні плани щодо збройних сил, але все працює під егідою оборонних планів НАТО. Ці плани не просто ухвалені, але й постійно оновлюються на основі актуальної розвідувальної інформації, зокрема, про маневри Росії та інші події. Вони регулярно оновлюються, щоб відображати зміни ситуації.
Ми інвестуємо значні кошти в наші оборонні можливості. Якщо подивитися на три балтійські країни, ми досягаємо 5% ВВП у видатках на оборону. Але, як я вже казав раніше, справа не в відсотках, а в можливостях, які ми створюємо.
Ми зосереджуємося на системах берегової оборони, системах протиповітряної оборони, силах швидкого реагування – об’єднуємо все це разом. Ми також виконуємо рішення саміту НАТО про перехід від батальйонних до бригадних бойових груп. Це не тільки більше військ на землі, але й обладнання та підтримка, необхідні їм для виконання оборонних планів НАТО. Тож так, рівень готовності є високим.
Як я розумію, спосіб дії Росії щодо країн, на які вона ще не напала відкрито, полягає в тому, що вона прагне залякати, поширювати страх, змушувати суспільства жити в постійному відчутті загрози. Це невизначеність – ніколи не знати, що принесе завтрашній день
І тут я можу говорити від імені латвійського народу. Ми чуємо таку риторику вже три десятиліття. Ми виробили в собі стійкість. Ми знаємо, які загрози та повідомлення потрібно сприймати серйозно, і реагуємо відповідно.
Голова сил трансформації НАТО П'єр Вандьє відзначив успіх операції «Павутина» і закликав армії Альянсу переймати українську практику. Які ключові українські підходи ви вважаєте релевантними для зміцнення безпеки Балтії?
Ну, я думаю, це також стосується нашого підходу до оперативного планування. Для нас багато що все ще залишається на папері, а Україна вже практикує це в реальному часі. Так, Латвія підтримувала Україну протягом останніх кількох років, надаючи навчання українським військам тощо.
1 червня СБУ провела масштабну операцію зі знищення російських літаків. Скрін: СБУ
Але я закликаю свій уряд піти далі — підписати двосторонню угоду з Україною, згідно з якою, після того як вони переможуть і виженуть окупантів, Латвія стане першою країною, яка прийме їхніх найкращих інструкторів. Я розумію, що вже є певна взаємодія.
Особисто я є членом Національної гвардії, яка є добровільною військовою службою. Я брав участь у навчаннях, де нас навчали українські інструктори. І хоча дехто каже, що в Україні триває сучасна війна 21 століття, позиційна війна все ще дуже актуальна. Ніхто від її не відмовився, особливо Росія.
У цьому ми маємо багато чого навчитися в України. Але я бачу, що між країнами-членами НАТО та Україною розвивається хороший симбіоз — ми отримуємо взаємну користь: через обмін розвідданими, кращими практиками та практичним досвідом
Ми не просто спостерігаємо здалеку – ми залучаємося, вчимося і адаптуємося на основі того, що робить Україна. Адже одна з проблем Європи – це бюрократія. Вона може серйозно затримати нашу здатність ухвалювати нові моделі навчання та оперативні практики.
Тим часом Росія та Іран адаптуються дуже швидко. Так, їхні втрати на полі бою величезні, але ми знаємо, що в Росії цінність людського життя менша, ніж пляшка пива. Вони поглинають втрати і швидко коригують тактику.
Ми, з іншого боку, схильні визнавати проблему... а потім півроку обговорюємо її, перш ніж діяти. Цей темп потрібно змінити. Ми маємо збільшити швидкість — наші війська та оперативні системи мають бути здатні швидко адаптуватися до вимог сучасної війни.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
