Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Кандидат від республіканців на президентських виборах у США не вважає за потрібне відвідати Україну найближчим часом, оскільки він не перебуває на посаді», — йдеться у заяві штабу Дональда Трампа від 10 квітня.
Це стало відповіддю на запрошення, яке напередодні надіслав колишньому президенту США президент України Володимир Зеленський: «Ми б хотіли, щоб Дональд Трамп приїхав в Україну, побачив все на власні очі і зробив висновки. Я готовий зустрітися з ним і обговорити це питання. Воно дуже важливе».
Причина всіх проблем
Хіба справжня причина відмови Трампа Зеленському в тому, що він не сидить у Білому домі? Не зовсім.
У статті, нещодавно опублікованій в Politico, журналістка Вероніка Мелкозерова пропонує дещо інше пояснення цього питання: Дональд Трамп не поїде до Києва, тому що він ненавидить Україну. До того ж ненавидить вже давно.
Таку причину поведінки американського президента публічно озвучив, зокрема, Лев Парнас, українсько-американський бізнесмен, якого цитує Мелкозерова, колись тісно пов'язаний з Руді Джуліані, адвокатом і другом Трампа, колишнім мером Нью-Йорка.
«Він і люди з його оточення вважають, що Україна стала причиною всіх проблем Трампа», — каже Парнас.
Радник Трампа на зарплаті у Януковича
Щоб зрозуміти, з чого все почалося, треба коротко зупинитися на постаті Пола Манафорта, американського лобіста і юриста, якого, як пише The Washington Post, Трамп хоче найняти у свій передвиборчий штаб як радника.
Манафорт вже вдруге працюватиме в кампанії Трампа — на чолі виборчого штабу республіканського кандидата в президенти він вже стояв у 2016 році. Однак через кілька місяців був звільнений. За приховування факту, що раніше працював лобістом проросійських політиків з України.
Якщо бути точним, Манафорт працював на колишнього президента України Віктора Януковича, який сумнозвісно втік з батьківщини до Росії після Майдану 2014 року. Саме після втечі у київському штабі Партії регіонів Януковича було знайдено те, що громадськість запам'ятала як «чорну» бухгалтерію. У ній від руки був написаний список таємних платежів партії Януковича українським чиновникам, телезіркам, законодавцям, журналістам і… Манафорту, який, як стверджувалося, щонайменше 22 траншами отримав орієнтовно 12,7 мільйона доларів.
Незручні зв'язки
У США цю справу оприлюднила газета New York Times у серпні 2016 року — за кілька місяців до фінального протистояння за президентське крісло між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон. Очевидно, що розкриття причетності довіреної особи Трампа до проросійського режиму Януковича поставило кандидата в президенти від Республіканської партії у дуже незручне становище. Адже, як пише Вероніка Мелкозерова, це була «одна з перших історій, які пов'язували Трампа з Україною і, можливо, з Росією та її союзниками; питання, яке не давало йому спокою протягом усього часу перебування на посаді».
Прихильники Трампа, на чолі з ним самим, затято захищаючись, заявили, що «Чорна книга» є фальшивкою, вся ця історія є фальшивкою, і взагалі все це — змова Демократичної партії проти кандидата від республіканців.
«Рашагейт» і електронне листування Гілларі
Ще одною перешкодою у відносинах Трампа з Україною став «Рашагейт» (Russiagate). Ця справа, яка вибухнула у 2016 році, стосувалася втручання російських спецслужб у президентські вибори в США, що відбулися восени того ж року. Федеральні слідчі та американські спецслужби довели, що росіяни зламали електронну пошту Національного комітету Демократичної партії, яку пізніше оприлюднив WikiLeaks.
Викрадене листування нібито включало серед іншого офіційні електронні листи Гілларі Клінтон, відправлені з її приватної поштової скриньки.
Подальше розслідування показало, що Трамп був сильно розчарований тим, що зміст електронних листів його суперниці у боротьбі за Білий дім не був опублікований.
У 2017 році, вже будучи 45-м президентом США, він повернувся до цього питання, публічно звернувшись до Росії з проханням допомогти йому знайти ці листи. У будь-якому випадку дії російських служб зіграли важливу роль у перемозі на виборах кандидата-республіканця.
Теорія змови на захист Росії
Манафорт і його люди, намагаючись відвести від штабу Трампа підозри в тому, що він діє в змові з Кремлем, вигадали безглузду тезу: сервери демократів зламали не росіяни, а... українці.
Цю конспірологічну теорію також послідовно і неодноразово озвучував сам Трамп, стверджуючи, що хакерська атака була здійснена з боку України. Тим часом сама Україна продовжує приховувати матеріали, отримані в результаті хакерської атаки.
У 2018 році Манафорт був засуджений у справі про вплив Росії на американську політику — тобто саме у зв'язку з Russiagate. Суд довів його вину в податковому шахрайстві, пов'язаному з приховуванням доходів від роботи на проросійських українців.
Розслідування також виявило, що під час роботи на кампанію Трампа Манафорт мав контакти з агентом російської розвідки Костянтином Килимником. Через два роки, у 2020 році, Трамп помилував Манафорта.
Дональд Трамп і керівник його передвиборчої кампанії Пол Манафорт, Клівленд, США, 2016. Фото: Shutterstock
Ідеальна розмова
Настав липень 2019 року, і відбулася знаменита телефонна розмова Дональда Трампа з Володимиром Зеленським, яку американець пізніше назвав «ідеальною» (perfect phonecall). Під час цієї розмови президент США попросив українського президента про послугу — передати його адміністрації сервер з викраденими у демократів документами, який нібито перебуває у володінні української компанії.
Друга тема, яку Трамп підняв під час цієї розмови, стала справа Гантера Байдена — і опосередковано його батька Джо Байдена, суперника Трампа на майбутніх президентських виборах.
Друге прохання Трампа ґрунтувалося на чутках, які вже деякий час циркулювали в таборі Трампа, що обидва Байдени були корумповані українцями. Ці сенсації начебто підтверджувалися свідченнями такого собі Олександра Смирнова, довіреного інформатора ФБР.
Він розповів, що у 2015 році співробітники української енергетичної компанії Burisma найняли Гантера Байдена, який на той час займався бізнесом у країні, щоб завдяки впливу його батька, тодішнього віце-президента США в уряді Барака Обами, він відстоював їхні інтереси перед українським урядом. За словами Смирнова, за це покровительство Burisma заплатила обом Байденам по 5 мільйонів доларів.
15 лютого 2024 року Смірнова заарештувало ФБР за неправдиві свідчення та «створення неправдивих і фіктивних записів» у справі Байдена. За його власним визнанням, він зробив це тому, що йому не подобався Джо Байден.
Я впевнений, що ви розв’яжете цю проблему
Під час телефонної розмови із Зеленським Трамп тиснув на українського президента, щоб Київ, який вже розслідував корупцію проти компанії Burisma, розпочав ще одне розслідування — цього разу проти Байдена-молодшого.
«Я впевнений, що ви розв’яжете цю проблему» — нібито сказав Трамп Зеленському.
Як повідомляється, Зеленський пообіцяв подивитися, що з цим можна зробити, але в підсумку розслідування проти Гантера так і не було розпочато.
Адже Україна ніколи не мала жодних доказів того, що Байден порушив закон.
Зеленський це знає
У світлі всіх цих подій стає зрозумілішим, що ставлення Трампа до України, яке проглядається через блокування його слухняними республіканцями в Конгресі
допомоги Україні або з нещодавніх публічних заяв кандидата в президенти про те, що він «закінчить війну протягом 24 годин» і що в обмін на мир українці повинні повернути Росії землі, які вона вже окупувала.
Зауважимо, однак: це зрозуміло з точки зору самого Трампа, який — як пише Politico, «нелегко прощає і нелегко забуває». Окремим питанням залишається, чи справді Трамп має підстави ображатися на Україну.
Його ставлення до України та президента Зеленського — це, зрештою, плід його власних помилок, інтриг і комбінацій, які зробили його нещасним, а також його міфоманії, зарозумілості, манії величі та схильності до теорій змови. І аж ніяк не ворожість українців.
Який результат всього цього? Той, який дозволяє особистість Трампа. «Зараз Трамп ненавидить Зеленського з пристрастю. І Зеленський це знає», — пише Politico, цитуючи слова Лева Парнаса.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Президент Володимир Зеленський підписав увечері 22 липня закон, який обмежує незалежність Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), підпорядковуючи діяльність цих організацій генеральному прокурору. Після цього тисячі людей вийшли на акції протесту в Києві й інших містах. Учасники вимагають накласти вето на закон, який може стати перешкодою на шляху до євроінтеграції.
Володимир Зеленський вже відреагував на протести й вніс до Верховної Ради новий законопроєкт, який має на меті гарантувати зміцнення інституційної незалежності НАБУ й САП, а також забезпечити надійний захист їхньої діяльності від впливів та втручання Росії. Верховна Рада розгляне законопроєкт 31 липня.
Чому депутати й президент прийняли закон №12414? Чим він небезпечний та як реагують на нього у світі? Про це Sestry запитали у експертки з міжнародної політики, екскерівниці мовлення «Голосу Америки» у Східній Європі Мирослави Ґонґадзе.
Мирослава Ґонґадзе. Приватний архів
— З чим ви пов'язуєте таке рішення депутатів і президента — позбавити незалежності антикорупційні органи?
Мирослава Ґонґадзе: Я сприймаю це як дуже тривожний сигнал. Бо справа не просто в законі. Це — про політичну волю.
НАБУ і САП — не просто інституції. Це символи. Вони з'явилися після Майдану як відповідь на запит суспільства на справедливість і чесне правосуддя. Люди на Майдані заявили: «Дайте нам чесні, незалежні органи, які боротимуться з корупцією на всіх рівнях». Міжнародні донори підтримали цей запит, щоб допомогти Україні очиститись. Це вдалося зробити. Але, як бачимо, незалежність цих органів стала для когось занадто небезпечною.
Коли депутатська більшість, незважаючи на протести невеликої кількості чесних і сміливих законодавців, голосує за закон, який дозволяє «керувати» НАБУ і САП з боку Генпрокуратури — це вже не про ефективність.
Це про контроль. І дуже часто — про страх
Бо коли антикорупційні справи починають зачіпати «своїх», з'являється спокуса повернути все під ковдру ручного управління.
— Очільник СБУ Василь Малюк каже, що це рішення — це «повернення до Конституції», що органи не ліквідовують. Як ви це прокоментуєте?
— Мені здається, що це — спроба прикрити політичне рішення гарними словами. Так, формально НАБУ і САП залишаються. Але якщо забрати в них ключові повноваження, право самостійно вести справи — то яка це вже незалежність?
Це як мати власне гарне авто, але без керма: далеко не заїдеш.
А аргумент про «повернення до Конституції» виглядає як маніпуляція. Конституція не забороняє мати незалежні антикорупційні органи — навпаки, держава має гарантувати підзвітність і прозорість.
Ці структури були створені не в обхід закону, а як його логічне продовження в умовах, коли стара система не працювала
— Що може бути далі? Як відреагують Європа, США, українці?
— Ми вже бачимо перші сигнали. ЄС різко відреагував: це рішення може загальмувати євроінтеграцію. США уважно спостерігають, і в Конгресі вже лунають питання: «А чи варто далі безумовно підтримувати країну, яка відступає від власних демократичних зобов’язань?».
Це просто вода на млин тих в американському політикумі, хто каже, що Україна корумпована і не варта допомоги. Але ще важливіше — як реагує українське суспільство.
Нове свідоме покоління українців, незважаючи на всі заборони, обмеження та війну, вийшло на вулиці. Громадянське суспільство живе, і ці недолугі кроки влади спонукали людей знову піднятись і показати, що Україна — жива демократія. Гасла на картонках, з якими люди вийшли, — це сміх крізь сльози. Це біль. Це волання людей з вимогою правосуддя, що ці органи були створені на крові й надії. Що Україна вже не раз проходила шлях «ручної» прокуратури, і українці не планують туди повертатись.
Я щиро вірю, що в Україні достатньо громадянської свідомості, щоб не дозволити відкотитись назад. І що партнери не мовчатимуть. Це дуже складний момент, бо це на війні зрозуміло, де ворог. А тут знову проявилось, що внутрішній ворог також не спить. Відкрились старі консерви. Настає черговий момент істини. Але українське суспільство, на щастя, навіть під час війни, у найтемніші моменти, — показує, ким воно є.
Перша і головна — досвідчена політтехнологиня Сьюзан Вайлз. 68-річна жінка обіймає посаду керівника апарату Білого Дому і контролює доступ до тіла президента. Саме вона наполягла на тому, аби технологічний мільярдер Ілон Маск не отримав приватного кабінету у Білому домі. Інакше — він би не вилазив з Овального кабінету.
Сьюзан Вайлз багато років поруч із Трампом. Фото: Anna Moneymaker/Getty Images/AFP/East News
Сьюзан почала займатися політичним піаром у 1979 році. За цікавим збігом першим місцем її роботи став офіс Джека Кемпа — республіканця, а головне — також зірки американського футболу та одноклубника батька Сьюзі по спортивній команді New York Giants. Ця робота стала трампліном для молодої фахівчині у світ великої політики — вже в 1980-му вона приєдналася до президентської кампанії нової зірки республіканців Рональда Рейгана. Власне, з руки Вайлз Трамп постійно цитував великого американця і навіть переінакшив під себе його політичний лозунг.
Після роботи на президентських кампаніях Джорджа Буша-молодшого та Мітта Ромні Вайлз вирішує монетизуватися і розбагатіти на комерційних клієнтах. Тому підприємлива пані відкрила консалтингові та лобістські фірми, що зробили політконсультантку не лише успішною, але й заможною. У кращі роки у неї було більше 40 клієнтів — як цілі держави, наприклад, Катар чи Нігерія, або тютюнові гіганти. Також до Вайлз за допомогою звертався SpaceX Ілона Маска та телекомунікаційний монополіст AT&T.
У 2015 році Дональд Трамп ніжився сонцем і пальмами Флориди і йому прийшла до смаку цікава ідея — спробувати піти у президенти США. Тому він набрав успішну лобістку і політтехнологиню — обоє оцінили одне одного і почали працювати.
Трамп називає її «снігова крихітка» (ice baby) й повторив це під час промови у своєму маєтку Мар-а-Лаго після того, як стало зрозуміло, що він переміг на виборах. При цьому ЗМІ цю ice baby перетворили на більш солідне для зрілого віку — «Крижана королева»
Колеги Вайлз відзначають її сильні сторони як політтехнологині. Вона внесла бажаний порядок у кампанію Дональда Трампа, контролювала її наратив (тією мірою, наскільки це можливо саме з Трампом), а також застосовувала свої видатні організаторські здібності. Один із колег Вайлз узагалі називав її найтривалішим радником Трампа, присутнім на всіх його ключових зустрічах. В оточенні президента США кажуть, що він часто вмикає її в телефонні розмови, які стосуються політичних питань.
Як воно часто буває, інколи у ЗМІ бувають зливи — як про секретний чатик у Signal, де Вайлз показала свою достатньо тверду натуру і натякала раднику з нацбезпеки Майку Волцу на звільнення.
Що стосується стилю управління, то чи не в єдиному інтервʼю виданню Axios після призначення вона заявила:
«Я не вітаю людей, які хочуть працювати в сольному режимі чи бути зірками. Я і моя команда не будемо миритися з підступами, недоречними домислюваннями чи інтригами».
Свого часу Вайлз блискуче розправилась із губернатором Флориди Роном Десантісом, який кинув виклик на праймеріз Трампу і ще й вимагав потім звільнити Вайлз зі штабу. Коли в січні 2024 року він вилетів із передвиборчої гонки, Вайлз написала у соцмережах коротко: «Бувай, бувай».
Сама виборча кампанія-2024, якою Вайз керувала разом з ветераном політконсалтингу Крісом ЛаСівітою, вийшла успішною та пройшла без великих скандалів
Трамп слухався порад, був спокійним та рідше користувався соціальними мережами. Разом з тим він ходив до молодих подкастерів і влаштовував танці для TikTok, що допомогло залучати нових виборців.
Із Сьюзан Вайлз варто встановити контакт, якщо хочеш потрапити у самий мозок президента США. Більше того саме вона контролює всі пересування друзів і знайомих Трампа по Білому дому — власне, тому там інколи зʼявляється музикант Кід Рок, але все менше друзів по гольфу.
Ще одна знакова жінка, яка зробила Трампа президентом двічі, — харизматична християнська проповідниця Пола Вайт. Саме ця жінка недавно очолила новостворений Офіс з питань віри, який отримав, окрім іншого, завдання сприяти релігійній свободі не тільки на національному, а й на міжнародному рівнях. Під час першої каденції Пола Вайт теж займалась питанням релігії, але в набагато скромнішому масштабі.
Харизматична Пола Вайт завжди поруч із президентом США. Фото: Brynn Anderson/Associated Press/East News
Красива блондинка знайома з родиною Трампа з 2001 року. Вона — зірка християнського телебачення, її проповіді збирали стадіони і концертні майданчики. Тож, очевидно, якось Трамп послухав, як Пола Вайт працює з аудиторією, надихнувся її теорією процвітання, за якою матеріальний успіх є ознакою Божої благодаті — і вирішив, що така віра йому за смаком.
Якщо уважно подивитись виступи пасторки — манеру розмови і жестикуляцію Дональд скопіював саме в неї
Довіра до Вайт така велика, що під час першого терміну вона була була головою Євангелічної консультативної ради кампанії Дональда Трампа 2016 року і вона стала першою жінкою-священнослужителем, яка виголосила молитву на інавгурації 20 січня 2017 року.
Пасторка підтримала Трампа у передвиборчих перегонах 2020 року, промовивши молитву на заході щодо запуску його кампанії. Так само під час передвиборчої президентської кампанії 2024 вона активно працювала в команді майбутнього президента. Звідси — такі високі цифри саме християнського електорату.
Паула Вайт відома своїми твердими поглядами на підтримку Ізраїлю й навіть потрапляла у рейтинги на кшталт «50 кращих християнських союзників Ізраїля»
Для українців важливий факт, що пасторка від початку вторгнення організувала благодійну допомогу для українських біженців у країнах Європи, про що регулярно звітувала на своєму сайті. Тож виходи на Полу Вайт — це задача кожного протестантського пастора. Це 100% попадання в серце Трампа.
На своїй посаді Пола Вайт буде активно працювати з новою генеральною прокуроркою США — Пем Бонді. Паралельно з призначенням Вайт— Бонді була призначена головою оперативної групи з «викорінення антихристиянських упереджень», яка повинна припинити «всі форми антихристиянських нападів і дискримінації у федеральному уряді».
Пем Бонді входить до найближчого оточення Трампа. Фото: Ben Curtis/Associated Press/East News
59-річну ексочільницю прокуратури штату Флорида обіцяє зберегти незалежність департаменту юстиції та «не залучати політику до своєї діяльності» — на тлі побоювань, що Трамп прагне взяти відомство під щільний контроль та помститися тим, хто вів розслідування проти нього та його прихильників у справі щодо невизнання результатів виборів та штурму Капітолію у 2021 році.
Цікаво, що Бонді не була першим вибором для президента на посаду генерального прокурора. Спочатку Трамп хотів доручити цю посаду Метту Гетцу. Але комісія з етики Конгресу США перед призначенням виявила, що Гетц витратив понад 90 тисяч доларів, виплативши їх 12 жінкам, значна частина з яких, ймовірно, була пов’язана з оплатою за сексуальні послуги неповнолітніх та вживання наркотиків.
За іронією долі Пем Бонді під час першого президентського терміну Трампа була головою комісії з питань зловживання наркотичними та опіоїдними речовинами. Останнім часом юристка консультувала Інститут політики «Америка насамперед» — організацію, яка має великий вплив на формування порядку денного новообраного президента.
У перший день роботи на посаді генерального прокурора США Пем Бонді ухвалила рішення ліквідувати спеціальний підрозділ, який займався конфіскацією активів російських олігархів. Натомість юристка заявила, що у США новий ворог — це наркокартелі
Утім російські олігархи точно не можуть повернути свої яхти вже тут і зараз. Бо разом з тим Пем Бонді не говорила, що справи скасованого підрозділу KleptoCapture будуть закриті. Вони, ймовірно, триватимуть, хоча тепер не буде окремого підрозділу, присвяченого цій діяльності. Також не виключено, що будуть відкриватися нові справи.
Пем Бонді днями показала відданість шефу. Вона офіційно заявила, що навряд чи буде відкрито кримінальне провадження щодо передачі чутливої військової інформації у незахищеному чаті Signal, в якому міністр оборони Піт Гегсет поділився планом авіаудару по цілях у Ємені.
Пані генпрокурорка — планує зберігати юридичний спокій Трампа і рятувати його від власних справ минулих днів. Як і перші дві пані — вона входить в найближче коло Трампа і точно буде з ним до кінця нинішньої каденції.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Йоанна Мосей: Чи можете ви уявити собі Нюрнберг для Путіна?
Едвін Бендик: На даний момент це абсолютно нереально. Особливо після розвороту, який зробили Сполучені Штати під керівництвом Дональда Трампа.
Приймемо воєнні злочини і не притягнемо їх до відповідальності, навіть легітимізуємо їх, сівши за стіл переговорів з Путіним? Це ж велика несправедливість.
Звичайно, саме тому українці так багато говорять про справедливий мир, частиною якого буде покарання і наслідки для Росії. Але на даний момент ми не знаємо, якими є сценарії справедливого миру. І Трамп показав, що така категорія його не цікавить.
А чи можемо ми уявити, що означатиме для світу, якщо Україна програє і стане частиною Росії?
Зараз на кону стоїть питання, як переконати світ, що спосіб зупинити Росію від реалізації її неоімперських намірів — це захист від відновлення імперії, тобто повернення України в сферу свого впливу. Бо тоді Росія перетвориться на імперію з українськими ресурсами, в тому числі й армією. Це просто загроза!
І на цьому, напевно, фантазія Заходу закінчується, тому що ми не в змозі уявити собі такий сценарій.
Росія без України не має шансів стати тим, про що говорить і мріє Путін
Він визначив це у 2021 році. Його ідея полягає в тому, щоб повернутися до ситуації до 1997 року, тобто до того, як такі країни, як Польща, почали переговори з НАТО. І обмежити прагнення не тільки України, але й Польщі, Фінляндії чи Угорщини у відновленні імперської зони впливу.
15.10.2022 Лодзь. Ігри свободи «Зелена незалежність». Едвін Бендик — журналіст, колумніст, голова правління Фундації імені Стефана Баторія. Фото: Piotr Kamionka/REPORTER
Між старим і новим порядком
Хто ж тоді сьогодні є гарантом миру в Європі? Сполучені Штати не хочуть, міжнародні організації, такі як Міжнародний кримінальний суд, або безпорадні, або скомпрометовані — як ООН.
А з Трампом при владі, чи можна довіряти, наприклад, п'ятій статті НАТО? Ми раптом дізналися, що гарантії діють лише тоді, коли їх формує альянс розумно рівних, тобто сильних, союзників. Це не може бути клієнтелістський альянс, як це було в епоху після Другої світової війни, коли США були глибоко зацікавлені в збереженні миру в Європі. Зараз ми повинні бути готові до того, що НАТО і п'ята стаття можуть виявитися ілюзією, якщо, наприклад, Росія вторгнеться в Литву або Естонію. Тому альянси всередині НАТО, такі як Північно-Балтійський договір, які наповнюють абстрактність договірних статей збройною конкретикою, є виходом із ситуації.
Українці добре розуміють, що це означає, адже Україна формально не є членом жодного альянсу, вона має лише країни, які її підтримують. І навіть якщо так, можна сказати, що це диво, що завдяки своїй рішучості вони змогли отримати допомогу такого масштабу.
"Klif Seneki” (Скеля Сенеки) — так ви описали у своїй нещодавній книжці „W Polsce, czyli wszędzie. Rzecz o upadku i przyszłości świata” (У Польщі, або всюди. Річ про падіння і майбутнє світу) момент, коли світ застряг на схилі між старим і новим порядком, у великій невизначеності щодо майбутнього. Коли і як це все закінчиться?
Проблема, звичайно, в тому, що ніхто не знає. Скеля Сенеки, як я описав її у своїй книзі, посилаючись на концепцію італійського вченого Уго Барді, стосується питання про матеріальні умови сучасної цивілізації. Вперше ця проблема була описана в 1972 році в доповіді «Межі зростання», підготовленій для Римського клубу. Автори попереджали, що розвиток відповідно до панівної парадигми необмеженого економічного зростання неминуче призведе до виснаження ресурсів і цивілізаційного колапсу. Ми якраз зараз коливаємося навколо цієї точки.
Ми бачимо кризи, насправді багато криз одночасно: кліматична криза — з повенями, посухами, пожежами як її наслідок; міграційна криза; війна в Україні. І я не знаю, чи це не найгірша криза з усіх: криза демократії і певного світового порядку, який здавався нам гарантом безпеки і миру. Проблема ще й у тому, що ми, здається, погано розуміємо, що це для нас означає.
Проблема сучасної цивілізації ще й у тому, що вона надто складна. Щоб спробувати зрозуміти її, потрібно бачити ширшу картину і аналізувати з десяток процесів і взаємозв'язків одночасно
Коли ми думаємо, наприклад, про кліматичну кризу, про потепління клімату, ми зосереджуємося на екстремальних погодних явищах, спричинених ним, таких як пожежі, посухи чи повені. Тим часом, зміни, пов'язані з екологічною кризою, впливають на нас переважно через соціальні та політичні процеси. Те, що зараз відбувається в політичній сфері, від війни в Україні до переобрання Трампа в США, якраз і є значною мірою політичною реакцією на цю глибоку кризу. Так само, як і все, що відбувається в Сирії протягом багатьох років, що було спровоковано багаторічною посухою, економічною безгосподарністю і швидким зростанням кількості населення. Відповіддю на голод стало повстання, а на подальші спроби придушити його насильством, не вирішивши проблему, — громадянська війна. Так криза екологічного походження перетворилася на кризу політичну, яка вплинула на світову політику.
Тим часом, більшість вважає, що екологія — це забавка активістської молоді з привілейованих частин світу. У мене таке враження, що з точки зору пересічної людини, зрозуміти ці відносини — сізіфова праця. Щохвилини нас бомбардують надлишком непотрібної інформації, і наші когнітивні здібності парадоксальним чином зменшуються. А якщо додати до цього дезінформацію, вибух популізму, то надії взагалі не видно. Як наслідок, світ однозначно повертає вправо і мало що робить для того, щоб зупинити кліматичну катастрофу.
Саме так. Існують сценарії майбутнього, які показують, що нас, найімовірніше, чекає, якщо ми не будемо займатися кліматичними проблемами. Однак, перш ніж ми почнемо «підсмажувати» наші країни в результаті підвищення температури, відбудеться розкладання політичної системи. Це також пов'язано з тим, що підтримка такого складного світу вимагає величезної кількості ресурсів, а вони стають дефіцитними. З іншого боку, їх зростаюче споживання призводить до екологічних наслідків, про які ми говоримо.
А ще є Трамп, який ставить під сумнів усе, що пов'язане зі зміною клімату.
Це правда.
Водночас Трамп постає як революційна сила, яка потрібна для того, щоб примусити до необхідних глибоких системних змін
Тому що, на жаль, чотири роки правління Байдена дуже мало що змінили. Так само, до речі, як і в більшості інших країн із системою ліберальної демократії. Здійснені зміни є недостатніми для того, щоб відповісти на сучасні виклики.
Це не означає, що авторитарні системи або неліберальна демократія впораються краще. Зрозуміло, що Трамп не має наміру відповідати на виклики екологічної кризи, бо не вірить у це. Але, переслідуючи свій порядок денний, він мобілізує енергію, яка, безсумнівно, прискорить інституційні зміни.
Можливо, це те, що потрібно для того, щоб на руїнах нинішньої системи міг постати новий порядок, який більше відповідатиме реальності.
Команда Plumas Hotshots йде від лінії вогню під час пожежі в парку в окрузі Техама, штат Каліфорнія, Мілл-Крік, 7 серпня 2024 року. За даними Каліфорнійської пожежної служби, за два тижні пожежа спалила близько 414 042 акрів (167 557 га), а її локалізація становить 34%. Фото: JOSH EDELSON / AFP
Зробити цивілізацію менш складною
І що ж пропонує Трамп? Торгові війни та ізоляціонізм.
Це якраз одна з можливих відповідей: спосіб зменшити складність нашої цивілізації. Деглобалізація. Скорочення ланцюгів постачання, ставка на локальну, замкнену економіку.
Звучить утопічно.
Але дискурс про зменшення складності стає дедалі гучнішим у різних колах, від консервативних до лівих. Тільки от ці пропозиції не враховують відповіді на питання: «Якщо ми вже здійснили таку декомплексифікацію, то яка нова соціальна структура буде їй відповідати?». Адже пам'ятаймо, що нинішня складність — це також запорука свободи, яку ми маємо. З неї випливає кількість місць у соціальній структурі, які доступні відповідно до освіти, компетенції, прагнень. У світі, де половина людей повинна була працювати на землі, щоб прогодувати світ, доля половини людей була визначена. Коли частка зайнятості в сільському господарстві в розвинених країнах знизилася до 2%, інші 48% отримали можливість зайнятися чимось іншим. Поле вибору, а отже, і свободи, збільшилося. Але в міру того, як економіка стає все більш локалізованою, а доступ до матеріальних ресурсів все більш складним, модель, заснована на зростанні продуктивності праці, може зруйнуватися. І тоді відповіддю стане зростання інтенсивності праці, тобто необхідність збільшення зайнятості в секторах, які потребують фізичної праці, таких як сільське господарство або виробництво матеріальних благ. Це, в свою чергу, може означати повернення до традиційного поділу праці та норм, які його виправдовують.
Чи можливо це взагалі?
Звичайно, адже це вже відбувається. В Афганістані в 1960-х роках жінки вчилися і ходили в міні-спідницях, а сьогодні вони не можуть навіть висловити свою думку. Рішення Верховного суду США 2022 року, що оскаржує право на аборт, можна прочитати як вираження консервативного повороту в цій країні.
Так само, як і той факт, що консервативні та ультраправі формування набувають все більшого значення по всій Європі. У багатьох країнах принаймні частина уряду складається з ультраправих формувань, які голосно говорять про традиційну роль жінки, про її «природну» місію — піклуватися насамперед про дім і дітей.
Можливо, саме цей наратив є відповіддю на потребу в менш складному світі? Адже цей консервативний поворот може також означати ретрадиціоналізацію суспільства і підготовку до витіснення жінок у соціальній структурі, «туди, де їм належить бути» — або, як кажуть у соціології, у сфері соціального відтворення: народжувати, виховувати, доглядати — все те, що потрібно на мікрорівні для функціонування суспільства на макрорівні. У складних розвинених суспільствах важливу частину відтворювальної роботи виконувала система соціальних послуг. Коли вона буде демонтована, потреби не зникнуть, тож хтось повинен буде їх задовольняти.
У менш складному світі більше роботи доведеться виконувати вдома
Люди не переймаються тим, як прогодувати дев'ять мільярдів людей, вони просто бачать, що їхнє власне життя стає все гіршим і гіршим. Вони не хочуть аналізувати надскладність світу, вони просто обирають консервативну, праву пропозицію.
Американські соціологи вже давно описали структурну трансформацію американського суспільства і добре визначили, що «породило» Трампа. Йдеться не про те, що якщо ми посилимо громадянську освіту в школах, то люди зможуть добре обирати. Вони, з їхньої точки зору, обирають добре. Так само не можна сказати, що в 2015 році ті, хто голосував за ПіС, були обмануті. ПіС виконав свою обіцянку, і багато людей у 2019 році підтвердили цей вибір.
Якщо подивитися на опитування, то вони б перемогли і сьогодні.
У цьому якраз і полягає проблема: що ми маємо справу з чимось серйознішим, що вимагає відповіді, яка не є суто політичною. Йдеться не про те, щоб сформувати програмну пропозицію і донести її через рутинну політичну конкуренцію. За нею має йти реальне бачення глибоких структурних змін, які також стосуватимуться перебудови економічної системи — а отже, і перебудови способу життя, що передбачатиме свідоме пристосування споживання до можливості відтворення ресурсів у такий спосіб, щоб це не означало краху системи.
Я не вірю в самообмеження, тим більше, що консервативна сторона проповідує популістські гасла на кшталт: «Зробимо Америку знову великою» або: «Добре життя поляків».
Проблема полягає в тому, що не існує такої ж привабливої альтернативи, яка б показала, що можлива декомпартизація зі збереженням усіх цінностей, якими ми дорожимо, до яких ми звикли в умовах ліберальної демократії. Ми повторюємо, твердо вірячи в це, що ліберальна демократія в поєднанні з ринковим капіталізмом є найкращою з систем і найкраще підходить для вирішення проблем сучасного суспільства.
Однак ми не готові визнати, що, як показав німецький соціолог Єнс Бекерт у своїй книзі «Як ми продали наше майбутнє», саме логіка ринкового капіталізму повинна була призвести до глибокої структурної кризи, симптомом якої є кліматична та екологічна криза, а вираженням — наростаючі соціальні та політичні конфлікти. І що виходу з цієї кризи в цій системі немає. Тоді залишається питання, чи можемо ми в рамках ліберальної демократії розробити адекватну альтернативу, яка не поховає ліберальну демократію?
На жаль, шукати відповіді на це питання складніше, ніж говорити про праві та популістські проєкти. Вони використовують простий наратив
про зраду еліти, заснований на образі, апелюючи до почуття гідності та фантазій про те, що колись було краще, але золотий вік закінчився, і його вкрали мігранти. Ці гасла добре резонують з емоціями все більшої кількості людей, які втомилися від надмірної складності, механізмів якої вони не розуміють, але болісно переживають чергові кризи, що призводять до зростання незахищеності, втрати безпеки і все більш тонких гаманців.
Тільки за цією риторикою і розкладанням існуючого інституційного порядку не слідує рекомпозиція, яка б вирішила проблеми цих людей. Замість цього формується феодально-олігархічна система, де такі люди, як Ілон Маск, набувають політичного впливу, а США, цивілізаційний центр, починають зазіхати на стандарти, яких колись дотримувалася периферія капіталізму.
Діти тримають плакати та вигукують гасла під час «Шкільного страйку за клімат» в рамках маршу «За клімат в Україні» в центрі Києва 20 вересня 2019 року. Фото: Сергій Супінський / AFP
Екосоціалізм на допомогу
Ну, добре, а як же економіка? Що замість капіталізму?
Найближчі спроби описати цю реальність, які я бачив, — це різні бачення екосоціалізму. Наприклад, ті, що припускають можливість демократичного управління розвитком в умовах необхідності скорочення споживання, адже воно так чи інакше настане. Управляти цим можна авторитарно або демократично. Якщо демократично, то тільки в моделі саме такого демократичного соціалізму, який враховує не тільки соціальні питання (бо сам соціалізм був відповіддю на соціальну нерівність), а й екологічні. Чудовим прикладом є книга “La vie large. Manifeste écosocialiste” Поля Магнета, мера Шарлеруа.
Соціалізм не має хорошого послужного списку.
Соціалізм, як ми його знаємо, той реальний, якраз добре пам'ятаємо. Однак у таких демократичних країнах, як Франція та Німеччина, соціалізм приніс радикальні зміни. Участь соціалістичних і соціал-демократичних партій в урядах багатьох країн побудувала Європу, в якій соціальне питання, питання охорони здоров'я і якості життя для багатьох громадян були позитивно вирішені.
Соціальні рішення в Європі значно кращі, ніж, наприклад, у Сполучених Штатах.
Фундамент нашого західного світу руйнується. Цінності, на яких він базувався, руйнуються і стають скомпрометованими. Чи зараз Європа перебуває в такому стані, в якому була Римська імперія за мить до свого розпаду?
Варто пам'ятати, що Римській імперії знадобилося дуже багато часу, щоб впасти. І Середньовіччя не обов'язково було таким безнадійним одразу. Але — факт: це гарний приклад розкладання однієї цивілізації, яка в деяких своїх формах занепала, хоча це не означало кінець світу.
Рим вижив, тільки він почав виконувати іншу функцію. Тому кінець не обов'язково має бути катастрофою. Але ми також не можемо виключати катастрофи.
Найпохмуріша книга, яку я прочитав останнім часом, — це остання робота вищезгаданого Уго Барді під назвою „Exterminations: Preparing for the Unthinkable” (Винищення: підготовка до немислимого). Він аналізує історичні випадки масового винищення цілих груп людей і показує, як легко кризовий імпульс може призвести до суспільної легітимації радикального вирішення проблеми шляхом знищення груп чи спільнот, на які покладено відповідальність за цю проблему. Барді аналітично показує те, що висловлював Прімо Леві, коли писав у контексті Голокосту: «це сталося, і це може повторитися».
У що грає Росія?
Чому Росія насправді напала на Україну?
Путін сподівався, що Європа вже настільки ослабла, що можна повернутися до гри, в якій Росія знову стане тим, ким вона була за часів Радянського Союзу: гравцем, який вирішує долю всієї Європи.
Наразі вони втягнули нас у гру, результат якої все ще залежить більше від нас, ніж від Путіна. Це означає, що якщо ми приймемо його правила гри, він досягне успіху.
Якщо ми перестанемо вірити, що Україна має шанс виграти цю війну, і перестанемо їй допомагати, це призведе до перемоги Путіна. І це буде підтвердженням того, що Росія сильна, що насправді не так. В Європі ми маємо всі ресурси для того, щоб побудувати інший світ, відмінний від того, в якому Російська імперія повертається в гру.
Отже, ви вважаєте, що ми вже маємо точку Третьої світової війни?
Ще ні. Часом здається, що ми вже близько, але це ще чітко не визначено.
Учасники всього, що відбувається зараз і на Близькому Сході, і в Україні, і десь там в Тихому океані, десь навколо Тайваню, все ще перебувають у комунікації один з одним. Не можна сказати, що світ вже розділився на два табори, що було б підставою для того, щоб мислити категоріями третьої війни.
Росія дуже хотіла б цього.
Звісно, хотіла б. Але падіння режиму Асада в Сирії показало, наскільки складною є ситуація. Він нагадав, що є такі гравці, як Туреччина, які грають у власну гру. Турки є частиною НАТО і частиною Заходу, але вони проводять власну політику регіональної середньої сили. І вони досить сильні, щоб впливати на близькосхідну систему. Це означає, що між потенційними ворогами все ще існують динамічні альянси; Туреччина все ще веде переговори з Росією. Все це означає, що ще є шанс, що всі ці війни, які ведуться на регіональному рівні, які є певним аспектом побудови нового світового порядку, призведуть до його створення без етапу Третьої світової війни.
Тобто без радикального врегулювання між основними гравцями?
Так, це буде більше схоже на проксі-війни, локальні війни, перевірка того, хто має більшу силу. Росія, яка, втягнувшись в Україну набагато більше, ніж планувала, втратила свої позиції на Близькому Сході. Але перш за все, з початком війни в Україні вона втратила свою позицію наддержави з непереможною армією. Іран, який підтримував Росію, також став набагато слабшим гравцем в результаті дій Ізраїлю. Кожна така подія змінює глобальну гру.
Найважливішим питанням зараз є те, яку роль у цьому процесі відіграватимуть Сполучені Штати. Дональд Трамп, схоже, змінює ситуацію, не лише дистанціюючись від Європи, але й відновлюючи Путіна як респектабельного гравця в міжнародних відносинах. Чи є метою президента США відвернути Росію від Китаю в рамках побудови нового світового балансу, подібно до того, як Ніксон і Кіссінджер зробили з Китаєм проти СРСР у 1970-х роках?
Навіть якщо так, не менш важливим питанням є те, чи вдасться йому в рамках цього гамбіту «переконати» Україну погодитися заплатити за таку операцію, втративши свій суверенітет і підпорядкувавши собі Росію. Це питання має супроводжуватися іншим, про роль Європи — чи зможе вона визначити свою роль, вирішивши стримувати Росію, найбільшу загрозу європейській безпеці, підтримуючи Україну і залучаючи Китай.
Сьогодні є більше запитань, ніж відповідей, і все ще важливо пам'ятати про проблему, з якої ми почали — кризу складності.
Що пішло не так три роки тому
Повертаючись до початку вторгнення Росії в Україну: з 2020 року ми застрягли в підвішеному стані між надією та безнадією. Чому ми не підтримали Україну, щоб вона могла перемогти?
Ми повинні пам'ятати, що об'єктом глобальної політики таких країн, як Сполучені Штати, а також Франція чи Німеччина, ніколи не була Україна, а Росія. Україна була лише елементом цієї політики. Вона була витратою або можливістю, ресурсом, який можна було використовувати у відносинах з Росією. Варто лише згадати промову Байдена у Варшаві в березні 2022 року, в якій він не сказав нічого суттєвого про Україну. Натомість він сказав, що не віддасть ані п'яді землі НАТО. Це був його головний меседж: війна не повинна перетинати кордон з країнами НАТО. Ось чому багато початкових дій було спрямовано на консолідацію всередині НАТО, але не обов'язково на підтримку України. Скоріше, Україна була списана з рахунків.
План активного порятунку України з'явився тоді, коли, на жаль, українці наробили біди і не були розгромлені протягом кількох днів чи навіть тижнів.
Виявилося, що розрахунки довелося змінити і що підтримка України є найкращою формою стримування Росії.
Нещодавно я подивилася фільм «Перехоплені», який є записом розмов між російськими солдатами та їхніми сім'ями з перших місяців війни, перехоплених українськими службами. Він чітко показує, наскільки слабкими, непідготовленими, неорганізованими і легко переможеними вони були в той час.
По-перше, існував непідробний страх перед застосуванням Росією ядерної зброї, до речі, дані розвідки підтверджували цей страх, ця загроза не була нереальною
Другою причиною був страх, що країни НАТО будуть втягнуті у війну. Була глибока зневіра в те, що Україна може чинити опір. Росіяни атакували незграбно, але що станеться, коли вони зберуться з силами і атакують ефективно? Україна впаде, а ми (я маю на увазі НАТО) вже будемо надто сильно втягнуті. Цей страх ескалації, до речі, присутній в Європі постійно.
Запорізька область, Україна, 5 жовтня 2022 року, Військовий мінометний полк марширує полем сухого соняшника. Фото: Ukrinform/SIPA
Інше питання — «роззброєння» Європи. Ми повірили в гасло: «Більше ніякої війни» і занадто повільно повертаємося до збільшення витрат на оборону.
Звісно, це так. Це також пов'язано з тим, про що ми говорили раніше — нам важко уявити, що ми самі повинні скорочувати свої витрати. А це саме те, що нам потрібно робити, якщо ми хочемо ефективно протистояти Путіну.
Це означає постійне зростання витрат на озброєння, можливо, навіть більше, ніж на нинішні 5%. А збільшення витрат на озброєння означає потенційно менше грошей у бюджетах держав, наприклад, на соціальні чи медичні послуги в старіючих суспільствах, а відповідно — дуже потребуючих передових соціальних послуг.
Ще одним фактором слабкості Європи, який виявила війна, є її залежність від імпорту енергоносіїв. Єдиний шанс для Європи — енергетичний перехід на відновлювані джерела енергії. Європа робить це послідовно, можливо, лише все ще надто повільно. На жаль, ця модель трансформації не зовсім добре управляється як на рівні Європейського Союзу, так і на рівні окремих країн, що викликає соціальні протести. І, як це не парадоксально, може скластися ситуація, коли те, що слугує і вирішенню кліматичної проблеми, і стратегічній проблемі незалежності від імпорту нафти, і підвищенню конкурентоспроможності економіки, буде, на жаль, стримуватися популістами. Адже вони кидають виклик цій моделі розвитку, вміло мобілізуючи соціальні заворушення.
Проте «Зелений курс», який був оголошений Європейським Союзом під час попередньої каденції і досі залишається на стратегічному порядку денному Союзу, має сенс для Союзу не лише з екологічної, але й зі стратегічної точки зору. Йдеться про забезпечення доступу до енергії, яка не залежить від імпорту, а також є дешевшою.
Нам також потрібно змінити уявлення про те, що дивіденди миру даються назавжди. Безпекове мислення, однак, не було сферою або прерогативою Європейського Союзу в цілому, а прерогативою окремих урядів.
На противагу цьому, консолідація Північно-Балтійського альянсу, до якого приєдналася Польща, є цікавою відповіддю на цю ситуацію.
Так, країнам Балтії, як і країнам Центральної та Східної Європи, не потрібно пояснювати, що таке Росія.
Це правда. Просто ми повинні взяти до уваги те, що показала ця війна, і те, що ми забули: що конфронтація з Росією може означати повномасштабну війну, яка вимагає величезної віддачі. Нам здавалося, що воєн більше не буде, як в Іраку в 2003 році або в Афганістані, де спеціалізовані підрозділи з обмеженим матеріальним забезпеченням виконують якусь місію. І тут ми повернулися до іншого способу мислення про війну, що є проблемою для суспільств, в яких, загалом, сама думка про війну викликає глибокий страх.
Оптимізм постапокаліптичного суспільства
Я не можу знайти жодної оптимістичної лінії в нашій розмові. Чи є щось позитивне в тому хаосі, в якому ми перебуваємо? Чи є світло в тунелі безнадії?
Є, але радше на основі інтуїції та віри в те, що в ситуаціях глибокої кризи часто виявляються ресурси, яких не видно в «нормальні» часи. У Польщі ми маємо вже класичний, затертий приклад «Солідарності». Не було жодних ознак того, що з'явиться така велика сила.
Соціологи не бачили процесів, які б зробили це можливим. Тим часом, посеред безнадії виник рух, який мав значення не лише для Польщі, але й для більшої частини нашого світу. І він показав, що ідея суспільного руху все ще важлива.
Тож, на мою думку, попри всю трагічність того, що відбувається в Україні, Україна є саме тим надзвичайним прикладом постійної мобілізації ресурсів, які дозволяють їй вистояти. Це саме по собі вже є дивом.
Коли ви їдете в Україну, то бачите, що саме в цих трагічних умовах українці змогли визначити простір для гарного життя, про що свідчить надзвичайно активне культурне життя, творчий фермент, переповнені книгарні та театри
Вони борються за виживання того способу життя, який їм дорогий, який включає в себе життя в політичному вимірі — демократію, свободу. Це своєрідна відповідь на злидні Заходу, де достатньо невеликої економічної депривації, щоб віддати голоси популістам. Можливо, це психологічний механізм подолання сьогодення, але за ним слідує конкретна робота, дослідження, дискусії.
Це свідчить про те, що я називаю оптимізмом постапокаліптичного суспільства. Тому що Україна вже пережила не один апокаліпсис — від Голодомору і Великого терору до Чорнобиля і нинішньої війни з Росією. Українці показують важливість певних ресурсів, про які ми забули. Вони показують, що ніколи не буває так погано, щоб не можна було знайти спосіб жити добре.
17 лютого 2022 року міністри закордонних справ Великої Британії і України Ліз Трасс і Дмитро Кулеба заявили про створення нового тристороннього формату співпраці Великої Британії, Польщі й України, який мав бути спрямований на зміцнення безпеки регіону та протидію кремлівській дезінформації. Жест виглядав символічним в умовах очевидної підготовки російської армії до вторгнення (відповідними даними розвідки країн НАТО володіли ще з осені 2021 року). Нагадаю, що 5 років тому, 1 лютого 2020 року, Велика Британія вийшла зі складу ЄС та наче пригадала, що є постійним членом Ради Безпеки ООН і державою, яка володіє ядерним арсеналом.
Створення різноманітних трикутників напередодні широкомасштабного вторгнення було пріоритетом зовнішньої політики України. У липні цього року маємо привід відзначити 5 років зі створення Люблінського трикутника, який об’єднав Литву, Польщу й Україну. Альянс хоч і не повністю реалізував власний потенціал, проте став цікавим прикладом взаємодії у Балто-Чорноморському регіоні держав НАТО і країни, яка прагне стати членом Північноатлантичного альянсу. Перший ювілей Люблінський трикутник зустрічатиме з переліком нереалізованих можливостей, хоча Литва й Польща перебувають в авангарді надання допомоги Україні та сприяють їй на зовнішній арені політично.
Інший трикутник, створений Україною за участі Грузії та Молдови у липні 2021 року — Асоційоване тріо — виявився менш успішним. Якщо Київ і Кишинів спільно намагаються подолати шлях євроінтеграції (координація дій на цьому процесі має бути одним з головних завдань української дипломатії), то Грузія перетворилася на осередок російського впливу на Південному Кавказі. Парламентські вибори дозволили зберегти правлячій «Грузинській мрії» владу, протести не стали чинником змін всередині країни. Свою посаду після завершення каденції залишила і президент Саломе Зурабішвілі.
Універсальний формат
Очевидно, що реалізація нового формату співпраці була проблематичною через широкомасштабну агресію Росії, проте Велика Британія і Польща були послідовними у своїй підтримці України. Її незмінний характер після переходу влади від консерваторів до лейбористів на парламентських виборах 2024 року засвідчило підписання угоди про партнерство між Великою Британією і Україною терміном на 100 років.
16 січня її у Києві підписали британський прем’єр Кір Стармер і президент України Володимир Зеленський. Лейборист Стармер взяв на озброєння геополітичну спадщину своїх опонентів-консерваторів, гарантувавши Україні не лише надання військової допомоги розміром у 3 мільярди фунтів стерлінгів щороку. Пріоритетами угоди стали також посилення морської безпеки (тут позиції Великої Британії традиційно потужні), а ще у ній йдеться про сприяння розвитку науково-технологічного партнерства у сферах охорони здоров'я, агротехніки, освоєння космосу і виробництва безпілотників. Тобто сторічна угода поєднує в собі тактичні завдання та стратегічні пріоритети співпраці, демонструючи готовність Лондона виступати лідером у низці напрямів.
Кір Стармер у Києві, січень 2025. Фото: ОП
Відзначу, що наступного дня після підписання угоди в Києві Кір Стармер відвідав Варшаву, де звірив годинники з польським колегою Дональдом Туском. «Лондон і Варшава мають ідентичні погляди на ситуацію в Україні», — наголосили керівники польського й британського урядів. І цей висновок дозволяє зробити цікаві припущення.
Інтермаріум без туману
Хоча останніми тижнями у світовій політиці домінує Дональд Трамп, бурхливі ініціативи якого привертають постійну увагу, питання зміцнення та повоєнного відновлення України ніхто не знімає з порядку денного. Нашій державі, безумовно, доведеться, докладати чимало зусиль для відновлення власного потенціалу, і допомога союзників тут буде не зайвою. Зверну увагу на кілька аспектів.
Оскільки питання швидкого повернення контролю над окупованими Росією територіями, де зосереджено значну частину українського промислового потенціалу, залишається відкритим, Україна потребуватиме ефективних заходів з відновлення промисловості. Британський досвід (країна пройшла шлях від «майстерні світу» через дві світових війни та втрату статусу колоніальної імперії до нинішнього становища члена G-7) стане у пригоді разом з новітніми промисловими технологіями. Польща, яка протягом тривалого часу була привабливою для українських інженерів, має можливість поширювати свої напрацювання в Україні. Оборонно-промисловий комплекс, чиста металургія (і видобуток рідкісноземельних металів), енергетична сфера, кораблебудування — всі ці галузі мають перспективи для розвитку. Очевидно, що капітальне будівництво може розпочатися лише після припинення бойових дій, але визначати напрями співпраці потрібно вже сьогодні.
Карта Європи підказує, що Польща й Україна могли б за підтримки Британії створити ефективний Балто-Чорноморський транспортний коридор, який за умови узгодження дій між балтійськими та чорноморськими портами наших країн та військово-морської підтримки британських ВМС міг би стати незамінним не лише для країн Балто-Чорноморського регіону. Зрештою, і експлуатація LNG-терміналу у польському Свіноуйсьце є надзвичайно перспективною після припинення транзиту українською територією російського газу.
Очевидно, що перспектива трикутника Британія–Польща–Україна намальована зараз лише пунктиром.
Цій геополітичній конструкції доведеться пережити не лише бурхливу зовнішньополітичну активність Дональда Трампа, але й президентську кампанію в Польщі, прийдешні вибори в Україні, дата проведення яких залишається невідомою, можливі політичні кризи у Великій Британії. Проте події у політичній надбудові мають і свою користь: вони дозволять перевірити, наскільки життєспроможним виявиться трикутник прагматичних інтересів Лондон–Варшава–Київ.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
