Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Якщо наречені повнолітні, ось список документів, які попросять у майбутнього подружжя в Ужонді стану цивільнего (Urząd Stanu Cywilnego):
паспорт;
заява про бажання вступити в шлюб;
письмове запевнення, що у вас немає перешкод для укладання шлюбу (тобто родинних зв'язків між нареченими, недієздатності тощо);
довідка про розлучення, якщо хтось з наречених раніше був у шлюбі;
рішення суду, якщо нареченій чи нареченому менше 18 років;
документ, що підтверджує можливість укладання шлюбу відповідно до національного законодавства (цю довідку про те, що ви не перебуваєте в іншому шлюбі, можна отримати в будь-якому українському РАГСі).
У день весілля наречені приходять з двома свідками (будь-якої національності), які мають не забути вдома свої паспорти. Якщо наречена вирішила змінити прізвище, заяву про це треба подати заздалегідь.
Будьте готові до того, що працівники воєводства запросять вас на співбесіду. Що там питатимуть і як підготуватися? Дивіться у нашому відео:
Адвокатка, член Ради Адвокатів Київської області. Керуюча партнерка Адвокатського об’єднання «G&D». Спеціалізується на антикорупційному законодавстві. Кваліфікована медіаторка. Є розробницею курсів медіаправа та правової взаємодії органів державної влади і ЗМІ. Має низку наукових публікацій з антикорупційного законодавства, електронного декларування, свободи слова, захисту персональних даних, доступу до інформації.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Про втрату чинності профілю користувачі дізнаються здебільшого із SMS-повідомлення, або ж з'ясовують це, коли намагаються скористатись якимось електронним сервісом. Важливо вчасно оновити довірений профіль перед поїздкою додому, оскільки на кордоні вас можуть попросити оновити Diia.pl у застоунку mObywatel, а без актуального довіреного профілю ви в нього навіть не зайдете.
Що таке довірений профіль (profil zaufany) в Польщі?
Це ваш спосіб електронної ідентифікації. Завдяки йому ви можете підтвердити свою особу онлайн та підписати різні документи електронним підписом (заяву, запит, апеляцію чи скаргу, не друкуючи документ). Електронний підпис має таку ж вагу, як і власноручний підпис. По суті, це український аналог цифрового підпису в Дії.
Завдяки довіреному профілю ви можете входити в такі ІТ-системи державного управління: платформа електронних послуг установ соціального страхування (PUE ZUS), інтернет-акаунт пацієнта (IKP), електронна податкова служба тощо. За допомогою довіреного профілю подається заява 800+ , доступ до mObywatel та інших державних сервісів.
Profil zaufany користуються понад 14 мільйонів жителів Польщі. Він діє протягом 3 років з дати підтвердження, після чого необхідно продовжити його дію ще на 3 роки.
Такі повідомлення почали приходити на електронну пошту українців: ваш довірений профіль незабаром втратить чинність. Фото Sestry.EU
Як оновити довірений профіль (profil zaufany)
Покрокові інструкції, як продовжити термін дії свого довіреного профілю:
1. Увійти у свій довірений профіль на сайті pz.gov.pl. На панелі «Довірений профіль» перейти до «Деталі профілю» (Szczegóły profilu) й обрати «Продовжити дійсність або змінити дані» (Przedłuż ważność lub zmień dane).
Якщо ви входите у свій профіль через електронний банкінг, після продовження терміну дії профілю він більше не буде прив’язаний до вашого банківського рахунку. Спосіб авторизації при подачі довіреного підпису та під час входу в довірений профіль зміниться на SMS з одноразовим кодом або push у додатку mObywatel, якщо цей спосіб використовувався раніше.
Якщо ви бажаєте повторно пов’язати свій довірений профіль зі своїм банком, виберіть «Змінити постачальника ідентифікаційної інформації на банк» (Zmień dostawcę tożsamości na bank) на вкладці «Деталі профілю» (Szczegóły profilu).
Що робити, якщо ви забули логін і пароль до Profil zaufany?
Якщо ви забули свій логін:
перейдіть на вебсайт pz.gov.pl, виберіть опцію «Увійти», після чого натисніть посилання «Я не пам’ятаю своє ім’я користувача» (Nie pamiętam nazwy użytkownika), яке знаходиться під полем для введення імені користувача або адреси електронної пошти;
введіть адресу електронної пошти, яку ви вказали під час створення довіреного профілю, і натисніть “нагадати” (Przypomnij);
ви отримаєте електронний лист з вашим логином.
Якщо ви забули свій пароль:
перейдіть на вебсайт pz.gov.pl, виберіть опцію «увійти», після чого натисніть посилання «Я забув свій пароль», розташоване під полем для введення пароля;
введіть своє ім’я користувача та PESEL, потім натисніть “змінити пароль” (zmień hasło);
ви отримаєте електронний лист з посиланням для зміни пароля. Натисніть на нього;
введіть новий парольі натисніть “зберегти” (zapisz);
ви отримаєте SMS з кодом авторизації на номер телефону, який ви вказали під час створення довіреного профілю. Введіть код у відповідне поле та натисніть “Встановити новий пароль” (ustaw nowe hasło),
натисніть “перейти на сторінку входу” (przejdź do strony logowania), щоб увійти до свого довіреного профілю.
Щось не працює?
Якщо у вас виникли труднощі з роботою довіреного профілю (profil zaufany) або у вас є запитання щодо сервісу, вирішити їх можна, скориставшись такими контактами:
тел.: + 48 (42) 253 54 50 (працює з понеділка по п’ятницю з 7:00 до 18:00)
Контактні дані (прізвище, ім'я та/або назва установи, адреса електронної пошти, номер телефону).
Логін користувача, наприклад "user pz".
Назва операційної системи та її версія.
Назву браузера, його версію та налаштування мови.
День і час виникнення помилки.
Де сталася помилка або докладний опис проблеми, наприклад, натиснувши «Вхід» > перейшовши до «Довіреного профілю» > «Пошук програм» > (подальший опис проблеми).
Скрін екрана з помилкою (Print Screen).
Тепер ви можете швидко й легко вирішувати офіційні питання онлайн, оскільки ваш профіль зауфаний оновлено.
Традиції приготування паски в Україні та бабки в Польщі
Традиційно українські паски печуть у чистий четвер. Перед приготуванням господині читають молитву, адже важливо підходити до випікання з чистим серцем і думками, а в домі має бути тиша — забороняються гучні розмови, музика, скандали та крики. Коли тісто піднімається, навіть ходити потрібно навшпиньки. Паска не терпить поспіху.
Паску не їдять одразу, зазвичай паскою розговляються в недільний ранок. Проте бабусі часто пекли 2-3 маленькі паски, щоб онуки могли спробувати, чи вийшла вона смачною. Рецепти пасок начебто схожі, але кожна господиня має свій перевірений варіант. Дотримання рекомендацій і пропорцій під час приготування є дуже важливим. Якщо паска вдалася, то рік буде добрий, вважають українці протягом століть.
Дуже схожі традиції в Польщі. Великодні бабки вперше з'явилися на польських столах у XVII столітті, в епоху Речі Посполитої. З часом їхня популярність охопила всю Європу. Де бабка вважалася виключно «жіночим тістом». Невдала бабка ставала ганьбою для господині та свідченням її кулінарної непрофесійності. Тоді як вдала бабка підкреслювала високу майстерність жінки. Люди навіть стежили, щоб під час випікання бабки в домі не було чоловіків, аби бабка могла спокійно рости. Гарячий хліб клали на подушки й колихали його, як мале дитя, поки він не охолоне.
На відміну від України, де в Страсну п’ятницю краще нічого не робити, в Польщі бабку пекли саме напередодні вихідних у спеціальній хлібній печі. Уявити Велканоцний стіл по-польськи без бабки неможливо, так само як без цукрового ягняти чи писанок.
Фото: Shutterstock
Чим відрізняється паска від бабки?
Польська бабка й українська паска відрізняються і тістом, і формою. Бабку випікають в круглій рельєфній формі з отвором посередині (як в Україні кекси). Бабки після випікання поливають глазур’ю. Часто господині додають у тісто багато цукатів, родзинок, яєць. Традиційна українська паска більше схожа на святковий хліб, тоді як бабка — на смаколик.
Великодня класика — рецепт паски від королеви випічки Дарки Цвек
Українські господині печуть паски за цим рецептом десятиліттями. За цим рецептом паска готується швидко, а виходить смачна й вдала, в міру солодка, в міру волога. Цікаво, що на Галичині на цю паску кажуть: «польська паска». Можливо, тому що вона поєднала в собі українську форму та польський смак?
Інгредієнти:
(Вихід з половини порції — 3 паски діаметром 13 см, приблизно 300-350 г кожна)
Борошно — 1 кг
Молоко — 400 г
Жовтки — 10 шт
Дріжджі пресовані — 100 г, сухі — 33 грами
Масло (або маргарин) — 200 г
Цукор — 300 г
Родзинки — 100 г
Сіль — 1/2 ч. л.
Лимон (цедра) — 1 шт.
Приготування:
1. Готуємо опару: розводимо дріжджі в теплому молоці, додаємо 100 г цукру та 200 г борошна. Перемішуємо та залишаємо в теплому місці на 15-20 хвилин. Маса має збільшитися в об'ємі та утворити «шапку». 2. Готуємо тісто: в опару додаємо решту цукру, жовтки, родзинки, цедру лимона, сіль і поступово додаємо решту борошна. Вимішуємо тісто близько 15 хвилин, поки воно не відставатиме від рук. Потім додаємо розтоплене або кімнатної температури масло/маргарин. 3. Вимішуємо тісто: вимішуємо тісто до еластичності (не менше 15 хвилин). Після цього ставимо тісто в тепле місце, накриваємо, щоб воно підросло вдвічі. 4. Підготовка форми: розкладаємо тісто в підготовлені форми, заповнюючи їх на 1/3. Залишаємо ще на підійом. 5. Випікання: змащуємо паски збитим яйцем з краплею молока. Ставимо у розігріту духовку: спочатку 200°C, через 10 хвилин зменшуємо до 170-160°C. Випікаємо 30-50 хвилин в залежності від розміру форми.
Порада: не додавайте більше борошна, ніж зазначено в рецепті. Більше борошна зробить паску тугою, а менше — вона може впасти. Цікаво, що цю паску нічим не прикрашають, вона має бути кругла, пишна, як сонце, та без краплини пудри чи крему.
Найпростіший класичний рецепт паски
Хочете ідеальну здобну паску, яка буде ніжною, ароматною та гарно підніметься? Пропонуємо перевірений простий рецепт паски на Пасху. Вона виходить вологою, шаруватою, дуже смачною і не кришиться при нарізанні. Ця паска має вийти навіть у недосвідченої господині, яка вперше пробує свої сили у випіканні великоднього смаколика.
Інгредієнти
Опара:
Молоко — 200 мл
Борошно —200 грам
Дріжджі — 25 г свіжих
Цукор — 1 ч. ложка
Тісто:
Вся опара
Борошно — 350–400 грам
Масло вершкове — 100 грам
Цукор —100 грам
Яйця — 3 жовтки + 1 яйце
Сіль — 2/3 ч. ложки
Ванільний цукор — за бажанням
Родзинки або цукати — 80 грам + борошно 1 ч. ложка з гіркою
Примітка* якщо любите дуже солодкі паски, додайте більше цукру в тісто.
Готуємо класичну Великодню паску за традиційним рецептом
1. Приготування опари: підігрійте молоко до теплого стану (не гарячого). Додайте дріжджі та цукор, перемішайте до повного розчинення. Додайте 200 г просіяного борошна і знову добре перемішайте. Опара повинна мати консистенцію густої сметани. Накрийте плівкою і залиште у теплому місці на 20-30 хвилин. Опара має збільшитися в об’ємі, з’являться бульбашки. Якщо вона трохи осіла — значить, готова до використання. 2. Приготування тіста: збийте жовтки, яйце і цукор віночком. Додайте сіль та розтоплене вершкове масло (тепле, не гаряче). Змішайте опару з отриманою здобою. Всипте решту просіяного борошна і замісіть тісто. Тісто спочатку буде рідкуватим. Якщо є планетарний міксер — вимішуйте в ньому. Якщо ні — дайте йому "відпочити" 15 хвилин, тоді воно стане еластичнішим. Змастіть руки та стіл олією і вимішуйте тісто 10-15 хвилин, поки воно стане м’яким і перестане липнути до рук. Покладіть у змащену олією миску, накрийте плівкою і залиште в теплому місці на 1-2 години. 3. Підготовка родзинок: промийте і залийте родзинки гарячою водою на 15 хвилин. Воду злийте, просушіть паперовими рушниками. Перемішайте родзинки з 1 ч. ложкою борошна, щоб вони рівномірно розподілилися в тісті. 4. Формування і випікання паски: підняте тісто обімніть 2 хвилини. Розкатайте його в пласт, рівномірно розкладіть родзинки і загорніть їх всередину. Розділіть тісто на частини, покладіть у форми (заповніть їх трохи більше, ніж на 1/3). Накрийте і залиште підходити в теплому місці до збільшення в об’ємі майже до країв форми. 5. Випікання: розігрійте духовку до 170–180°C (верх-низ, без конвекції). Випікайте 35 хвилин (залежно від розміру форм, це для діаметру в 9 см). Не відкривайте духовку під час випікання. Готовність перевіряйте зубочисткою — якщо вона суха, паска готова. 5. Охолодження і декор: готові паски остуджую на боці, на м’якій поверхні, і періодично їх перекручую. Це потрібно для того, щоб паски рівномірно остигали і не зім’ялися. Прикрасьте білковою глазур’ю і кондитерською посипкою.
Фото: Shutterstock
Рецепт соковитої сирної паски
На Великдень українці готували ще й сирну паску. Сирне тісто відрізняється вологістю та ніжністю, тому сирна паска — буде вологою та ніжною. Вона довго залишається свіжою та м'якою, стане справжньою окрасою святкового столу.
Інгредієнти
Примітка: 1 склянка — 250 мл
Опара:
Молоко (тепле) — 1/4 склянки
Або 1 ст. л. сухого молока розведеного у 1/4 склянки теплої води
Борошно (просіяне) — 2 ст. л.
Цукор — 1 ч. л.
Дріжджі — 25 г свіжих або 10 г сухих
Тісто:
Сир (жирний та кислий) — 250 г
Вершкове масло (розм'якшене) — 50 г
Яйця — 2 шт.
Жовтки — 2 шт.
Борошно — 2 склянки (двічі просіяти)
Цукор — 2/3 склянки
Сіль — 2/3 ч. л.
Ванільний цукор — за бажанням
Начинка:
Родзинки
Курага
Сушені ягоди та фрукти
Фісташки або інші горіхи
Готуємо сирну паску: покроковий рецепт
1. Готуємо опару: змішайте молоко з дріжджами, цукром і борошном. Перемішайте і залиште в теплому місці, доки опара не збільшиться в 3-4 рази (це може зайняти 15-20 хвилин). 2. Готуємо тісто: збийте яйця з цукром 10-15 хвилин, поки маса не стане пишною. У великій ємності змішайте сир, вершкове масло, збиті яйця, опару, сіль і ванільний цукор. Просійте борошно двічі і поступово додайте в тісто. Вимішуйте тісто не менше 25 хвилин — воно має бути еластичним і не рватися при розтягуванні. Додайте родзинки, сушені ягоди, горіхи і добре перемішайте (їх обваляйте у борошні попередньо). 3. Формування тіста: змастіть руки олією та викладіть тісто у форми, заповнюючи їх на 1/2 висоти. Накрийте плівкою або рушником і залиште в теплому місці на 3 години, поки тісто не підніметься до країв форми. 4. Випікання: розігрійте духовку до 200°C і випікайте 10 хвилин. Потім зменшіть температуру до 180°C і випікайте ще 40 хвилин. Для маленьких форм скоротіть час випікання. Щоб скоринка була м'якою, збризнути верхівки пасок водою і залиште їх у вимкненій духовці ще на 10-15 хвилин. 5. Охолодження та декор: вийміть паски з форм і перекладіть на рушник, залиште охолоджуватися. Для прикраси збийте білки з цукровою пудрою та покрийте паски глазур’ю. Глазур можна запекти – для цього поставте паски в теплу духовку на кілька хвилин.
Великодня бабка по-польськи з родзинками й горіхами. Рецепт
Інгредієнти:
4 яйця,
30 г масла,
80 г пшеничного борошна,
80 г картопляного крохмалю,
2 ч. л. розпушувача,
2 склянки цукру,
1 стручок ванілі
жменя різних суміші мигдалю, родзинок, волоських горіхів,
жир для змащування форми,
манна крупа для обсипання форми.
1.Приготування тіста: зийте білки, у мисці розтопіть масло, поступово додаючи жовтки, цукор і м’якоть ванілі. Просійте пшеничне борошно та картопляний крохмаль з розпушувачем і додайте до тіста. Міксуйте, поки маса не стане однорідною. Залийте окропом мигдаль, родзинки замочіть, відцідіть й обваляйте в борошні. Додайте їх до тіста разом з піною з білків і обережно змішайте дерев’яною ложкою. Форму для випікання змастіть жиром і посипте манною крупою.
2. Випікання: випікайте при температурі 180°C близько 50 хвилин. Після випікання залиште бабку в духовці до охолодження. Прикрасьте за бажанням.
Порада: обирайте для бабки борошно, на якому позначено, що воно для випікання саме бабки.
Рецепт «Вареної бабки» — ніжної, ароматної, з шоколадною помадкою
2-3 краплі олії (наприклад, лимона або апельсина),
трохи масла та панірувальних сухарів для змащування форми.
Інгредієнти для шоколадної глазурі:
80 г вершків 30%,
80 г хорошого чорного або десертного шоколаду.
Приготування:
1. Підготовка суміші борошна: у великій мисці змішайте пшеничне борошно, картопляний крохмаль, розпушувач і щіпку солі. Перемішайте або просійте, щоб усе стало однорідним. 2. Збивання жовтків і цукру: в окремій мисці збийте жовтки з цукром до пишної маси. Додайте розтоплене, охолоджене масло і змішайте до однорідної маси. Потім додайте спирт або горілку та кілька крапель олії. 3. Змішування з борошняною сумішшю: поступово додавайте борошняну суміш до масляної, перемішуючи лопаткою після кожної порції. 4. Збивання білків: збийте білки до міцної піни. Додавайте їх до тіста по черзі, акуратно помішуючи. 5. Підготовка форми: змастіть форму маслом і обсипте панірувальними сухарями. 6. Випікання: перелийте тісто у форму, накрийте її кришкою і помістіть у каструлю з гарячою водою (наполовину наповненою). Варіть на середньому вогні протягом 90 хвилин, не знімаючи кришки. 7. Приготування шоколадної глазурі: нагрійте вершки в каструлі, додайте подрібнений шоколад і перемішуйте до однорідної консистенції. 8. Остуджування і глазурування: охолоджуйте бабку на решітці, потім покрийте глазур'ю, поки вона ще тепла.
Ці рецепти української паски та польської бабки нескладні, але результат виходить неймовірно смачним і ароматним. Готуйте з любов'ю!
Якщо війна і непевні часи турбулентності, у котрі нині занурилася чи не половина світу, — це також час для росту, то український видавничий «глянцевий» бізнес показує непогані результати. Інша справа — скільки зусиль для цього доводиться прикладати.
Наталія Дунайська 25 років у видавничому бізнесі, запускала різні проєкти, переважно у люксовому сегменті. Вона — видавчиня глянцю Elle, Elle Decoration, Harper’s Bazaar і Cosmopolitan в Україні. Останні два видання постали вже в часи повномасштабного вторгнення. За час повномасштабного вторгнення їй вдалося не лише зберегти колектив DOMIO PUBLISHING, а й збільшити штат. У Польщі Наталія Дунайська запустила Architectural Digest (AD) із редакцією у Варшаві, який одразу знайшов свого читача і вже успішно завойовує місцевий ринок. З виданням Sestry.eu вона поділилася особливостями видавничого бізнесу в Польщі, а також роздумами про те, якими ми вийдемо з цієї війни.
Про видання
Вихід Architectural Digest (AD) на польський ринок відбувся, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення. Перемовини про отримання ліцензії для нового видання велися приблизно 1,5-2 роки. У партнерів було чітке розуміння польского ринку, а також уявлення про потенційних клієнтів.
Польський AD — журнал про архітектурний дизайн і мистецтво, вишукані інтер’єри і стильні будинки, технологічні новинки і тенденції. На сторінках представлений також сегмент «lifestyle» — із модою і предметами розкоші.
Обкладинка журналу. Фото: матеріали для преси
У продуктів видавничого дому DOMIO PUBLISHING 90% контенту — виробленого локально. Адже ми добре знаємо, що те, що працює у Польщі, не працює в Україні або у тій же Франції. Так само те, що працює в Україні — не працюватиме у Польщі.
Я дуже комерційно орієнтована людина і повністю відповідаю за бізнес. Ось тому я розмовляю мовою цифр, мені завжди важливий результат. Люблю свою роботу
Ми несемо людям мрії, нас купують і читають. Це не означає, що хтось обов’язково купить кухню за 100 тисяч євро. Але, принаймні, він може наблизитись до цього, поринути у світ люксу, зазирнути до зі смаком оформленої квартири чи будинку. Ми даємо можливість наблизитися до мрій і реалізувати їх. Адже лише коли ми мріємо, у нас виходить — думки матеріальні.
Про смак
У поляків є смак, він доволі стриманий. Вони менш сміливі у кольорах і відтінках, як от іспанці. Утім, віддають перевагу надійності: дорога річ має бути справді якісною.
Якщо польський покупець витрачає 100 доларів, то має розуміти, на що їх витратив
Дається взнаки європейський менталітет — у 20 років не заведено ходити в норковій шуби до п'ят і їздити на Bentley. Тобто, для усіх цих атрибутів ти маєш досягти певного віку. У польському сегменті «лакшері» ми бачимо красивих людей, гарно одягнених. Але вони одягнуті стриманіше, аніж в Україні. І машини у них стриманіші, ніж у нас.
Чим ми відрізняємось
В Україні є таке явище як show-off — життя на показ. Ти можеш жити у доволі простих умовах, не мати за душею нічого, але їздити на «Мерседесі». Такий собі дещо азійський наліт потягу до розкоші.
Урочисте відкриття журналу AD. Фото: пресматеріали
Українка, коли виходить на вулицю, наче виходить заміж. Вона завжди із макіяжем, часто на підборах. У Польщі — це виражено меншою мірою. Більше того, люди тут одягнені набагато простіше, часом навіть нудно. Модні люди тут — великі консерватори. І навіть якщо вони добре забезпечені — ці гроші «мовчазні». В Україні багаті люди теж потроху змінюються в цей бік.
Особливості ринку
У нашому сегменті бізнесу Польща — це Україна 7-10 років тому. Ринок люксу в Україні у рази більший. Тут досі немає тих брендів, які є у нас. Приміром, у нас напряму відкритий монобренд — представництво Cartier, CHANEL, Louis Vuitton, PRADA, John Richmond. Тут же корнер Dior відкрився кілька місяців тому. Louis Vuitton тут також корнер, а в нас — окремий магазин. Cartier працює через агента, в Україні — напряму.
Я думаю, що навіть під час війни за обсягом ринку Україна конкурує із Польщею. Але тут — шалений потенціал. За останні два роки відкрилося чимало шоу-румів у сегменті «дизайн інтер’єрів» і чимало ще збираються відкриватися.
Поляки люблять своє, захищають його і не пускають чужих. Але є інший бік, коли вони не можуть запропонувати рівень якості речей, щоб замінити ті закордонні бренди, які зараз приходять на ринок
Відкриваються лакшері-магазини, місцеві туди заходять, приглядаються. Щоб витратити $10 тисяч на диван, до цієї думки найперш треба звикнути. Але поляки так само люблять їздять на автомобілях Audi, BMW, Porsche. Вони надають перевагу швейцарським годинникам, ювелірним прикрасам Bulgari, Cartier, Van Cleef тощо. Тобто, поряд із польськими дизайнерами і брендами є запит на західні бренди. Тож я впевнена у потенціалі цього ринку.
Як усе починалося
За роки у видавничому бізнесі я знаю всі процеси зсередини, розумію, як їх вибудувати. Мені потрібна була правильна команда. І насамперед треба було знайти головного редактора, котрий «під себе» підбере журналістів, які писатимуть. Оскільки я не розумію польську, не маю відчуття мови, була велика небезпека помилитися із людиною. Але нам пощастило.
З дистриб’юцією було все просто, я звернулася до штучного інтелекту і написала: «Дайте мені, будь ласка, найбільші дистриб'юторські компанії в журналах» і отримала їх із контактами. Маємо двох чудових продавців реклами.
У нас повністю польський колектив. Звісно, десь ми корегували, із кимось прощалися, але за півтора року сформувалася дуже хороша команда. Я — генеральний директор компанії і, звісно, розриваюся між двом ринками. 50% свого часу проводжу в Польщі, 50% — в Україні. Але «long distance doesn't work» — як у стосунках, так і в бізнесі, тому потрібно все контролювати.
Наталія Дунайська з Бріжит Макрон. Фото: приватний архів
Помилки і труднощі
Коли ми зареєстрували компанію онлайн, допустилися невеликої помилки. Ми з’явилися в KRS (Krajowy Rejestr Sądowy — загальнопольський державний судовий реєстр, до якого вносять суб'єкти підприємницької діяльності. – Авт.), але не з’являлися у вайтлисті й не могли рухатися далі. На всі питання, які ми ставили, відповіді не отримували.
В усіх структурах існує проблема комунікації, особливо, якщо ти — іноземець. У тому числі, відкриття банківського рахунку. Тож і ми були наче у вакуумі. І лише коли виправили помилку, все запрацювало. Ми б набили менше гуль, якби від початку хтось узяв нас за руку і вів. Пізніше наша колега — українка, яка давно живе у Польщі, — полегшила усі процеси і прискорила їх.
Труднощі виникли із відкриття корпоративного рахунку в банку. Відкритий рахунок чомусь не активувався. Я пишу — що відбувається? Чому для активації потрібно стільки часу? Проходить тиждень-два, мені ніхто не відповідає. Я приходжу в банк і дізнаюся, що при оформленні документів менеджер допустився помилки. Але виправити не можуть, бо немає того самого менеджера. Новий рахунок теж не можуть відкрити, бо я уже його маю. Я кажу: «Дивіться, ось ваш банк, а ось — сусідні двері іншого банку. Нам байдуже, де відкривати рахунок». За дві хвилини усе було вирішено, хоч на це ми витратили місяць.
Коли ми знайшли приміщення під офіс у Варшаві, рієлтор оголосив: «Через кілька місяців підпишемо договір». Було дивно, бо ж не йдеться про покупку, а лише про оренду. У Києві це робиться набагато швидше. Також ми зрозуміли, що із частиною команди ми «не злітаємо». Тож при збережених ключових позиціях ми змінили 20% польових гравців, здійснили approve і все запрацювало.
Зараз я можу відверто сказати: для того, аби вийти на ринок, треба мати партнера-поляка, який би був помічником і провідником
Із допомогою місцевих усе пришвидшується й набагато простіше вирішується. Хоча зараз є багато організацій, фондів, котрі допомагають становленню українського бізнесу, виділяють гранти на його розвиток.
Зараз, уже розуміючи місцевий ринок, я завжди додаю до строків укладання угод кілька місяців з огляду на польську непоспішність. Зате поляки мають міцніші нерви. Ми ж активно працюємо, попри те, що у нас — то революція, то війна.
Про початок «великої» війни
Ми живемо за кілометр від Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, чоловік скочив у машину і поїхав на Печерськ забирати усіх батьків до нас «у безпечне місце». Перші три доби ми сиділи у підвалі — бо над нами усе літало, адже поруч аеродром у Гостомелі. Я навіть могла розледіти обличчя пілота, який летів над будинком.
Наступного дня після початку повномасштабної війни у нас відключили світло, а через кілька днів — газ. Із усіх наших друзів в околиці ми мали камін, то хоча б грілися. Чоловік мій — фанат грилю, тож ми готували їжу на грилі. А ще у мене була купа свічок, які я постійно купувала — тож ми палили свічки.
Вулиця Вокзальна, на якій знищили російську колону, пересікається з вулицею Яблунською (під час окупації росіяни вбили тут щонайменше 60 цивільних. — Авт.) у нас за парканом. Тобто, поряд їздили танки.
А мій брат живе трохи далі, у Березівці. Третього березня о 3.00 ночі до нього прийшли буряти і сказали: «Элитный котеджный домик — на выход». Його будинок був зруйновний — від вибухової хвилі міжкімнатна кухонна перегородка зрушилася на 20 сантиметрів, скло повилітало. Зараз дім відновлюють.
Ми виїздили 9 березня. Волонтери казали: «Давайте пробувати пробивати коридор». Їхали з білими ганчірками, на яких було написано «Діти». Ми проїздили через два російських блокпости, машини оглядали. Потім, коли я вже читала про Бучу, я думала: «Господи, над нами, здається, летіла армія ангелів-спасителів». Ми поїхали на захід України. Але щойно у Ворзелі дали світло — наступного дня вже були вдома.
Стосунки із Варшавою
Я приїжджаю до Варшави як додому, я все тут знаю. Обожнюю її за те, що я тут не їжджу на автомобілі. Навіть якщо хтось пропонує підвезти, відповідаю: «Не треба». Адже у Києві я увесь час пересуваюсь на авто. Маю тут улюблені місця — Музей сучасного мистецтва у Варшаві на Маршалковській, Музей Війська Польського, дуже подобається архітектура Великого театру. Тобто у мене немає відчуття, що для мене це чуже місто. У Варшаві я проводжу багато часу. Коли ми запускали проєкт, першого року я більше провела у польській столиці, аніж у Києві. Це було нестерпно для моїх дітей. Зараз я перебуваю в обох містах однакову кількість часу. Утім, для постійного життя я Варшаву не розглядаю.
У Києві я маю великий гарний дім, який ми збудували. Переїхати з цього будинку з великим із ділянкою і грилем? Ні. Я люблю гарні українські супермаркети, я — естет. Я люблю нашу швидкість, цифровізацію і застосунки — «Дію», Монобанк. Ми дуже інноваційні. І тут в дечому навіть переплюнули Америку. Той рівень життя, який я маю в Україні, я не отримаю в Польщі. Хоча я маю чимало знайомих, які переїхали у Варшаву і живуть там.
Я прихильник того, якщо жити в цій країні, то треба бути повністю інтегрованим у цю культуру. Коли вже ти переїхав до Польщі, то граєш за її правилами, спілкуєшся з поляками, живеш цією культурою і привносиш свою. Не варто замикатися у своєму соціумі. Треба бути повністю залученим у цю країну.
Якими вийдемо з цієї війни
У мене стійке відчуття, що ті межі, які раніше були, в Європі ще більше розмиються. Ми будемо більш інтегровані до Євросоюзу, до європейських країн, вони нас краще розумітимуть. Ми починаємо під них адаптуватися — так само, як і вони під нас. Зміниться навіть наш менталітет. Бо як би там не було, є у нас одна особливість — як легше викрутити, як оминути закон.
Тут у Польщі ми працюємо за законодавством, чітко сплачуємо податки. І це перший крок до нормального цивілізованого суспільства. А також — відсутність корупції
У Польщі мені дуже імпонує розвиток регіонів — тобто, життя не крутиться лише в містах і довкола міст. Добре було б перейняти це для нас.
Ця розмова відбулася за кілька днів до того, як Наталка Панченко стала жертвою цілої низки цілеспрямованих медіа-атак і дезінформаційної кампанії, організованої, ймовірно, як зазначає сама активістка, певною мірою російськими спецслужбами. ЗМІ підхопили уривок з інтерв'ю, яке Наталка Панченко дала одній з українських радіостанцій. «Зростання ворожнечі між українцями і поляками вже є дуже небезпечним, особливо для Польщі. Тому що на території Польщі почнуться бійки, тому що на території Польщі почнуться підпали магазинів, будинків і так далі», — сказала вона, що було негайно підхоплене правими силами та ЗМІ, хоча не тільки, оскільки колишній прем'єр-міністр Лешек Міллер також висловився з цього приводу. «Я здивований, що такі формулювання лунають від українських активістів. Пані Панченко вже сьогодні повинна бути в Агентстві внутрішньої безпеки і допитана на предмет того, чи володіє вона інформацією, яка могла б свідчити про підготовку якогось замаху, або чи пов'язана вона з колами, які хотіли б зірвати виборчий процес у Польщі. Вона повинна бути депортована», — сказав він в ефірі Radio Zet.
Коли після кількаденного медіа-шторму і безпрецедентного розголосу зацікавлена особа взяла слово, вона заперечила, що говорила ці слова. Вона додала, що вся заява була довшою і була вирвана з контексту, і закликала людей прочитати оригінал. У зв'язку з кампанією проти активістки, яка вже багато років живе в Польщі і має польське громадянство, було написано лист підтримки.
«Ми із занепокоєнням спостерігаємо, як під час виборчої кампанії деякі політики намагаються нагнітати напруженість і використовувати антиукраїнську риторику для досягнення негайних політичних цілей. Прямим наслідком цих дій є те, що Наталія Панченко стала об'єктом брехливої дезінформаційної кампанії. Це атака, спрямована насамперед на українську громаду в Польщі і, що найстрашніше, на біженців і вимушених переселенців з України, які знайшли притулок у нашій країні від російської агресії», — пишуть підписанти та підписантки листа.
У цьому контексті особливо доречно звучать слова Наталії Панченко про популізм під час інтерв'ю, яке ми зараз публікуємо.
Анна Я.Дудек: Уряд вводить обмеження на надання допомоги 800+ громадянам і громадянкам України. Мер Варшави і кандидат у президенти Рафал Тшасковський та інший кандидат, Кароль Навроцький, висловилися з цього приводу. Як ви оцінюєте цей крок?
Наталія Панченко: Це дуже небезпечний шлях і напрямок, в якому вирішили йти політики. І тут я підкреслюю, що не тільки Тшасковський і Навроцький, а й представники інших партій. Це ширше питання, яке показує небезпечну тенденцію. Це питання, яке безпосередньо вплине не лише на групу, яка не отримає 800+, але й на польське суспільство. Звертаючись до популістського наративу, політики відкривають скриньку Пандори, наслідки якої вони, можливо, вже не зможуть зупинити.
Чому?
Тому що гра на емоціях у такий спосіб ніколи не закінчується добре, особливо коли замовчуються факти. А факти такі: українці, які проживають у Польщі, щороку приносять до польського бюджету близько 15 мільярдів злотих, тоді як виплата 800+ для цієї групи становить близько 2 мільярдів злотих
Отже, Польща отримує від українців щонайменше 13 мільярдів, а це означає, що цієї проблеми не існує. Вона була штучно створена під виборчу кампанію. Що, до речі, підтвердила і міністр сім'ї, праці і соціальної політики Агнєшка Дзємянович-Бонк, підкресливши, що з даних видно, що ця проблема — на яку відповідало б таке запропоноване рішення — є неіснуючою, а тому в її міністерстві не ведеться ніякої роботи щодо внесення змін до правил виплати 800+. З іншого боку, якщо почати цим займатися і вчасно не зупинитися, може раптом виявитися, що вже занадто пізно. Що вже знайдений цап-відбувайло — українки, українці та їхні діти — і до них розпалена ненависть у суспільстві.
У цьому суспільстві ми маємо величезну групу громадян в громадянок України, в тому числі біженок, які прибули сюди в лютому 2022 року і пізніше.
За оцінками, кожен десятий житель Польщі — українець. Українські діти є в кожній школі та дитячому садку, українці працюють у кожній компанії. Якщо нацьковувати одних на інших, це дійсно може призвести до ситуацій, неприємних і навіть небезпечних для обох сторін.
Опитування та соціологічні дослідження показують, що ґрунт для таких настроїв став сприятливим. Ідею обмеження доступу до 800+ для українців підтримують 80 відсотків поляків, а майже відсотків опитаних не уявляють собі членства України в ЄС і НАТО без вирішення питання волинського злочину. І саме тема Волині стала однією з частин поточної президентської кампанії Кароля Навроцького. Такий популізм працює, і солідарність поляків з українцями, яка була величезною на початку війни, зараз виразно зменшилася.
Вона зменшилася, і це нормально. Те саме ми бачили у 2014 році, коли підтримка України та солідарності була величезною, а потім у 2015-2016 роках вона зменшилася. Це нормально. Це можна побачити і на інших прикладах (не лише в українсько-польських відносинах). Дозвольте мені навести приклад з жертвами повені. Наш фонд також робив збір і ми досі беремо активну участь у підтримці людей, які постраждали від повені. Коли ми поїхали туди в перші дні повені, нашим волонтерам не було що робити, тому що було дуже багато людей, які хотіли допомогти. Коли наша команда волонтерів була там під час останніх поїздок, крім нас і скаутів, допомогти цим людям не було кому. І це не тому, що проблем більше немає, або ці люди самі розібралися, або їхні квартири вже висохли і відремонтовані. Зовсім ні.
Тільки тому, що ця тема більше не з'являється в ЗМІ, люди вже почали жити своїм життям, і жертви повені фактично залишилися наодинці зі своїми проблемами, як і українські біженці. Війна все ще триває. На її початку біженців, які прибули в перші тижні, зустрічали з розпростертими обіймами — всі хотіли допомогти. Сьогодні, коли ті ж самі жінки і діти тікають від російських бомб до Польщі, їх зустрічають зовсім по-іншому. Варто зазначити, що Польща наразі не пропонує жодних спеціальних соціальних пільг для біженців з України. «Пільги для біженців», про які так голосно сурмить російська пропаганда і в які так багато людей бездумно вірять, насправді не існують.
Для багатьох українських біженок єдиною реальною формою підтримки була виплата 800+, якої їх тепер хочуть позбавити. Більше того, ця допомога доступна всім іноземцям, які мають на неї право, тож українські біженки не є винятком
Як це вплине на українську діаспору в Польщі?
На діаспору це не вплине, але це матиме великий вплив на долю воєнних біженок та їхніх дітей. Уявімо собі жінку з двома-трьома дітьми, чоловік якої на фронті або, не дай Боже, загинув, а вона не може працювати, або жінку, яка щойно приїхала до Польщі, яка ще не знає мови і травмована війною. І вона мусить давати собі раду. Такі люди просто не зможуть впоратися в таких умовах, тому вони або поїдуть далі (якщо у неї вистачить сил), або вона повернеться туди, звідки її вигнали бомби.
Але думаю собі, що значна частина цих людей залишиться тут. А тепер запитую: чи ми вже навчилися жити разом, поважати один одного, вчитися один в одного, чи нам ще багато чому треба вчитися?
Нам ще дуже багато чого треба вчитися. Перш за все, я хотіла би, щоб ми оперували в дискусії фактами, а не страхом і стереотипами. Візьмімо це 800+. У Польщі 93 відсотків українців працюють, а тих, хто приїхав після війни — 78 відсотків . Це дуже високий показник професійної активізації. Для порівняння, якщо ми візьмемо поляків, то серед поляків працює лише 56 відсотків.
Виступ Рафала Тшасковського з нагоди відзначення Дня незалежності України у Варшаві 24.08.2022. Фото: Piotr Molecki/East News
Хто з цих людей не працює?
Не працюють біженки, які мають кількох дітей, доглядають за нездоровими дітьми або самі мають проблеми зі здоров'ям. Як наслідок, вони не можуть працювати на повну ставку, тому шукають тимчасову роботу. На жаль, у Польщі це часто означає нестабільність — якщо захворіє дитина, така жінка може зникнути на кілька днів, а якщо їй самій стане гірше, вона не вийде на роботу.
Роботодавець не зацікавлений — як у випадку з багатьма польськими жінками — і не хоче давати їй контракт, працевлаштовуючи її в тіньовій економіці. Чи це її вина? Ні. Це вина системи, в якій ми всі функціонуємо. Ця ситуація стосується не лише українок чи інших мігранток, але й багатьох польських жінок, які стикаються з такими ж бар'єрами на ринку праці.
Просто про це не говорять. У цій виборчій кампанії біженці — а разом з ними і вся українська громада — стали зручною мішенню для нападок і цапом-відбувайлом для політичних ігор. Однак я сподіваюся, що польські правозахисні організації та справжні політичні лідери не залишаться байдужими і не дозволять цинічно експлуатувати беззахисних жертв путінських злочинців у передвиборчих цілях.
Політики не засвоїли урок. А ми, громадськість?
Ми перебуваємо в процесі навчання, ми весь час вчимося, але я не можу сказати, що ми багато чого навчилися. Я говорю як про поляків, так і про українців. Тому що річ з міграцією і мігрантами загалом полягає в тому, що, з одного боку, мігранти повинні бути готові до цього, а з іншого боку, приймаюча сторона також повинна бути готова. Коли я приїхала до Польщі у 2009 році, мігрантів і взагалі іноземців було небагато. Зараз їх стає все більше і більше. Я думаю, що ми, як польське суспільство, все ще перебуваємо в процесі навчання функціонувати один з одним і бачити переваги перебування тут. І саме тут я відчуваю, що Польщі дуже бракує такого лідерства.
Мудрого лідерства, прикладу?
Бракує політиків, які можуть — і хочуть —вести предметний діалог, заснований на фактах і даних. А правда полягає в тому, що Польща виграє від мігрантів.
На жаль, замість того, щоб чесно представити реальність, політики воліють грати на емоціях, звертаються до популістських наративів і керуються лише рейтингами. Замість того, щоб просвітницькою роботою та побудовою усвідомленої дискусії, вони воліють лякати суспільство та створювати штучні проблеми, бо так просто легше.
Ми фокусуємося на жінках зі зрозумілих причин — їх тут найбільше. Якщо про чоловіків з України і говорять, то часто критично — як про тих, хто переховувався, тікав від призову. Часто — як про «ухилянтів». Яка ситуація з чоловіками?
Відповідь дуже проста. І тут теж факти. Я закінчила економічний факультет, тому для мене все дуже просто і на все є факти і цифри. А факти і цифри такі, що на момент початку повномасштабної війни в Польщі вже проживало близько 1,5 мільйона українців. Чималу частку з них становили чоловіки, які приїхали сюди на заробітки, тобто були економічними мігрантами, які просто хотіли утримувати свої сім'ї. Вони проживали в Польщі по 10 років. Вони живуть у Польщі 10, 15, 20, 30 років. Раніше їх ніхто не помічав, але зараз людина, яка розмовляє з українським акцентом, викликає підозру. Дозвольте мені повернутися до цифр.
Будь ласка.
З початку повномасштабної війни близько 7 мільйонів людей залишили Україну як біженці. За оцінками, близько 20 відсотків цієї групи — чоловіки, решта — жінки і діти. З іншого боку, українська сторона повідомляє, що близько 300 тисяч чоловіків виїхали з України і не повернулися. Тобто це люди, які порушили закон. 300 тисяч з 7 мільйонів біженців — це менше 1 відстотка.
Це свідчить про те, що ймовірність того, що українець, якого ми бачимо на вулиці, нелегально виїхав з України, мізерно мала, тим більше, що існують конкретні правила, категорії, які визначають, хто може виїхати з України
Які чоловіки можуть легально виїхати з України?
Батьки трьох і більше дітей. Чоловік може виїхати, якщо він сам хворий або якщо хтось у його родині хворий — має високий ступінь інвалідності або онкологічне захворювання. Або коли в сім'ї є інвалід, або коли він є єдиним опікуном дитини, наприклад. Також є категорія чоловіків, які мають документи, що свідчать про те, що вони не можуть йти на фронт. Це великі групи чоловіків. Говорити про них як про тих, хто обманював, ухилявся від призову, — це бути частиною поширеної російської дезінформації. З іншого боку, ви не говорите про тих, хто роками жив у Польщі чи іншій країні, мав тут роботу, життя, сім'ю, а коли почалася війна, кинув усе це і пішов на фронт. Як тільки почалася повномасштабна війна, вони все кинули і поїхали в Україну захищати свою Батьківщину. Таких чоловіків у нас сотні тисяч з усього світу. Але очорнення продовжується, я була свідком деяких абсурдних ситуацій.
Яких саме?
На одному із заходів, організованих нашою фундацією, був присутній молодий чоловік, українець. Хтось агресивно запитав його: Що ти взагалі тут робиш? Це був батько дівчинки, який приїхав до Польщі лікувати свою доньку, хвору на рак. З лікарні він виходив на демонстрації на підтримку своєї батьківщини. Інший чоловік: він пройшов російський полон, був обміняний, повернувся в Україну, пройшов усі комісії та перевірки, і його визнали таким, що більше не може йти на фронт. Він приїхав до своєї родини, яка жила в Польщі. І в обох випадках ні один, ні другий чоловік не хотів пояснювати, чому вони опинилися в Польщі.
Ми це бачили, бо знаємо їхню історію. Але ці приклади показують, як деякі люди поспішні у своїх судженнях.
Як досвід цієї агресії, цієї війни — не першої складної в українській історії, зрештою, — змінив цю націю, змінив вас?
Я думаю, перш за все, це додало сил і рішучості боротися, тому що коли у тебе хочуть забрати найголовніше — хто ти є, твою ідентичність, доводячи тобі, що ти раптом росіянин, коли ти завжди знав, що ти і твої батьки, діди, прадіди — українці — це додає сил боротися і навіть, як довели українці своїм прикладом, ти готовий за це вмирати. Я не знала, що в мене стільки сил, не думала, що з двома маленькими дітьми зможу зробити стільки, скільки роблю для перемоги України. Думаю, що багато українців відчувають те ж саме. Адже в Україні зараз на фронті воюють всі: жінки, люди різного віку, різних професій, і ті, хто ще 10 років тому, або навіть 5 років тому, або навіть 3 роки тому абсолютно не думав би йти на фронт. А сьогодні вони це роблять, бо розуміють, для чого вони це роблять. Ми знаємо, що ми боремося за нашу країну, ми знаємо, що ми боремося за себе, за виживання, і ми готові заплатити за це найвищу ціну. Це, безумовно, зміцнило нас як націю, це, безумовно, об'єднало нас як народ, і, безумовно, вже буде дуже важко комусь у світі поставити під сумнів українську ідентичність і той факт, що Україна є незалежною державою.
Нашим дітям і онукам вже буде набагато легше зрозуміти, хто вони є, і не помилитися, як помилилося моє покоління і покоління моїх батьків.
24.08.2022, Варшава, Мітинг на Замковій площі у Варшаві з нагоди Дня Незалежності України. Фото: Karina Krystosiak/REPORTER
В Україні зросла кількість людей, які підтримують «компроміс». Вони хочуть, щоб війна закінчилася, і відкрито говорять про те, що схід має бути повернутий Росії у багатьох відношеннях.
Звичайно, є люди, які так думають і висловлюють подібні думки. Я думаю, що це походить від почуття відчаю і безсилля. Вони бачать, як світ — особливо країни-партнери, які на початку заявляли про підтримку «до перемоги», — поступово віддаляється. Допомога біженцям зменшується, поставки зброї скорочуються, а обіцянки підтримки все частіше залишаються лише словами. У такій ситуації деякі люди відчувають себе покинутими і доходять до того, що готові погодитися на все, аби тільки закінчилася ця війна.
Партнери можуть говорити, можуть робити вигляд, що залучені, можуть навіть частково допомагати — але не вони платять найвищу ціну. Це українці щодня ховають своїх близьких, це в українців гинуть доньки та сини, це українці вже третій рік живуть під постійними ракетними та бомбовими обстрілами. Вони мають право відчувати себе покинутими світом і запитувати: Можливо, нам варто здатися?
Але є й ті, хто не втрачає рішучості і готовий боротися далі.
Питання в тому, як довго Україні доведеться протистояти нинішній ситуації наодинці? Чи справді Європа та її партнери, які на початку однозначно заявляли про свою підтримку перемоги, дотримають свого слова?
Тому що, якщо вони залишать Україну наодинці, немає жодних реальних шансів, що вона зможе перемогти Росію самотужки. Так само, як жодна інша європейська країна не виграє цю війну самотужки.
Які настрої в Україні після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах?
Різні. Люди завжди діляться на оптимістів і песимістів. Це правда, що за Байдена США тримали Україну на такій крапельниці, яка дозволяла їй не здаватися, що вона не була достатньо сильною, щоб піти в наступ і перемогти. Очевидно, що це підтримувало Україну, але це також не було на 100 відстоків тією підтримкою, якої Україна потребувала. Щодо Трампа: це одне велике невідоме.
Дуже важко передбачити, як це буде далі. Спочатку всі наполягали на тому, щоб Україна сіла за стіл переговорів, тільки забули, що для переговорів потрібні принаймні дві сторони. Сподіваюся, тепер усім стало зрозуміло, що Путін не має наміру ні з ким розмовляти. Він не хоче ніякого миру; питання в тому, що світ буде з цим робити. Росія розуміє лише мову сили. Якщо ми не будемо сильними, ми чекаємо на Путіна в інших європейських країнах, тому що в Україні він точно не зупиниться. Це, я думаю, вже всі розуміють. Так само, як ми говорили в 2014 році, що Путін не зупиниться в Криму, ми говоримо сьогодні, що він не зупиниться в Україні.
Кая Путо: Чи відрізняється досвід міграції жінок від досвіду чоловіків?
Юлія Лащук: Ми знаємо з досліджень, що так. Коли йдеться про зарплатню, ми бачимо ієрархію в розвинених країнах: на її вершині — місцевий чоловік, а в кінці — жінка-мігрантка.
Тож можна сказати, що жінки-мігрантки стикаються з подвійним виключенням. Їм важче, ніж корінним мешканкам, тому що вони позбавлені мережі підтримки — членів сім'ї, друзів, сусідів, до того ж вони часто не мають документів або не володіють мовою.
І їм доводиться важче, ніж чоловікам, через тягар обов'язків з догляду, хатньої роботи та вразливість. 90 відсотків жінок і дівчат, які потрапляють до Європи через Середземне море, зазнають сексуального насильства. Понад 70 відсотків тих, хто постраждав від торгівлі людьми, — це жінки та дівчата. А 60 відсотків жертв торгівлі людьми — мігранти.
Жінки-мігрантки з неврегульованим статусом, тобто ті, які не мають дозволу на працю або посвідки на проживання, перебувають в особливо вразливому становищі. Візьмемо польських чи українських жінок, які працюють в Італії. Ринок праці потребує їх, як у 1990-х роках, так і сьогодні, але держава приймала їх не дуже гостинно. Роками вони не могли отримати документи, бо не було легальної можливості, тому працювали і досі часто працюють на «чорно».
Важко доводиться і жінкам, які приїхали до європейських країн за візами на возз'єднання сім'ї. Ставши жертвами домашнього насильства, вони бояться розлучатися з чоловіками, щоб не втратити право на перебування в країні.
Гм, а я колись читала звіт про дослідження польських жінок у Великій Британії. Воно показало, що жінки статистично легше адаптуються до нового суспільства, ніж чоловіки: вони швидше вчать мову, легше встановлюють контакти, не відчувають такого розчарування через втрату попередньої посади....
Але що означає, що вони легше адаптуються? Вони швидше вчать мову? Швидше знайомляться з новими людьми? Але чи є це справді адаптацією, чи це просто стратегія виживання? Франческа Віанелло писала про «підвішених мігранток». Це жінки, які приїхали на рік, на два, залишилися на двадцять, і пробують весь час перебувати між двома країнами. Вони намагаються бути присутніми в обох світах одночасно, але не є в жодному з них.
З іншого боку, міграція іноді може бути можливістю для жінок емансипуватися. Тут я знову звернуся до прикладу українських жінок в Італії
Вони почали мігрувати сюди в 1990-х роках, після розпаду Радянського Союзу, в часи великої економічної невизначеності. Українське суспільство в той час було знайоме, як писала історикиня Оксана Кісь, з двома моделями жіночності, що виникли на руїнах радянської моделі сильної жінки. Перша — солоденька барбі, яка прагнула догоджати чоловікам, друга — берегиня, турботлива мама.
В Італії ці жінки зазвичай ставали доглядальницями за дітьми чи людьми похилого віку. Вони заробляли багато грошей, як на українські реалії, тому часто ставали годувальницями. Вони починали самі заробляти гроші, приймати власні рішення і розуміли, що можуть бути головними. Іноді поїздка також дозволяла їм розлучитися з чоловіком, з яким їм було некомфортно, але соціальний тиск не дозволяв покинути його.
Поїздки до Європи змусили українок виробити нові моделі жіночності?
Безумовно. Наприклад, змінилося ставлення до жінок середнього віку, яких раніше не помічали. Поїздки українок до Італії називали «міграцією бабусь», хоча середній вік цих жінок був сорок сім років. Вони відрізнялися від італійських жінок, мали красу, яка цікавила італійських чоловіків, і дивилися на себе з іншої точки зору. Раніше незаміжня жінка у віці двадцяти п'яти років вважалася старою дівою, тоді як сьогодні українські жінки все частіше приймають рішення народити дитину лише у сорок років.
Ще одним важливим фактором було те, що жінки мігрували самостійно, тому їм доводилося приймати рішення, заробляти гроші, отримувати інформацію. Вони мусили діяти. І з цієї дії розвинулися різні громадські рухи або громадські організації, очолювані жінками.
Українські біженці прибувають поромом до Ісакчі, Румунія, у п'ятницю, 25 березня 2022 року. Фото: Anca Gheonea/ABACAPRESS.COM/East News
Найбільша еміграція українських жінок відбулася після початку повномасштабної війни....
Тоді Україну покинули кілька мільйонів жінок. Але вимушена міграція — це зовсім інша історія. Це не запланований, підготовлений виїзд, він позбавлений плану Б на кшталт: якщо щось не складеться, я повернуся додому — хоча є й такі, хто повертається. Для багатьох втеча від війни означає вимушену розлуку з чоловіками. А також обов'язки по догляду, адже багато жінок-біженців приїхали до Європи з дітьми або батьками. Тому вихід на ринок праці та соціалізація на новому місці стали для них викликом.
З іншого боку, жінкам-біженкам в деяких аспектах було легше, ніж жінкам-мігранткам, які виїхали до Європи до 2022 року. Тимчасовий захист, гарантований Європейським Союзом, забезпечив їм легальне проживання та доступ до ринку праці. Питання лише в тому, на яку саме роботу. Жінки-біженки — це переважно освічені жінки, які через брак мовних навичок, складну бюрократію чи обов'язки по догляду за хворими потрапляють у сектор простих робіт. Легальність їхнього перебування також досить ефемерна, оскільки залежить не лише від ситуації в Україні, а й від політичних рішень європейських країн.
Привілеї для жінок-біженок спричинили напруженість між жінками-мігрантками?Коли Польща приєдналася до Європейського Союзу, «старі» польські мігранти дещо заздрили, що їм доводиться довго боротися за легалізацію свого перебування, тоді як «нові» мають численні привілеї в цьому плані.Біженці, які прибули до Європи під час так званої «міграційної кризи» після 2015 року, зіткнулися з подібним небажанням з боку своїх співвітчизників.
Так, звичайно, були такі настрої: це я стільки років боролася за посвідку на проживання, чекала на документи, не могла відвідати родину в Україні, а вам все принесли на тарілочці. Однак солідарність із жертвами війни взяла гору. «Старі» мігрантки, як і громадянки країн ЄС, приймали жінок-біженок у своїх домівках, займалися волонтерством, організовували антивоєнні протести. Вони реагували на проблеми, які не бачили державні апарати, де домінували чоловіки.
У Польщі, наприклад, існувала Фундація «Мартинка», яку заснували дві українські студентки з Кракова. Вони хотіли підтримати жінок-біженок, особливо тих, які зазнали насильства або перебували під загрозою торгівлі людьми. Вони також допомагали отримати доступ до абортів або контрацепції, оскільки багато українок, які приїхали до Польщі, не знали, що репродуктивні права жінок тут дуже обмежені.
Початок повномасштабної війни, до речі, став ще одним уроком агентності для українських жінок. Ті, що залишилися в Україні, воюють на фронті, беруть активну участь у волонтерських організаціях, працюють, народжують, доглядають за літніми людьми, партнерами, які повернулися з фронту, ночують у притулках без електрики та опалення. Жінки-біженки також почали самоорганізовуватися. Коли — особливо на початку повномасштабної війни — було важко знайти місця для дітей у яслах чи дитячих садках, вони створювали сусідські групи самодопомоги. Одна жінка залишалася з дітьми, а інші йшли на роботу або шукали роботу. Основним джерелом інформації та підтримки стали соціальні мережі.
Польща є сумнозвісним винятком у Європі, коли йдеться про доступ до абортів.А з якими проблемами стикаються українські жінки-біженки в інших європейських країнах?
У Німеччині, наприклад, їм важко вийти на ринок праці. Держава вимагає від них якнайшвидше вивчити німецьку мову на рівні С1, щоб працювати в певних професіях, де достатньо набагато нижчого рівня. Існує також бюрократія. Потрібно подати заявку на мовні курси, потім тижнями чекати на результати мовного тесту, на все це потрібен час. Теоретично це гарна ідея — запропонувати мігрантам мовні курси і таким чином допомогти їм адаптуватися, але на практиці виконання цих вимог виявляється важкодосяжним.
В особливо складній ситуації опиняються вчителі, які не можуть працювати за фахом через відмінності в українському та німецькому законодавстві. Для того, щоб нострифікувати свій диплом, їм доведеться пройти додаткове навчання. Від такої ситуації не виграє ніхто, оскільки в Німеччині існує дефіцит кадрів у сфері освіти, і освічені жінки опиняються на низькокваліфікованій роботі або на соціальній допомозі.
В Італії, з іншого боку, пропозиції роботи дуже обмежені. Історично «українські» сектори, а саме догляд за хворими та прибирання, доступні для українських жінок. Жінки, які не мріяли про життя трудової мігрантки і, крім того, тікали від війни з дітьми, не бажають, а іноді й не можуть працювати на так званих «денних і нічних» роботах.
Після початкової хвилі підтримки українських жінок-біженок у багатьох європейських країнах посилилося обурення щодо біженців.У Польщі опитування громадської думки показують, що зниження солідарності з жінками-біженками особливо помітне серед молодих жінок.Коментатори пояснюють це зростанням конкуренції на ринку праці в типово жіночих професіях, а також на... шлюбному ринку.Чи відчувають цю напругу жінки-біженки?Як би Ти це прокоментувала?
Я не досліджувала це питання, але що стосується Польщі, то я відчуваю таку напруженість з 2015 року. Однак, з мого досвіду перебування жінки-мігрантки в Польщі, словесні або фізичні напади здійснювали переважно чоловіки, а не жінки. 2022 рік трохи змінив ситуацію, оскільки хвиля солідарності прикрила ці маргінальні, зрештою, антимігрантські голоси, але зараз вони знову повернулися. Для деяких жінок-біженок злісні коментарі про «привілейованих біженців» стали причиною повернутися додому.
Вони не хочуть, щоб їх вважали вищими, але й не хочуть бути тягарем. Російська пропаганда дуже вправно розпалює цей тип конфліктів
Жінки-біженки залишили Україну з думкою про повернення додому, коли війна закінчиться.Однак, чим довше триває війна, тим більш віддаленою може здаватися ця перспектива.Що впливатиме на рішення жінок-біженок — повертатися в Україну чи ні?
Це визначатиметься трьома основними факторами. По-перше, це залежить від індивідуальної ситуації жінок-переселенок — чи вдалося їм інтегруватися в нове суспільство, налагодити родинні чи дружні зв'язки, знайти роботу, яка їх влаштовує. А також від того, чи є їм куди повертатися — чи збереглися їхні домівки, чи перебувають їхні села під контролем України.
Другим фактором буде політика країн самого Союзу. Чи зможуть ті, хто зараз перебуває під тимчасовим захистом, отримати статус постійного мешканця? Коли війна закінчиться, чи дозволимо ми чоловікам, які залишилися в Україні, приєднатися до цих жінок? Чи заохочуватимемо ми їх залишатися в наших країнах — адже їх розшукують, бо вони досить освічені мігранти — чи заохочуватимемо їх повертатися, бо знелюдніла Україна потребуватиме їх ще більше?
А яка політика ЄС, на Твою думку, була б доречною?
Таку, яка не ставиться до жінок-біженок як до безпорадних жертв війни, а як до співрозмовниць. І яка спрямована на те, щоб максимально використати зв'язки, встановлені в результаті війни у відносинах між країнами ЄС та Україною, в тому числі на міжлюдському рівні (наприклад, шляхом підтримки спільного бізнесу, наукового співробітництва, професійних обмінів тощо). Українці можуть повернутися додому, озброєні передовим досвідом, наприклад, зеленої трансформації, а Захід може повчитися в України в питаннях, пов'язаних з обороною чи діджиталізацією, в яких Україна є лідером.
А третій фактор?
Ситуація в самій Україні та її політика реінтеграції. Чи буде досягнутий мир стійким? Чи вдасться повернути захоплені Росією території та відбудувати зруйновані села і міста? Що держава запропонує репатріантам, наскільки переконливими будуть ці обіцянки і наскільки вони спрацюють на практиці? І чи будуть українці, які залишаться в країні, адекватно підготовлені до повернення біженців?
На виставці загиблих українських військовослужбовців, 28 вересня 2024 року. Фото: Sergei SUPINSKY / AFP/East News
Що мається на увазі?
Втеча від війни — тема, яка викликає багато емоцій. З одного боку, кажуть, що жінки виїхали, щоб захистити своїх дітей, з іншого — дехто ставиться до них як до зрадниць, які залишили свою країну в біді. З одного боку, українські жінки в Європі здобувають знання та досвід, які стануть у нагоді в процесі відбудови, а також заробляють гроші, щоб підтримати родичів на батьківщині; з іншого боку, їхня відсутність загострює проблеми країни, що депопуляціонує. Крім того, досвід людей, які втекли від війни, і тих, хто вирішив залишитися в країні, вкрай різниться. До цього додаються стереотипи про багате і безтурботне життя за кордоном.
Тому повернення жінок-біженок в Україну буде непростим. Україні необхідно розробити програму реінтеграції, яка, з одного боку, заохочувала б жінок-біженок до повернення, а з іншого — визнавала б зусилля тих, хто залишився в країні.
Війна знищила чоловіче населення України. Чи відбудовуватимуть її жінки? І якщо так, то з якими викликами вони зіткнуться?
Я мрію, що Україна колись стане вільною, безпечною та інклюзивною, що кожна людина, незалежно від статі, віку, кольору шкіри, віросповідання, розумових і фізичних здібностей, почуватиметься в ній як вдома. Однак прогнози демографів досить песимістичні. Побоювання полягають у тому, що виникне психологічний тиск на жінок, щоб вони народжували дітей. На щастя, політичні рішення навряд чи будуть прийняті.
Коли йдеться про відбудову, як я вже казала, найважливіше — це стратегія і знання, які до неї підходять. Тому я також мрію про те, щоб до людини ставилися не як до цеглини, необхідної для відбудови, а як до людської істоти з власним баченням, досвідом, правами та гендером.
Юлія Лащук — дослідниця жіночої міграції, кураторка, наукова співробітниця Центру міграційної політики Інституту Європейського університету у Флоренції. Досліджує перетин гендеру та міграції, зосереджуючись на міграції українських жінок після 1991 року. Цікавиться питаннями інакшості та чужості, різнорідністю, візуальністю та етикою гостинності.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.