Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Познань — одне з найбільших і найстаріших міст Польщі. У ньому проживає понад пів мільйона людей. Це історична столиця Великопольщі, важливий культурний, освітній та промисловий центр. Познань часто обирають для одноденних екскурсій. Що варто побачити в цьому місті?
Туристичні місця в Познані. Фото: Boris Stroujko / Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У столиці Великопольського воєводства важко занудьгувати. У цьому польському місті багато цікавого. Розповідаємо — куди найкраще піти у Познані та які місця варто відвідати?
Ратуша
Це найбільш впізнаване місце в Познані. Розташована в центральній частині площі Старого Ринку. На ратуші знаходиться годинник з козами. Щодня о 12.00 та 15.00 відбувається шоу — в годиннику відчиняються двері, з яких виїжджають кози. У високий сезон в цей час біля ратуші збирається багато туристів. Перебуваючи на площі Старого ринку, варто звернути увагу на будинки Рудницьких. Це низка різнокольорових, характерних терасових будівель.
Імператорський замок
Це найважливіша будівля так званого замкового кварталу. Він був побудований у 20 столітті для кайзера Вільгельма II. Після Першої світової війни тут розташовувався один з факультетів Познанського університету. Під час Другої світової війни тут була офіційна штаб-квартира Адольфа Гітлера. Сьогодні тут відбуваються різноманітні заходи, в тому числі виставки або театральні анімації для дітей.
Центр шифрів "Енігма"
Це бренд Познанського центру спадщини та сучасна виставка, яка показує, як польські криптологи зламали шифри німецької машини "Енігма". Це була одна з важливих подій, яка сприяла перемозі союзників у Другій світовій війні. У центрі міста проводяться освітні заняття на цю тему. У Польщі усвідомлення важливості успіху вітчизняних криптологів все ще залишається низьким — Познань хоче його підвищити.
Познанський парафіяльний костел
Ця будівля знаходиться поруч з площею Старого Ринку. Це базиліка Матері Божої Неустанної Помочі та Святої Марії Магдалини. Парафіяльний костел — це ще одна назва храму. Його будували протягом 50 років. Це одна з найбільш вражаючих релігійних споруд у Польщі. Його інтер'єр захоплює дух.
Стара пивоварня в Познані
Це одне з найцікавіших місць у Познані. У пивоварні 19 століття розташовані магазини, а також мистецький центр, готель та парк. Це місце варто відвідати з гідом, щоб дізнатися ще більше про його історію. В інформаційному бюро в Старому Броварі ви можете отримати карту об'єктів, що знаходяться всередині.
Міська гра в Познані
Познань дає можливість пограти в туристичну гру, яка полегшує пошук цікавих місць у місті. Це дуже гарне рішення для тих, хто подорожує з дітьми. Ви проходите маршрут, знаходите локації та дізнаєтеся важливі факти про місця. Сценарії ігор розраховані на кілька годин. Вони захоплюючі та освітні водночас. Це чудова ідея не лише для відвідувачів з дітьми, а й для дорослих.
Парк "Цитадель"
Розташований у центрі Познані. Складається з численних алей, а посередині знаходиться велика галявина. Серед іншого, тут проводяться музичні концерти та різноманітні заходи. Тут також знаходиться Музей зброї та Музей армії "Познань".
Перед поїздкою до Познані варто подумати про те, де переночувати. Це велике місто — якщо ви вирішите зупинитися на околиці, то до кожної пам'ятки доведеться добиратися близько години.
Редактор новин, журналіст. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, працюючи журналістом у першому польському інформаційному інтернет-сервісі Wirtualna Polska, створив стратегію інформування українських біженців у Польщі. Був головним редактором інформаційного сервісу для українців в Польщі - VPolshchi.
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Слід чітко розділяти депортацію та заборону на вʼїзд, тож розберемося, що це означає з юридичної точки зору.
Депортація — рішення прикордонника (стража граничного) щодо видворення іноземця з країни, коли його перебування незаконно або створює загрозу безпеці.
Заборона на в'їзд — це неможливість перетину кордону Шенгенської зони або деяких з її країн, навіть якщо у вас є на це юридичні підстави.
Під депортацією прийнято розуміти факт прийняття рішення владою Польщі про висилку іноземця через порушення ним закону або правил перебування, внаслідок чого відбувається примусовий виїзд іноземця і заборона на в'їзд на термін від кількох місяців до 10 років.
Примусове виселення або видворення іноземця з країни — це адміністративне покарання за порушення законодавства (наприклад, нелегальне перебування, прострочена віза, злочин). Може відбуватися як контрольований добровільний виїзд або як примусове видворення під конвоєм.
Що означають літери, які ставлять прикордонники в паспорт при забороні вʼїзду?
• А — відсутні документи, що необхідні для в'їзду в країну. Наприклад, немає закордонного паспорту, а є звичайний біометричний. Або не вистачає документів на дітей.
• С — немає підстав для вʼїзду. Наприклад, скінчився термін безвізу, віза або ВНЖ.
• Е — відсутні документи, що мають бути основою для вʼїзду. Наприклад, є паспорт з робочою візою, але немає освядчення від роботодавця, яке підтверджує факт роботи.
• G — не підтверджено необхідну для в'їзду грошову суму. Зараз це 75 злотих з людини на добу пересування.
• F — ця літера свідчить про те, що у іноземця вичерпані можливі дні перебування в країні. В такому випадку знову заїхати в Польщу буде можливо, коли буде поновлено безвіз або отримана нова віза.
Ці літери точно не означають депортацію, і тільки-но причину буде усунено, іноземець може вʼїхати без проблем. Наприклад, оформити візу, запрошення на роботу або взяти із собою необхідну грошову суму.
Небезпечні символи
• I — означає, що іноземця визнали загрозою для суспільства, країни або національних інтересів. Позбутися цього статусу досить складно і часом неможливо.
• H — іноземець перебуває у списках SIS (в Шенгенської інформаційної системі). Це база даних іноземців, яким заборонено в'їзд у Шенгенську зону або в конкретную країну Шенгену.
• D — віза чи документ для в'їзду є фальшивими.
• B — є також інші сфальсифіковані документи.
За що можуть депортувати українця в Польщі? Список причин
• Незаконна праця. Наприклад, незареєстрована підприємницька діяльність або робота за студентською візою
• Ухилення від сплати податків
• Порушення терміну перебування. Коли при це стає відомо на момент перебування в країні. Коли прострочений термін перебування виявлений на етапі повторного вʼїзду загрози депортації немає
• Грубе порушення чинного законодавства. Наприклад, водіння в стані алкогольного спʼяніння. А також якщо людина була засуджена за кримінальний злочин
• Підробка документів або користування фальшивими документами
• Надання органам державної влади інформації, що не є правдивою
• Якщо людина внесена до реєстру осіб, перебування яких не бажано на території країни
• Загроза національній безпеці або належність до терористичних організацій.
Згідно законодавству Польщі, ухвалити рішення про депортацію можуть Комендант (голова) підрозділу Стражі граничної або Комендант (очільник) конкретного пропускного пункту Стражі граничної. Але ініціювати роботу і перевірку ціх служб можуть також представники поліції і Міноборони, податкової служби, воєводи, служба розвідки та нацбезпеки й інші регіональні представники влади. Для цього вони мають направити заяву в Страж граничну, і вже комендант ухвалить рішення та термін депортації. Зазвичай це від 3 до 5 років.
Процес депортації не відбувається моментально: порушнику дають від 15 до 30 днів, щоб добровільно покинути країну. Якщо це прохання буде про проігноровано, тоді правопорушника будуть супроводжувати органи правопорядку до кордону. Залежно від виду порушення термін може бути різним — від пів року до п'яти років.
Чи можна оскаржити рішення про депортацію?
Так, це цілком можливо, і на це є 14 днів з моменту отримання рішення. Щоб оскаржити рішення про депортацію, необхідно звернутися із заявою у Воєводський ужонд. Якщо навіть правопорушник знаходиться в центрі утримання нелегальних мігрантів, бланк заяви можна попросити там. Розглядати апеляцію буде Управління зі справ іноземців, і до моменту прийняття рішення строк виїзду може бути продовжений. Також вам знадобиться досвідчений адвокат.
Чи можуть депортувати українців під час війни?
Як бачимо, так, якщо на це є політична воля. Для Євросоюзу питання депортації завжди має не тільки юридичний, але й моральний аспект. Якщо людина має статус воєнного біженця, або захист від польського уряду, то депортувати її непросто. Проте може підніматися питання про анулювання статусу і подальшу депортацію.
Взагалі, депортувати людину в країну, де йде війна, непросто, і це змушує органи правопорядку використовувати спеціальні механізми. У випадку з війною в Україні рішення приймається в індивідуальному порядку, бо країни Європейського Союзу не мають права примусово повертати біженців додому, поки триває війна. Депортувати можуть лише за вагомої причини, що стосується важких правопорушень або загрози нацбезпеці. Також враховується, чи є людина пенсіонером/інвалідом, чи приїхала вона з регіону України, де зараз тривають активні бойові дії.
Коли людина отримує карту побиту, то автоматично втрачає статус UKR. І щоб продовжувати отримувати виплати на дитину, ви маєте самостійно повідомити в системі ZUS про зміну статусу. Якщо цього не зробити, 800+ вам автоматично відмінять.
«У мене була така ситуація: я отримала децизію, потім ще кілька місяців очікувала на пластик, і мені надійшов лист з проханням повернути кошти за ці пару місяців очікування пластику, хоча я нікуди не виїжджала. Як мені потім пояснили в ZUS, система бачить тільки те, що дія статусу UKR припинена, а ось причину відміни — не бачить. Ми розібралися в ситуації, але це було нешвидко й нервово, тож моя порада — повідомляти про свої плани та зміни в ЗУС відразу», — ділиться досвідом киянка Ірина Нахайчук.
Як повернути виплати 800+, коли отримав карту побиту й не повідомив про це ZUS?
• Якщо ви змінили статус і отримали лист про припинення виплат, відразу надішліть лист у відповідь про отримання карти побиту та фото децизії. Це має бути 2 сторінки, де видно саме рішення, ваші дані, підставу перебування та термін дії. Зробити це можна на сайті https://www.zus.pl/ezus/logowanie, залогувавшись через довірений профіль
• після цього ваш статус буде актуалізовано, а виплати продовжено
• якщо проігнорувати лист про припинення виплат, то наступним буде лист з проханням повернути кошти за декілька місяців. Бо коли ZUS не отримують відповіді, то автоматично вважається, що кошти отримані вами без підстави. І доведеться особисто відвідувати офіс та розбиратися на місці. Це вже довше, до того ж весь цей час ви не будете отримувати гроші.
«Навіть якщо ви не отримали лист, то можете самостійно повідомити про зміну статусу, коли отримаєте позитивне рішення, чекати на саму карту не треба. І ще не забудьте обміняти посвідчення водія на польське, бо коли ви не на тимчасовому захисті, а з картою побиту, це вже необідно», — каже спеціаліст з легалізації Юлія Гойшик.
Незалежно від пори року, в купе задуха і тісно. Важко застелити ліжко, а втиснути дорожню сумку під полицю — суцільне фізичне зусилля.
Усі пасажири розповідають одне одному про своє життя, діляться їжею, показують фотографії близьких. Наступні двадцять годин ми будемо замкнені в одному маленькому просторі, дихатимемо одним повітрям і муситимемо терпіти присутність одне одного. Вибору немає. Якщо чиясь присутність вам заважає, немає можливості змінити купе, оскільки потяг зазвичай переповнений людьми з усього світу, які займають усі вільні полиці. В потягах до України, безумовно, переважають жінки, які повертаються, щоб хоча б ненадовго зустрітися зі своїми коханими на службі. Часто їхні розставання супроводжувалися драматичними обставинами, і їхнє повсякденне життя також проходить у драматичних обставинах — на відстані.
Ось чому приємна атмосфера, сповнена дружби і відчуття безпеки, так важлива в цьому невеликому просторі.
Моя сім'я на кільканадцять годин
Я купила верхнє спальне місце, тож, у типово польській манері, піднімаюся прямо нагору, згортаюся калачиком і вдаю, що мене там нема. Заходять мої попутники, я вітаюся з ними і знову вдаю, що тут ніхто не лежить. Я швидко виявляю, що нічого з цього не виходить. Через деякий час на моє простирадло ґвалтовно падає помаранчевий мандарин.
— З'їж його, тобі стане легше, — широко посміхається до мене пухкенька білявка.
Я дякую і дивлюся вниз — на маленькому столику біля вікна розпочинається пікнік. Кожен викладає те, що має. Шматок курки гриль, зварені на твердо яйця, ковбаса, хліб, домашні пиріжки, печиво. Пахне домом. У когось знайшлася маленька пляшка коньяку, яка тепер кочує з рук у руки.
Пухкеньку білявку звати Людмила. Вона приїхала з Ізраїлю, де живе вже п'ятнадцять років. Тільки зараз я зауважую її м'яку, природну засмагу, яку тут неможливо отримати взимку. Людмила повертається в Україну вперше з початку повномасштабного вторгнення. Їде в самий кінець маршруту — Запоріжжя. Вона знає, що на місто почали падати не лише ракети, а й КАБи — потужні бомби, скинуті з літака, які руйнують центр міста. Я слухаю розповідь про те, як величезна авіабомба впала на Соборний проспект, головну вулицю міста, прямо біля ресторану, де вона колись працювала. Але Людмила мусить їхати, незважаючи на свій страх перед бомбами. Їде до мами. Літня жінка розхворілася, і, можливо, це останній момент, коли вона може її побачити.
Маріанна родом з Вінниці. Сьогодні вона займається езотерикою. Важко сказати, чим вона займалася до повномасштабної війни, бо коли я розповідаю їй історії про прифронтові або вже окуповані місця, які відвідую як волонтерка, вона відповідає: «О, у мене там теж хтось є». Вона розповідає про інші або попередні життя, про самопізнання та вдосконалення душі й тіла. Вона надзвичайно відкрита, лякаючи своїх розсудливих попутників такими словами, як секс, оргазм і свобода. Вона нагадує мені трохи хіпі, але з виглядом пристойної вчительки з католицької школи.
Розмова затягує мене настільки, що я спускаюся вниз і сідаю поруч із Маріанною
Фото: Альдона Гартвіньська
Тут є ще Юрко з Харкова. Худорлявий, простий хлопець, років тридцяти на вигляд. Коротко підстрижене волосся, зморшкувате чоло, ніби знищене роками роботи на сонці. На мої слова про Костянтинівку, що в Донеччині, він раптом випростується і мало не рве зім'яту сорочку, демонструючи великий шрам від шиї до живота.
— Бачиш? Бачиш? Після цього мені дали позивний Лакі. Ти ж розумієш, з англійської, що я везунчик. Довбана Костянтинівка. Потрапили під міномет, нас засипало снарядами так, що я думав, що не виберуся. Побратим загинув, а мені дали третю групу інвалідності. Я не можу нормально повернути голову, а скоро знову воювати... Ну, так треба.
В його очах спалахує світло. Але це не добрий вогник, а радше брама в пекло, вхід у світ, з якого він ніколи не зможе повернутися. Щось схоже на божевілля. Юрко починає випльовувати незрозумілі слова про шматок металу, що застряг у хребті.
Лікарі кажуть, що металошукач в аеропортах буде пищати. Але в яких аеропортах, якщо літаки сюди не літають, а за кордон, де живе дружина і двоє дітей, його, інваліда, не хочуть випускати? Чоловік, вже не хвилюючись, дістає зі свого спортивного рюкзака Reebok скляну пляшку горілки. Відкручує її і, тримаючи в піднятій руці, танцює перед нашими носами, розмахуючи нею, кружляючи колами, заохочуючи нас до випивки. Пропонує, однак, тримаючи пляшку так міцно, що, бува, ніхто не захоче її пити. Він миттю пробігає очима по кожному з нас, потім знизує плечима і робить з десяток важких ковтків.
— Ти хоч ковбасу їж, — Людмила відриває великий шматок і тисне йому прямо в руку. — Бо впадеш.
За 15 хвилин незнайомі люди вже стають близькими, підтримують, розуміють. Юрко продовжує свою розповідь, сповнену вибухів і відрубаних кінцівок, а жінки, як дві добрі тітоньки, впиваються в нього співчутливими очима, дозволяючи алкогольним випарам затягнути себе на дно. Вечеря триває ще довго. Але коли я виходжу з потяга посеред ночі, всі мої попутники вже сплять. Я залишаю пляшку води біля Юркової полиці.
Під час однієї з моїх поїздок потягом із Запоріжжя до Перемишля я зустрічаю жінку, років сорока з чимось на вигляд. Відразу відчуваю, що вона має велику потребу виговоритися, бо її щось з'їдає зсередини.
Не довго думаючи, дістаю з наплечника коньяк і розливаю його в пластикові склянки. Ірина, а саме так звуть співрозмовницю, з околиць Токмака. Її мати родом з Росії, але вони з батьком Ірини вирішили жити в цьому маленькому і тихому містечку. У пошуках кращих перспектив Ірина їде до Запоріжжя на навчання і вирішує залишитися там назавжди. У рідному місті Токмак залишаються її батьки та рідний брат з дружиною.
Востаннє вона приїжджає до рідної домівки у грудні 2021 року, щоб поховати маму, яка багато років хворіла на рак. Сьогодні вона каже, що рада, що її мати померла до того, як побачила б, що буде далі
Коли російські війська окупували Токмак, перші довгі дні з родиною не було жодного зв'язку. Інтернет не працює, а в'їжджати на окуповану територію надто страшно. Ірині залишається лише чекати і сподіватися, що з її близькими все гаразд. Її брат заговорив через кілька днів. Інформація від нього уривчаста, ніби вибіркова, написана похапцем. Він пише щось про бурятів, які прийшли сюди цілими ордами, заходять у порожні будинки, щоб або зайняти їх, або винести всі речі. Вони п'ють, ходять містом зі зброєю, тероризують мешканців. Він також розповідає, що його батькові наказали прийняти російське громадянство під загрозою позбавлення всіх виплат, включаючи дуже скромну пенсію.
Цивільні особи, які тікають від бойових дій у напрямку Авдіївки, сідають на потяг, що прямує на захід, у Покровську, Україна, 26 лютого 2024 року. Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu/East News
— Віталік зателефонував мені одного вечора. Зв'язок був дуже слабкий, постійно обривався. Я зрозуміла лише, що батька вивели з дому, тому що він не хотів відмовитися від українського громадянства. Його виставили на вулицю, на мороз, в одних капцях. Так ми втратили батьківську хату. Татів брат з дружиною прихистили його, жили тоді паркан в паркан. Але Віталік казав, що його теж змушували взяти російський паспорт, а він, зрештою, відповідає за дружину, а тепер ще й за батька.
Ірина затихає. Вона дивиться в стелю, хоча сльози все одно підступають до її очей. Я не розпитую, даю їй глибоко вдихнути. За вікном уже настала ніч, і стукіт залізних коліс по рейках був би заспокійливим, якби не напруга в нашому купе. Я доливаю коньяк і сама допиваю свою склянку до дна. Відчуваю, що фінал історії наближається.
Віталік набагато молодший за Ірину, і вона здебільшого звертається до нього як до Віті. Насправді вони ніколи не ладнали між собою. Спочатку він був надокучливою малявкою, а потім вона пішла з дому, а це означало, що їй не вдалося побудувати глибші стосунки з братом. Віталій призовного віку. Кілька днів тому йому прийшла повістка до військкомату. Він має одягнути форму Російської Федерації і воювати проти власної країни.
Бар'єр, який потрібно подолати
Коли ти іноземець, який їде потягом на війну, ти боїшся багатьох речей. Серед іншого, що ти щось не зрозумієш і потрапиш туди, куди не треба. Потяги їдуть по всій Україні, від заходу до далекого сходу, де війну можна побачити і почути на залізничних станціях. Гуркіт артилерії або поодинокі вибухи надають залізничним станціям на Донбасі та Запоріжжі чогось зловісного. Чим далі на схід, тим популярнішою стає російська мова. Її можна почути на вулиці, в магазинах, але протягом багатьох років також і в школах. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Суми та Дніпро, існували школи, де українська мова викладалася майже як іноземна, а всі предмети, такі як хімія та математика, були російською. Сьогодні випускники цих шкіл стикаються з абсолютно новою реальністю, в якій від них вимагають розмовляти рідною мовою, яку вони знають дуже погано.
— Мені все одно. Я закінчила україномовну школу в Кривому Розі, — каже в поїзді Холм-Дніпро 50-річна жінка, імені якої я не пам'ятаю. — Але з донькою я все життя розмовляла російською, вона, в свою чергу, закінчила російськомовну школу, і ця мова просто природно була в нашому домі. Сама вона перейшла на українську після початку повномасштабної війни, коли втекла до Греції. Ох, як їй було важко. Їй довелося вчитися майже з нуля.
Я не можу бачити нашу попутницю, бо вона сидить під моєю полицею. Її сиве волосся і спокійне обличчя лише відбивається у склі
Я бачу, що вона замовкає і дивиться на лисі гілки дерев, що розпливаються за вікном. Нарешті вона говорить пошепки, так що я ледь чую її слова з верхньої полиці. — Я ходила до школи в Дніпрі, де треба було говорити чистою російською мовою, без акценту, без суржику, інакше були б неприємності. Після школи всі поїхали вчитися в Санкт-Петербург, Москву. Дехто з друзів досі там залишився.
Фото: Альдона Гартвіньська
Жінка відкашлюється, роблячи театральну паузу, і починає говорити нормальним голосом: «Всі зараз переходять на українську, а мені так важко. Я намагаюся, але мене дратує, як я плутаюся, як не можу знайти потрібних слів».
Чим довшими реченнями вона говорить і чим більше часу минає, тим більше російської лексики проникає в її мову. Я чую, що вона не контролює це, вставки з'являються автоматично. Спочатку слово, потім речення. Потім мозок перестає боротися і повністю перемикається на російську мову. Дискусія між жінками триває, дедалі більше російської мови, і я повільно втрачаю сенс того, що вони говорять. Раптом одна з них замовкає на пів слові.
— Коли це ми перейшли на російську?
Кажуть, що коли вони починають з кимось сперечатися, коли перебувають у стресовій ситуації і емоції беруть гору, російська мова закрадається, абсолютно непрохана.
Я багато разів чула те саме від колег, які служать в армії. В армії за замовчуванням розмовляють українською — вся офіційна комунікація, соціальні мережі, виступи, інтерв'ю, все рідною мовою. Особливо важливим у зоні бойових дій є радіозв'язок. Розмови між солдатами мають бути українською, в першу чергу, щоб відрізнити себе від ворога.
Неодноразово доводилося чути історії про те, як розмова українською мовою рятувала солдатів від братовбивчого вогню. Однак, коли починається штурм, люди, для яких російська була рідною мовою, автоматично переходять на неї. В умовах стресу їм легше і ефективніше спілкуватися тією мовою, яка завжди була поруч. Сувора реальність воєнної України.
— Війна змінила нас усіх, — зітхає одна із жінок і починає розпаковувати смаколики зі своєї торби на маленький столик біля вікна. Незабаром розпочнеться наступна вечеря в подорожі.
Більше знань, менше страху — це гасло циклу публікацій. Адже безпека — це факти, перевірена інформація та обґрунтовані аргументи. Чим більше ми знаємо, тим краще підготуємося до майбутнього.
Згідно з останнім звітом «Дослідження думки на теми, пов'язані з війною в Україні», підготовленим для Defence24 та Фонду “Stand with Ukraine”, лише кожен четвертий респондент вважає, що Росія не нападе на Польщу, а 12% вважають такий напад дуже ймовірним. Більше половини респондентів (53%) підозрюють наявність російського впливу — зокрема дезінформації та пропаганди – у польських ЗМІ. З одного боку, 57% поляків вірять, що США допомогли б Польщі в разі російської агресії, з іншого — 61% вважають, що польська армія недостатньо чисельна, а половина громадян заявляють, що витрати на оборону повинні бути збільшені. 42% поляків підтримують повернення обов'язкової військової служби, але тільки 23% заявили про готовність особисто зголоситися на захист країни; зате 69% підтримують обов'язкові військові навчання в школах.
Ці дані змушують задати питання не стільки про наші погляди, скільки про нашу готовність — практичну, емоційну та соціальну. І саме тому час почати говорити про військову безпеку не як про завдання виключно для армії, а як про виклик для всієї держави — від верхівки влади до районного клубу.
Польська оборонна стратегія — «ми не чекаємо, ми діємо» — базується на чотирьох стовпах: самостійній обороні на першому етапі загрози, стримуванні потенційного агресора, співпраці з НАТО, але без ролі пасивного очікування, та побудові соціальної стійкості — так званої тотальної стійкості.
На практиці це означає, що не буде поділу на «наших» і «ваших». У момент загрози зникають відмінності — культурні, мовні, історичні. Усі, хто живе в Польщі — поляки, українці, мігранти, резиденти — стануть на захист країни, в якій живуть, працюють і виховують дітей. І саме українці — ті, хто пройшов через пекло вторгнення — можуть бути тими, хто відреагує першими. Вони швидше розпізнають небезпеку, швидше знають, що потрібно робити, швидше допомагають іншим — бо мають досвід, який ніхто не хоче здобувати на власному досвіді. Їхня присутність — це не тягар для Польщі, а потенціал, який потрібно включити до спільної стратегії.
Як часто ми задаємо собі питання: що насправді є військовою безпекою Польщі? І що ми про неї знаємо — крім усвідомлення, що «ми маємо армію», «ми належимо до НАТО» і «ми в безпеці»?
Військова безпека — це набагато більше, ніж наявність військової техніки. Це здатність держави захищати свою територію, громадян та інституції від збройної агресії — як самостійно, так і у співпраці з союзниками
Польща, як член НАТО, користується так званою гарантією колективної оборони (стаття 5 Північноатлантичного договору). Але гарантія — це не автоматизм. Це політичний процес, що вимагає рішень, консенсусу, готовності. Тому наша національна стратегія безпеки передбачає, що в разі загрози Польща негайно захищається — власними силами, на власній території, не чекаючи сигналу з Брюсселя чи Вашингтона. Простіше кажучи: недостатньо мати сильну армію, якщо суспільство не готове до екстремальних ситуацій. А готовність не народжується з декларацій — лише з практики, освіти, організації та спільних дій.
26.03.2025 Варшава Зустріч прем'єр-міністра Дональда Туска з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Ліворуч: Фото: Andrzej Iwanczuk/REPORTER
М'яка військова безпека — тобто як суспільство повинно підготувати ґрунт для реальної оборони
Не всі повинні служити в армії, але всі ми є частиною системи безпеки. В епоху гібридних загроз, дезінформаційних атак, саботажу та провокацій першими, хто реагує, є громадяни, а не генерали. Саме від людей залежить, чи збережуть вони спокій, розпізнають загрозу, допоможуть сусіду, повідомлять про інцидент або просто не дадуть собою маніпулювати.
Саме тому в Польщі був прийнятий Закон про захист населення, який у 2025 році почне реально впроваджуватися на рівні кожного воєводства. В рамках спеціальних місцевих бюджетів будуть проводитися:
тренінги з евакуації та першої допомоги,
ситуаційні навчання за участю служб та ВОТ,
семінари з протидії дезінформації,
тренінги з кризової комунікації та соціальної самоорганізації.
Це конкретні заходи, які мають навчити суспільство, як діяти, перш ніж приїдуть танки. І що важливо — ці програми повинні бути доступними також для мігрантів, у тому числі для біженців з України. Їхній досвід в організації допомоги, комунікації в умовах війни та подоланні кризи — це цінність, якою Польща повинна свідомо користуватися.
Українці в Польщі — невидима армія опору
Одним з найбільш красномовних прикладів м'якої військової безпеки є діяльність української діаспори в Польщі. З перших днів повномасштабної інвазії Росії сотні тисяч людей, які втекли від війни, знайшли тут притулок, а також поле для діяльності. Військові біженці стали не тільки бенефіціарами допомоги, але й її співорганізаторами.
Вони організовують збори для війська, пакують аптечки, купують дрони, проводять інформаційні кампанії, борються з російською пропагандою, просвічують поляків і західну громадську думку. Їхня діяльність є реальною підтримкою для української армії та держави. Без зброї, але з величезним впливом на моральний дух, логістику та суспільну свідомість.
У цьому сенсі дії українських біженців у Польщі є елементом воєнних зусиль — не менш важливим, ніж дії на фронті. Можна сказати: без форми, але на передовій.
Що означає бути в безпеці як військовий біженець?
Безпека — це не тільки відсутність фізичної загрози. Для військового біженця це також доступ до інформації, можливість інтеграції, правова та економічна стабільність і почуття спільності. Це право голосу — і можливість діяти.
Польща зіткнулася з величезним викликом — прийняти та підтримати мільйони громадян України. Від рішення уряду, через дії місцевих органів влади, до низових громадських ініціатив — вдалося побудувати унікальну систему допомоги, яку сьогодні можна вважати частиною ширшої політики національної безпеки.
Держава, яка надає біженцям не тільки дах над головою, але й інструменти для дій, збільшує свою стійкість. Суспільство, яке здатне прийняти та включити в суспільне життя людей, які постраждали від війни, стає сильнішим.
Польща є новим двигуном безпеки НАТО, і кожен, хто в ній живе, повинен хоча б трохи розуміти, яке місце займає країна в цьому альянсі
Згідно з офіційними даними, опублікованими в прес-релізі НАТО «Витрати на оборону країн НАТО (2014-2024)» (www.nato.int), у 2024 році Польща досягла того, що ще десять років тому здавалося нереальним: рівень витрат на оборону досяг 4,12% ВВП, що робить її безперечним лідером НАТО в плані відносної заангажованості в безпеку. Це більш ніж удвічі перевищує мінімальний поріг альянсу (2%) і майже вдвічі перевищує середній показник для країн НАТО в Європі та Канаді (2,02%).
Але це не тільки відсотки в таблицях Excel – це принципова зміна ролі Польщі в структурі колективної безпеки. З країни, яка «набирає обертів» і часто сприймається з побоюванням, ми стали серйозним гравцем, який не тільки отримує, але й реально забезпечує безпеку — і не тільки собі, але й усьому регіону.
Не в кредит, а напевно!
Витрати Польщі на оборону в 2024 році (за даними НАТО в постійних цінах 2015 року) склали 26,8 мільярда доларів, що означає зростання на понад 213% порівняно з 2014 роком — друге за величиною в усьому альянсі. Для порівняння: Німеччина збільшила свої витрати «лише» на 95%, Франція — на 25%, а Велика Британія — на 22%.
Ще важливішим за зростання суми є те, як ці гроші витрачаються. Понад 51% польських витрат на оборону — це кошти, призначені на обладнання та дослідження нового озброєння. Це рекордний результат у НАТО — вищий навіть за показники США (29,88%) чи Туреччини (34,18%). На практиці це означає, що Польща не тільки «накачує» армію, але й модернізує її темпами, які викликають повагу навіть у Пентагоні.
Водночас зменшилася частка витрат на персонал — з 51% у 2014 році до лише 29,5% у 2024 році. Це означає свідому зміну: менше грошей на пенсії та адміністрацію, більше на наступальні можливості, взаємодію та стримування.
16.06.2024 Центральний полігон ВПС в Устці. Міжнародні морські маневри Baltops 2024, які є одними з найбільших і найважливіших навчань НАТО на Балтиці. У десантній операції на полігоні в Устці взяли участь кілька сотень солдатів із США, Іспанії, Болгарії та Польщі. Зліва: Морський десант US Marines на пляжі в Устці. Фото: Gerard/REPORTER
Армія як політика
За цими цифрами стоїть політичне рішення. Польща інвестує в оборону не тому, що «треба», а тому, що бачить загрозу, яку Захід ще до кінця не визнає. Війна Росії з Україною пробудила в Польщі інстинкт виживання — і здоровий прагматизм. Ми знаємо, що неможливо захистити критичну інфраструктуру, кордони чи власний спосіб життя, якщо не маєш армії, яка викликає повагу.
У 2022 році Польща мала 176 тисяч професійних і територіальних військовослужбовців. У 2024 році — вже понад 216 тисяч. Це більше, ніж армії Франції чи Великої Британії. При цьому йдеться не про цифри як такі, а про «готову» армію, а не «на папері». Готовність до дій, здатність до швидкого розгортання сил і широкий резерв сьогодні є валютою безпеки.
Ціна висока, але альтернатива дорожча
Не можна ігнорувати витрати на цю стратегію. Сьогодні Польща витрачає на оборону більше, ніж на вищу освіту, і майже стільки ж, скільки на всю систему охорони здоров'я. Для багатьох громадян — особливо в період інфляції та економічного спаду — це може бути важко сприйняти. У публічному дискурсі виникає питання: чи не перебільшуємо ми?
Відповідь залежить від того, як ми визначаємо безпеку. Як фізичне виживання і стійкість під час війни? Як баланс між військовою і соціальною безпекою? Сьогодні, в умовах російського імперіалізму, ми не маємо розкоші вибору. Соціальна безпека не виживе без військової безпеки.
Нова вага, нова відповідальність
Зростаюча військова сила Польщі — це не тільки привід для гордості, а й нові обов'язки. Союзники очікуватимуть, що Польща озброюватиметься не тільки для себе, а й для спільної справи. Це означає більшу участь у місіях НАТО, більший політичний ризик і необхідність збереження стратегічної узгодженості з рештою альянсу — навіть тоді, коли інтереси не завжди збігаються.
Але, можливо, саме Польща — а не Німеччина чи Франція — стане новим стабілізатором східного флангу. Не з обов'язку, а з вибору. І, можливо, саме це визначить майбутнє безпеки в Європі.
Адже в XXI столітті виживе не той, хто найбільше обіцяє, а той, хто найбільше інвестує в готовність. Польща вже інвестує. І робить це серйозно
Тому зараз – це наш момент.
У час відносного спокою, але зростаючої загрози, потрібно побудувати міст між суспільством і оборонною системою. Спільні тренування, освіта, місцева робота — це не другорядні заходи. Це майбутня перша лінія оборони. Нехай біженці та мігранти стануть частиною цієї системи. Бо НАТО відреагує – але перш ніж це станеться, Польща має бути готова захищатися сама. А готовність починається з людей.
Сьогодні лінія фронту проходить не на Сході — вона проходить через наше повсякденне життя. Через те, чи готові ми допомагати, розуміти і діяти разом. Саме це є сучасною територіальною обороною, яка починається зі спільноти. І ніхто не виключений з неї. Не питаймо, чи захистить нас держава. Запитаймо, чи готові ми захищати її, коли настане час випробувань.
Без уніформи — але з готовністю. Таким є сучасний патріотизм. І такою має бути щоденна безпека Польщі.
Попри гальмування з боку Будапешта, Єврокомісія разом із низкою держав-членів шукає способи розблокувати початок переговорів про вступ України до ЄС. Одні називають 1 січня 2030 року амбітною, але символічною ціллю. Інші — зокрема Литва — вважають її цілком досяжною.
Підтримка України для Вільнюса — не кон’юнктурне рішення останніх років. Це глибоке переконання, що сформувалося ще до повномасштабного вторгнення РФ. Про цю позицію, а також про політичні блокади, вплив Орбана, обрання нового президента Польщі та дезінформаційні ризики — в ексклюзивному інтерв’ю з експрем’єр-міністеркою Литви Інґрідою Шимоніте, яка очолювала уряд з 2020 по 2024 роки.
Майбутнє України в ЄС
Марина Степаненко: Литва запропонувала 1-е січня 2030 року як орієнтовну дату вступу України до ЄС. Це реалістична політична мета чи радше символічний жест підтримки? Як Литва сприяє досягненню цієї мети?
Інґріда Шимоніте: Литва вже давно вірить, що майбутнє України лежить в Європейському Союзі — ще задовго до кривавих воєн Росії проти України. Ми завжди вважали Україну європейською країною і вірили, що її інтеграція в євроатлантичне співтовариство буде вигідною для обох сторін. Звичайно, 20 років тому така думка не була популярною, і багато хто ставився до неї скептично. В Україні завжди були люди, які рішуче виступали за європейську інтеграцію, саме тому відбулися два Майдани. Але були й ті, хто вважав, що торговельні та ділові зв'язки з Росією можуть бути вигідними. Вторгнення змінило все це.
З огляду на те, як швидко змінилися погляди за останні чотири роки, я б не казала, що сьогодні щось є нереалістичним
Ще кілька років тому ідея запрошення України до ЄС у 2024 році здавалася немислимою, але ось ми тут. Звичайно, перешкоди все ще існують — деякі політики чи країни з політичних міркувань або під тиском недружніх режимів блокують прогрес, відмовляючись відкривати кластери чи ухвалювати рішення. Але це не новина.
Ми бачили подібні невдачі, наприклад, Північна Македонія мусила змінити свою назву, щоб задовольнити одну державу-члена, але потім інша країна ЄС заблокувала цей процес. Чи досягнемо ми мети до 1-го січня 2030 року, важко сказати. Проте я не бачу нічого нереалістичного. Україна продемонструвала надзвичайну здатність швидко і професійно вести боротьбу за виживання та впроваджувати глибокі реформи в багатьох секторах. Це рідкість. Я вірю, що це можливо. І ми будемо докладати всіх зусиль — я в цьому впевнена.
У контексті позиції угорського прем’єра Віктора Орбана, який часто використовує право вето у Раді ЄС, як Україна та її союзники можуть ефективно долати такі політичні блокади на шляху до членства?
У деяких випадках ми вже бачили прецеденти, коли рішення ухвалювались шляхом обходу угорського вета. Проте це не є хорошою ситуацією — і це не проблема України, це проблема Європейського Союзу. ЄС не може щоразу стикатися з однаковою перешкодою з боку однієї держави-члена, коли потрібно досягти консенсусу.
Навіть коли ЄС вдається рухатися вперед, враховуючи деякі інтереси Угорщини, це посилає неправильний сигнал, мовляв, ми винагороджуємо поведінку, яка суперечить духу Союзу. Позиція Угорщини стає дедалі гострішою проблемою, і багато політиків це усвідомлюють.
Я не хочу, щоб ЄС був змушений вживати радикальних заходів, таких як позбавлення країни права голосу, але ми мусимо визнати, що такий варіант існує
Угорщина не знімає вето щодо перемовин по вступ України до ЄС. Фото: LEON NEAL/AFP/East News
Ми вже бачили, що в деяких сферах ЄС може діяти без згоди Угорщини. Однак якщо це траплятиметься занадто часто, стане очевидним, що проблему потрібно вирішувати радикальніше. Я не можу сказати, коли настане переломний момент, але очевидно, що багато політиків втрачають терпіння до поведінки Угорщини.
Кілька років тому ідея позбавлення права голосу здавалася неймовірною — надто неєвропейською. Це вже не так. Багато що залежить від того, чи вирішить Угорщина змінити свою поведінку. Так само, як війна знаходиться в руках Путіна, Угорщина може в будь-який момент припинити це перешкоджання — і це буде краще для всіх.
З огляду на обрання Кароля Навроцького президентом Польщі, чи існує ризик, що він стане «другим Орбаном»?
Не зовсім, тому що формально новообраний президент не є членом партії, хоча він пов'язаний з «Правом і справедливістю» (PiS). Коли PiS була при владі, прем'єр-міністр Моравецький був дуже відданий допомозі Україні — ми часто разом відвідували Україну або зустрічалися в рамках Люблінського трикутника.
Польща має сильний інстинкт у визнанні загрози з боку Росії — на відміну від Орбана
Орбан грає на руку інтересам Путіна, головним чином для того, щоб залишитися при владі. Його риторика часто збігається з псевдомирними наративами Росії і включає звинувачення проти України. Польща, як і балтійські країни, має болючу історію з Росією. Угорщина теж, але вона реагує по-іншому. Незалежно від партії — чи то PiS, чи то «Громадянська платформа» (Platforma Obywatelska) — польські лідери загалом вважають Росію загрозою.
Тому я б не порівнювала Польщу з Угорщиною. Обраний не пан Ментцен, якого можна порівняти з Орбаном. Також важливо, що в процесі ухвалення рішень в ЄС уряд представляють прем'єр-міністр і міністри, а не президент. Координація з президентом відбувається, але виконавча влада належить уряду.
Зрештою в Польщі відбудуться парламентські вибори, і уряд може змінитися. Але я не очікую значних змін в їхній загальній позиції — обидві основні партії були прагматичними та обережними щодо Росії і підтримували необхідність Європи захищати себе.
Так, ми всі чули під час кампанії заяви, які викликали занепокоєння. Але передвиборча риторика — це одне, а важливо те, як співпрацюють інституції. Тому я залишаюся оптимістом. Звичайно, політичні діячі намагатимуться драматизувати внутрішні проблеми. Візьмемо, наприклад, фермерів — торішні заворушення були спровоковані заявами про те, що українці забирають їхні ринки, та побоюваннями щодо наслідків членства в ЄС. Такі настрої з’являться в багатьох країнах.
Росія буде використовувати це через пропаганду, щоб розпалити негатив. Але це не є чимось новим. Відповідальні політики повинні зосередитися на довгострокових цілях і не піддаватися цій маніпуляції. Ми знаємо, як діє Росія — нам просто потрібно бути готовими.
Санкції проти РФ — Литва як моральний компас Європи
18-й пакет санкцій зараз активно розробляється у тісній координації між ЄС і США. Чи відповідають нинішні напрацювання очікуванням Литви? Які сфери ви вважаєте пріоритетними для включення до цього пакету, щоб максимально посилити санкційний тиск на Росію?
Ми завжди стежили за включенням до санкційного пакету скрапленого газу та ядерних матеріалів, які експортує Росія. Але, звичайно, це проблема. Це хороша і погана сторона процесу ухвалення рішень в Європейському Союзі — необхідний консенсус. Це означає, що в якийсь момент ви отримуєте не найкращий результат, принаймні з вашої точки зору, але саме так відбувається координація. Тому добре, що ухвалення одного пакету обмежень завжди є початком наступного.
І так, на жаль, повільно, але я думаю, що ми рухаємося до того моменту, коли ці давні проблеми також будуть враховані
Інґріда Шимоніте разом з Володимиром Зеленським. Фото: ОПУ
Литва послідовно виступає за найжорсткіші санкції проти Росії, особливо на тлі нових атак на цивільну інфраструктуру в Україні. Чому, на вашу думку, деякі країни ЄС досі не готові діяти так рішуче, як Вільнюс? Які основні побоювання Заходу ви бачите?
Я б сказала, що найбільший вплив це мало на економіку не через санкції, а через те, що Путін відключив газ. Економічний удар був величезним. Якби країни попросили самі припинити купувати російський газ, більшість би відмовилася, боячись стрибків цін, витрат для бізнесу та проблем із постачанням. Не забуваймо й про усю цю пропаганду, мовляв, Європа замерзне взимку.
Нічого з цього не сталося. Ми впоралися добре, хоча це коштувало дорого. Але ЄС багатий, і гроші не є його найбільшою проблемою — інші сфери є більш складними.
Ми наполягали на вживанні заходів щодо газу на початку 2022 року, але ніхто не погодився. Тоді Путін зробив це сам, і ми побачили, що можемо впоратися. Страх полягає в тому, що ти не знаєш, чи зможеш впоратися. І це змушує лідерів вагатися перед ухвалою важких рішень.
Іноді йдеться також про вузькі бізнес-інтереси — люди, пов'язані з владними партіями, наполягають, що не можуть жити без торгівлі з Росією. Це створює опір на національному рівні.
Але загалом це страх перед реакцією громадськості. Деякі політики заявляють: «Росія все ще жива, все ще вбиває українців, але ми стали жити гірше — чому ми маємо страждати?». Це важка дискусія в демократичних країнах. Потрібні сильні аргументи та лідерство, щоб переконати людей, що це того варте.
Безпека, оборона і роль НАТО
З моменту повномасштабного вторгнення РФ оборонна стратегія НАТО зазнала істотних змін. Як Литва оцінює ці трансформації? Чи відповідає нова стратегія реальним загрозам на східному фланзі?
Є кроки в правильному напрямку, але вони ще не є самодостатніми. Попереду ще довгий шлях, особливо з огляду на поточну дискусію про те, наскільки міцними є наші трансатлантичні зв'язки зі США. Яка частка відповідальності за європейську безпеку в кінцевому підсумку ляже на Європу? Припущення, що США завжди надаватимуть ключову підтримку, наприклад у сфері протиповітряної оборони, може виявитися хибним.
Європа повинна стати більш самодостатньою: скоротити ланцюги постачання, збільшити чисельність військових і підвищити видатки на оборону
Це нелегко, особливо для країн, які не надавали пріоритету обороні, як ми. Ми невелика країна, але навіть 2-5% ВВП — це те, до чого ми прагнемо з часів Криму — ніколи не було дискусій про досягнення порогу в 2%. В інших країнах, навіть після вторгнення, зобов'язання щодо 2,5% або 3% були слабкими.
Рютте підтвердив запрошення України на саміт НАТО у Гаазі. Фото: ОПУ
Однак зараз ситуація змінюється. Європейська комісія бере на себе більш активну роль в обороні, призначаючи комісара з питань оборони та пропонуючи фінансові інструменти для підтримки держав-членів. Проте попереду ще чекають важливі політичні рішення, такі як військовий призов. Багато країн покладаються виключно на професійні армії, які є дорогими та обмеженими.
Повторне введення призову є політично чутливим питанням — після 35 років миру важко переконати громадян, включаючи жінок, що їм потрібна базова підготовка
Україна суттєво зміцнила свої оборонні можливості. Якими ви бачите перспективи поглибленої військової співпраці між Литвою та Україною — як на двосторонньому рівні, так і в межах НАТО?
Є такий жарт, що НАТО має попросити Україну прийняти Альянс до своїх лав. Це може бути жарт, але в ньому є багато правди. Україна давно відома як сильна промислова та технологічна країна з високим рівнем технічної експертизи, інженерії та науки — і, на щастя, нічого з цього не було втрачено.
Зараз ми бачимо, що Україна не просто виробляє, а створює речі, які змінюють обличчя поля бою. Багато хто з нас повинен заздрити цьому, вчитися на цьому і співпрацювати з Україною. Коли я працювала в уряді, ми підписали угоди з українськими установами про підтримку співпраці між нашими підприємствами — не тільки для того, щоб дарувати або купувати зброю в усьому світі, а й для того, щоб інвестувати в те, що Україна може розробляти і виробляти.
Це має величезний потенціал. Європейська оборонна промисловість потребує потужного поштовху, і Україна є яскравим прикладом того, чого можна досягти під тиском, демонструючи інновації та ефективність. Вона також кидає виклик традиційному оборонному мисленню, яке передбачає витрачання років і величезних сум на системи, які можна вивести з ладу за допомогою технологій, що коштують набагато менше.
Це змінює наше уявлення про економіку оборони. Я можу тільки сказати «вау» про те, чого досягають оборонний сектор України та її наукові й інженерні таланти. Нам є чому повчитися.
Внутрішньополітичні настрої в Литві та підтримка України
Брюссель розглядає можливе згортання програми тимчасового захисту для громадян України за кордоном. Які дії Литви у цьому питанні? На що розраховувати українцям?
У нашій країні зараз проживає близько 80 тисяч українських громадян — це менше, ніж пікова цифра у понад 90 000. Деякі повернулися в Україну або переїхали деінде. У нас діє режим тимчасового захисту, але, практично кажучи, більшість українців приїжджають сюди не заради пільг. Це переважно жінки зі східної України, які втекли з дітьми або літніми родичами. Переважна більшість з них працюють, є самодостатніми і сплачують податки.
Їм нічого не дається з милосердя — вони є частиною нашого суспільства, і я глибоко поважаю це
Так, існують програми соціального захисту, такі як медичне обслуговування або шкільні обіди, але нічого надзвичайного. Якщо статус тимчасового захисту буде скасовано, я не думаю, що багато що зміниться. Просто це перейде в статус дозволу на проживання, і люди залишаться.
Литва не є країною з великим бюджетом на соціальне забезпечення. Ми пропонуємо базову соціальну підтримку — однаково як місцевим жителям, так і українцям. Діти отримують харчування в школах, люди мають доступ до медичних послуг або отримують допомогу з оплатою комунальних послуг — без жодної різниці.
Ми далекі від перших днів вторгнення, коли люди потребували термінової допомоги: ліжка, їжі, предметів першої необхідності. Зараз багато хто оселився і став повноцінною частиною нашого суспільства.
Чи спостерігаєте ви посилення проросійських, антиукраїнських або ізоляціоністських наративів у литовському суспільстві чи політиці? Якщо так — що є джерелом цих змін?
Що було, мабуть, несподіваним у 2022 році, так це те, як люди, які були проросійськими або корисними для Кремля, зникли з публічного поля зору. Вони замовкли — тому що суспільство тут є сильно проукраїнським.
Поступово вони почали з’являтися знову, кажучи такі речі, як «Україна не може перемогти» або «ми марнуємо гроші» — типові прокремлівські наративи. Цікаво, що під час торішніх президентських і парламентських виборів деякі політики відкрито просували цю лінію, стверджуючи, що умиротворення дорівнює миру, що ми повинні дати агресору те, чого він хоче.
На щастя, жоден з них не здобув реальної політичної влади. Вони залишилися маргінальними, хоча все ще мали певну підтримку, що свідчить про те, що частина населення є прорадянською або проросійською і вразливою до кремлівської пропаганди. Ми знаємо, що це є, як і в будь-якій країні.
Але позитивним моментом є те, що суспільна підтримка України залишається сильною. Насправді тут важче бути антиукраїнським, ніж, скажімо, анти-ЛГБТ або проти Стамбульської конвенції — питань, які можуть розділити громадську думку. Щодо України, більшість людей соромилися б сказати, що вони її не підтримують.
Навіть проросійські голоси часто формулюють свої погляди в м'якших виразах, кажучи щось на кшталт: «Ми підтримуємо Україну, але люди гинуть, тому нам потрібен мир». Потім вони закликають відмовитися від українських територій або припинити військову підтримку — це все ще кремлівські наративи, просто не відкрито антиукраїнські.
Титульне фото: ANDRZEJ IWANCZUK/REPORTER
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.