Ексклюзив
20
хв

Ринок праці України: кого бракує та як жінки опановують нові професії

На українських ресурсах з пошуку роботи вакансій нині більше, аніж резюме. Експерти відзначають: не вистачає кадрів. Що відбувається на ринку праці України? Як вирішити проблему браку спеціалістів? Чи стане панацеєю перекваліфікація жінок на традиційно чоловічі професії?

Юлія Малєєва

Жінки навчаються типово чоловічим професіям. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вакансій більше, ніж шукачів роботи

Ключова тенденція на ринку праці України станом на вересень 2024 року — дефіцит кадрів. Серед причин цього — мобілізація, вимушена міграція за кордон, окупація територій.

Згідно з «Трекером економіки України під час війни» Центру економічної стратегії резюме на сайтах пошуку роботи менше, аніж вакансій — розрив складає до 26%.

— Ринок праці сьогодні — це, в основному, ринок шукача роботи. Інша справа, що дуже часто це вимагає від працівника або перекваліфікації, або пониження кваліфікації, особливо, коли ми говоримо про людей, які виїжджали з окупованих територій, з зони бойових дій, зі зруйнованих населених пунктів. Тому, власне, тут ситуація є досить індивідуальною, і потрібно дивитися на конкретні спеціальності, — каже виконавчий директор Центру Гліб Вишлінський. 

Загалом, додає він, зараз продовжуються тенденції, які були й до  повномасштабного вторгнення: насамперед йдеться про нестачу фахівців робітничих професій і про умовно «непопулярні» роботи з низькою оплатою, де велика плинність кадрів: продавці, вантажники, офіціанти, баристи, підсобні робітники, вантажник. 

Компанії готові брати жінок на стереотипно чоловічі посади

В Україні жінки в середньому заробляють на понад 18% менше, ніж чоловіки. Торік український уряд розробив стратегію зменшення гендерного розриву в оплаті праці. В планах — до 2030 року скоротити розрив в оплаті праці чоловіків та жінок з 18,6% до 13,6%. 

Утім під час війни гендерні стереотипи на ринку праці суттєво змінилися, каже PR-менеджерка Work.ua Вікторія Білякова:

— Все більше роботодавців в Україні готові брати жінок на ті посади, які раніше вважалися стереотипно чоловічими. Наприклад, професії далекобійниць, операторок верстатів, технічних спеціалісток у виробництві стають все більш доступними для жінок. Війна певною мірою стимулювала цей процес, оскільки гендерні бар'єри, які були на ринку праці, почали руйнуватися через нагальну потребу в кадрах. Також роботодавці вкладають кошти в автоматизацію процесів, полегшення умов праці, щоб фізична витривалість була менш ключовою у підборі до кандидата.

Ця ж тенденція стосується і найму працівників старшого віку. Попит на досвідчені кадри зростає, і вікові обмеження стають менш актуальними

Якщо до початку війни жінки становили 55% від зареєстрованих безробітних, то сьогодні частка жінок зросла до 77%, а в окремих регіонах — до 80%, інформують у Державній службі зайнятості. Тому виникають певні труднощі з укомплектуванням вакансій за професіями, які є традиційно затребуваними серед чоловіків (будівельники, зварники, слюсарі, електромонтери, водії тощо).

Щоправда, «чоловічі» та «жіночі» професії — це радше стереотипи. І роботодавці мають поштовх на те, щоб їх позбутися, розповідає виконавчий директор Центру економічної стратегії Гліб Вишлінський:

— Зараз немає такої ситуації, що ринок праці втратив купу чоловіків і не втратив жінок взагалі. Бо він втратив і тих, і тих. Зараз не та ситуація, що в США, Британії чи Союзі в 40-х роках, коли люди не мали куди подітися [під час Другої світової війни в Союзі масово використовувалася жіноча праця на військових підприємствах, що прирівнювалося до військового обов'язку. — Ред.]. Але цей час — хороший поштовх для роботодавців переосмислювати стереотипи, яких з радянських часів залишилося дуже багато.

Чому машиністи метро, потягів — лише чоловіки? Чому жінки завжди кермували трамваями, тролейбусами й не водили автобуси — загадка
Анастасія Мазуркова — перша жінка-машиністка у метро Харкова. Суспільне Харків / Євген Гертнер

Дані про те, що найбільший дефіцит кадрів спостерігається серед кваліфікованих робітників, підтвердили й у Державному центрі зайнятості на запит Sestry.eu. Зокрема, нестача кадрів відчувається за такими професіями як: швачка, електромонтер з ремонту електроустаткування, слюсар-сантехнік, слюсар-електрик, монтер колії, слюсар аварійно-відновлювальних робіт, зварник, водій навантажувача, машиніст екскаватора, токар, столяр, оператор верстатів з програмним керуванням тощо.

Поки що тут не спостерігають масової тенденції, щоб жінок працевлаштовували на умовно «чоловічі» посади. Приміром, за 9 місяців в Україні 162 жінки влаштувались на посаду верстатника деревообробних верстатів, 109 жінок — стали машиністками насосних установок, 59 жінок — слюсарками з механоскладальних робіт, 47 жінок — машиністками крана. Декілька десятків жінок в Україні стали електромонтерками, вантажницями тощо.

Нові можливості від держави

Вирівняти дисбаланс на ринку праці може перекваліфікація працівників. Як анонсувало влітку Міністерство економіки, 30 000 українців зможуть пройти навчання та опанувати нові професії завдяки освітньому проєкту ReSkill UA [проєкт реалізовують Happy Monday разом з міжнародною платформою Coursera за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» та сприяння Міністерства економіки. — Ред.]. 

— Завдання Уряду — покращити ситуацію на ринку праці через підтримку програм навчання і перенавчання українців на більш затребувані професії та спеціальності, а також створюючи умови для повернення тих, хто виїхав з країни через війну, — пояснювала ініціативу заступниця Міністра економіки Тетяна Бережна. 

Ці жінки пройшли здобули нову професію. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet

Навчання зареєстрованих безробітних на замовлення роботодавця організовує служба зайнятості. Також тут вчать тих, хто хоче розпочати власну справу. З початку 2024 року таке навчання пройшли 33 тисячі безробітних українців. 

Окремі категорії, зокрема, ВПО, можуть отримати ваучер на навчання — документ, що дає змогу безоплатно підвищити кваліфікацію або отримати нову професію за затвердженим Мінекономіки переліком (у ньому 155 професій і спеціальностей). Такі ваучери отримали 19 тисяч українців.

Програми від громадських організацій та іноземних партнерів

Галина Черкашина за освітою — інженер-електрик, працює в освіті. Цьогоріч вона навчалась на курсі монтажниць сонячних панелей від платформи для підготовки фахівців у сфері сонячної енергетики Atmosfera Academy. Це було навчання для жінок. Головною умовою була наявна технічна освіта, оскільки студентки вже повинні були мати базові знання з основ електрики. Частина курсу була онлайн, а частина — очно, розповідає жінка:

— Ми вчились встановлювати та демонтувати сонячні модулі на висоті. Для цього з нами провели практичні заняття з промислового альпінізму. Ми одягали системи, користувались реальним обладнанням промислових альпіністів, лазили по даху. Було весело. А потім треба було не просто вилізти на дах, а затягнути туди панель та встановити її. Трошки важче, але все одно дуже цікаво.

Ми скручували електрику, щити постійного та змінного струму. Налаштовували різного типу інвертори, контролери заряду акумуляторних батарей, самі батареї
Жінки освоюють професії, які завжди були типово чоловічими. Фото: Shutterstock

У підсумку Галина знайшла й нову роботу: тепер вона приєдналась до академії Atmosfera як викладачка. Заявок на курс монтажниць сонячних панелей надійшло близько 150, каже програмний менеджер освітньої програми Олексій Веретельник. Урешті обрали десятьох учасниць, які у серпні 2024 року пройшли онлайн теоретичне навчання та технічну практику у Києві:

— Ми й раніше навчали жінок на цьому курсі, але їх було небагато. Потім до нас звернулась компанія, яка має власні об'єкти сонячних електростанцій, з проханням підготувати спеціалістів, бо їх бракує. Ми зрозуміли, що на ринку зараз із чоловічими бригадами є деякі проблеми, і подумали, що варто акцентувати на тому, що й жінки теж можуть цю професію опанувати, тож почали міркувати як це зробити. 

Партнером цієї програми став український офіс Greenpeace, який саме в цей час звернувся з аналогічною пропозицією до академії. Вже після цього курсу з’явились й інші громадські організації, які готові співпрацювати з платформою у цьому напрямку. І цьогоріч в академії Atmosfera планують сформувати ще одну таку групу. 

— Також у нас будуть запускатися, курси, в яких ще більш розмитий гендер, наприклад проєктний менеджер в сонячній енергетиці. Бо якщо казати про монтажника, то там все-таки іноді треба застосовувати фізичні зусилля, коли треба переміщувати доволі важкі панелі, хоч і з застосуванням певних засобів. Загалом до нас часто відправляють компанії на навчання своїх працівників, неважливо, чоловіків чи жінок, — додає Олексій Веретельник.

Ще одну програму навчання для жінок пропонує проєкт Reskilling Ukraine. Sestry уже писали про те, як жінок навчають водінню на вантажівках, фурах, щоб вони мали можливість працювати навіть далекобійницями. Загалом з програм від Reskilling Ukraine випустилося 228 жінок, розповіла програмна координаторка Олександра Панасюк. Вони проходили перекваліфікацію на 2 спеціалізації: водійка ваговоза (програма OnTrack в партнерстві з компанією Scania Ukraine) або водійка автобуса (програма BusDrive).

Ці жінки освоїли професію водія автобуса. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet

Щоб зрозуміти, чи є попит, наприкінці року тут вирішили запустити ще 2 пілотні групи: водійки фур (категорія СЕ) OnTrack CE та з отримання професії машиністки екскаватора та водійки фронтального навантажувача Iron Women. Останню програму запускають разом із компанією Volvo CE. 

— Це абсолютно унікальна програма, що вперше впроваджується компанією Volvo Construction Equipment. І ми разом робимо це саме в Україні. Перемовини щодо її запуску тривали майже рік і ми дуже радіємо, що дамо жінкам, які бачать себе професіоналками в оперуванні екскаваторами та навантажувачами в майбутньому, шанс на здобуття нової професії абсолютно безплатно, — розповідає Олександра Панасюк.

Отримані знання жінки можуть використати по різному. Хтось — влаштуватися на нову роботу, хтось — заснувати свій бізнес, а хтось — покращити процеси у власній справі.

Ганна Гастинщикова — власниця сімейного ранчо «Ідилія» з Київщини. У лютому 2022 року село Лісовичі, де розташоване ранчо, пережило окупацію. Тваринам не вистачало їжі, води. Евакуюватися не було змоги – всі мости були підірвані, а транспорту, яким можна було вивезти 13 коней, не було. 

— Сіно та інші корми нам мали привезти 23 лютого. Але на той момент вже до нас доїхати не було можливості. Ми залишилися майже без нічого, — згадує Ганна.

Після цього визріла ідея мати власний коневіз для ранчо:

— Ми зрозуміли, що ситуації бувають різні й врятувати коней можна тільки таким чином. Можна буде привести якийсь вантаж.

Зрештою, Ганна вирішила почати з того, щоб здобути водійське посвідчення категорії С, і пішла на навчання він проєкту Reskilling Ukraine:

— Спершу ми вчили теорію онлайн, потім два тижні були практичні заняття з водіння. Для мене було складно те, що попри наявність водійського посвідчення, я не кермувала легковою автівкою до 2022 року, поки чоловік не пішов у Збройні Сили. Було страшно їздити містом, але я подолала цей страх.

Тепер зрозуміла, що коли ти за кермом вантажівки, то маєш враховувати й габарити. Зараз ми ще складаємо іспити, але з попереднього випуску дехто влаштувався вже на роботу

Наразі в Reskilling Ukraine зараз збирають дані про те, хто з випускниць програми  працевлаштувався. А за умови отримання фінансування планують перекваліфікувати ще близько 1000 жінок наступного року.

Жінки отримали нові права і тепер можуть кермувати вантажівками. Фото: Reskilling Ukraine Beredskapslyftet
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, працювала директоркою та головною редакторкою ІА «ВСН», кореспонденткою ІА «Волинські Новини». Випускниця курсу «Економіка, ринки та аналіз даних» Центру журналістики Київської школи економіки. Магістр української філології.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

20
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Залишаючи свої будинки у 1986 році, мешканці Чорнобильської зони не усвідомлювали, що це назавжди. Ставили квартири на сигналізацію, ховали від дружин заначки під плінтуси. Залишали тварин. Евакуювали людей нібито на три дні...

Чорнобильські «біороботи» рятують світ

26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Вночі на ЧАЕС проходив експеримент. Ситуація вийшла з-під контролю і один за одним сталися два вибухи. Четвертий реактор було повністю зруйновано, внаслідок чого в атмосферу потрапила величезна хмара радіоактивного пилу.

Радянська влада довгий час замовчувала катастрофу і навіть влаштувала традиційні першотравневі паради.

Світ нічого не знав про вибух два дні

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривав максимальний викид радіоактивних речовин із пошкодженого реактора. 11 тонн ядерного палива потрапило в атмосферу. Найбільша хмара осіла на території Білорусі. 30 співробітників ЧАЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом місяця.

Внаслідок Чорнобильської катастрофи постраждало орієнтовно 5 мільйонів людей. Було забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів Білорусі, України та РФ. З них в Україні — 2218 селищ та міст з населенням приблизно 2,4 мільйонів людей.

Ліквідація наслідків аварії коштувала Радянському Союзу 18 мільярдів доларів. З усіх його куточків на боротьбу з «мирним атомом» було кинуто щонайменше 600 тисяч людей, і скільки з них загинуло від променевої хвороби — невідомо. За різними джерелами — від 4 до 40 тисяч осіб.

«Біороботи» — люди, які рятували світ від розповсюдження радіоактивних речовин ціною своїх життів. Фото: Європейський Інститут Чорнобиля

Унікальні підрозділи хлопців, які скидали з даху реактора радіоактивні шматки графіту, іноземці прозвали «біороботами». Адже ці люди працювали за таких небезпечних умов, у яких ламалися навіть спеціально створені для робіт під час катастроф роботи. Активність радіації на даху була від 600 до 1000 рентгенів на годину — а це смертельні дози опромінення. «Біороботи» виходили на дах на кілька хвилин, кидали одну лопату графіту в палаючий реактор і йшли, поступаючись місцем наступним. Більшості з них ця дійсно героїчна праця коштувала життя.

Колишнє місто-мрія Прип'ять тепер — місто-примара, його нема на сучасних картах.

Магніт для сталкерів і туристів з 75 країн світу

Перші чорнобильські сталкери з'явились на початку дев'яностих, одразу після розвалу Радянського союзу. На початку 2000-х сюди стали приїжджати туристи. А в 2010 році було прийнято рішення відкрити Зону для всіх бажаючих — необхідно було тільки отримати на це офіційний дозвіл і заплатити від 500 гривень до 500 доларів. За наказом Міністра з надзвичайних ситуацій України були проведені радіологічні дослідження та сформовані маршрути для відвідувачів. Зазначалось, що на території цих маршрутів у 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів без шкоди для здоров'я, а в 10-кілометровій зоні — 1 день.

Зона відчуження. Фото Марії Сирчиної

Поїздка до 30-кілометрової Чорнобильської зони стала лідером у світовому списку унікальних місць та екзотичних екскурсій (нижче у рейтингу — Антарктида та Північна Корея). Що більше часу минало з моменту аварії, то більше туристів приїжджало. Усього — з 75 країн світу.

У Зону, що за своїми розмірами дорівнює трьом Києвам чи п’яти Варшавам, їхали з усього світу, щоб побачити можливу модель майбутнього людської цивілізації

Відчути атмосферу покинутого будинку. Зрозуміти, що буває, коли людське життя цінується менше, ніж прибуток від дешевої електроенергії чи державна таємниця.

— Кілька років тому я тут бачив жінку, що засмагала, — розповідав колишній супроводжуючий туристів у Зоні Сергій Чернов. — При цьому повз неї йшли місцеві працівники, одягнені в захисні, щільно застебнуті костюми. «Я, — сказала вона, — у московській газеті прочитала, що чорнобильська засмага найстійкіша, рік не змивається!»

Чорнобиль після російської окупації

У перший же день повномасштабного російського вторгнення Чорнобильська АЕС, яку 36 років консервували і берегли від подальшого розповсюдження радіації, була окупована військами РФ. Місце, в якому колись відбувся найстрашніший цивільний ядерний інцидент у світі, знову стало зоною підвищеної небезпеки.

Російські війська були в Зоні трохи більше місяця — до 2 квітня. І хоча великих боїв там не було (тільки зіткнення з прикордонниками та обстріли у перші дні), окупація змінила ці особливі землі на багато років.

Вражає історія про росіян у Чорнобильській зоні, які рили окопи в Рудому лісі — одній з найбрудніших локацій місцевості. Працівники станції, які залишалися там під час окупації, пояснювали, що рити чорнобильську землю дуже небезпечно. Але ніхто їх не слухав. Ба більше: радіоактивний пил росіяни вивезли за межі Зони на гусеницях своїх танків.

Російські позиції в найбруднішому Рудому лісі. 2022 рік. Фото: Енергоатом України

У Чорнобильській зоні і раніше було правило, що краще не сходити з асфальту. Але зараз окрім небезпеки від радіації додалася загроза мін та розтяжок. Тепер ні про який туризм чи сталкерські походи навіть не йдеться, адже 95-98% території зони відчуження вважається замінованою (оскільки вона поки не обстежена на наявність вибухових пристроїв).

Внаслідок вторгнення росіян на територію ЧАЕС було пошкоджено і розграбовано офісну та комп'ютерну техніку на суму понад 230 мільйонів гривень. Заступнику гендиректора «Росатома» Ніколаю Мулюкіну Національна поліція України оголосила підозру про порушення законів і звичаїв війни. За даними слідства, Мулюкін під час російської окупації Чорнобиля навесні 2022 року керував пограбуванням атомної електростанції. Окупанти не знали, чим там займатися, і просто крали майно. Утримуючи в заручниках працівників станції та нацгвардійців, які її захищали.

Аби привести ДСП «ЧАЕС» у довоєнний стан та відновити все необхідне, потрібно 1,6 мільярдів гривень, вважають в державному агентстві України з управління зоною відчуження.

Але найгірше — у полоні росіян досі залишаються 103 бійця Нацгвардії, які охороняли ЧАЕС. Як розповідає дружина одного з полонених військовослужбовців Наталія Кушнарьова, окупанти захопили їх під час вторгнення 24 лютого 2022 року.

20
хв

Чорнобильська трагедія: річниця вибуху

Sestry

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress