«Потоп» і «Дзяди» повністю прочитав. Як український випускник справляється в Польщі

Марія Гурська: 9 липня ми з Вами зустрілися на мітингу у Варшаві, організованому перед дитячою лікарнею на вул.Коперника активістами «Євромайдан Варшава». Люди вийшли висловити протест проти жорстокого обстрілу Києва, під час якого російська ракета вдарила по дитячій лікарні «Охматдит». Чому для вас це  важливо? 

Дорота Лобода: З початку повномасштабної війни в Україні, тобто з лютого 2022 року, коли до Польщі почали прибувати біженці з України, я беру участь у більшості демонстрацій проти агресії Путіна в Україні. Ця атака мене особливо вразила, бо більшого варварства, ніж напад на дитячу лікарню, важко уявити. Батьки везуть дітей до лікарні, бо сподіваються, що там їх врятують. Тим часом, терорист Путін наказує вбивати цих дітей. Я прийшла на цю демонстрацію також для того, щоб показати полякам, що ця війна відбувається поруч із нами і все це могло б статися з нами самими. Я кажу не тільки про те, що Польща під загрозою, а й просто про те, що жодна порядна людина не може погодитися, щоб такі речі відбувалися в Європі.

Діти з мамами з обстрілюваних міст України приїжджають до Польщі з перших днів війни. Багато з них тут вже третій рік.  Про проблеми цих дітей ви пишете з самого початку російського вторгнення у своїх соціальних мережах. Чого вдалося досягти за понад 2 роки на посаді спочатку радниці Президента Варшави, а тепер — депутатки Сейму? 

З перших днів ми запустили пункти допомоги, куди привозили їжу, засоби гігієни, постільну білизну, одяг і інші речі першої необхідності біженцям з України. Та навіть більше, ніж про речі, українські матері в ті дні просили допомогти знайти школу чи дитсадок для їхніх дітей. Так виникла ідея створити довідник міста Варшава для батьків та учнів з України, де була зібрана і представлена українською мовою уся необхідна практична інформація про те, як записати дитину до школи чи дитячого садка, де отримати поради та допомогу. Я й сама почала надавати консультації, як волонтерка, у освітньому центрі в районі Середмістя організувала зустрічі для українських підлітків, які хотіли вступати до університетів. Я пояснювала молоді, як працює наша система, як подати документи на вступ, на яких веб-сайтах можна шукати інформацію, який рівень знання мови потрібен. Паралельно я організовувала курси польської мови для українок, адже найневідкладнішим для них було вивчити мову, щоб справлятися і шукати роботу у новій країні. Але найважливіше — я почала давати поради мамам та шукати дитячі заклади у Варшаві, куди можна було б записати українських дітей —  підказувала, куди звернутися, а коли була потреба, то й сама йшла з українською родиною, щоб домовитися, знайти місце в школі чи садку.

В школах ніхто не був готовий до того, що раптом з'явиться багато дітей, які не володіють польською і потребують підтримки

Підтримки не лише у вивченні мови, а й психологічної, бо в Україні ці діти отримали страшний досвід. 

Чи можете ви пригадати конкретну історію?

Це був один із перших місяців війни і я допомогла одній мамі знайти місце у школі у Варшаві для її сина. Але в школі в дитини почалися проблеми з вчителькою. Вона нервувала, що хлопець б'є ногами портфель, ховається під партою, не хоче з нею розмовляти. Вчителька очікувала, що хлопчик буде вдячний за те, що він отримав новий шкільний портфель, що в нього гарна школа, тому що це була гарна, нова школа, чудово обладнана. Виглядало, що педагогу забракло співпереживання та розуміння. Мені довелося пояснити вчительці: хлопець не хоче нової школи і нового портфеля, а хоче бути зі своїм татом в Україні. Новий пенал і нові кольорові олівці йому не потрібні, тому що він сумує за татом і переживає за нього. Виявилося, що те, що є очевидним для мене, не є таким для неї. Вчителька запропонувала мамі переконати тата хлопчика провести з ним виховну бесіду по телефону. Я пояснила: не можна вимагати від матері присвятити єдину розмову на тиждень зі своїм чоловіком і з батьком хлопчика в Україні тому, щоб накричати на хлопчика за погану поведінку в школі. Ми не усвідомлювали раніше, що таке війна. Ми жили в безпечній країні, і нам було важко уявити, що люди просто гинуть за кордоном, що тато цієї дитини може померти кожного дня. І тому розмова тата і хлопчика справді не повинна стосуватися портфеля.

Чим закінчилася ця історія?

Вона закінчилася добре. Я змогла донести вчительці, що хлопець не відповідав, бо не розумів польської. Йому просто потрібно було дати час. Не страшно, якщо дитина трохи посидить під партою — величезна кількість 7-річних польських хлопчиків також б‘ють ногами шкільні портфелі та сидять під партами, бо діти в усьому світі однакові. Але українські діти потребують додаткової підтримки. Бо окрім того, що це просто діти, маленькі хлопчики та дівчатка, які можуть створювати проблеми в школі, вони мають за плечима багато досвіду, якого польським дітям ніколи не доводилося переживати.

1 вересня усі українські діти шкільного віку, які перебувають в Польщі, повинні піти до школи, незалежно від того, чи навчаються дистанційно за українською системою. Що ви думаєте про таке рішення?

Я вважаю, що це гарне рішення. Мене хвилювало, що відбувається з дітьми, які ніде не навчаються, тому що український уряд не в змозі знайти їх і забезпечити їм освіту. Ці діти зараз в Польщі. Якщо вони не навчаються в польських школах, польська система освіти також не знає, що з ними відбувається. І так вже третій рік. Звісно, ​​можна було б припустити, що діти могли б навчатися дистанційно, але давайте згадаємо, що вони навчаються дистанційно вже п’ятий рік, тому що раніше була пандемія і деякі з цих дітей вже багато років не були у звичайній, нормальній школі, де вони мають контакт з іншими дітьми і з живим учителем, а не з комп’ютером.

Як польські діти зобов’язані ходити до школи, так і українські діти, які тут постійно перебувають, повинні ходити до школи

Вони можуть залишитися тут назавжди, а навіть якщо ні, їм все одно потрібен контакт з іншими дітьми, потрібна підтримка. Можливо, школа помітить, що дитина знаходиться в психологічній кризі і потребує підтримки, або що підтримка потрібна матері. Якщо мама постійно перебуває на роботі, чи вдома з дитиною, і не має контакту з іншими людьми, то їй вчасно не нададуть допомогу. Тому я вважаю, що це добре рішення, хоча, звичайно, це буде великим викликом, тому що за оцінками Міністерства освіти, ідеться про приблизно 60 тис. дітей з України, які зараз знаходяться в Польщі і не ходять до школи.

Чи готові польські школи приймати українських дітей? Чи вистачить всім місця? Що зміниться з вересня і які нові програми запрацюють? 

В Польщі народжується все менше дітей, а відповідно, їх менше в школах. Якщо у великих містах це не так відчутно, то в маленьких містах  хоча й невеликі школи, але місця там навіть забагато. За нашими плечима два роки досвіду функціонування польської освітньої системи в умовах війни в Україні. Це спочатку  вчителі раптом опинилися в ситуації, коли в класі з’явилися іншомовні діти і ніхто не знав, що робити. Станом на зараз багато вчителів вже пройшли навчання та тренінги, вони знають, як працювати з дітьми з інших країн. Шкільні психологи готові працювати з травматичним досвідом дітей. Школи також візьмуть на роботу міжкультурних асистентів. Вони допоможуть в інтеграції не лише школярів, а й їхніх мам, бабусь і всіх, хто є з дітьми тут, у Польщі.

Чим займається міжкультурний асистент?

Ідея з асистентами це нововведення, яке дозволить кожній школі, яка цього потребує, працевлаштувати вчителя для допомоги українським дітям. Кошти на нових співробітників надходитимуть через дотації від місцевої влади і від держави.

Асистент допоможе записатися до школи, пройти адаптацію у перші дні, і в подальшому буде весь час присутній в класі і сприятиме інтеграції з іншими дітьми, тобто з польськими дітьми, але і не тільки, адже у польських школах є діти і з інших країн. Асистенти працюватимуть також і з батьками — пояснюватимуть, коли потрібно зробити внески, прийти на збори, що купити до школи, які в Польщі звичаї, тому що більшість речей у наших школах схожі, але дещо відрізняється. Наприклад, електронний щоденник. Українські мами розповідали мені, що в Україні він не є  настільки популярним, а в нас все тримається на цьому електронному щоденнику. Асистенти створюють умови безпечного вступу українських дітей до польських шкіл. На початку всім буде нелегко і знадобиться більше міжкультурних асистентів. Але, сподіваюся, з кожним місяцем буде все краще. 

Яким є підхід до питання громадянства асистентів?

Вони можуть бути поляками чи польками, але повинні вільно спілкуватися українською, адже працюватимуть з українськими дітьми. І я, все ж, щиро сподіваюся, що значна частина асистентів буде з України.

В Польщі багато кваліфікованих українських вчителів, які шукають роботу і це — шанс для них

Я бачу багато українок у Варшаві, які працюють на різних посадах, не відповідних їхній кваліфікації. Вони прибирають у наших домівках, роблять нам нігті, стрижуть нас у перукарнях, піклуються про наших дітей. Було б чудово, якби вони знову змогли працювати юристами, лікарями і вчителями, виконувати всі ті професії, якими займалися в Україні! Той факт, що зараз їм потрібно проходити стільки різноманітних бюрократичних процедур, ускладнює не лише їхнє життя, а й наше! Дуже добре, що посада міжкультурних асистентів дозволить простіше працевлаштувати кваліфікованих українок. Сподіваюся, що надалі вдасться трішки пом’якшити законодавство, щоб фахівцям з України було легше діяти у нових умовах. 

Як бути з такою проблемою в школах, як булінг? Це явище є особливо болючим для українських дітей у Польщі.

Наскільки мені відомо, і я спілкувалася про це з заступницею міністра освіти Йоанною  Мухою — у Міністерстві знають і розуміють цю проблему. Буде цілий пакет семінарів і тренінгів для вчителів щодо того, як боротися з цим явищем. Це важлива частина ролі міжкультурних асистентів. Додаткова особа, яка підтримує українську дитину в школі,  повинна буде постійно реагувати на прояви переслідування чи насильства щодо українських дітей.

Важливим питанням є збереження національної ідентичності українських дітей у польських школах. Наразі точиться дискусія про те, чи підтримають це польські школи, чи, навпаки, сприятимуть полонізації маленьких українців. Політики кажуть, що ризику немає, але нам пишуть мами дітей з різних шкіл, особливо у Варшаві, про випадки, коли дітям на перервах забороняють говорити українською. Як це можливо, і яка ваша думка з цього приводу?

Це неприпустимо.

Інтеграція не означає перетворення дітей з України чи будь-якої іншої країни на поляків

Ці діти навчаються в польській школі, але мають право на свою мову, свою ідентичність, свою історію. І тут вся діяльність, спрямована на денаціоналізацію дітей, як би це не звучало, безумовно, є незаконною. Школа не має права забороняти дітям спілкуватися рідною мовою. Але знаєте, я також думаю, що діти, які мають українські родини і постійно спілкуються вдома українською, не забудуть своєї мови, як і польські діти, які розкидані по всьому світу. Сім’я також підтримує традицію, культуру та знання мови. І водночас, ніщо не заважає нам поговорити з міністерством про те, щоб українська була додатковою мовою навчання в школах. Сьогодні ми мали зустріч із послом України, який залишає свою посаду, і він наголошує, що для української держави важливо, щоб діти в польських школах мали змогу вивчати українську мову, як додаткову. Думаю, Міністерство це розглядає.

Що б ви порадили мамі, дитина якої приходить додому і скаржиться, що вчителька забороняє їй з друзями на перерві розмовляти українською?

Я б сказала їй: напишіть скаргу директору, а якщо це не допоможе, то скаржтесь шкільній раді, тобто, «Кураторію», бо такого просто не може бути. Кураторій має окремий офіс у кожному воєводстві, який займається всіма шкільними правилами, їхні представництва є в польських містах, навіть, маленьких. Ви можете повідомити туди будь-які скарги щодо будь-яких негараздів у школі.

Підсумовуючи, яке сьогодні головне завдання польських шкіл щодо маленьких українців?

Забезпечити місце для навчання, культурного асистента, психологічну підтримку та гарну інтеграцію з польськими дітьми.

За офіційними даними, з початку повномасштабної війни Росія викрала на тимчасово окупованих територіях України приблизно 20 тис. дітей. Наразі лише 736 дітей змогли повернутися додому. Навіщо Путіну українські діти, і як зупинити злочин — повернути дітей додому?

Майбутнє нації — в дітях. Мета війни – знищити майбутнє нації. Росія хоче забрати українських дітей і зробити їх росіянами — вкрасти в України найцінніший скарб. Те саме німці робили під час війни, коли хотіли польських дітей зробити німцями. Це огидна, варварська стратегія війни. І тому існують міжнародні організації ООН, ЮНІСЕФ та інші. Вони мають добиватися повернення дітей в Україну і того, щоб Росія припинила діяти всупереч міжнародному праву.

Євростат повідомляє, що 4,3 мільйона біженців війни з України перебувають в Європі через війну. 950 тисяч з них – в Польщі. Як ви вважаєте, коли всі українські біженці зможуть повернутися додому? 

Думаю, всі до одного додому вже не повернуться. Я знаю кількох жінок зі Східної України, домівки яких зруйновані. Вони планують залишитися в Польщі.

Я щиро бажаю, щоб кожен, хто захоче повернутися в Україну, повернувся і допоміг відбудовувати цю чудову країну!

Щоб так сталося, ми повинні дати Україні більше зброї.

Як, на вашу думку, на польсько-українське сусідство вплине цей епізод спільної історії — те, що ми зараз переживаємо, як сусідки, сестри?

Сподіваюся, що складна історія, яка була між нами раніше, перетвориться на приклад позитивного сусідства, а Польща стане тією країною, яка допоможе Україні вступити в НАТО і ЄС. Як тільки Україна стане частиною Європейського Союзу, між нами вже не буде кордону. Я зараз чую від поляків і польок, що вони налагодили настільки близькі стосунки та дружбу з жінками, і навіть з цілими родинами з України, що коли війна закінчиться і українці повернуться додому, то ті поїдуть їх відвідувати, бо вже отримали запрошення. Після Перемоги багато поляків поїдуть в Україну, щоб відвідати своїх друзів — людей, з якими вони тут познайомилися та подружилися — підтримати їх, та й просто поїхати на відпочинок. Раптом Україна стала місцем, про яке ми багато думаємо. Раніше Польща була дуже західноорієнтована, а тепер виявилося, що у нас на сході є дуже дорога для нас сусідка.

Єнджей Дудкевич: Як Варшава справляється з допомогою людям, які приїжджають до нас від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну?

Адріана Поровська: З огляду на масштаб виклику, завдяки громадській підтримці на різних рівнях — як фінансовому, так і організаційному — дуже добре. Адже не було ніякого плану, ніякої стратегії, був величезний хаос. Насправді можна сказати, що впоралася блискуче, тому що тільки геній здатен діяти в хаосі. Водночас я б не хотіла, щоб щось подібне коли-небудь повторилося. Це урок не лише для Варшави, але й для всієї країни. Ми повинні передбачати подібні ситуації і мати різні речі напоготові, в тому числі інструкції для волонтерок і волонтерів.

Серед моїх знайомих багато активісток і активістів, які об'єдналися в більші групи, сформували мережі, що зробило допомогу більш ефективною. Громадські організації, неформальні ініціативи та місцева влада розуміють, що якщо приїжджатиме більше жінок з дітьми, необхідними будуть житло, школи, фінансова допомога, мовна підтримка та допомога у пошуках праці.

Що, на твою думку, вдалося, а що ще потребує вдосконалення?

Відповім як громадянка. На початку було багато ура-оптимізму, всі були раді щось робити і якось допомагати. На даний момент ми стикаємося з усе більш відкритою хвилею обурення щодо людей з України, наприклад, у школах. Це величезний виклик, особливо з огляду на те, що значна частина дітей навчалася дистанційно, і незабаром це зміниться. Ми будемо перевіряти, скільки дітей приєднається до польської системи освіти, оскільки це передбачено зміненим законом про допомогу особам з України.

У нас також залишається не до кінця вирішеним питання вивчення польської мови, особливо серед дорослих. Дослідження показують, що значна частина цих людей не повернеться в Україну — вони залишаться в Польщі, а коли війна закінчиться, до жінок приєднаються їхні чоловіки. Існує також інша проблема: з одного боку, нам доведеться підвищувати кваліфікацію одних людей, а з іншого — підтверджувати кваліфікацію інших.

Дуже важливо, щоб ніхто не працював нижче своєї компетенції, щоб учитель був учителем, а медсестра — медсестрою

Це досить складний виклик, який має вирішити не лише місцева влада.

З набуттям чинності поправки до закону про допомогу особам з України ще більше людей шукатимуть житло, багато хто шукатиме собі місце в колективних помешканнях. Чи буде це проблемою для Варшави?

Я отримую звіти про те, що відбувається в місцях колективного проживання, кілька разів на тиждень. Співробітники Управління допомоги та соціальних проєктів міста Варшави перебувають у постійному контакті з людьми воєводи, і хоча іноді буває складно швидко дізнатися, чи змінив хтось місце перебування, ситуація під контролем. Ми знаємо, хто перебуває в цих місцях, чи діти вже ходять до польської школи, чи навчаються дистанційно і потребують додаткової допомоги, щоб дістатися до державної установи.

Ті, хто перебуває поза місцями колективного проживання, перебувають у набагато складнішій ситуації, адже вони часто не знають, до кого звернутися за інформацією та допомогою. Вони не мають швидкого доступу до спеціалізованого персоналу, який за ці два роки вже розуміє, як працює система, що вона може запропонувати і може спілкуватися обома мовами. Люди, які перебувають поза системою, мають проблеми з акліматизацією. Дуже часто це підлітки.

Чи не буде найбільшим викликом саме те, що у змінах до закону виплата допомоги 800+ та «Доброго старту» пов'язана з обов'язковим навчанням у школі? Адже є багато українських дітей поза системою освіти, які можуть захотіти вступити до неї в найближчому майбутньому, і це створить великий тиск на школи. Що ви плануєте з цим робити?

Ніхто точно не знає, скільки українських дітей навчається дистанційно і скільки з них захоче навчатися у варшавських школах.

Ми, безумовно, хочемо створити для них таку можливість, щоб вони могли розмовляти польською мовою, мати польських друзів і колег, а через кілька років могли вступати до польських вищих навчальних закладів, потім працювати і добре почуватися в нашій країні

Замикати дітей вдома — це не дуже добре для їхнього розвитку та психіки.

На мою думку, ці зміни були необхідні. Я сама знаю кількох дітей, чиї соціальні навички явно знизилися в результаті дистанційного навчання. Це жахливо. Ми говоримо про те, що сталося з польськими дітьми під час пандемії, але погляньмо на дітей України: спочатку вони пережили пандемію, а тепер мають досвід війни і суцільної кризи. Вони дуже потребують нашої допомоги, тому ми зробимо все, щоб вони мали шанс на нормальний розвиток у Варшаві.

Чи буде більше грошей, щоб працевлаштовувати, наприклад, вчительок і вчителів польської мови як іноземної? Чи більше осіб, які можуть надавати психологічну підтримку?

Це більше питання до заступниці мера Ренати Казновської, яка курує управління освіти, але поправка до закону навіть передбачає необхідність працевлаштування культурного асистента, який би контактував з дітьми, які вступатимуть до системи освіти. Тут ми дуже розраховуємо на експертну допомогу громадських організацій.

Про конкретні цифри ми зможемо говорити лише тоді, коли знатимемо, скільки дітей буде влаштовано до польських шкіл. Те саме стосується позашкільних занять, розширення існуючих програм підтримки інтеграції тощо, якими також опікуються громадські організації. Я контактую з ними, знаю, що вони готові, тож думаю, що ми впораємося разом.

Чи є у вас ідеї, як боротися з суспільними страхами, пов'язаними, наприклад, з тим, що класи в польських школах можуть бути ще більш переповненими? Або з голосами на кшталт: «Українці забирають наші робочі місця»?

Ми дуже стурбовані стигматизацією не лише людей з України, але й тих, хто приїжджає до нас з інших місць. Цього не можна заперечувати: Європа побуріла, і європейці все більше бояться іммігрантів. Тому нам потрібно докладати багато зусиль, щоб показати, що нема чого боятися, що вони такі ж люди, як і ми. У Варшаві існує багато проєктів, спрямованих на інтеграцію польської та української громад. Їх варто розвивати і створювати нові.

Нам також потрібно розробляти державну політику таким чином, щоб вона не виокремлювала, якій групі ми допомагаємо. Зараз ми маємо справу із законом, який стосується особливої групи людей, що перебувають в особливій ситуації, тому бюджет на заходи для них виділений окремо. У майбутньому було б ідеально, якби мати, яка бореться, наприклад, з проблемами виховання дитини, могла отримувати однакову допомогу незалежно від того, де вона народилася — в Польщі, Україні чи Грузії. Звичайно, необхідне певне знання мови, але з цим може впоратися хтось, хто допоможе з перекладом.

Коли до всіх ставляться однаково, зникає наратив про якісь «особливі привілеї», а це призводить до соціальної інтеграції

‍Чи готова Варшава до приїзду ще більшої кількості людей з України, якщо ситуація на фронті погіршиться?

І так, і ні. Так, тому що ми багато чому навчилися за останні два роки, ми побачили, що можна побудувати великий центр підтримки за кілька днів. Ми відрепетирували багато речей, коли йдеться про кризовий менеджмент, ми знаємо, що і де потрібно для того, щоб це працювало належним чином. Ми також маємо набагато більше досвіду у створенні міждисциплінарних команд.

Ні, тому що у місцевої влади може не вистачити грошей, щоб впоратися з усім. Якби те, про що ви говорите, сталося, нам би знадобилася сильна підтримка не лише з боку уряду, але й Європи в цілому. Як Польща, ми найближчі до України, країни, яка фактично захищає наші кордони. Україна потребує військової підтримки, а Польща — допомоги у задоволенні потреб тих, хто втік до неї із зони бойових дій.

‍

Адріана Поровська — багаторічна президентка Каміліанської місії соціального забезпечення, членкиня правління Стратегії 2050. Як заступниця мера Варшави відповідає за соціальні питання, соціальну комунікацію та співпрацю з неурядовими організаціями. Номінантка на премію «"Портрети сестринства» Sestry.eu

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Бунт підлітка-переселенця

— Два роки війни — це два роки адаптації українських дітей в польському освітньому середовищі. Як вони дають собі раду?

— У фундації «Зустріч» я не працюю з дітьми як з клієнтами, але як супервізор психологів, які працюють з дітьми, — розповідає Лілія Андреєва. — І тут, у фундації, мені довелось стикатись з різними запитами українських дітей і їхніх батьків щодо польських шкіл. Взагалі наші діти досить непогано адаптуються, але все ще залишається чимало проблемних моментів, які потрібно вирішувати.

Легше адаптація відбувається у дітей молодшого віку, гірше адаптуються підлітки — діти старших класів, ліцеїсти, і студенти

— Чому так?

— Головна проблема — мова. Знання і рівень мови найбільше впливає на комунікацію, а відтак і на адаптацію. Молодші діти гнучкі і швидкі у вивченні нової для них мови. Моя донька пішла в Польщі у перший клас і вона розмовляє без акценту, та й загалом вчитись їй легко. А старші діти мають проблеми навіть у термінах — фізика, математика, хімія, історія, географія — це все по суті треба вчити від початку. А якщо є іспити — 8-й клас або ліцей — то це та ще проблема.

Підлітки важче адаптуються ще й через те, що коли ми говоримо про біженців-підлітків, то вони виїхали здебільшого не з власної волі. Якщо дорослі свідомо обрали бути біженцями або мігрувати (будьмо щирими — не всі ж виїхали чи втекли від війни), то дітей про це ніхто не питає. Дітям кажуть: «Ми їдемо». Тому часто підлітковий бунт виникає на тлі того, що вони залишають не лише свою школу, свою країну, а й своїх друзів.

— А в підлітковому віці важко знайти друзів...

— Комусь легше, комусь важче, і других більше. Великий вплив на це має світогляд батьків. Якщо батьки легко адаптуються, якщо їм тут вдається організувати своє життя, закласти нові знайомства, знайти роботу, то відповідно і дітям легше.

Якщо батьки або опікуни страждають за домом, хочуть повернутися, в них часто говорить ненависть і навіть злість, це, звичайно, передається дітям.

Але і діти так само можуть впливати на дорослих. Буває, що діти так легко адаптуються в польських школах, що за ними до нового середовища починають адаптуватись і батьки.

— Всі бояться підліткового бунту. Які його ознаки?

— Колись в інтернатах Кракова ми проводили тренінги для підлітків, і давали їм завдання — зобразити себе в суспільстві у техніці колажу або малюнка. Одна група намалювала кактуси, котрі квітнуть. Я запитала, що це означає. Діти відповіли: «Ми квіти, але ми колючі».

Ознаки підліткового бунту — це відчуття американських гірок, швидка зміна настрою сто разів на день. «Зараз мені добре, за секунду я можу бути злий». «Відчуття того, що я не вільний і водночас не можу сепаруватися». Під час бунту чимало підлітків (або їхніх батьків) звертаються до нас з проблемою self-harm — самопошкодження. Юнаки й дівчата навмисне пошкоджують своє тіло, ріжуть шкіру, тому що їм дуже важко душевно.

Схожу природу має адаптація: «Я не хочу бути тут, я хочу повернутися».

— Якщо говорити про повернення в Україну, чи усвідомлюють діти небезпеку, яка там є?

— Не завжди. Вони відчувають небезпеку тут, у Польщі. Їм тут настільки важко, що вони хочуть повернутися туди, де їм було добре. На початку війни, коли батьки їх забрали, все відбулось так швидко, що не кожен з них усвідомив, чому саме його вивезли. Ось і виникає бажання зачепитися за щось відоме — за друзів, рідних, які залишилися в Україні.

Підлітковий бунт — це коли я хочу, не усвідомлюючи того, що для мене це може бути небезпечно

Ще одна ознака — неприйняття своєї зовнішності. Це, а також проблеми щодо ваги, частіше виникають у дівчат. Йдеться про булімію або анорексію, які є дзеркалом несприйняття зовнішнього середовища і себе в цьому середовищі, неможливість прийняти себе і те місце, де змушений бути.

— Чи багато наших дітей звертається за допомогою?

— Дуже. Здебільшого менших дітей приводять батьки, тоді як підлітки — і я вражена — приходять самі. Я живу в Кракові 8 років, і до війни підлітків на такі консультації треба було витягати. А тепер вони самі просять батьків, аби ті записали їх на терапію. Або приходять самі і потім ще й батьків приводять...

У нас нещодавно був випадок, коли 10-річний хлопчик привів сусідку, 14-річну дівчинку, до психолога у фундацію, тому що дівчинку бив батько. Привів за руку й каже «Допоможіть».

Свідомість у підлітків виявляється дуже добре. Це позитивна ознака, що вони розуміють, що щось не так. Вони більш обізнані, ніж були ми. І коли щось їх не влаштовує, вони хочуть це виправити. У них багато питань до себе, до свого віку, до сьогодення, до майбутнього.

Ще є категорія дітей-підлітків, котрі переїхали до Польщі і живуть тут самі. Тоді як їхні батьки залишились в Україні. Часто можна почути від їхніх родичів, що ці діти страждають через небажання дорослішати: «Чому це зі мною сталось? Я не хочу бути дорослим і все вирішувати».

Так, це болюча тема.

Ці підлітки нормально не пройшли всі фази дорослішання і сепарації

На щастя, за ці два роки я не стикалась і не чула про випадки суїцидів серед підлітків, але до війни таке траплялось. Якщо вдавалось втрутитись, то закінчувалося тим, що дитина починала нормально вчитися, ходити на якісь заходи і знаходила своє місце. Інколи батьки приїжджали, жили з ними, оскільки сепарація виявилась нестерпною або неможливою.

Ще одна болюча тема серед підлітків — це вибір «ким я себе бачу». Чи мені подобаються дівчата, чи хлопці. Сьогодні це модний тренд — окреслити свою сексуальність.

— Життя і без того важке, ще й мода накидає… Як їм допомогти?

— Дітей треба слухати. І чути. На них треба мати ресурс. І їх не можна відправляти в кабінет терапевта за словами «Зробіть щось з моєю дитиною». Але, на жаль, таких випадків 80 із 100. Хоча куди ефективніше приходити батькам з дітьми і насамперед розбиратись із собою — що робиться в сім'ї, як батьки спілкуються, як ставляться до своїх дітей.

— Тобто підліткам можуть допомогти фактично тільки батьки?

— Часто — так. А інколи потрібно, щоб батьки змирились з тим, що дитина не готова відкриватися перед ними, але просить, аби її записали до психолога. Варто так і зробити — і якщо підліток знайде «свого» спеціаліста, то буде працювати. Якщо дитина неповнолітня, то в ідеалі на кожній п'ятій сесії повинні бути також її батьки.

Я розумію, що в еміграції це важко або неможливо, але нехай будуть самі мами. Не можна ігнорувати стан дитини, треба постійно бути з нею, давати їй дуже багато енергії. А щоб ця енергія була, слід самим прийти і просто інколи поговорити про те, що відбувається. Не можна зіпхати дітей на психологів і чекати, що вони їх «виправлять». Сам психолог нічого не зробить.

Українська, польська або обидві школи водночас?

— У великих містах Польщі працюють українські школи. На вашу думку, наскільки це розумно, мудро, правильно віддавати дитину в українську школу в Польщі?

— Я б обрала українську школу в Польщі для своєї дитини, якби чітко розуміла, що ми будемо повертатись в Україну. Чула, нібито хочуть запровадити українську як другу іноземну мову в школах Польщі. Як на мене, це логічно і було б добре, тому що українців тут дуже багато.

Хтось каже, що треба вливатися в суспільство, де ти живеш і так далі. А чому треба? Інколи люди живуть і не вливаються в це суспільство. Такі собі маргінали. Вони ні тут, ні там — ніде. Підозрюю, що ці люди залишаться у власній капсулі, такому собі українському міграційному середовищі. Чи важче їм буде адаптуватися? Все залежить виключно від людини.

— А є оптимістичні історії? Можливо, позитивні тенденції в адаптації наших дітей в Польщі?

— Позитивні історії є і серед дорослих, і серед дітей. Чимало тих, хто гарно вливається в нове життя, добре вчиться, вступає у вищі навчальні заклади. Вчителі у польських школах не припиняють дивуватися, які наші діти розумні. Так і кажуть, що українські діти краще освічені, що інколи їм нудно в місцевих школах, тому що в Україні сильніша програма.

Не забуваймо, що деякі діти взагалі вчаться у двох школах одночасно — польській і українській. Хоча я не рекомендую таке робити. Але батьки хочуть, щоб дитина і там, і тут вчилась, щоб мала вибір, могла порівняти і, можливо, з часом обрати те, що їй краще підійде. Часом такі діти знаходять для себе кардинальні нові вектори розвитку.

— А чому ви не рекомендуєте вчитись у двох школах одночасно?

— Тому що це сильне розщеплення для дитини, яка адаптується до нової реальності. Приклади того, коли такі діти чи підлітки звертаються на психотерапію, вказують на те, що вони несконцентровані, розгублені, перевтомлені, їм важко вчитися, вони страждають від безсоння тощо.

Починаєш розпитувати — з'ясовується, що дитина взагалі не має вільного часу для себе, адже має навчатися і тут, і там

І якщо в старій школі більш-менш все ясно, але там постійно тривоги чи відключення світла, то в новій школі ще треба вивчити додаткову мову. Для дитини це дуже сильні навантаження. І тим дітям, які його не витримують, необхідна спрощена система.

‍

Фотографії: Shutterstock. Титульне фото: Tomasz Pietrzyk / Agencja Wyborcza.pl