Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Школа не для всіх? Культурних асистентів і додаткових уроків польської для українців більше не буде
Уряд Польщі відмовився від програми «Школа для всіх», метою якої було вирівняти освітні можливості для дітей і молоді з України. «Я здивована й розчарована. В мене відчуття, що ми кидаємо українських дітей», — каже Марія Ковалевська, вчителька й активістка, яка працює з дітьми із мігрантських родин
Українські діти люблять своїх шкільних асистентів у польських школах. З ними навчання в чужій країні не здається аж таким складним. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Програму «Школа для всіх» розробила команда під керівництвом віцеміністерки освіти Йоанни Мухи, відповідальної зокрема за освіту дітей біженців. Щойно вона оголосила про свою відставку.
«Сьогодні я подала у відставку з посади віцеміністра освіти. Останні місяці я наполегливо працювала над проєктами, які, я глибоко вірю, могли змінити польську школу. На жаль, попри всі зусилля не вдалося отримати підтримку для їхньої реалізації. У цій ситуації подальша робота на цій посаді є безглуздою», — написала Муха в соцмережах.
Ключове питання
Одним з найважливіших проєктів була саме «Школа для всіх». Вона передбачала, зокрема, залучення понад 1000 міжкультурних асистентів для українських дітей у 2025-2027 роках та тренінги для вчителів. На ці цілі з ЄС було отримано 500 млн злотих.
У розмові з Sestry Йоанна Муха підкреслювала:
«Нам вдалося отримати величезний грант — 500 млн злотих — і в рекордний час створити урядову програму. Це факт: уряд фінансуватиме міжкультурних асистентів — це абсолютний пріоритет».
Зі свого боку Марія Ковалевська, викладачка польської мови й педагог Wolna Szkoła («Вільна школа»), у розмові із Sestry сказала, що міжкультурний асистент — це дійсно «важлива і потрібна посада». Такі люди перекладають, беруть участь у зустрічах з батьками, полегшують комунікацію та пояснюють батькам, як працює польська система освіти.
Без асистента і без мови
Сьогодні Марія Ковалевська так коментує повідомлення про відмову від програми: «Я була дуже здивована, коли про це почула. У нас 200 тисяч дітей з України в школах. У тій, де я працюю, в кожному класі є принаймні одна дитина з України».
Що ми втрачаємо?
Міжкультурних асистентів — людей, які знають українську та польську й допомагають дітям у спілкуванні й адаптації. Насамперед асистент міг без будь-яких бар'єрів розмовляти з дітьми про їхні проблеми, труднощі, яких не бракує.
Додаткові уроки польської — ключові для інтеграції.
Психологічну підтримку — діти перебувають у чужій школі, серед чужої мови — це важко. У нас є діти з ПТСР, такі, які сиділи в бомбосховищах, у яких пожежні навчання викликають панічні атаки.
200 тисяч покинутих дітей?
«Я маю враження, що ми не думаємо про дітей з України як про наших майбутніх громадян, які будуть тут голосувати, працювати, платити податки. Інвестиція в українських дітей — це пряма інвестиція в наше суспільство, бо ці люди в майбутньому будуть тут жити, лікувати нас, працювати в сфері послуг», — підкреслює активістка.
І додає, що «здивована і розчарована» вилученням цих коштів. «Ми перебуваємо в дуже складному моменті, що стосується освіти дітей з України, оскільки починаємо забувати, що це велика різноманітна група, яка потребує нашої підтримки. У мене враження, що ми покидаємо цих дітей і не думаємо про наслідки».
У польських школах навчається понад 200 тисяч учнів з України. 150 тисяч прибули до Польщі після початку війни. У вересні 2024 року всі діти з України були охоплені обов'язком шкільної освіти, що означає, що вони повинні відвідувати дошкільні заклади, початкову й середню школу. Можливість отримання допомоги 800+ також була пов'язана з відвідуванням дітьми польської школи.
Журналістка, редакторка, письменниця. Публікувалася у таких виданнях «Wysokie Obcasy», «Przegląd», «Polska The Times», OKO.press. У своїй журналістській роботі висвітлює права жінок у політичному та соціальному контексті, пише про системне витіснення жінок за межі суспільного життя. Авторка книг «Poddaję się. Reportaże o polskich muzułmankach» та «Znikając. Reportaże o polskich matkach».
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Діана Балинська: Є думка, що польська є однією з найскладніших мов. Скільки часу зазвичай потрібно українцям, щоб її опанувати?
Моше Надер: В інтернеті є багато рейтингів складності мов, які нібито визначають, скільки годин потрібно для опанування певної мови. Але мало хто знає, що ці списки були створені для потреб дипломатичної служби США — а отже, орієнтовані на американців, для яких польська як одна з найбільш «нетипових» мов справді може бути дуже складною.
Але ж українець — не американець. Для носіїв української мови польська — значно ближча: це споріднені слов’янські мови зі схожою граматикою і великою часткою спільної лексики.
З мого досвіду, якщо докладати достатньо зусиль, комунікативного рівня можна досягти вже за 4 місяці. Якщо ж ставитися до навчання формально, то й за 4 роки не буде результату.
Бо найважча мова — та, яку ти не хочеш вчити
— Які фактори впливають на швидкість вивчення мови?
— Можливо, хтось чекає, що я згадаю так званий «лінгвістичний талант», але мушу розчарувати — я в нього не вірю. Замість цього я покладаюся на те, що спостерігав не раз на власні очі.
На процес вивчення мови впливають мотивація, рівень освіти, вік, походження, рідна мова тощо. Але якщо виділити один визначальний, то це — глибоке володіння власною мовою.
Так, це не найкраща новина для носіїв суржику. Проте з мого досвіду, якщо людина впевнено володіє рідною мовою — тобто знає її граматику, стилістичні відтінки, має широкий словниковий запас і добре розвинене мовне чуття, — це надає їй величезну перевагу у вивченні будь-якої нової мови.
Мене щиро засмучує стан, у якому сьогодні перебуває українська мова в Україні. Але вірю, що настане день, коли українці таки повернуться до свого — глибинного, справжнього, автентичного українського мовного коріння.
— Яких помилок найчастіше припускаються українці?
— Наші мови — українська й польська — мають багато спільного, але й чимало відмінного. Саме в цих відмінностях криються типові помилки.
Одна з найпоширеніших проблем — вживання чоловічого особового роду у множині. Це справжній виклик для україномовних: навіть ті, хто добре розуміє польську, часто помиляються саме тут. Типові приклади: «tani banany», «wysoki mężczyzny», «szybki pociągi» замість правильних форм: «tanie banany», «wysocy mężczyźni», «szybkie pociągi». Тож найбільші труднощі для українців криються у вживанні форм «oni» та «one» і всіх пов’язаних із цим граматичних форм.
Такі помилки виглядають дрібними, але часом вони змінюють значення або звучать просто недоречно.
Українці іноді вимовляють слово «Polacy» як «Polaki» (калька з української), що в Польщі може бути сприйнято як зневажлива форма — на кшталт «пшеки» чи «ляхи»
До речі, є неприємна новина для росіян. За результатами досліджень, польська й українська мови мають близько 70% спільної лексики (а деякі сучасні оцінки говорять і про більший відсоток). Водночас польська й російська мови мають лише 44% спільної лексики. Для порівняння: польська і литовська (а литовська, нагадаю, навіть не належить до слов’янських мов!) — близько 38%.
Тобто для поляка, який ніколи не мав справи з російською, ця мова буде такою ж незрозумілою, як литовська. Вона не «схожа», як часто думають, а значно більш віддалена, ніж українська. І ми ще навіть не говоримо про граматику — адже російська граматика вважається однією з найпростіших у слов’янській родині, тоді як польська — однією з найскладніших.
— Які нестандартні або креативні методи ви використовуєте у викладанні польської мови?
— Почну з того, що роблять не всі викладачі, але, на мою думку, обов’язково мали б робити. Університет навчив мене важливої речі — культурної компетентності. Це не лише знання чужої культури, а й глибоке розуміння власної. І хоча здається, що ми добре знаємо свою культуру, насправді ми її часто не усвідомлює, бо виросли в ній.
Може здатися, що це не зовсім про мову. Але правда в тому, що мову і культуру не можна розділити. Мова — це дзеркало культури.
Якщо ми не знаємо культурного контексту студентів, якщо ігноруємо культурні особливості їхньої рідної мови, наше викладання стає поверхневим
Саме цього бракує багатьом викладачам, які часто спираються на «універсальні» методики, не враховуючи реального бекграунду своїх учнів.
Приміром, постійно чую: «Граматику потрібно подавати через таблиці». Але цей підхід підходить не всім і не завжди. Адже якщо ви працюєте з україномовними учнями, пояснювати, що «жіночий рід закінчується на «-а» чи «-і», просто зайве — це вони вже знають з рідної мови. Натомість учень може дійти хибного висновку, що будь-яке слово, яке закінчується на -а, обов’язково жіночого роду. І тоді з подивом дізнається, що «mężczyzna» – не жіночого, а чоловічого. А також не розуміє, чому слова «noc» чи «sól», які на «-а» не закінчуються, все ж належать до жіночого роду.
Цих помилок легко уникнути, якщо замість штучних схем ми навчимося слухати логіку учня — тобто орієнтуватися на його мовну інтуїцію.
Ще один метод, який я використовую, — фокус на закономірностях між мовами, а не на винятках. Наприклад, в українській мові ми часто бачимо закінчення з «о»: -ом, -ому, -ого. У польській у тих самих формах з’являється -e-: «зі студентом» → ze studentem; «сон» → sen; «зеленому» → zielonemu; «того» → tego.
Якщо учень бачить ці закономірності, йому стає значно простіше, бо він не зазубрює, а розуміє структуру мови. А розуміння — це основа довготривалого знання.
— Як поляки зазвичай реагують на мовні помилки українців?
— Я можу говорити за себе, хоча досвід моїх студентів це підтверджує. Поляки дуже радіють, коли хтось вивчає їхню мову, і часто мої студенти скаржаться не на те, що їх не сприймають поляки, а на те, що їх не виправляють. Вони дивуються, чому ніхто не вказує на їхні помилки, хоча поляки просто дуже добре розуміють, наскільки складною є польська мова. Є, звичайно, і кумедні помилки: легендарне «ruchatysja» — то вже класика жанру. З українського боку це слово звучить цілком невинно, тоді як польською «ruchać się» — це вульгарний вислів, який означає «займатися сексом».
— Чи є стереотипи щодо того, як українці говорять польською?
— Чимало так званих проблем із «стереотипною» вимовою польських слів насправді походять з недостатнього знання української фонетики самими українцями.
Часто складнощі з польською вимовою виникають не тому, що польська така складна, а тому що українець з дитинства говорить не зовсім українською — а її русифікованим варіантом
Наприклад, звук «cz». Він вимовляється в польській абсолютно так само, як і в українській, але багато хто спотворює його саме тому, що вимовляє як російське «ч». Більшість проблем виникає саме через русифіковану вимову.
А тепер згадаємо знаменитий польський звук «ł» — ще один «страшний звір». Проблема в тому, що люди намагаються вимовити «ł», використовуючи артикуляцію для звука «l». А це фізично неможливо — це як спроба зробити «m» із «r». Спробуйте сказати «uawka» замість «ławka» — і зрозумієте, що насправді цей звук ближчий до «u».
— Як культурні відмінності між українцями та поляками впливають на стиль і ефективність мовного спілкування?
— Роки окупації України Радянським Союзом мали величезний вплив на мовну поведінку українців — зокрема, вони принесли в неї багато так званих «східних манер» спілкування. Це особливо помітно, коли йдеться про ввічливість.
Польська мова — надзвичайно делікатна й ввічлива. Тут наказовий спосіб (podaj, zrób, daj mi to proszę) майже не використовується в публічному просторі. Натомість поляки віддають перевагу м’якшим, запитальним формам на кшталт: «Czy możesz mi podać?», «Czy mógłbyś to zrobić?», «Czy mogłaby mi Pani to podać?»
Одного разу я став свідком такої ситуації: пані з України хотіла купити шинку в магазині й замість класичного «Сzy mogę poprosić o 20 deko szynki» (поляки важать шинку і сири в декаграмах), звернулася: «Dajcie mi 200 gram szynki, proszę». Реакція продавчині була непривітною, адже в Польщі таке звертання вважається досить некультурним. Крім того, форма «Wy» у звертанні до незнайомої особи використовувалася лише комуністами.
— Чи є теми або вирази, які можуть бути сприйняті як недоречні або образливі в польському контексті?
— Для поляків історія — це святе, цієї теми краще уникати, або порушувати її з належною делікатністю. Травма від несправедливостей і кривд, які їх спіткали, все ще жива в поляках, і вислів «давайте забудемо історію і будемо жити далі» дратуватиме і ображатиме їх.
— Які поради ви дали б українцям, яким складно знайти спільну мову з поляками?
— Не треба форсувати події. Поляки — менш комунікабельні, ніж українці, їм потрібно більше часу, щоб довіритися. Якщо вам не відповідають посмішкою, не беріть це на свій карб. Залишайтеся собою. Щирість завжди відчувається.
— Чи були моменти, коли ви відчували особливу гордість від досягнень своїх студентів?
— Мені надзвичайно пощастило в житті, я працюю з дорослими і завжди зустрічаю чудових людей. Я пишаюся кожним їхнім успіхом, навіть найменшим. Особливо зворушують моменти, коли я обговорюю складні теми зі своїми учнями, яких не так давно навчив читати й писати. Часто сльози навертаються від гордості й захоплення цими чудовими людьми, які присвятили стільки часу й сил, щоб досягти того, що вони мають.
Лідія Білас створила мережу освітніх проєктів під назвою MRIYDIY, яка поєднує українські слова «мрій» і «дій». Саме під цим гаслом організація прагне повернути молодим українцям віру в можливість творити власну долю.
Лідія Білас — не лише засновниця інноваційної освітньої мережі, але й підприємиця з понад двадцятирічним досвідом, яка десятиліття тому вирішила присвятити себе створенню проєктів у сфері освіти та соціального розвитку. Її шлях від бізнесу до побудови шкіл, таборів і програм підтримки не був випадковим. Спостерігаючи за змінами у суспільстві, особливо за викликами, з якими стикається молодь, Білас усвідомила фундаментальне значення людського капіталу — креативності, психологічної стійкості та здатності активно впливати на реальність. Вона вірить, що майбутнє нації залежить безпосередньо від потенціалу та спроможності її молодих громадян діяти.
У часи війни, яка з 2014 року, а з новою силою з 2022 року, позбавляє молодих людей не лише безпеки й домівок, а й здатності уявити стабільне завтра, місія Білас набуває особливого значення. «Мене лякає, що діти вчаться лише виживати, а не мріяти», — казала вона, вказуючи на ризик виховання покоління згаслиих надій, здатного адаптуватися, але позбавленого сили для творення й змін.
Як сенаторка Українського католицького університету (УКУ) Білас також бере активну участь у розробці стратегічних ідей на академічному рівні, наголошуючи на ролі освітніх інституцій у побудові суспільства, заснованого на цінностях, інноваціях та взаємній довірі. Її філософія «Мрій і дій» (MRIYDIY) — це не просто назва організації, а життєве кредо, яке вона втілює через конкретні освітні проєкти, що сприяють самостійному мисленню, вирішенню реальних проблем і сміливості у втіленні власних бачень.
У країні, де кожен день приносить біль і невизначеність, мрія перестає бути розкішшю чи наївністю. Вона стає актом опору. Інструментом виживання. Але чи зберігається ця здатність мріяти в народі, чиє майбутнє висить на волосині? Чи є українці нацією мрійників?
Останні дослідження, проведені у травні-червні 2024 року Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) спільно з MRIYDIY, дають несподівані результати. Майже половина українців бачить сни щодня, а ще 14% — кілька разів на тиждень.
Дослідження Центру Разумкова підтверджує цей оптимізм: 67% вірять, що найкращі часи для України ще попереду, а показники віри в можливість отримати гарну освіту, роботу чи доступ до якісної медицини значно зросли порівняно з 2001 роком. Попри десятирічну агресію, опитування (наприклад, соціологічної групи «Рейтинг») показують, що 45% громадян очікують покращення ситуації в 2025 році.
Однак дані також виявляють тривожний тренд. Зниження оптимізму та здатності мріяти найбільше помітне серед наймолодшого покоління. Лише 41,4% українців віком 18-29 років заявляють, що бачать сни регулярно, тоді як серед 40-49-річних цей показник перевищує 52%. Це покоління, яке зростало в тіні війни, пандемії та глобального хаосу, навчилося обережності замість сміливості. Хоча вони виявляють більшу рішучість у діях і покладаються на власну працю, дедалі частіше вони також відмовляються від мрій. Як писав професор Ярослав Грицак, багато українців навчилися «ховати мрії у матраці» — за зразком єгиптян, які тримали заощадження в схованках через страх перед нестабільністю.
Це страх перед світом і брак довіри, які паралізують ініціативу та відбивають бажання інвестувати — у політику, у стосунки, у власне непередбачуване майбутнє
Серед статистик і аналізів варто прислухатися до дитячих голосів. Про що мріють сьогодні українські діти, які бачили війну зблизька? Часто не про іграшки чи відпочинок. Вони мріють про мир, про повернення додому, про безпечне небо над головою (за даними репортажів і проєктів, що збирають дитячі свідчення, на кшталт проєкту «Сонечка»).
Тим часом, як підкреслює Лідія Білас, «Мрії — не розкіш, а необхідність». Це перший крок до дії, основа сильного характеру. Це «кисень свободи», як казав Тревор Ноа, комік, чия історія від ПАР до Голлівуду є живим доказом істини: «Свобода — це не просто відсутність кайданів, а здатність мріяти та досягати цілей».
Тімоті Снайдер у своїй книзі наголошує, що справжня свобода полягає не лише у свободі від чогось (від гніту), але передусім у наявності добра, у здатності творити своє життя на основі цінностей.
Як приклад Тімоті Снайдер наводить мешканців села Ягідне, звільненого навесні 2022 року, які не почувалися повністю вільними, доки їхні діти не отримали відновлені майданчики для ігор. Саме можливість грати, сміятися, бути собою повернула їм це відчуття.
Мрія — це той самий майданчик для душі: простір, де можна почутися вільним, творити і бути собою
MRIYDIY створено саме для того, щоб відновлювати цей простір і здатність мріяти й діяти — особливо там, де вона зникає найшвидше, тобто серед молоді. Організація розуміє, що мрія про мир чи повернення додому так само важлива, як і мрія стати кимось або щось створити. «Я хочу стати лікаркою», — каже 4-річна Мілана, біженка з України (Vogue Polska, проєкт «Сонечка»). Ці крихкі на тлі війни прагнення в MRIYDIY підтримують і перетворюють на дії.
Мережа охоплює дитячі садки та школи у Києві та Львові, де діти не лише вчаться знати про світ, а й творять його — проєктують міста, моделюють вибори, розв’язують реальні проблеми. Ключовий MRIYDIY Project Camp — це лабораторія, де ідеї підлітків (10-16 років, онлайн та офлайн) проходять шлях від візії до прототипу. Учасники опановують практичні навички: управління проєктами, комунікацію, фандрайзинг і навіть оцінку ризиків. Мета — формувати «творців власної реальності, які сміливо мріють і сміливо діють». Програми психологічної підтримки допомагають переробляти травму, відновлюючи внутрішній простір там, де страх посів місце уяви.
Масштаби значні: понад 20 000 дітей охоплено проєктами, сотні навчених педагогів. Учасники Project Camp вчаться реалізовувати ідеї в різних сферах — від соціальних до підприємницьких. Як, наприклад, хлопець з табору, який мріяв створити робота для навчання собак української мови — і знайшов підтримку для втілення цієї візії в реальний проєкт.
Батьки бачать результати. Розповідають про дітей, які після занять починають говорити про свої прагнення та плани. Одна з матерів розповідає: «Мій син не лише навчився математики. Він навчився говорити, чого хоче. Я досі не завжди це вмію». Саме в таких конкретних історіях — основа надії.
Лідія Білас розуміє: самі по собі мрії не відбудують Україну. Але без них жодне відновлення не матиме сенсу.
Країні потрібні не лише нові дороги й будинки, але й покоління, яке має сміливість проєктувати майбутнє — із візії, а не лише з цегли
Здатність уявити краще завтра, підкріплена рішучістю діяти, — це фундаментальний капітал.
Робота MRIYDIY — це стратегічна інвестиція в цей капітал. Як показують дослідження та щоденний досвід організації, попри всі виклики, українці все ще вміють мріяти. Ця сила, яка в найважчі часи дозволяла предкам дивитися за обрій, має бути збережена в молодому поколінні. Бо саме ці мрії, перетворені на дії, визначать образ відбудованої України.
Міністерка освіти Барбара Новацька оголосила, що вже у вересні учні відчують полегшення, хоча «ще багато чого треба зробити, і глибока зміна в польській школі буде помітна лише через кілька років». А поки що конкретні зміни будуть видимими і відчутними для учнів і вчителів завдяки рішенням, прийнятим на рівні міністерства, і виданим постановам.
Скорочений базовий навчальний план
З перших днів вересня учні та вчителі працюватимуть за новою базовою навчальною програмою, яка скорочена на 20%. Зміни в обсязі навчання стосуватимуться учнів 4-8 класів початкової школи та всіх класів середніх навчальних закладів, тобто ліцеїв, технікумів та професійно-технічних училищ першого та другого ступенів. У міністерстві пояснили, що така зміна дозволить більш повно виконати навчальні плани, а учні та вчителі отримають час для більш поглибленого засвоєння програм.
«Здебільшого вилучено той зміст, який є надлишковим на даному освітньому етапі, неможливим або дуже складним для реалізації в шкільній практиці. Більше уваги приділено розвитку практичних навичок, а не теоретичних чи енциклопедичних знань, а також використанню в навчально-виховному процесі цифрових інструментів та освітніх ресурсів, доступних в Інтернеті», — йдеться у повідомленні міністерства. — Саме новий базовий навчальний план стане основою для проведення іспитів у восьмому класі та іспитів на атестат зрілості».
Початок навчального року в Комплексі ремісничих шкіл на вулиці Жубардзькій у Лодзі. Фото: Marcin Stępień / Agencja Wyborcza.pl
«Школа потребує спокою. Те, що кілька рішень довелося приймати дуже швидко — це одне. Коли йдеться про те, що попереду ще так багато роботи і глибокі зміни в польській школі будуть помітні лише через кілька років, то я це усвідомлюю», — сказала Барбара Новацька в одному інтерв'ю.
«Найбільша зміна в організації освіти стосується того, що з нового року обов'язкова освіта буде поширюватися на учнів з України. Міністерство освіти заявляє, що до 75 тисяч нових українських учнів та учениць можуть бути зараховані до шкіл завдяки новому законодавству, яке передбачає, що можливість отримання допомоги 800+ буде пов'язана з обов'язковим навчанням у школі.
Одним словом, ті українські батьки, які не запишуть своїх дітей до польських шкіл, втратять допомогу
Я вважаю, що це рішення мало бути запроваджене щонайменше рік тому. Чому? А тому, що ми не знаємо, що відбувається з тисячами українських дітей, які перебувають у Польщі. Вони просто зникли з системи, ми навіть не знаємо, скільки їх є, як вони себе почувають, що відбувається в їхніх домівках», — розповідає Марія Ковалевська, вчителька Відкритої школи.
Дошкільнята, які повинні пройти однорічну дошкільну підготовку, також підпадають під зобов'язання, але ті учні останніх класів середньої школи, які складатимуть український іспит на атестат зрілості у 2025 році, будуть звільнені від нього. На рішення, запроваджені міністерством, відреагувала Профспілка польських вчителів, яка пише: «Не можна, як це відбувається вже багато років, лише додавати вчителям обов'язків, призводити до створення різноманітних класних колективів (обдаровані учні, учні з висновком про необхідність спеціальної освіти, учні із висновками психологічно-педагогічної допомоги, українські учні та учні інших національностей), збільшуючи при цьому кількість учнів у класах і не гарантуючи жодної підтримки. Таким чином, ми знижуємо якість освіти, зростає невдоволення батьків, вчителі звільняються зі шкіл, а випускники університетів не хочуть йти на роботу, зважаючи на важкі умови праці, низьку зарплату і непрестижність». Це цитата з висновку, надісланого до Міністерства освіти.
Консультації міністерки Барбари Новацької з молоддю із середніх шкіл Підляського воєводства. Білосток, 22 червня 2024 року. Фото: Wojciech Olkuśnik/East News
Марія Ковалевська: Справа в тому, що у 2022 році ми залишилися сам на сам. Минуло два роки, за які можна було б напрацювати ефективні рішення, але ситуація повторюється. Ми не маємо даних, цифр, інформації — ми просто повинні знову впоратися, прийняти це.
Допомагати вчителям мають міжкультурні асистенти, які допомагатимуть батькам дітей з міграційним досвідом в адміністративних питаннях: вони знатимуть мову дитини та польську на комунікативному рівні.
Вони також спостерігатимуть за тим, чи відбувається інтеграція в класі, з якими проблемами стикаються діти біженців, підтримуватимуть їх. Ковалевська: Це важлива і необхідна посада. У моїй школі, завдяки підтримці фонду, працювало двоє вчителів-українців. Вони брали участь у зустрічах з батьками, були перекладачами, але також пояснювали батькам, як працює польська система освіти. Їм також вдавалося часто заходити в класи, де було багато українських дітей, і допомагати учням.
Пенсії та постанова Камілека
Панацеєю від зростаючого розчарування вчителів має стати можливість передчасного виходу на пенсію. Нова норма стосується вчителів, які почали працювати до 1 січня 1999 року, мають щонайменше 30 років страхового стажу, з яких щонайменше 20 років фактично пропрацювали вчителем, і не можуть вийти на пенсію незалежно від віку за іншими правилами. Вчитель, який вирішить зробити такий крок, втрачає право на відпустку за станом здоров'я, а пенсійна виплата може бути на 20-40 відсотків нижчою порівняно з компенсацією.
Є ще одна зміна, особливо актуальна в контексті захисту дітей від насильства. Цими днями набуває чинності так звана «Постанова Камілека» (15 серпня набула чинності постанова, прийнята після трагічної смерті восьмирічного Камілека з Ченстохови, якого забив до смерті вітчим — прим. пер.), або нові стандарти захисту дітей від насильства. Їх метою є швидке реагування у потенційно складних для дитини ситуаціях, що зобов'язує директорів шкіл розробити та впровадити стандарти захисту неповнолітніх від насильства, здійснювати нові процедури влаштування учнів до шкіл та контролювати дотримання правил захисту дітей від насильства.
— Якщо дитина знає, що в школі існують стандарти, що є конкретна людина, до якої вона може звернутися за допомогою, що вона буде оточена підтримкою, то такі рішення формують відносини, — сказала Моніка Горна-Цєсьляк, омбудсменка з прав дитини, в інтерв'ю для Rzeczpospolita.
<frame>Менше половини українських школярів, які через війну живуть зараз у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми й іноді зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu знає, що це одна з найважливіших проблем біженців. В циклі публікацій «Школа без дому» ми описуємо те, що турбує наших дітей, шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо ви мати, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на [email protected]. Ми тут — для вас.<frame>
Анна Й. Дудек: Громадські організації б'ють на сполох, що багато тисяч українських дітей зникли з польської системи освіти. Ми не знаємо, чи вони навчаються дистанційно в Україні чи у віртуальній школі, а відповідно, не можемо їх належним чином підтримати. Як пояснити це зникнення?
Малґожата Міхель: Перш за все, пам'ятаймо, що в цій групі — або групах — діти, які приїхали до Польщі після російської агресії та початку війни, були різними. Вони з різних регіонів, шкіл, з індивідуальним досвідом, зокрема, травматичним, і з різних домів та систем виховання.
Це не однорідна група, яку ми можемо помістити в одну папку з написом «діти з України»
Те, про що я буду говорити, не підкріплене дослідженнями, а радше базується на досвіді та спостереженнях. Я вважаю, що деякі батьки, переважно матері, не знайшли себе — з різних причин — у польській системі. Хтось, безумовно, був розгублений, не мав потрібної інформації, а хтось використовує інші методи виховання, які не вписуються в польську школу. Ми також повинні брати до уваги дітей з особливими освітніми потребами, з обмеженими можливостями та тих, хто став жертвою насильства вдома. Ми повинні про це говорити, бо це також відбувається.
Малґожата Міхель — педагогиня, професорка Інституту педагогіки філософського факультету Ягеллонського університету. Фото: Piotr Kamionka/REPORTER
Масштабів цих зловживань, якщо вони мають місце, ми не знаємо.
Не знаємо, тому що системно не маємо контакту з цими дітьми та їхніми батьками. Це, звичайно, лише один фактор. Інший, який, на мою думку, є важливим, полягає в тому, що зовсім не рідкість, коли українські діти піддаються дискримінації в школі. Ми обговорюємо ці акти дискримінації з міжнародними дослідниками на різних форумах, і дослідження показують, що дискримінація дійсно має місце. Нещодавно дівчинка-підліток розповіла мені, що польські однолітки погрожували побити її за те, що вона спілкується з українськими хлопцями. Тому я думаю, що батьки — знову ж таки, переважно матері — намагаються захистити своїх дітей від такого роду шкоди і, не маючи багатьох інструментів, просто ізолюють їх. Чи є така спроба захистити дитину успішною, чи ні — не нам судити. Можливо, є й такі діти, які дистанційно включені в українську систему освіти.
Варто звернути вашу на матерів, які також потребували підтримки, особливо на початку. На них все звалилося.
Йдеться про людей, які виїхали, рятуючись від війни, незалежно від того, чи точилася вона по сусідству, чи за сотні кілометрів. Деякі з цих жінок були травмовані, пережили посттравматичний стресовий розлад і в той же час змушені були організовувати своє життя та життя своїх дітей тут, у Польщі. Важко сказати, в якому стані перебувають ці жінки. Видно, що деякі з них знайшли свій шлях, у них усе добре, інші мають більше труднощів, також пов'язаних із вихованням дітей.
Як це вирішувати?
Діагностика та підтримка в місцевих громадах, з дослідниками, серед сусідів. Самодопомога.
Фото: Shutterstock
Часто одним із бар'єрів є мова. Чи можливо діяти, допомагати, підтримувати без спільної мови?
За моїми спостереженнями, беручи участь у численних заходах з надання допомоги — і вони збігаються з висновками колег — мова не є бар'єром. Під час мого останнього візиту в Україну, коли я везла зібрані речі до одного з дитячих будинків, ми розмовляли польською, вихователі — українською, і ми розуміли один одного.
Дослідження й досвід показують, що мова не є бар'єром. Діти, яких я відвідувала, говорили зі мною своєю мовою, я говорила з ними своєю — ми розуміли один одного
П'єр Бурдьє називає таку ілюзію бар'єру ритуалізацією видимості — нерозуміння є удаванням, якому ми піддаємося, у яке віримо. Я пережила це багато разів, також на самому початку війни, коли я була на залізничному вокзалі з першими біженцями, які приїхали з України до Польщі. Нам вдалося поспілкуватися, поговорити. Тож бар'єри, я думаю, десь в іншому місці?
Де саме?
У людському мозку. У незнанні, стереотипах, псевдознаннях, почерпнутих не з експертних досліджень, а з псевдознань, фейкових новин, пропаганди. Це працює на тлі відсутності добре організованої міжкультурної та інклюзивної освіти, заснованої на знаннях
Були ситуації, про які ми писали в Sestry.eu, коли дітям забороняли спілкуватися між собою в школах українською мовою. Вони повинні були розмовляти тільки польською, інтегруватися.
Діти будуть говорити так, як вони хочуть і відчувають. У них є свої мови, про які дорослі навіть не здогадуються. З іншого боку, забороняти дітям розмовляти рідною мовою — це абсурд і дискримінація, а отже, насильство. Британським дітям також забороняють користуватися англійською? Німецьким дітям — німецькою? А ромським дітям — ромською? Діти розмовляють між собою рідною мовою, і жодні норми чи правила цього не змінять.
Фото: Shutterstock
Ви, також працюючи з дітьми як streetworker (педагогиня вулиці, streetworking з англ. педагогіка вулиці, робота з дітьми та підлітками, які проводять багато часу поза сім'єю, на вулиці, — прим. пер.) знаєте ці таємні мови?
Іноді мені вдається вивчити мову дітей вулиці. Я посміхаюся, тому що це не дуже педагогічна мова, повна негарних слів, але я б ніколи не подумала, що ця грубість мови спрямована на мене. А діти, всі вони, потребують любові, уваги й турботи. Вже. Для цього не треба бути поліглотом.
Чи існують якісь спеціальні програми, створені педагогами, які працюють на вулиці, виключно для українських дітей?
Ні, не було потреби створювати спеціальні програми. Не тому, що була якась із цим проблема, а якраз навпаки: тому що її не було. Просто всі представники різних організацій, які працюють із дітьми як педагоги й педагогині вулиці, в якийсь момент почали говорити про те, що в установах, наприклад, денного перебування на подвір'ї, з'явився наплив дітей з України. І з цими дітьми поводилися і поводяться так само, як і з усіма іншими дітьми, з якими працюють вуличні вихователі. Наприклад, у Катовіце, в Домі Ангелів Охоронців, яким опікуються вуличні працівники, є багато українських дітей. Ми розмовляємо з ними трохи польською, трохи українською. Я ніколи не стикалася з цим як із проблемою. Це не є проблемою взагалі: чи прийде ромська дитина, чи прийде українська дитина, чи прийде в’єтнамська дитина, чи будь-яка інша.
Streetworker приходить у таке місце денного перебування, і що? Як він/вона їх заохочує, як він/вона з ними спілкується?
Просто є. Якщо ми малюємо, то ми всі малюємо. Якщо ми граємо в ігри, то ми всі граємо в ігри. Якщо ми йдемо їсти, то ми всі йдемо їсти. Якщо ми йдемо чистити зуби, то ми всі йдемо чистити зуби.
Травматизована дитина без довіри поступово почне довіряти, хоча, можливо, спочатку іншим дітям, а потім дорослим. Для цього потрібен час і терпіння
А якщо є дитина нейротипова, тобто, наприклад, з аутистичним спектром або з особливими освітніми потребами, то що тоді?
Таких дітей дуже багато у вуличних просторах і дворових центрах денного перебування. Мене якось запитали, чи є діти з інвалідністю на вулиці? Є, як і скрізь. Діти різні: є той, хто носить слуховий апарат, є дитина без ноги, є дитина з трисомією 21. І вже до них підбирається дуже індивідуальний підхід. У нас є хлопчик, який має цей слуховий апарат, ми підлаштовуємося під нього, тобто ми всі знаємо, що з ним треба говорити більш чітко. Ми також знаємо, що з українською дитиною треба говорити чіткіше й перепитувати, чи вона зрозуміла. Всі, хто працює, мають педагогічну освіту, знають методи роботи. Також є можливість працювати з фахівцями. Діти віддають багато себе, у випадку з українськими дітьми вони докладають багато зусиль, щоб зрозуміти, що їм говорять, і співпрацювати. Треба просто бути поруч із ними.
Найчастіше конфлікти в школі зустрічаються між дітьми. Добре, коли поява нових учнів з України викликає у польських однолітків турботу й бажання допомогти на перших інтеграційних етапах, але час від часу нашим дітям доводиться стикатися з непорозумінням чи навіть упередженістю. Їх не так дружно приймають в колективі, як хотілося б, і діти відчувають себе «вигнанцями».
Ці конфлікти можуть бути пов’язані як з мовним бар’єром чи культурно-релігійними розбіжностями, так і з конкуренцію за лідерство або увагу вчителів.
Часто достатньо звернутися до вчителя
— Якось на весняних канікулах до моєї третьокласниці-дочки на дитячому майданчику підійшов однокласник, — розповідає Sestry Світлана Лапко (прізвища героїнь публікації змінено з етичних міркувань — Ред.). — Він став вести себе по-хамськи, проганяв її, а насамкінець схопив за волосся і відтягнув вбік. Мала прибігла в сльозах і, звісно, після такого я написала в особисті до мами кривдника. Вона спочатку відреагувала з розумінням, але потім заявила, що у всьому винна моя дочка. Я зауважила, що на майданчику є камери і запропонувала зробити запит на перегляд відео, проте це тільки сильніше її обурило.
Тож коли почалася школа, я звернулася до нашої вчительки, показала їй листування з моєю опоненткою і попросила посприяти у вирішенні конфлікту. І це допомогло. Вчителька поговорила з дітьми, і той хлопчик вибачився перед моєю дочкою.
Не бійтеся звертатися за допомогою до вчительки
Про інший приклад булінгу з її дочкою під час літнього табору розповідає Олена Мамчур:
— Дівчата почали утворювати групки за інтересами, і моя донька чомусь не сподобалася лідерці цього об’єднання. Вона почала налаштовувати всіх проти доньки. Я теж не надто мудро себе повела, купувала солодощі і пригощала ними всіх дівчат, крім кривдниці, що тільки більше зашкодило.
Ситуацію вирішила пані, яка організовує заняття, вона порозмовляла з мамою дівчинки-лідерки — і все налагодилося. Дитину прийняли до колективу, з нею почали спілкуватися й гратися. На жаль, все це відбулося вже на останніх заняттях, тоді як все літо перетворилось на якусь боротьбу за виживання у таборі.
Мовою закону
Коли розмова з учителем не допомагає, треба йти до директора, впевнена Марія Рожко. Вона теж має досвід боротьби з булінгом своєї дочки, але з боку українських однокласників.
— Перший місяць після евакуації ми жили в Щецині, — згадує жінка, — там була дуже хороша школа. Але довелося переїхати в Тихи. І там у школі ми стикнулися з булінгом — але не з боку поляків, а з боку українців з іншого соціокультурного прошарку.
Польські вчителі чомусь не одразу вирішили проблему. Однокласники зверталися до дочки у вульгарній формі з сексуально-брутальними натяками. Це були приниження і показ порномультиків. В якості свого виправдання хлопці говорили, що дівчина не розуміє їхніх жартів.
Проблеми з ними були й раніше, але ніхто понад пів року не звертав уваги на скарги моєї дитини, поки я не прийшла до директора. І, на жаль, зупинити булінг вдалося лише розмовою «під протокол». Після розмови батьки хлопців підписали документ, з якого приводу була розмова, що вони попереджені про поведінку своїх дітей та усвідомлюють відповідальність... І якщо їхні хлопці знову чіпатимуть мою дочку і я знову буду скаржитися, то далі їх очікує штраф за неналежне виконання батьківського обов’язку і контроль з боку соціальних служб.
Іноді мова закону діє ефективніше, ніж будь-яка інша
Реакція директора
У Наталі Юшкевич ситуація нестандартна: її син-першокласник зазнав досить дивної поведінки з боку вчительки.
— Вона прив’язала руку сина до своєї руки шнурком і ходила так з ним по класу. З нього всі сміялись, він теж сміявся, але мені потім зізнався, що йому було дуже соромно.
Цікаво, що вчителька сама мені розповіла про цей інцидент: «...його потрібно мати завжди на очах», тому, мовляв, вона вимушена була так зробити. Було також, що вона відгороджувала його від усіх, бо «йому і так нецікаво на уроці».
Це було ще до повномасштабної війни, коли українців було не так багато, він був єдиним українцем у класі.
Я намагаюся завжди бути на боці вчительки, вдома дитину вчу слухати старших, але коли зрозуміла, що то не в ньому проблема, то записала всі інциденти за рік на папірці, вивчила все польською мовою, пішла до директора і все розповіла
Це було дуже важко, адже я так добре не знала мову, дещо читала з аркуша, сиділа перед нею, як на іспиті... І директор несподівано стала на мій бік та вибачилась, попросила не переводити дитину до іншої школи, бо це буде їхня поразка, що не дали ради з першокласником.
Але ми все одно перевелися, і зараз все добре, нова вчителька знайшла підхід до дитини. Проте син відвідує психолога, бо має занижену самооцінку. Дитина має травму і добре пам’ятає свій невдалий 1 клас.
Змінити школу — найкращий вихід?
— Мій син теж був єдиним українцем у класі, почалися непорозуміння між однокласниками, — розповідає Вероніка Заруцька. — Я розмовляла з класним керівником, ходила до директора, щоб змінити клас — відмовили, бо інші класи спортивні і для вступу туди діти складали іспити здібностей.
Ситуацію вирішила тільки зміна школи. Коли забирали документи, нас не вмовляли лишитися, а навпаки — швидко все підписали. Хоча син добре володіє польською, гарно справлявся зі шкільною програмою і при переході мав лише дві четвірки, решта п’ятірки. Зауважень від вчителів щодо дисципліни теж не мав.
Не така, як всі
Ольга Балабан вважає, що саме недружня атмосфера в школі вплинула на рішення її родини змінити не лише школу, а й країну, хоча сама жінка має педагогічну освіту, знає англійську, польську та працювала перекладачем у тій самій школі, де навчалася її дочка.
— Моя Єва пішла в польську школу 3 березня 2022 року, — розповідає жінка. — Тоді ніхто ще й гадки не мав, що робити з нашими дітьми. Дирекція, вчителі, учні та батьки нас прийняли дуже тепло, це надзвичайно вплинуло на процес навчання та вивчення мови для доньки, а потім і для мене, оскільки я майже одразу пішла працювати в цю школу перекладачем. Моя донька завжди чемна та ввічлива дівчинка, за це її полюбив клас та вчителі.
Нападки на ідентичність дитини, яка відкрита світу, травмують майже завжди і призводять до її «замикання»
Наша криза почалась цьогоріч. Спочатку я не надавала значення наріканням доньки, але згодом зрозуміла, що це серйозно. У нашому класі 11 хлопців і 5 дівчат. Почалось все з дорікань, що Єва не така, як всі, не йде з ними до першої комунії (першого причастя), бо вона православна та й взагалі якась дивна... Далі почались прояви агресії в роздягальні, де ніхто цього не бачив. Також дорікали за мову, хоча вона розмовляє вже майже без акценту.
Цього року я пішла в декретну відпустку, тому не так часто спілкувалася з вчителями і не знала всього. А донька тим часом «закрилась». Я пішла до вчительки, щоб вирішити питання, вона зі свого боку зробила, що могла: залучила психолога, педагогів, зібрала батьківські збори з директором.
На зборах мені достеменно стало зрозуміло, звідки випливає агресія дітей — з дому, від батьків
Після всієї цієї роботи діти стали шанобливо ставитися до Єви і агресії вже не було, але зʼявилося відсторонення. Ця ситуація лише в класі. На світлиці (група продовженого дня) та в школі з іншими дітьми — все добре, і донька має багато друзів. Але атмосфера в класі не могла не впливати, я продовжувала бачити доньку пригніченою, і ми вирішили спробувати нове життя в Норвегії.
Важче, ніж іншим, бо в чужій країні. Але далі буде легше
Стикаючись з подібними проблемами, батьки найчастіше вирішують змінити школу. Але якщо поблизу немає іншої школи, а переїжджати нема куди? Владислава Шепель вирішила не здаватися. Її боротьба за навчання сина була пов’язана також з боротьбою з його страхами і комплексами.
— Микола дуже добре показав себе в польській середній школі, — згадує жінка. — За три місяці у «подставувці» він так вдосконалив свої мовні навички, що успішно склав «іспит восьмикласника» та вступив до польського програмістичного технікуму. Ми не очікували, що тут почнуться проблеми…
Якщо у середній школі із сина порошинки здували, допомагали і сприяли, тут не помічали наших проблем, потрібно було вибивати місце під сонцем і доводити, що ти чогось вартий.
Часом щоб змінити ситуацію, потрібно змінитися самому
Микола одразу з’їхав у навчанні. Не міг знайти спільної мови з деякими вчителями, і я бачила, як він починає втрачати інтерес до навчання та віру в себе. У першому класі технікуму у сина була «загроза» вильоту зі школи через одиницю з математики, в другому класі ми підтягнули математику, але прийшла нова вчителька з іншого предмету, і одиниця вже з’явилася там... На нашу біду, перший семестр ми провели на постійних лікарняних, і це теж негативно вплинуло на навчання.
Одного разу у Миколи стався конфлікт з вчителькою англійської. Вони вчили фразеологізми, і вчителька попросила записати у зошит вирази, які діти не знають. Микола записав декілька, але їй не сподобалося, що так мало. Син пояснив, що він в Україні вчив англійську і більшість цих виразів знає. Тоді вчителька попросила перекласти їх на польську, і тут Микола зрозумів, що він знає ці фразеологізми англійською і українською, але не польською.
Вчителька була незадоволена поведінкою учня, він не заробив на цьому уроці доброї оцінки, і мені довелося йти до школи. А з учителькою математики у нас стався конфлікт, тому що син необережно сфотографував дошку із завданням — з учителькою в кадрі, і це їй не сподобалося.
— Я нездара, двієчник, у мене нічого не виходить і не вийде, — постійно чула я вдома
На порятунок прийшла шкільна психологиня пані Гося. Після кількох розмов в її затишному кабінеті за філіжанкою чаю син ніби відчув друге дихання, став натхненніше готувати домашні завдання, шукати в YouTube вирішення питань, відповіді на які не знав.
Пані Гося запевнила Миколу, що він не може бути дурним вже тому, що вступив до їхнього технікуму на таку важку спеціальність. Але йому важче, ніж іншим, бо він з іншої країни, лише вчить мову, тож це нормально, що він на початку відстає — далі буде легше, не варто здаватися.
Мені ж психологиня порадила максимально залучати сина до інтеграційних заходів, які проходять в школі: екскурсії, шкільні заходи тощо. Я стала відпускати сина у всі шкільні поїздки, після яких діти зазвичай здружуються, стають відкритішими. І в другому семестрі у нас неочікувано почали з’являтися п’ятірки та четвірки. Я навіть пожартувала, що, можливо, в третьому класі син буде відмінником, — головне, не хворіти і не пропускати заняття.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.