«Після боїв відчуваю ейфорію — від усвідомлення, що була за крок від смерті, але вижила», — військова Катерина Бринецька

<frame>Богдана Пеняк працює у Регіональному Центрі Онкології Університетського Клінічного Шпиталю ім. Ф.Шопена в місті Жешув. Вона — магістр медсестринства в Польщі й волонтерка, а до цього — військова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри», інструкторка з тактичної медицини медичного загону спецпризначення «Білі берети» та 8-го окремого батальйону ДУК Правий сектор «Аратта». В Україні Богдана є однією із співзасновниць ГО «Народний Легіон».<frame>

«Стала військової медикинею після трагедії на Майдані»

— Мій шлях почався з медпункту «Хелен Марлен» на майдані Незалежності в Києві під час Революції гідності, — згадує Богдана Пеняк для Sestry. — Я працювала там медичною сестрою і бачила, що відбувалося 20 лютого на власні очі. Ті трагічні події справили на мене настільки глибоке враження, що життя поділилося на «до» і «після». 

Тоді нам вдалося врятувати усіх пацієнтів нашого медпункту на догоспітальному етапі.

Найбільше мені запам'ятався юнак Владислав із Харкова, він був у лицарських обладунках, і ми разом з лікаркою, а згодом міністром охорони здоров'я Уляною Супрун рятували йому життя

На жаль, хоча ми й урятували його тоді, але поранення було серйозним і від поліорганної недостатності він все ж помер через тиждень у лікарні. 

Я довго не могла змиритися з його смертю, дуже переживала. І пообіцяла собі, що зроблю все, що залежить від мене, аби врятувати якнайбільше людських життів. Після Майдану почався динамічний розвиток тактичної медицини в Україні, до якого ми з колегами одразу ж приєдналися. Ми багато навчалися в українських спеціалістів та інструкторів НАТО, практикували і, звісно, незабаром стали виїжджати на схід України в реальні умови війни. Це було важко й водночас захопливо. Тактична медицина на фронті в Україні тоді була на старті розвитку, але одразу об'єднала навколо себе різних людей зі спільним бажанням рятувати життя та навчати це робити інших.

«На моїх очах Маріуполь із сірого й непривітного ставав красивим дружелюбним містом»

— Я працювала в мирному ще Маріуполі під час АТО (антитерористична операція на сході України — Авт.). Була в добровольчому батальйоні, щоб не залишати маленьку доньку надовго саму. Маріуполь — дуже красиве місто, і я стала свідком того, як з непривітного і навіть ворожого воно стало перетворюватись на відкрите й дружелюбне (після звільнення під час АТО у 2014-2019 роках Україна інвестувала в розбудову Маріуполя чималі кошти — Авт.). Місто стало насправді красивим, з кращою інфраструктурою, м’яким південним морським кліматом. Від радянської сірості майже нічого не залишилося. 

Окрім безпосередньої роботи медика та інструктора, ми з колегами проводили також освітню роботу з учнями й вчителями. Тісна співпраця була налагоджена з поліцією: ми навчали поліцейських надавати медичну допомогу згідно зі статутом тактичної медицини. Маріуполь завжди був українським містом, але тоді люди почали усвідомлювати, що це означає насправді. Маріупольці побачили справжніх українських військових, стали підтримувати їх, поважати.

Більшість  військових і добровольців розуміла, що Росія піде на тактику «випаленої землі». Жодної емпатії чи жалю у росіян немає, вони не дотримуються міжнародного права та правил ведення війни, діють підступно й жорстоко. І знаючи про кількість військ, яку акумулювала Росія на кордонах, ми, звісно, розуміли, що вони там не на прогулянку зібралися. І готувалися. Мої побратими й друзі зробили все можливе, щоб утримати оборону, врятувати та евакуювати мешканців міста. Багатьох побратимів зараз немає серед живих, чимало з них потрапили в полон, дехто повернувся, але більшість ще там. Їхня доля невідома. Це ціна, яку ми платимо, щоб мати незалежну країну.

Робота «на нулі»: досвід, який ніколи не забудеться

— Хочу, щоб було розуміння, що «на нулі» немає медичних сестер чи лікарів. На полі бою ти передусім боєць, який має виконувати бойове завдання. Тому наголос у навчанні робиться на самодопомогу, адже медик чи побратими можуть просто не встигнути до тебе під щільним вогнем. Норматив накладання джгута САТ — це 30 секунд, і ми з курсантами відточували це вміння до автоматизму. Важливо зробити це правильно, адже від цього залежить життя — твоє або життя побратима. Це був безцінний досвід, коли організація «Білі берети. Львів» у співпраці з батальйоном «Аратта» провели перші в Україні десятиденні навчання з тактичної медицини на передовій. Після цих навчань кожен з групи став тактичним медиком. 

Ми працювали «на нулі» в 2016 році — в усіх тоді гарячих точках. Я не втратила жодного пораненого, усі вижили.   

Один з найяскравіших спогадів за час  інструкторської роботи — перший виїзд на схід України, навчання військових, які базувалися в селі Луганське. Зараз це окупована територія. Ми проводили курс у розбомбленому дитячому садочку, де залишились дитячі іграшки, книги, на вішалках висіли дитячі халати. Було боляче на це дивитись, але саме заради дітей ми продовжували працювати. 

«Зараз працюю в польській лікарні й допомагаю українцям»

Ще до початку повномасштабного вторгнення я переїхала до Польщі, аби нострифікувати тут свій український диплом медсестри та здобути вищі ранги медичної освіти в ЄС. В Польщі є ступінь магістра медсестринства, якого немає в Україні. Маючи цей ступінь, можна стати науковцем, писати наукові праці. 

Я довго звикала до іншої країни, але навчання далося мені з легкістю, я швидко подолала мовний бар'єр. Вже здобула титул магістра медсестринства в Академії наук у місті Тарнув. У Польщі написала дві свої перші наукові праці (першу захистила з  відзнакою). Паралельно працювала у лікарні міста Мелець, а зараз — у шпиталі міста Жешув. 

Польські медики охоче діляться знаннями та досвідом. Тут чудово налагоджена співпраця між медсестрами та лікарями, що значно підвищує рівень лікування та комфорту пацієнтів. Професія медичної сестри дає мені неймовірне задоволення, можливість допомагати людям у важкій хворобі. 

Ніхто з моїх польських колег у шпиталі не знає, що я військова медикиня і була на «нулі». Згадую цей час з великим трепетом, але не розповідаю про нього.

Це дуже боляче, бо багатьох моїх колег вже немає серед живих. Це були неймовірні люди, які щиро любили Україну й довели це справами. Ми називаємо одне одного «рідні душі», волонтерська родина. Кожна втрата залишає шрам на серці.  

Тут, у Польщі, мене заскочила новина про початок великої війни. Українці в місті Мелець одразу мобілізувалися, об'єдналися з міською владою, щоб приймати біженців і відправляти гуманітарну допомогу в Україну. Нам вдалося організувати багато людей з Польщі, які допомагають досі.   

«Разом з польськими і французькими друзями відправили в Україну 7 фур допомоги»

— Я є членкинею та співзасновницею громадської організації «Народний легіон», що діє в Україні та Польщі. Координую допомогу українцям з Польщі. Польські друзі допомогли нам закупити та відправити до України ліки, медичну техніку, матраци, понад 100 функціональних ліжок у лікарні Дніпра та Миколаєва, тонни медикаментів: кровоспинні, антибіотики, медичні тактичні рюкзаки, багато ліків для військових шпиталів в Україні. Пізніше ми передали на фронт позашляховики, рації на першу лінію оборони, павербанки, ліхтарі. 

«Народний Легіон» в Польщі тісно співпрацює з польськими меценатами та Товариством друзів Франції в місті Мелець. З повагою і вдячністю називаю їх друзями, адже разом ми змогли відправити в Україну 7 фур гуманітарної допомоги — зокрема, в Дніпро, Миколаїв і Херсон. Поляки спільно з французами закуповували для нас спорядження для військових, тепловізори, одяг, запчастини для авто на фронт, тактичне спорядження. Вже майже три роки, як ми підтримуємо військових і цивільних. Зараз ми також допомагаємо дітям з інвалідністю, а ще дітям, чиї батьки загинули на фронті або вважаються безвісти зниклими. 

З 2022 року щорічно на свято Миколая ми передаємо подарунки таким дітям. Наприклад, в одного хлопчика тато-офіцер третій рік перебуває у російському полоні, а мама волонтерить (з часів Революції гідності). Більшість таких родин і зараз допомагають війську.

Часом є запити, — приміром, спальники та каремати, щоб мама із сином могли перечекати у підвалі повітряні тривоги і не застудитися

Ми, звичайно, виконуємо. Цього року на свято Миколая ми передали допомогу для 21 дитини. 

У Польщі я живу з дочкою-школяркою. Продовжую навчатися, але не припиняю волонтерити. Моя донька теж мені допомагає. Намагаюсь виховувати її так, аби вона пишалася, що є українкою і допомагала людям у важкі часи. 

Дуже хотіла б повернутися додому, але поки вчуся, працюю та організовую гуманітарну допомогу для України. Чимало небайдужих поляків продовжують надавати велику підтримку українцям, і ми це все відсилаємо через мережу наших волонтерів. Також нам допомагають з Австралії, Франції й інших країн. Допомога й робота не припиняються.

Перша українка, яка пішки пройшла паломницький шлях у 265 км в пам'ять про загиблого на війні друга

— На фронті не просто стають друзями, там стають рідними, адже від того, хто поруч, залежить життя. 

Неймовірним другом і побратимом був для мене Тарас Матвіїв, посмертно Герой України, лейтенант ЗСУ, засновник пошукової ініціативи Майдану. Він був і залишається взірцем для всієї нашої спільноти, і в пам'ять про нього я пройшла шлях дорогою Святого Якова. Це один з найвідоміших паломницьких маршрутів вздовж океану, який починається в Португалії та завершується в Іспанії.

Тарас залишив величезний список мрій, і одну з них — про подорож — я змогла реалізувати. Батьки після загибелі сина видали двотомник. Його мама каже: «Він не загинув, він народився для неба». Я хотіла, щоб це була і його подорож — як подяка за дружбу і підтримку, добре серце і все, що він зробив для України.

11 днів — дорога, небо і океан. Я відчувала присутність Бога, незриму присутність батька, брата і Тараса, які зараз на небі. Я читала вірші і прозу Тараса на березі океану, несла із собою наш синьо-жовтий прапор. На сторінках книги є печатки з кожного пункту, де я була, — як і в моєму паспорті пілігрима. І колись я подарую цю книгу його батькам. Але нехай ще подорожує. Наші герої, що загинули в цій жорстокій війні, живуть, поки ми їх пам'ятаємо…

Фотографії з приватного архіву

«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі. 

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?

Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з  українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл. 

У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.

Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо

Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок»  у Польщі. 

Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.  

Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?

«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали  волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми  оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.  

Хто є членами вашої організації?

Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України. 

У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.  

З якими проблемами до вас звертаються жінки?

До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.

Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові

Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.

Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок»  чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.

За час існування організації що вдалося зробити?

Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське  бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.

Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія 

Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.

Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром.  Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.

Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?

У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а  сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і  надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.    

Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?

Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою. 

Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?

Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми  постійно говоримо про допомогу українській армії.  Я знаю, що нас чують. 

«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?

Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.  

Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?  

Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.

Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома

Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?

Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.

Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми

До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.

Мар’яна пішла на військову службу в один із підрозділів морської піхоти ще у 2018 році. Там вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, військовослужбовцем Нацгвардії. Навесні 2022 року Мар’яна потрапила у полон — на третьому місяці вагітності. Поблажок у зв'язку з її станом росіяни їй не робили. Але саме дитина допомогла їй тоді триматися. Бо «мама не може здаватися».

22 вересня 2022 року Мар’яну Мамонову, яка перебувала на 9 місяці вагітності, обміняли. Це той самий обмін, коли Росії віддали Віктора Медведчука. Разом з нею додому повернулись 214 українських воїнів, які боронили Маріуполь. За 3 дні після повернення з полону Мар'яна народила дівчинку.

Зараз Мар’яні 32. Вона — мама, волонтерка, психотерапевтка й засновниця благодійного фонду, який спрямований на допомогу жінкам, які пережили російський полон. За її словами, допомога жінкам, які пережили російську неволю, стала її місією.

«У полоні лякали, що заберуть у мене дитину й відправлять до дитячого будинку»

Ксенія Мінчук: Розкажіть, як ви відновлювались після полону? Що вам допомогло?

Мар'яна Мамонова: Я народила одразу після повернення з полону. Тому на адаптацію у мене не було часу. А коли дочці виповнився рік і я потроху почала виринати, стало емоційно дуже складно. Бракувало ресурсу на здорове материнство. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога і звернулась до психотерапевта. Працюю з ним до сьогодні.

До пережитого в полоні постійно щось повертає.

У мене були сни — жахіття. Я не могла спати. Коли донька вночі прокидалась, ми вмикали нічну лампу для малюків. І тоді вже не могла спати я. Бо в колонії ми постійно спали з увімкненим світлом

У полоні людина витрачає всі свої ресурси на виживання. Ти не аналізуєш, не рефлексуєш — ти виживаєш. А коли виходиш звідти, починаєш усе обдумувати. Неодноразово я ставила собі питання: як я все це пережила? Мабуть, народилась у сорочці.

Разом з тим дитина любить тебе безумовно, і ця любов дуже мотивує на нові звершення. Моя дитина дає мені сили, коли, здається, їх вже геть немає. Приходиш з роботи і хочеться просто лягти камінчиком, але ні — треба погратися з донькою. І незабаром усвідомлюєш, що у цих іграх відновлюєшся.

— Як з вами поводились у полоні?

— Спочатку я думала, що мене швидко обміняють, бо я ж вагітна. Але так не сталося. Я дуже переживала, що мене можуть вивезти на територію Росії, де відбувають термін жінки, які вчинили тяжкі злочини. Мене цим лякали — казали, що відправлять туди, я там народжу, у мене заберуть мою дитину, я залишуся в тій колонії, а моє маля відвезуть до дитячого будинку. Цього я страшно боялася. І стала боятися ще більше, коли мене перевезли до лікарні в Донецьку — там я зрозуміла, що такий сценарій реальний. В Оленівці була подібна історія. Жінка хотіла виїхати з Маріуполя, її з місячною дитиною затримали на фільтраційному пункті. Привезли в Оленівку, а дитину вивезли у невідомому напрямку. Іншу вагітну жінку забрали до Таганрогу, повернулася вона вже не вагітною, бо до неї застосовували фізичні тортури.

Я переживала, що страх і адреналін, які я постійно відчувала, вплинуть на здоров'я дитини. Разом з тим моя дитина допомагала мені триматися. Я не мала права здаватися заради неї. «Мама мусить бути сильною», — думала я тоді. Погладжувала живіт, розмовляла з донькою.

У полоні я багато мріяла. Фантазувала, де буду гуляти, як буду пити лате і їсти пончики з вишнями, яких мені надзвичайно сильно хотілося. Я трималася за ці фантазії

Ще я складала в голові список справ, які мені треба буде зробити, коли повернуся з полону. «Ти мусиш повернутися», — говорила я собі щодня.

— Чи є у вас спостереження, чому одні витримують полон, а інші — ні? Маю на увазі психологічно.

— Дуже важливий внутрішній стрижень. Якщо він є, людина витримає. Там, у полоні, постійно тиснуть не тільки фізично, а й психологічно. Наприклад, кожного дня кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас усі забули, що Україна не збирається нас обмінювати. «Якби ви були комусь потрібні, вас би уже обміняли», — говорили нам. Але внутрішній голос говорив інше. Що все це маніпуляція. Що це кажуть люди, які на нас напали, які нас вбивають і руйнують життя мільйонів людей. Ненаситні, ненажерливі тирани. Як можна їх слухати? Чи можна очікувати від них правди? Ні. Але коли щодня протягом 2-3 років тобі повторюють одне й те саме, в якийсь момент закрадається сумнів — а, може, вони все ж праві і я дійсно нікому не потрібна?

Мені допомагали підтримка та співпереживання інших ув'язнених. Спільна боротьба підтримувала нас усіх. Без почуття гумору також, напевно, можна було б з’їхати з глузду.

Всі у полоні знали, що я вагітна, намагалися мені допомогти. У мене з'явилися там друзі. Вісім дівчат, яких поміняли нещодавно, приїжджають на реабілітацію до Львова і завжди хочуть мене бачити, просять, щоб я приходила на зустріч зі своєю дитиною: «Хочемо побачити малюка, якого ми підгодовували, коли були з тобою в полоні».

Їм в колонії здавалося, що мені важко. А мені здавалося, що важко їм

Вони дивилися не мене й казали: «Якщо Мар'яна тримається, то ми й поготів не можемо здатися». Я була для них рятувальним кругом.

«Понад усе звільнені з полону хочуть побути зі своїми близькими»

— Розкажіть про свій фонд, який ви створили, щоб допомагати звільненим бранкам. Кому саме і чим ви допомагаєте?

— Я працюю психотерапевтом у реабілітаційному центрі «Незламні» — з людьми, які пережили полон, і тими, хто має бойові травми. Знаю багатьох спеціалістів, тож зібрати професійну команду мені було нескладно. Обирала колег — як для себе. Важливо, щоб це була емпатична, надійна, високопрофесійна команда.

Мета нашого фонду допомагати жінкам, які пережили полон. Допомагати реабілітуватися: ментально, фізично, духовно. Це робота із психологами, психотерапевтами, у групах — над тим, аби знову відчути себе жінкою та жити щасливе життя. Цей наш напрямок ми назвали Heelme.

Також надаємо допомогу вагітним дружинам військовослужбовців, вагітним ветеранкам і вагітним, які втратили чоловіків на війні. Цей проєкт називається Mommy and baby. Будемо надавати жінкам пакунки для новонароджених дітей. В них буде продукція як для дитини, так і для мами. Бо зазвичай, коли жінки народжують, подарунки приносять для дитини, а про маму забувають. Звернень щодо цих пакунків — близько 3 тисяч.

Для того, щоб отримати допомогу нашого фонду, треба заповнити гугл-форму. Обов'язково треба мати УБД (посвідчення учасника бойових дій, — Ред.), свідоцтво про шлюб (якщо це допомога дружині військового), свідоцтво про народження (якщо це допомога для новонародженої дитини військовослужбовця).

— З якими саме симптомами звільнених доводиться працювати вашим психотерапевтам?

— Мені як психотерапевтці доводиться працювати з різними симптомами. Це неконтрольована агресія, постійне занурення в події минулого, нав’язливі спогади. Звісно, це розлади сну, порушення пам’яті та швидка втомлюваність. Постійне або періодичне відчуття напруги та тривоги. Притуплення або відсутність емоцій.

Досить часто люди, які повертаються з полону, не відчувають радості й задоволення від життя

Це приходить або одразу, або за 3-4 місяці після повернення. Часто у людей розвивається соціальна відчуженість. Іноді навіть асоціальна поведінка. Працювати з усім цим дуже непросто. Але необхідно.

— Що, на вашу думку, треба змінити в українському законодавстві, щоб полегшити життя людей, які повернулися з полону?

— Багато чого треба поміняти. Наприклад, люди, які пережили полон, мають обов'язково проходити реабілітацію. Але ті, хто повертається на службу після полону, на реабілітацію не потрапляють.

Командири, які не пережили полону, не розуміють військових, які пережили. А це не лише складно — це небезпечно. Звільненим обов'язково потрібна додаткова реабілітація. Бо війна — це тригер

Велика проблема — люди повертаються з полону, і їх закривають на карантин у шпиталі, обмежуючи контакт із соціумом. І це чергова травма. Ти приїжджаєш з неволі, а тебе знову закривають. Це як вирвався з одного полону і потрапив до іншого.

Понад усе звільнені з полону хочуть бачити своїх близьких і рідних. Обійняти їх, поговорити, усвідомити, що їх люблять, що за них боролись і чекали. Це дає внутрішній ресурс. Бо це підтвердження того, що ти не дарма тримався. Тільки після того, як люди побули з родиною, їх можна відправляти на реабілітацію. На жаль, зазвичай звільнених полонених одразу закривають у лікарнях, до того ж до них приїжджають спецслужби для допитів. Така процедура ніколи добре не впливає на людину.

Пережитий полон — це на все життя. Це ніколи не закінчується. Наслідки залишаються назавжди. Неможливо одним разом це вилікувати. З цим потрібно вчитися жити. Тому реабілітація для людей, які його пережили, необхідна. Вона допомагає людині повернутися до нормального життя, а військовому — бути ефективним.

«У російському полоні перебуває мінімум 400 українок»

— Допомагати жінкам, які повертаються з полону, — дуже відповідальна справа. Але я не боюся цієї відповідальності. Я розумію таких жінок, бо є однією з них. Дуже хочеться дати їм те, чого я не змогла отримати.

Коли минає ейфорія повернення, починається буденне життя, в якому постійно необхідно щось «вигрібати». А ресурсу, сил на це — немає

Наш фонд відрізняється тим, що дійсно знається на реабілітації жінок, які пережили полон. Зараз ми шукаємо інвесторів, а взагалі в моїх планах — автономія. Сподіваюсь на те, що люди зрозуміють важливість нашої ініціативи. Бо ми допомагаємо тим, хто віддав найцінніше — свою свободу задля захисту України.

Ці люди пережили 14 видів тортур із 16 існуючих. Це зламані люди

Ми маємо допомогти їм знову стати цілісними. У російському полоні зараз перебуває близько 400 українок. І це приблизна цифра. Точної цифри не знає, напевно, ніхто.

Дуже багато полонених помирають через тортури, частина переходить на іншу сторону через російську пропаганду чи погрози. Кожного дня ми втрачаємо українців — це катастрофа. Мені б хотілося, щоб більше людей і ініціатив долучалися до обмінів полонених. Закликаю боротися за кожного. Інакше ми програємо цю війну. А ми не маємо права цього допустити.