Олександр Положинський: «Я ніколи не уявляв себе Рембо, та для мене було важливо взяти в руки зброю і захищати країну»

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Наталія Пономарчук виступала з найкращими оркестрами в Польщі, Іспанії, Португалії, Німеччині, США, Китаї, Литві, Туреччині, Мексиці тощо. Після російського вторгнення неповторність диригентського стилю Пономарчук оцінив Лондон. На початку цього року вона тричі диригувала Лондонським філармонічним оркестром, після чого отримала пропозицію увійти до складу міжнародної агенції, яка може допомогти просувати музичну Україну в світі. Разом з цим Наталія продовжує бути головним диригентом Київського камерного оркестру національної філармонії та щомісяця приїжджає диригувати до України.

«На початку війни мій світ став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним»

Оксана Гончарук: Пані Наталя, цьогоріч ви увійшли до складу міжнародної агенції IMG Artists, яка займається просуванням у світі найталановитіших музикантів та знакових оркестрів. Це стало результатом яскравих концертів, які ви мали з Лондонським філармонічним оркестром (LPO). Але в Лондон ви спочатку приїхали не з творчих причин…

Наталія Пономарчук: У травні 2022 року я отримала листа із запрошенням приїхати в Лондон, де мені запропонували захист.

Перші місяці війни я не полишала Київ і не мала намірів виїжджати. Ми з мамою мешкали в історичному будинку в центрі Києва, неподалік Майдану Незалежності. Під час обстрілів, бомбардувань і тривожних сирен спускалися у підвал, але старі приміщення під будинком, до яких вели напівзруйновані сходи, не нагадували укриття: там був лише один надто вузький вхід, а саме приміщення «прикрашало» складне переплетення труб з гарячою водою. Я розуміла: якщо прилетить, ми не виберемось звідти, тому мої думки були не про те, як поїхати з Києва, а як організувати ще один вихід з цього підвалу. Він існував, але був замурований і я підбурювала місцевих чоловіків його розчистити. Не вдалося.

У перші місяці війни (коли не було ППО — Ред.) у центрі Києва було вкрай небезпечно. І я стала шукати варіанти, куди можна було би переїхати. Ми з мамою і собакою спочатку вирушили до Львова, потім — до Польщі, де нам дуже допомогли, а вже звідти — до Німеччини, в Мюнхен. Мама і зараз мешкає там, тоді як мені згодом запропонували захист у Лондоні. Тож із жовтня 2022 я перебуваю у двох країнах: Україні та Великій Британії. Продовжую інтенсивно працювати у Національній філармонії України (НФУ), де кожного місяця диригую концерти з Київським камерним оркестром. Я будую наші спільні творчі плани й сподіваюся, що знаний в Україні камерний оркестр з часом стане також відомим за кордоном.  

— Коли і як після вторгнення ви зуміли повернутись до творчості?

— На початку повномасштабної війни я була настільки дезорієнтована, що жодних рішень прийняти не могла й ішла за хвилею подій. Мій світ на той момент став навіть не чорно-білим, а суцільно чорним. Я просто намагалася вижити чисто психологічно й адаптуватися.  

Але мені поталанило — я зустріла фантастичних людей, які зробили все можливе й неможливе, щоб допомогти тим, хто втратив відчуття спокою, захищеності, сенсу надалі займатися мистецтвом.

І коли я побачила, скільки людей у світі сповідують схожі цінності й наскільки яро вони виступили проти насильства й несправедливості, то почала поступово повертатися до життя

Знову стала сталева. І тепер мені потрібно працювати не зупиняючись — аж до перемоги. Знаю, що займаюся тою справою, для якої була народжена. Зараз я отримала можливість робити ті творчі речі, про які мріяла багато років.

«Будь-яке відволікання на особисте життя для диригента — це мінус»

— У своєму житті ви диригували безліч концертів, але великий їх відсоток відбувся не в столиці і за кордоном. Чи правильно я розумію, що до певного часу жінка-диригент в Києві буквально не могла працювати, бо в цій сфері було дуже сильне чоловіче лоббі?

— У своїй творчій карʼєрі я ніколи не намагалася «прилаштуватись». Розуміла, що опанувати професію можна не в академічних класах, а за диригентським пультом з оркестром — займаючись щодня впродовж років.

Саме тому на останньому курсі консерваторії (зараз Національної Музичної Академії — Авт.) я підписала контракт на посаду головного диригента й художнього керівника Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії й поїхала з Києва. Три сезони очолювала досить великий колектив і, зізнаюсь, це були не найлегші мої роки (але водночас і безцінний досвід). Тож я одразу почала свою карʼєру з позиції головного диригента оркестру й ніколи не працювала помічником диригента або асистентом.

Що стосується жінок-диригентів, у кінці 90-х були чудові молоді диригентки Алла Кульбаба (нині диригентка Національної опери України — Авт.) та Вікторія Жадько. Але тоді їх було лише дві.

— У 90-х дівчині було важко вступити на симфонічне диригування?

— Важко. Приймальна комісія була змушена мене прийняти, бо я добре склала всі професійні іспити. Але я знаю, які коментарі дехто з приймальної комісії, яка складалася з професорів консерваторії, робив у мій бік. Як мені розповіли згодом, один з професорів сказав колегам:

— А давайте допоможемо дівчинці і поставимо їй два (непрохідний бал — Авт.). Ви ж всі тут чоловіки і знаєте, яке важке життя на неї чекає в цій професії, яка це собача робота і надскладне життя

Ця професія складна з багатьох причин. Психологічно — через те, що вимагає від людини фокусуватися на професії стовідсотково й безперервно. Диригенство важко суміщати із сімейними обовʼязками. Якщо маєш інтенсивний концертний графік, постійно багато подорожуєш — такий спосіб життя вимагає великої витрати енергії та часу і, звичайно, будь-яке відволікання на особисте життя — це мінус для професії диригента.

Хоча зараз стало трохи легше: великий відсоток питань щодо організації й розкладу роботи взяли на себе професійні організації, агенції. Прикладів  успішного поєднання професії і сімейного життя на сьогодні чимало, але, щиро кажучи, я все одно не знаю, як їм це вдається.

Адже все життя диригента вибудовується навколо професії, зосереджується на творчості й вимагає суворої внутрішньої дисципліни. Ця професія — або краще це «покликання» — асоціюється у мене зі служінням у храмі. По суті, це і є служіння у храмі Музики.

— Героїня фільму «Тар» — відома диригентка — говорить: «Наш єдиний дім — диригентський пульт. Ми усі живемо на валізах».

— Ну тут йдеться не про валізи, а про те, де ти більше відбуваєшся, чи можеш ти себе поділити між кількома найважливішими речами у своєму житті. Де центр тяжіння. У диригенстві він знаходиться у професії, і решта вже вибудовується навколо неї.

— Разом з тим ваше життя — це невпинна низка спроб дотягнутися до обрію…

— Головне щастя професії диригента — свобода.

Заради чого цій професії можна присвятити життя? Заради того, що обрій до тебе ніколи не наблизиться, бо він постійно веде тебе вперед

— В одному інтерв'ю ви сказали, що диригентам в музичних академіях потрібно викладати психологію, аби вони не витрачали на це колосальні зусилля після отримання освіти. Як ви навчились знаходити спільну мову з оркестром?

— А хто вам сказав, що я навчилась?

Велике питання — наскільки ти як диригент здатен викликати те найкраще, що музикант може зробити, і наскільки ти вправі обмежити його свободу.

Якщо більшість часу диригент буде займатися створенням так званої  «позитивної атмосфери» на репетиції, або іншими словами — будувати роботу на поверхневому позитиві, то вийде неправдивий театр. І це хибний шлях. Треба заглиблюватися, і там на глибині мати справу з речами, які потребують надзусиль.

Кожний музичний твір давався композитору через осяяння і надзусилля, часто через страждання й муки. Композитор проходив лабіринтом складних роздумів, почуттів, вкладав в музику щось таке, що іноді не міг пояснити навіть собі. І музикант має спочатку це побачити, відчути, а потім спробувати проявити, втілити через свій талант та майстерність, донести до слухача. А це ніколи не було легко...

Знаки на папері — це просто код, а розкодувати музику можна тільки живим серцем і майстерністю.

«Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті — ніхто не допоможе»

— Чи ви плануєте з Київським камерним оркестром (ККО) гастролі за кордон?

— Вочевидь, я мрію про гастролі і вважаю, що музиканту, оркестру  необхідно грати для різних аудиторій, на різних концертних майданчиках, зустрічатися з колегами з інших країн, обмінюватися досвідом.

Маю надію, що зміцнюючи свій музичний авторитет за кордоном, я зможу викликати цікавість до колективу, який очолюю, і залучити до співпраці міжнародний музичний менеджмент, меценатів, які зможуть підтримати творчі проєкти колективу. Сподіваюсь, що і Національна філармонія, до складу якої входить ККО, долучиться до організації гастрольного життя і спільними зусиллями ми досягнемо мети.

— Як ви оцінюєте нинішній рівень української культурної дипломатії?

— Під час війни українська музика стала звучати за кордоном досить потужно. Українські колективи виступають на престижних концертних майданчиках в Європі та Америці. На мій погляд, українську музику треба подавати на Заході в загальносвітовому контексті, вона повинна звучати в одному ряду з музикою композиторів інших країн. Не відокремлювати й не локалізувати, а показати нашу природню інтеграцію у світовий процес.

— Від кого повинна виходити ця ініціатива? Окремі піаністи, наприклад, американець Кевін Кеннер, включають твори Лятошинського в свій репертуар. Але як завести це в систему?

— Це питання повинно бути серйозно опрацьовано людьми, які займаються ідеологічним формуванням нашої держави, а вже за ними — музичним менеджментом за підтримкою держави. Якщо держава не зацікавлена в своєму продукті, жодні зусилля не допоможуть змінити ситуацію докорінно.

Що саме потрібно? Щоб композиторам замовлялася музика театрами та великими концертними організаціями за кордоном, планувалася й усіляко (зокрема фінансово) підтримувалася участь наших колективів у відомих світових музичних фестивалях та форумах. Щоб твори українських композиторів видавалися світовими видавцями.

— Хотілося б, щоб ініціатива звучання українських композиторів за кордоном надходила не лише від наших музикантів, а й від іноземних.

— Для цього і потрібна держстратегія — тоді це буде мати тривалий резонанс, який призведе до мети. Можна взяти як приклад популяризацію польської музики. У Польщі феноменальна сучасна композиторська школа, але вона стала широко відомою у світі завдяки конкретним послідовним крокам зокрема держави.

Просування у світі нашої культурної спадщини, культурних досягнень сьогодення є вкрай важливою справою. Подивіться, чим займається століттями країна-агресор. Методично й агресивно просуває свою культурну спадщину по всьому світу. Останнім часом російські культурні меседжі взагалі перестали бути культурою, це вже чиста політика, це — зброя. У РФ дуже добре розуміють цінність культурного впливу.

Для України просування національного культурного продукту — це спосіб справжньої євроінтеграції. Ми це повинні зрозуміти та діяти.

— Працюючи за кордоном, ви вимушено стикаєтесь з російськими музикантами, бо їх всюди повно. Співачка Людмила Монастирська говорила, що неможливо відмовитися від усіх проєктів, де тернулось щось російське, бо так можна від всього відмовитись, а наше завдання все ж таки представляти Україну. Як вважаєте ви?

— Яку б я відповідь не дала, це потягне за собою не те що дискусію — які вже тут дискусії, коли йде війна, — а ворожнечу між нами, українцями. А я цього не хочу. Бо це є військові дії в ментальному плані. Від цих обговорювань люди тільки сильніше страждають.

Скажу лише, що в цій справі не повинно бути лекал, під які треба класти все і всіх. Просто треба бути уважними, бо росіяни весь час проводять свої ідеологічні акції під маскою культури. Організовують, наприклад, так звані  «концерти миру», в яких обовʼязково виконують російську музику, запрошують російських солістів, але шукають саме українського диригента, або з російським диригентом запрошують свідомо українського соліста. Зрозуміло, що такі ідеологічні концерти під час страшної війни й масових вбивств українців на нашій землі — аморальні.

Фотографії з приватного архіву

Що таке «феміністична зовнішня політика»? 

Вона походить зі Швеції. Швеція була і є світовим лідером у питаннях гендерної рівності в політичних інституціях. У їхньому парламенті жінки становлять 46%.  У 2014 році шведи вирішили, що настав час діяти ширше, і стали першою країною, яка заснувала свою міжнародну діяльність на феміністичних цінностях, тобто на прагненні до гендерної рівності та посилення прав жінок у всьому світі. Сьогодні цей термін набув набагато ширшого значення і означає представництво всіх соціальних груп, які піддаються ризику дискримінації за ознаками статі, віку, кольору шкіри, сексуальної орієнтації або інвалідності. Країни, які запроваджують таку зовнішню політику, вважають її необхідною умовою для досягнення тривалого миру та сталого розвитку на Землі.

‍А що конкретно це означає?

Наприклад, забезпечення дотримання прав громадян чоловічої та жіночої статі в тих країнах, де цього не відбувається. Ми мали чудовий приклад цього, коли в Польщі при владі була об'єднана правиця і були посилені закони про аборти. Тоді уряди Бельгії та Нідерландів вирішили підтримати польських жінок у їхній можливості зробити аборт, незважаючи на обмежувальну заборону, введену польською владою. Таким чином, вони керувалися інтересами громадян, а не інтересами польської держави чи партії при владі.

Так само ми підтримували дівчат в Афганістані, незважаючи на угоду Дональда Трампа з Талібаном чи жіночі протести в Ірані.

Оскільки ми є частиною західного, цивілізованого світу і віримо в його цінності, такі як демократія, верховенство права і права людини, ми повинні відчувати себе зобов'язаними і шукати способи допомогти цим переслідуваним групам, чи то жінки, діти або етнічні меншини.

І саме в цьому полягає феміністична зовнішня політика.

‍Минуло 10 років відтоді, як про це оголосила Швеція, до якої приєдналися Канада та Франція. Зовсім недавно до них приєдналася Німеччина. Дивно, як ця консервативна країна ламає кригу задля жінок.

Саме так, Ангела Меркель — перша жінка-канцлер і найдовше перебуває на цій посаді. Урсула фон дер Ляєн була першою жінкою-міністром оборони і стала першою жінкою-головою Європейської комісії.

Наразі Європа не в найкращій формі з точки зору сили прогресивних партій. У Швеції, незважаючи на те, що вона була країною-засновницею, новий правий уряд офіційно відмовився від цієї назви. І хоча колеги зі шведського посольства запевняють, що на практиці мало що змінилося, очевидно, що назва комусь заважала. Те ж саме відбувається і в Нідерландах, де новий правий уряд також намагається відмовитися від цієї політики. 

Вплив консервативних, правих партій можна побачити всюди. Вперше після десятиліть зростання ми спостерігаємо зменшення представництва жінок у Європейському парламенті: 39% у цьому скликанні проти 41% у попередньому. 

Це робить стратегію Європейського Союзу щодо гендерної рівності ще більш позитивною. Дуже довго ми асоціювали зовнішню політику переважно з джентльменами, які вирішують долю світу за сигарами та віскі.

Коли Ангела Меркель пішла з посади, німці повторювали анекдот, який добре ілюструє цю зміну: маленький хлопчик запитує маму: «Мамо, а чи може чоловік бути канцлером»?

Отже, ви бачите, наскільки приклади важливі для зміни уявлень про те, що «можуть» робити жінки і що можуть робити чоловіки. Дитина знала лише жінку-канцлера, і для нього це було природно. 

‍Так, але тих кількох імен, які ми самі собі наводимо як приклади, все одно недостатньо. Тому що реальність більше схожа на фото з Саміту G20: Ангела Меркель і море чоловічих костюмів. А в Польщі ми знаходимося в точці, де немає жодної жінки в списку кандидатів на посаду президента Польщі. 

По-перше, те, хто перебуває на самому верху, залежить і від того, хто перебуває в так званій «базі». Тобто, скільки жінок є на нижчих щаблях, з яких можна «вибирати» потенційних кандидатів. Ось чому так важливо, щоб ми прагнули до рівності в нашому повсякденному житті. Тому що, чи я на зустрічі з місцевими активістками, чи з політологами з Варшавського університету, спільним знаменником таких розмов завжди є питання рівного розподілу домашніх обов'язків, передусім догляду за дітьми.  

Досі так і є?

На жаль, так. За це ще треба боротися. Інакше, за прогнозами експертів, ці зміни відбудуться не раніше, ніж через 100 з гаком років. А це означає, що ніхто з нас і навіть жодна з дівчаток, народжених сьогодні, не доживе до цього часу. Ось чому ця база така важлива. Тобто те, як ми виховуємо дівчаток, а ще більше — як ми виховуємо хлопчиків.

Тому що, зрештою, поки ми не нав'язуємо стереотипних шаблонів, діти мислять категоріями рівності.

І коли йдеться про догляд за дитиною, окрім грудного вигодовування, немає жодних обмежень, щоб чоловік доглядав за дитиною так само, як і жінка. Це лише в наших головах, в культурних патернах, соціальних нормах.

Якщо ми цього не змінимо, то будемо постійно чути принизливі аргументи про те, що жінка не може бути президентом у прифронтовій країні. І чи може чоловік з медичною освітою бути міністром оборони, коли у нас вже третій рік йде війна по той бік кордону? І ми маємо такого міністра. [Міністр національної оборони Владислав Косіняк-Камиш є медиком]. 

І ніхто про це не думає. І жоден чоловік не мусить пояснювати іншому, що він лікар і що він міністр національної оборони у прифронтовій країні. 

Цитата Ребекки Солніт підходить якнайкраще: «Роман без жінок іноді вважають книжкою про все людство, а книжку з жінками на першому плані зараховують до жіночої літератури».

Система хибна, тому що її створили чоловіки і тільки для чоловіків. І зрозуміло, що ця зміна дається нелегко тим, хто отримує вигоду від такого устрою, хто встановлює правила. 

А жінка може полетіти в космос так само, як і чоловік. Вона може бути президенткою, прем'єр-міністеркою, ким завгодно, і вона може вирішувати за себе. Забезпечення рівного доступу до науки, влади, політики чи ринку праці. Створення таких умов, щоб вона могла паралельно стати матір'ю, якщо захоче.

Феміністична зовнішня політика — це не усунення чоловіків, навпаки, вона за те, щоб до всіх ставилися однаково. Саме тому одним із елементів змін є запровадження квот, паритетів, відповідно до місця та інституцій. Це шлях до нормалізації того, що ми сьогодні вважаємо революційним. 

У Польщі нам, безумовно, ще багато чого треба зробити. Жінки становлять лише 30% усіх парламентарів у нашій країні, і це один з найнижчих показників у Європі. Але незалежно від країни, за винятком, можливо, Швеції, жінки платять вищу особисту ціну за політичну кар'єру, ніж чоловіки. І їх постійно запитують, як вони поєднують кар'єру і материнство. 

І коли вони не мають власних дітей, як Камала Гарріс чи Ангела Меркель, це також стає звинуваченням. Жінки, які досягли вершин, платять високу ціну або вже заплатили її на цьому шляху. Прем'єр-міністр Нової Зеландії Джасінда Арндерн з особистих причин відійшла від активної політики. Урсула фон дер Ляєн розпочала свою політичну кар'єру в 40 років, після того, як «вигодувала» своїх дітей, і все одно зіткнулася з роками насмішок за те, що робить кар'єру за рахунок своїх дітей. Чоловікам у цьому не дорікають. Її критикували майже за все, «переслідували», як мало кого з політиків у Німеччині. 

А кричущий приклад депутатки Магдалени Філікс? Не випадково така масована кампанія «цькування», яка призвела до самогубства її сина-підлітка, спіткала розлучену жінку, матір-одиначку. Міністерка Йоанна Муха також зізналася, що була близька до того, щоб опустити руки, коли побачила, як цькування зачіпає її дітей. Таке трапляється з жінками в політиці набагато частіше, ніж з чоловіками.

Однак у нас немає іншого виходу, як пережити це. Щоб нарешті відбулися справжні зміни. Хоча будуть моменти, коли вони будуть робити злісні коментарі, дивитися на це з поблажливістю, поки зміни не відбудуться і система не пристосується. 

Створення асоціації FemGlobal — це ще один крок до збільшення присутності жінок у міжнародній політиці, а також у публічному просторі. 

Очевидно, що присутність жінок у публічному просторі в якості експерток на панельних дискусіях, коментаторок на телебаченні є надзвичайно важливою для того, щоб відбулися зміни у суспільній свідомості.

За останніми доступними даними, присутність жінок-експерток у польських ЗМІ становить лише 23%. Тому в нашій асоціації ми створили базу даних жінок-експерток у сфері міжнародної політики і докладаємо всіх зусиль для того, щоб вони були присутні в ЗМІ. Так було, наприклад, коли таліби захопили Афганістан, і я дивилася, мабуть, п'яту програму на одному з телеканалів на цю тему, в якій виступали лише чоловіки. Я написала видавцю і запропонувала наших жінок-експерток. І це спрацювало. Я уважно стежу за феноменом збільшення кількості запрошень жінок на телебачення. Двічі на рік. Перший раз на 8 березня, другий раз — 20 жовтня, щоб прокоментувати рішення Конституційного суду щодо абортів. А потім це згасає, і ми повертаємося до стандарту, за яким перший вибір часто робить чоловік. Нещодавно на зустрічі в мексиканському посольстві я пояснювала, чому в Польщі досі відбуваються дебати, в яких беруть участь лише чоловіки, адже в Мексиці таких дебатів більше немає.

У звіті, який ви разом з Івоною Райхардт опублікували у 2020 році: «Чи врятують жінки світ. Феміністична зовнішня політика», ви згадали війну як загрозу для розвитку феміністичної зовнішньої політики. Оборона та безпека все ще залишаються дуже маскулінізованими сферами.

Звичайно, безпека, що розуміється в такий традиційний спосіб, як збройна дія, збройна боротьба, зазвичай вимагає витривалості, сили і асоціюється в першу чергу з чоловіками. Але це також змінюється; в українських Збройних силах, наприклад, зараз служать понад 67 тисяч жінок. У світі немає жодної іншої армії з такою кількістю жінок.

 А в Ізраїлі?

В Україні на передовій воює більше активних жінок-солдатів, близько 5 тисяч жінок. Це дійсно унікальне явище, за яким спостерігає весь світ. І це досвід, з якого інші також будуть вчитися. Хоча, звичайно, це страшенно трагічно, як і будь-яка війна. Але ці жінки показують іншим жінкам, в інших місцях, в інших арміях, що це можливо. Іншим не потрібно чекати війни, щоб створити умови, кар'єрні шляхи, форму, бронежилети, які дозволять жінкам бути повноцінними військовослужбовицями. Існує порядок денний ООН «Жінки, мир і безпека», який також включає гендерну рівність у збройних силах.

Але ж питання безпеки — це не лише військові дії.

Саме так, я вважаю, що настав час розширити поняття національної безпеки і ввести феміністичну перспективу, тому що це ще більш чоловіча сфера, ніж зовнішня політика, де домінують чоловіки. І питання безпеки — це не лише купівля танків «Абрамс» чи літаків F-35. Феміністична перспектива передбачає участь жінок у прийнятті рішень, медіації, переговорах. 

Водночас у конфліктних ситуаціях феміністична перспектива набуває особливого значення, адже саме тоді жінки та діти потребують особливого захисту.

Важливість цього влучно підкреслила очільниця німецької дипломатії Анналена Бербок: «Питання полягає в тому, чи можуть сім'ї, діти в центрі Європи, в центрі нашої Європи, бути в безпеці і зростати в мирі. Тільки тоді, коли жінки будуть у безпеці, всі будуть у безпеці»

Для нашої безпеки також важливо, щоб ми знали, де знаходиться найближче сховище, які ліки приготувати, як діяти в разі надзвичайної ситуації. Держава повинна виділяти ресурси, щоб озброїти нас, жінок, цими знаннями та навичками

Питання безпеки — це також забезпечення доступу до швидкого, легального та безпечного аборту. Тому що ми знаємо, що зґвалтування сьогодні розглядається як метод ведення війни. 

Ти також є експерткою з міграційної політики. Це, мабуть, зараз, після війни в Україні, найбільший виклик, який стоїть перед Європейським Союзом. Я не знаю, чи феміністки врятують світ, але я боюся, що міграційна політика, а точніше її відсутність, доконає Європу.

По-перше, міграції були, є і будуть. 

Але останнім часом їх стало більше.

Ну, так, тому що людей у світі стало більше. І для деяких ми стали країною призначення. Але погляньмо на наші сім'ї, на наше найближче оточення. У кожного з нас є хтось, хто виїхав за кордон.

Отже, проблема не в самій міграції, а в тому, що про неї бракує розмови. Найбільшим гріхом є саме те, що політики від центру до лівих бояться про це говорити і таким чином залишають цей простір для правих і ультраправих політиків. І вони користуються цим мовчанням, незнанням і страхом

Люди мають право боятися, вони мають право відчувати дискомфорт. І якщо ми не будемо про це говорити, не будемо розряджати, це відчуття дискомфорту переросте у ворожість. 

Але що ми повинні говорити?

Перш за все, іноформувати. Показувати, що це явище, яке було, є і буде. І що ми, поляки, також виїхали і живемо в різних куточках світу. 

По-друге, я вважаю, що школа повинна стати місцем інтеграції. Це простір, де зустрічаються обидві сторони. Всі діти, які перебувають у Польщі, охоплені обов'язковою освітою. Тож це може бути місцем, де можна інтегрувати та навчати відкритості. І ще одне, це також має бути місією суспільного телебачення. Освіта, боротьба зі стереотипами, соціальні кампанії. Інакше ми стаємо жертвами популістів і дезінформації. 

У мене таке враження, що це вже сталося.

Можливо, все ще не так погано. Цю ворожість до незнайомців потрібно роззброювати через освіту і досвід. Тому що чим більше прямого контакту з іноземцями, тим менше ви їх боїтеся. Найбільше іммігрантів бояться у Східній Німеччині, де їх найменше. Тому що там найлегше працювати над сприйняттям, над упередженнями, підживлюваними дезінформацією. 

Також бізнес має бути місцем для позитивного наративу. Бізнес потребує іноземців через брак працівників на ринку праці

А в Польщі аж 62% українців влаштувалися на роботу протягом першого року після приїзду. Це феноменальний результат на міжнародному рівні.

А яка зазвичай ситуація?

В середньому вважається, що протягом першого року близько 30% мігрантів працевлаштовуються. Ще 30% виходять на ринок протягом двох-трьох років. Їм потрібен час, щоб перекваліфікуватися, вивчити мову, адаптуватися. Решта 30% ніколи не влаштуються на роботу або тому, що раніше не працювали в своїй країні, або тому, що вони похилого віку, хворі, травматизовані, непрацездатні. 

Як пояснити такий результат: відсутність соціальних програм, низькі виплати?

По-перше, раніше в Польщі була відносно велика українська громада, і вона допомагає новоприбулим вийти на ринок праці. По-друге, це питання соціальної групи. До Польщі приїхало багато людей з вищою освітою, середнього класу, із затребуваними професіями, такими як лікар чи ІТ-спеціаліст. І, звичайно, є питання мови, адже українцям, безумовно, легше вивчити польську мову, ніж німецьку чи французьку.

І саме цей наратив, про те, що українці працюють на наш ВВП, повинен прорватися до громадської думки, а не той, що вони живуть лише за рахунок пільг. 

Саме так. Просто людям треба допомогти звикнути до цього, тому що це новий досвід такого масштабу, і він має право бути складним.А потім найчастіше ми шукаємо ворога, того, хто стоїть нижче на соціальній драбині. А мігранти завжди нижчі. Нижче, ніж вихідці з Польщі «Б» (вираз Польща «А» символізує частину країни з вищим рівнем розвитку, а Польща «Б» — частину з нижчим рівнем розвитку, — прим. пер.), нижче, ніж вихідці з села. Тому потрібна мудра державна політика. 

Дбати про те, щоб поляки почувалися добре в Польщі, тому що це також допомагає полякам не мати проблем з тим, що хтось інший почувається добре в Польщі.

Це місце для феміністичної політики. Для рівності, інклюзивності та соціальної справедливості. 

‍

Переклад: Анастасія Канарська