Олександр Положинський: «Я ніколи не уявляв себе Рембо, та для мене було важливо взяти в руки зброю і захищати країну»

Історичний екшн «Довбуш», премʼєра якого відбулась вже під час війни, став одним з найдорожчих в історії українського кіно (його бюджет — 120 мільйонів гривень) і одним з найкасовіших українських фільмів (заробив у прокаті близько 70 мільйонів гривень). Масштабне кінополотно розповідає про міфічного героя України, який ніколи не мріяв бути героєм, але був змушений ним стати, бо не міг змиритися з несправедливістю. Історія поцілила в серце глядачів, бо прийшла неймовірно вчасно. 

Тішить, що Олеся Саніна — режисера «Довбуша», «Поводиря» і «Мамая» — нарешті відзначили національною Шевченківською премією. Його фільми переконливі й вже стали класикою. Зокрема, тому, що Олесь знімає про те, що знає. Він багато спілкується з героями війни, грає на бандурі, колісній лірі, торбані й знайомий з кобзарями, долі яких гідні сценаріїв. 

«Прийшов наш час»

Оксана Гончарук: Пане Олесю, як вважаєте, чому Шевченківську премію вам дали саме зараз?  

Олесь Санін: Премію отримала творча група фільму «Довбуш», тобто режисер Олесь Санін, кінооператор Сергій Михальчук і композиторка Алла Загайкевич. Утрьох ми робили всі три мої повнометражні картини. 20 років тому був «Мамай», 10 років тому вийшов «Поводир» і минулоріч відбулася премʼєра «Довбуша». Йшлося про творчий метод, вплив наших історій на глядача. Мабуть, прийшов наш час, і наші твори стали суголосними чомусь в душах людей. Єдине, мені шкода, що якщо література, музика й образотворче мистецтво можуть чекати на визнання, то слава кіно швидкоплинна — 2-3 тижні, і на афіші замість твоїх фільмів зʼявляються інші. Я не очікував, що «Довбуш» досі популярний, ну і плюс він став мистецьким послом України за кордоном і щось пояснює про нас іншим. 

‍— Я оце подумала, може, премію дали вашому фільму як останньому з могікан, бо подібного масштабу кіно в Україні знімуть ще невідомо коли.

— Ну не знаю. Мені і про «Поводир» казали колись, що це картина неможлива, бо українською мовою та ще й про тяжкі часи ніхто дивитись не буде. А «Поводир» став лідером прокату і дуже довго тримав пальму лідерства. Про «Довбуш» теж казали, що ніхто не буде дивитися і грошей на картину такого масштабу на знайти. Потім лякали, що війна і ніхто не прийде в кінотеатри. А фільм мало того, що став абсолютним лідером національного прокату, так ще 27 країн його показали і було створено 17 мовних версій «Довбуша». Тож я не готовий підтримати тезу про те, що нам не вдастся далі знімати гарне кіно. ‍

Ніхто не знає, що буде, головне — художнику бути готовим до мистецької інвестиції в людство

‍— Які історії вас зараз займають? Щось знімаєте, плануєте?

— З реальними творчими планами складно, тому що всі вони зараз з війною зв'язані. Я активно допомагаю фронту, більшість грошей, що ми заробили на картині, пішли на допомогу військовим і тим, хто постраждав від війни. У нас дуже великі збори по волонтерських роботах, наші художники віддали на благодійні акції більшу частину реквізиту «Довбуша» — костюми, зброю… це все на аукціонах продається досить успішно. 

Щодо моєї творчої історії, то в мене великий кейс ідей, деякі вже виписані в сценаріях, в деяких є розкадрування, до деяких створена музика. Зараз я буду знімати той фільм, реалізація якого можлива в Україні найближчим часом. Ймовірно, це буде фільм в копродукції — я активно веду переговори. Але це точно не буде художній ігровий фільм про війну сьогодні, така собі пряма ілюстрація подій в Бучі чи ще чогось. Разом з тим я здебільшого весь у війні, і всі мої близькі друзі там. Тож мій найважливіший план — дочекатися друзів з фронту.

‍— Хтось з режисерів сказав, що зараз гарний час фіксувати війну і не дуже добрий — відтворювати війну у кадрі. 

— Про все це можна розповісти в картинах, ховаючись за іншим жанром на кшталт наукової фантастики, романтичної комедії чи ще чогось. Бо зараз в Україні сердця людей настільки залиті кров'ю, що їм важко дивитися кіно про сьогодення. Я б із задоволенням зняв музичне кіно. Тож готуюсь до того, що будуть дивитися глядачі, на що зможу знайти ресурси і де мене фінансово підтримають наші колеги поза Україною.

‍— Поки ви готуєтесь, хтось у нас знімає романтичні комедії, але про мистецтво там важко говорити, бо це чиста комерція. 

— Йдеться не про доробки тих, хто знімає кіно з бажанням заробити гроші й славу. Повірте, ні після успіху «Довбуша», ні після вручень премій жоден з власників телеканалів чи продюсерів кіностудій не сказав: «Лесь, є приголомшлива ідея, давай знімай кіно, я гроші знайду». Телефон мій мовчить, тому що це зовсім інша історія, вони до війни були заточені на виробництво російського продукту за російські гроші. На це працювала ціла індустрія, і тепер вона перебудовується і шукає можливості в інших світах, та залишки того плебейства ще є і якийсь час ще будуть. Але людям це перестає бути цікавим. 

Кіно як доказ, що ми існуємо

‍— Щодо презентації української культури за кордоном, якою вона має бути сьогодні?

— Одна справа, коли колективи митців виїжджають з виставами, щоб показати їх українцям, які тимчасово знайшли прихисток за кордоном. Ці люди будуть раді будь-яким проявам культури з батьківщини. Інша річ — європейська публіка та інтеграція нашої культури в її світ. Щоб іноземцям пізнати Україну, нам треба займати своїм мистецтвом їхні великі майданчики, а це вже зовсім інші проєкти, іншій масштаб та витрати. Тут вже потрібні серйозні постановки, здатні дивувати.

Ну і обовʼязкова співпраця з європейцями. Я активний зараз в культурній дипломатії: шукаю зв'язки, говорю з продюсерами конкретних країн. Бо щоб проєкт був влучним за кордоном, треба розуміти, як він буде працювати там — самотужки й сидячи в Україні це не подужаєш. 

‍— Я точно розумію, що майбутнє нашого кіно за спільним виробництвом, так званою копродукцією.

— Як приклад можна згадати успіх нашої кінодокументалістики в світі. Якби за спиною наших митців не було продюсування французького, британського, американського, ми б не мали «Оскар» за документальне кіно. 

‍— Нас там чекають, бо нам є що сказати, ми ж такі різні.

— На початку цього століття нас почали переконували, що ми всі однакові, що в цьому супермаркеті народів тепер не важлива твоя мова, культура, ідентичність. Бо так зручно людям, які продають товари, думати, що однакові люди будуть носити в руках однакові телефони, вдягати сорочечки однакового фасону. Правда ж ця історія трошки схожа на ту, що ми переживали в СРСР? Ну і все, погралися, пожили, а тепер, бачите, у жителів багатьох країн настає велике усвідомлення своєї національної ідентичності. Якщо говорити про Європу, то в багатьох країнах політики, що висловлюють національні ідеї, стають популярними. Тому що виявилось, що для людей все ж важливо, чи залишаться їхні культура й мова у майбутньому. 

‍— А для України й поготів важливо розуміти, в чому ми відмінні і за що стоїмо на смерть.

— Сьогодні стоїть питання, чи буде взагалі існувати українська культура, чи трансформується вона в щось яскраве нове, чи розкажемо ми світові щось цікаве про себе — не тільки про те, що ми нація воїнів, які до останнього битимуться за свою землю.

Це не просто захопити території і викурити з нас те, що робить нас українцями. Так само ці виклики нині стоять перед всім світом, може, не настільки гостро, як для нас, але ми зараз для світу — саме лабораторія виживання.

‍— Те, що ми «лабораторія», лякає.

— Але це так і є. Чи не щодня отримую запити від міжнародних науковців, які хотіли б приїхати в Україну досліджувати людей, те, як вони виживають в закритому ворожому просторі, як люди звикають до вибухів і що з ними роблять соціальні потрясіння. Вони до себе не можуть прикласти досвід, як люди ходять по вулицях, коли тривога й бомблять, тож думають, що ми мали б давним-давно покинуть власні будинки. Але ж запитайте у харків'ян, як вони це все переживають, як після чергового нічного жахіття зранку прибирається вулиця, грають музиканти на концертах, працюють рагси і молодята розписуються, — нехай хлопці в камуфляжі і їм завтра на фронт, але бажання створювати сім'ї невмируще. Це наш спосіб вижити, це наш внутрішній спротив ворогу, який прийшов забрати не просто житло, але життя.

‍— Але ж ми не піддослідні?

— Ні, ми живемо в цьому світі й знаходимо відповіді на запитання, бо інакше неможливо вижити. А хтось на це дивиться, намагається отримати досвід, щоб вижити колись. А як вам те, що ми вигадуємо нові військові технології, бо ж щодня з'являються нові? 

Ну і не забуваємо, що нам з вами потрібно зберегти наших дітей і готувати їх до того, що їм доведеться розбудовувати велику сучасну європейську модерну Україну. Ми зараз повинні виховувати нових «ейнштейнів», і наше головне завдання — не втратити їхні життя, які ворог прийшов забрати. Це моє переконання, я так намагаюсь жити: якщо ти відповідальний за освіту, науку, культуру, ти повинен це віддавати людям тут і зараз. Ти не маєш права чекати закінчення війни, не маєш просто проживати день в намаганні вижити. 

‍— Ну, чого сидіти чекати?

— Для тих, кому це нині доступно, це відлига, яку мені сьогодні дарують мої колеги — артисти, художники, оператори, які взяли зброю і пішли захищати Україну. Я закінчив «Довбуша» тільки тому, що Сергій Михальчук, з яким ми мали піти воювати разом, сказав: «Ти мусиш зараз закінчити фільм, бо у нас крім нього нічого немає. Може, він вдасться і це буде історія нашого спротиву». Так і сталося, Сергій був правий. Фільм вийшов на екрани в війні, під час його прем'єрі летіли ракети, а після тривоги люди повернулись в кінозал додивитись. 

Сьогодні глядачі дивляться «Довбуша» для того, щоб сказати: «Ми живі». А за кордоном питають: «Як ви в часі війни таке кіно зробили?». А це все для нас доказ того, що ми існуємо

«Ми пережили час, коли українцям був потрібен месія. Герої — серед нас»

‍— Під час зйомок «Довбуша» ви досліджували ідею, чому люди стають героями, а виявилось, що герої були навколо вас.

— А це завжди так. Герої живуть серед нас, просто іноді приходять часи, які їх актуалізують. Герой потрібен людям для того, щоб отримати надію. Ми всі вірили у «Привида Києва», в те, що є пілот, якого не може вбити жодна російська ракета. І всі тішились, що він береже над нами небо. Я знаю людину, яка придумала цей міф, але справа не в придумці, а в тому, що люди в існування цього героя повірили, бо він забрав їхній страх і подарував надію на виживання. 

‍— Ви колись сказали, що гуцули чекали на Довбуша, бо їм був потрібен месія. Зараз українцям месія теж потрібен?

— Думаю, ми пережили цей час. ‍

Сьогодні дивно чекати, що хтось прийде і подарує тобі щастя та волю, ти мусиш сам боронити те, що любиш, бо це — не справа Месії, це — твоя справа

Тепер для нас Шевченко — це не «Катерина», а «Кавказ»: «Не жди сподіваної волі — вона заснула: цар Микола її приспав». Тільки ти сам. Я про це говорив у «Довбуші», тому він став таким важливим. 

‍— Мені здається, що коли людина здійснює подвиг, вона про це не думає. 

— Ніхто про це не думає, немає ніякого бажання подвигу на війні, бо ті, хто підсвідомо таке бажання мають, помирають першими. На фронті після першого пострілу в твій бік все геройство закінчується моментально — жодної романтики. З часом приходить розуміння того, що називають роботою. Робота на диво щодня за рахунок твого характеру, твоєї сили впиратися і виживати, а також мотивації. ‍

У таких умовах слово «батьківщина» для людини зменшується до маленької історії — до родини: якщо ти тут не встоїш, їх там чекає смерть. І ось так крок за кроком людина перетворюється на героя

Якщо до Довбуша повернутися, то в нього був брат Іван, який дуже хотів бути героєм, але коли питання стало руба, він втік аж бігом. А Олекса Довбуш не хотів бути героєм, та мусив стояти, бо відчував відповідальність за інших. Він хотів простого людського щастя і щоб ніхто це не забрав, тож змушений був стати героєм.

‍— Ви від початку війни показуєте «Довбуша» на фронті і в шпиталях. Як це взагалі технічно можливо?

— Ми беремо з собою проєктор, звук і екран — він розкладається достатньо великий, — привозимо і встановлюємо. За кілька годин можна розгорнути кінотеатр навіть в чистому полі. Де складна лінія фронту, робимо щось менше. Ви ж розумієте, що для військових важливий не просто показ — вони фільм можуть подивитися у своєму телефоні. Важливе живе спілкування, розповідь про те, як знімався фільм.

Так само, коли до військових приїжджає Славік Вакарчук чи Іван Леньо, вони з однією гітарою виходять, ну, може, ще ритм хтось буде відстукувати в ящик з-під снарядів. А більше і не треба, бо не шоу важливе, а увага до них. Людина з телевізора приїжджає до тебе і говорить як з рівним, і хлопці бачать, що їхній подвиг, який для них просто робота, це не безглуздя, що він дійсно потрібен. Не люблю розмови про культурний фронт чи інші якісь фронти — економічний, дипломатичний. ‍

Фронт у нас зараз лише один, а ми — тил, тобто ті, хто дозволяє нашим героям на фронті знати, що за їхньою спиною ті, кого варто захищати

«Кіно коштує, як десяток танків»

‍— Наскільки наші вояки на фронті змінилися за роки війни?

— Сильно. На початку було дуже багато добровольців, фактично були великі загони добровольців. Зараз вони поранені, багато з них загинули, чимало людей демотивовані. Ну, а в центрі підготовки зараз немало тих, хто не надто рветься на фронт, і з такими тяжко знаходити контакт. 

А нещодавно в мене був інакший досвід: я показував фільм військовим, які були в російському полоні і тільки зараз повернулися. Це взагалі окрема публіка, вони довгий час були поза нашим інформаційним простором, і їм дуже непросто. 

І зовсім інша історія — мій нещодавній показ для поранених у шпиталі. Їх привезли на кріслах колісних — без рук, без ніг, сліпих. Але вони хотіли послухати мене, познайомитись. Я попросив підняти руку тих, хто бачив фільм, і один хлопець весело так: «А я не можу підняти, в мене руки нема». І всі регочуть. А далі привезли військового без очей, а він каже: «Ви до нас приїжджали півтора роки тому, і я ваш фільм бачив». Уявіть собі. Я потім згадав, що дивився «Довбуша» в центрі підготовки і на наступний день поїхав на фронт. В першому ж бою хлопець осліп і втратив кінцівки. 

‍— Усвідомлення того, що ваш фільм, вся його краса — це останнє, що він бачив і запам'ятав — це відповідальність.

— І відповідальність митця в цій ситуації — не пусті слова. Мене просто рве, бо я розумію, що все, що ти робиш, не може бути створеним заради власної слави чи грошей. У такому випадку не варто цим займатись, не варто пусто тратити гроші, які могли б зараз піти на армію.

‍Бо кіно коштує, як десяток танків, і якщо твоя творчість безглузда — краще допомогти військовим

‍— Хотіла запитати про вашу велику родину, як вона пережила ці роки війни? Знаю, що на самому початку війни ви з Михальчуком свої родини вивозили з Києва.

— У мене четверо дітей: двоє школярів вдома, найменша закінчує молодшу школу, а син — 10-й клас. А двоє старших дочок працюють. Найстарша зараз поїхала на лікування з чоловіком в Сполучені Штати, можливо, там вона на якийсь час залишиться і буде працювати для України. На жаль, мій перший зять (ветеран армії США, боєць Іноземного легіону Крістофер Кемпбелл, — Авт.), який у 2022 приїхав сюди захищати Україну, загинув. За його волею ми поховали його тут. Йому було лише 27 років. 

‍— Готуючись до бесіди з вами, я бачила його фото. Таке гарне молоде обличчя. Дуже співчуваю.

— Крім того, що він був професійний військовий, він був біологом і хотів після військової кар'єри займатися генетикою. Він був одним з тих іноземців, який відверто казав, що зараз в Україні вирішується доля всього світу.  

Кобзарі століттями співають про загиблих і не дають нам їх забути

‍— Ви яскравий представник кобзарсько-лірницького цеху. Українське кобзарство 5 грудня 2024 року ЮНЕСКО саме визнало нематеріальною спадщиною людства. Яка від цього користь традиції кобзарства?

— На початку були серйозні дискусії серед кобзарів з приводу того, що ця ініціатива нічого особливо нам не дасть. Але чому не використати ЮНЕСКО як світову трибуну для того, щоб розказати світові про Україну, про її боротьбу за власну ідентичність та культуру, частиною якої і є кобзарство? Тому що та традиція, яка до сих пір збереглася, пережила всі знищення. Тут важливо усвідомити:

Кобзарство — не просто виконання пісень на інструментах. Це навіть не традиція виготовлення музичних інструментів. Це історія виживання

‍А також збереження епічної національної традиції, бо існують конкретні твори, яким більше 500 років, а вік самої традиції нараховує тисячоліття. 

Ми можемо говорити про зв'язки традиції кобзарства з так званими боянами (поети-співці давньої Київської Русі, — Авт.) та про те, що нація, яку протягом всієї історії вороги намагались позбавити її мови та культури, забороняли власну літературу та пісні, знайшли можливість в дуже специфічній формі зберігати ідентичність. Весь матеріал був переданий в руки музикантів здебільшого незрячих. Вони мандрували країною, просили милостиню біля церков, а в своїх творах розповідали про славу, волю й історію України. 

Більшість представників кобзарського цеху в XVIII столітті була козаками з втраченої Січі. Кобзарські традиції стали продовженням їхньої боротьби за власну ідентичність, і це їм 300 років вдавалося. Навіть коли в 30-х роках було планомірне винищення кобзарства, про що йдеться у моєму фільмі «Поводир», все одно декілька лірників лишилося, вони це все зберегли, а далі їх послідовники виробили свою таємну історію збереження та передачі інформації далі. Тож кобзарство вижило і живе до сих пір... 

‍— … а ЮНЕСКО ці традиції підтримало і поширило інформацію. В цьому і є користь?

— Навіть до визнання нас ЮНЕСКО ми були цікаві світові. До війни в Україну приїздили реконструктори старовинної музики з тих країн, де жива традиція не збереглася — йдеться про Німеччину, Норвегію, Ісландію. В них збереглась епічна традиція, але вона мертва, бо немає носіїв традиції. Їх цікавили наші технології виготовлення інструментів і техніка гри.

— Знаю, що у нас у війську є чимало братчиків кобзарського цеху.

— Так, братчики воюють. І виявилось, що вони зараз дуже потрібні у війську. Велику актуальність сьогодні на фронті отримали думи на смерть козака. Тому що буває, що при похованні загиблого на війні недостатньо молитви капелана.

‍А коли поруч з'являється кобзар з інструментом і співає про те, що цей подвиг недарма, що 300 років назад було таке саме, і памʼять про тих героїв живе дотепер, то той, хто зараз захищає рідну землю, розуміє, що теж не буде забутий, бо кобзарі розкажуть всьому світові про його подвиг

Це, до речі, в доповнення теми про актуальність митця в часи війни. 

‍— Що сталося з кобзарськими цехами під час війни? Я чула, що цех на Київщині був зруйнований ракетами, а майстри з Харківського цеху переїхали до інших міст.

— У нас зараз існує три кобзарських цехи: Київський, Харківський та Львівський. З Харкова дійсно частина переїхала — хтось у Львів, хтось в Полтаву. Багато молодих пішло служити. На жаль є вбиті та поранені, є майстри, які втратили кінцівки. Що казати, намагаємося зараз в цих умовах продовжувати робити інструменти й на них грати. Зараз в Україні є може з пів сотні братчиків кобзарського цеху. Зовсім невелика частина з них є майстрами всі інші — учні. У нас зараз є поповнення за рахунок тих, хто втратив здоров'я, а особливо зір, на фронті, Це зовсім молоді люди, які не хочуть кидати боротьбу, і їхньою зброєю тепер стає інструмент.

<frame>До війни Катерина Приймак працювала у центрі сучасного мистецтва. У 2014 році приєдналася до лав Добровольчого Українського Корпусу. 11 місяців працювала парамедикинею «Госпітальєрів» у складі евакуаційної бригади. У першу добу після повномасштабного вторгнення в 2022 році Катерина із  посестрою розгорнули в Києві волонтерський штаб, що займався медикаментами, гуманітарною і мілітарною допомогою. Штаб був заснований рухом VETERANKA — це перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом, створена ветеранками. Сьогодні рух налічує близько 2 тисяч ветеранок, військовослужбовиць і волонтерок з України.<frame>

«Завдяки нашій роботі жінки зараз обіймають бойові посади в армії»

— Аж до 2016 року жінки не могли обіймати бойові посади в українській армії. Такі були закони, — розповідає Катерина Приймак. — Тобто коли дівчата з добробатів (добровольчий батальйон, — Авт.), які вже командували підрозділами, почали переходити в 2015 році в ЗСУ, офіційно вони могли бути оформлені в штаті тільки як кухарки, банщиці… 

Жінок брали, наприклад, швачками, а не штурмовичками. Операторками лазні, а не ротними артилерії. Ми стали просувати ініціативу змін до Верховної Ради. Ініціювали дослідження, щоб мати наочний приклад і доказ того, що це потрібно. Цим займалися жінки з Києво-Могилянської академії. Режисерки зняли фільм «Невидимий батальйон». Інші жінки підтримали фінансово. Таким спільним жіноцтвом ми досягли того, що спочатку Міноборони видало спеціальний указ щодо забезпечення жінкам і чоловікам рівних можливостей на військовій службі, а в 2018 було змінено закон. ‍

Нам вдалося відкрити 63 бойові посади для жінок, які до цього були заборонені

Спочатку я брала участь у війні як військова, парамедикиня. Після 2014 — як ветеранка. Доєдналася до команди інших ветеранок. Ми заснували «Жіночий ветеранський рух».

Захистити свій дім — природне бажання. Всі ми хочемо безпеки. І це усвідомлене рішення — піти захищати свій дім, доєднавшись до війська. Але дотепер жінки зустрічаються із засудженням цього. Чомусь досі у деяких людей не вкладається в голові, що жінка водночас може виконувати ролі матері й військової. Тоді як ми прагнемо забезпечити довгострокову безпеку насамперед своїм дітям. Воюємо, щоб не воювали вони.

Ще у 2015 році ми займалися адвокаційною кампанією «Невидимий батальйон», яка працювала проти заборони жінкам обіймати бойові позиції.

<frame>«Невидимий Батальйон» — це адвокаційний правозахисний громадський проєкт захисту українських військовослужбовиць, прав жінок в українському війську, а також реабілітації ветеранок російсько-української війни та боротьби із сексуальним насильством в українській армії. Проєкт заснований військовою Марією Берлінською.<frame>

Як виявилося, це був лише початок. Не розв’язання питання, а лише відкриття дверей. Багато чого вимагало налагодження. У військовій сфері в Україні все заточено під чоловіків і їхні потреби. Точніше, такий собі набір для середньостатистичного чоловіка. 

Але ж і чоловіки мають різні потреби. Є чоловіки з інвалідністю, багатодітні, батьки-одинаки тощо. І у кожного свій пул бар'єрів на шляху до повноцінного життя після служби. Досвід показав, що немає виключно жіночих проблем. Є фундаментальні проблеми дотримання прав на повагу й гідність людини. 

І у нас вже була команда, яка була готова глибше з цим працювати. Тим паче, що дедалі більше ветеранок почали повертатися з війни. 

«У російській пресі наш рух називають «отряд карательниц»

‍— Які основні цілі й завдання жіночого ветеранського руху?

— Від початку і дотепер наша мета — дозволити жінкам максимально реалізовувати себе на службі і після неї. Наша організація — насамперед інструмент. Платформа, яка розповідає про класних жінок з їхніми класними ініціативами. Ком'юніті, де дівчата одна одну підтримують. Адвокаційна команда, яка піклується про права жінок із сектору безпеки і оборони. Наша організація заточена на те, щоб підвищити обороноздатність України загалом, щоб армія була професійною і щоб жінка могла себе в ній реалізувати. 

‍— Завдяки вам було відкрито 63 нові бойові посади для жінок. А на які посади й досі не беруть жінок? 

— Зараз для жінок немає закритих посад в армії. Але є певні обмеження. Наприклад, жінок не беруть на бойові посади в ГУР. А так не має бути. 

Як ми знаємо, зараз в армії гостра нестача людей. Разом з тим жінка може прийти в ТЦК і отримати відмову або негідне ставлення. Людей, які хочуть потрапити в армію, треба розглядати не за статтю, а за рівнем підготовки та мотивацією. 

Жінці, щоб отримати бойову посаду, треба докласти більше зусиль — це факт. І далі постійно доводити, що ти — не гірша. Виходить, що жінка в армії під постійним тиском і наглядом. Наче під лупою.

‍— Чи й досі у війську відчувається сексизм, на який скаржаться жінки від самого початку війни? 

— Жінки на бойових посадах досі мають певні обмеження. Іноді це називають «турботою». Можливо, так і є. Але питання в тому, що для багатьох важлива свобода вибору, а не турбота. Через цю «турботу» дівчат, наприклад, не хочуть пускати працювати на новітньому озброєнні. А в 2015 була історія, коли всі учасники команди отримали нагороди, крім єдиної жінки, яка брала участь у тій самій операції. 

Разом з тим за роки війни відбулись і серйозні зміни — у матеріальному забезпеченні, військовій формі. Питання не вирішуються у вакуумі. Питання про домагання — це зона юстиції. І стосується судової реформи загалом. Але навіть коли закон є, як добитися того, щоб він працював? 

Дуже багато залежить від командира. У кращих командирів і показники, і моральний дух високі. А якщо людина дискримінує жінок, вона, найімовірніше, дискримінує всіх. Ставлення до гендерної рівності — маркер того, якою є людина по відношенню до світу взагалі. 

‍— До речі, про нагороди. Одна з героїнь, з якою я розмовляла, бойова медикиня, розповіла, що на її думку, її нагородили лише тому, що вона дівчина. Вона вважає, що нічого особливого не зробила. 

— Таке теж буває. Показова гендерна рівність. Але показуха не розв’язує дійсно важливих питань. Наприклад, в армії досі  жінки не захищен від домагань. Ця проблема дуже актуальна. 

‍— Ви представляли українських ветеранок у штаб-квартирі ООН. Як міжнародна спільнота реагує на історії українських військових і жінок-ветеранок?

— Так, ми були в штаб-квартирі вже 4 чи 5 разів. Це вже щорічні поїздки. Звучить це, звісно, гарно. А насправді не є чимось надзвичайним і ефективним. Звісно, українським ветеранкам важливо бути представленими всюди, і у штаб-квартирі ООН теж. Важливо бути видимими. Хоча це носить, скоріше, символічний характер.

Міжнародна спільнота цікавиться українськими жінками-ветеранками. Ставиться до них з повагою. Люди плачуть, коли чують їхні історії. Завдяки історіям, які жінки-ветеранки розповідають у світі, обличчя української армії стає більш людяним. А от в російській пресі наш рух VETERANKA називають «отрядом карательниц».

‍— Як і завдяки чому вдається змінювати ставлення до жінок у війську? Яка робота зараз ведеться?

— Ставлення до жінок у війську вдається змінювати насамперед завдяки роботі самих жінок у війську. Вони розповідають побратимам, як склалася їхня доля, про свою мотивацію, бар'єри. Це працює. Поступово жінок в армії стає більше, вони дедалі частіше обіймають високі посади у командуванні. Тож можна вивести таку формулу: що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок. 

Звісно, ззовні ми теж тиснемо, підтримуємо наших посестер, допомагаємо тим, хто у війську, хто звільнився з армії. 

«У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів»

‍— Одна з важливих гілок вашої діяльності — пошиття військової форми для жінок. Розкажіть, коли і як ви зрушили з місця цю гору. 

— У перші дні повномасштабного вторгнення наречений моєї посестри Куби (Юлії Сідорової, бойової медикині з 2014 року. — Авт.) віддав нам свій «Хамер», старий офіс і 25 тисяч євро. Завдяки цьому ми відкрили волонтерський хаб, який пізніше став фондом. І стали займатися забезпеченням захисниць та їхніх підрозділів, адже тоді потреба у матеріальній допомозі жінкам-військовим на фронті та під час реабілітації була гострою. 

Куба ще до повномасштабного вторгнення створювала і шила дизайнерські речі, тож мала деяке обладнання, яке ми стали використовувати. До нас почали звертатися дівчата з проблемою — їм на службі видають чоловічу форму, яка їм геть не підходить. Щоб допомогти, Ганна Суворкіна, — конструкторка одягу, яка колись працювала у дизайнера  Івана Фролова, — спеціально розробила форму для жінок, і ми стали шити її. 

Мені надали  грант на мільйон гривень у Українського ветеранського фонду на розвиток швейного цеху. Ми купили ще обладнання. Так у нас з'явився соціальний бізнес із пошиття жіночої форми — торговельна марка by.VTRNK об'єднала дизайнерів і тих, хто до цього ніколи не шив. Ми шиємо також маскувальні халати, бушлати, бахіли для артилеристів, чохли на стінгери й саперні лопатки, чохли на дрони.

Але найбільша наша гордість, звісно, жіноча військова форма на всі сезони — літня, демісезонна й зимова, яка розрахована на температуру до -20 градусів мороза

Ми адвокатували, щоб був прийнятий жіночий стандарт форми. Літній костюм вже погодили, а зимовий, на жаль, ще ні. Чому? Не маю відповіді на це питання. Такі речі далеко не всі вважають пріоритетними чи важливими. 

Зараз наш цех живе на самозабезпеченні, виконує різні замовлення. Наприклад, шиє мерч, який ми продаємо на благодійність. Відшиваємо час від часу мікрозамволення на жіночу форму — 15 благодійних форм, наприклад. Ми не продаємо форму військовим. Шиємо, в основному, за донати.  

‍— Скільки коштує пошити одну форму?

— Що більша кількість, то менша ціна. Орієнтовно зимова форма коштує 8 тисяч гривень. Ми пошили кілька тисяч форм за рік. У нашу форму одягнені захисниці «Азову», «Хартії», «Госпітальєрів». 

‍— Які основні проблеми виникали/виникають у жінок, які носять чоловічу форму?  

— Жінкам чоловічий варіант штанів давить на кістки тазу, тому що жіночий має глибшу посадку, і пояс від штанів у жінок має бути вище. Також суттєва різниця в колінах. У тому місці, де чоловічі штани мають коліна, у жінок колін немає. А коліна — це таке місце, яке потребує обовʼязкового додаткового захисту. Якщо налокітники носять далеко не всі, то коліна — кожна і кожен військові. 

Ну і вторинно — розмір. Звісно, чоловіки також можуть отримати не свій розмір, але вони можуть підшити одяг. А жінки з цими проблемами стикаються частіше, бо обхвати грудей і стегон у жінок і чоловіків різняться по розмірах. Якщо худий чоловік, в нього малий і верх, і низ, а якщо жінка, то є варіант, що верх і низ будуть різних розмірів. А в комплекті видають один. 

‍— Що важливо враховувати при пошитті жіночої форми? 

— Потрібно передбачати можливість розпаровки комплектів на верх і низ.  Відрізняються лекала. Окрім поясу і колін, ширина рукава інакша, існує виточка для грудей. Чимало нюансів. 

‍— Чи є у вашій формі елементи, які підкреслюють жіночність, але залишають її функціональною? 

—  Підкреслювати жіночність — це точно не має бути мірилом для військової форми, вона має забезпечувати функціонал

‍— Як тестуєте форму? 

— Дівчата з організації отримували тестові зразки, давали відгуки, і ми вносили зміни відповідно до їхніх порад. Ми і зараз, якщо отримаємо якийсь слушний коментар, готові апгрейдити нашу форму. 

Але оскільки форма — це не бізнес, а утримувати цех треба, він пішов у своє плавання як соціальне підприємництво. Зараз ми вже відшиваємо й інші зразки одягу, не тільки форму. Будемо пробувати виходити на marketplace, збільшувати свій соціальний внесок, розширятися та створювати нові робочі місця для ветеранів і ветеранок. 

У нас вже були програми з навчання шиттю. Цікавилися цим і чоловіки. Ця сфера зараз має велику потребу в кадрах. 

Якщо наша форма буде продаватися в мілітарних магазинах, або навіть йти на експорт, ми зможемо бути ще кориснішими. В Україні, на жаль, немає хорошої тканини для форми, немає технологій для її створення. Рости ще й рости нам у цьому. 

Взагалі, намагаємось закривати чимало інших важливих потреб. Зараз першочергово займаємося бойовою допомогою. 

От наша Андріана зламала собі хребта (Андріана Сусак-Арехта, військова, учасниця російсько-української війни з 2014 року, лідерка Жіночого ветеранського руху, — Авт.). Якби вона була у броньованій автівці, так би не сталося. Тож збираємо гроші на броньовану машину. 

За 3 роки повномасштабного вторгнення наша організація закрила понад сім тисяч індивідуальних та колективних заявок від захисниць та їхніх підрозділів рівня бригади і вище, а це відправили понад сотню автівок, близько двох тисяч безпілотників, засоби медицини й обігріву, амуніцію  — загалом на 111 мільйонів гривень. Також ми організували понад 30 виїздів у зону бойових дій і понад 20 гуманітарних місій на Херсонщину, в Бучу та інші деокуповані території. Іншими словами, балансуємо між важливим і дуже важливим. 

Фотографії: архів VETERANKA

«Ми не маємо права втрачати оптимізму, інакше це буде крах»

Ольга Пакош: Три роки тому, в травні, ви давали інтерв’ю газеті «Виборча», і воно було досить оптимістичне. Як змінився настрій за ці три роки?

Юрій Андрухович: Звичайно, вже немає такого драйвового стану. Зовнішні обставини настільки складні, що все вже не виглядає таким досяжним, як тоді здавалося. ‍Але водночас мені здається, ми не маємо права втрачати оптимістичної, позитивної візії. Можливо, комусь вона здається нічим не виправданою, але треба знаходити аргументи — інакше це буде крах.

Я думаю, що багатьом із нас — і мені зокрема — доведеться переглянути критерії того, що таке перемога. Але я скажу: я був переконаний у тому, що на певному етапі якісь західні армії будуть поруч з нами воювати. І ось я ніяк не можу відпустити цю ідею й попрощатися з нею безболісно.

— Тобто Європа розчарувала?

 — Абсолютно. Хоча крім Європи, є ще кому розчаровувати. У нас ще є великий заокеанський брат, який збожеволів. Пригадую, як мені телефонував польський журналіст Міхал Ноґась напередодні вторгнення. Він питав мене про різні речі, всі пов’язані з можливою війною, і про те, що я особисто робитиму. І ще він запитав: що взагалі може зупинити Путіна? А я доволі спересердя відповів йому, що санкції самі по собі — жодним чином, бо він має їх у дупі. Але я знаю, що може зупинити — це Збройні Сили України, які налаштовані захищати свою країну й боротися. Тільки от їхні можливості не є невичерпними. Тобто обов’язково настане момент, коли вони виснажаться, а росіяни й далі тиснутимуть. І от тоді, мені здається, до нас прийдуть на допомогу західні партнери.

— Тобто ви вірите, що вони прийдуть?

— Ну, тепер уже ні. Але я мав право у 2022 році в це вірити. І після наших успіхів… Коли я повторював цю думку серед українців, то мене вже критикували за якийсь такий опортунізм, мовляв, я не вірю в ЗСУ. Казали: ми й без них молодці, дивися, як наші всюди лупашать. А я казав, що все одно нам не завадило б мати когось. Це елементарна логіка — у будь-якій війні краще мати союзників, ніж не мати зовсім. А ми їх не маємо.

У нас офіційні особи намагаються називати союзниками, скажімо, країни НАТО, але це партнери, а не союзники

‍
Розрізняти ці поняття просто. Партнер — це добре, було б значно складніше, якби в нас їх не було. Але партнерство — це тимчасовість, ненадійність. Партнер може собі передумати — і вже перестає бути партнером. І ми нині стаємо свідками цього. У випадку із США це просто скандально, жорстоко й цинічно. А союзники — це вже певна пов’язаність, з якої неможливо просто так вийти.

— Хто сьогодні може бути союзником?

— Із тих країн, які є поруч? Їхня допомога не така суттєва кількісно, бо вони маленькі, але це, звичайно, всі балтійські країни — Литва, Латвія, Естонія. У співвідношенні до своїх можливостей вони, мабуть, найбільше вкладають у допомогу Україні. Ну і я думаю, що ті країни, які йдуть далі за ними — північна Європа, Скандинавія — можна сказати, що вони в будь-якому разі не кинуть. Оця протестантська етична складова в них все ж присутня.

— У Фінляндії, яка озброюється і яка також готується до війни?

 — У мене є такі фантазії геополітичні і воєнні щодо Фінляндії. Коли наші минулого літа пішли вперед по Курщині, і стало зрозуміло, що Росія там фактично нікого не має — на цілих ділянках, — я подумав: тепер для Фінляндії добрий момент повернути свої землі в Карелії. Але вони цього не зробили.

— А Польща? Я мушу про Польщу запитати.

— Звичайно. Я вже до неї якраз підходив. На жаль, Польща не виглядає для мене тією країною, яку варто називати першою серед потенційних союзників. Але я все ще не втрачаю надії. Хоча... тут складна діалектика: що значить — «не втрачаю надії»? Активна участь Польщі у цій війні все ще можлива, але настане вона тоді, коли ситуація в нас буде дуже поганою. А цього я зовсім не хочу. Уявімо, що Київ захоплено, але ще тримаються Львів, Хмельницький, Тернопіль — я б дуже не хотів, щоб усе дійшло до цього. 

Тож чи справді я хочу втручання західних армій? Лише в тому сенсі, щоби вони допомогли нам перемогти, а не щоби вступали в бій тоді, коли ми вже програємо. Бо програти ми й без них зможемо

«Стає очевидним: відбувається примітивізація людини»

— У вашому романі «Рекреації» — а для мого покоління це був світобудівний, наративний текст — ви описуєте зміни як карнавал. Не пригадую, щоб хтось ще в українській літературі використав такий прийом. Скажіть, ті зміни, які ми переживаємо зараз — це час і місце для карнавалу?

— Річ у тім, що карнавал завжди має початок і кінець. Це тимчасове явище. У справжньому карнавалі йдеться про ціннісне оновлення. А те, що ми бачимо зараз, — це радше антиціннісне оновлення. Світ руйнується, знецінюються домовленості, авторитети втрачають силу. У сучасному світі дурість виявилась справжнім злом. Я довго вважав, що це просто вада, яку людям слід пробачати. Але тепер видно, що це активний елемент зла.

Візьмемо, наприклад, американську адміністрацію сьогодні: один дурень на другому. Це люди, які в житті нічого не читали, ні про що не дізнавалися — хіба що в межах своїх бізнес-інтересів. І от маємо.

А карнавал — він, зрештою, трохи свято дурнів. Але ж у тому й штука, що дурнів на карнавалі грають не обов’язково дурні. Часто це якраз розумні люди, які вдають дурнів.

І таким чином перевертаються, оновлюються зашкарублі, закостенілі системи, ієрархії. Встановлюється альтернативна ієрархія — але вона лише до певної дати, з якої вся та гульня закінчується: починається піст, усі мають мовчати й сидіти тихо.

Карнавал історично, наприклад, у Венеційській республіці, був способом випустити пару. У суспільстві з репресивною владою двічі на рік дозволяли всім пригніченим трохи повимахуватись, видихнути. Це мало терапевтичний ефект.

Як це зіставити з теперішнім світом? ‍

Сьогоднішньому світу також потрібен очисний карнавал. Бо і ці ультраправі, і диктатори, що вперто тримаються переконання: «Ми таки мали рацію», — усе це рано чи пізно призведе до нового масового пригнічення людей

На Заході виросло вже кілька поколінь, які навіть не усвідомлюють, що свобода — це цінність. Вони народилися в ній, вона для них щось безкоштовне, як повітря. Не обговорюють її — бо вона є. І тільки коли їм перекриють це повітря — вони відчують його відсутність. І тоді почнуть шукати вихід. Можливо, якраз у якихось формах нового карнавалу. Не обов’язково у вигляді класичної ходи з масками.

— Тобто зараз не час карнавалу?

— Можливо, й так.

— А що ж робити з дурнями?

— У мене є, може, трохи спрощене пояснення. Але воно лежить на поверхні. Дивіться: ті класичні політики, які стали основою ліберального світу після Другої світової, не тільки заклали фундамент, вони збудували цю будівлю. І в чому була їхня сила? Чим вони відрізнялися? Тоді просто не існувало практики соціологічних опитувань. Вони не дивились у рейтинги. ‍

Я припускаю, що Черчилль не перевіряв щотижня, що там думають виборці. І Де Голль, і Аденауер — теж. Вони мали ідеї. І реалізовували їх

А як можна сьогодні мати ідеї й триматися їх, коли ти кілька разів на тиждень отримуєш відсотковий прогноз втратити владу, якщо підеш цим шляхом? І все це в реальному часі. ‍Це вже не стратегія — це менеджмент вподобань.

Це, звісно, і є демократія — в її найсучаснішому, технологізованому вигляді. Ти отримуєш зворотний зв'язок за кілька кліків.

Але, можливо, варто знову серйозно поставитися до ролі лідерства.

‍Бо можна все звалити на маси — мовляв, народ захотів, ось і має. Але справжній лідер — це той, хто бере на себе відповідальність. І реалізовує те, що вважає правильним. Якщо стикається з опором — говорить з людьми, переконує, а не пристосовується до їхніх бажань. А ми сьогодні бачимо саме це друге. Лідери не ведуть — вони наздоганяють суспільні тренди

І цей процес тільки поглиблюється: навіть ті політики, яких ми знали притомними, перетворюються на рейтингових клоунів.

Якщо подивитися на це все з іншої планети, стає очевидним: відбувається примітивізація людини. Вона вже налаштована лише на швидке отримання бажаного. Думаю, значною мірою це наслідок впливу соціальних медіа. Вони девальвували і роль експерта, і роль редактора.

— Тобто тепер усі можуть усе?

— Кожен може написати пост — і це сприймається як щось набагато крутіше, ніж фахова стаття. Вона може бути дуже влучною й правильною, але на неї ніхто не зверне уваги. Бо нудно. Бо довго. Бо написано експертною мовою. А з іншого боку, соціальні мережі — хіба це не ще один прояв демократії? Мовляв, «а що ви собі думали, панове редактори й журналісти — ви завжди будете формувати нашу думку?» Ні, ми самі можемо формувати свою думку. Це, безумовно, виклик. І контрвиклик. Чи завершиться він гепіендом — невідомо.

Захист від хтоні

— А де в цьому всьому українці? Я коли розмовляю з поляками чи американцями — вони захоплюються нашою сміливістю й героїзмом. Це слово тепер не бутафорне, а об’ємне, справжнє. Що ще, крім героїзму, світ відкрив в українцях — завдяки і через цю війну?

— Мені здається, світ і досі нас недооцінює. Є емпатія з боку тих, хто… ну, не можна сказати, що вони на нашому боці — але принаймні співчувають. І таких — більшість. А хотілося б, щоб більшість була саме на нашому боці. Це питання й до інформаційної диспропорції. Іноземні медіа зосереджені на чорнусі — руйнуванні, втечах, стражданні. Про успіхи ЗСУ їм іноді все ж доводиться писати, бо їх не можна оминути. А от про позитивне, що відбувається в цивільному житті — не бачать, не помічають. А там скільки всього важливого, нового.

Щодо нас утвердився образ такої втомленої, зламаної, нещасної жертви. І значною мірою, думаю, цей образ підсилюють наші ж біженці

Багато хто з них справді не може не бачити все у найтрагічніших фарбах. Якщо людина покинула свою країну, бо її дому більше не існує, важко очікувати, що в ній буде переможний дух. Але й таких сильних духом, на щастя, багато. 

Один приклад. Звернувся до мене Йосиф Зісельс — він очолює одне з єврейських товариств в Україні. Вони підготували збірку свідчень єврейських біженців цієї війни. З різних регіонів, здебільшого з Київщини та Маріуполя, але й Харків там є, й Чернігів… Люди розповідають, що з ними сталося після 24 лютого 2022 року. Так, ці свідчення трошки застрягли в часі — більшість датуються весною-літом 2022. Відтоді багато що змінилося. Прикметно, що це люди з додатковою ідентичністю. Вони — свідомі свого єврейства, часто активісти громад або синагог. І водночас їхні тексти — переважно українські за духом. Думаю, тут спрацював певний відбір. Але в багатьох історіях — однаковий сюжет: немає дому. Був і немає. Тепер багато хто з них в Ізраїлі. Вони стали репатріантами, вивчають іврит, отримують підтримку. Але як українці — вони всі свідчать про цю війну. Їхні оцінки, їхні акценти — українські.

— Це перегукується з Другою світовою?

— Так. Там є передмова упорядника — і мене попросили написати ще одну. В кожній наголошується: у Другу світову вони втікали від нацистів. Був ексодус, евакуація на схід Радянського Союзу. А нині — втікають від Росії. Часто це ті самі люди — тоді діти, сьогодні старі й безпорадні. Вони знову тікають від війни — від іншої війни, іншого загарбника, іншого агресора. Але це знову опис жорстокостей, знущань над людьми в окупованих містах і селах. І ніби все вже відомо, але коли читаєш — мурахи по шкірі…

— До слова, про жорстокість росіян. Коли я запитувала Анджея Стасюка про Росію, він часто цитував вас. Ви багато речей про росіян і їхню країну передбачили і описали в «Московіаді». Чи сподівалися такої агресивної поведінки?

— Я помилявся, коли на початку війни я припускав, що після першої тисячі загиблих солдатів у Росії почнуться протестні рухи. Але це дуже швидко розвіялося, бо ця тисяча настала дуже швидко. І я подумав: ну добре, може це для них не критично, може після десяти тисяч… і так далі. Потім хтось із західних співрозмовників мені сказав: ну, вони ж живуть у диктатурі, і просто не знають масштабів цих втрат. А я кажу: це неможливо. Немає вже такої інформаційної диктатури, немає таких можливостей, щоб у сучасному світі ви не дізналися чогось, що ви хочете дізнатися.

Але проблема їхня в тому, що вони дізнаватися нічого й не хочуть. І я розумію — вони, напевно, завжди такими були. Бо коли зараз, перебуваючи всередині цієї ситуації, читаєш якісь історичні дослідження — як це було триста-чотириста років тому, як вони поводилися, скажімо, за Петра І — то все це вкладається в одну картину. Тобто які були, такі й залишилися. Я думаю, якщо в цьому світі щось і є постійне, то це вони.

— Ми не хотіли цього бачити? Чи ми думали, що вони змінюються?

— А що ми знали? Особисто в мене була пам’ять про Радянський Союз. Почнемо з того, що якщо в радянський час ти виростаєш у західноукраїнському місті, то критерієм відмінності між українцями й росіянами була мова. У нашому місті ті, хто говорив російською, були «рускі».

І моя бабуся казала: як так може бути, що ви в дитячому садочку всі говорите російською між собою, а прізвища в усіх українські? З такими прізвищами вони не можуть бути росіянами. І це завжди була трохи незрозуміла річ — хто тут, в Україні, є росіянином

Після 91-го року це стало зрозуміліше, хоча нас це мало турбувало. Всі люди з українськими паспортами стали українцями. Ми підійшли до цього політично, а не етнічно.

Але в мене виник такий момент — наприкінці існування Союзу два роки, з перервами, я жив у Москві, де вже не уникнеш того, що це росіяни. Там уже ти спілкуєшся з росіянами, а не з якимись «російськими українцями». І тоді я дещо для себе відкрив. На мене мали великий вплив книжки, які ще пів року тому були заборонені, а тепер — будь ласка, друкують, видають. Зокрема, книга французького мандрівника Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році». І я порівнював це з тим, що бачив за вікном, у світі, в якому щодня перебував, — і воно дуже одне одному відповідало.

Навіть той самий дуже нам неприємний Солженіцин, але його «Архіпелаг ГУЛАГ» — я вважаю, це корисна праця. Вона теж розкриває ці механізми терору, це їхнє улюблене: масовий терор, репресії, придушення будь-якого прояву свободи. Власне, у «Московіаді» я вважав, що маю право як письменник перебільшувати. Тому, звичайно, перебільшував. А тепер я думаю — та яке там перебільшення?..

— Тобто росіяни нічим не здивували?

— Здивували тим, що, виявляється, у них виробилася під впливом пропаганди, соціальних мереж і, звичайно ж, урядових репресій така… товстошкірість.

‍Вони настільки товстошкірі, що нездатність, по-перше, співчувати іншому, зрозуміти чужий біль, а по-друге, щось зробити, аби це змінити — досягла якогось феноменального рівня

У 2022 році почали досить часто вживати на означення всього російського коротке слово — «хтонь». І я думаю, ця хтонь просто заволоділа всім. Бо хтонь — це те, що десь глибоко під сподом, щось підсвідоме, щось темне, страшне. А в них воно виринуло, вийшло назовні. Їх захопила хтонь.

— Але нам все одно жити поряд з ними. Не буває так, щоб зникли цілі народи, правда? Має бути якийсь імунітет, захист.

— Одним з таких рівнів самозахисту є українська мова. У нас по-різному було з цим протягом нашої історії, але я тепер почав розуміти, що мова стає стратегічною цінністю для виживання поруч з Росією. Навіть на такому простому прикладі — дедалі більше шириться оця хвиля завербованих через телеграм-канали підлітків. Якби був мовний бар'єр, якби наші підлітки не читали російською, бо слабо розуміли б її, то масштаби цього вербування були б у десятки разів менші. Але до українізації треба ставитися не як до революційного процесу, а як до еволюційного. Не може жоден чарівник зробити так, щоб завтра в Україні всі забули російську, навіть при бажанні.

— Чи не здається вам, що питання мови має різні фази: то захоплює — і всі починають говорити українською, а то йде на спад — і повертається російська?

— Так, це стрибкоподібно. Я теж маю таке спостереження щодо Києва, бо Київ як столиця вбирає всю Україну — це люди з різних регіонів. У Києві таку бурхливу, стрибкоподібну українізацію я пережив вже вдруге — на останньому Майдані, а вперше — під час Помаранчевої революції. І ще певний час після революції українська тримається, а потім починає повертатися російська.

Це такий лакмус — чи в нас як у держави справи йдуть добре, чи взагалі зле. Як тільки все погано — стає багато російської. Тобто люди перестають інвестувати в Україну свої душевні зусилля. Бо так, перейти на мову — це зусилля. Відповідно в багатьох настає момент розчарування, коли здається, що це зусилля нічого не дає, нічого не змінить...

Тепер у час агресії це передусім залежить від успіхів і неуспіхів ЗСУ. Ось такі начебто не пов’язані речі, але поки ЗСУ перемагають, йдуть у наступ — паралельно відбувається наступ української мови. Крім усього іншого, людям властиво примазуватись до переможців, хотіти бути в їхній команді, в останню хвилину забігти в лави переможної армії. Але коли армія відступає, то з мовою залишаються тільки найтвердіші, яких меншість.

— Тобто мова. А ще?

— Мова — один з необхідних кроків, але недостатній. Звучить цинічно, але найкращою гарантією для подальшого існування України, причому успішного, з розвитком, а не просто для виживання, на світовому рівні є ворожнеча. Між Заходом і Росією. Що тепліші і кращі в них стосунки — то більше загрози для України. І те, що Трамп так хоче цього зближення, аж пищить — це для нас загроза неймовірна.

Ми взагалі з таким не стикалися — ненавидіти Америку. Це для нас так дико. Ми ж усі надії лише з нею пов’язували. Є хтось великий, справедливий, сильний — і він захистить. А тут цей великий і сильний стає на бік того, хто у нас Крим вкрав. Як у дитинстві: той, хто мав тебе захистити від нападок дворового розбійника, сам обіймається з цим розбійником. Це не вкладається в жодну логіку — ні дитячу, ні дорослу. Але це формує характер. Поки що Європа тримає більш-менш належну дистанцію від Росії. Хоча там уже багато кому свербить, щоб повертатися до нормального бізнесу. Але, об’єктивно дивлячись, Росія все одно поводитиметься так, що ця ворожнеча неминуча.

— Європейські країни почали активно озброюватись, готуватись до війни. Якщо вони готуються до війни, значить нас вже немає? Чи до якої війни вони готуються?

— Передусім варто бути свідомим: мир в Європі буде доти, доки Україна чинить опір. І що це означає? Хай замисляться трохи, — у Польщі зокрема, бо у нас спільний кордон: чи посилати свої війська зараз в Україну. В сто разів раціональніше тримати оборону на Донбасі сьогодні, поруч з українцями, ніж на території Польщі. Я не знаю, які ще аргументи навести? ‍

Просто сучасній людині не властиво уявляти собі світ поза зоною комфорту. Всі так у цій зоні заматеріли, що людей паралізує навіть думка про перспективу виходу з цієї зони

— Як сьогодні в українців з оптимізмом?

— Українцям властивий прихований оптимізм. Вони рідко показують його назовні, натомість звикли нарікати, говорити, що все погано. Мовляв, аби не дати приводів сусідам для заздрощів. Це така захисна стратегія — ховати правду, стримувати емоції. Але в нинішніх умовах це навіть допомагає. Є в цьому щось цілюще: здоровий рівень самокритики, самоіронії, чорного гумору, що дозволяє психологічно оговтатися, побачити себе збоку, повернути внутрішню рівновагу.

З кожною новою хвилею загрози відбувається нове згуртування. Тобто цей ресурс ще далеко не вичерпано‍

І я певен: якщо ситуація погіршиться, єдність стане ще глибшою. Як це було в перші дні вторгнення — тоді всі робили щось добре, допомагали одне одному. Але згодом цей порив відійшов — бо війна, даруйте на слові, стабілізувалася. Люди побачили, що завтра тут не буде російських танків. І післязавтра — теж. І стало можливо знову якось розійтися у своїх справах і жити своє життя.