Ексклюзив
20
хв

Невигідна справедливість

Ніхто не хоче війни. Виснаження і горе зводять все до бажання залишити війну історії. Історія, щоправда, повторюється із загрозливою частотою. І те, що ми залишимо недоговореним (недовойованим), — перейде у чорний спадок нашим дітям та онукам…

Артем Чех

Фото: Anatolii Stepanov/AFP/East News

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Навряд чи це можна назвати найбільшою проблемою України. У світлі (точніше — у темряві) подій, що огорнули нашу країну за останні майже три роки, це лише передвісник великої проблеми. Але передвісник загрозливий, легкозаймистий, такий, що здатен змінити хід історії. І ні, це не перебільшення.

Ще на початку великого нашестя здичавілих був шанс не встояти. І навіть та аномальна кількість добровольців, що взялася за зброю, не додавала віри. Хоча й дивувала. Всі як один. Тисячі, сотні тисяч рішучих чоловіків і жінок залишили всі справи, повернулися з-за кордону й одягнули піксель. На другий тиждень війни мій батальйон був роздутий до бригади. Ми мали чотирнадцять рот замість трьох. У той час темного хаосу ніхто не дивився у бік тих, хто не доєднався. Нам вистачало. А за відсутності сформованого фронту взагалі було не зрозуміло, яка кількість людей потрібна.

Та вже понад рік питання мобілізації стоїть так гостро, що ранить усіх, кого це стосується. А стосується це, до слова, всіх. Навіть тих, кому здається, що вони на достатній відстані від війни, щоб її не помічати.

Підрозділи на фронті зчесані до рожевого м’яса. Окрім хронічних хвороб, багато воїнів мають і ментальні проблеми, що стали наслідком безупинного перебування у нелюдському стресі. Піхота, мов брусок мила, змилюється до стану прозорості. Стрілецькі підрозділи, чиє завдання якщо не копати, то стріляти, стріляють і копають, аби мати принаймні шанс виповзти з бойових позицій живими. Це не ті браві солдати, що два роки тому заїжджали у таке ж пекло з повними кишенями сил, сміливості та героїзму.

Моє постійне спілкування з бойовими товаришами підтверджує здогадки, що на фронті в умовах тотальної війни боєць добре тримається до року. Далі він сиплеться і зникає

Йому потрібна передишка. Лікування, відпочинок і час у добрій до нього атмосфері, що здатна поставити на місце його кукуху. Трохи краще з тими, хто служить далі від фронту. Та за два-три роки відірваність від цивільного життя й перебування у лещатах системи все одно морально знесилюють. Побачити дітей, побути з найближчими, відвідати могили рідних, виспатися й відчути своє життя як таке, що належить лише тобі, здатні повернути у стрій. Не відпустка у 10-15 днів, не лікарняний у 30 днів, а повноцінний відпочинок. Хоч би на рік.

З іншого боку, тилові міста заповнені чоловіками, багато яких із маніакальною одержимістю чекають на закінчення війни. І чим швидше, тим краще. З відтятими Росією територіями, з тисячами полонених, з їхньою власною дірявою совістю. Бо чим швидше — тим менше шансів, що їх насильно притягнуть до війська виконувати їхній конституційний обов’язок, тим менше шансів, що доведеться шукати чи купувати собі бронь, давати від п’яти до сорока тисяч доларів хабара або шукати нелегальні чи не зовсім нечесні шляхи за кордон.

А за кордоном теж перебувають різні українці, і деякі з них так само чекають, що все це хоч якось нарешті закінчиться, Україна складе зброю, віддасть на відкуп ще кілька десятків тисяч квадратних кілометрів територій, відмовиться від права обирати своє майбутнє й посадить у Верховну Раду із сотню колаборантів, які прийматимуть закони під кремлівським керівництвом. Байдуже, що там відбуватиметься, — аби швидше закінчити. Аби можна було повернутися, аби можна було би знову вільно ходити містами та не боятися нарватися на хлопців з ТЦК. Аби не було війни.

Ніхто не хоче війни. Виснаження і горе зводять все до простого бажання — залишити війну історії. Історія, щоправда, повторюється із загрозливою частотою. І те, що ми залишимо недоговореним (недовойованим), — перейде у чорний спадок нашим дітям та онукам. Ми мусимо боротися доти, поки можемо боротися на вигідних для нас плацдармах. Залучати західних партнерів, шукати дипломатичну підтримку цивілізованого світу, тримати оборону по всьому фронту і бити ворога в його ж лігві. І поки ми здатні це робити — ми мусимо це робити.

Але чи мусять це й надалі робити ті самі люди, хто у перші місяці врятував країну, хто у полях, посадках і в придніпровських болотах протягом двох з половиною років втрачав здоров’я, побратимів, психіку? Чи має ця самопожертва стати ношею виключно тих добровольців, які вдягнули піксель у перші місяці? Їхні діти підросли, їхні дружини втомилися чекати, а батьки постаріли. Але вони все так само запряжені в цей чортів плуг і тягнуть його кривавою оранкою.

Просте питання: чому лише ми? І якщо вже ми — до кінця, до прозорої невагомості, каліцтва чи закінчення війни, — чи зможемо ми потім жити в одній країні з тими, хто всіма способами уникав цієї війни, даючи хабарі, тікаючи до сусідніх країн чи переховуючись від мобілізації, мов таргани в сонячний літній день?

Ні, не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той надломлений від надзвичайного тиску солдат його тримає. Чи довго цей солдат триматиме на собі війну? А що далі? А що війна? Розсмокчеться? Не розсмокчеться. Це ж не герпес.

В Україні достатньо мобілізаційного ресурсу, аби не лише поповнити ряди сил оборони, але повноцінно замінити принаймні тих, хто увійшов у це пекло першими. Але, здається, держава не має змоги взяти в кулак яйця і повідомити своїм громадянам у тилу, що тепер настала їхня черга взятися за плуг. Що час мінятися. Гадаю, вже настав час грати за суворими та справедливими правилами, де немає місця заграванню з електоратом.

Чи станеться це? Не вірю. Бо чи не щодня чую, що демобілізація неможлива. Ніякого відпочинку. Без передишки. Без заміни. Немає, ким замінити. Ті, хто залишився в тилу, — цінні працівники економіки. Бариста та листоноші не народжені для війни. А по селах — тих, хто для неї народжений, — усіх уже вигребли. А це значить — до кінця. До фіналу. Дистопічна реальність як основа вашого майбутнього. Але не факт, що воно у вас буде, те майбутнє. Хоча, можливо, ми вам подякуємо. Не всім. Лише тим, хто дотягне.

А коли повернуться ті, хто дотягне, їм доведеться жити поруч із тими, хто бігав від свого обов'язку. З жінками, які ховали від війни своїх чоловіків. З чиновниками, що відмазували, з лікарями, які ставили фіктивні діагнози, з водіями, що перевозили через кордони здорових особин призовного віку, мов контрабандні цигарки. З усією армією, що заважала рятувати країну і розвалювала її зсередини, мов саркома.

Їм доведеться жити поруч. Ходити до тих самих лікарів і чиновників, співіснувати з цією армією зрадників, вислуховувати фрази про «ми тебе туди не посилали». Все це стане соціальним болотом, тягучою і виснажливою боротьбою між тими, хто захищав і відстоював свободу, і тими, хто до останнього заплющував очі на війну. Бо той, хто не бачив війни, не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи.

Але все це болото відбудеться лише в тому випадку, якщо настане це довгоочікуване «після війни». Його може не бути, якщо не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна кривава війна скрізь, куди дотягнеться російська артилерія, доповзуть танки і доїдуть каральні загони російських спецслужб.

Та поки тримаємо. Волонтери, активісти, дипломати, рятувальники і, звісно, солдати. Варто лише пам'ятати, що солдат, доведений до відчаю, — поганий солдат. Я бачив, як здувалися найсильніші. А найперше здуваються від слів про те, що на війні не існує справедливості. Вона існує. Просто не всім вигідна.

Фотографії з приватного архіву автора

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Український письменник, військовослужбовець Збройних сил України.

Автор 17 прозових творів і нон-фікшн книжок. Окремі твори перекладено німецькою, чеською, польською, англійською мовами. Здобув низку нагород, серед яких Літературна премія імені Миколи Гоголя (2018), Літературна премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2019). У 2021 році у видавництві Meridian Czernowitz вийшов роман Артема Чеха «Хто ти такий?», за яким українська режисерка Ірина Цілик зняла фільм «Я і Фелікс». Роман «Хто ти такий?» став переможцем премії «Книга року BBC 2021».

З травня 2015 до липня 2016 року служив у Збройних силах України. На початку повномасштабної війни росіян проти України повернувся до лав ЗСУ.
Одружений, виховує сина.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
застосунок SafeMe для захисту жінок

Як жінки ми мусимо покладатися на себе й близьких, яким дійсно можемо довіряти. Розриваюча серце історія 25-річної Лізи, жорстоко зґвалтованої та вбитої у Варшаві, нагадала нам, жінкам, що наші крики й наше «ні» ніколи не будуть до кінця зрозумілими чоловікам. Читання новин і досвід життя жінкою спонукали мене шукати способи, як я можу себе захистити.

Заняття із самооборони, перцевий балончик, таксі замість добирання пішки чи громадським транспортом у темну пору — все це ефективно. Але мене дуже дратує, що «безпека» означає, що я мушу витрачати більше грошей, а головне — віддавати ці гроші компаніям, що належать чоловікам. Тому я вирішила перевірити, як можу профінансувати ідеї жінок.

Так я натрапила на застосунок SafeMe, створений і перевірений молодими жінками, які — як і я — шукали рішення, яке допоможе себе захистити. На мій подив, коментарі під рекламою додатка були жахливими, а чимало чоловіків висміювали жінок за те, що вони хочуть почуватися безпечніше, ще й поширювали расизм. Це спонукало мене детальніше дослідити застосунок.

SafeMe має два режими: «Замовити спостереження» і «Викликати допомогу». Якщо ви виберете «Замовити спостереження», асистент безпеки SafeMe буде стежити за вашою поїздкою, перевіряючи, чи ви рухаєтеся правильним маршрутом — і в разі небезпеки повідомить про це відповідні служби порядку. Достатньо вказати вид транспорту і вибрати пункт призначення в додатку, і програма буде стежити за вашою безпекою.

У режимі «Викликати допомогу» читаємо: «У разі небезпеки або відчуття загрози скористайтеся додатком і викличте допомогу. Одним натисканням кнопки ви сповістите асистента безпеки SafeMe, який направить відповідні служби до вашого місцезнаходження».

Завдяки цьому вам не потрібно дзвонити в поліцію і повідомляти своє місцезнаходження або пояснювати, в якій ви ситуації, — додаток вже відстежує це. Я вирішила встановити його і користуюся дотепер (щомісячна абонентська плата становить 12,49 злотих). На ринку доступні також інші додатки, як-от HomeGirl, Uber Women або Bolt Women, якими я часто користуюся, повертаючись додому.

Я знаю, що застосунок не є рішенням у разі відсутності почуття безпеки, яке ми, жінки, відчуваємо. Однак, втішним є усвідомлення, що існує спільнота жінок, які піклуються одна про одну, щоб створити простори (навіть в інтернеті), де ми можемо почуватися в безпеці.

20
хв

Як я захищаюсь у таксі й на вулицях Польщі

Меланія Крих

Його можна умовно назвати «список Навроцького». Так, Польща — парламентсько-президентська республіка, де повноваження глави держави не вражають обсягами. Проте заяви Кароля Навроцького під час президентських перегонів потребують від України радикальних змін підходів до діалогу з Варшавою. Нинішній президент-елект виступає каталізатором потрібних змін у відносинах Польщі й України, тому «список Навроцького» необхідно формувати вже зараз.

1. Новий договір про дружбу та співробітництво. Нагадаю, що Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між Україною та Республікою Польща був підписаний і ратифікований ще у 1992 році. Це було логічно з огляду на першість Польщі у питанні визнання незалежності України, але сьогодні актуальним кроком є ухвалення нової версії Договору. Варшава і Київ почали вести відповідні консультації у розквіті повноважень президента Анджея Дуди, і завершення цього процесу дозволило б перекинути логічний місток від одного президента до іншого. 

2. Рішення про продовження ексгумації жертв Волині. Рішення про проведення ексгумації у Пужниках (Тернопільська область) дозволило нейтралізувати негативний ефект від чергового акту вандалізму над похованням воїнів УПА на горі Монастир. І продовження ексгумації — бодай з огляду на місце роботи Навроцького, який очолював Інститут національної пам’яті, є логічним. Цей крок дозволить мінімізувати негативні наслідки очікуваної участі Кароля Навроцького у заходах з агресивного вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії у липні. 

3. Залучення Польщі як посередника до переговорного процесу з Росією. Для Варшави є характерними небезпідставні дипломатичні амбіції. Хоча президент Польщі не призначає міністрів оборони й закордонних справ (як його український колега), впливати на зовнішню та оборонну політику він точно намагатиметься. Відтак більш активне посередництво Польщі в російсько-українському діалозі може виявитися корисним і для Києва, і для Варшави. 

4. Участь у відзначенні п’ятої річниці створення Люблінського трикутника. Цьогоріч цій геополітичній конструкції в Балто-Чорноморському регіоні виповнюється п’ять років. Хоч останніми місяцями у зовнішньополітичній риториці Польщі більш помітним є Веймарський (Німеччина — Польща — Франція) трикутник, проте саме Люблінський трикутник, як і створена в Любліні десять років тому Польсько-литовсько-українська бригада імені князя Костянтина Острозького, можуть сприяти зміцненню регіональної безпеки. Це варто «продавати» Каролю Навроцькому й членам його команди. 

5. Активізація участі України у проєкті Тримор’я. Ініційований президентами Польщі й Хорватії проєкт розвитку країн між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями повинен політично пережити своїх засновників — Анджея Дуду й Колінду Грабар-Кітарович. Для Кароля Навроцького це може стати елементом власної зовнішньополітичної активності, а для України — шансом на збільшення зовнішньополітичної суб’єктності. До того ж Україна має розгалужену ГТС, яку необхідно використовувати для транзиту природного газу. 

6. Відновлення діалогу про участь Польщі у процесі відновлення України. Представники польського бізнесу понад два роки намагаються отримати від України відповідь на питання щодо власної участі у процесі відбудови України. Вони небезпідставно припускають, що представники різноманітних транснаціональних корпорацій можуть в останній момент їх відтіснити. Тут доцільно згадати обіцянку Навроцького під час теледебатів «відправляти в Україну не польських солдатів, а польських бізнесменів» — та підіграти їй. 

7. Просування «нового прометеїзму». Спираючись на публічний образ новообраного президента Польщі, Україна могла б запропонувати йому «новий прометеїзм» — концепцію спільної протидії Росії та її впливу у Балто-Чорноморському регіоні. Творчо переосмисливши спадщину Юзефа Пілсудського, українське керівництво могло б спробувати створити атмосферу довіри у відносинах з Варшавою. 

Замість післямови. Україна має два місяці на формування політики щодо Навроцького й Польщі, яку він очолить у серпні. Зараз м’яч — на українському боці поля, а шанси порозумітися з політиком з «новим обличчям» є високими.

20
хв

Список Навроцького: актуальний must have для польсько-українських відносин

Євген Магда

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Військовий психолог Андрій Козінчук: «В історію “я покохав її на лінії вогню” я не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться»

Ексклюзив
20
хв

Міністр Михайло Федоров: «Стрімкий розвиток штучного інтелекту змінює світ, але ШІ не замінить людину»

Ексклюзив
20
хв

Єдина в Україні саперка-водолазка Тетяна Мордач: «В умовах нульової видимості під водою моїми очима стають руки»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress