Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
З дозволу авторки Катажини Сурмяк-Доманьської, журналістки та письменниці, ми публікуємо важливий голос проти використання Волинської трагедії в політичних цілях.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Катажина Сурмяк-Доманьська — репортерка і письменниця, з 1995 року співпрацює з «Газетою виборчою». Авторка книг "Mokradełko", "Ku Klux Klan: tu mieszka miłość", біографічних репортажів "Kieślowski. Zbliżenie" та “Czystki” — про родинну травму війни. Фото: Michał Woźniak/East News
Як нащадок жертв етнічних чисток на Волині, хочу сказати, що я не чекаю жодних ексгумацій. Я вважаю жахливою ідею розкопувати землю в країні, де йде війна, щоб знайти кістки 80-річної давнини, в той час, як її ще треба розкопувати, щоб встигати ховати свіжі. І негідно ставити такий ультиматум людям, притиснутим до стіни.
У травні 1944 року в Пустомитах під Львовом сусіди замордували кільканадцять членів моєї родини під час зустрічі Сурмяків. Серед них, наприклад, моя далека тітка Юлія — українка, єдиною провиною якої було те, що вона вийшла заміж за «ляха», Сурмяка — померла в тортурах. Вона була на дев'ятому місяці вагітності. Після війни цвинтар з їхніми останками розгромили бульдозером.
У вересні 1943 року улюблена тітка мого батька Розалія була вбита у власному будинку. Поховали її щоправда з великою помпою на Личаківському цвинтарі у Львові, але сьогодні від її могили не залишилося й сліду. Коли я була там п'ять років тому, я навіть не знала, де поставити свічку.
В українській землі лежить багато кісток з моїм ДНК. Якщо їх ексгумують, чи буде хтось ретельно їх ідентифікувати? Чи попросять мене, моїх двоюрідних сестер і двоюрідного брата здати зразки ДНК, а потім отримати розподіл своїх кісток? Я заздалегідь відмовляюся. Я не в захваті від реліквій, ампул з кров'ю, розкопування кісток померлих. Я поважаю почуття людей, які мають потребу в близькості до останків предків, але я — ні. Сьогодні для мене важливіше копатися в кістках живих людей з ортопедичною метою.
Нехай кістки моїх померлих живлять дерева. Пам'ять про людину можна вшанувати по-різному
Однак, щоб краще зрозуміти точку зору тих, хто має іншу думку з цього приводу, я поїхала минулого року на Підкарпаття, щоб бути присутньою на урочистому відкритті пам'ятника жертвам УПА. Я поїхала туди в основному у зв'язку з моєю новою книгою, сподіваючись зустрітися з сім'ями загиблих. Мене вразили величезні натовпи людей. Я ніколи не бачила такого моря мотоциклів і стільки чоловіків у чорних шкірянках одночасно.
Однак після кількох випадкових розмов я переконалася, що, окрім мене, тут, здається, не було жодної родини загиблих. Жоден з відвідувачів, з якими я розмовляла (20-30 осіб), не мав нічого спільного зі Східною Галичиною чи Волинню. Найбільше їх хвилювало в пам'ятнику те, що стільки років його не могли встановити, бо «навіть партія «Право і справедливість» боялася!». Тепер, коли він стоїть, він вже не має такого значення. Головною темою було те, що тепер треба вимагати ексгумації. Тому що українці на це точно не погодяться, а Туск зламається. Більшість моїх співрозмовників представляли Конфедерацію. Спочатку вони ставилися до мене як до нащадка жертв з повагою, але коли з'ясувалося, що я не в захваті від ексгумації, та ще й висловлюю сумніви щодо естетики пам'ятника, їхня повага швидко перейшла в роздратування. Я відчувала, що втручаюся. Атмосферу, що згущувалася, на щастя, розрядила «радісна» новина про те, що нібито «укри» готуються вискочити з кущів під час меси і зірвати церемонію. Мої співрозмовники покинули мене і збуджено почали готуватися до бійки. Очевидно, для них це було б найкрасивішим завершенням паломництва.
Однак жоден українець з кущів не вискочив. Служба пройшла без перешкод. А ті, хто вшанував пам'ять моїх родичів, вирушили до іншого села, де ввечері відбулася патріотична реконструкція різанини.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Українці сьогодні ставлять собі обґрунтоване запитання: хто відбудовуватиме Україну, якщо біженці не повернуться? В умовах драматичної демографічної ситуації це питання звучить особливо болісно. Проте останні дані з Польщі хоч і можуть на перший погляд занепокоїти, насправді розповідають іншу історію — не про втрату, а про неймовірну силу та потенціал, що гартується на чужині й чекає на свій час.
Звіт компанії Deloitte про становище українських біженців у Польщі змальовує картину надзвичайної стійкості й рішучості. Пам'ятаймо, про кого ми говоримо. Це не анонімна міграція. Це насамперед українські жінки й діти. Аж 67% домогосподарств утримують самотні жінки, які в чужій країні взяли на свої плечі долю всієї родини, борючись із травмою війни та щоденною непевністю щодо долі близьких. Їхня здатність стати на ноги та знайти роботу в таких складних умовах є першим потужним доказом сили українського духу.
Доказ цінності, а не аргумент залишатися
Внесок українців у польську економіку вражає. У 2024 році вони додали до польського ВВП аж 2,7%, що відповідає сумі майже 99 мільярдів злотих доданої вартості
Завдяки сплаченим українцями податкам і внескам доходи державного бюджету зросли на2,94%. Ці цифри не слід сприймати як втрату для України. Навпаки — це твердий доказ величезної цінності українського людського капіталу. Доказ того, що українці навіть у несприятливих умовах здатні творити, будувати й робити величезний внесок у розвиток. А отже, можна зробити висновок, що цей самий людський капітал може стати ключовим ресурсом у процесі відбудови вільної України.
Ба більше, аналіз спростовує міф про нібито конкуренцію. Дані показують, що в повітах, де частка біженців у зайнятості зросла на один відсотковий пункт, зайнятість громадян Польщі зросла на 0,5%, а безробіття знизилося на 0,3%. Виявилося, що присутність українських працівників стала для польської економіки стимулом до підвищення продуктивності й дала полякам можливість перейти на краще оплачувані та більш відповідальні посади.
Надзвичайно промовистим є також професійне зростання самих українців. Медіана їхньої заробітної плати протягом двох років зросла з 3100 злотих до 4000 злотих нетто, наблизившись до рівня 84% медіани по країні. Це доказ не лише рішучості, але й блискавичної адаптації. Не менш важливим є той факт, що біженці переважно утримують себе самі. Дослідження UNHCR за 2024 рік показують, що аж 80% доходів у їхніх домогосподарствах походять від праці. Соціальні виплати, переважно 800+ на дітей, становлять лише 14% їхніх доходів, і ця частка не зросла попри підвищення суми виплати.
Це один з найшвидших процесів економічної інтеграції в історії сучасних міграцій у Європі
Цю картину співпраці, яка приносить користь обом сторонам, підтверджують не лише аналітики. Її можна почути й у голосах польських підприємців, які щодня бачать, як нова енергія живить їхні компанії.
«Польща перебуває в комфортній ситуації, бо вона не лише допомагає людям у потребі, а й заробляє завдяки їхній праці. Рідко трапляється, щоб у такому масштабі етика йшла пліч-о-пліч з прагматизмом», — коментує власник польської фірми, яка працевлаштовує чимало працівників з України, переважно жінок. Він просить зберегти анонімність, бо «останні голоси від нового мешканця Бельведеру вказують на інший напрямок».
Слова підприємця чудово віддзеркалюють парадокс, у якому опинилася Польща. Його прохання про анонімність не є випадковим. У періоди виборчих кампаній побоювання, пов'язані з міграцією, стають легким політичним паливом для частини політичної сцени. Гасла про нібито «відбирання робочих місць» чи «надмірне навантаження на бюджет» хоч і суперечать реальним даним, часом свідомо використовуються для мобілізації електорату. Це створює атмосферу невизначеності, в якій навіть позитивні економічні факти відсуваються на другий план гучнішим, негативним наративом.
Скарб, що чекає на розкриття — в Україні
Однак найважливіший висновок зі звіту — це величезний, досі не використаний потенціал. Аж 40% біженців працездатного віку мають вищу освіту, але лише 12% з них працюють на посадах, що вимагають таких кваліфікацій (порівняно з 37% серед поляків). Основні бар'єри:
Мова: Лише 18% біженців заявляють про вільне володіння польською мовою.
Регуляції: У регульованих професіях, як-от лікар чи архітектор, працюють лише 3,6% біженців (серед поляків — 10,6%).
Громадянство: Багато професій у державному секторі (наприклад, вчитель, медсестра, медичний рятувальник) залишаються формально закритими для осіб без польського паспорта незалежно від їхньої фактичної кваліфікації.
Аналітики підрахували, що якби Польща розблокувала бодай половину цього потенціалу, її економіка отримала б щонайменше 6 мільярдів злотих на рік, з яких понад 2,5 мільярди надійшли б безпосередньо до держбюджету. Це сума, порівняна з великою податковою реформою.
Парадокс інтеграції
Сьогодні працевлаштовано 69% дорослих біженців працездатного віку, а серед жінок цей показник становить 70% — лише на 2 відсоткові пункти менше, ніж серед польок. Однак проблеми починаються у віковій групі 25-39 років, де українські матері працюють значно рідше через брак системної підтримки у догляді за малими дітьми.
Цікаво, що дані демонструють певний парадокс. З одного боку, професійна інтеграція та знаходження нормальної роботи призводять до того, що біженці рідше планують повернення в Україну. З іншого боку — доступ до освіти та державних послуг, тобто соціальна інтеграція, збільшує готовність до повернення, оскільки дає відчуття стабільності й здатність свідомо планувати майбутнє. Це означає, що, допомагаючи людям знайти себе в суспільстві, їх не обов’язково «відбирають» в України — радше дають їм сили для ухвалення свідомого рішення про повернення, коли це стане можливим.
Саме досвід, здобутий за кордоном, може стати безцінною інвестицією в майбутнє. Це знання стандартів ЄС, ділові контакти, нові навички. Це капітал, який повернеться в Україну разом з людьми — майбутніми підприємцями та лідерами відбудови.
Однак у всіх цих дебатах про відсотки ВВП та стратегії найрідше чути голос тих, кого це стосується найбільше. Їхнє почуття безпеки крихке, бо залежить не лише від економічної стабільності, а й від соціальної атмосфери. А вона в свою чергу буває отруєна політичною грою, в якій гасла на кшталт «час закінчити з преференціями» чи «захист кордонів від напливу чужинців» стають інструментом для здобуття підтримки. Це відчуття «небажаного гостя» найкраще передає допис з форуму української діаспори:
«Якщо ти біженка, яка втратила все, що нажила за життя, чоловік пішов на фронт, а ти з дітьми мусила панічно тікати за кордон і день у день живеш питанням, чи буде до чого і до кого повертатися, чи все ж залишитися в Польщі, бо тут поки що безпечно, хоча дедалі частіше відчуваєш, що ти тут небажана гостя (...) то чи почувалася б ти в безпеці?»
Ці слова нагадують, що ключем до всього є перемога та створення в Україні безпечного, справедливого і перспективного майбутнього. Це сила, яка може повернутися і в майбутньому живити Україну. Однак, ключовим буде створення умов, які дозволять цим людям безпечно жити й використовувати здобутий досвід у власній країні.
Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ. — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити — прим. пер.)
Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.
Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.
Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели — вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.
Міхал Бомастик. Фото: пресматеріали
Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?
Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.
Інцели — це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели — це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.
Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».
Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються.
Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?
Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.
Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»
Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом.
Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?
Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості.
Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?
Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому.
Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було?
Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.
Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті
А «зети»?
Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.
Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.
А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?
Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.
Кадр із серіалу «Юнацтво». Фото: пресматеріали
Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища?
Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.
А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.
Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні.
Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?
Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.
З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.
Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.
Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності
Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.
Ми навчилися будувати унікальні будівлі, але розучились проєктувати міста
Ольга Пакош: Ви задоволені виставкою?
Лукаш Галусек: Дуже. До нас приходять люди, багато хто з них — вперше, і переважно це молодь. Я побоювався, що ми не маємо контакту з молодіжною аудиторією, але завдяки цій тематиці молоді люди почали нас відвідувати.
— Чому молодь зараз цікавиться соцмодернізмом?
— Цікавитися світом, який закінчився незадовго до нашого народження, закладено в людській природі. Природно, що зараз нас захоплює повоєнний період, адже міжвоєнний вже був осмислений. Соціалізм був відповіддю на проблеми, які капіталізм не вирішив між війнами. Я кажу про ситуацію в Польщі, бо Україна, на жаль, потрапила до рук СРСР раніше, хоча вона також мала дуже творче міжвоєння. Той час ми вже переосмислили, а тепер покоління, народжене наприкінці 80-х і в 90-х, розмірковує, яким був світ молодості їхніх батьків — світ космічний, сповнений контрастів.
Куратори виставки «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни» Лукаш Галусек, Наталія Жак і Міхал Вишневський. Фото: Павел Мазур/MCK Kraków
— Як глядачі оцінюють виставку? Що вони кажуть?
— Їм подобається. Ми хотіли, щоб виставка була не лише про панельні будинки, але водночас щоб люди згадали свій досвід — що народилися в схожих житлових районах, виросли в таких будівлях.
Не лише в соціалістичних країнах з’являлися панельні будинки. Житлова криза була загальною. По той бік залізної завіси, в капіталістичних країнах, сказали: «Ми зробимо все, що можемо, але світ не врятуємо». Тоді як соціалізм пообіцяв, що ця проблема буде вирішена, і всі люди отримають квартири.
Тому ми часто думаємо, що соцмодернізм — це лише багатоповерхівки та квартири, бо справді було важливо, щоб люди мали дах над головою. Хотіли уникнути ситуації, коли в XIX столітті в одній квартирі жили п’ять родин, маючи на кожну з них півтори кімнати.
— Кожного разу, коли я чую про «повоєнний період», одразу думаю: коли цей повоєнний період настане в Україні? Як буде виглядати відбудова? Що це буде — комфорт чи краса? Як будуть відбудовані Харків та Херсон?
— Утримуюся від відповіді на ці питання, бо мені не личить про це говорити. Мене дратують розумники з-за меж України, які вже знають, як все буде виглядати. Звісно, треба планувати й уявляти майбутнє, щоб пізніше не бути заскоченим зненацька, і все ж я буду обережним у нав’язуванні своєї думки.
Відбудова України має виглядати передусім так, як ви, українці, хочете. Не має бути так, що хтось ззовні має готові ідеї і хоче їх реалізувати, бо з’явилася нагода.
— Але я мала на увазі не ідеї, а, швидше, тенденції. Що може бути зараз корисним у сучасному світі для використання в Україні? Навіть на прикладі досвіду Сирії — місто Алеппо було відбудоване досить швидко.
— Сьогодні ми не будуємо красивих міст, принаймні в Польщі.
Порівнюючи міста, спроєктовані тоді, коли існували професії урбаніста, проєктанта й архітектора, я бачу велику різницю. Сьогодні ці професії практично зникли, бо ніхто вже не дає проєктантам завдання планувати цілі міські райони. Є тільки окремі ділянки, на яких архітектор може щось зробити, але немає нікого, хто б мислив в цілому. Також немає того, хто б сказав: «Досить! Більше не треба»
Сьогодні ми вміємо створювати ефектну архітектуру, іноді іконічні будівлі, такі як музеї чи інші спеціальні об’єкти, але не вміємо будувати добрі міста.
Ми також не можемо створювати гарну житлову архітектуру. Сьогодні маємо справу з тісною, скупченою забудовою, що нагадує квартали XIX століття — головне вмістити якомога більше квартир. Що з того, що вікна так близько одне до одного, що мешканці майже дивляться один одному в очі? У соціалізмі були, з одного боку, драконівські нормативи, а з іншого — гуманістичні, гігієнічні, хороші з точки зору просторових принципів норми проєктування.
Архітектурний ансамбль Хрещатика, Київ. Фото: Shutterstock
І тут виникають мої питання до вас, українців: як ви будете мислити про епоху радянської влади в Україні? Чи вдасться відокремити нейтральні аспекти, як-от архітектурне проєктування, від спогадів про небажане минуле?
До архітектури часто приєднуються різні упередження. У випадку соцмодернізму говорили не стільки про архітектуру, скільки про епоху, якої не хотіли. Тим часом ця архітектура розповідає не лише про тоталітаризм. Я підкреслював це під час нашої виставки — соцмодернізм мав тотальну візію: проєктування всього в комплексі — від зручної квартири для родини — через житловий район — до цілого міста. Але з тоталітаризмом він не був тотожний.
Сьогодні архітектори, а точніше девелопери, не піклуються про те, чи є поруч школа, дитячий садок або поліклініка. І замість бачити залишки несправедливого режиму, давайте побачимо соціальні переваги проєктування того часу. Ідучи Хрещатиком, ми відчуваємо метрополійність Києва, а не тільки стикаємося із соцреалізмом. Я вважаю, що перед повоєнною Україною стоїть важлива та багатогранна дискусія про радянську спадщину.
— Чи є архітектура України на цій виставці?
— Не так багато, як хотілося б. Ми їздили фотографувати до Чехії, Словаччини та Угорщини, але під час підготовки, за останні два роки, не могли поїхати в Україну. Ми також не хотіли надто обтяжувати наших українських друзів.
Україна представлена на початку виставки колишнім готелем «Москва» (сьогодні це готель «Україна»), спроєктованим за зразком однієї з московських «сімох сестер». Коли прийшов Микита Хрущов, будівлю завершили у простішій, соцмодерністській формі. Відхід від сталінізму було видно навіть в архітектурі — проєкт нагадує університет Ломоносова, але враження геть інші.
Проєкти готелю «Україна» (раніше «Москва») на Майдані Неазлежності в Києві
Також на виставці представлене фото крематорію на Байковому цвинтарі в Києві — це видатний архітектурний витвір, а також проєкт пам’ятника Бабиному Яру, що розміщений у розділі, присвяченому болісному воєнному минулому. У книзі, що супроводжує виставку, є також квартали Розенберга на Подолі в Києві.
Завдяки Україні Євросоюз став спільнотою долі
— В контексті всієї виставки — чи є Україна частиною Центральної Європи? Я сьогодні спеціально перевірила, що Європейська комісія відносить Україну до Східної Європи, а не до Центральної...
— Я не запитую інших, хто я. Я це знаю. А ви згодні, щоб якась Європейська комісія вирішувала це за вас? Я вважаю, що ми самі визначаємо, ким хочемо бути і де перебуваємо. Якщо ми будемо в цьому впевнені, інші перепишуть атласи і перекреслять карти. Адже ще 200 років тому наших країн на них не було. Якщо б тоді ви шукали Польщу або Словаччину, ви б їх не знайшли.
Дам приклад. Коли народжувався словенський національний рух, на тих землях панувала Австрія. Під час Весни народів 1848 року словенці не боролися так, як угорці, хіба словенські студенти протестували в університетах. Але в тому ж році картограф Петер Козлер створив першу в історії карту Словенії. На існуючих тоді картах були князівства під владарюванням Габсбургів, але не було нічого, що було б «Словенією». Але Козлер її намалював і всі місця, річки, гори та сусідів підписав на ній словенською мовою.
Мапа Козлера. Фото: Etsy
Ця карта стала революційною листівкою — ефективнішою, ніж сама революція. Як це можливо, що хтось раптом малює шматок землі, називає його Словенією і підписує все словенською? Для австрійців це було неприпустимо. Місцеві могли хіба що тихо називати гори своїми назвами, але на офіційних картах не було Лубляни, а був Ляйбах, головне місто габсбурзької країни.
Сьогодні ніхто не скаже, що словенці — це австрійці, просто говорять словенською мовою. Любляна — столиця Словенії, країни, яка двісті років тому здавалася небезпечною фантазією.
Мені здається, що навіть зараз, на третьому році війни, незважаючи на певні зміни, усвідомлення українців як європейської нації все ще залишається слабким. Хоча дедалі частіше українці кажуть: «Ми захищаємо Європу, ми її частина, ми європейці», є різниця в сприйнятті цього поняття. Особливо це стосується мешканців східної України, яка, хоча і є українською, ментально і культурно досі відстає від Європи. Поточна ситуація дозволила українцям глибше зрозуміти, чим є їхня країна і яка її ідентичність. І все ж шлях до повного об’єднання з Європою ще не пройдений.
Після 1989 року, протягом усіх дев’яностих і початку двохтисячних ми говорили: «Ми йдемо до Європи», «Ми хочемо бути європейцями». А що тоді означало бути європейцем? Це означало відсутність конфліктів, відсутність війн, мир, добробут і демократію.
Зараз все виглядає інакше. Це вже не на часі, коли об’єднана Європа керує колективним щастям, а її інституції є фабриками правил для його розподілу. Завдяки вашому опору та героїзму, Європейський Союз став спільнотою долі. Він зрозумів, що закінчився відпочинок від геополітики, що демократії повинні вміти вигравати війни. І в цьому сенсі ви вже частина цієї долі. Можливо, ви навіть більш європейські, ніж інші.
Виставка «Соцмодернізм. Архітектура в Центральній Європі часів холодної війни». Фото: Павел Мазур
Можна сказати, що історія об’єднаної Європи почалася на Заході з процесу примирення між Францією та Німеччиною. Але успіх або провал всього проєкту вирішується тут і зараз, вже на нашій частині континенту. Європейські політики дедалі частіше підкреслюють, що Євросоюз став «усхіднений». Сюди змістився центр його тяжіння чи навіть, я б сказав, критична точка нашого європейського «або-або». Для мене найважливіше, що знову з’явився якийсь тип середньоєвропейського «ми».
Є щось між українцями, поляками, литвинами, естонцями, чехами, грузинами та багатьма іншими, що я б назвав майже інтуїтивним порозумінням щодо цінностей, розпізнавання добра і зла, з чого випливає необхідність співпраці.
Зверніть увагу, що Захід втратив монополію на безпомилковість. І водночас з’явилося те, що ми мали наприкінці вісімдесятих років минулого століття. А саме почуття дії. Почуття, що люди можуть творити історію. Словом, Європа — це ми. Зараз, тут і разом.
«Поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться»
— Ви справжній оптиміст! Щиро кажучи, коли говорять про цю співпрацю, про те, що можна спілкуватися, відразу згадуються теми поховань, Волині, ексгумації, і просто опускаються руки.
— Я теж глибоко сумую, коли польські політики піднімають ці питання задля власних внутрішніх розрахунків. А вже ультиматум для України на вступ до ЄС через вибачення за Волинь — це неприпустимо. Це катастрофічно і в ширшому, міжнародному контексті, оскільки відводить Польщі роль гальма для ваших європейських амбіцій. Це шкодить інтересам наших двох країн і всіх поляків, які, як і я, вболівають за Україну.
До того ж треба пам’ятати, що між польськими та українськими істориками існує згода щодо того, що відбулося на Волині. Це був злочин, і іншої історичної правди немає. Однак у сфері соціальної пам’яті такого консенсусу не існує. Суперечать кілька точок зору, зокрема і в українському суспільстві. Зізнаюся, я багато очікував від Польсько-Українського конгресу, який був запланований на кінець листопада, але, на жаль, він не відбувся. Його організовував варшавський Центр Карта як спільний голос не тільки істориків, але й широких кіл, що займаються нашими сусідськими відносинами. Здавалося, що зараз хороша нагода для того, щоб закрити наші взаємні історичні рахунки. Але, на жаль! Піднята політиками «Волинська справа» зірвала цю зустріч, а головне — чесні дебати, які могли б призвести до порозуміння. Ба більше, на мою думку, підтримка європейських прагнень України без додаткових «але» дала б українському суспільству відчуття довіри до поляків. І бажання вибачитися за Волинь з’явилося б як щось природне. А не навпаки!
— Можна це змінити? Адже у нашій історії є не лише конфлікти. Можемо знайти щось, що нас об’єднує.
— Можливо, ви думаєте, що я ідеаліст, але якщо ми встановимо низький рівень наших мрій, а потім життя ще внесе свої корективи, то отримаємо набагато менше бажаного. А якщо встановимо планку на найвищому рівні, і отримаємо більше.
Я не хочу сказати, що якщо результат буде невеликим, то старання не мали цінності. Якось я прогулювався набережною в Ужгороді й побачив пам’ятник Августину Волошину, президенту країни, яка існувала як незалежна лише один день в 1939 році.
— Карпатська Україна…
— Так. І хтось може сказати: «Що таке один день?!» Але якщо можливе існування чогось бодай один день, значить це реально.
Міст НСП у Братиславі, Словаччина. Фото: Павел Мазур/MCK Kraków
— Повертаючись до мого питання: як Польща може підтримати Україну на шляху до ЄС?
— На шляху до ЄС Польща безумовно буде підтримувати, а в плані культури, мистецтва, ідентичності Україна вже є європейською. Водночас я мрію про більше — щоб ми встановили спільний культурний простір.
Простір має свою безперервність. І культура також. У цих категоріях неможливо чітко сказати: «Тут закінчується Польща, а тут починається Україна». Між нами є багаті, живі прикордоння, де все перетинається, співіснує і чудово розцвітає. Тому я люблю дивитися на карти без кордонів, на фізичні карти, бо бачу на них простір безперервності, в якому люди живуть і творять. А вже на все це накладаються держкордони: колись — одні, тепер — інші.
— А в цьому культурному, мистецькому, історичному просторі, які кроки ми можемо зробити, щоб зміцнити нашу європейськість?
— Ми повинні, наприклад, створювати спільні книги, які б про це розповідали. Коли я вивчав мистецтво, я користувався книжками з історії європейського мистецтва, на сторінках яких були: Португалія, Німеччина, Великобританія… але не було Чехії, України, Литви. Через це нас переконали, що мистецтво, яке виникло в Лісабоні, Мадриді, Единбурзі є європейським без жодних сумнівів, а європейськість того, що з’явилось у Варшаві, Києві, Вільнюсі, Бухаресті, вже не така очевидна. Це потребує, можливо, виправдання, додаткового схвалення… Я не погоджуюся з такими правилами й водночас знаю, що поки ми самі не напишемо книги про нас, стан справ не зміниться.
Зізнаюся одразу, що велике натхнення для мене — це діяльність Наталії Старченко (дослідниця історії України — Ред.). Я захоплююсь тим, як вона змінила вашу історичну оптику. У книзі «Українські світи Речі Посполитої» вона звернула увагу на шляхту: «Чому шляхта повинна бути польською, якщо ми також мали свою шляхту, а не лише козаків і селян?»
— А що ще, крім цієї української шляхти, ви хотіли б включити до такої книги?
— Я хотів би «викрасти» Русь зі Сходу. Якщо б ми «викрали» у Росії Русь і разом з її спадкоємницею — Україною — прийняли це до Центру, визнали її частиною середньоєвропейської традиції…
... то Росії нічого б не залишилося!
— Чому ви турбуєтеся про Росію? Вона не дозволяє вам бути тими, ким ви є. Ця війна йде не за частину землі на сході України. Її ставка — ваше існування, суверенність як наслідок вашої відмінності, ідентичності та суб’єктності.
Якщо ми, історики, люди культури, митці, почали б розповідати про Русь як про нашу, яка походить з Києва, має контакти з Балканами, Грецією і є нашою середньоєвропейською спадщиною минулих віків, а не початком Москви, і сказали б: «Москва привласнила це собі, але це наше» — це була б зовсім інша історія.
Ольга Пакош: Останній місяць в польсько-українських відносинах видався напруженим. Коли виникають такі моменти, особливо в умовах війни, коли Україна потребує союзників, зрозуміло, що на всіх рівнях — дипломатичному, політичному, ситуацію намагаються владнати. Чим можуть зарадити тут історики?
Ярослав Грицак: На жаль, мало чим. Я щойно повернувся з конференції «Українська історія: глобальна ініціатива», де були присутні й польські історики. Ми обговорювали, що можемо зробити. Відверто кажучи, ми втомилися, бо нас ніхто не слухає. Здається, навіть не хоче слухати.
Ми зробили багато, і хоча не завжди погоджуємося між собою, вміємо спілкуватися. Історикам зараз бракує політичної підтримки — з обох боків.
— Як, на вашу думку, мав би виглядати діалог про історію? Які кроки потрібно зробити?
— Вважаю, що Володимир Зеленський і Анджей Дуда чи Дональд Туск мали б ініціювати створення спеціальної комісії з відповідними повноваженнями, яка б розробила спільну заяву щодо Волині. Це мала б бути коротка заява, яка зафіксувала б спільний підхід до цього питання.
Він може бути різним: від визнання Україною трагічних подій на Волині до рішення відкласти це питання на пізніше у зв’язку з теперішньою війною. Головне, щоб це була спільна заява, яка б відображала позиції обох сторін і засвідчила добру волю до співпраці. Це дуже важливо. Розумію, що президенту Зеленському зараз не до цього, та й українцям не до історичних суперечок, адже триває війна і головним є питання виживання України. Але попри все це саме той випадок, коли історія завдає шкоди, тож ми не можемо просто взяти і залишити її без уваги.
— Нещодавно в ефірі радіо RMF FM міністра цифровізації Польщі Кшиштофа Гавковського запитали, чи зараз доречно асертивно говорити з Україною, яка воює з Росією, про Волинську трагедію. Він відповів, що для Польщі завжди на часі говорити про історичну пам’ять.
— І в цьому полягає проблема. Насправді польсько-український випадок не є унікальним, адже історія складна скрізь. Майже в усіх країнах є подібні суперечки. Важливо звертатися до наявного досвіду.
Завжди є ті, хто хоче «воювати» за минуле, і ті, хто прагне примирення навколо минулого. Питання — хто з них при владі
Є й такі, кому байдуже. Невідомо, що гірше в цій ситуації. Бо якщо тим, хто при владі, байдуже, тоді ті, хто хоче «воювати», отримують більший розголос. Відповідно, голос тих, хто хоче миритися, дуже слабкий.
Дуже важливо, що і в польському, і в українському контексті кінця 1980-х, у момент розпаду Радянського Союзу, переважали ті, хто прагнув примирення. Це була старша еліта, яка ще пам’ятала, що таке війна. Серед них були й колишні члени українського підпілля. Вони розуміли ціну війни і загрозу з боку Росії, тому були готові говорити про історію інакше, ніж ми говоримо зараз.
— Як вони говорили?
— Вони говорили про те, що українсько-польське порозуміння є життєво важливим як для українців, так і для поляків. Україна не може боротися на два фронти, тому українсько-польський фронт потрібно закрити. Поляки також розуміли, що існування України є питанням існування Польщі
Цього майже ніхто не пам’ятає, але, наприклад, у 1988 році в Равенні на півночі Італії відбулися перші зустрічі істориків з України та інших країн. Напередодні розпаду Радянського Союзу. Чому Равенна? Бо це одна з колишніх столиць Римської імперії. А тоді ще відзначалось тисячоліття Хрещення Русі. На цій зустрічі були присутні польські історики — як з комуністичної Польщі, так і з Полонії. І саме там з’явилася думка, що потрібно щось робити з нашою спільною історією. І виникла ідея проєкту, який тривав чотири роки — створити спільні підручники для України, Польщі, Литви й Білорусі.
У проєкті взяли участь молоді історики, що було важливо, оскільки це додавало йому нових підходів. Зрештою вийшло вісім підручників. Одним з яких була моя книга з історії України, іншим — праця Наталії Яковенко, і це відіграло свою роль.
Що можуть зробити історики? Це моя давня мрія. Я не раз висловлював ідею створення спільних підручників, але колись посли посміялися з цього, вважаючи це нереальним. Проте зараз польські дипломати, з якими я спілкуюсь, визнають, що це була гарна ідея.
— Йдеться про комісію експертів для вдосконалення змісту шкільних підручників з історії та географії між Україною і Польщею? Вона ж мала займатися цим питанням?
— Комісія існувала, але займалася не цим. Вона працювала над тим, щоб переглядати підручники і вносити виправлення. Працювала досить добре, і загалом діалог між польськими та українськими істориками був досить продуктивним.
Звісно, іноді виникали гострі дискусії, але загальний стандарт був добре узгоджений. Разом з тим ця комісія не призвела до якихось значних результатів.
— Повертаючись до вашої ідеї написання спільного підручника. З ким би ви його писали? Хто повинен був би працювати над ним? Як би це виглядало?
— Це мала б бути група польських та українських істориків. Було б ще добре залучити до цього і німецьких науковців. Написання спільного підручника є дуже важливим. Наприклад, існує підручник з історії України, написаний польськими істориками — до речі, дуже хороший.
— Підручник з історії України, написаний польськими істориками?
— Ну, не зовсім підручник. Це історія Польщі для України. Він чудово виданий українською мовою, але про нього мало хто знає, тому що наклад був обмеженим. Книга була спеціально створена для України — дійсно якісно. Але ці проєкти, на жаль, мають мінімальний вплив, оскільки їх не популяризують. Має бути масовий наклад.
Тут необхідна політична воля з обох сторін, щоб зробити з цього не просто подію, а реальний освітній процес. Однак, поки що не видно політичної волі ні з одного, ні з іншого боку для серйозного обговорення цього питання. Так само, як немає волі серйозно говорити про Волинь.
— А з якого боку немає волі говорити про Волинь?
— З обох. З польського боку ми спостерігаємо зміну уряду. Попередня влада, представлена партією «Право і Справедливість», приділяла значну увагу питанням історії. ПіС зробила історичну пам’ять одним із ключових аспектів своєї політики, адже вона для них має велике значення. Зі свого боку Уряд Зеленського не має часу займатися питаннями минулого, до того ж складається з людей, які не відчувають важливості історії. Серед членів уряду є ті, хто знає дуже мало або майже нічого не лише про історію Польщі, а й про історію України.
Просити вибачення й вибачати
— Але спроби примирення між Україною та Польщею у контексті Волинської трагедії відбувались неодноразово. Що, на вашу думку, потрібно зробити, щоб цей діалог став ефективним?
— Якщо ви пам’ятаєте, це було на початку 2000-х. Президент України Леонід Кучма тоді зустрівся з президентом Польщі Олександром Кваснєвським на Волині і вони потисли один одному руки. Але чи можна це назвати справжнім примиренням?
Президенти Александр Кваснєвський і Леонід Кучма неодноразово заявляли, що взаємне прощення — шлях до повного примирення сьогоднішніх і майбутніх поколінь. Фото: Maciej Macierzyński/REPORTER
Це було примирення на державному рівні, яке супроводжувалося значною охороною з боку міліції. Адже довкола зібралися люди з великими плакатами, чимало місцевих мешканців, які були проти цього жесту. Вони не сприймали цієї ініціативи. На Волині багато хто, а можливо і більшість, не вважали, що влада мала підтримувати цю акцію.
Це був символічний акт, і таких актів було декілька. Наприклад, у 2013 році знову намагалися досягти примирення. Щоразу, коли наближається річниця Волинської трагедії, обидві сторони — українці та поляки — «дмухають» на це питання, бо бояться, що дискусії можуть розгорітися до такого масштабу, що це призведе до чергового непорозуміння між народами.
У 2013 році група поляків та українців організувала зустріч тодішнього президента Броніслава Коморовського з Главою Української греко-католицької церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком. Вони зустрілися в українській церкві на вулиці Медовій у Варшаві, і під час Служби пролунали слова про примирення. Це було дуже важливо, але, на жаль, мало хто чув про цей акт. Навіть преса не надала йому належної уваги. А в 2015 році, після Революції Гідності, тодішній Президент України Петро Порошенко приїхав до Варшави і став на коліна перед пам’ятником жертвам Волинських подій. Цей жест був надзвичайно символічним, адже він повторив історичний жест канцлера ФРН Віллі Брандта, який у 1970 році став на коліна перед пам’ятником жертвам Варшавського гетто. У німецькій мові це має назву Kniefall — колінопреклоніння. Порошенко відтворив цей жест.
Президент України Петро Порошенко опустився на коліно перед пам'ятником жертвам Волинської трагедії у Варшаві. 07.08.2016. Фото: Laski Diffusion / East News
Проте ці факти не були належно оцінені, про них мало хто пам’ятає. На мою думку, бракує ключового елементу — звернення Верховної Ради України, подібного до того, яке польський Сейм ухвалив щодо Волині. Потрібен офіційний документ, який би легітимізував ставлення українців до Волинської трагедії.
Я усвідомлюю, що моя точка зору є контраверсійною і, ймовірно, не подобається багатьом, зокрема вам.
— Не подобається...
— Я розумію і спокійно це приймаю. Але справа в тому, що правда рідко буває приємною, вона складна і часто болюча. Українці, а точніше Організація українських націоналістів (ОУН), несуть відповідальність за ці трагічні події. Це не означає, що всі члени ОУН чи УПА брали в цьому участь, але саме українці допустили, щоб ця трагедія сталася. Визнання цього факту не повинно сприйматися як національне приниження. Воно має бути актом гідності, мужності та зрілості, а також показником готовності української сторони визнати свою відповідальність.
Так само з польського боку повинна бути готовність до відповідного кроку. Так само, як українці мають визнати відповідальність за події 1943 року на Волині, поляки повинні вибачитися за політику, яка призвела до цих трагічних наслідків.
Вважаю, що примирення має відбуватися за аналогією до польсько-німецького діалогу 1965 року, коли єпископи з обох боків написали один одному: «Просимо вибачення і вибачаємо»
Я займаюсь польсько-українським примиренням досить довго і вважаю це найбільшим досягненням мого життя. Одне з найважливіших актів примирення відбулось тоді, коли зустрілись представники двох Церков: Блаженніший Любомир Гузар як Глава Української греко-католицької церкви та кардинал Мар’ян Яворський як архиєпископ-митрополит Католицької церкви. Над цим працювала ціла група, до якої входили ветерани, які знали, що таке війна: учасники польської «Солідарності», українські дисиденти, члени Гельсінської спілки.
Вони були мислителями великого масштабу, справжніми лідерами. Людьми, які розуміли цінність миру. Як і Любомир Гузар і Мар’ян Яворський, які вже тоді мали понад 70 років і великий життєвий досвід. Особливо пам’ятаю Яцека Куроня, який, будучи важко хворим, спеціально приїхав на цю подію, щоб підтримати примирення. Усі ці люди вже відійшли в засвіти. Ми змаліли на цілу голову — втратили не лише фізичну присутність, але і моральну підтримку та розуміння важливості цієї справи. Відчуття цінності примирення зникло, а замість цього ми поринули у дрібні політичні розрахунки та конфлікти.
Любомир Гузар і Мар’ян Яворський добре розуміли важливість миру між поляками й українцями. Фото: credo.pro
— Я просто хотіла сказати, що в контексті Волині ця тема є ще більш незручною, оскільки постійно використовується російською пропагандою.
— Саме про це йдеться. Потрібно вирішити цю проблему, дезавуювати її. Річ, яку українці не розуміють — проблема Волині нікуди не зникне. Чи буде війна, чи не буде, чи будуть президентські вибори, чи ні — вона залишиться. Для поляків проблема Волині має таке ж значення, як для нас Голодомор: це глибока травма, яку необхідно осмислити і дати їй належну оцінку.
Але якщо у випадку з Голодомором у нас є чіткий ворог, який завдав нам цієї великої травми — Росія, Кремль, то тут ситуація зовсім інша і надзвичайно складна, бо ворогом стає хтось із близького кола — українці, з якими поляки зараз мають стратегічні, партнерські відносини. Ця ситуація є непростою, але, на мою думку, її можна перетворити на перевагу, якщо правильно підійти до цього питання. Я є прихильником примирення, принципово виступаю за нього, адже вважаю, що це принесе користь і полякам, і українцям.
У кожного свої символи
— Чи є в нашій спільній історії позитивні моменти, які могли б стати основою для того, щоб показати, що ми мали гарне спільне минуле і можемо до нього повернутися?
— Звичайно. Насамперед слід зазначити, що хоча українці жили в складі Речі Посполитої, яка не була для них доброю матір’ю, радше мачухою, це перебування відіграло важливу роль у формуванні нас як нації, яка кардинально відрізняється від росіян.
Навіть українські козаки, які повставали проти Речі Посполитої, перейняли деякі її традиції, зокрема демократію шляхти. У Речі Посполитій королівська влада була обмежена, існувала певна форма демократії, хоча часто вона була ближча до анархії, а головним принципом було «нічого про нас без нас». Козацька держава була фактично копією Речі Посполитої. Гетьмана обирали, його влада була обмежена, а важливу роль відігравала козацька старшина. Згадайте Конституцію Орлика — вона побудована на тих самих принципах.
Саме наші політичні традиції, де влада обмежена, відрізняють нас від росіян. Умовно кажучи, у Києві неможливі ні Путін, ні Сталін. Так само, як у Польщі не може з’явитися польський Путін чи польський Сталін. Чому? Тому що ми маємо спільні європейські традиції.
Я би навіть сказав, що це не суто польські, а загальноєвропейські принципи. Це західний підхід, з якого пізніше розвинулася концепція правової держави.
Другий момент: незважаючи на конфлікти та криваві війни, ми завжди намагалися шукати порозуміння. Починаючи від Гадяцької унії, продовжуючи XIX століттям — згадати хоча б Куліша й Шевченка, — і до XX століття, коли Пілсудський намагався знайти спільну мову з українцями. Навіть після Волинської трагедії були спроби примирення між українцями й поляками.
Найважливішу роль у цьому зіграла «Культура» Єжи Ґедройця у 50-х роках. Варто також підкреслити, що Польща була першою державою, яка визнала незалежність України. Це не було випадковістю — це була свідома політика. Я знаю цю історію від Адама Міхніка. Він розповідав, як у ніч після референдуму разом з Лехом Валенсою та Яцеком Куронем вони сиділи біля радіоприймача, очікуючи на оголошення результатів. Вони прагнули першими привітати Україну з незалежністю, боячись, що їх випередить Канада. І Польща таки випередила Канаду буквально на 5-10 хвилин. Це важливий символічний жест, який означає: «Ми закінчуємо війну, ми більше не воюємо з вами».
Єдиною невирішеною проблемою в польсько-українському примиренні залишається Волинь.
Монумент примирення у селі Павлівка, Україна. Фото: Світлана Ославська
— Тобто ви вважаєте, що Волинь — це єдина проблема?
— Так. Інших проблем не бачу. Звісно, я не говоритиму про нинішні суперечки — як-от ситуацію із зерном. Це тимчасове питання. Ми більше не сперечаємося щодо постаті Богдана Хмельницького. Хоча свого часу для поляків 11-річна війна під проводом Хмельницького мала такий самий символічний заряд, як пізніше — Бандера.
— Дякую, що згадали про Бандеру. Бо коли в розмові з’являється образ Бандери, навіть мої помірковані польські друзі кажуть «Як ви можете робити з нього героя? Він же вбивця!» Я відповідаю, що українці мають право самі вирішувати, хто є їхнім героєм, а вони відповідають, що українці дивна нація, якщо з вбивць роблять героїв...
— На це треба відповідати, що Бандера не є єдиним або головним героєм української історії. Головні герої української історії — це козаки та Шевченко (Сміється — Авт.). Поляки часто думають, що портрет Бандери висить у кожній українській хаті чи квартирі, але ж цього немає.
Це треба пояснювати. І ще треба пояснювати, що він виконує роль символа в українській історії.
Бандера — символ боротьби проти Росії, а не проти поляків
Хто зараз в Україні думає про Бандеру як про заклик боротись з поляками? Ніхто. Бандера в Україні звучить дуже ліберально. Я вже якось казав, що ті фрази, які приписують Бандері, це насправді фрази Бенджаміна Франкліна та Віктора Гюго. Це ще раз говорить про те, що Бандера звучить в українському контексті зовсім інакше, ніж в польському.
Дуже часто в стосунках між двома націями бувають фігури, які ділять. У британців є Кромвель, який ділить англійців та ірландців. Він ніколи їх не примирить. Для англійців він є герой, для ірландців — кат. Але є загальна згода, що вони його приймають і погоджуються між собою. Історична пам’ять функціонує так, що жоден герой не функціонує однаково, скажімо, у двох сусідніх народів. Розумієте?
Історична пам’ять — це не про історію, це про пам’ять. Про те, як ми про це думаємо. І дуже важливо, що українці думають про Бандеру не як про антиполяка, а як про символ боротьби з Росією. Головним промотором Бандери в Україні є Путін. Не було б Путіна, були б інші герої.
Колись я мав розмову з моїм шведським колегою і спитав його, а які зараз шведські герої? Він подумав і сказав: «Може, Абба»...
— А я думала, що король.
— От, власне, ми так подумали, а чому? Тому що ми живемо у суспільстві, яке воює. Тоді як шведи давно думають інакше і використовують мирні символи, адже мають цю розкіш — життя без війни. Під час війни і в часи миру символи різні.
Позиція говорити про те, що давайте, мовляв, поставимо питання так: або Волинь, або ми забороняємо українцям йти в Європу — це антипродуктивно. Тому що українці можуть краще примиритися з поляками щодо Бандери, коли будуть у Європі, а не поза нею.
Нагадаю, що на початку 2000-х років була широка дискусія щодо містечка Єдвабне. І у 2001 році під час 60-х роковин погрому в Єдвабному польський президент Олександр Квасневський і голова польської церкви кардинал Юзеф Глемп вибачилися. Але чи було б таке вибачення можливим у комуністичній Польщі або якби Польща була поза Європейським Союзом? Перебування у просторі Європейського Союзу, європейських цінностей допомагає усвідомити складні моменти історії. Тому що це інша політична й історична культура. І всі заяви на кшталт «або Волинь, або Європейський Союз» — зовсім не на часі. Потрібно і одне, і друге. Про Волинь буде легше говорити, коли Україна буде в Європейському Союзі.
За три роки боротьби з раком у чужій країні Світлана встигла знайти своєму колишньому чоловікові нову дружину, а 12-річному сину — мачуху. І навіть дати їй поради, як поводитися з ними і зі свекрухою. Світлана продовжувала консультувати як юристка, виконуючи роботу між сеансами хіміотерапії. Донатила на ЗСУ. А ще вона неочікувано… закохалась.
Участь в експерименті
Світлана хворіє понад 10 років, і на початку її лікування дало результат. Була ремісія. Але згодом стався рецидив, і в Україні шансів вже не дали. Тож подруга вирішила взяти участь в експериментальних клінічних дослідженнях нового препарату в Іспанії. Інформацію про це вона знайшла у фейсбуці, але каже, що такі дослідження проводяться постійно, треба тільки, щоб твій випадок підійшов. Завдяки цій ініціативі Світлані пощастило виграти понад три роки життя.
«Я не хотіла продавати квартиру, брати кредити, залишати дітей, чоловіка й свекруху без житла (адже ми мешкали разом), — розповідає Світлана. — Тому вирішила так: якщо мене беруть на дослідження препарату, якщо я підходжу, то поїду лікуватися. Якщо ні, просто помру вдома. Хоча мені дуже не хотілося, щоб рідні бачили мене немічною.
З дітьми
До того ж вже було витрачено чимало коштів на лікування, ми всі були виснажені. Відкривати збір я теж не хотіла. Але мої друзі та підписники допомогли зібрати кілька тисяч євро на квиток до Іспанії і життя там перші кілька місяців — поки знайду житло й трохи адаптуюсь».
Ті, хто бере участь у клінічних дослідженнях, нічого не платять за лікування, обстеження й аналізи. Навіть таксі, коли людині стає погано після хіміотерапії, оплачує фармкомпанія. Але харчування поза стінами лікарні та житло пацієнт оплачує сам. Препарат, який тестували на Світлані, ще не має назви — лише спеціальний номер. Але результати непогані, бо з метастазами і прогнозом максимум пів року вона прожила вже понад три.
— Скільки часу не давай, його все одно мало
— Приходить момент поставити крапку, — зізнається Світлана. — Мене бісять хештеги #ракдурак, я ніколи не слухаю порад про «бути на позитиві й боротися». Я прийняла свою ситуацію. Смерть — частина життя. Хочу, щоб на моих поминках було весело, всі згадували, якою життєрадісною я була, а ще голосно співали веселі пісні, зокрема «Калину».
Людей лякає відверта розмова про смерть
Але близькі жінки не поділяють її настрій, в їхньому погляді надто багато болю, а в словах — надії на диво, яке вже не станеться.
«Знаю, що моя донька дуже боїться побачити мене мертвою, тому не приїжджає, хоча в кожному її повідомленні «Мамо, я люблю тебе». Вона боїться відкрити месенджер і не отримати відповіді. Вирішила, що витримаю все це одна. Я сильна, я справлюсь.
Хочеться обговорити свою смерть з подругами, а вони затискають вуха руками
Кажуть: «Та тобі ж обіцяли 20 років»… Намагаюсь розповісти, що важливо для мене зараз, але мені це майже не дозволено — у нас не прийнято говорити про власну смерть з іншими людьми. Людей така відверта розмова дуже лякає».
В Іспанії побачення не проблема, навіть якщо ти помираєш
А ще Світлана любить поговорити про чоловіків. Каже, що лише в Іспанії чи не вперше відчула себе жінкою — бажаною попри все. 23 роки у шлюбі вона була подругою, мамою, надійним партнером. Ні, вона не нарікає на свій шлюб і вдячна чоловікові. Але якби не хвороба і не переїзд до Іспанії, вона б так ніколи й не відчула, що таке бути жінкою, якою захоплюються і носять на руках.
«Мені робили компліменти навіть таксисти, коли я, виснажена, їхала на хімію. Зі мною знайомились чоловіки, незважаючи на мій смертельний діагноз. В Іспанії це ніколи не було проблемою, навіть коли я говорила, що помираю. «Ну, не завтра ж», — відповідали мені й запрошували на побачення.
Пару років тому Світлана зустріла красеня Хосе. Він був старший за подругу, але в гарній фізичній формі і вельми романтичний. Його не злякали ні смертельний діагноз, ні понівечені груди.
З Хосе
— Якщо щиро, то з ним був кращий секс у моєму житті. Я відчувала, що він у захваті від мене.
Йому подобався кожен сантиметр мого неідеального тіла
До переїзду в Іспанію чоловік Світлани був її першим і єдиним партнером. Вони разом зі школи. Тому паралельно зі щастям, яке вона відчувала від зустрічі з Хосе, прийшло почуття провини. Вона все розповіла чоловікові, вони домовились лишитися друзями. Ба більше — Світланка запропонувала йому зареєструватися на Тіндері, аби знайти нову жінку. А коли він це зробив і познайомив колишню з теперішньою, подруга написала листа цій новій обраниці, в якому розповіла свою історію.
— Не хотілося, аби вона думала, що відбиває чоловіка у жінки, яка помирає, — пояснює Світлана
І каже, що далі у своїх листах розповіла їй максимально про звички й особливості чоловіка, важливі нюанси щодо дітей і навіть свекрухи. За словами подруги, нова жінка виявилась чудовою людиною, яка прийняла і полюбила не тільки його, але й дітей. Світлана їй дуже вдячна. На душі стало спокійніше.
«Виявляється, ніколи не пізно закохатися, — продовжує Світлана. — Хочу, щоб кожна жінка про це пам‘ятала і не карала себе нещасливими стосунками. У жінки мають горіти очі, навіть якщо вона смертельно хвора. На жаль, зараз мені час помирати і я мушу відмовитись від цих чудових відчуттів на користь лікарняного ліжка. Але коли згадую, почуваюся щасливою».
Доглядати за хворою людиною для іспанців — важлива місія
Світлана охоче розповідає про хоспіс, в якому зараз знаходиться. Говорить, іспанці дуже доброзичливі і роблять свою роботу із задоволенням. Помити, зводити в туалет, нагодувати хвору людину для них — радість і важлива місія, яку вони виконують з любов'ю. А сусідка по палаті навіть приносить їй з кафе каву й розповідає, яких гарних чоловіків бачила по дорозі.
«Мене відвідують іспанські друзі, приносять шоколад. У мене гарне знеболювальне. Я не можу скаржитися на життя і дуже вдячна людям, які зі мною. Можливо, через те, що я люблю людей, вони завжди допомагають мені. Саме друзі у фейсбуці нещодавно знов зібрали кошти на квитки моїм дітям, коли лікарі повідомили, що настав час прощатися».
Сьогодні кожен день зі Світланою — це диво, яке я боюся злякати. Боюсь відкрити месенджер і не побачити повідомлення від неї. Отримую їх дедалі рідше — через хворобу подруга вже не має сил листуватися.
Але саме вона стала для мене прикладом того, що ніколи не пізно: кохати, допомагати, робити рішучі кроки, радіти життю. Як можна на хіміотерапії в’язати речі, аби потім продати їх яскравим іспанкам і донатити на українську армію. Як можна жити на €4 в день, знаходити стильні речі в секонд-хенді, носити на поголеній голові вінок і завжди сяяти усмішкою.
P.S. Днями Світлани не стало. Одними з останніх її слів були: «Чекаю на смерть, сиджу на попі рівно». Вона відійшла у засвіти уві сні. Її донька відправить її прах до Києва, який так любила її неймовірна мама.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
