Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Не хочу руйнувати сім'ю, але хіба я не мушу думати про себе?»
«Чоловік оголосив, що коли закінчиться війна, ми повернемось в Україну. Але в мене дедалі більше сумнівів. Тут я повірила в себе та свої навички. Вивчила мову, відкрилась людям. Нарешті я відчуваю себе живою і не хочу знову повертатися до горщиків»
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам [email protected], і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Як не рубати з плеча і зрозуміти одне одного?
«Ми з чоловіком і чотирьма дітьми від початку війни живемо в Польщі. Ми покинули свою квартиру і все наше життя в Україні. У мене такий характер, що я не вагаюсь, а просто дію. Це для мене рецепт від стресу. Щоб розум був чимось зайнятий, тоді і про проблеми менше думок.
Відразу після приїзду, коли формальності були завершені, я сказала чоловікові, що буду працювати, а опіку за дітьми ми поділимо порівну. В Україні я сиділа з дітьми, готувала, прала, прибирала — була домогосподаркою. У Польщі я вирішила це змінити.
Я знайшла роботу в приватній компанії. Хоча у мене не було досвіду, власники виявились дуже добрими і повірили в мене. Я навчилася всьому з нуля, і мені дуже подобається моя робота.
Керівники ретельно контролюють якість продукції, і я задоволена. Через рік моєї праці мене оцінили, я отримала підвищення. Змогла перейти від виробництва до перевірки. Нарешті я можу розвиватися, і мене цінують не тільки вдома.
На жаль, моєму чоловікові у Польщі не так пощастило у професійному сенсі. Він уже кілька разів змінював роботу. В Україні він керував людьми, а тепер мусить підпорядковуватись. І йому це не подобається.
Зараз він взагалі без роботи. Я намагаюся переконати його шукати нову, адаптуватися до умов, своїм прикладом показую, що можна розвиватися, а його це абсолютно не хвилює. Не знаю, як його стимулювати до дій.
Він уже заявив, що коли закінчиться війна, ми повернемося в країну. А у мене дедалі більше сумнівів щодо цього. Я нарешті повірила в себе та свої можливості. Вивчила нову мову, відкрилась людям. І нарешті відчуваю себе живою, тож не хочу нічого міняти.
Боюся, коли настане час прийняти остаточне рішення, я оберу жити в Польщі. З дітьми, але без чоловіка. Знову повертатися до горщиків я не маю бажання. Можу поєднувати роботу з доглядом за домом. Навіть розриватися між роботою і хатніми обов’язками краще, ніж просто сидіти вдома.
Коли під час однієї з розмов про повернення в Україну я сказала чоловікові, що не зацікавлена вертатись, він здійняв страшенний галас. Звинуватив мене в тому, що я хочу розбити сім'ю і думаю тільки про себе. Оголосив, що діти повернуться з ним, хочу я того чи ні. Але я думаю от що.
Діти скоро стануть самостійними, і в Україні я знову стану кухаркою та прибиральницею. До такої перспективи я не хочу повертатися. Чи є у нас шанс порозумітися? Чи є якесь здорове вирішення цієї ситуації?»
Александра Антонська, психолог на Avigon.pl:
Дякую, що поділилися своєю ситуацією. Бачу, у вас дилема, з якою непросто розібратися. Написане в листі свідчить про те, що ви почали друге життя в Польщі, впорались із переїздом, до того ж знайшли шлях розвитку й професійної реалізації. Ваші навички помітили й оцінили. І це неймовірно важливо для вас.
З іншого боку — ваш чоловік, розчарований своєю поточною ситуацією на роботі, почувається абсолютно навпаки — він відчуває в Польщі регрес. Сильні емоції іноді заважають нам приймати раціональні рішення, ми говоримо щось імпульсивно, не завжди те, що маємо на увазі.
Повернення в Україну чи подальше перебування в Польщі — це дуже важливе рішення. Тому говорити про таке слід у спокої — можливо, під час спільної вечері. Варто сказати про свої почуття і те, що ви не хочете повертатися до тієї ролі, яку грали в Україні.
Я вважаю, що в цій ситуації знайти спільне рішення можливо
Варто відкрито говорити про ваші потреби та очікування. Незважаючи на те, що у вас з чоловіком зовсім різні погляди на поточну проблему, варто пам'ятати, що проблема не повинна розділяти вас і ставити по різні боки, натомість ви маєте протистояти ситуації разом. І підтримувати одне одного.
Ви повинні розуміти мотивацію вашого чоловіка для повернення — він почувається недооціненим у Польщі, відчуває, що не може розвиватися. Разом з тим ваш чоловік має розуміти, що його жінка так само почувалась в Україні.
Не можна втекти від проблеми чи забути про неї
Зупиніться на мить, подумайте про можливі наслідки рішень, а також дайте собі час на емоції, щоб пережити те, що всередині вас.
Зміцнення стосунків з чоловіком також має допомогти. Можливо, ваш чоловік ще не виявив хороші сторони цієї країни. Можливо, варто відвідати місця, які вам цікаві, помітити, що наше життя складається не лише з роботи.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«Згадайте, з якого слова починається більшість українських пісень»,— пропонує Світлана Ройз, дитячий і сімейний психолог, кураторка інтерактивної виставки «Третє дихання», яка зараз проходить у Києві. «Ой!», — хором вдихають відвідувачі. І відразу дізнаються, що те «ой» співається зовсім не випадково. Це, як і самі пісні, — дихальна терапія, завдяки якій людина відчуває полегшення. А воно українцям зараз дуже потрібне, адже ми живемо в постійних стресі й напрузі роками.
— З усього розмаїття емоцій нам зараз недоступна єдина — радість, — каже Світлана Ройз. — Таке, знаєте, «вау», вимовивши яке, ви отримаєте «вприск» дофаміну.
Але так не має бути. Без радості людина в’яне, кам’яніє, стає жорсткішою. Тому в темні важкі часи дуже важливо вміти розпізнавати, аналізувати свої й чужі емоції, зчитувати їх. А також, використовуючи тілесні практики, навчитись з цими емоціями працювати. Ця виставка може цьому навчити — саме тому сюди їдуть з усієї країни і тут на вході такі черги.
Відстоявши, заходимо всередину, питаємо, де можна знайти аудіогід. «Зараз буде екскурсія Світлани Ройз», — каже мила дівчина. Оце пощастило, думаю. І ось вона, в жовтогарячому, наче квітка соняшника, усміхнена й весела. А у неї ж чоловік на війні, двоє дітей, волонтерство, робота.
Одна з найвідоміших українських психологинь Світлана Ройз особисто проводить екскурсії виставкою
Світлана запрошує до першої зали, де віддається шана всім, для кого емоції складали професійний і науковий інтерес. Ними серйозно займався Дарвін, який довів, що базові емоції однаково зчитуються носіями різних мов на різних континентах. І, до речі, не тільки людьми, а й тваринами.
Далай-лама попросив американського дослідника міміки Пола Екмана скласти загальний атлас емоцій, аби зробити проживання людей більш конструктивним. Пол разом з донькою, соціальною науковицею Ів Екман, пояснив п'ять базових емоцій — радість, сум, страх, гнів і огиду. Ви можете памʼятати їх як персонажів мультфільму «Думками навиворіт». Дорослих Пол навчив читати емоції за виразом обличчя завдяки серіалу «Теорія брехні». Так от на виставці ця мапа емоцій вперше представлена українською мовою.
А ще тут — добре відомий нам автор популярної піраміди потреб Абрахам Маслоу і шанований дослідник мавп Роберт Сапольскі.
Дивимось ролик відомої йогині, яка покроково вчить, як впоратись із тривожністю — просто опустивши плечі, розслабивши рота, посміхнувшись тощо. Це відео вже стало вірусним. Світлана просить нас повторити, і всі слухняно, як малі діти, повторюють. Хоча люди зібралися різні — і за віком, і за темпераментом.
Я спостерігаю за жінкою — вже немолодою, яка має дуже втомлений, майже відсутній вираз обличчя. Зараз у Києві багато таких облич. Вона разом з усіма повторює вправи йогині, а далі — за Світланою Ройз, яка показує, як саме дихати, опускати плечі, класти руку на живіт, терти лоб у напрямку від носа до скронь, щоб «заземлитись». І вправа за вправою відвідувачі, а з усіма і ця жінка, виглядають дедалі спокійнішими. Починають посміхатися, жваво обговорювати свій стан... Наче зрештою відкриваються.
За словами Світлани, такі відкритість і розслабленість особливо важливі, коли ми йдемо до дітей. Бо вони, на відміну від дорослих, не дуже переймаються словами, зчитуючи наші невербальні емоції.
І якщо до дітей прийдеш заціпенілим, зі стиснутими щелепами — що б ти не говорив, дитина не довіриться тобі, не розслабиться поруч. Ще й подумає: «Якась тітка»
Зала малювання
У наступній залі всі вже були готові стрибати в резинку (пам’ятаєте? як у дитинстві). А правила гри для тих, хто забув або не знав, нагадала наша олімпійська чемпіонка Ярослава Магучіх, яка для цього спеціально записала відео. Люди поступово вчилися вмикати в собі дитину, адже щиро бажали знов відчути чисті емоції. І вже не здавалася дивною Астрід Ліндґрен, яка на схилі років залюбки лазила по соснах, бо ж «немає такого закону, який забороняв би літнім пані лазити по деревах» (цитата Астрід Ліндґрен).
А далі багатьом захотілося взути гумові чобітки й стрибати по калюжах. Така можливість тут теж є. Щоправда, калюжі неглибокі, і Світлана Ройз навіть вибачилась: «Бачте, в перший день виставки чоловіки так стрибали, що бетон тріснув».
А потім була стіна, на якій кожен міг написати й прочитати найкращі слова, які він чув у своєму житті. І тут люди почали плакати.
Серед слів «Я завжди буду поруч», «Хлопчик, 3800» й інших слів любові були «Живий», «Я повернувся з ворожого полону»
І це теж було про любов, якою виставка переповнена по самі вінця.
Перед виходом я спитала в жінки, за якою спостерігала на виставці, чому вона сюди прийшла і з чим іде.
— Останнім часом я, наче мертва. Спочатку ми зеленим коридором тікали з родиною із села під Києвом, в нас стріляли (пізніше ми знайшли в задніх сидіннях машини кулі, що застрягли). А потім — це життя під шахедами й ракетами, і я вже не згадаю, коли востаннє висипалась. В один з останніх обстрілів ракета влучила в сусідній двір, загинуло 13 людей, будинок зруйнований вщент. Мене із сином врятувала школа, розташована між цим і нашим будинками. Вона прийняла на себе удар, і нам уже дісталось небагато.
— Чи була для вас ця виставка корисною?
— Так, тут я пробувала правильно дихати, опускати плечі, тримати руку на животі. І дійсно стало легше. Але не знаю, чи згадаю все це, якщо знову потраплю під обстріл, коли від жаху все стискається. Пані Світлана розповіла, як вона заспокоювала свою дитину під час останнього нальоту. Імпровізувала. Тримаючи руку на дитячому животі, говорила:
«Уяви, що ти чашка з чаєм, і в цю чашку треба всипати чотири ложки цукру. Покажи чотири пальці і уяви, як ложка за ложкою цукор падає в чай, і ти його розмішуєш»
Дитина, розповідає Світлана, змогла зосередитись і заспокоїлась. Мені здається, це дієвий спосіб, я теж спробую.
— Що б ви хотіли запитати у Світлани? Давайте підійдемо до неї.
Ми підійшли до Світлани Ройз, біля якої юрмилися бажаючі заселфітись разом. Моя пані Людмила запитала в психологині: «Де межа, після якої організм, психіка людини не витримують навантажень? Як зрозуміти, що ти вже на цій межі»?
— У кожного свій запас витривалості, — відповіла кураторка виставки «Третє дихання». — За допомогою тих самих тілесних практик можна цей запас збільшити, але все одно може настати момент, коли вам все стане байдуже. І тоді дуже важливо, щоб у такі миті поруч була рідна чи близька людина.
— Чи варто нам заощаджувати зараз свої емоції, адже люди навкруги потребують нашого співчуття, емпатії?
— Зараз ми всі заощаджуємо свої емоції, що вдієш. А співчувати тим, хто цього потребує, можна дієво, допомагаючи конкретними вчинками. І людині допомога, і вам полегшення...
Кураторки виставки Світлана Ройз, Юлія Соловей і Ярослава Гресь
У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.
Кшиштоф Станішевський. Приватний архів
«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»
Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?
Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні.
Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою.
До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.
— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?
— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР.
Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.
— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?
— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов
Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.
Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра.
Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.
Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.
Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.
У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.
Психологічна допомога потрібна тим, хто знає, що таке втрата. Фото: STRINGER/AFP/East News
— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?
— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.
Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:
втрата здатності радіти дрібницям,
втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
тривожність,
симптоми безсоння,
труднощі з концентрацією,
зміна апетиту,
зниження загальної життєвої ефективності.
Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.
— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися?
— Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.
Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.
Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.
— Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…
— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів
Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.
Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.
«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»
— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?
— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті.
Дівчинка дбає про свою молодшу сестру — біля дитячої лікарні «Охматдит», в яку влучили російські ракети, Київ, 8 липня 2024 року. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News
Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності.
Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.
— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?
— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.
У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.
Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії
Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід.
Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.
— Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?
— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.
Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома
Підтримати стійкість дитини можуть:
• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність), • дорослі, яким можна довіряти, • можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух, • визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.
— Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали?
— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.
Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.
Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.
Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»
Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.
Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»
Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.
Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини
Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.
Почуття провини за відпочинок під час війни — поширений психологічний стан, який виникає через внутрішній конфлікт між природною потребою у відпочинку та почуттям обов’язку, страхом чи соромом через те, що інші страждають. Люди розповідають:
"Я лежала в німецькому парку, дивилась на зелений газон і плакала. Мені здавалося, що я зраджую своєму місту, де зараз бомблять. Мені знадобився час, щоб зрозуміти: якщо я зламаюсь, хто допомагатиме моїй мамі?"
“Виїхала до подруги до океану. Два дні дивилась на воду і нічого не відчувала. Навіть фотографії океану викликали колись більше емоцій. Подруга дивується і каже, що я дивна”.
“Неприємно дивитися світлини з відпочинку тих, хто виїхав за кордон. Я і сама не пощу в соцмережах такі фото. Невже люди не розуміють, що зараз це недоречно?”
"Коли йду з подругами на каву, мене гризе думка: зараз хтось сидить у підвалі під обстрілами, а я тут. Психолог каже, що якщо я перестану отримувати від життя хороші емоції, це ніяк не допоможе тим, хто страждає".
Симптоми почуття провини за відпочинок
Від думки про відпочинок з’являється тривога ("Я маю бути корисним(ною), а не розслаблятися")
Відчуття сорому ("Як я можу пити просекко, коли хтось гине?")
Фізичне виснаження (відмова від відпочинку призводить до хронічного стресу і втрати продуктивності)
Соціальне порівняння ("Волонтери/військові не сплять, а я...")
Нав’язливі думки ("Я недостатньо роблю для перемоги").
Чому ви відчуваєте провину за відпочинок?
1. Основна причина — колективна травма суспільства під час війни. Війна створює відчуття спільної боротьби, спільного горя, тому будь-яка "неучасть" може сприйматися тими, хто залучений, як егоїзм.
2. Когнітивний дисонанс: конфлікт між "Я маю допомагати" і "У мене немає сил" викликає провину.
3. Соціальний тиск: заклики до волонтерської активності й небайдужості можуть спровокувати відчуття, що відпочинок — це зрада.
4. Травма того, хто вижив: якщо близькі люди у небезпеці або страждають, а ви у безпеці — виникає survivor’s guilt.
5. Порушення картини справедливості світу: "Якщо я в безпеці, а мої рідні чи знайомі під обстрілами — це несправедливо”. Вина стає спробою відновити баланс.
6. Страх осуду: "Що подумають ті, хто залишився? Що я втекла і тепер розважаюсь?" Людина проєктує власні страхи.
7. Відірваність від реальності війни: якщо ви виїхали за кордон і далеко від зони бойових дій, мозок може відмовлятися сприймати відпочинок як щось "законне".
8. Емоційне оніміння: відсутність радісних емоцій на відпочинку може бути захисною реакцією психіки. Війна створює постійний фоновий стрес, і мозок "відключає" емоції, щоб не перевантажуватись. Мозок також може блокувати радість, бо вона контрастує зі стражданнями інших. А "якщо я не буду радіти, то нібито допомагаю".
Що робити з почуттям провини, щоб відпустка і відпочинок приносили задоволення?
Поради психолога Андрія Горяїнова, сімейного і кризового психолога, фахівця з мирного вирішення конфліктних ситуацій:
Необхідно чітко усвідомити, що війна відбувається незалежно від вашого бажання. І якщо поставити життя на паузу, це не допоможе закінчити війну. А ось щоб донатити, допомагати, бути корисним потрібен ресурс. І мета відпочинку та відпустки — дати цей ресурс. Запамʼятайте головне: якщо ситуація від нас не залежить, то і почуття провини не має бути.
1. Дозвольте собі дозволене: "Я відпочину 30 хвилин, щоб потім зробити свою корисну справу".
2. Переформулюйте думки: замініть "Я відпочиваю — я поганий(а)" на "Я відпочиваю, щоб бути сильнішим(ою) для боротьби".
3. Усвідомте і прийміть, що провина — це насправді тривога. Ви нікого не зраджуєте, відпочиваючи. Навпаки — зберігаєте свої сили для нової допомоги.
4. Зв’яжіть відпочинок з метою: "Я відпочиваю, щоб мати сили допомагати рідним/армії", "Я дозволяю собі розраду, щоб не впасти у депресію".
5. Дозвольте собі деякий час не відчувати: немає радості від картин у музеї або навіть біля моря? Не треба змушувати себе "радіти правильно".
6. Обирайте відпочинок під себе: проаналізуйте, чого саме вам зараз бракує. Якщо їдете на море чи просто в нове місто, не обов’язково завантажувати себе екскурсіями. Якщо хочеться просто лежати біля басейна, нехай так і буде. Головна мета: відчути спокій та розвантажити голову від думок. Тож дайте собі шанс це зробити.
7. Подивіться на себе збоку: уявіть, що ваш друг розповідає вам, що почувається винним за відпочинок. Ви б його осудили? Чому ж ви ставитеся до себе інакше?
У малих дозах почуття провини — корисне. Воно підштовхує до необхідності допомагати, підтримувати інших. Нічого страшного не станеться, якщо ви не будете якийсь час викладати у соцмережі фото з-під пальм, щоб не дражнити втомлених друзів, травмованих війною. Просто не дозволяйте почуттю провини поглинути вас з головою і відібрати здатність радіти життю.
Продовжать захист чи ні, залишать допомогу чи заберуть, буде робота і дах над головою чи ні, доведеться міняти дитині школу чи пощастить… А життя тим часом біжить, і ніби повз. Більшість біженців, які звертались за психологічною допомогою в 2024 році, зізнавалися, що втратили відчуття контролю над своїм життям і не можуть будувати плани навіть на найближчі місяці. Що робити далі в умовах невизначеності? В чому шукати опору, коли щодня відбуваються зміни?
Про це Sestry розмовляють зі психологом програми Mental Support for Media Антоном Покалюхіним.
Причини втрати контролю над своїм життям
Причинами втрати контролю можуть бути відсутність підтримки, проблеми з пошуком або частими змінами місця чи умов праці, житла, дитсадка, школи, відсутність чіткої інформації про умови подальшого перебування в чужій країні.
«Життя під час війни — це завжди сценарій невизначеності. Чи вперше, чи вдесяте ви змушені шукати нове місце проживання чи роботу, а це завжди стрес. Багато невдалих спроб можуть призвести до відчуття безвиході, виснаження, знесилення.
Але в такі моменти дуже важливо нагадувати собі, що цей стан — тимчасовий. Він мине
Ви вже не раз змогли впоратися зі складними життєвими обставинами, і цього разу — крок за кроком — знову повернете контроль над своїм життям і зможете знайти ресурси для досягнення цілей», — каже Антон Покалюхін.
Прийняти невизначеність, зосереджуватися на теперішньому моменті, а не майбутньому, яке лякає. На сферах життя, які можете контролювати, — своїх реакціях і рішеннях, зовнішньому вигляді, чистоті в домі, навчанні дітей тощо. Можна завести щоденник або листуватися з кимось онлайн і розповідати все, що відбувається щодня. Нагадувати собі про минулі труднощі, які подолали. Звертатися за допомогою. Навчатися новому. А найважливіше — знайти опору в собі.
За словами Антона Покалюхіна, відчуття втрати контролю над життям може виникати ще й тому, що людина має забагато цілей:
«Це як радіо, яке одночасно ловить кілька хвиль, і окремі слова або звуки можна вихопити, а от в цілому — какофонія і безлад. Що більше завдань і обов’язків, то гірше ми справляємося. А парадокс людської психіки в тому, що чим гірше справляємося, тим важче взятися за важливу справу й довести її до кінця. Тому якщо ми перевантажені цілями, треба визначити їхню пріоритетність. Запитати себе, що для мене зараз найважливіше? Яким моїм цінностям це відповідає? І на цьому зосередитись».
Що таке цінності і як вони можуть допомогти у важкі часи?
За словами психолога, цінності часто ділять на дві групи. Перша — це щось, що ми можемо мати чи не мати, або мати й втратити (наприклад, сім’я, здоров’я, робота). Друга категорія цінностей — це певні якості, які ми можемо чи хочемо проявляти, або навпаки не проявляти протягом життя (доброта, чесність, турбота, пізнання, боротьба за справедливість, творчість).
Суспільство штовхає нас до ідеї, що щоб нормально жити, обов’язково треба мати здоров’я, хорошу сім’ю, чудову роботу, житло, автомобіль, смартфон. Але під час війни й невизначеності краще застосовувати інший підхід до інтерпретації життєвих цінностей
Перший (побутовий) підхід передбачає, що цінності можна в будь-який момент втратити. І чимало людей під час війни відчули на собі цей досвід. Хтось втратив рідних, будинок, друзів, бізнес, налаштований побут…
«Натомість якщо цінності — це наші внутрішні орієнтири, то як ми можемо це втратити? Ми маємо вибір — жити або не жити згідно з нашим внутрішнім компасом. Можна, наприклад, проявляти доброту, навіть коли не маєш здоров’я чи роботи. Наші цінності завжди з нами, навіть якщо ми не маємо можливості реалізувати їх так, як хотілося б», — пояснює психолог.
Щоб зрозуміти, якими є ваші цінності, треба відповісти на питання: якою людиною я хочу бути? Як я хочу, щоб про мене згадували мої діти, онуки, учні, клієнти, колеги, друзі? Які стосунки я хочу будувати з іншими людьми?
Уявімо, що два хлопчики їдуть з батьками в Діснейленд. Один з них постійно запитує: «Коли ми вже приїдемо? Нам ще довго їхати?» І ця дорога перетворюється для нього на страждання. Він настільки сфокусований на меті, що процес її досягнення викликає в нього переживання, тривогу. Тоді як його брат сфокусований на процесі. Він дивиться у вікно, рахує зустрічні автомобілі, розглядає корів, які пасуться вздовж узбіччя. Він теж хоче якнайшвидше приїхати й буде із задоволенням проводити час у Діснейленді. Але доки він туди їде, проявляє цікавість, відкритість до пізнання світу. І для нього процес перетворюється на приємну подорож.
Перший хлопчик сфокусований на меті, а поки її не досягнув — нещасливий. Якщо у дорозі щось станеться, для нього це буде катастрофа. Тоді як другий завдяки своїй цікавості до світу отримує враження на всьому своєму шляху.
Наші цінності можуть бути певною компенсацією, адже дозволяють жити і відчувати радість, ніжність, спокій, навіть коли ми не маємо того, що хочемо мати
Піклуватися, аби відчувати життя
«У передмісті Херсона росіяни вбили мою доньку, — розповідає 52-річна біженка Валентина. — Ворожий дрон прилетів з лівого берега Дніпра. Односельці побачили, що вона поранена й, ризикуючи життям, намагалися забрати її з місця трагедії, але дрон зависав над людьми. Лише вночі вдалося її забрати, але було вже запізно. Думала, що якщо залишуся в тому селі, остаточно збожеволію. Тому виїхала до польського Ольштина, де колись працювала. Стала ходити на психотерапію, пити антидепресанти, знайшла роботу. І зрозуміла, що мені стає легше, коли я опікуюсь дітьми, турбуюсь про інших. У квартирі, де я оселилася, проживають ще дві родини біженців — самотні мами з дітьми. Я стала водити вранці цих дітей до дитсадка, а на вихідних — до кіно чи театру. Готувати їм смаколики… Так, до кінця життя я житиму в горюванні. Але моя турбота про інших допомагає зробити мій біль від втрати менш нестерпним, вона дає мені сенс».
Ще один приклад — австралієць Уолкер Мікач, який втратив дружину й дітей під час масової стрілянини в 1996 році. Він започаткував ініціативу зі зменшення доступності до вогнепальної зброї в Австралії. Це був його спосіб впоратися з болем. Він більше не міг турбуватися про своїх загиблих родичів, але зміг допомогти врятувати життя іншим людям.
Людям, які через війну змушені були покинути рідні домівки, важко адаптуватися до нових умов. Але якщо їхня цінність — турбота про близьких і оточуючих, захист і допомога, то вони робитимуть це незалежно від того, де живуть
Люди, які мають хронічні чи невиліковні хвороби, розуміють, що вони ніколи не будуть здорові. Але продовжують піклуватися про себе, вимагати знеболення, робити нову зачіску тощо… аби відчувати життя.
Мати провідну зірку, щоб не зійти зі шляху
Банальна метафора: уявіть собі, що наше життя — це шлях. А цінності — це зірка, яка вказує, що ми йдемо в потрібному напрямку. Дійти до зірки неможливо. Як не можна досягти піку доброти, самопізнання чи турботливості. Як не можна захистити чи врятувати всіх. На шляху є повороти, перехрестя, перешкоди. Інколи ми звертаємо з дороги. У важкі часи, особливо під час війни, дуже важко рухатися в своєму напрямку й жити згідно зі своїми цінностями. Бо на це впливають негативні події, обставини, думки, емоції. Разом з тим треба нагадувати собі про свій напрямок, який часто важко побачити крізь туман проблем. Треба нагадувати собі про свої цінності, адже вони можуть спрацювати, як маяк у темряві. Заради чого все це? Відповідь і є довговказом.
«Я зараз не в Україні, але щодня про неї думаю, — каже Ольга Морозова з Миколаєва. — Тож я організувала виставку «Дві війни — одне страждання», яку вже презентували в Берліні, Варшаві й інших містах. Експозиція розповідає про дітей, яких торкнувся драматичний воєнний досвід: малих увʼязнених німецького концтабору в Лодзі та українських дітей, які були змушені тікати зі своїх будинків у результаті російського вторгнення в Україну. Я хочу, аби люди в різних країнах бачили і розуміли, що відбувається, хочу впливати. І це допомагає мені не здаватися».
«Відчуття, що життя варте того, щоб жити, надають саме цінності, а не цілі», — резюмує психолог.
Ми можемо мати безліч цілей, але якщо вони не відповідають нашим цінностям, ми не будемо відчувати задоволення ні від процесу, ні від результату. Натомість життя у згоді зі своїми цінностями — хай непросте, хай з невідомим кінцем — це принаймні гарантовано змістовна подорож
Д-р Рафал Шмайда — лікар, дитячий та підлітковий психіатр. Спеціалізується на лікуванні та терапії СДУГ, поведінкових розладів та розладів аутистичного спектру. Працює в Дитячій психіатричній лікарні в Лодзі.
Д-р Рафал Шмайда. Фото з приватного архіву
До Уповноваженого зі прав людини надійшло звернення від батьків дітей з СДУГ. Лист стосується можливості отримання довідки про спеціальну освіту для тих дітей, у яких діагностовано синдром дефіциту уваги та гіперактивності. Наразі батьки дітей з аутизмом та різними видами інвалідності можуть подавати документи на отримання такої довідки. Як ви оцінюєте цю петицію?
Я вважаю, що така діяльність має глибокий сенс. Діти з СДУГ — це діти з конкретними потребами, тому можливість спеціальної освіти дозволить їм навчатися відповідно до своїх потреб, наприклад, у менших групах, частково за індивідуальною програмою, з іншим темпом роботи.
Діти з СДУГ думають дуже швидко і діють імпульсивно, але їхній темп роботи в школі повільніший, вони можуть вчитися повільніше
Це пов'язано з тим, що їх набагато більше турбують зовнішні подразники, ніж нейротипових дітей. У класі, групі дітей завжди шумно, тому, працюючи в класі з 30 учнів, дитина зі СДУГ отримає менше користі, ніж її одноліток, який не має таких «відволікаючих факторів». Якщо є можливість створювати менші групи, таким дітям буде легше. Є сенс адаптувати класи, школи та систему навчання до потреб усіх дітей. Це не означає, що кожна дитина повинна навчатися індивідуально, оскільки це і несприятливо для самого пацієнта, і тягар для системи, але робота в менших групах і пристосування до потреб дітей має глибокий сенс.
Побутує думка, що діти зі СДУГ «заважають», неслухняні та, окрім того, занижують освітній рівень. Чи так насправді?
Люди бувають різні. Діти — це теж люди, і вони теж різні. В цілій групі пацієнтів зі СДУГ є діти з дуже високим інтелектуальним розвитком, які добре вчаться в школі і пізніше, запам'ятовують, багато отримують від уроків, і ті, хто, хоча б емоційно, трохи відстають від своїх однолітків, а в контакті можуть здаватися на рік-два молодшими за свій вік, тим більше, що СДУГ часто співіснує з іншими порушеннями розвитку.
Що стосується цієї «неслухняності», то так: діти з СДУГ гучні, імпульсивні, непосидючі, одним словом, це не «ідеальні» діти для польської школи, де переважно сидять і щось переписують з дошки.
Фото: Shutterstock
З такою дитиною вчитель метушиться, бо вона виділяється з групи нейротипових дітей, які сидять за цими партами і переписують. Натомість дитина з СДУГ совається, малює в зошиті, відповідає на запитання без запитань, не дотримується правил, відповідає набагато голосніше, а іноді вигукне щось вульгарне.
І зауваження в щоденнику готове. Насправді, я іноді анекдотично прошу у батьків такий щоденник, який потім показую студентам, щоб вони розуміли про що йдеться. Для такої гіперактивної дитини в щоденнику справді дуже багато зауважень.
Чи не було б добре, наприклад, якби замість того, щоб писати негативні коментарі, вчителі писали позитивні?
Це особливо рекомендується для роботи з дітьми зі СДУГ, тому що вони постійно отримують догани на кожному етапі навчання, а може, і в житті.
Як тільки вони опускають голову і роблять домашнє завдання, виявляється, що це було домашнє завдання тижневої давності, так? І знову провал, і знову все погано, а потім всі сміються, що вона взагалі розсіяна і зробила не те домашнє завдання. Позитивне підкріплення і суперсили також є дуже важливим питанням, тому що така дитина приходить додому зі школи після низки зауважень і чує — цього разу від батьків: у тебе в кімнаті знову безлад, ти не прибрала, ти знову не взяла сумку для перезувного, чому ти ще не почистила зуби тощо, і завжди хтось чіпляється до них, тому самооцінка таких дітей зазвичай абсолютно низька, і насправді ви повинні показати їм ці суперсили, щоб дати їм шанс на правильний розвиток і здорову самооцінку.
Зі спостережень терапевтів, а також зі статистики випливає, що коли СДУГ не діагностується або не лікується, він часто корелює в подальшому житті з депресією або тривожними розладами.
Дійсно, близько 30 відсотків таких ситуацій можуть бути пов'язані з розладами з цієї депресивно-тривожної сфери.
Ще 30 відсотків схильні до ризику виникнення залежності, наступні — до ризику виникнення проблем, пов'язаних з антисоціальною поведінкою або злочинністю. При неналежному лікуванні СДУГ існує високий ризик того, що у пацієнта розвинеться один або декілька з цих розладів одночасно, оскільки вони не є взаємовиключними. Наприклад, кожен третій матиме депресивно-тривожні проблеми, кожен третій — проблеми з якоюсь залежністю, а кожен третій — проблеми з різною антисоціальною поведінкою.
Це, звісно, не означає, що вони обов'язково стануть злочинцями, це більше схоже на те, що, наприклад, вони потраплять у якусь бійку і через це матимуть проблеми з законом, тому що якщо у когось такий високий рівень імпульсивності, то потрапити в бійку — це дійсно момент, тому що ми також бачимо це серед наших пацієнтів у відділеннях.
Фото: Shutterstock
Говорячи про імпульсивність, я натрапила на влучну, на мою думку, цитату про те, як функціонують діти з СДУГ: їхній мозок схожий на ракету та велосипедні гальма.
Я абсолютно з цим згоден.
Мозок, як ракета — це те, що вони мають так само, як і кожен з нас, але дійсно, більшість з нас мають краще гальмування
І якщо ми подумаємо про такі нейробіологічні основи, то насправді СДУГ — це в першу чергу дефіцит гальмування, тому що у цих людей збудливість на правильному рівні, нормальному, в той час як гальмування — на поганому рівні. І саме тому вони так швидко перемикають свою увагу з місця на місце, тому що це залежить від збудження.
Вони не можуть утримувати увагу на одному предметі, тому що це залежить від гальмування, і саме тому вони часто перебивають один одного, саме тому вони не можуть стояти в чергах, саме тому вони не можуть не говорити до того, як хтось закінчить питання, і взагалі вони нетерплячі і непосидючі.
Так, я частково згоден з цим, але це не означає, що їхній мозок працює швидше, ніж у дітей, які не мають проблем зі СДУГ, у них просто гірші гальма.
Чи переймають діти якісь стратегії виживання? Тому що здається, що кожен обирає якісь, і якщо це не діагностовано, наприклад, щоб не виділятися з групи, щоб якось справлятися, наприклад, в школі або в групі однолітків, що вони, не знаю, вдають з себе когось, підлабузнюються, наслідують?
Ці діти постійно відчувають, що вони переживають якусь невдачу, і це однокласники сміються з хлопчика, що він ловить гав, тому він переходить в агресію, тому що, врешті-решт, ніхто не скаже йому, що він розсіяний, якщо всі будуть його боятися. Це один варіант.
Інший варіант — це те, що він буде імітувати всю поведінку групи, і дійсно, так чи інакше, найчастіше вони йдуть знову, і їх тягне до групи, яка десь поводиться абсолютно некоректно.
Ну, і насправді іноді в цьому всьому є ще й така мотивація, що якщо мені всі кажуть, що я такий неслухняний, то я тільки покажу вам, що значить бути неслухняним.
Якщо я маю бути поганим, то я буду таким і ви ще пошкодуєте. І ось тоді ми дійсно маємо проблему розвитку поведінкових проблем, і тоді ми бачимо, наскільки ці діти можуть бути, переносно кажучи, неслухняними.
Ми говорили про суперсили. Чи існують якісь особливі якості або схильності, пов'язані зі СДУГ?
Загалом так, тому що це зазвичай люди, які мають багато енергії, яка може бути спрямована на «заважання» в класі, але також і на спорт або музику. Це діти, які ніколи не втомлюються, тому може бути так, що тільки після футболу, тенісу чи дзюдо вони повертаються додому о 8 вечора і заспокоюються. Ці люди вміють «заговорювати», зачаровувати людей, вони мають чудову енергетику у спілкуванні.
Я сміюся з того, що пацієнт зі СДУГ може не бути вродженим бухгалтером, але вродженим продавцем: щоб говорити тут і там, рекламувати — це вже точно
А митцем? Чи пов'язаний СДУГ, наприклад, з творчістю?
Так, це люди, які, як правило, мають багато інтересів і занять, що може бути як позитивним, так і негативним. З одного боку, це діти з широким світоглядом, які цікавляться багатьма речами і темами, але з іншого боку, їх можна розглядати як «запальничку», тому що щойно вони грали у футбол, тепер у шахи, а потім у теніс, плавання і пазли. СДУГ також пов'язаний з явищем, яке в літературі називають «гіперфокусом», тобто здатністю максимально і надовго зосереджувати увагу на чомусь, що представляє інтерес в даний час або в конкретний момент.
Тобто, якщо мене щось зачепило, щось дійсно має для мене такий високий емоційний заряд і робить мене щасливим, я можу займатися цим годинами, і тоді ви не бачите цих розладів дефіциту уваги. Хтось колись сказав, що СДУГ — це переважно розлад нудної діяльності, тому уроки в школі не завжди бувають цікавими, але якщо, не знаю, англійська — моє хобі, то я буду старанно її вивчати, незважаючи ні на що. У мене були пацієнти, для яких математика була улюбленим предметом і вони завжди отримували з неї п'ятірки, вчителі ледь не на олімпіаду хотіли їх брати. Інший у мене був захопленим істориком, який знав і розумів історію в початковій школі, в четвертому класі на рівні середньої школи.
Це може бути як історія, так і футбол.
Варто знайти щось, на чому ваша дитина має цей гіперфокус, і розвивати його таким чином. Так чи інакше, ми говоримо про острівці компетентності: він може бути не найкращим у математиці чи польській мові, але він — найкращий плавець, найкращий бігун і найкращий футболіст у своєму класі.
Фото: Shutterstock
Це не «легкі» діти, їх виховання і підтримка вимагає від батьків особливих компетенцій? Тому що таку дитину можна п'ятнадцять разів попросити почистити зуби або взутися, а вона не відреагує. Або не чує, або зайнята чимось іншим в цей час.
Вони можуть насправді не чути, але не тому, що мають проблеми зі слухом, а тому, що є проблема з проходженням інформації крізь весь інформаційний шум.
Ми також говоримо про СДУГ як про порушення вибірковості стимулів, тобто з усього інформаційного шуму дитині важко виокремити конкретну інформацію про те, що це мама чи батько кличуть. Це один момент. Друге: навіть якщо дитина включилася і почала робити те, що ми її попросили, посеред завдання вона може відволіктися і зайнятися чимось іншим. Абсолютно точно. Тож ми приходимо, вона знову не зробила те, що ми просили, і розчарування зростає. Так само і в дитини, яку знову турбує те, що хтось перериває діяльність, яка її цікавить. Це може призвести до вибуху негативних емоцій. Знову ж таки, тут є дефіцит гальмування, і тоді ми маємо емоції, як у ракети з гальмами від велосипеда. І тому меблі можуть літати по дому. Ну, тому що як ця дитина має справлятися?
Існують спеціальні групи підтримки для батьків дітей з розладами спектру та СДУГ, адже зберігати терпіння та проявляти розуміння, встановлюючи обмеження та конкретні вимоги, може бути виснажливим. Як вони можуть бути зі своєю дитиною, підтримувати один одного, підсилювати один одного і просто справлятися?
Що завжди працює, так це фіксований графік. Це базово, і такий розпорядок краще працює з молодшими дітьми, тому що з підлітком, який переживає підліткову кризу, буде складніше — а я завжди пояснюю батькам, що діти зі СДУГ переживають її в повній мірі.
Ми встаємо о 8 годині, чистимо зуби, снідаємо, одягаємося, йдемо в садок або школу і так далі. Потім о 18:00 ми робимо домашнє завдання, о 19:00 читаємо або дивимося казку чи щось інше.
Діти зі СДУГ набагато краще функціонують у жорсткій структурі дня
Ми також даємо їм одне завдання, тому що якщо ми просимо їх спочатку одягнутися, потім почистити зуби, а потім прибрати іграшки, вони можуть почистити зуби, одягнутися наполовину, але не встигнуть виконати третє завдання.
Існує також проблема того, що цю увагу потрібно нагадувати. Якщо ми будемо давати по одній команді: підійди до мене, подивись на мене, зараз ти винесеш сміття, і ще попросимо повторити, що треба зробити, то вони підуть і винесуть сміття.
Хвилиною перепочинку для батьків або опікунів може стати планшет або телефон. Ми вмикаємо мультфільм або гру, і ось він — спокій і тиша. Як це впливає на дітей зі СДУГ?
СДУГ пов'язаний з більш високим ризиком залежності, ніж у загальній популяції, і це стосується, як ми звикли вважати, не тільки алкоголю або наркотиків, а й інтернету, використання смартфонів, комп'ютерних ігор або соціальних мереж.
Діти зі СДУГ дуже вбирають це в себе, вони також отримують швидке відчуття задоволення, тому що це одна з небагатьох речей, на яких вони можуть абсолютно зосередитися, тому що там ця увага постійно бомбардується і стимулюється.
На додачу до цього, є адреналін від гри та змагання з іншими. І є небезпека, що така людина, яка відчуває фрустрацію в реальному житті, втече в онлайн, тому що там вона має швидше, легше задоволення і там ніхто не дорікає їй знову і знову.
Фото: Shutterstock
Коли слід починати фармакологічне лікування?
Не треба боятися ні діагнозу, ні ліків. Загалом, правило полягає в тому, що навіть якщо є діагноз, перше, що ми запроваджуємо, — це цілий комплекс маніпуляцій, окрім фармакологічних, наприклад, питання, пов'язані з тим фіксованим розпорядком дня, про який ми згадували раніше. Це одне з найпростіших втручань, яке покращує функціонування такої молодої людини. З іншого боку, якщо цей комплекс психосоціальних втручань є неефективним, тоді в дію вступають ліки.
Або, наприклад, коли у пацієнта починають розвиватися ускладнення СДУГ, тобто, наприклад, опозиційно-викличний розлад.
Тобто: протягом півроку, як мінімум, усталений патерн непокори, нехтування соціальними нормами дорослих, спалахи гніву, дратівливість, мстивість. Тепер описано критерії цього опозиційно-викличного розладу, щоб реципієнт також мав певне уявлення, про що ми говоримо. Ну, у випадку розвитку такого типу ускладнення, або, наприклад, іншого типу ускладнення, як ось він пішов у перший клас початкової школи, а через три тижні його вже хочуть вигнати. Ну, у нас дійсно є такі пацієнти. І тоді є показання до медикаментозного лікування.
Але батьки бояться ліків.
Думаю, це пов'язане з браком достовірної інформації та нерозумінням того, що найпопулярніший і загалом ефективний препарат у Польщі — метилфенідат — вважається наркотиком. Насправді його механізм дії схожий, але головна відмінність полягає в тому, що він не викликає ейфорії, не викликає такої толерантності, але підвищує концентрацію, посилює увагу, що робить його ефективним на 90 відсотків. Не потрібно боятися цих препаратів, оскільки вони можуть значно покращити функціонування дітей та підлітків.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
