Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам ([email protected]), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.
«Я зрозуміла, що можна жити без насильства»
Моя історія схожа на історію сотень тисяч українських жінок, які втекли від війни, рятуючи життя своїх дітей. Тільки в моєму випадку війна не лише змусила мене емігрувати, а й відкрила очі. Показала, що в моєму житті насильство й агресія були вже до російського нападу.
З початком війни мій чоловік одразу пішов воювати, а я вирішила вивезти трьох наших дітей за кордон. Після приїзду до Польщі нас прийняла у себе родина теж з трьома дітьми (тільки вже підлітками). Господарка — директор у великій компанії, її чоловік — лікар. Дивовижним було те, як ці люди нас прийняли. Мені здавалося, що ми з ними знайомі цілу вічність, просто не бачилися кілька років. Вони одразу запропонували перейти на «ти». В їхньому комфортабельному будинку в кожного з нас була своя кімната, у нас був власний санвузол, а холодильник завжди був повний. Ми часто їли разом, господарі цікавилися нашим життям, водили нас по магазинах, приділяли час моїм дітям. Вони ставилися до нас як до членів власної родини.
Коли діти займалися своїми справами, ми з моєю новою польською подругою пили каву та розмовляли про життя. Вона цікавилася моїм і охоче розповідала про своє. Одного вечора, коли ми сиділи отак за столом після прибирання будинку та занять з дітьми, її чоловік саме повернувся додому з роботи. Він прийшов після багатогодинного чергування. Було видно, що він втомився. Чоловік зайшов, привітався й каже: «О, я бачу, ви п’єте каву. Я теж би випив, зробиш мені?» На що дружина йому спокійно відповіла: «А хіба Бог не дав тобі рук? Зроби чашечку собі й ще по одній для нас». Я була приголомшена. В цей момент перед очима в мене промайнуло життя з моїм чоловіком.
Згадала, як якось після повернення мого чоловіка з роботи я сказала, щоб він приготував вечерю, бо я закінчую уроки з дітьми. Після цього я три дні не виходила з дому, щоб ніхто не бачив синця на моєму обличчі. А що відповів своїй дружині польський господар? «Авжеж, ти посидь, я зварю каву й охоче доєднаюся до вашої розмови».
Тоді я подумала, що, можливо, ця війна виникла в моєму житті не просто так. А щоб я зрозуміла, що родина може жити без насильства й крику. Що дружина не є власністю чоловіка, його служницею та коханкою на вимогу.
Зараз ми з дітьми живемо вже у власній квартирі, я маю роботу, а дітям добре в польських школах. При цьому родина, яка прийняла нас у перші місяці війни, не забуває про нас і тепер. Разом ми проводимо вихідні, ходимо за покупками, вони дарують моїм дітям подарунки. І я вдячна їм за все, особливо за цю фразу: «Хіба Бог не дав тобі рук?» Я усвідомила, що не хочу вертатись до свого колишнього життя. Не хочу їхати до свого чоловіка, або щоб він приїжджав до нас. І я дуже сильно боюся, що колись мені доведеться про це йому сказати. Від однієї думки про цю розмову мені страшно до болю. Не знаю поки, як я це переживу.
Юстина Майхровська, психолог на платформі Avigon.pl:
Шановна пані, насамперед прийміть від мене слова вдячності та поваги. Ви пишете, що ви не єдина жінка в такій ситуації, але це не змінює того факту, що домашнього насильства ніколи не повинно бути. Вітаю вас, що ви проявили мужність, силу та не здалися. Щиро радію, що ви знайшли таку гарну та приємну польську родину, яка забезпечила вам і вашим дітям гідні умови проживання, а також дала багато турботи й тепла. Вдячність — це почуття, яке, як я можу здогадатися, наповнює ваше серце.
Люди, яких ми зустрічаємо в житті, — дзеркала, в яких ми бачимо себе
Ситуація з фразою «А хіба тобі Бог не дав рук?» — це своєрідна рефлексія. Ви побачили тут себе. І вас можна тільки привітати з тим, що, як ви самі пишете, це вам «відкрило очі». Люди, яких ми зустрічаємо, є для нас дзеркалом, в якому ми бачимо як свої позитивні риси характеру, так і ті, яких хотілося б позбутися. Ця ситуація дозволила вам побачити, що є інший спосіб реагування в родині, окрім образ і з’ясовування стосунків. Адже чоловік вашої нової польської подруги, швидше за все, вирішив, що його жінка жартує, і просто приготував каву для вас трьох.
Кожна людина має право жити без страху та насильства
Ви маєте право на щастя, радість і мир. Право жити без страху й насильства. Розмова з вашим чоловіком, скоріше за все, буде нелегкою, але, без сумніву, ще важче було б для вас застрягти в ситуації небезпеки, невпевненості й дискомфорту.
Коли будете готові до розмови, варто подбати про умови, в яких ви повідомите новину чоловікові. Ви можете розглянути можливість зустрічі в громадському місці або в присутності третьої особи, щоб відчувати спокій і безпеку. Телефонна розмова також є непоганим варіантом. Існують організації та установи, що пропонують допомогу людям, які зазнали домашнього насильства. Крім того, безцінною є допомога та підтримка, яку ви та ваші діти отримуєте від польської родини, в якої зупинялися на початку війни. Чудово, що ви тримаєте контакт.
Нехай минуле стане уроком для зростання
Важливо, що у вас є робота, квартира, а ваші діти дуже добре почуваються в новій польській школі. Бажаю вам, щоб ви передавали отримане тепло своїм дітям та всім тим, хто його потребує. Нехай минуле зміцнить вас, нехай воно стане уроком для зростання, і нехай ваше майбутнє життя буде сповнене любові, щастя та свідомих дій без страху на шляху до кращого життя.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.
Андрій Козінчук. Приватний архів
«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»
Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?
Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи.
Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу…
— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?
— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше».
По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить.
Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю.
Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні
Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.
Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові.
Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік.
Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».
— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий».
Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш
Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.
«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»
— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?
— Мотивація — дуже невдячна річ.На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини. Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше».
Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все
Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.
— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває.
ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя.
У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе.
— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?
— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.
— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?
— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим.
Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.
— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?
— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві.
Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання.
Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить
«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»
— Що робити людям, які бояться військової служби?
— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті.
Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?
— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?
— Звичайно, можуть.
Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі
Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.
— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?
— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки.
Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми
Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово.
Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.
— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?
— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями.
Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе
Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей.
Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки».
Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити
«У мене в підрозділі — сексизм»
— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?
— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз.
З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом.
Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти
— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.
— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.
— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?
— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці.
У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні
Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу, — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.
— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?
— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.
Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться.
— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?
— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки
Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.
«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»
— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?
— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки.
— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?
— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного».
Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів.
У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день
Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор.
— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?
— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога.
Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель.
Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора
І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.
Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб.
Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.
«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»
Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?
Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.
Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба.
Моє завдання — стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані
Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами.
— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом?
— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.
Підлітки у Святошинському районі Києва після російського обстрілу столиці. Фото: Суспільне
Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.
Нормальні реакції на ненормальні ситуації
— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?
— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози.
Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.
Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.
— Так а що ж робити, якщо у людини паніка?
— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики.
Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок — влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».
— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?
— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть».
Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес.
Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох
Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.
«Вражає сила батьків, які втратили дитину»
— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?
— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.
— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?
— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.
— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім?
— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців.
В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити.
Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій
— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?
— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів.
Анастасія Кучинська з дітьми в одному з укриттів
Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива.
Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати.
ПТСР буде не у всіх
— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?
— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною.
— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?
— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.
— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?
— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика.
Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки
— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС?
— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися.
Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди
— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?
— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.
Команда психологів ДСНС
— А після яких моментів вас найдужче накриває?
— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а у тебе вже нічого немає.
Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною.
Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні.
Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше
Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг.
Війна змінює всіх. Про це не з чуток знає військовий психолог Андрій Козінчук — ветеран АТО, а нині заступник командира інженерно-саперної роти з морально-психологічного забезпечення групи інженерного забезпечення 67 ОМБр. Про те, чого насправді потребують військові, про страхи, божевілля і наслідки перевтоми Андрій розповів Sestry.
Андрій Козінчук. Приватний архів
«Сапер може боятися мін, командир — відповідальності»
Наталія Жуковська: Андрію, навіщо психолог на війні? Якими є ваші обов'язки?
Андрій Козінчук: Психолог працює там, де є люди. Одне з наших завдань — діагностика морально-психологічного стану військового. Важливо також встановити сумісність військових, особливо тих, які мають йти на бойове завдання. Бо у двох людей може бути чудовий морально-психічний стан, але вони ненавидять одне одного і разом не зможуть нормально служити. У них може бути конфлікт поколінь, інтересів, вони можуть посваритися на політичну тематику. Наше завдання — попередити зриви. У таких випадках ми приходимо до командира й кажемо: «Прогноз такий, що вони до завдання навіть не дійдуть. Воно не тільки не буде виконано, а в нас ще й можуть бути втрати». Зазвичай у таких випадках, якщо є можливість, робимо заміну у складі бойової групи.
Також працюємо з людьми, які нещодавно мали сильний стрес. Наприклад, людина була під обстрілами, отримала контузію, помер хтось з її рідних. Ну, і наше улюблене — напився, посварився з жінкою, вона його покинула, думки про втечу…
— Ви як психолог працюєте на війні з 2014 року. Як змінилися за цей час проблеми, з якими найчастіше стикаються військові?
— По-перше, не було такої інтенсивності бойових дій. Війна стала набагато динамічнішою, швидшою і раптовішою. До 2022 було поняття ротації. Відпустка — 30 днів, а не 15. У 2022 році дуже багато військових відправили своїх дружин і дітей за кордон. За рік деякі з жінок сказали чоловікам: «Чудово, що ти герой війни, але я знайшла собі «нормального». Я так не можу більше».
По-друге — нас, психологів, стало набагато більше. Втім, ставлення вищого командування до нас за всі ці роки не змінилося. Нас ніхто не сприймає всерйоз і це бісить.
Змінилося ставлення військових до війни. Є ті, які сприймають це вже як роботу, спосіб життя. Людина звикає до системи. Який би ти не був жорсткий інтроверт, ти тут не будеш один. Завжди є підтримка. Тебе можуть послати, але з любов'ю.
Ти тут потрібний, навіть якщо не вмієш воювати. Жоден з нас не народився спецназом, але може приносити користь на війні
Ось у нас є шеф-кухар одного із закладів. Він не воює, не ходить на передок, але готує, як боженька, на 200 чоловік. Є айтішник, дизайнер, модельєр, сільський голова… Всі тут роблять щось корисне.
Самостійно за допомогою звертаються одиниці. Здебільшого проблеми випливають під час звичайного спілкування. Їх можна поділити на бойові і небойові.
Бойові проблеми — це страх, невпевненість, тривожність. Одна з найважчих психотравмуючих подій для військових — полон. Тому що там ти втрачаєш волю до всього, навіть до повітря, за яке доводиться боротися. Бо у кімнату 50 квадратних метрів заганяють понад 100 чоловік.
Небойові — побутові, пов’язані з жінками й родиною. Але ніхто до мене не приходив жалітися з питанням про четвертий рік війни і коли відпустять додому назавжди. Є такі, що кажуть: «Все, я не витримую». Ми часто відповідаємо: «Братан, давай, може, ти переведешся в інше, спокійніше місце служби?».
— В які моменти ви спілкуєтеся з бійцями?
— Я служу, знаходжусь поруч з військовими. Ми можемо спілкуватися під час виконання спільної роботи, приїжджаємо до них у розташування й на позиції. Зазвичай напряму питаю: «Як ти? Чи є в тебе проблеми?». Проводжу певний скринінг. Я не один працюю, в мене є колега. Іноді командир може нам сказати: «У мене щось засумував такий-то військовий».
Одна з важливих умов, які ми поставили перед нашими людьми, — якщо ти боїшся, ти про це говориш
Ненормально казати, що ти красунчик і герой, а потім дати задню, адже команда розраховує на тебе. Наприклад, сапер може боятися мін. Льотчик — що його екіпаж накриє ворожий FPV. Командири можуть боятися відповідальності. Одного разу (не в цьому підрозділі, де я зараз служу) командир відправив людей на завдання… і всі загинули. Звісно, що він звинувачував себе. Казав: «Я вбив людей». Ми дуже довго з ним говорили про те, хто вбив, яким чином, де його вина і чи міг він щось зробити. Чи міг він сказати: «Йдіть всі геть, я нікого посилати на завдання не буду. Ми здаємо позиції, відступаємо до Ужгорода, а там уже і до Словаччини недалеко». Звісно, що він цього зробити не міг.
«ПТСР — не найпоширеніша зараз біда»
— Деякі військові воюють роками. Напевно, у багатьох є розчарування в тих, хто в тилу, а також неможливість жити звичайним мирним життям… Як мотивувати бійців під час тривалої служби?
— Мотивація — дуже невдячна річ.На початку війни добре сприймалися високопарні фрази на кшталт «Україна в огні», «ворог поруч — розіб'ємо його»… Зараз просто кажемо військовому: «Ти красунчик, молодець, роботу виконав». Головне, аби кожен солдат усвідомлював свій особистий ключовий показник ефективності (КПІ). Не існує спеціальних слів, які б підходили для мотивації кожної людини. Головне — не брехати. Звісно, не варто й згущувати фарби й говорити: «Нас всіх уб'ють. У них дронів і грошей більше».
Обманювати солдата не можна, бо коли він розчарується — то вже все
Іноді просто по-людськи можна сказати: «Дякую за роботу». І це працює. Багато залежить від командира. Нам пощастило, бо наш у кожному бійці бачить людину. А це теж додає мотивації нести службу.
— Чому стали менше говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)?
— І це добре. Насамперед у самій назві «посттравматичний стресовий розлад» говориться, що це пост- — тобто «після». Щоб він розвивався, має закінчитися психотравмуюча подія. Війна ж триває.
ПТСР — не найпоширеніша зараз біда. Коли закінчиться війна, тоді почнуться агресія, суїциди, домашнє насилля… Бо війна йтиме всередині кожного. Людина, яка страждає від ПТСР, є найбільш небезпечною для себе. Вона не дбає про себе, не займається активністю, не чистить зуби, не заправляє ліжко… Її може цікавити алкоголь і сумнівна компанія. Немає сенсу життя.
У моїй практиці був випадок, коли військовий вивіз дружину з дитиною за кордон, а через два роки каже: «Ми навіть не сварилися, а я відчуваю від неї холод». Він належить до тих пів відсотка чоловіків, які не зраджують. У нього два роки не було сексу. Під час відпустки поїхав до них за кордон, і вона сказала: «Між нами все». Як результат — він втратив сенс життя, бо жив заради них. У таких випадках я пояснюю, що потрібно не забувати про себе. Чи можна звинуватити дружину? Ні. Завжди має бути золота середина. Для того щоб людина відчувала себе щасливою, вона має відчувати себе потрібною не тільки для когось, а насамперед для себе.
— Чи легко військові довіряються психологу? Як ви виводите їх на діалог?
— Виводити на діалог не завжди просто. Інколи військовим хочеться поговорити, поділитися наболілим. Ми ніколи не кажемо: «Хочеш поговорити про свої душевні травми?» Це неправильно. Зазвичай все починається з кави. Головне, щоб людина почувалась у безпеці й довіряла. Розуміла, що розмова є таємницею, про яку ніхто не дізнається. А ще я завжди попереджаю, що якщо ти не хочеш, аби я ліз туди, куди ти мене не пустиш, я цього не робитиму. Слід поважати право людини на особисті кордони. Не повинно бути жодного примусу чи насилля. Це святе правило ще від цивільної психології.
— Чи працюють військові психологи з особовим складом додатково перед відправленням на передову? Як?
— Звісно. Проводимо інструктаж, ставлячи питання на кшталт «Чи готовий?», «Чи є хтось із вас, хто за будь-яких причин не хоче йти виконувати завдання?». Деякі жартівники відповідають зустрічним питанням: «А що, так можна?». Можна, але за тебе піде твій побратим.
Також проводимо роботу зі старшим командиром. Радимо йому, на що слід звернути увагу серед особового складу бойової групи. В ідеалі бійці перед виходом на бойове завдання мають пройти тестування, аби з'ясувати, чи готовий їхній морально-психологічний стан до виконання службових обов'язків. Але на практиці якщо він тест не пройде, хто за нього має йти на завдання? Немає ким замінити людину. Тому будь-яка комісія, яка до мене прийде й скаже, чому я ці тести не заповнюю, буде відправлена далеко. Нехай вони хлопцям, які на передовій, розкажуть про ці тести... Якби у нас був повний штат, ми б так і робили. Я готовий розбудувати діагностичний корпус і регулярно проводити серед військових діагностику. Але слід реально оцінювати стан речей.
— Як подолати страх перед боєм? Чи можливо це взагалі?
— Страх виникає через відсутність або недостатню кількість інформації, коли твоя психіка домальовує те, чого немає. Грубо кажучи, чоловік не прийшов з роботи вчасно, жінка йому телефонує, а він не відповідає. Її фантазія домальовує картину, що він десь з коханкою. На війні так само. Якщо ти мало знаєш про бій — ти домальовуєш його в уяві.
Тому що ми робимо? Проговорюємо кожен крок. Бо коли ти пояснюєш військовому, хто його сусіди зліва і справа, де евакуація, стабілізаційний пункт, що робити, якщо щось пішло не так, мозок вже не думає про те, що тебе вб’ють, а розмірковує над тим, як тобі оці перші кроки зробити й виконати завдання.
Якщо маєш певний алгоритм дій — страх відходить
«Людина, яка приходить після бою, не хоче психолога»
— Що робити людям, які бояться військової служби?
— Дізнаватися про неї. Військова служба — це загальна фраза. Немає посади «військовий». Я от — заступник командира інженерно-саперної роти з психологічної підтримки персоналу групи. Не ходжу з кулеметом, не стріляю. Щоб не боятися, треба знати, що це таке. Усвідомити, наскільки можеш бути корисним на фронті.
Звісно, тут можуть вбити, і це страшно. Але хіба не страшно, що русня буде у вашому селі чи місті, якщо боятися і нічого не робити?
— Чи можуть ухилянти бути корисними на службі?
— Звичайно, можуть.
Я більше скажу, кожен ухилянт знайде тут не тільки службу, але й сенс життя. Його життя зміниться докорінно. Йому буде тяжко, погано, але скажу пафосно — оаза завжди знаходиться в пустелі
Супергерої коміксів отримали свої суперсили через страждання. Флеша вдарила блискавка, Бетмен втратив батьків... Всі пройшли через кризу й здобули суперсилу. Тут так само. Тільки ти робиш свою справу не лише для себе, а для багатьох людей і держави.
— Скільки часу людина може бути на передовій без психологічної підтримки?
— На передовій психологічна підтримка не діє. Людині потрібне відчуття безпеки.
Американці дослідили, що не можна, щоб людина знаходилась на передовій понад 45 днів. Понад 10 днів вже призводять до жорсткої бойової втоми
Але наші військові переважно знаходяться на бойових позиціях понаднормово.
Людина, яка приходить після бойових, не хоче психолога. Вона хоче розбирати бойове завдання і з'ясовувати, де були боєприпаси, чому вчасно не вилетів дрон … У неї дуже багато агресії, до кінця не реалізованої на полі бою.
— Які техніки допомагають заспокоїтися перед \під час бою?
— Їх багато. Здебільшого це техніки заземлення. Це, по суті, робота з тілом. Ти лягаєш на землю або обіймаєш дерево. Це техніки дихання, тобто дихання по квадрату. Коли ти в стресі, у тебе діафрагма заблокована, і ти можеш зловити ступор, з якого потім довго виходити. Дихання змушує рухатися діафрагму і дає сигнал в мозок, що ти приходиш до тями.
Техніки є, але вони не можуть бути замінниками звичайного відпочинку. Якщо людину 45 днів не міняли на бойових позиціях, то дихайте — не дихайте, це не допоможе
Важливо, щоб був режим — сон, харчування, вода, відпочинок. Його зараз немає по одній простій причині — бракує людей.
Пам’ятаю, як у 2015 році артилеристи сидіти на прихованих позиціях в одному з будинків впродовж 45 днів. З їжі у них були лише сухпаї. І от вони зловили свою психотравмуючу подію на їжі. Вони казали: «Будь ласка, замініть цей сухпай, бо весь час їсти гречку, тушонку й галети — ненормально для психіки».
Знаєте, скільки людина може воювати? Скільки завгодно, але є нюанс — з кожним місяцем ефективність воїна падає. Ми можемо і десять років воювати, але через п'ять це вже буде набагато важче робити
«У мене в підрозділі — сексизм»
— Чи доводилося вам працювати з випадками божевілля на фронті? Як допомагали?
— Доводилося працювати із психозом. Був військовий, який на лінії вогню під час перестрілок з ворогом вбив побратима. Це був нещасний випадок, але він так докоряв собі, що у нього стався психоз.
З ним недобре поступили лікарі. Вони відразу його присадили на седативні ліки. Тоді як потрібно, щоб людина прожила цей момент. Вона може кричати, вести себе не зовсім адекватно. За таких обставин треба дати людині води і спостерігати, щоб вона не зробила із собою нічого поганого. Звісно, може бути агресія. Або навпаки, людина повністю закриється в собі. У такі моменти добре працює тілесно орієнтована терапія, а саме робота з тілом.
Слід поважати будь-які емоції потерпілого. Вони мають вийти
— Розкажіть про моменти зі служби, які ніколи не забудете.
— З хорошого — це коли ми нормально даємо відсіч ворогу, і місцеві кажуть: «Дякуємо!». З поганого — суїциди. Ніколи не забуду той день, коли один з військових це вчинив. Там були свої причини, але ти як психолог постійно собі дорікаєш, що десь недопрацював. До слова, у багатьох випадках суїциду таки вдалося запобігти.
— А жінок на війні які питання найчастіше турбують?
— Переважно такі ж, як і чоловіків. Іноді вони страждають від якоїсь зайвої поблажливості до них з боку чоловіків. Кажуть: «Я не дівчина, я бойова одиниця». Намагаються це доводити на практиці.
У мене в підрозділі — сексизм. Наприклад, ми не пускаємо жінок на передову, бо оберігаємо. Я не готовий пережити смерть дівчини на війні
Хоча не вважаю, що жінка — це лише берегиня домашнього вогнища, кухарка і мама, яка займається тільки дітьми. Дівчата, з якими я служу, — дуже круті військові, які вирішують мега круті завдання.
— Як змінилося ставлення до жінки у війську за останні три роки?
— У мене ніколи не було якихось упереджень щодо цього. Мабуть, трішки додалося поваги, бо раніше жінки займали переважно посади зв’язківців і бухгалтерів. Зараз мають посади на рівних з чоловіками.
Не уявляю, щоб в мене були якісь романтичні стосунки з військовою. Бо це бойова одиниця і посестра. Хоча у нас і парами люди служать. А ось в історію «я покохав її на лінії вогню» не вірю. Після війни більшість таких пар розійдеться.
— Що жінки роблять краще чоловіків у війську?
— У нас є жінки, які роблять руками вибухівку. Вони спокійніші та посидючіші за чоловіків. Більшість з них — гарні водійки
Але за допомогою до мене все ж частіше звертаються чоловіки. Жінкам легше спілкуватися з жінками.
«Важливою є земля, на якій воюєш. Ось чому серед ветеранів у США так багато суїцидів»
— Чи вистачає зараз висококваліфікованих психологів для роботи з особовим складом?
— Нам не вистачає не кількості, а суб'єктності, аби від нас забрали зовсім не потрібні обов'язки — розслідування, оформлення актів. Щоб ми займалися своєю справою. Кожен командир має чітко розуміти, навіщо у нього у підрозділі психолог. Поважати й дослуховуватися до його думки.
— Хто має до кого адаптуватися після повернення військового з війни — воїн до суспільства чи суспільство до воїнів?
— Воїн захоче, щоб суспільство стало таким, як він. Суспільство захоче, аби воїн звик до цивільних правил. Ми маємо зустрітися десь посередині й сказати: «Ми одне ціле, ми тут. Нам треба адаптуватися одне до одного».
Військовий, який приходить з війни, має дуже багато реакцій, які здатні лякати цивільних. Тож легко не буде. На нас чекає величезна хвиля домашнього насильства у сім'ях ветеранів.
У Сербії зараз одні з найкращих спеціалістів у світі по запобіганню і подоланню наслідків домашнього насилля. Тому що вони пережили це на власному досвіді. Натомість в Америці досі суцільна біда із суїцидами серед колишніх військових — до 22 на день
Тож наслідки можуть бути дуже плачевні, але вони точно будуть кращими, ніж у США, бо важливою є земля, на якій ти воюєш. Американці воювали не в себе вдома. У нас, до речі, саме тому у багатьох військових був спротив йти на Курщину. Це дуже важливий фактор.
— Що б ви порадили новобранцям — як швидше адаптуватися, знайти спільну мову з побратимами та подолати страх перед першим боєм?
— Будь чесним перед собою. Якщо боїшся — кажи. Чогось не знаєш — питай. Оволодій своїм фахом. Завжди знаходь час для себе. Роби одні й ті самі справи щодня — чисти зуби, мийся... Немає води — користуйся серветками. Це має бути ритуал, який врятує тебе. Спілкуйся мінімум з однією людиною із цивільного життя. Знайди людину, яка тебе не бісить у підрозділі. Звертай увагу на своє фізичне здоров'я, але пам'ятай, що нікому не цікаво, що ти натер ногу. Говори про це, але не скигли. Йди до своєї нереалізованої мрії і в тебе все вийде (відповідь «додому» не рахується). Набагато гірше тим, хто не знає, чого хоче. Ну і задовольняй за можливістю свої потреби. Болить зуб — іди до стоматолога, болить душа — іди до психолога.
Мінімум один день в місяць відпочивай. Як це виглядає? У нас є така опція, що коли військовий каже, що втомився, ми його на день відпускаємо в якусь цивілізацію, наприклад, у найближче місто, де є готель.
Раніше військові туди запрошували дружин або тих осіб, що їх замінюють. А останнім часом вони просто хочуть полежати на білій постелі, прийняти теплий душ і переключати телеканали пультом від телевізора
І головне — ніколи не забувай, що ти крутий воїн, який попри страх і ризик смерті знищує ворога на своїй землі.
Анна Й. Дудек: Серіал «Юнацтво», який розповідає історію підлітка, звинуваченого у вбивстві своєї подруги, шокував громадськість. Це серіал про інцелів (інцели (англ. incels, словозлиття від англ. — «ті, хто вимушено утримуються (від сексу)») — інтернет-субкультура, члени якої вважають себе нездатними знайти романтичного або сексуального партнера, попри бажання це зробити — прим. пер.)
Міхал Бомастик: Це надмірне спрощення. Наклеювання етикетки «інцел» на хлопчика, який перебуває в стадії статевого дозрівання, може мати негативні наслідки для його подальшої життєдіяльності, в тому числі для психічного здоров'я.
Головний герой не був членом субкультури інцелів. Він справді вважав себе непривабливим для дівчат, але ми говоримо про 13-річного хлопця з такими дилемами. Чи є це підставою для того, щоб називати його інцелом? Мені здається, що ні.
Коли я дивлюся на головного героя серіалу, то бачу мізогінію і ставлення до жінок як до об'єктів, що є неприпустимим. Це вплив патріархату на молодого хлопця, який радикалізується на наших очах і практикує ненависть до жінок. Так само чинять й інцели — вони ненавидять жінок і є жорстокими мізогінами. Однак, давайте пам'ятати, що не кожен інцел ненавидить жінок, тоді як не кожен мізогініст є інцелом.
Міхал Бомастик. Фото: пресматеріали
Термін «інцел» дуже часто з'являється в контексті хлопчиків, хлопців та молодих чоловіків. Що саме він означає?
Що ж, тільки тому, що це з'являється, ще не означає, що ці хлопчики чи чоловіки є інцелами.
Інцели — це чоловіки, які функціонують у так званій маносфері — «чоловічій сфері», в якій немає місця жінкам, бо інцели їх ненавидять. Але вони також ненавидять чоловіків, які мають статуру chad (chad — термін, що виник в інтернет-культурі та позначає чоловіка, який сприймається як «ідеальний» з точки зору зовнішності, здібностей і поведінки. У цьому контексті «chad» часто використовується саркастично як протилежність «інцелу», — прим. пер.), тобто високих, красивих, з виразними вилицями і заростом на обличчі. Інцели — це чоловіки, об'єднані в онлайн-субкультуру, які добровільно вирішили не займатися сексом з жінками через їхню зовнішність, умови життя, стан здоров'я або економічне та соціальне становище.
Це чоловіки, які називають себе «невдахами» і кажуть, що життя для них закінчилося, що це своєрідна гра, бо вони не здатні знайти партнерку і жити романтичним життям. Вони звинувачують у цьому жінок і чоловіків, які не є інцелами. Але інцели також ненавидять патріархат, тому що, на їхню думку, він винагороджує чоловіків, яких вважають «альфа-самцями».
Тому інцели — це чоловіки, які формують власну герметичну, закриту спільноту, в яку дуже важко потрапити і в якій немає місця для чоловіків, які займаються сексом. І, звісно, жінкам, бо вони, на думку інцелів, заслуговують на все найгірше. Тому, відповідаючи на перше запитання, я не сказав, що «Юнацтво» — це серіал про інцелів. З іншого боку, практики інцелу в ньому, безумовно, з'являються.
Говориться про кризу маскулінності, яка пов'язана з сильною емансипацією жінок і зміною уявлень про «класичну» маскулінність, тобто таку, в якій чоловік плодить сина, садить дерево і будує будинок. І все це під патріархальним соусом. У чому полягає ця криза і чи є вона кризою? Чи це просто зміни, які відбуваються на наших очах?
Я думаю, що говорити про кризу недоцільно, бо тоді ми показуємо, що маскулінність у класичному розумінні перебуває під загрозою і «в кризі». Парадоксально, але, говорячи про «кризу маскулінності», ми посилюємо патріархальний меседж, бо так чи інакше шкодуємо за цією класичною моделлю.
Тим часом добре, що ця модель змінюється. Тому замість того, щоб говорити «криза маскулінності», я пропоную перейти до «зміни маскулінності» або «переосмислення маскулінності»
Це свідчить про те, що чоловіки дійсно визнають необхідність змінитися і відійти від класичної патріархальної парадигми. Існує ризик, що якщо ми будемо стверджувати, що ця «криза» існує, такий меседж буде означати, що з чоловіками щось не так. А це не є інклюзивним наративом.
Для чоловіків це «хороша зміна»? Така, що приходить легко?
Варто підкреслити, що частина чоловіків не бажає змін у сфері маскулінності та пошуку нових її визначень чи стратегій. І, найімовірніше, ці чоловіки вірять у «кризу маскулінності», тому що попереднє бачення маскулінності (патріархальне), яке було їм близьким і в якому вони були соціалізовані, раптово розвалюється, а їхнє відчуття маскулінної ідентичності порушується і дестабілізується. Тоді ці чоловіки справді можуть перебувати у кризі, адже зміна патріархальної моделі, ймовірно, є для них некомфортною і руйнує їхнє відчуття комфорту. І тепер наше завдання — тих, хто працює у сфері прав людини та рівного ставлення — показати цим чоловікам, що вони не повинні сприймати деконструкцію патріархальної моделі маскулінності як загрозу чи кризу для себе, а саме як поворотний момент для їхньої маскулінної ідентичності, яка більше не повинна замикатися на гегемонії, позбавленій ніжності та чутливості.
Спільно з Фондом «Інститут протидії відчуженню» ти ведеш телефон довіри для чоловіків, а також займаєшся питаннями рівності. З чим найчастіше звертаються чоловіки та хлопці?
Так, до нас телефонують чоловіки у кризі, але це криза психічного здоров'я. Саме тому вони хочуть поговорити з психологом — отримати допомогу та підтримку. Чоловіки різні, тому теми, з якими вони звертаються, теж різні. Але дуже чітко видно, що це розмови про стосунки з партнеркою, дитиною, іншим чоловіком. Але це також розмови чоловіків, які перебувають у суїцидальній кризі. Для нас найважливіше, щоб чоловік, який телефонує, отримав допомогу. Ми відчуваємо вдячність до кожного такого чоловіка. Вдячність за те, що вони вірять, що просити про допомогу — це по-чоловічому.
Якби тобі потрібно було визначити найважливішу зміну, яку ти бачиш у відмінностях між поколіннями — візьмемо «бумерів», «міленіалів» і «зетів» — що б це було?
Відповідаючи на це питання, ми повинні розглянути кожне покоління окремо і вказати, який тип маскулінності (ре)продукується або виконується «бумерами», «міленіалами» та представниками «покоління Z». Я б сказав, що різниця між «бумерами» і «міленіалами» полягає насамперед у підході до ролі батька.
Чоловіки з «покоління міленіалів» часто несуть у собі травми, пов'язані з тим, як їх виховували батьки, і хочуть відмежуватися від тих практик, яких вони зазнали в дитинстві. І виховують своїх дітей по-іншому, роблячи ставку на ніжність, турботу і присутність у їхньому житті
А «зети»?
Думаю, тут можна говорити про конструювання маскулінності — пошук її нових форм, переосмислення закостенілих і герметичних патернів маскулінності, що діють у патріархальній моделі.
Це, однак, не означає, що молоді чоловіки з «покоління Z» звільнилися від токсичного патріархату, оскільки вони також соціалізуються в маскулінність, найбільш бажану в маскуліноцентричній моделі, тобто гегемоністську маскулінність. Здається, однак, що «зети» здатні протистояти цим шкідливим нормам і відмовитися від них набагато легше, ніж «міленіали». Але це не означає, що хлопці «покоління Z» не піддаються ризику радикалізації. Оскільки вони обтяжені патріархатом, існує ризик, що вони оберуть цей «шлях маскулінності», а це, в свою чергу, може призвести до негативних наслідків.
А «токсична маскулінність»? Що вона означає? Чи включає вона молодих чоловіків, яких називають інцелами?
Ти кажеш: «яких називають інцелами», а це самі інцели так себе називають. Те, що хтось їх так називає, не означає, що вони ними є. Це дуже важливо. І щоб відповісти на питання: безумовно, так. Маносфера і поведінка чоловіків, які належать до інцел-спільноти, підпадає під категорію токсичної маскулінності, а в найгіршому випадку — огидної мізогінії. Зауважу, однак, що і тут велика несправедливість патріархату є очевидною для інцелів. Тому що вони прийшли до переконання, що вони неадекватні, непривабливі, непотрібні та весь світ ненавидить їх, бо вони змарнували своє життя. Я вважаю, що вони мають таке викривлене бачення себе саме через патріархат, який їх скривдив, образив. А тепер вони самі роблять боляче жінкам, ненавидячи їх.
Кадр із серіалу «Юнацтво». Фото: пресматеріали
Оскільки їх образили, то чи є потреба в емпатії, ніжності у підході до цього явища?
Я не хочу їх виправдовувати, бо мізогінія не може бути виправдана жодним чином. З іншого боку, я хочу показати, як працює патріархальний механізм. В результаті його роботи страждають усі, в тому числі й діти.
А що таке токсична маскулінність? Це шаблон, який продається молодим і дорослим чоловікам, коли їм кажуть, що вони можуть бути жорстокими, агресивними, злими, гіперсексуальними, що вони можуть ставитися до жінок як до об'єктів і що це зробить їх справжніми чоловіками — чоловіками, які готові завоювати світ.
Я б хотів підкреслити, що вже використовуючи термін «токсична маскулінність», ми повинні вказувати на токсичну поведінку, а не на те, що всі чоловіки в патріархальній моделі мають приховану токсичну сутність. Бо така перспектива токсична сама по собі: токсична поведінка — так, маскулінність сама по собі — ні.
Повернімося до «Юності». Яке враження справив цей серіал на тебе, дослідника маскулінності? Чи здивував він тебе?
Ні, тому що я давно вивчаю функціонування соціокультурних норм маскулінності та патернів маскулінності.
З іншого боку, я знаю, що цей серіал може здивувати і шокувати. І я дуже радий, що він це робить. Тому що цей серіал не про інцелів. Він про хлопця, який не був включений у зміну рівності та в процесі виховання був соціалізований у традиційну маскулінність.
Ефект від цього відомий тим, хто дивився серіал.
Отже, це серіал про залучення хлопчиків, про те, як розповісти їм про почуття, про те, що їм ніколи не треба вдавати з себе «справжніх чоловіків» — що вони можуть плакати, можуть бути чутливими, можуть бути вільними від етикеток маскулінності
Але це також серіал про те, що дівчата не повинні вішати на хлопців етиткетки недостатньо мужніх, «недостойних». Маскулінність не є однорідною. Маскулінність різноманітна, ніжна та емпатична. Давайте сприймати цей серіал як попередження про те, що нам потрібно серйозно думати про хлопців і навчати їх феміністичним цінностям. Що вони повинні керуватися цінностями, які ставлять на перше місце рівність і права людини, а не мізогінію і насильство.
Коли внаслідок російських атак прилітає в будинок, гине хтось з близьких, зруйновано дім, коли тремтять руки, а очі порожні — вони з’являються, щоб не дати психіці зламатись. Вони — це психологи рятувальних служб.
Анастасія Кучинська, керівниця психологічної служби ДСНС, понад 12 років працює в епіцентрі людської трагедії. І вона розповідає, як допомагає тим, хто втратив усе, чому слова «все буде добре» — марні, і як рятувати психіку від шоку й глибоких травм під час війни.
«Аби встановити контакт, ми маємо 30 секунд»
Наталя Жуковська: Ви працюєте з людьми, які втратили житло або близьких внаслідок російських обстрілів. Як відбувається перший контакт з людиною, яка щойно втратила все?
Анастасія Кучинська: Аби встановити контакт, ми маємо лише 30 секунд.
Наприклад, нещодавно стався приліт у двоповерхову будівлю в одному з районів Києва. На місці працюють верхолази й рятувальники, розбирають завали. Поруч стоїть подружжя, а під завалами — двоє їхніх дітей. Вони стоять так, що перешкоджають рятувальникам використовувати техніку, яка б прискорила розбирання. І мене як психолога просять акуратно відвести їх від будинку, щоб техніку можна було підігнати. Я підходжу, оцінюю ситуацію. «Добрий день» не скажеш, бо день недобрий. «Як вас звати?» — теж недоречно. Щоб людина звернула на тебе увагу, ти мусиш підібрати якесь правильне слово. Травмований може будь-яке втручання в особистий простір сприймати агресивно й вороже. Але налагодити комунікацію треба.
Моє завдання — стати «своєю» для постраждалих, залишаючись такою ж для рятувальників. Психолог у такі моменти є посередником між системою, яка допомагає, і людьми, які в шоковому стані
Чоловік і жінка сказали, що хочуть допомогти рятувальникам розбирати завали. Тож я взяла для них і для себе рукавички, і ми стали разом перебирати каміння. Саме тоді вони мене прийняли, зав'язалась розмова. За годину я забрала звідти жінку, згодом чоловіка. І рятувальники змогли працювати на повну. Чоловік і дружина підійшли вже тоді, коли знайшли тіла їхніх дітей і потрібно було провести впізнання. Оскільки в такому стані людина практично не сприймає інформацію, я ними, можна сказати, керувала. Пояснювала, що робити, куди їхати. Спокійним тоном і короткими фразами.
— Одне з основних завдань психологів ДСНС — вивести людину з шоку. А що робити, якщо погано стає згодом?
— Основне завдання психолога ДСНС — стабілізація емоційного стану, нейтралізація впливу негативних емоційних проявів. А якщо велика кількість людей — не допустити масових реакцій на подію. Далі ми намагаємося перенаправляти дуже важких постраждалих психологам, організаціям, які займаються спеціалізованою допомогою, соціальним центрам, громадським організаціям. У нас з ними домовленості й співпраця. Інколи обмінюємось телефонами з постраждалими. Намагаємося не залишати їх наодинці з бідою. Ми працюємо не тільки з людьми, які постраждали, з родичами загиблих, але також з умовними «глядачами» події.
Підлітки у Святошинському районі Києва після російського обстрілу столиці. Фото: Суспільне
Справою екстремального психолога між іншим є не допустити проявів панічних атак. Пам'ятаєте, коли через приліт у Святошинському районі загинула майже вся сім'я — мама, тато і 17-річний син, і приходили підлітки загиблого хлопчика — спочатку чекати, а на наступний день попрощатися? А що таке 30 сімнадцятирічних підлітків? У деяких був гострий стресовий стан, були істерики. І ми працювали, щоб не дати цим станам розвитися.
Нормальні реакції на ненормальні ситуації
— Як говорити з тими, хто втратив близьких, дім? Яких слів і фраз варто уникати, намагаючись допомогти?
— Точно не потрібно говорити «Я вас розумію». Ви не можете це зрозуміти — і це факт. Не кажіть також: «Все мине, все буде добре». Що може бути добре? Людина втратила все, що в неї було. Важливо щиро показати всім своїм виглядом, що ти поруч і готовий допомогти тоді, коли це буде потрібно. У мене були випадки, коли я годинами мовчала біля людини. Мати сиділа біля тіла загиблої дитини, а я просто була поруч. Вона плакала, а я обіймала й витирала її сльози.
Коли ж людина вже готова з тобою розмовляти, слід уважно слухати й ретельно підбирати слова. Не можна розповідати про себе, якщо людина не готова це слухати. Буває так, що людина з благих намірів починає: «А от у мене так було…». Зрозумійте, травмована людина вас не чує. І їй не потрібні у цей момент ваші історії. У неї болить так, що вона не приймає ситуацію. Тому ти маєш бути зовнішнім опорним пунктом, який дає людині орієнтири.
Був випадок, коли хлопця після 8 годин перебування під завалами знайшли живого, а його дружина загинула. Її дістали останньою з-під завалів. Мати дівчини півтори доби стояла й плакала. Одна з наших психологинь змогла знайти до неї підхід. Кожен з нас розуміє і розпізнає відразу, з яким психотипом має справу.
— Так а що ж робити, якщо у людини паніка?
— Насамперед — відвести її в місце, де немає «глядачів», сторонніх. Тому що помічаючи, що на неї дивляться, людина може ще більше впадати в істерику. До того ж часто буває, що люди з натовпу голосять: «Ой, це ж у тебе таке горе!». І від цього може початися так звана друга хвиля істерики.
Стабілізувати емоційний стан можна водою або диханням. Інколи запрошуємо медиків, щоб дали заспокійливе. Буває, люди агресивно себе ведуть, можуть чимось кидатися. За таких умов відходимо на безпечну відстань. У 2015 році на Донеччині був випадок — влучання «градів» у місцевий ринок, дуже багато загиблих, зруйновані будинки. Одна жінка була на ринку і, на щастя, залишилася живою. Але вона майже годину лаялася на всіх. Я стала на відстані двох метрів від неї. Вона кричала: «Що ти тут стоїш? Йди звідси». Згодом підійшла до мене й проплакала на плечі майже пів години. На другий день наших робіт вона принесла нам чай і сказала: «Дівчата, ви мене вибачте, будь ласка. Я вчора була не в собі».
— А як діяти, коли людина зовсім не реагує на оточуючих?
— Коли людина без жодних проявів життя, не реагує — це називається ступор. Тут потрібно діяти по-іншому. Насамперед переконатися, що людина вас чує. Спокійно підійти, сісти навпроти. Представитися, говорити короткими фразами, без емоцій, спокійним тоном. Пояснити, що відбувається, дивитися на реакцію. Якщо людина і далі ніяк не реагує або не приймає допомогу, то просто залишити її в спокої на деякий час — але під наглядом. Можна запропонувати перейти у більш безпечне місце. При цьому всі свої дії проговорювати: «Якщо ви дозволите, візьму вас під лікоть».
Заціпеніння — це такий стан, коли у людини наче зникає зв'язок між мозком і тілом. Така реакція організму. Поступово людина прийде до тями. Коли почне проявляти будь-які емоції, вже добре. Плач, крик — це важливо. Головне, щоб людина не замикалася. Буває так, що людину починає трясти. Це тремор. Його всі бояться, але тремор — корисна функція організму. Таким чином тіло скидає психоемоційне перевантаження через стрес. Його в жодному разі не потрібно зупиняти. Що можна зробити в цей момент? Пояснити людині, що це нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію навколо. Кажете: «Для того, щоб трішки полегшити ваш стан, я візьму вас за плечі й буду трусити». Цим самим ви посилюєте тремор і прискорюєте процес.
Тремор може тривати до 10 хвилин. Але якщо людину спеціально потрусити, процес зменшується до трьох
Знову ж таки, пропонуйте гарячий солодкий чай або каву. Якщо є шматочок чорного шоколаду — теж непогано. У моїй сумці психолога шоколадні цукерки й льодяники знайдуться завжди.
«Вражає сила батьків, які втратили дитину»
— Як реагують люди на вашу допомогу — чи є недовіра, закритість?
— Коли на початку 2015 року були обстріли Маріуполя і передмістя, ми виїжджали туди як психологи. Були одягнені у форму. Люди нас сприймали дуже погано. Для більшості на той момент жінка у формі, ще й психолог, була незрозуміла. Нас називали образливими словами. За роки війни все змінилося кардинально. Нині довіра до психологів ДСНС висока. Люди самі до нас підходять, просять про допомогу, дякують. І це дуже цінно.
— Чи є відмінності в реакціях у людей, які постраждали від обстрілів уперше, і тих, хто пережив це вже неодноразово?
— Коли це трапляється вперше — це завжди неочікуваний шок. У людини виникає несприйняття і питання: «Як таке могло трапитись?». А коли потрапляєш під обстріл або постраждав вдруге — це глибинний біль, який забирає сенси життя. Я завжди всім кажу, що кожному з нас необхідно мати певний алгоритм дій на випадок тривоги. Це знижує внутрішню тривожність. Чим страх відрізняється від тривоги? Страх — це коли я знаю свого ворога в обличчя. Тривога — коли я не знаю, чого саме боюся. Тож у вас має бути зібрана сумка з документами, яка лежатиме у доступному місці. Щоночі мають бути під рукою речі, які спросоння можна одягнути. Обов'язково мати підготовлену завчасно воду. Якщо є домашні тварини — підготувати переноску й 3-4 пакетики корму. І найголовніше — розуміти, куди ви йтимете далі.
— Як ви працюєте з дітьми, які постраждали від обстрілів або втратили дім?
— Діти не завжди хочуть розмовляти з незнайомими людьми. Тому допомагає, наприклад, арттерапія, малювання. Головне для нас — зняти гострий стресовий стан. І в подальшому, якщо батьки бажають, допомогти перенаправити до фахівців.
В 2014 у мене був випадок. До пункту для внутрішньо переміщених осіб у Маріуполі з'їжджалися з Донецької області люди, які тікали від війни. У нас стояв намет, де вони могли перебувати до трьох діб. Поспати, поїсти й отримати квиток до будь-якого міста України. І от до мене звернулася жінка. Її син кричав ночами. Я запропонувала йому помалювати. І він став малювати бомби, танки, вибухи, кров... Я запитала в нього: «Що тепер будемо робити з цим малюнком?». І він захотів його спалити.
Ми провели з дитиною щось на кшталт ритуалу. І це допомогло. Адже через малювання й ігри дитина звільняється від негативних емоцій
— Як батьки можуть допомогти дитині пережити побачене від війни?
— Насамперед батьки мусять розмовляти з дитиною, як з дорослою. Говорити м'яко, прямо, підбираючи слова відповідно до віку. Дитина може не розуміти, але вона відчуває стан батьків. Слід проговорювати, що і вам страшно, але ми зараз підемо у сховище, ти не хвилюйся, я поруч. Ми впораємося, ми разом. Проговорювати дитині покроково свої дії. Щоб дитина не тривожилась і розуміла. Інколи це потрібно проговорювати декілька разів.
Анастасія Кучинська з дітьми в одному з укриттів
Мені запам'ятався випадок, коли 21-річний хлопець з мамою потрапили під обстріл. Залишилися без дому. У хлопця була спроба суїциду. Мене викликали в наше наметове містечко, я дуже довго говорила з ним і змогла переконати. Він тоді не бачив сенсу жити, і ми спробували разом віднайти цей сенс. Коли вони з мамою виїжджали, хлопець сказав: «Я дуже вам вдячний». Також запам’яталася жінка, яка змогла виїхати з міста, а її донька — ні. Не було жодного зв'язку. Вона не знала, чи та жива. Працюючи з нею, я запропонувала розібрати ситуацію, розклавши по фактам. І спиратися тільки на те, що відомо. Адже людська психіка, особливо у критичні моменти, багато дофантазовує. Я нічого не обіцяла, не обнадіювала, адже не знала, чи жива її донька. Разом з тим була ймовірність не тільки того, що вона загинула, але й того, що жива.
Мене ніколи не перестає вражати сила батьків, які втратили дитину. Це неймовірна сила. Єдине, чого хочу побажати людям — ніколи не переживати такої втрати.
ПТСР буде не у всіх
— У яких надзвичайних ситуаціях вам доводилось працювати?
— Психологи ДСНС працюють у будь-яких надзвичайних ситуаціях — природного, техногенного, військового характеру. Це може бути вибух газу, побутова пожежа, ДТП. От сьогодні ми як психологи виїжджали на побутову пожежу. Після прильоту — на детонацію боєприпасів. Також залучаємося до евакуації населення. У мене особисто виїзди з 2014 року пов'язані з війною.
— З якими видами психологічних травм доводиться стикатися найчастіше?
— Це травми, пов'язані зі смертю людей, втратою домівок, розривом родин. Також чимало людей сильно сумує за минулим життям, яке важко відпустити. Вони страждають за домівкою, а саме — своїми стінами, будівлею, де проживали. Вони не приймають факт втрати. Постійно хочуть бодай подивитися на руїни, взяти принаймні камінчик з рідної землі.
— Синдром ПТСР буде у всіх? Можливо якось запобігти його появі?
— Не кожна людина, яка пережила травмуючу подію, де була загроза життю або здоров'ю, матиме ПТСР. До 30 відсотків — така міжнародна статистика.
Якщо в першу добу після травмуючої ситуації зняти негативні емоційні прояви й стабілізувати людину, вірогідність того, що пізніше в неї виникне ПТСР, знизиться в рази. Для цього і працюють психологи першої ланки
— Як, до речі, долучитися до команди психологів ДСНС?
— Потреба у психологах у нас є завжди. Існують навчальні заклади, які навчають екстремальних психологів, курсантів. Ми беремо кадри звідти. Якщо людина приходить до нас не з нашого відомчого університету, то спочатку на неї чекають співбесіда й тестування. Робимо висновок і рекомендацію. Навіть якщо у людини немає досвіду, але є бажання, можна до нас приєднуватися. Головне — бути самовідданим і постійно навчатися.
Не кожен психолог готовий регулярно виїжджати на людську біду, працювати між трупів і крові. Є люди, які дуже добре працюють, наприклад, з документами, хтось вдало проводить тренінги й консультації. А є такі, як ми — універсальні солдати, які всюди
— Як виглядає ваше відновлення після важких змін? Що допомагає повертатись до ресурсу?
— По-перше, задоволення базових потреб — сон, їжа, безпека. По-друге, прогулянка на природі, спостереження за чимось красивим — декор, книги, гарний посуд, виставки, квіти… Це дуже важливо. Також можу приготувати щось смачне. Адже необхідно повернути собі відчуття, що ти нормальна людина з нормальним життям. Коли ж сильно накриває, звертаюсь за допомогою. У кожного психолога завжди є супервізор — психолог, який тобі допоможе за потреби. І я теж, звичайно, звертаюся за допомогою, бо психічний ресурс не безкінечний.
Команда психологів ДСНС
— А після яких моментів вас найдужче накриває?
— Для мене найважчим виявився вихід з Маріуполя. Це була постійна загроза життю, я не знала, виживу з дітьми чи ні. Це коли ти сусідів не ховаєш, як треба, коли бачиш поховання на дитячих майданчиках. Коли постійні безперервні обстріли, через які люди викидаються з вікон висоток. А ще це усвідомлення, що немає можливості повернутися, бо твоєї домівки вже немає. Це відчуття, коли пройшов 12 блокпостів російських окупантів. Коли розумієш, що невідомо, чи побачиш колись могилу своєї матері. Чи побачиш батька, який залишився… Яким буде твоє життя після цього? Хто ти? Тобі 40 років, а у тебе вже нічого немає.
Як сказати дитині, що вона не побачить більше своїх друзів, що в неї тепер буде геть інше життя? Як допомогти чоловіку, який втратив все? Питань багато. Яка психіка витримає? Я після такого досвіду була певний час у терапії. Як психолог я розумію, що це природна реакція на ненормальну ситуацію, і мені необхідно це пережити, залишаючись стабільною.
Коли я виїжджала з Маріуполя, то розуміла, що не повернуся. Це місто — велике кладовище. Меморіал пам'яті й болю. Моя місія тепер — бути психологом незалежно від того, подобається це мені чи ні.
Можливо, я теж хотіла бути принцесою, їздити на рожевому кабріолеті й пити лавандову каву. Але життя склалось інакше
Разом з тим мене мотивує людська вдячність. Будь-яка втома зникає, коли розумієш, що як психолог спрацював добре. І допоміг.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
