Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Фільм «20 днів у Маріуполі» увійшов до списку п'яти найкращих документальних стрічок 2023 року й номінований на «Оскара». Це безпрецедентна нагорода для українського кіно. У картині фотожурналіста й режисера Мстислава Чернова показано осаду Маріуполя, задокументовано жахливі військові злочини Росії, як-от обстріл пологового будинку та бомбардування житлових кварталів росіянами аж до знищення міста. До того ж фільм номіновано й на премію BAFTA — британський аналог «Оскара». Раніше режисера стрічки разом з фотографом Євгеном Малолєткою та продюсером Василісою Степаненко нагороджено престижною Пулітцерівською премією.
«Все, що ми можемо, це зробити так, аби ця трагедія не була забута, — вважає Мстислав Чернов. — Кожна окрема номінація й нагорода означає, що ми можемо розповісти цю історію більшій кількості людей і переконатися, що вона не забудеться».
Резонанс навколо фільму викликав нову хвилю інтересу міжнародної спільноти до теми Маріуполя. Sestry поговорили з безпосередніми учасницями цих страшних подій — Кариною Горшковою та Валерією Зеленською, які поділилися спогадами про блокаду Маріуполя та розповіли, як не зламатися, переживши пекло.
Крапельниці у світлі ліхтарика
— Фільм «20 днів у Маріуполі» ми з молодшою сестрою дивилися у кінотеатрі. Мені здалося, що я повернулася у ті страшні дні, настільки точно там передано атмосферу, — згадує 23-річна Карина Горшкова. — Коли розпочалася повномасштабна війна, мені був 21 рік, я була студенткою медуніверситету, навчалася на стоматолога.
Обстріл пологового будинку 10 березня ми бачили на власні очі — це було зовсім поряд з багатоповерхівкою, на першому поверсі якої була клініка моїх батьків (мої тато і мама стоматологи). Росіяни скинули дві авіабомби: одна впала на пологовий будинок, друга — за 20 метрів від нашої стоматології. Ми з моїм хлопцем, татом та дядьком були на подвір’ї. Схопивши аптечки, побігли на допомогу людям, які перебували на місці «прильоту». Побачили там мамину подругу, яка померла у нас на руках — їй у голову влучив уламок. Одній жінці, яка мешкала по сусідству, відірвало обидві ноги. Ще у однієї дівчини, якій я зупиняла кров, вся спина була посічена осколками. Будучи студенткою медичного вишу, я вміла надавати першу допомогу. У підвалі багатоповерхівки, куди ми перемістилися після цих авіаударів (до цього ми жили в стоматологічній клініці. Наша квартира згоріла внаслідок прямого влучення снаряда у перші дні війни), мені довелося стати і травматологом, і терапевтом, і педіатром.
У підвалі нас було понад 300 людей. Багато хто з маленькими дітьми, з тваринами... Ми з батьками організували там імпровізовану амбулаторію. Принесли усі медикаменти, які залишилися у нашій клініці. Інші ліки збирали по розгромлених аптеках. Товарами першої необхідності були дитяче харчування та підгузки. З медикаментів потрібні були знеболювальні, інсулін. Постраждалих після прильотів часто приносили в наш медпункт, і ми зашивали їм руки, ноги, накладали перев'язки. Раз на тиждень я робила обхід підвалом — розносила препарати тим, кому могла допомогти.
Критичний момент настав, коли одночасно захворіли практично всі діти. Найімовірніше, це була гостра кишкова інфекція. Це й не дивно, адже ми були в умовах страшної антисанітарії. Дітей постійно рвало. Ми робили їм крапельниці. Ніколи не забуду, як у темряві шукала їхні вени за допомогою ліхтарика… Серед тих, хто отруївся, була і моя шестирічна сестра.
Нам ще пощастило, що ми тоді мали воду. Бо потім запаси скінчилися. Доводилося топити сніг. Ми пили воду з пожежних машин, якщо ті опинялися поряд. Виходити з підвалу було ризиковано, адже Маріуполь обстрілювали 24 години на добу. Щоб щось приготувати, теж треба було виходити надвір, колоти дерева на дрова, розпалювати багаття. Ти йшов і не знав, чи повернешся. Багато хто не повернувся. Пам'ятаю, вийшли два хлопці поїсти. Секунда — і один загинув, а другому відірвало ноги.
Ми їли все, що люди встигли принести зі своїх квартир. Варили кашу або робили супи із кубиків-приправ. Спочатку навіть була тушонка і ми робили макарони по-флотськи. Але ця розкіш швидко закінчилася.
Щоб не збожеволіти, намагалися не сидіти без діла. У нашому підвалі сформувалися комуни — так ми їх називали. Комуна медиків (це ми з батьками), комуна охоронців тощо. Коли перед тобою стоїть хоч якесь завдання, ти фокусуєшся на його виконанні, і це відволікає. Моя шестирічна сестра постійно щось малювала. Намалювала ресторан щастя і ресторан бомб… Мене рятувала робота у медпункті. Я не вірила, що ми залишимося живими, і мені було страшно залишатися наодинці з цими думками.
Ми кілька тижнів не наважувалися виїжджати, бо більшість із тих, хто пробував це зробити, були розстріляні в дорозі. Але потім російський снаряд влучив у багатоповерхівку, у підвалі якої ми знаходились. Будинок спалахнув. Ми евакуювали людей з підвалу, після чого дідусь посадив нас у машину і повіз. Ми їхали під безперервним обстрілом. На блокпосту окупанти взяли в полон мого хлопця. Беззубі, брудні та озлоблені люди, які називали себе «денеєрівцями», побачили в нього татуювання «Воля чи смерть» і, заявивши, що він «член терористичного угруповання», відвезли його з мішком на голові.
Поки ми два дні його розшукували, він перебував у колонії у Бердянську. Він бачив і чув, як там катували людей. Як дівчинку років шістнадцяти «денеєрівці» віддали чеченцям зі словами: «Ця виступала за Україну». Моєму хлопцеві, можна сказати, пощастило: якийсь «начальник» побачив його татуювання «Воля чи смерть» і дійшов висновку, що це не «бандерівщина», а «махновщина» — а значить, мовляв, можна відпустити. Тож коли ми всі зрештою опинилися на підконтрольній Україні території, я ще довго не могла повірити, що ми живі...
«Всі шукали їжу, а я — інсулін»
— У Маріуполі, який росіяни стирали з лиця землі, я провела два місяці, — розповідає 24-річна Валерія Зеленська. — Спочатку у підвалах, потім — на «Азовсталі», де, як це не парадоксально звучить, було безпечніше, ніж у звичайних будинках — адже там принаймні були бункери. На «Азовсталь» я переїхала після того, як у мене на руках помер мій друг — мій колишній хлопець з діабетом, йому не вистачило інсуліну.
У перші дні війни ми з ним та ще чотирма друзями ховалися у підвалі нашої багатоповерхівки. Потім у неї влучив російський снаряд. Спочатку було пряме попадання до квартири на сьомому поверсі — тоді загинули півторарічний хлопчик та його бабуся, які ховалися у ванній кімнаті. Потім почалися удари запалювальними снарядами. Перші кілька ударів будинок витримав, а потім обвалився. Загинули ще чотири людини, серед них — трирічна дитина. Ми вижили, але не змогли дістати з-під завалів сумку з ліками мого друга, де був інсулін…
Ми перебралися до іншого підвалу, де зібралося близько 40 людей. Як і всі у Маріуполі, ми ходили на пошуки їжі та ліків. Але моєю основною метою був пошук інсуліну. Я шукала його скрізь — по розгромлених аптекам та будинках, по порожніх квартирах. Пам'ятаю, хтось сказав, що в одній квартирі жила жінка з діабетом. Я пішла туди. Я нічого там не брала, окрім пігулок. Але вони не допомогли — потрібен був укол.
Друг згасав на очах. Він пив по 20 літрів води за добу (воду нам привозили українські військові), його постійно рвало. Пам'ятаю, я залишила його буквально на хвилинку, бо ми готували обід. А коли повернулася, він був уже мертвий. Йому було 19. Ми викопали на подвір'ї яму, і поховали його там, загорнувши в ковдру…
На «Азовсталі», куди я перемістилася після цього, можна було загинути й у бункері — були випадки, коли там завалювало людей. Але чомусь все одно там мені почувалося безпечніше. Росіяни труїли нас газом, застосовували хімічну зброю. Деякі люди отримали тяжкі отруєння. Щодо продуктів, то з ними нам допомагали військові. Люди готували їжу прямо в бункерах: брали бляшанку, робили в кришці дірки, наливали туди антисептик, вставляли бинт, підпалювали — так можна було кип'ятити воду.
Операція «Аліса»
Я вийшла з «Азовсталі» 6 травня під час евакуації цивільних. Проходила так званий фільтраційний табір, де росіяни допитували і з приводу мого прізвища, і чому я не залишилася в Маріуполі, адже вони «прийшли нас звільняти». Зчепивши зуби, я відповідала, що мене звільняти не треба.
Тоді ж я познайомилася з Вікторією Обєдіною — військовим медиком з «Азовсталі», яка була разом із своєю чотирирічною донькою Алісою. Вікторія розповіла, що росіяни забирають її в полон, а дитину хочуть відвезти до дитбудинку. Я сказала, що цього не буде. «Я заберу її, — кажу. — Довезу хоч до Запоріжжя, хоч до Польщі — куди скажеш». Я не знала, як це організувати, не знала, чи нас випустять. Але точно знала, що не дозволю росіянам забрати цю дитину.
Через представників ООН і Червоного Хреста, які брали участь у процесі евакуації цивільних з «Азовсталі», вдалося домогтися, щоб Аліса таки поїхала зі мною. Звичайно ж, росіяни були проти, але в присутності представників цих організацій не змогли це заборонити. Вікторія написала на мене довіреність і підготувала Алісу до того, що далі дитина поїде без неї.
Аліса дуже розумна і не по роках доросла дівчинка. Коли в день нашого від'їзду окупанти виводили Вікторію з автобуса, щоб забрати в полон, Аліса сказала мені: «Мама поїхала туди, а ми поїдемо сюди. Але ж вона скоро приїде, правда? Вона обіцяла». «Звичайно, — кажу. — А ми поки що поїдемо до твоєї бабусі».
На підконтрольній Україні території я передала Алісу її дядькові, а він уже відвіз її до бабусі. Вікторію звільнили з полону лише за 165 днів. Ми після цього зустрілися, довго розмовляли ... Я дуже рада, що змогла допомогти їм.
«Іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована»
Після пережитого у Маріуполі Карина Горшкова із сім'єю переїхала до Києва, а Валерія Зеленська — до Івано-Франківської області. Обидві почали своє життя заново.
— Спочатку ми де тільки не жили: і у знайомих, і в монастирі, і в маленькому сільському будиночку без води та туалету, — згадує Карина. — Психологічний стан залишав бажати кращого. З одного боку, безумовно, було полегшення, що ми вирвалися з цього пекла. З іншого — відчувалася повна розгубленість, розпач, що все втрачено, виникали навіть думки про суїцид.
Був період, коли моя мама фізично не могла підвестися з ліжка. Ми з рідними намагалися витягати один одного з цієї прірви... Якийсь час жили у Дніпрі, потім у Львові, де мій хлопець знайшов роботу, і ми змогли зняти квартиру. А потім батьки, позичивши гроші, вирішили відкрити в Києві стоматологію. У Маріуполі тато був одним із найкращих стоматологів, його знало усе місто. Дізнавшись, що батьки починають все спочатку, я поїхала на допомогу. Паралельно закінчила університет і розпочала практику вже у нашій новій сімейній клініці.
Зараз у нас уже з'явилися пацієнти — це і маріупольці (зокрема й ті, хто приїжджає полікувати зуби з-за кордону), і кияни. А перші пів року взагалі не було людей. Ми сиділи без діла і від цього опускалися руки. У такі моменти головне — не піддаватися розпачу. Я нагадувала собі, що варіант здатися у нас був у Маріуполі. А зараз його вже немає — ми вижили, а отже, маємо продовжувати жити. Потрібно набратися терпіння, і рано чи пізно все обов'язково вийде.
Не можу сказати, що моє життя стало набагато спокійнішим. У Києві, де часто бувають і повітряні тривоги, і ракетні атаки, неможливо бути спокійним — принаймні у мене це не виходить. Я боюсь вибухів, боюсь за безпеку своїх близьких. Під час повітряних тривог можу вийти в коридор, але не думаю, що будь-коли у своєму житті зможу ще хоч раз спуститися до підвалу. Після Маріуполя не можу заходити у підвали.
З ненавистю, яку я відчуваю до росіян і до всього, що з ними пов'язано, живу 24/7 і, чесно кажучи, не намагаюся змінювати ці почуття. Все, що вони зробили з нами та з нашим містом, неможливо забути чи навчитися сприймати спокійніше. Неможливо не ненавидіти… Я розумію, що, напевно, неправильно радіти смерті людей, але... Щоб не дозволяти цим думкам зруйнувати себе зсередини, намагаюсь концентруватися на нас, а не на них.
Зараз ми облаштовуємо своє життя у Києві, але після деокупації Маріуполя я буду першою, хто туди поїде. Я не чекатиму, коли хтось щось відбудує — поїду відбудовувати сама. Для мене це більше, ніж просто місто.
Що допомагає жити далі? Підтримка близьких. Та й не тільки них. Я не можу передати, як вдячна всім, хто нам допомагав, поки ми їздили різними регіонами у пошуках притулку. Іноді людям здається, що вони не зробили нічого особливого. Вони можуть і не здогадуватися, що насправді врятували чиєсь життя. З власного досвіду можу сказати, що іноді від суїциду може врятувати чашка чаю, вчасно кимось запропонована...
«У підвалі Маріуполя у мене сталася моя перша панічна атака. Друга — коли побачила кадирівців»
— Нещодавно я попросила знайому, яка перебуває в окупації у Маріуполі, принести на місце, де був мій будинок, квіти, — продовжує Валерія Зеленська. — Там уже немає жодного будинку — випалена земля. Те, що залишалося від розбомблених багатоповерхівок, росіяни знесли, навіть не діставши загиблих з-під завалів. Люди просили відкопати їхніх родичів, але техніка забрала тіла як будівельне сміття…Не думаю, що навіть після деокупації я колись повернуся до Маріуполя. Обов'язково приїду туди, щоб згадати загиблих, покласти квіти. Але не зможу там жити. Я сама родом з невеликого містечка під Бахмутом, яке зараз теж окуповане. Там пройшло моє дитинство, там знаходиться могила моєї мами. Ось туди після деокупації я б дуже хотіла повернутися.
Я приїхала на Прикарпаття, бо тут були мої друзі. Вийшло, що тут і лишилась. Нині живу в Івано-Франківську. Працюю онлайн і планую так робити й надалі — поки що не хочеться ніде осідати. Спочатку я дуже боялася звуків. Карпатський грім міг спровокувати панічну атаку. Панічні атаки почалися в Маріуполі: перша трапилася у підвалі, друга — коли побачила кадирівців під час евакуації. Жахливе відчуття, коли кидає то в жар, то в холод, пульс зашкалює і здається, що ти вмираєш. Після Маріуполя ці атаки траплялися зі мною навіть уві сні… Я працювала з психологом, але дійшла висновку, що найкращий психолог — це я сама.
Перший час після евакуації з Маріуполя все було, як у тумані. Це відчуття до кінця не минуло й дотепер. Мій день починається і закінчується моніторингом новин — особливо новин про обмін військовополонених. Багатьох хлопців із «Азовсталі», яких я знаю особисто, досі не обміняли. У кожному списку на обмін я шукаю їхні прізвища, сподіваюся їх там побачити…
Я живу, працюю. Але при цьому не будую далекосяжних планів. Досвід показує, що в цьому немає сенсу. Намагаюся радіти сьогоднішньому дню. Тому, що я жива, що маю хліб. Насправді, це вже багато. Я перестала думати, що скажуть про мене інші. Якщо накривають погані думки, вже знаю, як собі допомогти. Це може бути і розфарбовування картини за номерами, і відверта розмова із собою. Допомагає і просто дати собі можливість виплакатися. Сльози очищають.
Я часто згадую Алісу. Цю маленьку дорослу дівчинку, яка так мужньо прийняла той факт, що мама не зможе поїхати з нею далі, що треба набратися терпіння, чекати і сподіватися. Можливо, це те, що потрібно зараз багатьом із нас — чекати та сподіватися…
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
.avif)
.avif)
