Ексклюзив
20
хв

«На перші видані мені в Шотландії кошти я купила… машину!» — українська переселенка

«У моєму окрузі місцева влада кілька разів на рік дає батькам грошову допомогу на літній та зимовий одяг для дітей. А ще в Шотландії практично всі ліки за рецептом безкоштовні»

Катерина Копанєва

Статуя Дюка Веллінгтона в Глазго з синьо-жовтим конусом та соняшниками на голові. 2022 рік. Фото: Shutterstock

No items found.

Серед українських біженців, які приїхали до Великобританії, понад сто тисяч перебувають в Англії, про що вже розповідали Sestry. На другому місці за кількістю українців, які приїхали до Сполученого Королівства за час повномасштабної війни — Шотландія, яка прийняла понад 26 тисяч українських біженців.

Однією з основних умов видачі візи до Великобританії є наявність спонсора, готового щонайменше на пів року прийняти українця у своєму будинку. Однак у випадку з Шотландією був й інший варіант — програма, де спонсором українських переселенців виступив уряд Шотландії.

Українців, які приїжджали за цією програмою, спочатку розселяли в готелі, поки влада не знаходила їм спонсорську сім'ю або житло для оренди. Коли місць у готелях для новоприбулих українців уже не вистачало, влада знайшла оригінальний вихід, розмістивши близько двох тисяч людей на двох круїзних лайнерах у Глазго та Единбурзі. Це рішення розкритикували деякі громадські організації, назвавши каюти круїзного лайнера місцем, не придатним до тривалого перебування людей. Водночас більшість українців відгукнулися про досвід життя на кораблі позитивно, назвавши умови дуже хорошими.

Лайнер в Единбурзі прихистив 750 українців. На фото — дворічна Олександра та учасники Freedom Ballet of Ukraine, які виступали на місцевому фестивалі. Фото: PA/East News

Опублікована на сайті уряду Великобританії статистика свідчить, що до Шотландії через схему спонсорства від уряду заїхало понад 20 тисяч людей (решта знайшла собі приватних спонсорів). Ця цифра значно перевищила очікування шотландської влади. Тому коли влітку 2022 року стало очевидно, що подальше збільшення кількості біженців неминуче спровокує житлову кризу, програму від уряду закрили. Зараз потрапити до Шотландії українські переселенці можуть виключно шляхом пошуку приватного спонсора, як це відбувається в Англії.

Детальніше читайте в статті «Українки в Англії: високий рівень працевлаштування та гостра проблема з пошуком житла»

Щодо матеріальної допомоги, то, як і в усій Великій Британії, українці в Шотландії отримують «вітальні» 200 фунтів (253 долари), а потім — виплати по безробіттю (Universal credit) у розмірі 360 фунтів (450 доларів). Українці, які приїхали за схемою від уряду, майже не стикнулися з актуальною для іноземців у Британії проблемою пошуку житла, тому що багатьом родинам квартири для довгострокової оренди знайшла місцева влада.

Про свою адаптацію та перші враження від Шотландії українські переселенки розповіли Sestry.

«Шотландська англійська — як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх не розуміє ніхто»

Українка Христина Мудрик разом із двома доньками 9 та 14 років приїхала до Шотландії у липні 2022 року. Зараз Христина живе у невеликому містечку Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Чотири місяці тому українка відкрила у Шотландії салон краси.

— Візу за схемою, де моїм спонсором виступав уряд Шотландії, мені відкрили протягом тижня, — розповідає Sestry Христина. — Але тут не вгадаєш — наприклад, моя подруга чекала на аналогічну візу майже півроку. У Глазго поселили нас у готель Holiday Inn, що знаходиться на території аеропорту. Там ми прожили наступні три місяці — поки міська рада не знайшла нам постійне житло. У готелі було досить комфортно: триразове харчування, ігрові кімнати для дітей. Представники місцевої влади разом із перекладачем допомагали з оформленням документів.

Христина Мудрик спочатку працювала на фабриці віскі. Фото за приватного архіву

Знаю українців, яких поселили не до готелю, а на круїзний лайнер. Я приходила до них у гості. На територію, де було пришвартовано лайнер, неможливо було потрапити самостійно — людей туди завозив спеціальний автобус, який ходив за розкладом. Для тих, хто працював у нічні зміни, ця обставина була проблемою. Загалом умови на лайнері були гарними, хоча каюти маленькі і там не можна було відчиняти вікна. Але рятували кондиціонери. На лайнері були концертні зали, кінотеатр і дуже гарне харчування. З літа українців на лайнерах вже немає — їх розселили по квартирах та готелях.

Проживаючи в готелі, я через знайомих українок знайшла свою першу в Шотландії роботу на фабриці віскі. Моїм обов'язком було упаковувати та запечатувати коробки з пляшками. Я — майстер з нарощування вій, в Україні мала свій салон краси. Але тут насамперед через погану англійську вирішила почати з найпростішої роботи. Насправді, мешкаючи в готелі з триразовим харчуванням, прожити на допомогу в 450 доларів у Шотландії цілком реально і без роботи (можна навіть щось відкладати), але я не люблю сидіти без діла.

Паралельно пішла до місцевого розмовного клубу, щоб практикувати англійську. У Шотландії спілкування з місцевими — це перше, що треба робити для вивчення мови. Навіть люди, які приїжджають із впевненістю, що знають англійську, найчастіше не можуть зрозуміти шотландців через їхній акцент. Шотландська англійська — це як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх ніхто не розуміє. Щоб познайомитись із шотландцями, я навіть зареєструвалася на Tinder, де написала, що шукаю не стосунків, а виключно спілкування. І знайшла кількох людей, які допомогли мені звикнути до мови й навчитися чути шотландську.

Після трьох місяців проживання в готелі представники місцевої влади запропонували нам квартиру в невеликому місті Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Насправді опинитися біля великого міста (Глазго — найбільше місто в Шотландії) — удача, бо взагалі можуть поселити будь-куди. Ти можеш, звичайно, озвучити свої побажання, але якщо вільне місце буде тільки в селі на півночі країни, то й відвезуть тебе саме туди. Відмовишся - шукатимеш житло сам, але далеко не кожен орендодавець захоче взяти біженця з України без гарантів і кредитної історії.

Посольство України в Шотландії знаходиться в Единбурзі на вулиці, неофіційно названій на честь Володимира Зеленського. Фото: Shutterstock

Мені дали соціальне житло. Я теж його орендую, але не у приватного лендлорда (орендодавця), а у держави. Перевага соціального житла насамперед у його вартості. Наприклад, місяць оренди однокімнатної квартири в Глазго у приватного лендлорда коштуватиме щонайменше 700 фунтів (890 доларів). А місяць оренди моєї трикімнатної соціальної квартири коштує всього 380 фунтів (420 доларів). Разом з тим якщо ти не працюєш, або твій дохід після сплати оренди менший від необхідного прожиткового мінімуму, тобі все одно платитимуть Universal Credit.

Дехто отримує соціальне житло, де потрібний ремонт. У нашому випадку в цьому не було потреби, квартира була в хорошому стані. У Шотландії житло зазвичай здають порожнім, але місцева влада купила для нас все необхідне — починаючи від побутової техніки та ліжок і закінчуючи тапочками та рушниками.

«В Шотландії з моменту запису до лікаря до моменту призначення лікування може минути рік»

Переїхавши до квартири, Христина вступила до коледжу на спеціальність, пов'язану з б'юті-індустрією.

— Рівень англійської вже дозволяв мені пройти співбесіду, — розповідає Христина. — Перші три роки навчання в коледжі в Шотландії безкоштовні (зазвичай за цей час людина встигає закінчити курс). До речі, навчання в університеті для шотландців (а зараз і для українців, які тут проживають) теж може бути безкоштовним (Шотландія — єдина країна в Сполученому Королівстві, де вищу освіту може профінансувати державний фонд SAAS (Student Awards Agency Scotland). — Авт.)

— У мене як у студента коледжу є пільги на проїзд, — каже Христина. — Для школярів у Шотландії теж проїзд безкоштовний (без пільг середня вартість квитка на автобус в обидві сторони становить 5 фунтів). У порівнянні з тією ж Англією, Шотландія більш соціально орієнтована. Тут батьки одержують додаткові виплати на дитину (на двох дітей близько 150 фунтів на місяць). У моєму окрузі місцева влада кілька разів на рік дає батькам грошову допомогу на літній та зимовий одяг для дітей. Ще в Шотландії практично всі ліки безкоштовні. Їх неможливо придбати без рецепта, але якщо рецепт є — у 90 відсотках випадків препарати в аптеці дадуть безкоштовно. Це поширюється як на антибіотики, так і на контрацептиви. В Англії за ліки треба платити.

Але щодо медицини тут є свої нюанси. У Шотландії (як і у всій Великій Британії) медицина не страхова. Тут є Національна служба здоров'я, послуги якої є безкоштовними для населення. Але чекати надання цих послуг можна дуже довго. Якщо випадок екстрений, допомогу нададуть того ж дня. Якщо ж йдеться про щось, що не становить загрози життю, можна прочекати й рік. У грудні минулого року я звернулася до сімейного лікаря із підозрою на одну проблему. Через два місяці після візиту отримала поштою результати аналізів, які підтвердили, що проблема потребує подальшого обстеження. Мені призначили це обстеження за п'ять місяців. За цей час я встигла з'їздити до України, де вирішила всі питання. Коли в липні мене все ж таки прийняв шотландський лікар, я повторно здала аналізи та отримала їхні результати лише у листопаді — тобто майже через рік з моменту мого першого звернення.

«Вії в нашому салоні нарощують не шотландки, а українки й польки»

Щодо пошуку роботи, то, вступивши до коледжу на свій профіль, я захотіла в цьому напрямку й розвиватися. Моя робота не вимагає ідеальної англійської, але влаштуватися в салон краси було нереально — у Шотландії нарощування вій не популярне (насамперед тому, що якість цих послуг бажає кращого), тому в місцевих салонах майже немає вакансій для таких спеціалістів. Ми вирішили відкрити салон разом із ще однією українкою — майстром манікюру, з якою познайомились у готелі. Ще тоді ми з нею зібрали непогану клієнтську базу серед українців, що жили у готелях і на кораблі. Основною статтею видатків у процесі відкриття своєї справи стала оренда приміщення. Ми повинні були заплатити орендодавцю 3000 фунтів (3800 доларів) наперед (добре, що у нас на двох були деякі накопичення), плюс щомісяця — 500 фунтів (360 доларів) орендної плати. Решта — реєстрація підприємства, оформлення документів — безкоштовно, але дуже складно і довго. Ми почали шукати приміщення під оренду у квітні, а відкрити салон змогли лише у серпні.

Салон Христини поки не отримує прибутку, але вже вийшов у нуль. Фото з приватного архіву

Назвали наш салон "Made in Ukraine". Поки що в ньому працюємо лише ми двоє. Більшість клієнток — українки та польки. Ми даємо оголошення в соцмережах та месенджерах, плюс працює сарафанне радіо. На манікюр уже приходило кілька шотландок, на вії поки що ні. Салон існує чотири місяці. Про прибуток говорити рано, але ми вийшли в нуль, що я вже вважаю досягненням. У Шотландії непогані умови для того, щоб відкривати свою справу — перші 12 місяців з моменту відкриття підприємства ти продовжуєш отримувати виплати за Universal credit, що дає можливість розвивати бізнес і не думати про те, що завтра тобі не буде що їсти.

«Не знаючи англійської, я з перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та пропонувала власникам послуги кондитера»

Комфортною країною для життя та роботи Шотландію називає також українка Юлія Пандик, яка приїхала сюди з двома доньками. Шлях Юлії в певному сенсі був складнішим, оскільки їй довелося шукати житло самостійно — вона отримала візу через приватного спонсора.

Юлія Пандик працює в Шотландії м'ясником. Фото з приватного архіву

— Нашими спонсорами стало шотландське подружжя, яке прийняло у своєму великому будинку відразу кілька українських жінок з дітьми, — розповідає Sestry Юлія Пандик. — Спонсори виявилися чудовими людьми, і господар пропонував залишатися в будинку скільки буде потрібно. Але ужитися під одним дахом з іншими українками було непросто, тому я була рада переїхати в окреме житло.

Ми опинилися в невеликому селищі в окрузі Скоттіш-Бордерс, за годину їзди від Единбурга. В Україні я була кухарем та фермером — у нас з колишнім чоловіком було невелике господарство під Києвом. Я захоплююсь кондитерською справою, тому перше, що стала робити, опинившись у Шотландії — пропонувати свої послуги місцевим закладам. Геть не знаючи англійської, я з google-перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та намагалася пояснити власникам, що я від них хочу. У мене нічого не вийшло. Тим часом директор школи, до якої пішли мої доньки, розповів, що у м'ясному магазині неподалік шукають м'ясника. І я вирішила спробувати.

Не боюся працювати з м'ясом, вмію робити кров'янку (одна з традиційних шотландських страв блек пудинг — це фактично кров'янка і є). Отож, мене взяли помічником м'ясника. Зарплата мінімальна — близько 10 фунтів (12,7 доларів) за годину. Але я бачу перспективу: за два роки роботи зможу отримати сертифікат м'ясника, що дасть змогу отримувати вже більші гроші. Робота мені подобається ще й тому, що я потрапила до чудового колективу. Попри те, що я прийшла з нульовими знаннями англійської, всі поставилися до мене дуже добре, я не відчуваю дискримінації.

«Людина з мінімальною зарплатою може дозволити собі звозити дітей на відпочинок до Португалії»

Більшість шотландців — привітні та дуже ввічливі люди. Вони люблять дітей, і можуть тисячу разів на день вибачитися, сказавши вживане тут у всіх ситуаціях слово "Sorry". У Шотландії комфортно завдяки людям і завдяки умовам, які для них створені. Це недешева країна, але ціни на багато продуктів та одяг тут нижчі, ніж в Україні. Людина з мінімальною зарплатою живе гідно, може собі дозволити гарну їжу та відпочинок (я, наприклад, улітку звозила дітей до Португалії). До речі, моєю першою покупкою у Шотландії стала машина. Отримавши «вітальні» 200 фунтів (253 долари) на себе та на дівчаток (що разом склало 600 фунтів), я купила машину за 500 фунтів (630 доларів). Не нову, але цілком пристойну.

Житло шукала самостійно. У Шотландії із цим непросто: щоб орендодавець у принципі розглядав тебе як кандидата, потрібно довести свою платоспроможність, стабільний дохід, надійність. В очах багатьох власників житла українці виглядають ненадійно, бо будь-якої миті можуть поїхати додому. У моєму випадку мій бос погодився бути гарантом. Я його про це навіть не просила — він сам зголосився допомогти. Ми орендуємо будинок. Нас у сім'ї тепер четверо, бо приїхала ще моя мама. Ми платимо за оренду 700 фунтів (887 доларів) на місяць. Оскільки моя зарплата мінімальна, а мама не працює, ми поки що отримуємо певну частину виплат. Я тим часом змінила машину і другу вже взяла в кредит. Українцям ця опція тут також доступна.

Життя в готелях — що далі?

Попри те, що життя в Шотландії для українських біженців у певному сенсі комфортніше, ніж в Англії (за рахунок більшої кількості пільг та доступнішого соціального житла не так гостро стоїть питання бездомності), багато українців і тут стикаються з проблемами. Особливо це стосується тих, хто приїхав пізніше і без дітей. Якщо навесні 2022 року навіть одна людина, яка приїхала за програмою суперспонсорства, мала шанс отримати соціальне житло, то вже наприкінці 2022 року таких варіантів не було.

Тому деякі українці вже понад рік живуть у готелях. У багатьох регіонах Шотландії тим, кому не змогли знайти соціальне житло, влада пропонувала переїхати до гуртожитку. Останній найчастіше є великою квартирою (або кілька об'єднаних квартир), де у кожної людини є своя кімната, але кухня, ванна кімната та туалет — загальні. Ті, хто на гуртожиток не погодився, поки що залишаються в готелях, але вже зрозуміло, що довго це не триватиме. Декілька тижнів тому уряд Шотландії анонсував нові правила для українських біженців, відповідно до яких з 7 січня українці зможуть проживати у тимчасовому житлі (тобто в готелі) не більше шести місяців. Протягом цього часу місцева влада зобов'язана запропонувати їм варіант довгострокового житла (наприклад, гуртожиток). Якщо людина від цього варіанта відмовляється, протягом наступних 60 днів вона зобов'язана залишити тимчасове житло і шукати собі помешкання самостійно.

Нові правила назрівали давно з кількох причин. Перша — українці, які довго проживають у готелях (а середня вартість номера складає близько 125 доларів за ніч), обходяться шотландській владі в чималу суму. Друга причина — знаходячись у готелях, українці не інтегруються в місцеве суспільство. Чимало з них не поспішають шукати роботу — у безкоштовному готелі з безкоштовним харчуванням деякі люди не бачать у цьому необхідності. А дехто скаржиться, що життя в готелі стає перепоною на шляху до працевлаштування. Адже відсутність постійної адреси та ризик у будь-який момент бути переселеним відлякують працедавців. Проживання в готелі створює й інші проблеми. Наприклад, неможливість зареєструватися у сімейного лікаря — ця опція доступна лише тим, хто має постійну адресу. Тоді як мешканці готелю мають право тільки на екстрену медичну допомогу.

Ще одна проблема, що стосується всіх українців у Шотландії — віза, яка видана на три роки, а отже, її термін спливає 2025 року. Неможливість пояснити потенційному роботодавцю або орендодавцю, де ти будеш у 2025 році, створює труднощі. Тому восени 2023 року уряд Шотландії оприлюднив стратегію під назвою «Тепле шотландське майбутнє», в якій прописано подальші кроки, спрямовані на інтеграцію українських біженців. Йдеться, зокрема, про те, що українців і надалі переселятимуть з готелів до сталих помешкань, будуть допомагати з вивченням англійської, садочками, школами та пошуком праці, під що вже виділені кошти. Шкода тільки, що Шотландія не може впливати на міграційну політику та довгострокове планування — це прерогатива уряду Великобританії. Який зі свого боку обіцяє розглянути питання продовження українських схем у найближчому майбутньому.

No items found.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен), Донецьк, портрет

Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х”  — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».

Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.

Тобто Ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?

Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.

Тому я почав допомагати українцям.

Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас

Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.

Першу автівку Ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?

Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.

Фото: Альдона Гартвіньська

Як це розуміти?

До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно. 

Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?

Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.

У кожному своєму пості в соціальних мережах Ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У Тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?

Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати. 

Бував у реальній небезпеці?

Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї. 

Говориш про безпілотники-камікадзе?

Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.

Полював на Тебе дрон?

Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною. 

Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії. 

А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.

Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?

Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене. 

Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.

Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?

Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго. 

Але вони також потрохи звикають до цього страху.

Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах. 

Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.

А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці 

А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети.... 

Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли Ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають Тебе у таких величезних масштабах?

Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти. 

Станіслав, Ясєк, Даніель, Ексен, Альдона. Фото: Альдона Гартвіньська

Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?

На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.

Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть Тебе підтримати?

Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.

Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?

Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати  — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.

Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким Ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких Ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як Ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?

Важко сказати. Третя штурмова бригада  — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.

Тому для Тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна  — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються. 

Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.

Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.

Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?

Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.

Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Ексен: возимо на фронт найкращі та найдорожчі автомобілі

Альдона Гартвіньська
поле, Ізюм, обстріли

Лютий 2023 року

Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я розпізнаю їх здалеку, адже місто на цьому боці річки ще вимерле, і вони — єдині живі душі навколо. Старша пані в синій куртці нервово човгає ногами. Чоловік, одягнений у чорне, зі спокійним виразом обличчя вдивляється в наш зустрічний автомобіль. Може мати трохи більше сорока, але втома на обличчі та зморшки додають йому поважності. 

Все, що вони знають про нас, це те, що ми волонтери з Польщі. Вирішують забрати нас на ніч, тому що після настання темряви подорожувати цими місцями небезпечно. Хоча місто зараз звільнене від російської окупації, все ще відбуваються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось захоче прийняти у себе вдома абсолютно незнайомих людей, але сутінки падають так швидко, що я майже відчуваю, як нас огортає темрява.

Напад зомбі?

Ізюм. Саме звідси походять зображення масових поховань у лісі, виявлених після звільнення міста. В одному з них знайшли чотириста п'ятдесят безіменних тіл, засипаних землею, під якою намагалися приховати звіряче вбивство. Картини, такі близькі до тих, що є в наших підручниках з історії. Більшість вбитих померли насильницькою смертю, а деякі носили сліди тортур і страти — мотузки, затягнуті на шиї, руки, зв'язані за спиною, понівечені геніталії. Ми знаємо, як назвати це своїми іменами: воєнний злочин. Важко уявити, що поруч з місцем такої трагедії, поки ще тривають ексгумації, а територія замінована і повна небезпечних уламків від вибухів бомб, починає повертатися життя. У спустошене місто, продірявлене, як решето, повертаються втомлені від поневірянь мешканці, які можуть тільки повертатися, бо більше їм нікуди йти.

За день мені вдалося побачити головну артерію міста. Прогулюючись центром Ізюма, мені здається, що я перебуваю на якомусь знімальному майданчику, оточеному ідеально поставленими декораціями. Постапокаліптичний фільм, можливо, про напад зомбі, від якого втекли мешканці. Зірвані вивіски магазинів скриплять на вітрі, бовтаються туди-сюди. Навколо напівзруйновані будівлі, вигорілі вікна, наче очі, виколоті з очниць, світяться порожнечею. На центральній площі стоїть кафе, точніше його скелет — круглий каркас без скла і дверей, з зірваним дахом. Біля того, що колись могло бути входом до кафе, стоїть перфорований холодильник для морозива «Хрещатик». На протилежній стіні, мабуть, була плита, або, можливо, мангал. На землі — килим з битого скла.

Навколо мене немає жодної будівлі, яка б не мала слідів вибуху. Скрізь ці маленькі чорні дірочки від осколків, наче якийсь докучливий висип, який неможливо приховати

До моїх вух долинають крики. Але не від болю чи жаху. Більше схоже на запеклу конкуренцію. Я йду в напрямку голосів, і перед моїми очима з'являється масивна будівля школи. Два крила і фасад з елегантним порталом вишикувалися в літеру «П», утворюючи внутрішнє подвір'я. Імовірно, саме тут починався і закінчувався навчальний рік, відбувалися урочисті збори та святкування важливих подій. Сьогодні школа, як і всі інші будівлі, розколота, як решето, з-під білої обшарпаної цегли визирає червона цегла, а дах повністю згорів. Я хочу зайти всередину, але крізь дірки у віконницях бачу футбольне поле. Восьмеро хлопців грають у футбол. Серед руїн і тиші цього міста-примари вони кричать один до одного, у мене складається враження, що вони, можливо, навіть посміхаються один одному.

Ізюм. Фото: Альдона Гартвіньська

Доживання, а не життя

Западає темна ніч. З приглушеними фарами ми котимо машину по вибоїстій піщаній дорозі, слідуючи за нашими господарями, які ведуть нас до притулку на ніч. До Каті та Вови приєдналися сусідка з донькою, хоча у світлі приглушених фар я бачу лише їхні ноги.

У будинку Каті забиті вікна, з-під яких мені в очі потрапляє м'яка смужка флуоресцентного світла. Коли ми виходимо, нас просять більше не вмикати світло. Тут, де ми перебуваємо, краще не видавати своєї присутності. Над самим Ізюмом часто літають російські безпілотники, а з цього боку річки до ворога ще ближче. Навколо порожньо і глухо, чути лише гавкіт собак. Більшість мешканців виїхали звідси до Харкова, Львова чи Польщі. Ті, хто залишився і пережив окупацію, радше виживають, а не живуть. Сама окупація тривала пів року, в цей час у місті було п'ятнадцять тисяч людей.

Ми піднімаємося кам'яними сходами до передпокою. Я відчуваю запах вогкості, застояного і затхлого повітря, старих меблів. Запах, який нагадує мені дерев'яну хату мого дідуся в Сондецьких Бескидах. Запах села, трохи злиднів, який мені не чужий. Відчувається, що життя тут завмерло. У передпокої стоїть крихітний старий холодильник і металева раковина з відром під ним, в яке стікає вода. Катя ставить чайник на крихітну плиту з подвійною конфоркою і запрошує нас всередину. У вітальні стоїть розкладний диван, за яким на стіні висить килим. Книжкові полиці з книжками та порцеляною. Багато фотографій — на кількох з них я бачу гарненьку молоду дівчину та усміхненого маленького хлопчика. Порожнеча в цьому будинку тепер звучить набагато сильніше.

— Люди зникали. Ніхто не знав куди. Іноді їх забирали, іноді вони просто зникали. Військових одразу розстрілювали, — розповідає Вова, — але найбільше страждали молоді дівчата. Саме їх зараз відкопують у цьому лісі. Побиті і зґвалтовані

Деякі люди в день, коли росіяни заходили в місто, спускалися в підвали і сиділи там місяцями. Деякі окупанти заходили в будинки, виганяли мешканців і просто починали там жити. Але вони не заходили в кожну хату. Вони обирали старовинні, гарні, більш розкішні, з яких теж можна було щось вкрасти. І виносили все — телевізори, мікрохвильовки, пральні машини. Коли до будинку Каті підходять російські військові, п'яні і зі зброєю, її дочка спочатку перекидає через вікно сина, а потім вистрибує сама. Вони біжать через двір за будинком і перестрибують через паркан. Їм вдається сісти на майже останній транспорт, який використовувався для евакуації біженців, і виїхати з міста. Вони в безпеці. Але тоді Катя бачить їх востаннє. Все, що залишилося, — це фотографії на полицях, притулені до порцелянових чашок.

Тут живуть люди, діти

За розмовами застає нас глибока ніч, а втома починає накривати нас хвилями. Нам приносять ще чаю та канапок. Перевіряємо балістику — каски, бронежилети. Обстежуємо вміст особистих аптечок. Коли гасне світло, я довго не можу заснути. Лежу в спальнику і все, про що можу думати, — це про те, що вранці ми їдемо в напрямку Бахмута. Я дивлюся в стелю і вперше думаю: навіщо я взагалі це роблю? Але мотивація приходить вранці.

За мить після сходу сонця до Каті заходить Вова. Він знає, що ми незабаром поїдемо, але вважає, що нам варто з ним погуляти. Жодні розповіді не замінять того, що можна побачити на власні очі. Лише при денному світлі я бачу, що сліди окупації є навіть на вулиці Каті — розстріляний і повністю вигорілий автомобіль стоїть край дороги. Майже кожен паркан, кожна хвіртка посічена осколками.

Написи на вхідних дверях: 

Тут живуть люди. 

Тут є діти. 

Люди, діти. 

Ідемо тією частиною міста, яка під час окупації була повністю відрізана від світу. Ізюм розділений на дві половини річкою. Єдиний міст одразу ж підриває українська армія, коли російські війська проривають лінію оборони. Вони знають, що відрізають єдиний шлях відступу, але розуміють, що таким чином виграють більше часу перед ордами російських військ, які вже прямують туди. Тоді росіяни встановлюють у полях ракетні батареї і починають по-звірячому обстрілювати місто, зруйнувавши весь центр, житлові будинки, школи і лікарню. Я стою над глибокою ямою, виритою в землі, де лежать обгорілі рештки вантажівки. На ній була встановлена установка «Град», яка не раз накривала цивільні квартали, забираючи десятки життів. На полі, де ми стоїмо, я нарахувала близько п'яти таких вирв. Роблю кожен крок обережно, стежкою, яку раніше протоптав Вова. З-під снігу страхітливо визирають осколки, фрагменти форми, військової техніки. Зауважую, що навколо розвіваються червоні стрічки, прив'язані до встромлених у землю прутів. 

— Сюди не ходіть, тут всюди міни, — каже Вова і показує пальцем на ліс вдалині. — А там, метрів за п'ятсот, може, шістсот, знайдено закопані тіла тих, кого вони вбили під час окупації. Переважно жінок. Тримайтеся поруч зі мною і не збивайтеся з дороги

У таких місцях є дуже просте правило: якщо ти щось не залишив, то краще не піднімай. Краще взагалі нічого не чіпати і не сходити з протоптаної стежки, а якщо можливо, то триматися асфальту. Так само і при справлянні фізіологічних потреб. Росіяни, відступаючи з Ізюма, розкидають всюди протипіхотні міни. Але можна поранитися, необережно поставивши ногу на гострі, як ніж, уламки ракет, що розірвалися.

На деяких воротах я бачу таблички: не входити, заміновано. Вова зупиняється перед однією з будівель. Там, де, ймовірно, були вхідні двері, величезна діра, а навколо купа уламків. Господарі будинку повернулися сюди через деякий час після звільнення міста. Окупанти жили в їхній квартирі і, покидаючи її, залишили на дверній ручці запал від бомби. Коли сусід натиснув на ручку дверей — бомба вибухнула. Таких сюрпризів було багато — у вимикачах, серед дитячих іграшок, у шухлядах. Вова розповідає історію про те, як вони поранили суку, у якої були маленькі цуценята. Ранили, щоб не вбити, і вона вила. Довго і голосно, поки хтось не прийшов їй на допомогу. Коли чоловік підняв її, виявилося, що в підстилці собаки була захована бомба. Вони загинули на місці — сука, цуценята і чоловік, який хотів їй допомогти. 

Альдона і Катя. Фото з приватного архіву

Червона мотузочка з хрестиком на щастя

Ми проходимо близько кілометра, і перед моїми очима постає поле бою — між зруйнованими будинками стоять обгорілі танки. Скрізь валяються осколки, скло, уламки машин. У завалах, після вибуху бойової броньованої машини, ми зауважуємо закривавлену російську форму. Мабуть, саме тут точилася головна битва за Ізюм. Є ще багато «фантомів» війни: зимові рукавиці, каска з величезною вм'ятиною, напханий речами рюкзак. На дворі зима, все вкрите льодом і снігом, і мені здається, що я відчуваю запах крові в повітрі. Привид минулого ніколи не зникне звідси, навіть якщо вони приберуть ці жахливі уламки. 

Коли ми сідаємо в машину, Катя зав'язує мені на руку червону мотузочку з хрестиком. Вона хоче, щоб це принесло мені удачу і щоб я завжди пам'ятала про неї. Того дня ми вирушаємо в напрямку Бахмута. Я ще не знаю цього, але я буду повертатися до Каті багато разів. Іноді, щоб просто обійняти її. 

*** 

Через півтора місяці після нашого від'їзду я отримую повідомлення від Каті: «Вова загинув. Він загинув під Бахмутом». 

«Ні кроку назад, за нами тільки смерть»

Книга видана Patronite Publishing, її можна придбати на сайті patronite-shop.co.uk

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Не ходіть сюди, тут скрізь міни

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ми впускаємо гостя в наш дім — і це все змінює

Ексклюзив
20
хв

Плач мігранта

Ексклюзив
20
хв

Топменеджерка на розкішному авто замість прибиральниці: як змінився образ українки за час війни?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress