Ексклюзив
20
хв

«На перші видані мені в Шотландії кошти я купила… машину!» — українська переселенка

«У моєму окрузі місцева влада кілька разів на рік дає батькам грошову допомогу на літній та зимовий одяг для дітей. А ще в Шотландії практично всі ліки за рецептом безкоштовні»

Катерина Копанєва

Статуя Дюка Веллінгтона в Глазго з синьо-жовтим конусом та соняшниками на голові. 2022 рік. Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Серед українських біженців, які приїхали до Великобританії, понад сто тисяч перебувають в Англії, про що вже розповідали Sestry. На другому місці за кількістю українців, які приїхали до Сполученого Королівства за час повномасштабної війни — Шотландія, яка прийняла понад 26 тисяч українських біженців.

Однією з основних умов видачі візи до Великобританії є наявність спонсора, готового щонайменше на пів року прийняти українця у своєму будинку. Однак у випадку з Шотландією був й інший варіант — програма, де спонсором українських переселенців виступив уряд Шотландії.

Українців, які приїжджали за цією програмою, спочатку розселяли в готелі, поки влада не знаходила їм спонсорську сім'ю або житло для оренди. Коли місць у готелях для новоприбулих українців уже не вистачало, влада знайшла оригінальний вихід, розмістивши близько двох тисяч людей на двох круїзних лайнерах у Глазго та Единбурзі. Це рішення розкритикували деякі громадські організації, назвавши каюти круїзного лайнера місцем, не придатним до тривалого перебування людей. Водночас більшість українців відгукнулися про досвід життя на кораблі позитивно, назвавши умови дуже хорошими.

Лайнер в Единбурзі прихистив 750 українців. На фото — дворічна Олександра та учасники Freedom Ballet of Ukraine, які виступали на місцевому фестивалі. Фото: PA/East News

Опублікована на сайті уряду Великобританії статистика свідчить, що до Шотландії через схему спонсорства від уряду заїхало понад 20 тисяч людей (решта знайшла собі приватних спонсорів). Ця цифра значно перевищила очікування шотландської влади. Тому коли влітку 2022 року стало очевидно, що подальше збільшення кількості біженців неминуче спровокує житлову кризу, програму від уряду закрили. Зараз потрапити до Шотландії українські переселенці можуть виключно шляхом пошуку приватного спонсора, як це відбувається в Англії.

Детальніше читайте в статті «Українки в Англії: високий рівень працевлаштування та гостра проблема з пошуком житла»

Щодо матеріальної допомоги, то, як і в усій Великій Британії, українці в Шотландії отримують «вітальні» 200 фунтів (253 долари), а потім — виплати по безробіттю (Universal credit) у розмірі 360 фунтів (450 доларів). Українці, які приїхали за схемою від уряду, майже не стикнулися з актуальною для іноземців у Британії проблемою пошуку житла, тому що багатьом родинам квартири для довгострокової оренди знайшла місцева влада.

Про свою адаптацію та перші враження від Шотландії українські переселенки розповіли Sestry.

«Шотландська англійська — як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх не розуміє ніхто»

Українка Христина Мудрик разом із двома доньками 9 та 14 років приїхала до Шотландії у липні 2022 року. Зараз Христина живе у невеликому містечку Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Чотири місяці тому українка відкрила у Шотландії салон краси.

— Візу за схемою, де моїм спонсором виступав уряд Шотландії, мені відкрили протягом тижня, — розповідає Sestry Христина. — Але тут не вгадаєш — наприклад, моя подруга чекала на аналогічну візу майже півроку. У Глазго поселили нас у готель Holiday Inn, що знаходиться на території аеропорту. Там ми прожили наступні три місяці — поки міська рада не знайшла нам постійне житло. У готелі було досить комфортно: триразове харчування, ігрові кімнати для дітей. Представники місцевої влади разом із перекладачем допомагали з оформленням документів.

Христина Мудрик спочатку працювала на фабриці віскі. Фото за приватного архіву

Знаю українців, яких поселили не до готелю, а на круїзний лайнер. Я приходила до них у гості. На територію, де було пришвартовано лайнер, неможливо було потрапити самостійно — людей туди завозив спеціальний автобус, який ходив за розкладом. Для тих, хто працював у нічні зміни, ця обставина була проблемою. Загалом умови на лайнері були гарними, хоча каюти маленькі і там не можна було відчиняти вікна. Але рятували кондиціонери. На лайнері були концертні зали, кінотеатр і дуже гарне харчування. З літа українців на лайнерах вже немає — їх розселили по квартирах та готелях.

Проживаючи в готелі, я через знайомих українок знайшла свою першу в Шотландії роботу на фабриці віскі. Моїм обов'язком було упаковувати та запечатувати коробки з пляшками. Я — майстер з нарощування вій, в Україні мала свій салон краси. Але тут насамперед через погану англійську вирішила почати з найпростішої роботи. Насправді, мешкаючи в готелі з триразовим харчуванням, прожити на допомогу в 450 доларів у Шотландії цілком реально і без роботи (можна навіть щось відкладати), але я не люблю сидіти без діла.

Паралельно пішла до місцевого розмовного клубу, щоб практикувати англійську. У Шотландії спілкування з місцевими — це перше, що треба робити для вивчення мови. Навіть люди, які приїжджають із впевненістю, що знають англійську, найчастіше не можуть зрозуміти шотландців через їхній акцент. Шотландська англійська — це як закарпатська українська. Шотландці розуміють усіх, їх ніхто не розуміє. Щоб познайомитись із шотландцями, я навіть зареєструвалася на Tinder, де написала, що шукаю не стосунків, а виключно спілкування. І знайшла кількох людей, які допомогли мені звикнути до мови й навчитися чути шотландську.

Після трьох місяців проживання в готелі представники місцевої влади запропонували нам квартиру в невеликому місті Джонстон за 20 хвилин їзди від Глазго. Насправді опинитися біля великого міста (Глазго — найбільше місто в Шотландії) — удача, бо взагалі можуть поселити будь-куди. Ти можеш, звичайно, озвучити свої побажання, але якщо вільне місце буде тільки в селі на півночі країни, то й відвезуть тебе саме туди. Відмовишся - шукатимеш житло сам, але далеко не кожен орендодавець захоче взяти біженця з України без гарантів і кредитної історії.

Посольство України в Шотландії знаходиться в Единбурзі на вулиці, неофіційно названій на честь Володимира Зеленського. Фото: Shutterstock

Мені дали соціальне житло. Я теж його орендую, але не у приватного лендлорда (орендодавця), а у держави. Перевага соціального житла насамперед у його вартості. Наприклад, місяць оренди однокімнатної квартири в Глазго у приватного лендлорда коштуватиме щонайменше 700 фунтів (890 доларів). А місяць оренди моєї трикімнатної соціальної квартири коштує всього 380 фунтів (420 доларів). Разом з тим якщо ти не працюєш, або твій дохід після сплати оренди менший від необхідного прожиткового мінімуму, тобі все одно платитимуть Universal Credit.

Дехто отримує соціальне житло, де потрібний ремонт. У нашому випадку в цьому не було потреби, квартира була в хорошому стані. У Шотландії житло зазвичай здають порожнім, але місцева влада купила для нас все необхідне — починаючи від побутової техніки та ліжок і закінчуючи тапочками та рушниками.

«В Шотландії з моменту запису до лікаря до моменту призначення лікування може минути рік»

Переїхавши до квартири, Христина вступила до коледжу на спеціальність, пов'язану з б'юті-індустрією.

— Рівень англійської вже дозволяв мені пройти співбесіду, — розповідає Христина. — Перші три роки навчання в коледжі в Шотландії безкоштовні (зазвичай за цей час людина встигає закінчити курс). До речі, навчання в університеті для шотландців (а зараз і для українців, які тут проживають) теж може бути безкоштовним (Шотландія — єдина країна в Сполученому Королівстві, де вищу освіту може профінансувати державний фонд SAAS (Student Awards Agency Scotland). — Авт.)

— У мене як у студента коледжу є пільги на проїзд, — каже Христина. — Для школярів у Шотландії теж проїзд безкоштовний (без пільг середня вартість квитка на автобус в обидві сторони становить 5 фунтів). У порівнянні з тією ж Англією, Шотландія більш соціально орієнтована. Тут батьки одержують додаткові виплати на дитину (на двох дітей близько 150 фунтів на місяць). У моєму окрузі місцева влада кілька разів на рік дає батькам грошову допомогу на літній та зимовий одяг для дітей. Ще в Шотландії практично всі ліки безкоштовні. Їх неможливо придбати без рецепта, але якщо рецепт є — у 90 відсотках випадків препарати в аптеці дадуть безкоштовно. Це поширюється як на антибіотики, так і на контрацептиви. В Англії за ліки треба платити.

Але щодо медицини тут є свої нюанси. У Шотландії (як і у всій Великій Британії) медицина не страхова. Тут є Національна служба здоров'я, послуги якої є безкоштовними для населення. Але чекати надання цих послуг можна дуже довго. Якщо випадок екстрений, допомогу нададуть того ж дня. Якщо ж йдеться про щось, що не становить загрози життю, можна прочекати й рік. У грудні минулого року я звернулася до сімейного лікаря із підозрою на одну проблему. Через два місяці після візиту отримала поштою результати аналізів, які підтвердили, що проблема потребує подальшого обстеження. Мені призначили це обстеження за п'ять місяців. За цей час я встигла з'їздити до України, де вирішила всі питання. Коли в липні мене все ж таки прийняв шотландський лікар, я повторно здала аналізи та отримала їхні результати лише у листопаді — тобто майже через рік з моменту мого першого звернення.

«Вії в нашому салоні нарощують не шотландки, а українки й польки»

Щодо пошуку роботи, то, вступивши до коледжу на свій профіль, я захотіла в цьому напрямку й розвиватися. Моя робота не вимагає ідеальної англійської, але влаштуватися в салон краси було нереально — у Шотландії нарощування вій не популярне (насамперед тому, що якість цих послуг бажає кращого), тому в місцевих салонах майже немає вакансій для таких спеціалістів. Ми вирішили відкрити салон разом із ще однією українкою — майстром манікюру, з якою познайомились у готелі. Ще тоді ми з нею зібрали непогану клієнтську базу серед українців, що жили у готелях і на кораблі. Основною статтею видатків у процесі відкриття своєї справи стала оренда приміщення. Ми повинні були заплатити орендодавцю 3000 фунтів (3800 доларів) наперед (добре, що у нас на двох були деякі накопичення), плюс щомісяця — 500 фунтів (360 доларів) орендної плати. Решта — реєстрація підприємства, оформлення документів — безкоштовно, але дуже складно і довго. Ми почали шукати приміщення під оренду у квітні, а відкрити салон змогли лише у серпні.

Салон Христини поки не отримує прибутку, але вже вийшов у нуль. Фото з приватного архіву

Назвали наш салон "Made in Ukraine". Поки що в ньому працюємо лише ми двоє. Більшість клієнток — українки та польки. Ми даємо оголошення в соцмережах та месенджерах, плюс працює сарафанне радіо. На манікюр уже приходило кілька шотландок, на вії поки що ні. Салон існує чотири місяці. Про прибуток говорити рано, але ми вийшли в нуль, що я вже вважаю досягненням. У Шотландії непогані умови для того, щоб відкривати свою справу — перші 12 місяців з моменту відкриття підприємства ти продовжуєш отримувати виплати за Universal credit, що дає можливість розвивати бізнес і не думати про те, що завтра тобі не буде що їсти.

«Не знаючи англійської, я з перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та пропонувала власникам послуги кондитера»

Комфортною країною для життя та роботи Шотландію називає також українка Юлія Пандик, яка приїхала сюди з двома доньками. Шлях Юлії в певному сенсі був складнішим, оскільки їй довелося шукати житло самостійно — вона отримала візу через приватного спонсора.

Юлія Пандик працює в Шотландії м'ясником. Фото з приватного архіву

— Нашими спонсорами стало шотландське подружжя, яке прийняло у своєму великому будинку відразу кілька українських жінок з дітьми, — розповідає Sestry Юлія Пандик. — Спонсори виявилися чудовими людьми, і господар пропонував залишатися в будинку скільки буде потрібно. Але ужитися під одним дахом з іншими українками було непросто, тому я була рада переїхати в окреме житло.

Ми опинилися в невеликому селищі в окрузі Скоттіш-Бордерс, за годину їзди від Единбурга. В Україні я була кухарем та фермером — у нас з колишнім чоловіком було невелике господарство під Києвом. Я захоплююсь кондитерською справою, тому перше, що стала робити, опинившись у Шотландії — пропонувати свої послуги місцевим закладам. Геть не знаючи англійської, я з google-перекладачем та своїми десертами заходила до кожної кав'ярні та намагалася пояснити власникам, що я від них хочу. У мене нічого не вийшло. Тим часом директор школи, до якої пішли мої доньки, розповів, що у м'ясному магазині неподалік шукають м'ясника. І я вирішила спробувати.

Не боюся працювати з м'ясом, вмію робити кров'янку (одна з традиційних шотландських страв блек пудинг — це фактично кров'янка і є). Отож, мене взяли помічником м'ясника. Зарплата мінімальна — близько 10 фунтів (12,7 доларів) за годину. Але я бачу перспективу: за два роки роботи зможу отримати сертифікат м'ясника, що дасть змогу отримувати вже більші гроші. Робота мені подобається ще й тому, що я потрапила до чудового колективу. Попри те, що я прийшла з нульовими знаннями англійської, всі поставилися до мене дуже добре, я не відчуваю дискримінації.

«Людина з мінімальною зарплатою може дозволити собі звозити дітей на відпочинок до Португалії»

Більшість шотландців — привітні та дуже ввічливі люди. Вони люблять дітей, і можуть тисячу разів на день вибачитися, сказавши вживане тут у всіх ситуаціях слово "Sorry". У Шотландії комфортно завдяки людям і завдяки умовам, які для них створені. Це недешева країна, але ціни на багато продуктів та одяг тут нижчі, ніж в Україні. Людина з мінімальною зарплатою живе гідно, може собі дозволити гарну їжу та відпочинок (я, наприклад, улітку звозила дітей до Португалії). До речі, моєю першою покупкою у Шотландії стала машина. Отримавши «вітальні» 200 фунтів (253 долари) на себе та на дівчаток (що разом склало 600 фунтів), я купила машину за 500 фунтів (630 доларів). Не нову, але цілком пристойну.

Житло шукала самостійно. У Шотландії із цим непросто: щоб орендодавець у принципі розглядав тебе як кандидата, потрібно довести свою платоспроможність, стабільний дохід, надійність. В очах багатьох власників житла українці виглядають ненадійно, бо будь-якої миті можуть поїхати додому. У моєму випадку мій бос погодився бути гарантом. Я його про це навіть не просила — він сам зголосився допомогти. Ми орендуємо будинок. Нас у сім'ї тепер четверо, бо приїхала ще моя мама. Ми платимо за оренду 700 фунтів (887 доларів) на місяць. Оскільки моя зарплата мінімальна, а мама не працює, ми поки що отримуємо певну частину виплат. Я тим часом змінила машину і другу вже взяла в кредит. Українцям ця опція тут також доступна.

Життя в готелях — що далі?

Попри те, що життя в Шотландії для українських біженців у певному сенсі комфортніше, ніж в Англії (за рахунок більшої кількості пільг та доступнішого соціального житла не так гостро стоїть питання бездомності), багато українців і тут стикаються з проблемами. Особливо це стосується тих, хто приїхав пізніше і без дітей. Якщо навесні 2022 року навіть одна людина, яка приїхала за програмою суперспонсорства, мала шанс отримати соціальне житло, то вже наприкінці 2022 року таких варіантів не було.

Тому деякі українці вже понад рік живуть у готелях. У багатьох регіонах Шотландії тим, кому не змогли знайти соціальне житло, влада пропонувала переїхати до гуртожитку. Останній найчастіше є великою квартирою (або кілька об'єднаних квартир), де у кожної людини є своя кімната, але кухня, ванна кімната та туалет — загальні. Ті, хто на гуртожиток не погодився, поки що залишаються в готелях, але вже зрозуміло, що довго це не триватиме. Декілька тижнів тому уряд Шотландії анонсував нові правила для українських біженців, відповідно до яких з 7 січня українці зможуть проживати у тимчасовому житлі (тобто в готелі) не більше шести місяців. Протягом цього часу місцева влада зобов'язана запропонувати їм варіант довгострокового житла (наприклад, гуртожиток). Якщо людина від цього варіанта відмовляється, протягом наступних 60 днів вона зобов'язана залишити тимчасове житло і шукати собі помешкання самостійно.

Нові правила назрівали давно з кількох причин. Перша — українці, які довго проживають у готелях (а середня вартість номера складає близько 125 доларів за ніч), обходяться шотландській владі в чималу суму. Друга причина — знаходячись у готелях, українці не інтегруються в місцеве суспільство. Чимало з них не поспішають шукати роботу — у безкоштовному готелі з безкоштовним харчуванням деякі люди не бачать у цьому необхідності. А дехто скаржиться, що життя в готелі стає перепоною на шляху до працевлаштування. Адже відсутність постійної адреси та ризик у будь-який момент бути переселеним відлякують працедавців. Проживання в готелі створює й інші проблеми. Наприклад, неможливість зареєструватися у сімейного лікаря — ця опція доступна лише тим, хто має постійну адресу. Тоді як мешканці готелю мають право тільки на екстрену медичну допомогу.

Ще одна проблема, що стосується всіх українців у Шотландії — віза, яка видана на три роки, а отже, її термін спливає 2025 року. Неможливість пояснити потенційному роботодавцю або орендодавцю, де ти будеш у 2025 році, створює труднощі. Тому восени 2023 року уряд Шотландії оприлюднив стратегію під назвою «Тепле шотландське майбутнє», в якій прописано подальші кроки, спрямовані на інтеграцію українських біженців. Йдеться, зокрема, про те, що українців і надалі переселятимуть з готелів до сталих помешкань, будуть допомагати з вивченням англійської, садочками, школами та пошуком праці, під що вже виділені кошти. Шкода тільки, що Шотландія не може впливати на міграційну політику та довгострокове планування — це прерогатива уряду Великобританії. Який зі свого боку обіцяє розглянути питання продовження українських схем у найближчому майбутньому.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка із 15-річним стажем. Працювала спеціальним кореспондентом загальноукраїнської газети «Факти», де висвітлювала надзвичайні події, гучні судові процеси, писала про видатних людей, життя й освіту українців за кордоном. Співпрацювала з низкою міжнародних ЗМІ

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

З 2022 року Польща прийняла кілька мільйонів громадян України. Жінок, дітей, людей похилого віку, цілі сім'ї — часто з однією валізою і життям, залишеним за кордоном. Хоча багато з цих людей розглядали Польщу як транзитний пункт, значна частина вирішила залишитися, влаштувавшись тут на роботу, записавши дітей до шкіл і будуючи нове життя. І саме тут починається проблема, яка, на жаль, рідко з'являється на перших шпальтах газет чи на телебаченні. Проблема, яка в довгостроковій перспективі вирішить все: психологічна безпека — необхідний стовп ширшої соціальної безпеки. Без неї не буде ні освіти, ні роботи, ні інтеграції, ні спокою в суспільстві. Тільки напруга, тиша і взаємна недовіра.

Що таке психологічна безпека

Це стан, в якому людина почувається безпечно у відносинах з іншими — прийнятою, такою, яку не оцінюють, вільною від сорому й страху. Коли їй не потрібно прикидатися, виправдовуватися, ховатися. Коли вона може бути собою і діяти — вчитися, працювати, жити. Це не розкіш. Це основна умова для розвитку і психічної рівноваги.

Для людини, яка пережила бомбардування, втечу з країни, розлуку з близькими та адаптаційний стрес, безпека стає ключовими ліками. Тільки от дуже важко її відновити в чужій країні, з чужою мовою та в незнайомій системі

Психологічна безпека — це основа інтеграції і функціонування без стигматизації. Це не тільки відсутність загроз, але й наявність позитивних спільних досвідів, тобто емпатії та солідарності. Дрібні жести з боку поляків — доброзичливість сусіда, допомога в оформленні документів, підтримка вчителя в школі чи розуміння з боку роботодавця — створюють відчуття, що новоприбулі з України почуваються «як вдома». Такі досвіди створюють психологічні мости: емоційні зв'язки й довіру, які не тільки пом'якшують наслідки воєнної травми, але й будують фундамент спільного суспільства. 

Коли мозок бореться за виживання, він не буде вивчати тригонометрію

У польських школах навчається близько 150 тисяч українських дітей. І хоча в коридорах цього не видно, чимало з них щодня ходять по мінному полю емоцій: страху, відчуття чужості, мовного бар'єру, нерозуміння, іноді тихої (або голосної) неприязні. Адже це молоді люди, які несуть досвід втечі від війни, втрати дому, а іноді й близьких.

Психологія говорить чітко: дитина, яка не почувається в безпеці, не здатна вчитися. Мозок у стресовому стані не обробляє знання — він переживає.

Режим «біжи або борись» перемагає «розв'яжи задачу з математики». І це не питання ліні чи відсутності здібностей. Це біологія

Школа — це полігон для стосунків. Вона може бути мінним полем або прекрасним садом.

На жаль, польська школа рідко готова до дітей з міграційним і воєнним досвідом. Вчителі мають добрі наміри, але часто їм бракує часу, інструментів і підтримки. Бракує культурних асистентів, інтеграційних програм, роботи з класом над емпатією та розумінням відмінностей. Адже ці діти не потребують «більше граматики» — вони потребують відчуття, що їх помічають, розуміють і що вони в безпеці.

Відторгнення, насмішки, байдужість — це рани, які не завжди кровоточать зовні, але довго болять всередині. У підлітків це може призвести до замкнутості, гніву, депресії. Молоді люди замість влитися в клас, вливаються у смартфон. І зникають з наших очей, навіть перебуваючи вдома. Це призводить до тихої відчуженості українських дітей. Це драма на індивідуальному рівні — і бомба із затримкою вибуху для всього суспільства. Адже це майбутні громадяни. Тому якщо сьогодні школа не прийме їх з відкритістю, завтра вони можуть не захотіти бути частиною спільноти.

Необхідна загальнонаціональна, реальна програма інтеграції в школах, а не лише тимчасові заходи та доброзичливість окремих осіб. Бо діти не інтегруються самі

Дорослі у стресових ситуаціях не просуваються по службі

Психологічна безпека не закінчується в шкільному коридорі. Вона стосується і дорослих — тих, хто працює, шукає роботу або намагається повернутися до своєї професії. Для багатьох українців це повернення до нульової позначки — незважаючи на освіту та досвід, вони починають з найнижчих посад, з мовними труднощами, а часто й з багажем війни.

І тут виникає проблема: хронічний стрес і відсутність почуття безпеки блокують професійний розвиток. Люди не беруться за складні завдання, бо бояться висміювання. Не відвідують курси, бо «все одно не впораються». Не просять про підвищення, бо «краще не висуватися». «У трамваї я буду говорити тихо по телефону, щоб не привертати уваги. Бо українці всюди...» Це не відсутність амбіцій. Це біологічна реакція мозку на тривалий стрес.

Якщо стресовий стан триває місяцями, наслідки серйозні: вигорання, депресія, відмова від спілкування. Держава втрачає потенціал, суспільство втрачає людей, людина втрачає себе

Неурядові організації як пожежники, що гасять людські кризи

У всій цій мозаїці найбільшу роботу часто виконують неурядові організації (НУО). Саме вони організовують психологічну підтримку, міжкультурну освіту, юридичну допомогу, групи підтримки, семінари, мовні курси. Саме НУО часто є першим притулком — вони дають місце, де можна відпочити, поговорити, відновити гідність. Важливо, що ці організації не тільки «допомагають українцям». Вони будують соціальну безпеку. З'єднують людей. Створюють простір, де поляки та українці знайомляться, вчаться один у одного, співпрацюють. Це фундамент будь-якого здорового суспільства.

Наратив має значення — і більший, ніж нам здається

Те, що ми говоримо — у ЗМІ, школах, політиці й за чашкою чаю, — формує реальність. Позитивний наратив, що показує співпрацю, успіхи, емпатію, дає людям надію і зміцнює спільноту. Негативна нарація — що «українці живуть краще», «забирають у нас» або «не хочуть інтегруватися» — ранить, розділяє і травмує людей.

Люди, які щодня чують, що вони є проблемою, зрештою почнуть у це вірити. І потім не будуть питати, як долучитися. Вони будуть думати тільки про те, як вижити

Справжня інтеграція — це не «завдання українців» чи «наш обов'язок перед ними». Це процес спільного будівництва суспільства, в якому кожен — незалежно від походження — має своє місце, сенс і вплив. Це співпраця, яка починається в міжособистісних стосунках і яка має бути системно підкріплена — школами, органами влади, громадськими організаціями та медіа. Адже саме ЗМІ — телебачення, радіо, преса, інтернет-портали, інфлюенсери — мають сьогодні величезну владу: владу над наративом. А наратив створює реальність. Якщо люди день у день чують, що мігранти «забирають пільги», «займають місця», «отримують більше», — вони починають у це вірити. З'являються гнів, заздрість, страх. З цих емоцій не народиться ані солідарність, ані спільнота, а лише фрустрація і агресія.

На надійних ЗМІ сьогодні лежить величезна відповідальність: показувати цілісну картину. Пояснювати, що війна не була вибором цих людей. Що допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій. Що ніхто нічого не забирає, якщо держава добре управляє ресурсами. Що страх перед чужим часто випливає з незнання, а не злих намірів. І що в одному класі, на одній парті можуть вчитися польська й українська дитина — і обоє від цього виграють.

Але ЗМІ також повинні дбати про почуття безпеки поляків, бо їхня тривога є реальною. Замість ігнорувати побоювання, варто пояснювати, звідки вони беруться, розвіювати їх, обґрунтовувати фактами, шукати рішення. Інтеграційна нарація — це не «тільки позитивна» нарація, це відповідальна нарація. Така, що не викликає страху, а дає відчуття впливу.

На стресі, упередженнях і почутті загрози ми не побудуємо спільного суспільства. Ми можемо побудувати його на емпатії, освіті, мудрій політиці та словах, які об'єднують, а не розділяють. Адже дах над головою — це лише початок. Без спокою ніхто не вчиться, не працює, не довіряє. Без довіри ніхто не залишається надовго. А без спільноти не буде сильної Польщі, в підсиленні якої також зацікавлені українці.

20
хв

Допомога біженцям — це не питання «віддавання» їм чогось свого, а інвестиція в соціальний спокій

Юлія Богуславська

Здавалось, усі навколо дивляться й засуджують мене за те, що я собі дозволила. Насправді ж засуджувала себе я сама... І коли я це усвідомила, то відчула, що час повертатись до себе. Але як?

Українки, з якими я спілкувалась, по-різному віднаходили цей шлях повернення. Деякі з них погодилися поділитись особистим. Як українки в Польщі заново вчаться дозволяти собі турботу про себе, чому відчувають провину за це й що змінилося в їхньому ставленні до краси?

«Почуття провини є і зараз»

41-річна Віра Федоренко з Києва до війни працювала менеджеркою в ресторані. У 2022 році разом із сином-підлітком вона переїхала до Варшави, де зараз працює адміністраторкою в залі забав «Веселка».

До переїзду Віра завжди приділяла увагу своєму зовнішньому вигляду і здоров’ю. Щотри тижні — манікюр, щочотири — перукар. Регулярні обстеження у гінеколога й стоматолога, раз на рік — мамолог і курс масажу спини. Улюблені ритуали як атрибути дня: вранці — чашка чаю з лимоном біля вікна з видом на місто, ввечері — прогулянка вулицею, незалежно від погоди.

Але після переїзду все змінилося. Нове життя в Польщі стало випробуванням. На перших етапах адаптації бракувало сил навіть на найпростіші речі, які раніше давали відчуття звичності й стабільності:

— Не було бажання робити макіяж, зачіску, одягати гарний одяг. Не було сил на ритуали, навіть прогулянки не приносили задоволення.

Віра почувається сильнішою, коли дбає про себе

Як і багато хто з нас, Віра пережила період, коли будь-який прояв турботи про себе здавався недоречним. Фокус уваги змістився на питання виживання. Переломним моментом стало звернення до психолога. Після чого Віра почала по цеглинці себе відбудовувати. 

— Я стала знову фарбувати волосся, але сама. Перукарня тепер — раз на рік. Манікюр і педикюр теж роблю вдома. Лікарів намагаюсь відвідувати регулярно, але це вже теж виходить не так часто, як раніше. Зате витрачаю зараз на догляд менше, оскільки більшість процедур замінила домашніми. Єдине, на чому не економлю, це масаж — останнім часом сильно болить спина.

Щоденні ритуали повернулися, але також зазнали змін: міцна кава з молоком вранці, перегляд новин, обов'язковий дзвінок мамі в Київ, щоб дізнатися, як минула ніч. Віра знаходить спокій у дрібницях: 

— Купити собі букетик квітів, зустрітися з подругою в місті, прогулятися в парку чи лісі. Це повертає на деякий час почуття гармонії.

На питання, чи було у неї відчуття провини за те, що «думає про себе» під час війни, Віра відповідає:

— Почуття провини є і зараз. Адже моя мама в Україні, а я тут. Їй спокійно на душі, коли вона знає, що з нами все добре.

З України Віра привезла свої рушники, ікони й молитовник. А ще щонеділі робить собі маску для обличчя за родинним рецептом — з вівсянки й меду. 

— Ця маска за маминим рецептом — мій надважливий ритуал, це ніби обійми з дому

На питання, які звички у догляді за собою українки могли б перейняти у польок, Віра каже, що, за її спостереженнями, в польській культурі цінується «здоровий вигляд» — чиста шкіра, легкий макіяж, акуратність. Польки як європейки часто використовують нюдові відтінки, природний тон обличчя, туш і блиск для губ, підкреслюють брови — багатьом цього достатньо. Такий підхід виявився для Віри близьким. А взагалі догляд за собою зараз — той необхідний мінімум, який допомагає Вірі зберігати внутрішній баланс: 

— Коли я займаюсь собою, я почуваюсь сильнішою і здатною діяти, йти вперед.

«Подивилась у дзеркало й не впізнала себе»

47-річна Оксана приїхала з донькою до Польщі з Кривого Рогу влітку 2022 року. У перші місяці після переїзду їй теж було не до себе — головне було знайти роботу й не зламатися морально:

— Працювала на прибиранні квартир, офісів, будинків, — розповідає Оксана. — Погоджувалась на всі варіанти, бо треба було платити за житло й бодай щось відкладати. Додому приходила така втомлена, що не мала сил навіть поїсти. Якщо лягала до опівночі — це вже був успіх.

Про догляд за собою годі й було думати. Здавалось, все це дрібниці, які не мають значення, коли ти на межі виснаження.

— Я не фарбувалась, не користувалась кремами. Волосся — просто в хвіст. 

Думала: виживу — тоді вже повернуся до всього цього 

До того ж, щиро кажучи, приходити на прибирання нафарбованою мені здавалося безглуздим.

Коли через рік Оксана подивилася на себе в дзеркало, то не впізнала:

— Начебто все нормально, а обличчя таке втомлене. Постаріла... Я не впізнала себе — шкіра тьмяна, очі згасли. Це було боляче.

Цей момент став переломним. Оксана вирішила: досить «виживати». Почала з малого:

— Для початку просто почала мити голову щоранку, як колись вдома. Потім купила крем — звичайний, недорогий, але з приємним запахом. Це вже був крок. Далі — фарба для волосся. 

Нещодавно вперше за три роки оформила брови в салоні. І знаєте — плакала після цього. Ніби частинка себе колишньої повернулась

Оксана досі багато працює, але тепер знаходить час для простих ритуалів, які її тримають:

— Щонеділі — гаряча ванна з сіллю. Слухаю музику 80-х або просто лежу в тиші. А ще — прикраси. Почала носити знову. Це така дрібниця, але коли одягаю сережки, згадую, що я не лише заробітчанка. Ще я — жінка.

За спостереженнями Оксани, польки активно інвестують у якісний догляд за шкірою: використовують креми, сироватки, тоніки, пілінги, маски — часто місцевих брендів. Їхня косметика здебільшого натуральна, без різких ароматів і агресивних компонентів. Цей підхід вплинув і на вибір Оксани: тепер замість кількох дешевих засобів вона купує один, але дійсно якісний.

— Намагаюсь брати приклад з місцевих жінок, — вони здаються мені такими доглянутими. Я навіть трохи комплексую... 

Розумію, що я ще не така, як колись була. Але вже й не та, що була у 2022. І це тішить

«Роблю для себе зараз більше, ніж колись в Україні»

До війни 42-річна Вікторія Божедай була держслужбовицею в Харкові. Після повномасштабного вторгнення разом із синами виїхала до Варшави. Вікторія завжди була творчою особистістю — шила, писала вірші, малювала. І одне з хобі стало її основною роботою за кордоном. Зараз вона працює кравчинею у невеликій компанії жіночого одягу.

Вікторія вважає догляд за собою необхідністю в умовах сильного стресу

Вікторія розповідає, що завжди дбала про себе, але еміграція й стреси позначилися на її зовнішності:

— У мене через стрес почало сильно випадати волосся, і я шукала, як собі допомогти. Психологічно було важко — треба було хоч кров з носа забезпечити дітей. Але я доволі швидко повернула домашній догляд. І зараз, щиро кажучи, роблю більше для себе, ніж раніше в Україні, бо вважаю це необхідністю за таких умов.

Ритуали догляду стали точкою опори у складному побуті:

— Нічний і денний крем, SPF, сироватка під очі, пілінг, маски — це мій must have. Волосся доглядаю бальзамами, масками, термозахистом. І, звичайно, легкий щоденний макіяж. Манікюр роблю сама — купила лампу, інструменти, лаки. Це виходить і зручно, і економно.

Особливу увагу Вікторія приділяє фігурі: 

— Відчула, що через стреси почала набирати вагу, і мене це дуже засмутило. Тоді я пройшла кілька марафонів зі схуднення з українськими тренерами, стала займатись йогою, ходити в басейн, більше гуляти.

Повернулась у форму — і це додало мені сили

Для підтримки себе Віка обирає україномовне середовище: 

— Йога — з українською інструкторкою, косметолог, перукар, епіляція — теж наші дівчата. Відчуваю, що вони краще знають, що мені треба.

Щодо того, чи помічає вона різницю у ставленні до догляду за собою між місцевими жінками й українками, Вікторія каже:

— Кравчині, з якими я працюю, доглядають за собою значно менше. Максимум — раз на кілька місяців до перукаря. Манікюр — далеко не завжди. Натомість помітила, що у Польщі розвинена культура регулярного профілактичного догляду (зокрема догляд за обличчям, зубами, тілом) навіть у молодому віці. Наприклад, SPF використовують щодня, а не лише на відпочинку.

Сама Вікторія переконана: виглядати красиво — це не про статус, а про внутрішній дозвіл, ресурс і потребу: 

— Я от люблю сукні, люблю гарно виглядати щодня. Мені для цього не потрібен привід.

Сьогодні вона активно підтримує свій психічний стан:

— Ходжу на поетичні вечори, арттерапію, до психолога. Це теж про догляд. І це про мій вибір жити.

«Догляд — це тепер моя професія»

33-річна Тетяна Басова кілька років працювала в Харкові колористом, хоча має технічну освіту. Після початку війни вона волонтерила, до Варшави приїхала буквально на 4 дні, але несподівано для самої себе дуже швидко знайшла роботу. 

— Я просто так написала до одного престижного салону, мовляв, хочу бути помічницею перукаря. Була впевнена, що не пройду. Але мене взяли відразу — чи то пожаліли, чи повірили в мене. Так все і почалося.

Тетяна в еміграції переворила ритуали краси на свою професію

Спершу працювала в салоні, орієнтованому на польських клієнтів, зараз — в українському салоні, де більшість клієнток — українки, до того ж працює вже на себе. Каже, суттєвої різниці у підході до роботи не бачить, хіба що поляки не так часто й активно, як українці, ведуть Instagram, натомість використовуючи сервіси типу Booksy.

Щодо власної історії, Тетяна зізнається, що у перші місяці війни їй також було складно дозволити собі навіть найпростіше:

— Я економила на всьому. Купити крем здавалося розкішшю. Дуже довго не фарбувалася, не стриглася, не робила манікюр.

Але з часом зрозуміла, що життя одне. І коли я щось для себе роблю, то не просто витрачаю гроші, але також підтримую інших: даю їм можливість заробити, сплачувати податки, донатити

Тепер у Тетяни ціла колекція баночок, про існування яких вона раніше навіть не здогадувалась. Найбільший кайф і впевненість Тетяні приносять косметологічні процедури. До косметолога вона спеціально їздить в Україну:

— Так, це недешево. Але відчуття після процедур — неймовірне. Хтось витрачає зароблене на одяг чи делікатеси, а я — на процедури косметології і SPA. У дитинстві ми милися одним милом, ніхто не привчав мене до догляду. Зараз я свідомо дозволяю собі більше. А ще — нарощене волосся. Іноді сама дивуюсь, як 20 грамів волосся можуть так змінити людину!

Порівнюючи догляд українських і польських жінок, Тетяна підсумовує: 

— Це стереотип, що українки більш доглянуті. Я бачила багато стильних польок, особливо вражає, як тут виглядають жінки 50+. А от молодь іноді перебільшує — надто довгі вії чи нігті. 

Польки здебільшого більш ощадливі, деякі хочуть знижку, швидко й недорого. Існує думка, що польки рідше вдаються до ін’єкцій, контурної пластики чи ботоксу — на відміну від України, де ці процедури стали нормою. Але мені здається, що вони скоріше кидаються з крайності в крайність. А ось українки останніми роками дедалі більше цінують натуральність — умовний стиль old money. 

Більшість українок не знає, де буде далі, тому хоче фарбування, яке виглядатиме натурально й не потребуватиме частого оновлення

Часто я відчуваю себе не тільки колористкою, а й психологинею. Особливо в перші місяці війни дівчата приходили поговорити, поділитися тим, як важко. Зараз крісло в салоні — це місце, де можна розслабитися.

Взагалі війна й еміграція дуже на нас впливають. Наші дівчата попри все намагаються доглядати за собою, хоча багато хто вже відмовився від манікюру чи складного фарбування — обирають простіші рішення. Але навіть так, за моїми спостереженнями, українки завжди виглядають охайно. Навіть за кордоном під час війни ми тримаємо планку.

«Турбота про себе — не егоїзм, а вибір на користь життя»

— Догляд за собою — це базовий психічний механізм, що допомагає зберігати стабільність, внутрішню присутність і зв’язок із собою. Ось чому коли ми хронічно ігноруємо власні потреби, емоції й межі, поступово згасає енергія, сенс, здатність відчувати. Ми ніби психологічно «втрачаємо себе», — впевнена Оксана Вознюк, психологиня, психотерапевтка Національної асоціації гештальт-терапевтів України.

— А почуття провини за турботу про себе — часте явище, особливо у тих, кого з дитинства вчили бути «зручними», «сильними» або взагалі «невидимими». Разом з тим це не ваша справжня суть — це лише набутий досвід. Тож ситуацію можна змінити. 

Психологиня радить:

• усвідомити, звідки походить провина і чий «голос» звучить у вашій голові;
• дозволяти собі бажання, відпочинок, особисті межі;
• нагадувати собі: я піклуюся про себе не замість інших, а заради життя, присутності, тепла. І для себе, і для тих, кого люблю.

Турбота про себе — це не втеча, а шлях до глибшого зв’язку зі світом. І що більше ви є для себе — тим більше справжнього ви можете дати іншим. Не з обов’язку, а з любові

Я щиро захоплююсь нашими жінками. Тим, як вони тримаються, як вміють створювати красу власноруч, якими чарівними залишаються попри обставини. І знаєте що, після спілкування з ними я таки наважилась купити собі нові парфуми…

20
хв

«Не виживати, а жити»: як українки в еміграції відновлюють зв'язок із собою через ритуали догляду

Діана Балинська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Small talk про Трампа і життя без брендів: як українки виживають у Канаді й адаптуються до місцевого менталітету

Ексклюзив
20
хв

Кінець великого ексодусу? Чому українки залишаються

Ексклюзив
20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress